Текст книги "Чарівник Земномор'я"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Наприкінці літа занять у школі поменшало, тому залишався вільний час, який учні витрачали на різноманітні конкурси та перегони на зачарованих човнах у бухті. Змагання із магічних вправ вони проводили у дворі Обителі Мудреців, а довгими вечорами на схилах пагорбів, у гаях розпочинала біготнечу та гру у піжмурки, і доходило до того, що не можна було зрозуміти, хто ховався, а хто шукав, бо всі учасники гри робилися невидимцями, із чарівними вогниками шмигаючи поміж деревами, перегукуючись, сміючись і наздоганяючи один одного.

Коли прийшла осінь, вони з новими зусиллями взялися за заняття, поповнюючи свої знання магії. Отож, сповнені вражень і див, перші місяці на острові Роук для Геда промайнули непомітно.

Узимку все було інакше. Геда та ще сімох учнів послали до найвіддаленішого північного мису острова Роук, де знаходилась Одинока Вежа. Там самітником замешкував Майстер-Істинномовець, з дивним ім'ям Куремкармерук, яке не перекладалось жодною мовою. Вежа похмуро здіймалася над північними кручами, і на багато миль від неї не було жодного заселеного містечка, села чи бодай хутора. Над зимовим морем клубочилися свинцеві хмари, а у самій Вежі на високому стільці врочисто сидів Куремкармерук та складав нескінченні переліки імен. Учні повинні були їх вивчити до опівночі, коли чарівне чорнило зникало і пергамент знову ставав незайманим. У Вежі панували напівморок, холод і вічна тиша, яку порушував тільки скрип пера Майстра та ще вряди-годи зітхання учня, котрий поспішав завчити назви кожного мису, вершини, бухти, затоки, протоки, мілини, єрика[5]5
  Єрик – невеличка протока, що з'єднує два озера або річку.


[Закрыть], рифу чи скелі на узбережжі Лоску чи іншого невеличкого острівця в Пельнському морі. Коли хто-небудь із учнів скаржився, Майстер міг мовчки подовжити список, а міг сказати: "Той, хто хоче панувати над морями, мусить знати справжню назву кожної краплинки води в них".

Інколи Гед також зітхав, але не скаржився. Він розумів, що у цій невиразній каламуті слів Істинної Мови приховуються справжні імена всіх навіть найкрихітніших місцин, предметів та істот, приховується, наче скарб на дні висохлої криниці, та могутність, якою він марив. Магія і полягає в тому, щоби називати речі їхніми справжніми іменами. Про це ще першого вечора у Вежі сказав їм Куремкармерук. Цих слів він більше не повторював, проте Гед їх не забував:

– Не один із всемогутніх магів, – сказав він, – усе своє життя присвятив пошуку назви одного-однісінького предмета, одного-однісінького загубленого чи прихованого слова Істинної Мови. Та все ж перелікам імен ще не видно кінця, вони й до кінця світу не будуть закінчені. Прислухайтесь – і ви збагнете, чому це так. У нашому світі під сонцем, і в іншому світі, де сонця немає, існує багато такого, що не має нічого спільного ні з людьми, ні з людською мовою. Є сили, які значно могутніші від наших. Однак справжніми чародіями можна вважати лише тих, хто, крім ґардійської мови Земномор'я, опанував ще й Істинну Мову, від якої вона бере свій початок. Цією мовою ще й зараз розмовляють дракони, за допомогою слів цієї мови Сеґой створив острови Земномор'я, вона зустрічається в наших піснях і баладах, нею ми творимо закляття та чари. Її слова, невидимі та невпізнанні, загубилися між ґардійськими словами. Морську піну ми називаємо "сук'ян", і слово це походить від двох інших слів Прамови: "сук" – перо та "іньян" – море. "Пір'я морів" – це і є піна. Проте ви ніколи не зачаруєте піну, назвавши її словом "сук'ян", для цього потрібно скористатися її справжньою назвою з Істинної Мови – "есса". Будь-який ворожбит знає кілька слів Істинної Мови, а справжній маг знає їх досить багато. Проте насправді їх безліч: деякі слова розчинились у пітьмі віків, інші завжди були таємницею, окремі слова знають лише дракони та Одвічні Сили Землі, а є й такі, котрих не знає і не знатиме жодна жива істота. І немає такої людини, яка б могла знати їх усі, тому що Істинна Мова не має меж. У цьому й уся справа. Наприклад, ми називаємо море чудовим словом "іньян". Однак Потаємне море має ще одну назву Істинною Мовою. Оскільки ніщо і ніхто не може мати двох істинних імен, тому "іньян" може означати – "всі моря, за винятком Потаємного". Хоча, втім, його справжня назва зовсім інша, бо у світі існує безмежна кількість морів, бухт, рифів, скель тощо, і кожне з них має власні імена. Отже, якщо якийсь маг надумає накласти закляття на бурю чи втихомирити океан, він має вкласти у своє закляття не тільки слово "іньян", а й назву кожної крапельки усіх морів і кожного прибережного камінця на просторах Архіпелагу аж до найдальших Меж, доки вистачить наймень. Таким чином, та сила, що дає нам магічну владу, її й обмежує. Магові підвладне лише те, що знаходиться поряд із ним, те, що він може назвати повним і точним іменем. І це слушно. Якби не існувало застережних меж, то будь-яке необдумане закляття добрих чарівників чи лихі умисли злих неодмінно змінили б те, чого змінювати не можна, не порушивши Рівноваги. Море б тоді вийшло із берегів і залило острови, де на нас і без того постійно чигає небезпека, і передвічна тиша поглинула б усі голоси та Істинні наймення безповоротно.

Гед довго думав над цими словами, і вони міцно засіли в його голові. Однак важливість отих занять не применшувала цілорічної рутини у Вежі. Наприкінці року Куремкармерук сказав Гедові:

– Ти непогано почав.

І жодного слова більше. Чародії кажуть лише правду, тож правдою було і те, що всі знання в царині імен, які важкою працею здобув Гед упродовж року, були лише початком того життєвого шляху, на який він ступив. Йому дозволили залишити Одиноку Вежу раніше, ніж іншим, бо він досяг успіхів у вивченні Істинної Мови значно швидше, але це була єдина нагорода за його старанність.

На початку зими Гед безлюдними стежками вирушив одинцем на південь острова. Коли на землю сходила ніч і пускався дощ, він не промовляв жодних заклять, аби його припинити, адже погодою на острові Роук розпоряджався Майстер-Вітровод, і на нього слід було зважати. Хлопець знайшов притулок під розлогим деревом і ліг, загорнувшись у дощовик. Він згадав свого старого учителя Оґіона, котрий, можливо, ще не повернувся із чергової мандрівки горами Ґонту, і котрий також, можливо, ночує десь під голими деревами та дощем, що стіною обступив його. Ці думки, як і будь-які спогади про Оґіона, завжди привносили у його душу спокій, тому Гед крізь напівдрімоту посміхнувся. Умиротворений, він заснув у сповненій шепотінням дощу холодній пітьмі. На світанку дощ припинився, і Гед, прокинувшись, побачив, що між складочками його плаща примостилося, згорнувшись клубочком, невеличке звірятко. Хлопець здивувався, побачивши його, бо то була дуже рідкісна тварина – отек.

Ці звірята зустрічаються тільки на чотирьох південних островах Архіпелагу – на Роуку, Енсмері, Поді та Ваторті. Вони маленькі та лискучі, з широкою мордочкою, темно-коричневим чи смугастим хутром і великими яскравими очима. В отеків гострі зуби і дика вдача, тож приручити їх майже неможливо. Отеки не мають звички кричати чи перегукуватися, інколи здається, що вони взагалі безголосі. Гед погладив звірятко, воно прокинулося та позіхнуло, показавши маленького брунатного язичка і біленькі зубки, і навіть не злякалося.

– Отек, – промовив хлопець, а тоді, згадавши істинне ім'я отека Прамовою, сказав: – Хойґу! Ти хочеш піти зі мною?

Отек вмостився на хлопцевій долоні і заходився вилизувати своє хутро.

Гед прилаштував його собі на плече, між зборками каптура, і вони пішли далі. Упродовж дня отек кілька разів зістрибував з плеча і втікав до лісу, однак щоразу повертався до Геда, і врешті приніс упольовану мишу. Геда це розважило, він усміхнувся і сказав звіряті з'їсти мишу самому. Треба було поспішати, вночі розпочиналося свято Сонцестояння. І ось крізь вологі сутінки, минувши Роукський пагорб, він побачив чарівні вогники, що вигравали на даху Обителі Мудреців. Коли Гед увійшов у освітлену яскравими вогнями залу школи, його привітали Майстри і друзі.

Гедові здалося, що він повернувся з далеких мандрів додому, адже, якщо подумати, рідної домівки він не мав. Хлопець був щасливий зустріти знайомі радісні обличчя, а найбільше він зрадів Ветчу, котрий, широко усміхаючись, поспішив назустріч. Годі описати, як він цілий рік сумував за другом. Цієї осені Ветча посвятили в чаклуни і він більше не вважався учнем школи, та це не завадило їм відразу ж заговорити. Гедові здалося, що в першу годину їхньої зустрічі він сказав більше слів, ніж в Одинокій Вежі за цілий рік.

Коли вони всілися за довгий стіл, встановлений з нагоди свята у залі Великого коминка, отек примостився у Геда на плечі, у зборках плаща. Ветчу сподобалося звірятко і він навіть захотів погладити маленьку істоту, але отек вишкірив свої гострющі зуби. Хлопець засміявся.

– Знаєш, Яструбе, кажуть, що з тим, кого люблять дикі звірі, людськими голосами говоритимуть Одвічні Сили.

– Подейкують, що на Ґонті чаклуни часто приручають тварин, схожих на себе, – сказав Бурштин, котрий сидів побіля Ветча. – Наш володар Немерле має прирученого крука, а з пісень відомо, що Рудий Маг Аркський водив на золотому ланцюгу дикого вепра. Та щось мені ні разу не доводилося чути про чародія, котрий би носив щура у своєму каптурі!

Усі засміялися з дотепу, і Гед сміявся разом з усіма. То була весела ніч, і радість переповнювала його груди, і йому було приємно святкувати у компанії товаришів. І все ж таки жарт Бурштина, як і завжди, зачепив його гордість.

Того вечора в Обителі гостював володар острова Оу, котрий також був знаменитим чарівником. Колись він учився в Архімага, а тепер інколи навідувався на Роук на свято Зими, чи на Довгий Танець улітку. Поряд з ним сиділа дружина, юна, струнка, вродлива, наче намальована жінка. Її чорні коси вінчала діадема з опалів. Нечасто траплялося, щоби жінці було дозволено сидіти у цій залі, і дехто із Майстрів осудливо позирав на неї. Однак молодь не зводила з красуні очей.

– Заради такої кралі, – зізнався Ветч, – я б які завгодно чари навів...– Він посміхнувся і зітхнув.

– Вона лише жінка, – відповів Гед.

– Принцеса Ельфаран теж була тільки жінкою, – заперечив Ветч, – а через неї загинув великий Маг Хавнорський, весь Енлад став пусткою, а острів Солея зник у морській безодні.

– Старі казочки, – промовив Гед, однак і собі почав поглядати на володарку Оу, намагаючись зрозуміти, чи насправді буває така фатальна краса, як розповідають давні легенди.

Майстер-Менестрель заспівав баладу "Подвиг юного короля", і незабаром увесь зал дружно підхопив зимовий хорал.

Перед самим закінченням гостини настала невелика пауза. Бурштин підвівся і підійшов до каміна, де сиділи Майстри та гості, і щось сказав володарці Оу. Жінка всміхнулася, і на її чорному, як вороняче крило, волоссі зблиснули опали. Бурштин був уже цілком дорослим чоловіком – високий, вродливий, у плащі, застібнутому під шиєю на срібну пряжку. Цього року юнак став чаклуном, і пряжка засвідчувала це. Зі згоди Майстрів Бурштин створив для жінки диво: з кам'яної підлоги виросло біле дерево. Його гілля простягнулося до стелі, і всі гілки, до найменшої галузки, наче крихітними сонцями, вкрилися сяйливими золотими яблуками – це було саме Дерево Життя. Несподівано з-поміж листя випурхнула біла пташка з хвостом, наче снігова віхола, а золоті яблука, розтанувши, перетворилися у насінини, схожі на кришталеві краплини. З тихим дзвоном, схожим на стук дощу у шибки, вони падали вниз, і світлицю відразу сповнили солодкі пахощі, а дерево гойднулося, на ньому розпустилися листочки рожевого вогню і розквітли білі, схожі на зірки, квіти. Відтак ілюзія зникла. Володарка Оу від захоплення скрикнула, і на знак поваги схилила перед юним чародієм голову.

– Поїдемо з нами, житимеш в Оу-Токне. Чи можна йому поїхати з нами, мій володарю? – по-дитячому скоромовкою запитала жінка у свого поважного чоловіка.

Однак Бурштин відповів швидше:

– Коли я навчуся майстерності, гідної моїх Учителів і достойної ваших похвал, моя Повелителько, тоді я радісно пристану на ваше запрошення і вічно слугуватиму вам.

Слова Бурштина потішили всіх, окрім Геда. Він разом з іншими хвалив його майстерність, та про себе думав: "Я зробив би краще". І в його душі кипіла невтішна заздрість, яка затьмарила всю радість від того вечора.

ТІНЬ НА ВОЛІ

Тієї весни Гед рідко бачився з Ветчем і Бурштином, бо вони вже стали чаклунами і з ними займався Майстер-Формотворець у таємничому та недоступному Примарному саду, який залишався загадкою для кожного учня до кінця навчання. Гед продовжував осягати магічні ремесла в Обителі Мудреців, він навчався заклинати вітри та бурі, знаходити загублені предмети та заплутувати сліди; він студіював цілющі властивості трав і їхнє застосування; засвоював химерні мистецтва заклиначів і знахарів, – все, що потрібно знати чарівнику, котрий уже чаклує, але ще не має чарівного ціпка. А вечорами Гед сидів над книжкою у своїй келії під світлом чарівного вогника та вивчав давні руни та руни Еї, якими творять Великі Закляття. За що б він не брався, все давалося йому легко, і серед учнів пішов поголос, нібито Майстри вважають ґонтійця найздібнішим учнем з-поміж усіх, хто коли-небудь навчався у школі. А про отека подейкували, ніби це прихований дух, який нашіптує слова мудрості Гедові на вуха; пліткували, що коли тільки-но Гед прибув до школи, крук Архімага голосно привітав його як майбутнього Архімага. Чи так воно було, чи ні, проте цьому вірили; чи любили хлопця, чи ні – невідомо. Проте більшість учнів обожнювали Геда і визнавали його за ватажка, особливо під час веселих ігор довгими весняними вечорами, коли на нього інколи находили нестримні веселощі. Однак більшість часу він був зайнятий навчанням, тримався гідно, незалежно і трохи осторонь від інших. Крім Ветча, він ні з ким із шкільних товаришів не дружив, утім, Гед ніколи і не відчував потреби в друзях.

Йому було п'ятнадцять років. Це замало, щоб опанувати Високі Мистецтва, стати чародієм і отримати чарівний ціпок. Однак Гед так швидко засвоював усі тонкощі мистецтва ілюзій, що Майстер-Перетворець, сам ще досить молодий чоловік, почав займатися з ним окремо від інших учнів, навчаючи справжніх заклять формотворення. Він пояснив, як, називаючи предмет по-іншому, змінити його, перетворивши на деякий час у бажаний. Він розповів, як ця зміна впливає на природу навколишніх предметів. Він застерігав від небезпек, які криються у таких змінах, а особливо тоді, коли чародій перевтілюється сам, ризикуючи потрапити в пастку власних заклинань. Мало-помалу, пересвідчившись у здібностях хлопця, Майстер не тільки розповідав йому про ці таємниці, а й навчав їх – спочатку найлегших, а згодом і складних перетворень із Високого Мистецтва, і, врешті-решт, дав ознайомитися із "Книгою Змін". Він зробив це без відома Архімага, і це було необачно з його боку, хоча він і не хотів заподіяти нічого злого.

Займався з Гедом і Майстер-Приворотник, поважний, суворий, навчений життям і мудрий мудрістю свого високого мистецтва, якого він навчав інших. Майстер-Приворотник навчав зовсім не ілюзій, а справжньої магії, яка прикликала світло, тепло, силу магнітного притягання, яка могла змінити вагу, форму, колір, звук. Ця магія видобувала із незбагненних безодень Усесвіту могутні невичерпні сили, які непідвладні жодним закляттям. Учні вже вміли трохи керувати вітрами та бурями, однак саме Майстер-Приворотник вперше показав їм, чому справжній чародій вдається до цих заклять дуже обережно, лише у випадку доконечної потреби, тому що закликати такі могутні сили Землі – означає змінювати і саму землю, частиною якої є кожен із них.

– Дощ над Роуком може спричинитися до посухи на Оскілі, – говорив Наставник, – а штиль у Східних широтах – штормом і лихом у Західних. Потрібно чітко уявляти мету заклинань.

Щодо чар, з допомогою яких викликають живих людей, душі померлих чи невидимі сили, – про всі ті закляття, що засвідчують вершинну майстерність Майстра-Приворотника, то він у своїх розмовах лише натякав на них. Гед декілька разів сам заводив розмову про це, та учитель лише мовчав, пильно дивлячись йому у вічі, поки хлопець не бентежився і не замовкав.

Інколи на заняттях Майстра-Приворотника Геду робилося моторошно навіть при вимовлянні найпростіших заклять. На деяких сторінках "Книги Змін" він читав руни, які видавалися йому знайомими, хоча він не пам'ятав, у якій книжці йому доводилося бачити їх раніше. Час від часу він зустрічав там слова та фрази, які йому не хотілося вимовляти. Вони на якусь мить пробуджували в ньому лише непевні згадки про сутінки та тіні, що тягнулися до нього з тьмяного кутка у темній кімнаті з замкненими дверима. Гед квапливо відганяв ці спогади і продовжував займатись. "Ці миті страху та пітьми, – заспокоював він себе, – лише відгомони мого невігластва. Чим більше я знатиму, тим менше буду боятися, доки не стану справжнім магом, і тоді страх назовсім залишить мене".

У липні вся школа знову зібралася в Обителі Мудреців святкувати Місячну Ніч і Довгий Танець, які цього літа збігалися, що траплялося один раз у п'ятдесят два роки, і тому їх святкували дві ночі підряд. У першу ніч, найкоротшу в році, з місяцем уповні, на вузеньких вуличках Твіля палали смолоскипи та гриміли барабани, поля острова Роук повнилися ніжними мелодіями флейт, а над плесом Роукської бухти лилися протяглі пісні. Зі сходом сонця роукські трубадури затягли довгу баладу "Подвиг Ерет-Акбе", у якій ішлося про побудову білих веж Хавнору, про подорож лицаря Ерет-Акбе через весь Архіпелаг до Західних широт, де у Відкритому морі він зустрів дракона Орма і зітнувся з ним. Лицар загинув, здолавши ворога, і тепер його прах та обладунки упереміш з кістками дракона спочивають на берегах пустельного острова Селідор, а меч пишається на вершині найвищої вежі Хавнору. Він ще й до сьогодні палає кривавим сяйвом, коли сонце заходить за Потаємне море. Як тільки баладу доспівали, чоловіки та жінки, міщани та селяни, учні та Майстри під гуркотіння барабанів, ніжний спів флейт і надсадний вереск волинок, укутані в сутінки та пилюгу доріг і стежок, що збігали до морського узбережжя, – усі пішли у Довгий Танець. Люди танцювали всю ніч, і, посріблені місяцем, заходили просто у море, де музика розчинялась у шемранні бурунів. Коли на сході почало сіріти, люди нарешті покинули морське узбережжя, супроводжувані ніжними переливами флейт... Так само святкували ту ніч на всіх островах Архіпелагу – в такому самому танці, під звуки такої самої мелодії, що наче об'єднувала розділені морем землі.

Коли Довгий Танець закінчився, усі відсипалися цілий день, а ввечері знову зібралися, щоби продовжити свято за спільним столом. Декілька учнів, серед яких були вже посвячені у маги, усамітнились в одному із внутрішніх двориків Мудреців, щоби відзначити цей день у вужчому колі. Тут були Ветч, Гед, Бурштин та ще кілька хлопців, яких ненадовго відпустили з Одинокої Вежі, бо навіть Куремкармерук облишив свої справи заради свята. Вони їли, пили, сміялися та розважалися, створюючи різні дива, які цілком могли би стати окрасою королівського двору. Наприклад, один учень осяяв двір сотнею чарівних зірочок, які, палаючи, мов самоцвіти, химерно переплітались і миготіли у просвітках між справжніми зірками на фоні нічного неба. Двоє інших хлопців грали в кеглі, що підскакували та відлітали геть, коли до них наближалися зелені осяйні м'ячі. Ветч висів у повітрі, схрестивши ноги та смакуючи смажене курча. Якийсь хлопець, промовивши закляття, спробував опустити його на землю, однак Ветч підлетів вище, щоби його не дістали ніякі чари. Час від часу він жбурляв униз обсмоктану кістку, яка миттю перетворювалася у сову, й, ухкаючи, літала між переплетеними чарівними зірочками. Гед шпурляв по совах стріли, які робив із хлібної м'якушки. Падаючи на землю, птахи і стріли знову ставали кістками та крихтами, оскільки чари розвіювалися. Гед також спробував повисіти у повітрі разом із Ветчем, однак він неправильно наклав закляття і, щоб утриматися над землею, тільки махав руками. Всі реготали щоразу, коли він злітав і падав додолу. Гед навмисне вдавав із себе незграбу, сміючись із усіма, бо дві довгі ночі танців, музики та чародійства під місячним сяйвом налаштовували його на шалений настрій і він був готовий до будь-яких несподіванок.

Нарешті він легко спустився на землю біля самісінького Бурштина, і той, як завжди, з посмішкою на вустах, уїдливо промовив:

– Яструбок, що не літає...

– А хіба Бурштин – коштовний камінь? – відрізав Гед і також посміхнувся. – О, Діаманте серед чаклунів, о, Перлино хавнорська, засяй для нас!

Учень, що змушував танцювати чарівні зірочки, послав одну із них Бурштину. Зірочка, виблискуючи, закрутилася над головою хлопця. Бурштин, утративши звичні впевненість і спокій, відкинув вогник геть і загасив його єдиним рухом.

– Обридли мені дитячий гамір і дурисвітські витівки, – заявив він.

– Ти стаєш дідуганом, – зауважив зверху Ветч.

– Якщо ти шукаєш тиші та сутінків, – додав інший хлопець, – то міг би знайти місце у Вежі.

– Так чого ж ти хочеш, Бурштине? – запитав його Гед.

– Я хочу бути в товаристві рівних собі, – відповів Бурштин. – Ходімо, Ветче, облиш дітей із їхніми забавками.

Гед повернувся до Бурштина.

– Чим же такі видатні молоді чаклуни і чого бракує тим, хто лише вчиться на них? – запитав він.

Говорив він спокійно, проте інші учні враз замовкли, бо у словах хлопців звучала взаємна і неприхована злість, зрима, наче лезо, видобуте з піхов.

– ...магічної сили, – відповів Бурштин.

– Я позмагаюся з тобою силою, якщо ти цього хочеш.

– Ти викликаєш мене на поєдинок?

– Так.

Ветч ледь не впав на землю і рішуче став між ними.

– Магічні поєдинки в Обителі заборонені. І ви це чудово знаєте. Перестаньте сваритися!

Ні Гед, ні Бурштин нічого не відповіли, бо знали закон острова Роук, як знали й те, що Ветч був сповнений любові, а вони – ненависті. Проте застереження не охолоджувало їхньої люті. Відвернувшись убік, наче для того, щоби щось сказати Ветчу, Бурштин із холодною посмішкою промовив:

– Гадаю, тобі краще ще раз нагадати твоєму другові-козопасу про закон, який захищає його. Він занадто впертий. Невже він справді думає, що я прийму його виклик? Виклик, кинутий хлопчиськом, від котрого тхне цапом, котрий не знає навіть Першого Перетворення?

– Бурштине, – мовив Гед, – звідки тобі відомо, що я знаю і чого не знаю?

І, не промовивши жодного слова, Гед несподівано зник, а на місці, де він стояв, бив крильми великий сокіл із гачкуватим дзьобом. Через якийсь час, освітлений мерехтливим полум'ям смолоскипа, з'явився Гед, як раніше, похмуро дивлячись на Бурштина. Той вражено відсахнувся, але потім знизав плечима і процідив:

– Ілюзія.

Інші заціпеніли, бурмочучи собі щось під ніс.

– Це була не ілюзія, – заперечив Ветч. – Це було справжнісіньке перетворення. Досить, Бурштине, послухай...

– Цього було достатньо, щоби довести, як за спиною Майстра він нишком зазирнув у "Книгу Змін". Ну так що ж? Давай, Козопасе. Мені подобається, як ти готуєш собі пастку. Чим більше ти доводитимеш, що не гірший за мене, тим більше переконуватимешся у протилежному.

При цих словах Ветч відвернувся від Бурштина і пошепки сказав Гедові:

– Яструбе, будь людиною, облиш це негайно! Ходімо зі мною...

Гед поглянув на свого друга й усміхнувся.

– Приглянь за моїм Хойґом, – попросив він товариша.

Гед віддав Ветчеві маленького отека, який, як завше, сидів на його плечі. Хоча звірятко нікому з чужих не дозволяло до себе доторкатися, однак зараз пішло до Ветча і теж умостилося в нього на плечі, не зводячи з господаря великих яскравих очей.

– Ну, – з таким самим спокоєм озвався Гед до свого суперника, – що ти збираєшся робити, Бурштине, щоби переконати себе у власній вищості?

– Мені не потрібно нічого робити, Козопасе. Однак я піду на це. Я дам тобі шанс, бо заздрість точить тебе, наче хробак яблуко. Давай-но випустимо цього хробака. Колись на Роукському пагорбі ти хвалився, що ґонтійці не бавляться в дитячі забавки. Ходімо зараз туди і ти покажеш нам, у що ж вони граються. Можливо, тоді я теж покажу тобі трохи магії.

– Дуже хочеться це побачити, – відповів Гед.

Молодші учні, що звикли бачити, як Гед спалахує, наче свічка, за будь-якого натяку на глузування, тепер дивувалися його спокою. І тільки Ветч відчував страх. Він ще раз спробував утрутитися, проте Бурштин зупинив його:

– Ветче, тримай свої побоювання подалі. А як ти, Козопасе, використаєш той шанс, що я тобі даю? Може, покажеш фокус? Наприклад, вогняну кулю? Або скажеш закляття, що виліковує кіз від корости?

– А що б ти хотів побачити?

Бурштин лише знизав плечима.

– Мені буде достатньо, якщо ти викличеш душу мерця!

– І викличу.

– Не викличеш, – Бурштин втупив у Геда погляд, і його звичне презирство раптом заступила лють. – Не викличеш. Ти не зможеш. Ти лише хвалишся і хвалишся...

– Присягаюся своїм ім'ям, що я це зроблю!

На якусь мить усі завмерли.

Вирвавшись від Ветча, котрий щосили намагався його затримати, Гед, не озираючись, пішов із двору. Чарівні вогники, що танцювали над головами учнів, згасли й опустилися долі. Повагавшись мить, Бурштин подався услід за Гедом. Зрештою, і всі інші рушили на пагорб, мовчазні, налякані та зацікавлені.

* * *

Лише юнаки піднялись на вершину пагорба Роук, як відчули, що його корені дуже глибокі, глибші, ніж море, і що вони тягнуться аж до самісіньких надр землі, туди, де в її вогненних надрах нуртують Одвічні Сили. Усі зупинилися на східному схилі. Панувала безшелесна тиша. Над пагорбом, над його чорною травою, над ними самими непорушно застигли зорі. Місяць ще не з'явився – і непроглядну темінь літньої ночі ще більше підкреслювала темінь роукських схилів. Ці схили, які за своє існування бачили стільки дивовиж, гнітили їх, лягаючи на душу важким тягарем.

Гед відійшов на кілька кроків убік, повернувся і сказав чітким голосом:

– Бурштине! Чий дух викликати?

– Викликай будь-чий. Однаково жоден тебе не послухається, – голос Бурштина тремтів, можливо, від гніву.

Гед, удаючи ніжність, іронічно запитав:

– Невже ти боїшся?

Якщо Бурштин щось і відповів, Гед однаково нічого не чув. Йому було вже байдуже. Не варто нікому заздрити. Тут, на роукському пагорбі, лють і ненависть зникли без сліду, а на їхнє місце прийшла надзвичайна впевненість у собі. Він знав, що саме цієї ночі, на цій темній вершині чарівного пагорба, його сила зросла і переповнила його. Хлопець ледве стримував її, щоб вона не перелилася через край. Тепер він чітко усвідомлював, що Бурштин йому ніякий не суперник, що він не спроможний дорівнятися до нього, що він лише посланий долею, аби саме цієї ночі здійснилося те, що має здійснитися. Гед відчував під ногами коріння пагорба, яке тяглося кудись у пітьму, а в небі над головою бачив холодні, далекі вогники зірок. А над простором, обмеженим пітьмою та зірками, панував він. Гед стояв у центрі світу.

– Не бійся, – сказав він, усміхнувшись. – Я викликатиму дух жінки. А тобі ж не личить боятися жіноцтва. Я викличу прекрасну Ельфаран, про яку співають у "Подвигах Енлада".

– Але ж вона померла тисячу років тому, її тлін спочиває в глибинах Ейського моря. І хтозна, може, такої жінки ніколи й не було...

– Хіба мертві зважають на відстані й літа? Чи, може, брешуть нам пісні? – запитав Гед із ледь відчутною іронією, а відтак додав: – Стеж за тим, що з'являтиметься між моїми руками...

Величним, урочистим жестом він повільно випростав руки і промовив слова закляття, викликаючи душу мертвої Ельфаран. Якось, понад два роки тому, Гед потемки вичитав ці руни в Оґіоновій книжці. Відтоді йому не доводилося їх бачити. І от тепер, як і тоді, у густій нічній пітьмі, Гед немовби знову читав зі сторінки, розгорнутої перед ним у темряві. Одначе тепер він розумів те, що читає, всотуючи кожне слово, і бачив знаки, що вказували на те, як це належить промовляти вголос, відтворювали послідовність магічних жестів і рухів.

Решта хлопців, як заціпенілі, мовчки спостерігали за тим, що відбувалось. Але невдовзі вони почали дрібно тремтіти, слабкі та безпорадні перед силою Великого закляття. Голос Геда і досі лунав тихо, але тепер він якось змінився: у його глибинах начебто бриніла музика, що відлунювала у словах, яких жоден із присутніх не відав. Гед замовк. І тоді з трави, завиваючи, вирвався вітер. Гед упав навколішки і заволав не своїм голосом, відтак долілиць прикипів до землі, наче намагаючись обійняти її розведеними руками, як велетенський оберемок. Коли ж підвівся, то тримав у руках якийсь темний клубок – такий важкий, що Гед аж тремтів від натуги, спинаючись на ноги. У чорному різнотрав'ї, що буяло на схилах пагорба, знову застогнав вітер. Якщо зірки й жевріли у небесах, то тепер їх уже ніхто не бачив.

Слова закляття з шипінням і сичанням зривалися з уст Геда, аж нараз він голосно і виразно вигукнув:

– Ельфаран!

І повторив:

– Ельфаран!

Безформний клубок мороку, що його він щойно тримав у руках, почав розпорошуватися і розлітатися на клапті. І зненацька між долонями Геда засяяло бліде веретено, сплетене зі світла – тьмяний овал, що снувався з-під землі, спинаючись до здійнятих угору рук Геда. На мить у світлі з'явився людський силует. То була висока жінка, яка озиралася через плече. Її обличчя було прекрасне, сумне і затьмарене страхом. Відтак обриси незнайомки через мить розтанули, і яскравий жовтий овал спалахнув між долонями, поступово перетворюючись на широкий отвір у пітьмі між землею та ніччю, зі стогоном роздираючи сувій світу. Через той вилом вирвалося сліпуче світло. А разом із ним покрадьки сковзнула якась невиразна бридка тінь, – нараз вона шугнула Гедові просто в обличчя. З жахом відсахнувшись від потвори, Гед хрипко скрикнув. Крихітний отек, який незворушно спостерігав за всім, що коїлося, з Ветчевого плеча, раптом також заверещав, як навіжений, і кинувся на невидимого ворога.

Гед, борсаючись в обіймах тіні, упав на землю. А яскравий пролом у нічній пітьмі над його головою дедалі більшав. Учні, які спостерігали за Гедом, злякалися й кинулися врозтіч, а Бурштин припав до землі, ховаючи очі від жахливого світла. Тож лише Ветч відважився прийти другові на допомогу. І саме він добре розгледів потвору, котра увіп'ялася в Гедове тіло. Страшна істота була завбільшки, як немовля, хоча раз-у-раз пульсувала, то зменшуючись, то збільшуючись у розмірах. Тінь не мала ні голови, ні лиця – лише чотири лапи з кігтями, які хижо шматували Гедову плоть. Ветч волав від жаху, і все ж спробував голіруч відтягнути бестію від Геда. Але щойно він торкнувся її тьмяних обрисів, як заціпенів, не в змозі бодай поворухнутися. Поступово сліпуче світло згасало, і діра у тканині світотвору поволі стулила свої розірвані краї. Поряд зажебонів тихий, ніби шепіт листя на дереві чи дзюрчання маленького водограю, голос.