Текст книги "Диваки і зануди"

Автор книги: Ульф Старк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Третій розділ

у якому до нас прибивається гість,

починають іти годинники,

і ми дізнаємося сумну новину

Наступного ранку о сьомій годині хтось затарабанив у двері так, що забряжчали шибки у вікнах.

– Стукають! – крикнув Інґве.

Точніше, простогнав із туалету. Він щоранку замикався там і довго кректав на унітазі, бо його мучили сильні закрепи. Ввечері він з’їдав жменю чорносливу та родзинок, щоб не мати з тим проблем, але нічого не допомагало.

– Невже ви не чуєте, що стукають? – засопів він.

Звісно, ми чули. Внизу не переставали тарабанити в двері.

Напевно, Кільрой! Хтось його знайшов! Може, він був поранений або хворий. Через те, либонь, так і грюкають!

Я помчала сходами вниз. Та й мама вже встала і спускалася у передпокій, хоч звичайно вранці її не добудишся. Вона кинулася до дверей і рвучко їх відчинила. Ми обидві сподівалися побачити Кільроя, що лежить на ґанку, примруживши очі й помахуючи хвостом, тож і глянули вниз.

Але ніякого Кільроя не побачили!

Зате там стояли чорні жіночі чоботи! Поверх них біліли мішкуваті кальсони, що розвівалися на легенькому вранішньому вітрі і були вбрані під білосніжну нічну сорочку лікарняного крою, підперезану в поясі шматком червоної трубки від крапельниць. На шиї в людини на товстому ланцюжку теліпався старовинний золотий кишеньковий годинник.

То був рослий чоловік вісімдесяти років, лисий, як бубон, з великими сивими вусами, що обвисали донизу. Його трохи розкосі очі дивилися на нас блакитним, бадьорим блиском, і він радісно пирхав крізь жмут волосся в ніздрях. У нього був надзвичайний вигляд.

– Ольго! – прогримів він.

– Тату! – скрикнула мама.

Це був дідусь.

Він обхопив мамину голову своїми велетенськими долонями і поцілував її в обидві щоки, голосно прицмокуючи. По його змарнілих щоках прямісінько на вуса текли рясні сльози.

Потім він схопив мене за талію і підняв угору врівень зі своїм обличчям. У нього з рота пахло цибулею і землею. Спроквола похитавши головою, він подивився на мене так, ніби заглянув у мою душу. У його погляді було стільки жалю, що я затремтіла. Що такого він у мені побачив?

– Моя мала бідашечко, – лагідно мовив він, обережно поставив мене додолу і врочисто поцілував у чоло.

– Але що ти тут робиш? – трохи оговтавшись, вигукнула мама.

– Я прийшов сюди жити, дочко. А тепер допоможи-но мені зняти ці бісові кайдани.

Він підняв одну ногу і, хитаючись, спробував скинути з неї шкіряного чобота на високих підборах. Як він міг у них сюди дістатися, лишилося загадкою.

– Де ти, в дідька, їх доп’яв?

– У лікарні, голубонько. У гардеробі для персоналу, їх носить старша медсестра. Це єдині чоботи, що на мене прийшлися.

Чоботи ніби приклеїлися до його ніг. Ми з мамою заходилися їх стягати. Урешті-решт вони таки піддалися. І тієї ж миті один за одним на різні лади задзеленчали годинники.

Дідусь здригнувся і підніс свого золотого годинника на рівень носа.

– Хай тобі грець, то це так ти пильнуєш годинників? – загримів він.

А тоді босоніж потупав по будинку, і на кожному годиннику перевів стрілки на правильний час, і позаводив ті, що давно зупинилися.

Дідусь ходив від кімнати до кімнати.

Коли він відчинив двері в туалет, то побачив Інґве, що сидів із побагровілим спітнілим обличчям на унітазі.

– А це що за опудало? – ревнув дідусь.

Інґве перелякано схопився з унітаза й заходився натягувати кальсони та штани, які сповзали йому на коліна. Потім простягнув руку, щоб відрекомендуватися.

– Мене звати Інґве Лаурин, – чемно сказав він.

Дідусь відступив трохи назад і, розглядаючи Інґве з голови до п’ят, голосно фиркнув.

– А чого це ти так убрався? – спитав він. – Невже в тебе немає пристойнішого вбрання?

Дідусь крутнувся і подався далі, а Інґве з червоними, мов жар, вухами стояв і дивився, як від нього віддалялася дебела постать у довгих балахонистих кальсонах і нічній сорочці.

Дідусь сидів у здоровецькому дубовому кріслі-гойдалці з вирізьбленими лев’ячими головами на поручнях. Погойдуючись у ньому, він затягувався чорною маминою сигаретою. У чашках парував чай, а на тарілці лежали нечіпаними сухарики.

– Я прийшов сюди помирати, – сказав він. – Саме тому я тут.

У кімнаті запала глибока тиша. Здавалося, навіть годинники на якусь мить затамували подих. Дідусь пригладив вуса. Він мав стомлений вигляд. Лише його очі під білими хмарами брів променилися ясною блакиттю літнього неба.

Інґве завертівся, пориваючись щось сказати. Але дідусь зупинив його помахом руки.

– Та знаю, знаю! – скипів він. – Може, вам і незручно. Але в тій препаскудній лікарні не можна померти спокійно. Весь час беруть аналізи крові, міряють температуру, міняють постіль, напихають пігулками і ще чортзна-чим!

Потім він знову заспокоївся. Крісло, яке він знервовано гойдав туди-сюди, перейшло на свій звичний спокійний ритм.

– А решта все цілком стерпно. Нічого нарікати. Багато хороших бабусь і дідусів, здорова дієтична їжа, прекрасний догляд, всього одна чи дві фурії і чудовий оркестр. Але там нема де помирати. Ось так.

Мама не зводила з нього погляду.

– Я знала це, – сказала вона. – Я знала це, як тільки побачила вас у дверях. Ох, любий татку! Я рада, що ви хочете тут жити.

Мама всміхнулася йому. І я помітила, що вона ледве стримувала сльози.

Дідусь і собі всміхнувся.

Я також усміхнулася, бо відчувала, що невдовзі нас спіткає горе – велике, гірке й безмежне. Хоч у те не хотілося вірити.

Оскільки всі усміхалися, то й Інґве усміхнувся.

Дідусь сьорбнув чаю – щоб швидше змити всі ті усмішки. І тут його здушив кашель, а в грудях заклекотіло так, що він аж скрутився.

– Що це за чай? – прохрипів він, коли його трохи попустило. – Тьху! Де ви взяли таку гидоту? Та це ж якісь помиї! Ви хочете мене отруїти?

Інґве, який заварював чай, занепокоєно завертівся на стільці.

– Хіба не краще… Мені здається, нам треба зателефонувати у лікарню, – почав він.

– Помовч, любий Інґве, – мовила мама і поклала свою руку йому на плече.

– Хто цей блазень? – спитав дідусь, киваючи головою на Інґве. – Що він тут робить?

– Я його люблю, тату, – відповіла мама. – Хоч і не знаю, за що.

Мама стомлено зітхнула.

– Он як, – сказав дідусь. – Що ж, так буває. У мене вже катма сили. Я цілий ранок ходив надворі. А мені не можна стільки ходити. Пора прилягти. Я поки що піду до Симониної кімнати.

І він піднявся сходами нагору й зник.

– Не забудьте повернути чоботи! – крикнув він звідти.

Місяць світив у незашторені вікна. Надворі було вітряно, і на стінах відбивалися рухливі тіні від гілля дерев та кущів. Я втопила голову в подушку й щосили вп’ялася зубами в білу наволочку.

– Я не хочу! – крикнула я в подушку. – Чуєш, Господи? Ти не маєш права!

Цього дня я не пішла до нової школи, як думалося. Ми поїхали до Рокста, де була лікарня. Там ніхто не міг збагнути, як дідусь до нас дістався. Адже він ледве клигав між ліжком і туалетом. Казали, що його ледве носили ноги. Всі хотіли, щоб ми негайно привезли дідуся назад. Інґве вважав так само. Було б краще, якби він перебував там, де є можливість його доглядати, твердив Інґве. Задля його ж безпеки. Окрім того, у дідуся проявлявся старечий маразм. Інґве у всьому погоджувався з лікарями. Але мама не мовила ні слова. Вона мовчки збирала дідусеві речі. Їх було небагато.

У другому кутку палати сидів товстенький дядечко з лагідними очима і їв банани. Здавалося, він не прислухався до наших розмов. Та коли я вже йшла до дверей, поманив мене пальцем до себе.

– Переказуй вітання Іванові, – мовив він. – Скажи, що без нього наш оркестр накульгує. Нікому грати на віолончелі й часом бурчати.

Очевидно, дядечко й справді журився.

– Бозна-хто тепер прийде на його місце, – додав він.

Інґве невдоволено волік віолончель.

– Вибирай, любчику, – заявила мама, коли ми сіли в автомобіль. Вона так лютувала на Інґве, що гнала, як навіжена, і той тільки зіщулився на задньому сидінні й перелякано водив очима. – Або ти вибираєшся геть, або змиришся з тим, що батько житиме у нас.

Я сподівалася, що Інґве вибереться геть.

За вікном упала зірка, і я пригадала, як ми з дідусем дивилися на зірки в його телескоп того літа, коли відпочивали на Мейї. Я нишком загадала собі бажання, щоб він ніколи не помер.

Мені здавалося, що дідусь був завжди. Він показував мені квіти і птахів і давав їм назви. «Тебе звати ялина, а ти, комашко, муха! А тебе, мала шалапутнице, звати плисочка!» – казав дідусь і тицяв на них своєю патерицею, ніби сам Господь Бог. Це він навчив мене плавати й давати здачі забіякам. Він навчив мене читати і лихословити. Щоправда, не зумисне, а мимоволі. Я сама того навчилася, коли чула, як він час од часу спересердя на когось лаявся.

– Де вона такого нахапалася? – скрикнув він, уперше почувши від мене лайливе слово.

– У тебе, голубе, – відповіла бабуся, яка тоді була жива, – у тебе.

– Чортзна-що! – обурився дідусь.

А тоді згадав, які слова в нього часто злітали з язика, і задоволено засміявся. Загалом йому страшенно подобалося бути Богом Отцем. Щодо Отця, то йому довелося ним бути, оскільки я не знала більше ніякого тата. А роль Бога він узяв на себе сам.

Але тепер я просила іншого Бога, в існуванні якого не була певна, щоб він не забирав у мене дідуся.

– Краще забери Інґве! – благала я, відчуваючи нестерпний біль і злість. – Боженьку пресвятий, забери того зануду!

Потім я заснула, і мені снився дідусь – ніби він плив морем у кріслі-гойдалці. Він сидів спокійно, потягуючи сигару, а крісло гойдалося на хвилях і, минаючи човни та серфінги, прямувало до небокраю. Його золотий годинник сяяв, мов ясна зірка, що пускала сонячних зайчиків.

Я прокинулася від того, що хтось легенько посмикував мене за мочки вух.

– Агов, любонько-голубонько, – прошепотів він. – Як ти?

– Препогано, – відповіла я і заплакала.

Дідусь потерся своїм масивним носом об мого – так, як і тоді, коли я була мала. Вуса лоскотали мене, і сам він приємно пахнув землею. І я, як і раніше, коли він був добрим мудрим Богом, а я малою шмаркачкою, яку він любив, розповіла йому все – про переїзд, про Кільроя, про Інґве, маму і про те, що мені несила думати, ніби його колись не буде. І поки я плакала, мене охопило відчуття, що в мене всередині утворилася тверда грудка злості, яка билася замість серця. Чого це все на мене звалилося? Чого всі ці неймовірно сумні події мали статися водночас?

– Сердешне моє дитя, – мовив дідусь. – У нашій великій родині є нормальні й ненормальні, диваки й зануди. Твоя мати належить до ненормальних. Я також. Та й моя мати була не така, як усі. Я знаю, що з такими нелегко жити. А нормальними та занудами світ аж кишить. З ними, мабуть, трохи легше. Та хай їм чорт, мені вони геть не цікаві!

– А я належу до ненормальних? – спитала я і спробувала усміхнутися.

– Напевно, так, – відповів дідусь і підморгнув.

Він ніжно погладив долонею мою потилицю, де коротко підстрижене волосся кучерявилося і стирчало навсібіч.

– Усіх нас переповнюють сили, про які ми й гадки не маємо, – правив далі дідусь. – Ми схожі на море, де повно риби, водоростей, течій, живих створінь та всякої дивовижної всячини. Зануди обережно зводять негарні вузькі мости над цими незнайомими водами. Бояться, що змокнуть і зіпсують черевики. А ми, диваки, бовтаємося у воді. Нас не зупиняють ніякі течії. Навіть якщо це небезпечно. І навіть якщо зануди дивляться на нас зі страхом та зневагою.

Я не дуже розуміла, що він мав на увазі. Лиш відчувала на своїй потилиці його надійну широку долоню. Однак я не перестала плакати. Сльози були холодні, наче вони текли з тієї грудки, що стукотіла у мене в грудях.

– Але стережися підступних вітрів, – пошепки мовив дідусь мені на вухо, а потім поклигав у темряву і зник на сходах.

Що він хотів тим сказати? Невже він і справді від усього цього трохи зсунувся з глузду?

Як непросто буде мені витримати всіх цих божевільних, диваків і зануд, що населяли наш будинок!

Аж тут вітер із такою силою подув у вікно, що воно відчинилося навстіж. Він змів додолу вазони з квітами та купку рахунків, яку мама поклала ввечері на підвіконня, а тоді залетів мені в серце.

Я відчула, що скоро лусну від гніву й злоби.

Четвертий розділ

у якому я йду до нової школи,

мене переслідує моє ім'я

і я знайомлюся з йолопом Ісаком

Мама зайшла на кухню, де я запихалася грінками, які через мою злість пригоріли. Вона була вбрана в плямисту, мов шкіра леопарда, сукню з дуже відкритими грудьми й ногами. До того ж на ній були червоні, як пожежне авто, черевики, чорні панчохи в сіточку й чудернацькі сонцезахисні окуляри, дужки яких густо обліплювали блискучі камінчики.

– Ти вже готова? – спитала вона. – Я хочу провести тебе до школи.

– Я думала, ти вирядилася на маскарад, – буркнула я невдоволено й сердито.

– Хіба не цікаво? – вела далі мама, наче не чула мене. – Познайомлюся з твоєю учителькою й побачу твоїх друзів.

– Вони мені не друзі. Я їх ніколи не бачила.

– Що з тобою? – ображено спитала вона. – Ти ж казала, що хочеш мати таку маму, як усі. А така мама, як усі, напевно першого дня проводить свою доньку до нової школи.

– Звичайна мама так не виряджається.

– Як це – так? – спитала вона і зняла окуляри, щоб краще мене бачити. – Чим тобі не до шмиги моє вбрання?

– Ти схожа на пришелепувату жінку з джунглів у фільмі про Тарзана, – відповіла я, відчуваючи, як злість звиває кубельце в моєму серці.

Інґве вийшов із туалету, спустився вниз, сів за стіл, насипав собі у йогурт пригорщу пророслої пшениці, харчових дріжджів та мелених горіхів.

– Про що це ви? – спитав він, похрускуючи хлібцями.

– Моя дочка не хоче, щоб я проводила її до школи. Вона вважає, що в мене пришелепуватий вигляд.

– Певна річ, твоя мама повинна тебе провести, – сказав Інґве, пережовуючи по двадцять чотири рази кожну ложку суміші.

– Нізащо! – засичала я й підвелася.

Підводилася я так рвучко, що перевернула пакет нежирного молока, хоч то, звичайно, сталося ненавмисно. Біла рідина стрімким водоспадом перелилася через край столу прямісінько на випрасувані штани Інґве.

– Ти соромишся своєї мами? – спитала мама.

– Так, – відрубала я.

Перш ніж вискочити за двері, я кинула погляд у величезне дзеркало, що стояло в передпокої. Звідти на мене глянуло худе, як скіпка, високе миршаве дівчисько в латаних джинсах, кросівках і в смугастій футболці, в очах якої під короткою гривкою горіла злість. Я натягнула на себе рожеву куртку і вийшла.

Якщо мама виглядала як королева джунглів, то я – як напівголодна миша з передмістя.

Звісно, того першого дня в нову школу я добряче запізнилася. Мені знадобився час, щоб знайти цегляну будівлю біля озера, де на просторому подвір’ї стояла якась скульптура, страшенно схожа на запечене курча.

Коли я відчинила двері, цілий клас витріщився на мене так, ніби до них завітало опудало птаха, не що інше. Там сиділи всі ті, чиїх імен та прізвиськ я ще не знала – Ополоник і Кваша, Софія, Нетта, Пера, Данне, Персі, Клара, Мураха, Скунс, Ісак, Берта, Катті та інші. Всі вони свердлили мене поглядами.

Учителька була не стара, повненька і приємна з вигляду. У своїй красивій кремовій сукні вона здавалася не жінкою, а вершковим тістечком. А її усміхнені губи червоніли, як полуниці.

– Ти, мабуть, ходитимеш у наш клас? – спитала учителька.

– Напевно, – вдавано байдужим тоном відповіла я.

– Хоча треба було б прийти ще вчора. Правда ж?

Що я мала на це відповісти? Я не могла сказати, що саме вчора дідусь накивав п’ятами з лікарні в жіночих чоботях, щоб помирати в нашому будинку! Для цього навряд чи нормальні люди йдуть з лікарні додому. Але так вже водиться на світі – якщо казати правду, тобі ніхто не повірить. Щоб повірили – треба брехати.

– Мені довелося поблукати, – тихо мовила я.

І відразу ж відчула, як безглуздо це звучить.

Чорт! Ну от, у перший же день виставила себе дурепою, якої світ не бачив! Я чула, як усі стали перешіптуватися, хихикати й вертітися за партами. Початок був кепський.

– Якщо тобі випало так довго блукати, то краще сядь і відпочинь, – сказала вчителька вельми приємним голосом. – Можеш сісти он там біля вікна.

Я сподівалася сісти в самому кутку, де можна було б трішки заспокоїтися і всіх роздивитися. Аж ні. Довелося сідати майже спереду. Та ще й біля того, хто уявляв себе великим цабе. Біля цибатого хлопця із русявим скуйовдженим чубом, блакитними очима і веснянками по всьому обличчі, хоч весна давно минула.

То був Ісак.

– Мене звати Ісак, – сказав він і усміхнувся.

– Чого ти шкіришся? Йолоп! – засичала я.

Мало-помалу в класі стало тихо.

– Ну от, – мовила вчителька, яку звали Ґудрун Ерлінґ. – До нас прийшов новий хлопчик. Ласкаво просимо до класу, Симоне Кроль. Сподіваюся, тобі з нами буде добре – і зі мною, і з друзями.

Новий хлопчик! Симон!

Раптом я збагнула, що йшлося про мене. Те прицюцькувате ім’я Симона, що я мала, не раз завдавало мені прикрощів. Я від нього так стомлювалася, що хотілося криком кричати. Мені завжди доводилося відповідати двічі, коли питали, як мене звати. І чого я не можу зватися Фріда, Анна, Стіна чи Лінда?

– Симона – дуже красиве французьке ім’я, – заявляла мама, вислуховуючи мої нарікання.

Може, й так. Але навіщо мені красиве французьке ім’я? Я хотіла б мати нормальне шведське ім’я, щоб ніхто по сто разів не перепитував і не сушив собі голову, з якого це доброго дива мене так назвали. Я хотіла б мати ім’я, що давало б змогу бути непримітною, сумною і негарною.

А тепер, очевидно, хтось недочув і неправильно його записав. Замість Симони вийшов Симон. Тож усі тут очікували хлопця на ім’я Симон. А з’явилась я! Що ж мені робити? Отак завжди – у мене просто неймовірна здатність втрапляти в якусь халепу!

Можна було б сказати, як є: «Вибачте, але це якась помилка. Я все-таки дівчинка. Мене звати Симона, а не Симон». Та ні, тільки не це. Я знала, що тоді буде. Всі полягають від реготу на парти. А мені не буде спуску вже довіку. Так чи інакше, мене називатимуть Симоном, Малим або придумають щось іще.

Я обережно провела по коротких кучериках, намагаючись згадати, який у мене був вигляд у дзеркалі в передпокої. Коси були короткі, без приколок, бантів чи чогось такого, що могло б мене виказати. Добре, що ще не випинались, як у інших дівчат, груди! І що я не вирядилася вранці в сукню! А те, що було на мені, міг носити який-завгодно хлопець. Окрім, звісно, трусів, та їх, на щастя, не було видно.

– Дякую, – сказала я хриплуватим, якомога хлопчачішим голосом. – Так, думаю, мені тут буде добре.

Панна Вершкове Тістечко, що стояла біля столу, поблажливо усміхнулася своїми полуничними губами.

– Підлабузник! – засичав той, хто сидів поруч мене і звався Ісак.

– Стерво! – пошепки відрубала я.

– Чуперадло! – мовив він, і тієї миті я відчула повагу до його дотепності.

– Вилупок! – мовила я.

– Дурбело! – блискавично зреагував він.

Аж тут наші чвари обірвала вчителька. То було дуже добре. Я мала передчуття, що він таки покладе мене на лопатки, якщо ми не перестанемо сваритися. І мене вже охоплювала неприязнь до того хлопця.

– Я розумію, що вам кортить швидше познайомитися, – радо мовила вчителька. Вона бачила тільки, як ворушились наші губи, тож думала, що ми перекидаємося люб’язностями. – Але договорите на перерві. – А потім додала: – До речі, оскільки ви вже встигли порозумітися, то, може б, ти, Ісаку, показав Симонові нашу школу?

На знак згоди Ісак кивнув головою: мовляв, ось який з мене великодушний старший брат! А сам непомітно шаснув своєю рукою під парту і крадькома вщипнув мене за стегно – від болю в очах сто свічок засвітилося.

Та водночас мене охопила приємна радість. Я їх усіх обдурила! Вони все прийняли за чисту монету! Здається, ніхто ані на мить не засумнівався, ким я була насправді.

Я спритно й вміло спекалася того дівчиська Симони, що весь час потрапляла в халепу, і стала капосним гарикалом на ім’я Симон.

Якби я тоді знала, чим це для мене обернеться!

Коли продзвенів дзвоник, я схопила собі з крайнього гачка в коридорі якусь вилинялу джинсову куртку.

Вона була завеликого розміру, та ще й із безліччю всіляких кнопок. На спині поблискував напис здоровенними сріблястими літерами «MOTÖRHEAD». Куртка висіла на моєму худому тілі, як на кілку, смерділа потом, бензином і тютюном. Це було саме те, що треба, до того ж я вирішила якомога швидше позбутися своєї рожевої куртки, в якій прийшла до школи.

– Не думай, що я буду тобі нянькою, – сказав Ісак.

Він підійшов до мене, коли я ошивалася біля металевого запеченого курчати, що, як гарненько придивитися, було схоже на дохлого коня із задертими догори ногами, а не на курча. На шкільному подвір’ї було повно качок, які походжали перевальцем і очікували, що ми кинемо їм крихт від свого обіду. Годувати качок заборонялося, але всі годували.

– Мені не потрібна нянька, – відказала я і плюнула на одну з качок.

– Ну й добре. Тільки не треба пиндючитися.

– А я не пиндючуся. Коли хто й пиндючиться, то це ти.

– Чого мені пиндючитися?

– Хтозна. Але не починай заново.

– «Не починай» що?

– Ти, певно, трохи тугодум?

– Що ти хочеш цим сказати?

– Бо ти весь час перепитуєш.

– З тобою неможливо розмовляти!

Я можу так сперечатися скільки завгодно. Мені це завиграшки. Ісак, здається, розізлився, і я відчула задоволення. Я криво всміхнулася – достоту так, як роблять хлопці. Ісак відвернувся, наміряючись піти.

– Він завжди такий? – поцікавилась я.

– Який такий? – спитала дівчина в окулярах із товстими скельцями, яка жувала жуйку. Потім вона видула з неї рожеву кульку, що луснула і заляпала їй обличчя.

– Такий непривітний, – відповіла я. – Він же повинен показати мені школу.

– Атож, Ісаку, ти справді повинен. Тебе просила вчителька, – сказала та дівчина, силкуючись нігтями здерти липкі клапті кульки.

Ісак нічого не відповів. Тільки й того, що глянув на неї жалісливим поглядом, бо її вигляд викликав хіба що жаль. А тоді почав іти. Я рушила слідом. Я ішла близько, слід у слід, і наступала йому на п’яти.

– Що ти робиш? – засичав він.

– Іду за тобою, якщо ти цього не помічаєш, телепню, – відповіла я і наступила йому на п’яти так, що він спіткнувся.

– Ідіот! Ану перестань! – верескнув він.

– Чорта з два, – мовила я. – Ти повинен показати мені школу. І тепер покажеш.

Сонце світило в потилицю, і качки задоволено кахкали над знайденими крихтами хліба, рештками риб’ячих котлет і кров’янки. З озера війнуло вітерцем. Навколо нас скупчився гурт витріщак. Я побачила серед них дівчину в окулярах із товстими скельцями, що жувала жуйку, а біля неї – довгоногу дівчину в міні-спідниці, в якої був маленький рот, великі груди, кирпатий ніс і круглі очі. Там зібралося півкласу.

Я і далі наступала Ісакові на п’яти, розуміючи, що йому скоро урветься терпець. Я бачила, як вони всі очікують, та мене й саму аж розпирало від цікавості. Що ж тепер буде?

Раптом він розвернувся, пропік мене несамовитим поглядом і зацідив кулаком у зуби так, ніби забив у дошку цвях. Удар був тяжкий, грубий і ледве не збив мене з ніг. Але я перехопила його руку, пригнулася і водночас вивернулася, а він перелетів через мою спину і запоров носом в асфальт. Це був прийом, якого навчив мене дідусь одного далекого-предалекого літа.

Ісак звівся на рівні. Якусь мить ми стояли одне навпроти одного. Ми були майже однакового зросту. Хоч він був кремезніший. Ми дивилися одне одному у вічі. І я помітила, що його очі горіли так само, як мої.

Нараз він кинувся на мене і повалив додолу. Його лікоть пройшовся по моїй губі, і вона тріснула. Я відчула на язику кров, запахло чимось гірким. А коли розплющила очі, то побачила перед собою грудасту дівчину, що усміхалася і дивилась на мене зовсім не так, як усі.

То була Катті.

Біля неї стояв Голуб, учитель фізкультури, хоч тоді я того не знала. Але я була не настільки дурна, щоб не зрозуміти, що то вчитель.

– Що це за бешкет ви тут улаштували? – суворо спитав він.

– Він посковзнувся на качиному лайні й розквасив носа, – відповіла я, киваючи на Ісака. – А коли я хотів йому допомогти, то теж упав і розбив губу.

– Як тебе звати? – запитав Голуб.

– Симон, – відповіла я.

– Я запам’ятаю. А тепер ідіть умийтеся.

Ми рушили до хлоп’ячого туалету. Мовчки, як мумії.

Я настільки ввійшла у свою хлоп’ячу роль, що мало не стала поруч з Ісаком біля пісуара. Але вчасно згадала, що є такі речі, яких я не могла робити.

У вікно світило пообіднє сонце. За спортивною залою видніла смужка неба – синя, як письмові зошити, що дала мені вчителька Ерлінґ, прозвана Плискою.

У небі шугали ластівки, а я все ще смоктала свою спідню губу, яка була солона на смак і страшенно розпухла. Краєм ока я бачила, що велике цабе на ім’я Ісак погладжував свого подряпаного носа.

«Може, зіграємо в хрестики-нулики?» – написала я на аркуші паперу, вирваному із зошита в клітинку, і посунула його до Ісака. Він намалював там хрестика і повернув аркуша назад.

Ми зіграли десять разів, поки Плиска розповідала нам про хатніх тварин і питала, у кого з нас вони є вдома. Я виграла вісім разів, тож Ісак був дуже незадоволений. А двічі я програла лише через Кільроя, бо в той момент Плиска спитала, чи є в мене вдома якась тварина, і я відповіла, що маю собаку. Де він тепер? Чи побачу я його коли-небудь? Може, у мене вже й не було собаки?

Здавалось, майже всі в класі тримали вдома якусь живу істоту. Фріда сказала, що в неї папуга. Катті сказала, що в неї шотландський поні, правда, він живе в селі. У Мурахи був співочий какаду, у Пепсі – вівчарка, у Нетти – кіт, а в Кваші – акваріумні рибки. Стефан сказав, що мав кажана, але він пошкодив одне крило, тому тато його добив. У Данне на дачі жили в клітці кролики, а в Анни – дівчини в окулярах, що жувала жуйку – комаха, яка зветься паличник.

Ісак на запитання вчительки відповів:

– Птахи.

Коли вона спитала, які саме птахи, він сказав, що забув, як вони звуться. Тільки згадав, що вони брунатні. Тоді вчителька сказала, що добре було б, якби хтось приніс своїх тварин чи птахів до школи. Я задумала бажання, щоб вона не попросила про це мене. Бо як можна взяти зі собою собаку, що зник? Але вона попросила Ісака.

– Гаразд, – відповів він.

Коли пролунав дзвоник із останнього уроку, Ісак чекав мене надворі.

Я зумисне не поспішала. Чого доброго, ще здибаю власника куртки, яку я поцупила в коридорі. Судячи з розміру, він був здоровило. Тож я ще довго м’ялася біля парти в класі, тим часом, як усі інші вилетіли, мов кульбабки, на осоння.

– Тобі в який бік? – привітно спитав Ісак, ніби між нами нічого й не було.

Що він задумав? Чого доброго, заманить кудись подалі та й зіпхне в якусь канаву? На нього це схоже.

– В інший бік, – холодно відповіла я.

– У який інший? – допитувався він.

– Не в той, що тобі, – відрубала я.

Він здивовано подивився на куртку. Очевидно, не мав наміру відступатися.

– Де ти її взяв? – спитав він.

Невже Ісак щось зрозумів? Може, його підіслав до мене власник цієї куртки? І тут я помітила якогось хлопця в самій футболці, під якою видималося чималеньке пузо. Він був такий великий, як і ця куртка, а його обличчя нагадувало морду бульдога, що підбігав до маленьких собачок і намагався відгризти їм хвоста, – я малою бачила це в мультфільмах. Руки в хлопця побіліли від холоду і були товсті й м’язисті, наче він щовечора піднімав гантелі й тягав штанги.

Я глянула на Ісака й відчула наплив злості.

– Вона тобі подобається? – спитала я.

Він кивнув.

– То бери собі! Мені вона вже обридла!

Я стягнула з себе куртку й жбурнула її Ісакові. Він сторопів і почав усувати руки в нещасну обновку, а тим часом до нас усе ближче підходив великий хлопець. Напевно, той пузатий здоровань уже помітив куртку. Він зупинився, бо в нього в голові копошилася одна думка. Ось-ось до нього дійде, що то таки його куртка, і тоді він заграє м’язами ніг і чимдуж кинеться до Ісака. Я не мала наміру тут лишатися.

– Дякую… Але… – затнувся Ісак, не знаходячи слів.

– Бувай! Мені треба йти! – сказала я й зірвалася з місця.

– Стривай! Ми будемо друзями? – почула я у себе за спиною його крик.

– Ні! – зловтішно верескнула я.

Я гайнула через нескошену траву до озера. Літав пух кульбаби, мерехтів на сонці жовтець, лопухи і кропива безжально били мене по худих ногах, і я глибоко вдихала свіже прохолодне повітря.

– Ну, як школа? – гукнула мама, тільки-но я переступила поріг дому.

– Як завжди, – буркнула я, сподіваючись, що вона більше нічого не питатиме.

Я не мала бажання розповідати, що несподівано перетворилася на хлопця, і тепер у неї не дочка, а син.

З моєї кімнати долинали звуки дідусевої віолончелі, схожі на легке похропування Бога, якому сняться світлі сни.

У великій кімнаті на чорній табуретці сидів виряджений Інґве.

На ньому була якась весільна сукня зі шлейфом, що звисав над лінолеумом і скидався на блискучий сніговий замет. На голові Інґве мав білий капелюх із серпанком, який частково приховував його стражденний вигляд, спричинений нестравністю шлунка, запамороченням і страхом, що дідусь зійде сходами донизу і знов застане його в недоречному вбранні. Одна його рука кокетливо була простягнута вперед. Він тримав у ній білу парасолю.

– Може, ти вдягалася б якось по-дівчачому? – спитав він, окинувши мене поглядом.

Мама садовила Інґве позувати. На щастя, їй вистачало доброго смаку не малювати його обличчя. Вона робила ілюстрації для всіляких жіночих журналів, що публікували силу-силенну різноманітних солодкавих оповідок. На те, що вона заробляла, ми й жили. А оскільки мамі було сутужно з натурниками, то замість них вона використовувала мене та Інґве.

– А можна позичити сукню в тебе? – спитала я і мило йому всміхнулася.

– Ну й колючий язик у тебе, любонько! – мовила мама. – Не розумію, чого ти весь час грубіяниш? Іди краще чистити картоплю. Я помира-а-аю від голоду.

– Гаразд, – відповіла я.

Минаючи Інґве, я в пориві злості смикнула його за шлейф так, що він закрутився на табуретці, як доведена до відчаю принцеса.

Я встигла почистити третю картоплину, коли почула, що він гримнувся додолу.