Текст книги "Диваки і зануди"

Автор книги: Ульф Старк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

П’ятий розділ

у якому я обмірковую становище,

купую собі деякі речі,

впізнаю свого знайомого,

мене звинувачують у тому, в чому я не винна

Потяг метро повним ходом мчав мене геть від мами та Інґве. На південне передмістя з потворними висотками, дитячими гірками у ріденьких гайках, брудними блочними будинками на три помешкання та сучасними котеджиками падало пригасле світло. У вікнах мерехтіло пообіднє сонце, а я обмірковувала своє становище.

Як це могло закінчитися? Поки що – ніяк. І чим довше все затягувалося, тим важче було щось передбачити.

Моя ситуація не віщувала нічого доброго.

Скільки ще я зможу вдавати з себе хлопця в цій бісовій школі? Що буде, коли мене зненацька викриють? Від цієї думки я затремтіла. Не сьогодні-завтра випнуться груди, і тоді пиши пропало. А що, як почати їх перев’язувати? Так, як у Китаї перев’язували малим дівчаткам ноги.

Відтепер мені доведеться вести небезпечне подвійне життя. Удома я й далі була дівчинкою, що невдовзі стане велика. А в школі я для своїх нових друзів була хлопцем. Страшно уявити, що хтось із однокласників захоче провести мене додому! Боронь Боже! Так само не можна допустити, щоб мама пішла до школи познайомитися з учителькою.

Охо-хо!

Мабуть, найкраще було б зізнатися у всьому завтра вранці. Мовляв, даруйте, я просто пожартувала, знаєте, а я дівчинка… Чим більше часу минало, тим більше я заплутувалася.

Ні, це неможливо! Мені нестерпна була сама думка про те, що буде, коли я у всьому зізнаюся. От уже ж зрадіє велике цабе на ім’я Ісак! А що подумає та великодушна вчителька, тобто панна Вершкове Тістечко? Що я звихнулася розумом, не інакше!

Тож нехай усе лишається так, як є!

А все це, певна річ, сталося через того тупого капелюшного кретина!

Це з нього все почалося. Якби він не задумав зійтися з мамою, то ми ніколи не переїхали б до цього задрипаного помешкання біля сміттєзвалища, де гуляють протяги. І не загубили б Кільроя. І я далі ходила б до своєї старої школи й не стала б хлопцем. Тоді ми з мамою вирушали б навесні на невеличкі прогулянки з повними кошиками ситра та ковбаси, як робили досі.

Коли я у своїх міркуваннях зайшла надто далеко, потяг під’їхав до станції метро Центральна, і мені пора було сходити.

Я піднялася ескалатором нагору, де було світло й вітряно, а жахливий електричний орган на майдані Серґеля награвав пісні Армії порятунку.

Інґве дав мені грошей на нове вбрання. Після того, як я позбулася куртки з написом «MOTÖRHEAD», мені треба було купити щось у такому ж стилі.

– Купи собі щось приємне і гарненьке, – сказав Інґве, коли давав мені гроші.

– Ат-тож, – процідила я крізь зуби і видушила з себе чарівну усмішку.

Я пленталася навмання, роздивляючись вітрини.

Пообіднє сонце вже не гріло, і я в самій футболці хапала дрижаки. Я звернула у вузеньку вуличку Старого Мосту, що починалася за спортивним пабом. Там усюди містилися дивовижні крамнички. Зсередини кожної долинала музика, а на полицях лежало повно розкішних ковбойських чобіт, всіляких черевиків, бісеру, чоловічих штанів, корсеток та військових курток.

У крамниці «Ітро» я знайшла досить потерту куртку і двоє чорних джинсів. Саме те, що треба. Я натягнула на себе нове вбрання й подалася знов в бік майдану Гетор’є.

Майже біля театру Серґеля я надибала на «ОНІО». Там пахло шкірою та гелем для волосся, стіни були обклеєні афішами страхітливих виконавців важкого року, а у вітрині лежали скручені шкіряні батоги.

О, саме така крамниця мені й була потрібна.

Я стала порпатися між футболок, наліпок, стрічок для волосся і ґудзиків. Мені попалася класнюча футболка з написом хвилястими літерами «IRON MAIDEN». Під написом я помітила чортика, що витанцьовував над багаттям. До того ж я купила чорний пояс, схожий на собачий нашийник. На ньому було повно заклепок. Для повного комплекту я прихопила браслет і наліпки «KISS» та «SCORPIONS». Начепивши на руку браслет і пришпандьоривши наліпки, я відчула себе задоволеною, як слон.

Нехай тепер хто-небудь упізнає в мені невинне дівча!

Тільки-но я придбала останню свою покупку, тобто двоє хлопчачих трусів із етикеткою «Olympia», як побачила таке, від чого мало не зупинилося серце. Я заціпеніла.

Ген біля Орфеєвого водограю стояв потріпаний, забрьоханий собака з обвислими вухами та підібганим хвостом і дзюрив на край басейну.

Напевно, то був Кільрой!

Господи, який у нього вигляд! Схудлий, похнюплений, охлялий! Він опустив задню лапу і покульгав у бік ятки з городиною та садовиною. Мабуть, думав, що знайде там у смітті щось їстівне.

І тут я зірвалася з місця.

– Кільрою! Кільрою! Хай тобі чорт, Кільрою! – зарепетувала я, мов ненормальна.

Люди оберталися і дивились, як я пробиралася між жіночками, що несли в руках повні авоськи покупок, дітлашнею, чиновниками з чорними дипломатами і ватагою галасливих голомозих йолопів, обвішаних дзвіночками і вбраних у жовтогарячі балахони. Той гомінкий жалібний спів, що здіймали голомозі, заглушував мій крик.

Коли ж я вже майже наздоганяла Кільроя, з провулка між висотками вискочив на роликових ковзанах якийсь коротко підстрижений божевільний сивий чоловік.

У руках він тримав великий плакат, де було написано «ЗУПИНИМО ВСІ БОЛІСНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ НА ТВАРИНАХ».

Я не мала змоги його минути.

Мій правий черевик зачепився за його ковзана на лівій нозі. Я, мов підстрелений лось, поточилася і, щоб до решти не втратити рівновагу, заковзала руками по людських плечах, грудях та животах. Я хотіла знайти бодай якусь підтримку, аби пом’якшити падіння. Машинальним рухом я схопилася за щось спереду. На лихо, то була жіноча сумка.

– Рятуйте! Моя сумка! Допоможіть! Грабують! Хто-небудь, допоможіть! – почула я крик у себе над головою.

Голос належав старій пані в чорному плащі та брунатному фетровому капелюсі. Коліна в неї трусилися, а пальцем вона показувала на мене, що розпласталася долі, щосили стискаючи в руках її сумку.

Оце так рахуба!

– Мене обікрали! Я дочекаюся від когось допомоги? – не вмовкала пані.

Я звелася на ноги і почепила сумку їй на руку, що все ще тицяла в мене звинувачувальним жестом. Сумка, що загойдалася на її руці, була схожа на невеличкий вимпел.

– Вибачте, це не так, – пролепетала я. – Просто я падав і схопився за сумку, щоб утримати рівновагу. Я не зумисне.

Довкола нас скупчилася юрба.

– Що тут сталося? – спитав хтось.

– Та цей ось хлопець хотів поцупити в пані сумку, – відповів хтось інший. – Мабуть, ще й напідпитку. Бо ледве стоїть на ногах.

– Який жах! Він же ще дитина. Як можна посеред білого дня нападати на стареньку жінку?

Становище ставало дедалі загрозливішим.

– Вони поводяться все нахабніше й нахабніше, – почула я голос, що здався мені знайомим.

Коли я глянула в той бік, то побачила Аксельсона. Він протиснувся крізь юрбу і зацікавлено споглядав це видовисько примруженими очима. Аксельсон – наш найближчий сусід. Він самотній і тримає лише кота та бджіл, а стіни його будинку обкладено негарною сірою кахлею.

Невже він мене впізнав? Ну звісно, впізнав, я помітила це по його очах.

– Я бачив його й раніше, – мовив Аксельсон, і було видно, що він готовий давати свідчення. – Він живе біля нас. Щойно вселилися. Це ще ті сусідоньки, мушу вам сказати.

– Хіба ви не розумієте, що все не так? – звернулась я до нього. – У мене й гадки не було красти чиюсь сумку. Я зіткнувся з дідом на роликових ковзанах і схопився за сумку, коли падав. Чого ви мені не вірите?

Я спробувала прошмигнути крізь купку витріщак. Але кремезний дядько в ісландському светрі схопив мене за плече.

– Ану, хлопче, стій, – сказав він. – Нікуди ти не підеш!

Йой, що тепер буде?

Я подивилася у просвіт між двома витріщаками, шукаючи поглядом Кільроя. Може, хоч мелькне перед очима? Собака поплентався в бік Королівської вулиці, похнюпивши голову й підібгавши хвоста. Він не повинен знову зникнути!

Однак Кільрой зник.

Я спробувала випручатися, та де! Аж тут і поліція з’явилася! То була полісменка з грушею в руці.

– Що тут трапилося? – спитала вона.

– Нарешті, – зітхнув Аксельсон. – Це через нього! Він хотів поцупити жіночу сумочку, негідник. Та ще й напідпитку. Заарештуйте його.

Але полісменка не поспішала. Спершу вона обняла налякану жінку і з’ясувала, чи їй повернули сумку і чи нічого не пропало. Потім розпитала всіх присутніх, що сталося. Дідка на роликових ковзанах вона знайшла на сходах Концертного дому, де він похапцем збирав свої листівки, що розлетілися. Дідок сказав, що я справді наскочила на нього. Що сталося згодом, він не знав. Бо й сам опинився у вітрині жіночої білизни.

А я розповіла все, як було – про те, як переді мною гулькнув Кільрой, як я кинулася чимдуж до нього, зіткнулася з дідком на роликових ковзанах і схопилася за сумку, не тямлячи, що то сумка.

Полісменка раз по раз надкушувала грушу й жувала. У кутиках рота у неї грало щось схоже на усмішку. Мені здавалося, що вона ледве стримувалась від сміху.

Більшість юрби мене вже засудили. Надто старався Аксельсон.

– Та про що тут говорити, га? – заявив він. – Треба просто заарештувати цього злочинця і все! Всипати йому по саму зав’язку, як він на те заслуговує! Про що тут сперечатися? Жінки не повинні працювати в поліції! Вони повинні сидіти вдома і глядіти дітей, щоб ті не крали жіночих сумок!

Раптом полісменка взяла мене за плече і впевнено повела через юрбу.

– Тобі краще пройти зі мною! – суворо мовила вона і потягла мене за собою. – Тільки без вибриків!

Тепер мені гаплик! Якби це все не здавалося таким нереальним, то я, мабуть, заплакала б. Хто мені повірить? Я, мов сновида, ішла з нею в бік Королівської вулиці. Мало-помалу витріщаки почали розходитися. Що буде зі мною далі? Либонь, мене чекає допит у поліційній дільниці. Певна річ, зателефонують додому. Як зреагує мама? Чи повірить вона мені? Це ще хтозна. Інґве, безперечно, покладе всю вину на мене. Та найгірше буде тоді, коли мама повірить, ніби я напала на невинну стару жінку. Тоді вже мені буде ні на кого сподіватися.

Мене так далеко завели мої роздуми, що я здригнулась, коли відчула на своїй щоці теплу руку.

– Чого це ти злишся? – почула я лагідний голос поруч. – Добре, що ми втекли від тих людей, правда ж?

Напевно, в мене був дуже кумедний вигляд, бо полісменка дзвінко засміялася.

– Ти, сердего, подумав, що я тебе заарештую? Вибач, якщо я поводилася трохи суворо. Та, як на мене, це був найкращий спосіб вирватися з тієї розлюченої юрби.

Поліцейська легенько тримала свою руку в мене на плечі і йшла так, мовби танцювала.

– Ну ти й влип, – вела вона далі. – 3 твоїм щастям можна загриміти в темну за розбій. А тепер ось що: давай походимо й пошукаємо твого собаку.

Ми прочесали майдан Гетор’є, та Кільроя не було й сліду. Його наче лизь злизав. Хоч він усе-таки був живий. Якщо то був він. Оглянувши прилеглі вулиці, нам урешті-решт довелося відмовитися від пошуків.

Перед тим, як я спустилася в метро, щоб їхати додому, полісменка мені підморгнула:

– Тримай носа козирем! – гукнула вона.

Додому я повернулась, коли вже смерклося. Інґве пішов на якусь зустріч. Як добре! Мама зі своїм саксофоном була в дідусевій кімнаті. Згори я чула, як вони разом грали. То більше скидалося не на гру, а на розмову. Віолончель зі своїм ніжним, загадковим голосом і саксофон, несамовитий і лагідний водночас – хрипіли, сміялися і плакали. Вони вели розважливу розмову про те, чого не висловиш словами. Очевидно, вони повернулися своєю грою у той далекий час, коли мене ще не було на світі.

Я приклеїла свої нові наліпки клеєм для тканини на куртку, вийняла праску і міцно їх закріпила. Тоді приготувала собі чашку чаю з медом та молоком і залізла в стародавнє ліжко з червоного дерева. Натягнувши ковдру по самі вуха, я спробувала прийти до тями. Але то було марно. Думки шугали в голові, мов кажани.

Потім я згадала, що від мого дванадцятого дня народження минуло чотири дні, і відчула себе на кілька років старшою. Здавалося, ніби мене закинули на карусель, що крутилася дедалі швидше. Що станеться наступного разу?

Я вийняла скляну кулю, яка належала колись моїй прабабусі. Рожеве вечірнє світло впало на неї, заломилося у склі, і куля від того красиво засяяла. На дереві за вікном гойдалося гілля, а куля справляла враження маленького маяка, який весь час то займався, то гаснув, то займався, то гаснув. Аж ось у ній щось затріщало, як у несправному малоформатному проекторі, і всередині замерехтіли фрагменти нічим не пов’язаних між собою зображень: табун диких птахів, що кудись летіли, чорні грозові хмари, загіпсована нога, дідусів будинок на Мейї, лебідь, бурхлива вода… Потім куля зовсім погасла, так і лежала на моїй ковдрі – темна й холодна. Я постукала по ній. Але вона більше не засвітилася.

Я відкотила її собі в ноги, відвернулася до стіни й спробувала заснути з розплющеними очима.

Шостий розділ

у якому я виряджаюся на свій манір,

Ісак дає здачі,

ми відвідуємо Криївку,

і я майже забуваю, хто я така

– Ти вже скоро? Що можна там стільки робити? – у відчаї засопів Інґве.

Він заторсав двері туалету так, що задзеленчали всі мамині баночки та слоїчки, які стояли в шафці.

Коли й було щось, від чого Інґве втрачав самовладання, то це неможливість потрапити до туалету тоді, як йому припікало.

Я спустила воду в унітазі, щоб заспокоїти його, і відчикрижила ще кілька кучериків. Вони впали в умивальник, де вже лежала купка моїх темно-каштанових пасемець.

– Заспокойся! Я скоро вийду! – крикнула я в двері.

Я роздивилася себе в дзеркалі й відчула задоволення від того, що побачила. Коси я підстригла щонайменше на кілька сантиметрів. Тепер моя голова була, як у мавпи Мончічі. Хоч подекуди вийшло трохи нерівно, але дуже стильно. Обличчя видовжилося, а очі немов побільшали.

– Ти там поселилася? – застогнав Інґве.

– Щастя приходить до того, хто вміє чекати, – огризнулась я, підмела волосся, вкинула його в унітаз і спустила воду, але там тільки пшикнуло, оскільки бачок був уже порожній.

У своєму новому вбранні я готова була починати свій новий день у ролі хлопця. Тої миті, коли я хотіла клацнути замком і впустити Інґве, я дещо згадала. Біля рушників висів пакет вати, тож я висмикнула звідти чималий жмут, скрутила з нього щось схоже на качалку і запхнула спереду у свої хлопчачі труси «Olympia». Ця деталь була дуже важлива.

– Нарешті! – зітхнув Інґве, кинувшись до порога, коли я відчинила двері.

Та раптом він зупинився, а його обличчя скривилося від жаху.

– Господи, на кого ти схожа, дівчино! – скрикнув він. – Що з твоїми косами? І як це ти вбралася?

– Ти сам казав, щоб я купила собі щось приємне і гарненьке, – невинно пролебеділа я.

– То оце так ти збираєшся йти до школи? Що скаже вчителька?

– Усі дівчата в класі так одягаються, – збрехала я. – Вчителька також.

І я зникла. Мені більше не хотілося ув’язуватися в суперечку. Я завернула на кухню, схопила собі два банани та мандаринку і вибігла в прохолодний травневий ранок.

Плиска сиділа за вчительським столом. На ній були окуляри, в яких вона могла далеко бачити, чи ніхто не списував. Очі за скельцями пантрували все навколо, як дві недремні піраньї. Нас змусили розсунути парти. Ледь чутно шурхотіли ручки та гумки. А загалом було тихо.

Я зиркнула на Ісака. Він сидів, схиливши голову над аркушем паперу, і вертів кінчиком ручки в ніздрі. О, то він не може впоратися із завданням? Чуд-дово! Так йому й треба! Він навіть не глянув на мене, коли хвацько під’їхав червоним джипом до школи саме тоді, як пролунав другий дзвінок. Його батько, здається, був таке саме велике цабе, як і він, бо сидів за кермом і сигналив, щоб усі на них звернули увагу – на джип, на Ісака і на батька.

Одне вухо в Ісака було червоне й одутле. А губа так підпухла, ніби запливла салом, куди більше, як моя. Очевидно, той бугай, якому належала джинсова куртка, вчора його добряче віддухопелив! Моє озлоблене серце не тямилося від радості. То он чого йому заціпило!

Я дуже швидко впоралася з завданням. Англійська – мій улюблений предмет. Ніхто не попередив мене, про що сьогодні йтиметься. Але мені в пригоді стали давні знання, які я здобула, бо була розважливою, здібною дівчиною. Тож тепер я мала час розглянутися по класу.

На одній стіні висіло багацько малюнків. Здебільшого то була всяка мазанина: «Качині історії», гітаристи, дерева, будинки, на дахах яких із димарів валував дим і майоріли прапори. Кваша намалював мопеда. Данне – зеленого змія, а Катті – цицькасту дівулю.

Один малюнок відрізнявся від усіх інших.

На ньому було намальовано білого лебедя. Він сідав на свинцево-сіру воду, а лапи, що торкалися поверхні, лишали на сірому тлі слід білого шумовиння. Крила в лебедя були широко розкинуті, повні повітря, а шия витягнута вперед. Я не знаю, чим той малюнок мене зачарував. Мабуть, тим, що був дуже точний: у ньому було передано одну швидкоплинну мить. Білий лебідь нагадував ангела посеред суцільної сіризни – ангела, що плинув між сірим небом і сірим морем.

Придивившись пильніше, я помітила з самого краєчку в правому кутку підпис – Ісак.

Тієї миті, як я виявила ім’я автора малюнка, мене хтось штовхитьнув у плече. Ісак! Коли я обернулася до нього, він кинув мені на парту зібгану записку. З глузду збився абощо? Чи він думає, що Плиска геть сліпа? От уже ж дундук! Неймовірно! Що-що, а малювати він уміє, та коли немає третьої клепки в голові, хоч як крути, списувати не вийде.

Очі Плиски, схожі на піраньї, блиснули за скельцями окулярів.

З дивовижною спритністю для своєї комплекції вона підскочила до Ісака і вдарила долонею правої руки по тій записці так, як м’ясник ударяє сокирою по шматку м’яса.

Вона засопіла від гніву і вже нічим не скидалась на панну Вершкове Тістечко.

– То ти списуєш просто у мене під носом? – засичала вона і вчепилася в Ісака. – Що це означає?

Мені стало трохи жаль Ісака. Не доведи Господи наразитися на Плисчин гнів!

– Я не списував, – спокійно мовив він.

Мабуть, нічого гіршого він не міг придумати. Ну авжеж, намагається викрутитися. Та чорта з два, якщо тебе заскочили на місці злочину. Було б краще зізнатися і покаятися.

– Що? – верескнула вона і засопіла ще дужче. – Ти теж брешеш! Є дві речі, яких я ні за яких обставин не можу пробачити. Перше – списування. А друге – брехня. А ти, Ісаку, і списуєш, і брешеш. Як тобі не соромно!

– Мені не соромно, бо я не списував, – стояв на своєму Ісак.

Або він якийсь дурний, або дражнить її навмисне. Але навіщо це йому?

У класі запала глибока тиша. Усі відклали ручки вбік. Усі, крім Анни, що гризла ручку і щось обмірковувала. З флегматичною повільністю Плиска підняла записку з парти. Вона помахала нею переді мною, ніби тримала зашмаркану носову хустинку.

– І що тут написано? – спитала вона. – Може, це невеличкий любовний лист?

– Ні-і, – відповів Ісак.

– Ану ж побачимо, що в цій записці, – мовила вона. – Може, прочитаєш сам, Ісаку?

– Читайте ви, панно вчителько, – відповів Ісак.

Плиска розгорнула зім’ятий папірець і пробігла очима. От дідько, чого я не схопила його і не проковтнула, як він лежав у мене на парті?! Вчителька стояла з запискою в руках, а ми всі чекали, що буде далі.

– Вибач, будь ласка, – сказала вона безгучним голосом. – Ти повинен мені вибачити, Ісаку. Я погарячкувала. Ви всі маєте почути, що тут написано. Слухайте: «Ні, Симоне, ти – смердючий пацюк, я нікому не даю списувати! Знайди когось іншого». І підпис: «Ісак».

У мене похололо всередині. Господи, що за покидьок! Корчить із себе дурня, а підкинув цю записку для того, щоб виставити мене несусвітнім брехлом! Ось я й попалася! І що тут можна пояснити? Чорта лисого поясниш! Ну й хитруняра! Я тремтіла і водночас відчувала, як у моїй душі з’являється повага до Ісака.

Плиска обернулася до мене.

– Отже, це тебе я мала шпетити, – мовила вона.

Вчителька схопила мій письмовий твір, який я відсунула від себе, пошматувала його на дрібні-дрібнесенькі клаптики і кинула додолу.

– Так у нас чинять зі списаними творами, Симоне, – сказала вона. – А більше ми поговоримо на перерві.

Я глянула на Ісака й зустріла його погляд. Він усміхався – зухвало, весело і щиро. От він мені й помстився. Тепер ми були квити!

– Що вона казала?

Ми сиділи біля озера на безпечній відстані від шкільного подвір’я. З води віяло прохолодою, тож ми знайшли прихисток у Криївці, тобто в закинутій старій шопі. Колись там зберігали весла та інше човнярське причандалля, а також брали напрокат човни для коротких недільних прогулянок. Відтоді тут лишилося кілька побитих весел.

А ще Ісак, Данне, Кваша, Стефан та Пепсі настягали сюди всякого мотлоху, знайденого на сміттєзвалищі, тож ми мали допотопну розкладачку, журнальний столик, радіоприймач на батарейці, якого технічний геній Пепсі полагодив так, що з нього в певній черговості лунали гучні марші і прогнози погоди, сигнали перевірки часу і передачі про сільське господарство. До того ж у Криївці було кілька дерев’яних стільців, гасова лампа, залізна груба та примус.

На столі лежали купи хтозна-колишніх коміксів, майже ціла колода карт і декілька порнографічних журналів. На підлозі валялося повно недопалків та засохлі жуйки.

А загалом це було приємне приміщення, куди дівчат не пускали. Всіх, крім, звичайно, Катті. Бо вона дозволяла хлопцям мацати себе за груди і розповідала вельми пікантні історії про те, що дорослі роблять ночами.

Кваша приніс із собою чимало цигарок-самокруток.

Ми затягувалися різким, ядучим димом. У животі від того крутило так, ніби вмикалася бетономішалка, що перемелювала на кашу картоплю, білий соус і котлети. Ми з усіх сил удавали, що ловили кайф, і для нас не було більшої втіхи, як затягувати в себе ту нудотну смердоту.

Будь-яка настороженість між нами зненацька безслідно випарувалася. На перерві вони всі мене обступили – і співчували, і переймалися, і захоплювалися тим, що я змусила дорослу людину втратити самовладання.

На мене раптом стали зважати.

Ісак сам привів мене до Криївки. То було справді потайне місце, а біля дверей завжди хтось стояв на сторожі. І пильнував, щоб сюди не забрели ніякі зануди, ябеди, дівчиська або вчителі.

Тепер я належала до хлоп’ячої гоп-компанії. Злий дух, що вселився у мене, задоволено гиготів.

Поки Данне зішкрябував своїм складаним ножиком засохлу шкіру на давній рані в себе на коліні, я плела небилиці про те, як сердито мене вичитувала Плиска. Усі задоволено всміхалися, хоч добре знали, що то брехня. Насправді Плиска спитала, які я маю проблеми, і дивилася на мене великими занепокоєними очима. Але навіщо мені про це розповідати? Та краще б уже вона гнівалася. Через ті очі в мене душа була не на місці.

Ісак хихикав разом із усіма. Він так і не зізнався, що все сталося через нього. Що він мене перемахлював. А я не мала жодної можливості щось спростувати. Якщо він хотів похизуватися, то похизувався. Хоч я теж могла б розповісти про куртку «MOTÖRHEAD». Ми з ним – одного поля ягоди.

Я придивилася до нього: він сидів і випльовував крихти тютюну, що прилипали до губ. І мені навіть здалося, що я помилялася. Може, він і не такий йолоп, як я спершу думала.

– Що мені робити? – спитав він, коли я закінчила розповідати. – Плиска сказала, щоб я завтра приніс у школу своїх птахів.

– То й що? Візьми та й принеси, – пхикнув Кваша, вдаючи із себе мудрагеля.

– Та приніс би. Якби вони в мене були, – мовив Ісак.

– Якби були? – скрикнув Кваша. – А чого ж ти ними хвалився?

– Знічев’я, – відповів Ісак. – Злетіло з язика.

Я чудово його розуміла. Бо ж сама сказала, що маю собаку. Хоч Кільрой і зник.

– Скажи, що вони десь полетіли, – запропонувала я.

– Вже пізно це казати, – буркнув Ісак. – Але вона так несподівано мене про них запитала, що я пообіцяв принести.

– О, то скажи, що вони зранку ще сонні, – підключився Стефан.

– Вона однак не відчепиться, – промимрив Ісак.

– Я все влаштую, – бовкнула я, не подумавши. – Я влаштую так, що твої птахи завтра вранці будуть у класі.

– Як? – спитав Ісак і здивовано закліпав.

– Це моя справа, – відповіла я, не уявляючи, як і з чого почати.

Тієї миті щось страшно задеренчало.

То задзвонив заведений старий будильник на журнальному столику. Він нагадав нам, що пора вертатися до школи.

Нарешті можна було загасити ці гидезні цигарки.

Я трохи відстала. Мені треба було сходити до вітру. Так, щоб ніхто не бачив.

Хай там як, а я відчувала задоволення. От тільки навіщо було обіцяти принести в клас птахів?

Коли я зайшла до спортзали, всі вже розминалися. Голуб чогось злився.

Він підстрибував на місці, щоб розігрітися.

– Марш перевдягатися! – гримнув він. – Швидше воруши ногами, ти й так запізнився!

Хай йому грець, де я візьму птахів? Може, позичу в когось зі знайомих? Але навряд чи в них є брунатні. І навіщо він ляпнув, що птахи брунатні?

Моя голова так розколювалася від думок, що я нічого не помічала. Отямилася лиш тоді, як почула довкола себе вереск і галас. Біля мене металися напівголі дівчата. Вони махали трусиками, штаньми та майками, намагаючись ними прикритися. Анна пожбурила в мене своїм чоботом, адже мама загадала їй взяти чоботи на випадок дощу.

Лише Катті трималася спокійно. Вона весело мені всміхалася і погойдувала тілом так, що в неї підстрибували груди.

Спершу я нічого не второпала. Що це з ними сталося? Від кого вони ховалися? Потім таки збагнула. Мене занесло в дівчачу роздягальню! Я так поринула у свої роздуми, що забула про свою хлопчачу роль! От халепа! Добре, що хоч сама не роздяглася.

– Ану геть! Геть звідси, збоченцю! – зарепетувала Фріда, натягаючи мені на голову трусики.

Тепер я нічого не бачила.

Потім хтось вчепився мені в руку. Напевно, Анна зараз покаже мені, де раки зимують, подумала я. Вона тримала мене, мов у лабетах, і я загилила їй носаком у худу ногу.

– Краще відпусти! А то пошкодуєш! – прохрипіла я.

Аж тут я почула, як той, у кого влучив мій носак, застогнав. І навіть якось не по-дівчачому.

– Ти сказився, лобуряко! – загорлав хтось.

То був Голуб! Він випхав мене у двері. Я ледве переставляла ноги. До того ж труси вже сповзли на голову, і я в них була ніби в чепчику.

Голуб дивився на мене з неприхованою відразою. Я мала вигляд інакший, ніж «його хлопці».

– Я з тобою ще розберуся. Будь певен, Симоне! – зловісним голосом пообіцяв він.

Решту уроку мені довелося сидіти в хлоп’ячій роздягальні. Оце так покара! Якби ж то Голуб знав!

Я зіщулилася на лавці, вдихаючи гострі запахи поту та старих кедів. За якийсь час вереск, крики і тупіт гумових підошов пронизав Голубів свисток. Хлопці залетіли в роздягальню. Вони поскидали з себе мокрі спортивні костюми й голяка побігли в душ. Я з цікавістю роздивлялася їхні цюцюрки, що погойдувалися у них між ногами і були схожі на сосиски, редиску і моркву-коротельку.

Тишком-нишком я засунула руку собі в труси і помацала ватяну качалку. Вона була на місці!