Текст книги "Диваки і зануди"

Автор книги: Ульф Старк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Старовинний годинник у кутку не йшов.

Дідусь знайшов на полиці буфета ключик і завів годинника. Той зі скрипом зітхнув і став іти.

Дідусь мовчки походжав кімнатами і гладив долонями речі, мовби хотів згадати, які вони на дотик. Він поправляв накидки і серветки, підняв з підлоги якусь шпильку та й завмер із нею в руках, потім закрив розгорнуту книжку на письмовому столі, розставив, як годиться, стільці, помітив, що в тих двох кімнатах, які були схожі на каюти кораблів, фарби на картинах, де були намальовані кораблі, море та острови, полущилися й потріскали, а шпалери від сирості повіддималися.

Потім він знов став перед канапою.

Біля одного поруччя лежала вишита подушка. Вона була зім’ята посередині. Так, наче донедавна на ній лежала чиясь голова.

Дідусь схилився і сховав у ній своє обличчя.

– Я й досі відчуваю її запах, – мовив він.

Потім він примостився надворі на кухонному стільці з віолончеллю між колінами. Прохолодний вечірній вітерець ворушив йому вуса. А пригасле сонце освітлювало затоку й пагорб, де ми сиділи, і здавалося, ніби на вечірньому небі хтось підвісив гасову лампу.

Він повагом водив смичком по струнах. Дідусь грав те, що я не раз чула в дитинстві, – Другу сонату Баха для віолончелі та фортепіано. Але тепер уже без фортепіано. На ньому грала бабуся. Тепер замість фортепіано кричали чайки, крякали гаги і плюскотіла вода. Він грав із заплющеними очима, і звуки були такі муркотливі й гаркаві, злостиві й ніжні, що мені вчувався в них дідусів голос. Музика тужливо оповідала про його втрату, про сліпучу усмішку та важкий чорний корпус фортепіано, про його любов до цього каміння, ялівцю, сосон, птахів, світлого неба й чорної землі.

Мама сиділа в елегантному бабусиному капелюшку. Я не знаю, про що вона думала. Ми сиділи в ущелині поруч, і вона міцно тримала мене за руку. І я схилила голову до її плеча. Коли музика захлинулася від свого суму, я притулилася до мами ще ближче. Як давно ми не сиділи ось так – не галасуючи, не сперечаючись, не гарикаючи одна на одну. А мені цього бракувало. І я не знала, чи буде ще таке коли-небудь. Я йшла дорогою життя, щоб стати ні на кого не схожою дивачкою. Мама засліплювала всіх і все навколо себе так, що я за нею ставала невидима, як стають невидимими зірки при сході сонця. Я тримала її руку і дивилася на дідуся, що доживав своє життя.

Раптом я побачила біля дідуся бабусю. Її повні ноги, широкі ступні й розумні очі. І навіть чіткіше, ніж дідуся. Вона ледь торкнулася своєю круглою щокою до його лисини. А дідусь не зводив погляду зі своєї віолончелі й задоволено всміхався. Потім бабуся повернулася в музику, звідки й вийшла.

Невже таке кохання ще буває? Я думала про маму, про всіх чоловіків, які сновигали босоніж або в скрипучих черевиках по нашому помешканні. Може, вічне кохання відійшло в небуття так само, як відійшли в небуття мамонти, гасові ліхтарі та грамофони? І поки музика плакала і сміялась, я уявила собі Катті та Ісака. Як зветься те, що я до них відчувала? Я згадала золотисті очі Катті та блакитні Ісакові – такі, як у мами й дідуся. Що вони хотіли від мене? Чого хотіла від них я?

Аж тут темний дерев’яний інструмент мовби захлинувся ні на що не схожим сміхом.

То був кінець.

Останні звуки легко, як пух кульбаби, здійнялися над вересом, над водою і полинули в небо. Якусь хвилю дідусь сидів мовчки, тримаючи в руці смичок. Очі в нього блищали, а вигляд був стомлений, як після великої напруги. Потім він підняв ту велику віолончель над головою і розбив її об скелю.

– Гра закінчилася, – сказав він і похмуро усміхнувся.

Ми внесли дрова й затопили грубу. Потім мама і я пішли спати. Але дідусь лишився сидіти біля вікна. Я чула, як він снував по будинку, витягав шухляди і відчиняв шафи, поки старовинний годинник не вицокав ранок. А вранці дідусь поклав мені на ліжко квітчасту шовкову сукню.

– Я хочу її тобі подарувати, голубонько, – сказав він. – Катарина її вдягала на перше наше побачення.

Була неділя. А посеред дня ми мали їхати додому. Дідусь усе прибрав, підмів і провітрив. І готовий був їхати. Дорогою до порома він згодився сісти на візок. У нього на колінах полискував величезний самовар. Дідусю заманулося взяти його з собою. Загалом добре було б набити його вугіллям і затопити. Бо знов похолоднішало.

Я закоцюбла.

Одинадцятий розділ

у якому я йду до Катті на вечірку,

спотикаюся через Інґвині черевики,

отримую ляща і кидаю виклик тому,

хто мені подобається

Я запізнилася. Спершу мені хотілося знехтувати запрошенням, і то було б найкраще. Але потім я таки поцупила в Інґве з шафи сорочку в біло-блакитну смугу, яку носять хіба що сноби, та чорні черевики й налаштувалася йти. І сорочка, і черевики були на кілька розмірів більші, як треба. Спотикаючись на кожнім кроці, я пірнула в холод, що останнім часом стало мені за звичку. Мене проймав зимний вітер з озера. Він пробирався за комір і за пазуху і робив мене схожою на надувного чоловічка, якого водії вантажівок вішають у кабіні спереду.

Коли я прийшла, вечірка була в розпалі.

Аґнета Фельтскуґ репетувала з підсилювачів про спеку, співаючи «The heat is on», а я ніяк не могла зігрітися. Величезна кімната кишіла моїми ровесниками. З кока-колою в одній руці та жменею крихких сирних паличок у другій я пробралася до вікна. Басейн у саду світився, як акваріум для моржів. А за ним було видно справжнє озеро – неосвітлене й чорне.

Я стояла за шторою, засунувши свої смішні здоровуцькі черевики під край килима, щоб вони нікому не впали у вічі, хапала дрижаки й міркувала, чи не накивати звідси п’ятами. Поки мене ще ніхто не помітив.

Однак щось мене утримувало.

Я роззирнулася навсібіч. Кого я хотіла знайти? Он стоїть виряджена братія з північних околиць міста і тягає в рот креветки з великої скляної вази. Їхня вимова голосних схожа на гудіння бджіл, видушене з тісних комірців, міцно перехоплених під шиєю вузькими краватками. Багатьох із них я впізнала. Кваша, Данне і Стефан не придумали нічого кращого, як дудлити ситро, трощити чіпси, крекери, сирні палички, арахіс і солону соломку та наминати всілякі лагоминки. Мурашка й Пера розвалилися на золотаво-жовтій канапі, що була схожа на велетенського сирного рогалика. Фріда й Нетта огиналися посеред кімнати, де мали бути танці. А Пепсі був зайнятий тим, що то розкручував, то скручував торшер.

Аж тут я побачила їх.

Катті обіймала Ісака за шию. Мені видно було його блакитні очі. Але він не бачив мене. Він не зводив погляду з її напудреного обличчя, підмальованих очей і яскраво нафарбованих губ. Чорні кучері Катті застували більшу частину його обличчя. За мить до того, як я їх побачила, у мене було відчуття, що хтось звідти дивиться. Та, напевно, я помилялася.

Я посунула туди, хоч і знала, що краще не йти.

Вони не чули мене й не бачили.

Я теж застромила свою голову в кучері Катті.

– Як твій язик, кралечко? – підколола її я.

– О, ше ти? – мовила вона. – Допре. Ж моїм яжиком вше гаражт.

– Чудово, – сказала я і відчула, як мороз пробіг по спині. – А ти як?

Я повернула голову до Ісака.

– Що – «як»? – перепитав він.

– Тобі не треба більше птахів? Чи ще чогось? – спитала я крижаним голосом.

Я відчула, як у мені знов закублилася злість.

– Ти ревнуєш? – спокійно спитав він.

Цей спокій мене розлютив. Я готова була роздерти його на шматки. Але він уже вислизнув із Каттіних обіймів і попрямував до вирядженої братії, що об’їдалася чіпсами та крекерами. Та запаморочлива мить, коли з віолончелі лилася музика, схожа на спокійну річку, де якимось чином поєднувалися в одне ціле радість і смуток, – та мить безповоротно минула. Мене знову колотило.

Ревную? Невже я й справді його ревную? Стою, мов той блазень, вирядившись бозна-ким, під прицілом підмальованих очей, а сама не зводжу погляду з того, до кого мене вабить, хто зник у юрбі, бо подався наминати всілякі лагоминки. Кумедія та й годі!

– Ходімо! – сказала Катті й поволокла мене за собою. – Жакіншимо те, шо не жакіншили минулого ражу.

Я витягнула шию і на якусь хвилю загледіла вихрястий Ісаків чуб. А Катті тим часом волокла мене далі по безмежному килиму, на якому вже утворився візерунок із розтоптаних сирних паличок.

Хриплим вуркотливим голосом вона наспівувала мені на вухо:

 
Ходи до мене мершій…
Шьогодні ти будеш мій.
Я вшя мов горю в охні.
Шкажи мені: так ши ні…
 

Аж тут я оступилася. Ох ці клятенні черевики!

Я вчепилася в Катті обома руками і подалася вперед. А заразом спіткнулася одним своїм черевиком об другий так, що носки в них загнулися і зарили, як два збиті винищувачі, просто у ворсистий килим.

Ми протаранили всю виряджену братію і гримнулися об стіл із креветками. Ваза гупнулася об вазон, де росла середземноморська пальма, й розбилася в друзки. Сама я м’яко впала на килим. Хоч добряче забила голову. Я лежала на Катті, і мої руки досі були зчеплені в неї за спиною.

– Ух! – видихнула Катті. – А ше не жанадто?

Я силкувалася підвестися з підлоги. Але поверх нас лежала скатертина, яку ми стягнули, і що більше я намагалася вибратися з-під неї, то дужче в ній заплутувалася.

Каттіні очі стріляли сміхом.

А я мало не плакала.

– Що ви там на підлозі робите? – спитав хтось із вирядженої братії.

Катті цмокнула мене в щоку.

– Може, ше полежимо, любий, – стиха запропонувала вона.

– Ні, – відповіла я.

Нарешті ми звелися на рівні. Я скрізь бачила єхидні усмішки. Мене охопила злість і пробирали дрижаки, але я намагалася усміхатися. Доки це триватиме? Куди Катті мене знов тягне?

Тієї миті Пепсі увімкнув торшер, над яким проморочився цілий вечір. Ураз засяяло й замерехтіло яскраве червоне світло, перетворюючи порожній куток кімнати на справжній майданчик із дискотекою, звідки в наші спраглі вуха влітали жалібні співи «С’юзі та Банши».

– Ходімо, – сказала Катті й потягла мене на той мерехтливий майданчик. – Потаншуємо.

Як же танцюють хлопці? Тут уже я завиграшки могла себе виказати. Звичайнісінькими рухами. Я намагалась танцювати вайлувато, по-дурному копіюючи такого собі Траволту, що недавно гупнувся головою об стіл. Я заздрила Катті, яка підгинала ноги й похитувала тілом так, що коси розвівалися, а груди, підтримувані корсетом під блузкою, аж підстрибували. Мабуть, їй хотілося бути схожою на Дженіфер Біле, що грала у фільмі «Танець-спалах», якого я не бачила. Але вона дивилася його з Ісаком.

Якби я була хлопцем, то закохалася б у неї, подумала я.

Якби я була хлопцем, то лежала б у ліжку і мріяла б про неї перед сном.

Якби я була хлопцем, то тужила б за її гострим язичком і золотистими очима.

Якби я була хлопцем, як Ісак, подумала я і так тупнула ногою, що від болю на очі навернулися сльози.

– Ти мені подобаєшшя, Ш-шимоне, – проспівала вона, обходячи мене колом. – Ніхто ще не кидав мене з такою приштраштю на підлогу і не машав під скатертиною пошеред вешірки!

– Це непорозуміння, – сказала я. – Усе це непорозуміння! Чуєш? Хіба ти не розумієш?

– Нічогішінько не рожумію, – відповіла вона й усміхнулася.

– Ти мені також подобаєшся, – вела я далі. – Але інакше.

– Як ше інакше? – прокричала вона мені у вухо.

Вона вихилялася так близько біля мене, що терлася грудьми об лапату сорочку Інґве, і мені здавалося, ніби то не її груди, а мої. А тут ще й ватяна качалка в моїх трусах «Olympia» десь сповзла.

Вона, певно, подумала, що я до неї залицялася: і тоді, як вкусила за язика, і тоді, як обваляла її в розсипаних креветках.

– Я не можу з тобою зустрічатися! – сказала я, намагаючись говорити твердим, крижаним голосом. – Нічого не вийде!

– Шо? – перепитала вона, наче вже щось почала розуміти.

Ми все ще стояли на місці, притулившись одна до одної.

– Це не твоя вина, – правила я далі. – Очевидно, проблема в мені.

– Яка проблема? – промурмотіла вона, натякаючи на те, що в разі чого може взяти на себе роль найдбайливішої медсестри.

– Просто ти мене не запалюєш, – сказала я, аби з усім покінчити.

– Ше й як жапалюю, – самовдоволено сказала вона.

– Ні, присягаюся, – мовила я насмішкуватим тоном.

– А пошілунки? А обнімочки? А… вше решта?

– То все випадково, – відповіла я.

– Та ти лайно!

І вона відважила мені ляща. А потім покинула мене саму посеред тих, що сміялися, переглядалися, шепотілися і танцювали на мерехтливому майданчику.

Пора було вшиватися. Краще б я сюди ніколи не приходила. Але якщо вже впорола таку дурницю і прийшла, то шкода, що мені не вистачило клепки вчасно вшитися.

Далі вечірка перетворилася на суцільний фільм жахів.

Я здебільшого то стояла, то никала туди-сюди. Відчуваючи на собі ображені сумні очі Катті, я шукала Ісака. Підсилювачі гриміли дедалі гучніше, і здавалося, що над забрудненим килимом, де не вмовкали танці, ревіли чорні бомбардувальники. Гурт, що називався «Слуги насолоди», жалівся на те, як їх усе втомило: втомило кохання, втомило життя. І всі під ці пісні танцювали. Катті танцювала з Ісаком. Вони так висіли одне на одному, ніби теж були дуже стомлені.

А я танцювала з Анною. Не тому, що мені хотілося танцювати. А тому, що хотілося бути ближче до них. Я підпихала Анну йти за ними, щоб можна було підслухати їхню розмову. Але я нічого не почула. Може, вони й не розмовляли. Може, просто грілися одне об одного.

Я відчула, що задубіла від холоду. Анна дивилася на мене крізь окуляри, в яких відбивалося мерехтливе червоне світло. Мабуть, вона ніяк не могла вгадати, який саме танець я танцювала. А на вечірку ця Анна вирядилася так, що стала схожа на паличника, який жив у неї вдома. На ній була брунатна, як чохол для спальника, сукня. А ще брунатні черевики. Та й коси в неї були брунатні.

Я весь час наступала їй на ноги. Щоправда, не навмисно. Анна мовби сама їх мені підставляла.

– Перестань! – крикнула вона так голосно, що всі обернулися.

Ну от, вони всі подумали, що я хотіла повалити її на підлогу або вщипнула там, де неприпустимо щипатися! У мене почервоніли вуха, ніби я й справді встругнула щось непристойне.

– Очевидно, він звик розпускати руки, – сказав котрийсь із вирядженої братії.

Мені довелося відійти.

Я стояла в кутку, і мною аж тіпало від злості.

Трохи згодом хтось відчинив двері в сад. У кімнату війнуло холодним вітром. Із гамором та сміхом хлопці й дівчата понесли надвір вугілля та ковбасу й заходилися розпалювати гриль, що з вигляду нагадував обрубок водостічної труби. Здавалось, на грилі тлів не жар, а зірочки, які нападали туди з неба, пахло пальною сумішшю і підгорілим м’ясом.

Я схопила собі шмат ковбаси з тріснутою шкіркою, що взявся сажею і мав такий самий жалюгідний вигляд, як і я.

Біля басейну, підсвіченого зеленим світлом, сиділи Ісак та Катті.

Вони сиділи й бовтали ногами у крижаній воді. Вони сиділи дуже близько й дивилися одне на одного. Навіщо я нап’яла на себе це бісове чоловіче вбрання? Яка несправедливість! Мені хотілося зіпхнути їх у воду. Я не мала сили на них дивитися!

– Хочете поплавати? – почула я голос Кваші.

– Надто холодно, – відповів Ісак.

– Та він боїться! – вигукнула я так голосно, щоб усі почули.

То було по-дурному. Я сама це відчула. Але що мені лишалося?

Ісак звів на мене погляд.

– Що з тобою? – спитав він. – Чого ти липнеш? Невже немає більше з ким порозважатися?

– Ти – справжнісіньке брехло, – вела я далі. – Тобі це відомо? Ти тільки вихваляєшся, що плаваєш найкраще! А сам навіть води боїшся!

Ісак брав участь у змаганнях із плавби. Його тато був тренер. Це всі знали. Хтозна, чи він належав до тих, на кого покладали великі сподівання. Однак багато хто вірив, що Ісак досягне успіху. Я ніколи не бачила, як він плаває. Але не раз про те чула.

– Годі, Симоне! – крикнув Ісак. – Якщо це тебе втішить, то можемо стрибнути у воду вдвох. Здається, тобі треба охолонути.

Я не відчувала ані найменшого бажання кидатися в той чортів басейн. Бо й так змерзла на кістку. Але ж мені треба було якось цю парочку розігнати.

– Звичайно, – відповіла я. – Тільки в озері. Хочеш – до мосту й назад?

– Що за дурня! – сказав Ісак. – Ти це серйозно?

– А ти боїшся?

– Не жважай на нього, – озвалася Катті. – Ж ним шьогодні шось не так. Він шам мені ше кажав.

Та Ісак мовби не чув її слів. Відчувалося, що він також не міг відступитися.

– Гаразд! – погодився він. – Хоч плавати в таку погоду – божевілля. До того ж ти не маєш жодного шансу.

– Це ще буде видно, – відказала я. – Якщо виграю я, ти пошлеш Катті під три чорти.

Катті ошелешено вирячила на мене очі.

– Гаразд, – сказав він. – А якщо я виграю, то ти підеш додому і надінеш щось простіше.

Усі заусміхалися. І позастібали куртки на всі ґудзики, щоб не так піддувало. Наскільки я знала, від таких вечірок люди завжди очікують чогось несподіваного й надзвичайного. І тепер так само очікували.

Всі були задоволені.

Дванадцятий розділ

у якому ми стрімголов кидаємося у воду,

вибиваємось із останніх сил,

натягуємо на себе сяке-таке дрантя

і мигцем зазираємо в рай

У мене було відчуття, ніби я засунула ноги в морозильник. Чим глибше я занурювалася у темну воду, тим більше перетворювалася на заморожену курку з прищавою жовтуватою шкірою.

Ісак уже був далеко попереду. Він стрибнув із містка, зробивши в повітрі красиву дугу. А в мене від пірнання завжди закладало вуха, хоч тепер це не мало ніякого значення. Однак мені світив програш, я збагнула це з самого початку – ще як стала заходити на глибину і скривилася від холоду.

– Облиш цю затію, Симоне! – крикнув Стефан, коли вода досягла мені трусів. – Скажи Ісакові, щоб повертався! Ви, їй-богу, як діти.

Звичайно, він мав слушність. Та що з того? Я відіпхнулася від дна й попливла туди, де з води стриміла Ісакова голова. Аж тут збоку на мене накотилася хвиля і все закрила. Вітер збурював воду так, що майже нічого не було видно.

Я все-таки непогано плавала. Дідусь навчив мене ще змалку. І хоч потім ми перестали їздити на Мейю, я намагалася багато плавати. Мама любила сидіти й дивитися на воду. Щоліта ми з нею вибиралися до моря чи кудись на озеро і хлюпалися там досхочу. А взимку я часто відвідувала басейн у Веллінґбю.

Та нині йшлося не про плавання у теплій літній воді, коли сонце в небі поблискувало, як джем на сніданкових бутербродах. Тепер усе було серйозно.

До мосту щонайменше метрів сімсот-вісімсот. Але через вітер і темряву відстань здавалася безмежною. Раз по раз переді мною мерехтіло світло, що лилося з вікон кемпінгу на тому березі й виблискувало поміж хвиль.

Я вже думала, що загубила Ісака. Він протинав гребені хвиль, наче на тренуванні у звичайнісінькому басейні. Та зненацька він випірнув поруч. Чуб у нього прилип до голови так, що я ледве його впізнала. А обличчя в темряві здавалося сіро-синім.

– Ну й холоднеча! – крикнув він, випльовуючи воду.

– Аг-га, – відповіла я.

– То, може, годі? – спитав він.

Невже він думав, що я здамся? Чи йому вже перехотілося змагатися? Може, геть задубів? Або хоче примиритися? Хтозна. Мені від холоду ніщо не спадало на думку.

Я крутнула головою і попливла повз нього.

– Ненормальний! – фиркнув Ісак.

Тоді, обганяючи мене, так замолотив ногами, що забризкав мені очі. А трохи згодом він знову зник за розбурханими гребенями хвиль. Я лишилася сама.

Голоси з берега вже давно не долинали. Ісак також був далеко. Чого я йому навіть не відповіла? Чого не поцікавилася, що він мав на думці? Яка дурна впертість несла мене далі?

Раптом я відчула, що холод пробирає мене до кісток.

У шкіру мовби вп’ялися тисяча голок. Руки й ноги заніміли. Так буває після наркозу, коли всі відчуття зникають. Тіло обважніло, а рухи стали скуті. Скільки я ще протримаюся? Ні, треба повертатися!

Я розвернулася, і тепер хвилі били з другого боку. Ген-ген удалині мерехтіли освітлені висотки. Я попливла на них. У рота весь час хлюпала вода, яку доводилося випльовувати. Просуватися вперед ставало дедалі тяжче. Було таке враження, ніби я пливла у холодній в’язкій масі, яку збивають на омлет, і чим більше збивають, тим більше вона загусає.

Я хочу жити, подумала я. Не хочу втонути в цій бридкій, чорній, мертвій воді, яка стискає мене, мов у лабетах, щоб не було чим дихати, і щосили придавлює до своїх гойдливих грудей, щоб я не могла ворухнутися.

Я відчувала, що вибилася з сил.

Аж тут до мене долинув якийсь крик.

Здається, зовсім недалеко.

Напевно, Ісак!

Зібравши останні сили, я попливла назад. Хвилі били в обличчя. Від гарячкової напруги тіло трохи нагрілося, і я щось почала відчувати.

Невдовзі я його побачила. Власне, тільки голову, що гойдалася, як поплавець, на хвилях.

– Я тут! – крикнула я проти вітру. – Я тут!

Він гамселив по воді ногами і махав однією рукою, щоб я його помітила.

– Я більше не можу! – крикнув він. – Допоможи мені! Будь ласка, допоможи!

О, здається, йому й справді кепсько! Його обличчя було охоплене таким жахом, що мені стало страшно. Господи, що я накоїла! Якщо він утопиться в цьому розбурханому озері, то тільки через мене! А я ж усього-на-всього хотіла йому сподобатися. Через те й підбила його на цю божевільну небезпечну авантюру.

– Не знаю, чи зумію, – мовила я.

І ось я вже біля нього.

– Не кидай мене! – попросив він. – Не кидай!

– Не кину! Але заспокойся, хай тобі чорт! А то потопиш нас обох!

Я обхопила його за шию й попливла туди, де мав би бути берег. Але хтозна, чи він там був. Усюди панувала тиша, темрява й холоднеча. Я не могла обернутися, щоб пошукати очима світло. Його холодна голова черкалася моїх грудей.

– Вибач, – мовила я.

Може, я зверталася до Ісака. Може, до того пришелепуватого Бога, що затіяв із нами свої немилосердні ігри. А може, до мами, чи до Інґве, чи до Кільроя, чи до когось іще. Я цього не знала.

Раптом ми почули голоси.

Виглянув місяць, і на сріблястій стежці, куди падало його світло, ми побачили весловий човен, що наближався до нас крізь хвилі.

– Сюди! – крикнула я. – Ми тут!

– Що там? – знесиленим голосом спитав Ісак.

Виходить, він прочумався від мого крику.

– Вони вже тут! – відповіла я. – Вони підберуть нас!

Світло ліхтарика ковзало по воді й шукало нас.

– Тут! – крикнула я знов. – Вам що – повилазило?

Нарешті нас побачили.

– Он вони! – крикнув хтось тієї самої миті.

Ісак заходився борсатися у воді, його заціпеніння начебто минулося і з’явилося трохи сил.

– Пусти, – сказав він. – Я не хочу, щоб вони мене таким бачили. Тепер я впораюся. Справді.

Я пустила його. І поки човен підпливав ближче і хлюпали весла, він плив поруч зі мною, відчайдушно вимахуючи затерплими руками.

У човні сиділи Данне, Кваша, Стефан та Пепсі – вся хлоп’яча гоп-компанія з Криївки. Вони повирячували на нас очі й хитро всміхалися. А тоді з радісним вереском почали перехилятися через борт, тож добре, що човен не перевернувся і ті телепні не звалилися у воду.

– Ось ви де! – крикнув Кваша. – Це човен сусіда! Ми думали, що ви вже втопилися!

– Зараз затягнемо вас на корму! – крикнув Стефан.

– Хто вас просив нас затягати? – закричала я у відповідь. – Ми не стомилися. І ще не закінчили!

Я була така рада їх бачити, що забула про холод. Та й кому хотілося, щоб його затягали, як мокру ганчірку? Дідька лисого ви затягнете нас у цей човен! Рятівники знайшлися!

Я попливла далі, аби переконати їх, що ніскілечки не виснажена й готова на все. Ісак хоробро плив поруч. Мені здалося, що він усміхався. Ми були заодно! Ми разом затіяли цю небезпечну гру й не хотіли відступатися. Хоч і розуміли, що відкараскатися від них не вдасться.

– Чудово! Я ж казав, що вони впораються! Казав? – переможно заволав Данне. – Ісак і Симон – молодці! Як я й казав!

– Але ви таки повинні нас послухатися, – сказав Кваша, хоч і йому було жаль, що наша розвага закінчиться. – Усі страшенно занепокоєні. Коли ми сідали в човен, там була така паніка, що вони телефонували в поліцію, швидку допомогу, рятувальну службу і ще кудись. Тож хутчій залазьте сюди, поки вони не збаламутили цілий світ!

– Звичайно, з нас уже годі, – згодився Ісак. – Але наступного разу доведемо все до кінця!

Витягувати нас із води було нелегко. Хлопці штовхалися й дуріли так, що човен дивом не перевернувся. Вони щосили тягли нас за руки і врешті-решт таки подужали. На щастя, Катті дала їм із собою купу пледів і махрових рушників. Ну й, звісно, наш одяг. Щоправда, вони так незграбно нас рятували, що він увесь намок.

Ми закуталися в рушники й пледи. Пепсі розвернув човна і повеслував місячною стежкою. Вдалині було видно Каттін будинок. Коли ми підпливали ближче, я побачила у вікнах чорні рухливі силуети. Авжеж, нас виглядали. Як же мені не хотілося туди вертатися! Аніскілечки. Всі обступлять і почнуть розпитувати. Мені несила було про це навіть думати. Я не зумію зіграти хороброго героя, бо промерзла до кісток і цокотіла зубами в такт музики, що гриміла на дискотеці. Мені тяжко було це уявити.

Та й Ісак, здається, не палав бажанням вертатися на вечірку.

– Пливіть краще до Криївки, – мовив він. – Висадите нас там. Ми звідти підемо додому. А ще скажіть усім, що Симон виграв. Він приплив до мосту задовго до мене. Просто чекав, щоб разом пливти назад. Так і перекажіть Катті.

З пледів, у які ми закуталися, було видно тільки наші очі. Ми перезирнулися.

У мене зводило живіт. А від холодної води, що я наковталася, почалася гикавка.

Відразу додому ми не пішли. Не мали сил. Я відчувала, що коліна в мене підкошувались, а ноги були мов ватяні. Коли човен із хлопцями, що радісно галасували, зник з очей, ми полегшено зітхнули.

– Ходімо в Криївку погрітися, – запропонував Ісак. – Я дуже змерз. Таке враження, що в мене в животі повно криги.

– У мене теж, – сказала я, нарешті позбувшись гикавки.

У Криївці було холодно й сиро. Щоб стало тепліше, ми закоцюблими пальцями запалили гасову лампу, примус і стару залізну грубу в кутку. Груба розгорялася повільно, але коли дрова зайнялися, то стіни мовби захрускотіли.

Я мало не плакала від утоми. Усе, в що ми були закутані, встигло намокнути, коли ми пливли, так само, як і наш одяг, що лежав жужмом на дні човна. Хоч-не-хоч, а доведеться побути тут, щоб підсохнути.

Ми поскидали з себе пледи й махрові рушники, зняли труси. Нас обвівало гарячим жаром, що пашів із відчинених дверцят груби. Вогонь кидав на стіни вузької шопи гойдливі тіні. Я схопила з розкладачки покривало й стала розтиратися. Воно було не зовсім чисте, але принаймні сухе.

Раптом я відчула на собі Ісаків погляд. Я відчула його так само реально, як тепло, що йшло від груби. І зрозуміла, що він помітив! Але мені вже було однаково. Я занадто стомилася і змерзла, аби ховатися після того, як зняла ті свої труси «Olympia». То вже навіть не мало сенсу. Із Симоном було покінчено. Він утопився і повинен померти.

Я обернулася до Ісака. У нього був такий ошелешений вигляд, ніби він не йняв віри своїм очам, що побачив те, чого немає на світі. І не побачив того, що мало бути.

– Він загубився у воді, – сказала я і всміхнулася.

– Хай тобі чорт, – сказав він. – Ти весь час була дівчиною?

Потім він збагнув, що ляпнув дурницю, і теж усміхнувся.

– Мене звати Симона, – мовила я.

Тоді ми розвісили свій одяг на мотузці біля груби. Примус ми прикрутили. У Криївці стало дуже тепло. Це подіяло на нас, як снодійні пігулки. Навіть якби нам захотілося звідси піти, то навряд чи ми на те спромоглися б.

Мені треба було лягти. Я вже не могла стояти. Мабуть, Ісак відчував те саме. Невпевнено і соромливо він ліг біля мене на допотопну розкладачку. Вона хиталась, як той весловий човен.

Так дивно було лежати поруч і відчувати одне одного. Його шкіра обпікала мою.

– Щось я ніяк не можу допетрати, – промурмотів він.

Я провела долонею по його сухій чуприні.

– Стерво, – прошепотіла я в подушку.

– Чуперадло, – тут же відповів він.

– Вилупок, – засміялась я.

– Дурбело, – буркнув він і обняв мене.

Я притулилася до нього ще ближче. Власне, мені хотілося сказати йому, що він мені подобається. Але з цим краще почекати. Я боялася, що в той момент на мене нападе гикавка. Тож ми лежали й чекали. І нам було так приємно чекати й слухати, як у кутку потріскувала груба, посвистувала гасова лампа й хрускотіли стіни.

Невдовзі мало світати.