Текст книги "Диваки і зануди"

Автор книги: Ульф Старк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

– А тепер я хочу, щоб ви всі вийшли, – втомлено сказала Плиска й махнула всім рукою. – Мені треба поговорити з Симоном наодинці.

Усі вийшли. Ісак також. А Катті, проходячи мимо, по-дружньому поплескала мене по спині.

– Побашимоша, лубчику, – прошамотіла вона мені на вухо.

І ми з Плискою лишилися самі.

– Сядь біля мене, – сказала вона.

Я сіла перед нею на підлогу. Запала тиша.

Вона дивилася на мене великими засмученими очима. Так ми сиділи й мовчали. У повітрі літав крейдяний порох і осідав на нас. Час ніби зупинився, її рот був як на замку, і я не знала, що казати. Мені здавлювало горло, поки її сумні очі пронизували мене, як прожектори. Я відчувала, що довго не витримаю. Але мовчанка не вривалася.

– Ти розумієш, що мені доведеться поговорити з твоїми батьками, – нарешті мовила вона. – Учитель Голуб розповів, що ти вчора встругнув у дівчачій роздягальні. Ая-яй! А тоді ще й ця історія зі списуванням. За ці кілька днів у нашому класі ти накоїв більше, ніж хтось за цілий рік.

Після цього вона мене відпустила.

Отже, вчителька прийде до нас додому і поговорить з мамою. Як мовиться, від себе не втечеш.

Йо-йой!

Дев'ятий розділ

у якому Плиска вислуховує скарги,

до мами приходить несправжня натурниця,

Інґве дещо розуміє,

і розходжується гроза

Вона з'явилася о четвертій годині.

Черепашою ходою, у світлому плащі з хутряним коміром і квітчастою парасолькою Плиска спиналася на пагорб. Раз по раз вона позирала на небо, де купчилися чорні, як мара, хмари, схожі на товстих похмурих чиновників на похороні.

Я помітила її ще здалеку зі свого сховку в кущі ялівцю. Від довгого очікування в мене змерзли ноги. Я вирішила підслухати, про що буде розмова. Може, мені доведеться втрутитися.

Вона невпевнено зупинилася біля нашої хвіртки, перед якою Інґве поставив свій пом’ятий «Фіат», і кинула оком у бік нашого непоказного будинку.

Аж тут у просвіті живоплоту вона побачила Аксельсона. Той саме прибивав молотком дашки на свої безголові вулики.

– Вибачте! – крикнула Плиска.

– Що вам треба? – голосно спитав Аксельсон, переставши стукати молотком.

– Скажіть, будь ласка, чи не в цьому будинку живе родина Кролів? – гукнула Плиска.

– Ви з лікарні? – лукаво поцікавився Аксельсон.

– З якої лікарні? – сторопіла Плиска.

– Може, ви прийшли забрати того божевільного діда?

– Якого діда? – ще більше торопіла вона.

– Того, що оселився тут кілька днів тому. Знаєте, пані, що на ньому було? Чорні жіночі чоботи й довгі кальсони! Стояв і тарабанив у двері о шостій ранку так, що всіх побудив! – викрикнув Аксельсон, побагровівши на обличчі. – А вночі грає на віолончелі!

– Вибачте, у мене до них інша справа, – сказала Плиска, поправляючи білий плащ, що дуже скидався на медичний халат. А потім труснула парасолькою, наче то був термометр, з якого годилося збити температуру.

– То, може, ви зі страхової агенції? – спитав Аксельсон, мовби розгадував якогось кросворда, і брудними руками вчепився у Плисчин світлий плащ.

– Моя справа… – почала вона.

– Може, ви прийшли глянути, що він тут накоїв?

– Той дід? – чемно спитала Плиска.

– Та де! Той, що ходить в капелюсі. Він живе з дочкою того божевільного діда.

– І що ж він накоїв? – розпитувала Плиска далі.

– Що він накоїв?! – спалахнув Аксельсон. – Він увірвався своїм авто у мій сад, як на танку! Спершу протаранив живопліт, а потім став їздити по газону і поваляв мої вулики! Дідько, а не чоловік! Але це йому боком вилізе!

Аксельсон намагався переконати Плиску зайти до нього на подвір’я і самій побачити, що Інґве накоїв із його садом, вуликами і поручнями на ґанку.

– Мені жаль, – сказала вона, тримаючись рукою за гілля поламаного живоплоту. – Я не зі страхової агенції.

Аксельсон наморщив лоба. Але потім його обличчя засяяло.

– Хлопчисько! – скрикнув він. – Ви прийшли через того хлопчиська!

Плиска кивнула головою, дивуючись Аксельсоновою проникливістю. А я відчула, як у мене крижаніють ноги.

– Тепер його посадять, еге ж? – зловтішно спитав Аксельсон. – Авжеж! Так і треба тим негідникам, що виривають сумки з рук старих жінок! Я бачив це на власні очі! Їх усіх варто пересаджати, ви ще згадаєте мої слова. Це справжня божевільня, ось що!

– Виривають з рук сумки? – мимоволі зітхнула Плиска.

– Виривають з рук сумки! – смакуючи кожне слово, повторив Аксельсон. – А ще він був напідпитку, бо ледь стояв на ногах. Авжеж. І чого їх тепер учать в школі? Прийомів карате! Щоб уміли торохнути людину по голові, і все – людини нема. Правда ж, дамочко?

Чималенька дамочка похитала своєю чималенькою голівкою і трохи позадкувала, ступаючи своїми чималенькими ніжками. Очевидячки, натяки на школу їй не сподобалися.

– Ну, мені вже пора, – як відрубала вона. – Дякую за інформацію.

Плиска рушила в бік нашого будинку. Тоді стала біля хвіртки і, здається, завагалася. Може, вона не наважиться зайти до нас після всього, що їй наплів Аксельсон? Може, ще є якась надія? А якщо все-таки зайде в це осине гніздо, тоді я пропала. Тоді мені каюк. Можна відразу іти вдягати сукню! Це означатиме безславний кінець мого хлоп’ячого буття.

Тільки-но Плиска ступила у хвіртку, я перебігла вулицю, проскочила дірку в Аксельсоновому живоплоті, промчала через його подвір’я, перестрибнула паркан і влізла у відчинене на кухні вікно в наш дім. З розгону я мало не напоролася головою на каструляку червоного борщу, що кипів на плиті. Тієї миті подзвонили в двері.

Початок був пречудовий.

Зі свого спостережного пункту за кухонними дверима я добре бачила, як збентежилася Плиска, коли мама відчинила двері. Вона відступила на крок назад, так що її високі підбори, мовби якісь нервові пірнальники, ледве втримали рівновагу на краю горішньої сходинки ґанку. Темно-червоні Плисчині губи розтулилися було, щоб промовити «добридень», але не змогли, бо їй перехопило віддих.

– Хо-о-ох! – тільки й мовила вона.

– Ласкаво прошу, любонько! Як добре, що ви так швидко прийшли! – залементувала мама і, схопивши Плиску за рукав, потягла її у передпокій, як ото тягнуть коня у стайню. – Плаща можна зняти тут, золотце! – провадила вона далі і легким елегантним рухом зняла з неї плаща з хутряним коміром.

Коли мама повернулася лицем до мене, я зрозуміла, чого Плиска так збентежилася. На мамі була потерта яскраво-червона плюшева куртка з вишитими золотими драконами і вся заляпана фарбою. А на ногах – світло-рожеве балетне трико та мексиканські повстяні чоботи. Щоправда, у такому вбранні не було для мами нічого незвичайного. А от із обличчям у неї діялося щось дивне. Воно було змащене сумішшю кисляку, рідких дріжджів і збовтаного жовтка, зробленою за рецептом, який вона вичитала в одному з тих журналів, що ілюструвала.

З підстриженими до пліч, чорними, як ворон, косами вона скидалася на дикунку, що виграла перший приз у конкурсі на найжахливішу маску.

Мама взяла Плиску попідруч і повела її у велику кімнату, яку освітлювала кришталева люстра, оскільки сонце ховалося за темними шторами хмар.

– Це Інґве! – сказала вона, махнувши вбік рукою, а потім додала: – Але не думайте, що він художник.

Інґве й справді не скидався на художника. Він сидів на ослінчику у другому кутку кімнати, тримаючи ноги у мідяно-зелених металевих ночвах. Його білі кістляві коліна стриміли з води, де плавали пластикові качки, кит, у якого з дірки в спині бив водограй, та вітрильник. Попід краями пірнала маленька заводна плавчиня. З відкритого чорного портфеля виглядали ще й інші іграшки.

– Дуже приємно, – мовив Інґве, збентежився і підняв капелюха.

Потім він поправив на собі бездоганно зав’язану краватку й класичний синій піджак.

– А це мій батько! – сказала мама, знайомлячи з родиною далі.

Дідусь сидів у кріслі-гойдалці й усміхався.

Він злегка кивнув Плисці головою.

Мама заходилася крутити ошелешену й онімілу Плиску, ніби карусель, і перед очима в мене замигтіло від білої сукні й рожевої шкіри.

– Чудово! – задоволено вигукнула мама. – Саме те, що я хотіла! Яке красиве, розкішне тіло! Правда ж? – спитала вона і погладила спантеличену жінку по животу.

Мама підвела Плиску до латунного столика, що стояв за ночвами. Тепер він перетворився на стіл для кави, геть заставлений вершковими тістечками, печивом, шматками торта, кексами, бісквітами, ванільними сердечками та солодкими булочками.

– Сідайте, – сказала мама, підставляючи до столу стілець. – Ось тут. Чудово. Поставте лікоть на стіл і візьміть у рота мундштук. Супер. Та у вас шикарний вигляд!

У мене в животі кишки грали марш. Приємні пахощі червоного борщу лоскотали ніздрі. Мені хотілося вибігти зі свого сховку і звільнити Плиску від мами, яка лаштувалася класти тіні та грим на її перелякане обличчя, щоб уподібнити її до старої вампірки з фільму. На голові у Плиски вже був крислатий капелюх, якого кілька днів тому вдягав Інґве.

Плиска сиділа вкрай розгублена. Але коли на маму щось находило, то від неї не так легко було вирватися.

– Вибачте, що я вас так зненацька висмикнула, – сказала мама від столу, за яким малювала. – Але мені треба закінчити негайно! Завжди ця бісова суєта!

Вона водила олівцями й пензлями, як одержима. Інґве вже був намальований – з грайливою усмішкою на виду. Тепер на білому папері з’явилася Плиска – білосніжний повненький ангел із кокетливим поглядом, що сидів у раю, де лежали гори мигдалю, шоколаду та збитих вершків.

– Ось вони – радощі життя! – вигукнула мама. – Образ радощів. Образ любові, достатку, барв, насолоди, гри й божевілля. Чи не так?

Вона говорила сама з собою.

Я почала розуміти, чого так вийшло. Вона чекала натурницю, яка мала прийти позувати їй для ілюстрації на тему радощів життя. А тут нагодилася Плиска. І мама, певна річ, сприйняла її за натурницю.

Плиска опустила мундштук. Очевидно, намагалася зібратися з думками.

– Це якась помилка, – мовила вона пронизливим голосом.

– Помилка! – спалахнула мама. – Яка тут може бути помилка, голубонько? Тепер люди не вміють тішитися життям! А це – щось нове. До чого люди себе доводять? Худнуть, марнобродять, бігають підтюпцем, без кінця постують, пріють, а тоді чамріють під душем! Як я це ненавиджу!

– Я про інше, – мовила Плиска. – Я незаміжня…

– Я теж! – урвала її мама. – Але що кому до того: заміжня ти чи незаміжня? І ті, й ті мають право на втіху. Правда ж?

Здається, Плиска трохи осіла. Неуважним жестом вона тицьнула вказівним пальцем у кругленьку вершкову булочку і облизала солоденький кінчик пальця.

– Я щодо сина, – почала вона знов зі смутком в очах. – Останнім часом з ним чимало проблем, розумієте. У школі. Він просто шибайголова, словом, весь час бешкетує.

– Йой! – мовила мама. – Це дуже прикро. Сподіваюсь, нічого серйозного не накоїв.

Що мені тепер робити? Надворі глухо й розкотисто погуркував грім, ніби демонстрував те, що я відчувала. Все небо почорніло. Складалося враження, що ми перебуваємо в одній із темних кімнат освітленого під стелею лялькового будинку. Може, пробратися нишком до дідуся й попросити його зіграти божевільного, щоб випровадити звідси Плиску? Та вже, либонь, запізно. До того ж, здається, дідусь на кріслі-гойдалці заснув.

– Не знаю. Мабуть, ні, – відповіла Плиска. – Хоч і перегнув палицю. Я просто голову ламаю, що мені з ним робити…

– Ну, я не експерт, – мовила мама.

– А хіба я експерт? – сказала Плиска. – Але треба про це поговорити…

– Звичайно, – згодилася мама. – І що той халамидник утелентував? Ви говоріть, говоріть. Я вмію слухати, голубонько.

Тим часом, як Плиска поволі і з деяким ваганням розповідала про всі мої витівки, я відчувала, що насувалася гроза. Мама лише гмикала та агакала, швидкими мазками кладучи на малюнок фарби. На тлі свинцево-сірого заднього плану, де лежали всілякі іграшки та тістечка, виблискували мідяно-зеленими, рожевими й білими барвами Інґве та Плиска.

Невдовзі все це закінчиться, подумала я, придивляючись до мами. Але її обличчя було незворушне.

– Оце вам таке, – закінчила Плиска перелік моїх ганебних вчинків.

– Знаєте, – мовила мама, махаючи малюнком у повітрі, щоб швидше висохла фарба. – Я уважно слухала вашу розповідь і, як на мене, це вже занадто.

Потім вона намочила якусь ганчірку в ночвах з водою, де сидів Інґве, і стала витирати нею своє замащене обличчя.

– Уже закінчила? – нетерпляче запитав Інґве. – Я застуджуся, коли так довго сидітиму в холодній воді.

– Це все, що ви можете сказати? – роздратовано спитала Плиска.

Та мама вже взувала свої гумові чоботи.

Невже вона настільки обурена, що вирішила піти з дому?

– Вибачте, – відповіла мама. – Я ж казала, що поспішаю. Ви чудово позували. А щодо вашого сина, то мені здається, ви могли б ним пишатися. Здається, у ньому море енергії та фантазії!

– Мого сина? – Плиска гикнула.

– Саме так, – мовила мама. – І знаєте, не присікуйтеся ви так до нього з тими вдяганками, золотце. Моя дочка вдягається так само.

І мама зникла.

Плиска і собі похопилася. Вона встала зі стільця й рушила до дверей – усе ще в капелюсі і з підмальованими очима. Інґве потюпав за нею, лишаючи за собою мокрі сліди. З виглядом швейцара, який забув, що на ньому немає штанів, він допоміг Плисці вдягнути плащ.

– Невже вона не зрозуміла, що я говорила про її сина? – спитала вона.

– Мені жаль, – відповів Інґве. – Але в неї немає сина.

Тоді Плиска відчинила двері й випливла надвір, де було темно, гуркотів грім і лупашив дощ.

Пронесло. Гур-р-р!

На небі без угаву спалахували блискавки. Повітря здригалося від грому, і хмари були схожі на величезні валуни, що молосували одне одного. Дощ лив як з відра, тож за мить на мені не було сухого рубчика. Я вилізла надвір у кухонне вікно, аби Інґве не запідозрив, що я була вдома.

Уже надворі я побачила, як на ґанок сходила якась жінка в білому плащі. То була справжня натурниця. За хвильку вона пішла назад і була дуже невдоволена. Що їй сказав Інґве?

Я перевела подих. Ті демонята, про яких розповідав дідусь, справді добре потрудилися! Але скільки це ще потриває? Чи й справді мама нічого не зрозуміла? Схоже на те.

Коли я зайшла в будинок, Інґве сидів у кріслі-гойдалці. Дідуся вже там не було.

– Привіт! – сказала я. – Ти брьохав босоніж по дощу?

– Ет, – фиркнув він і пустив із люльки дим, що смердів спітнілими підошвами.

– Де мама? – спитала я.

– Пішла відносити малюнок, – відповів Інґве. – Мабуть, скоро повернеться.

– А дідусь?

– Відпочиває нагорі.

Далі я не знала, що питати. І відійшла до вікна. Чорні валуни вже мало не полягали на дахи. Вони торохкали дедалі гучніше, ніби в каменедробарці, і розсипали довкола іскри, як при електрозварюванні. Ось уже й над нами!

Я притулила чоло до холодної шибки і згадала ті слова, що сказала мама Плисці. Вона порадила їй пишатися своїм сином, якого Плиска не мала, через те, що «у ньому море енергії та фантазії». Про мене мама такого ніколи не сказала б, ніколи! Нарешті напруга минула. Я була врятована!

– Іди перевдягнися! – сказав Інґве.

– Що?

– Я все знаю. Не думай, що ти викрутишся, – додав він зловісним голосом.

Бабах! Будинок мовби заходив ходором. Коли я обернулася, то побачила освітлене блискавкою обличчя Інґве. Воно було посиніле й негарне. Голова в мене пішла обертом. Що – «все»? Виходить, цей нікчема сидів у ночвах, слухав, що казала Плиска, і допетрав, що син – то я? І як це я забула про цього Інґве? Та його треба було втопити в ночвах! Тепер він, напевно, прителіпає до школи, стягне з мене хлоп’яче вбрання і виставить, мов дурну, на посміх! А все ж це через нього! Бо з нього все почалося!

– Я не розумію, навіщо? – спитав він. – Хай тобі грець, навіщо?

Він підвівся з крісла і рушив до мене.

Нема дурних, так я тобі й дамся!

– Симоно! – крикнув він.

Але я вже метнулася до дверей. До мене долинало тюпання його босих ніг.

Я побачила, що в Аксельсона світиться. Ну, тепер у нього з’явиться ще більше пікантних дрібничок, які він буде переминати на зубах своїм сусідам, подумала я, коли побачила, як Інґве вибіг надвір босоніж, у самих трусах, піджаку і сміховинному капелюсі на голові.

Я помчала до сміттєзвалища. Небо то спалахувало, то гасло, так наче блискавки весь час провадили фотозйомку. Я чула, що Інґве мене наздоганяв. Мої ноги обважніли. Тісні джинси промокли до рубця й не давали бігти швидше. Перевага була на боці Інґве. Він уже наступав мені на п’яти.

Аж тут я загледіла крислатого дуба. Вилізти на нього буде завиграшки! Одним скоком я дістала до найнижчої гілки й підтягнулася. Мені стільки разів доводилося лазити по деревах, що мої руки були неабияк натреновані, тож я швидко забиралася все вище й вище, поки досягла верхів’я, де гілля було тонке й не дуже густе. Тут у Інґве неодмінно запаморочиться голова!

Він уже був під деревом.

– Злазь, хай тобі чорт! – загорлав він, перекрикуючи грім.

Усе перемішалося. Дощ сік в очі. Гуркіт грому розпанахував груди. Земля зливалася з небом, утворюючи єдину невиразну пляму, де без угаву мерехтіли блискавки. Здавалося, на світі немає нічого, крім цього безмежного моря, куди не може проникнути справжнє світло.

– Нізащо! – крикнула я у відповідь.

– Дурепа! Невже ти не знаєш, як це небезпечно? – крикнув він.

– А мені начхати! – крикнула я, і мені закрутило в носі.

– Ти таки звихнулася! – крикнув він якимось плаксивим голосом.

– Якщо я тобі так треба, то лізь сюди! – крикнула я.

Я побачила, як Інґве ухопився за ту саму гілку, що хапалась я. Потім незграбно обхопив її ногами і насилу підтягнувся до другої. Його очі були повні жаху. Він почав лізти стовбуром угору, весь час ковзаючи підошвами по слизькому гіллі. І так поволі він підбирався все вище. Після кожної гілки, яку долав Інґве, я очікувала, що він зірветься додолу.

– Зупинися! – зарепетувала я. – Зараз упадеш!

Але він не зупинився. Його несло далі.

– От шельма! – крикнув він.

Нараз усе небо спалахнуло вогнем. А гуркнуло так, що позакладало вуха. На нас мовби звалилася палаюча стеля. Мене засліпило так, що я обхопила гілку ногами й руками. Та однак важко було втриматися.

Стало нічим дихати. Здається, щось горіло на сміттєзвалищі. Я була впевнена, що блискавка влучила в наше дерево. Зиркнувши вниз, я обімліла: Інґве висів догори ногами. Його капелюх лежав на землі. І я зрозуміла, що будь-якої миті він теж може гунути додолу.

Раптом я збагнула, що він ліз на дерево, аби рятувати мене. Тож навіть якщо він і прицюцькуватий зануда, то я не можу допустити, щоб він скрутив собі в’язи.

– Допоможи! Ради Бога, допоможи мені! – заблагав він.

Я спустилася до нього й побачила в його очах смертельний страх. Обличчя в нього було біле, як Плисчин плащ.

– Ти нічого нікому не скажеш, га? – спитала я. – Нічого про те, що знаєш?

Він похитав головою.

– Розумієш, – спробувала я щось пояснити. – 3 часом усе втрясеться.

– Буде тільки гірше. Розумієш?

Він так само похитав головою і єхидно спитав:

– А тобі конче треба цілуватися з дівчатами?

Я похитала головою.

– Допоможеш мені злізти? – благально спитав він.

Я кивнула головою і погладила його мокру, майже лису голову.

З великим зусиллям він зумів перевернутися ногами вниз. Потім я спустилася нижче і пильнувала, щоб він потрапляв ногами на ті гілки, які могли його витримати. Ноги в нього затерпли й закоцюбли.

Нам лишалося здолати ще кілька гілок. Аж тут гілка хруснула, і Інґве шугонув додолу! То було не дуже високо, і я думала, що все обійшлося. Та ба – він підвередив ногу і не міг на неї ступати. Дорогою додому йому довелося спиратися на моє плече.

– Мені жаль, – сказала я.

– Усе гаразд, – відповів він.

– Де ви були? – спитала мама, як ми зайшли в будинок.

Вона обвела здивованим поглядом Інґвині подряпані босі ноги і забруднений піджак.

– Лазили по деревах, – з усмішечкою відповів Інґве.

– Господи, які ж ви дурні! – вигукнула мама, косуючи в наш бік.

Потім ми посідали до столу їсти червоний борщ зі сметаною та свіжим хлібом. Мама була в чудовому гуморі, як завжди, коли здавала малюнки. А ще ми сміялися. Ступня в Інґве так набрякла й почервоніла, що стала схожа на буряк. Загалом же в нього був незвично пристойний вигляд.

– Нам краще поїхати в лікарню, – сказала мама, коли ми попили каву.

Десятий розділ

у якому дідусь відвідує занедбаний будинок,

востаннє грає на своїй віолончелі,

а чайки верещать від горя й радості

Дощ не вщухав. Він цілу ніч тарабанив по даху. А потім ще й цілий наступний день, у суботу. Я лежала у стародавньому ліжку з червоного дерева, натягнувши ковдру на самі вуха, і мене тішило те, що по шибках вистукує дощ, у кронах дерев шумить вітер, а надворі бушує негода. Мама пекла хліб, тож у всьому будинку витали пахощі фенхелю та ганусу. Інґве сидів біля столу, випроставши ногу із загіпсованою ступнею. Він заповнював папери для страхової агенції, веселенько насвистував і слухав прогноз погоди, де обіцяли затяжні дощі, вітер і похолодання. Дідусь правив їм на кухні за товариство, гортав засмальцьовані сторінки запилюжених кухарських книжок і за кожним ударом годинників давав собі в носа щигля.

Добре, що більше нічого не сталося. Очевидно, демонята пішли у відпустку. Мабуть, і вони повинні відпочивати. Чом би й ні?

Єдине, що порушило спокій, так це дзвінок Катті. Солодким голоском вона защебетала у слухавку, запросила мене на вечірку в понеділок і спитала, чи не хочу я піти з нею в кіно. Я подякувала за вечірку і відмовилася від кіно. Їй це не сподобалося, і вона заявила, що запросить у кіно Ісака. Я уявила собі Катті, яка запускає свого гостренького язика в його русявого чуба. Та біс із нею!

Я зайшла на кухню, щоб угамувати бурчання в животі зеленим чаєм та хрумкими сирними паличками. Дідусь уже відклав убік довгі аркуші паперу, списані рецептами, і втупив погляд у негоду за вікном, яка, здавалось, ніколи не вгамується.

– Завтра, мої любі, випогодиться, – сказав він співучим голосом. – Тож ми поїдемо за місто.

– Ха-ха, – відповів дощ стукотом у шибку.

Я прокинулась від того, що хтось гладив мене по щоці. Наді мною схилилося веснянкувате обличчя.

– По-ра-вста-ва-ти-го-лу-бонь-ко, – проспівав він мені на вухо. – Глянь, яке надворі сонце!

Сиві вуса лоскотали мені шию. А його очі немов світилися блакиттю, як вода в затоці, бухті й морі. Я навіть забула розсердитися, що мене збудили і розігнали мої сни. У дідуся був гортанний голос, а тепленький вітерець ворушив штори.

– Допоможи-но мені зібратися, дитинко, – сказав він.

Звичайно.

Я полізла на горище – та й ну порпатися в ящиках і картонних коробках, що ми туди знесли. Мені пощастило знайти більшість того, що він просив: палицю зі срібним руків’ям у формі вовчої голови, фетровий капелюх кремової барви з прим’ятими крисами, сорочку з відчіпними комірцями і чудернацькі білі шкіряні штиблети з коричневими передами і дірочками зверху.

Я ходила навшпиньки, щоб нікого з наших не побудити, а дідусь стояв у нічній сорочці й прасував свій одяг.

Коли ми з усім тим упоралися, я повела його у ванну кімнату в підвал. Мені все це вже почало подобатися. Я налила у ванну гарячої води, і дідусь із великим задоволенням сів у неї. Все його тіло вкривали красиві зморщечки. Я обережно терла його дігтярним милом, що пахло літом і дитинством.

– Чудово! – пирхав він.

Потім я допомогла йому вбиратися. Він натягав усе по черзі з вельми поважною міною на обличчі. І згодом на килимі у великій кімнаті вже постав мій колишній дідусь: сяючий, високий і дужий, як ведмідь!

Ми приготували сніданок і поклали в старого кошика, з яким їздили на пікніки, курча, ковбасу, сир, хліб, огірки, воду у пляшках із вузькими горлечками й термос. Коли мама та Інґве спустилися вниз, у нас усе було напоготові.

Мама заклякла в дверях і прикипіла очима до того розкішного чоловіка, що стояв перед нею.

– Тату, – стиха мовила вона.

Мама підійшла ближче і заходилася його обмацувати.

– Літній костюм? – спитала вона.

– Ага, пора вже його вдягнути, доню, – відповів він.

– Ти такий, як і колись, – мовила мама.

– Такий, як і колись, – згодився він.

У неї на очах зблиснули сльози. І вона поцілувала його в лисе тім’я і в обидві порожевілі, поголені щоки.

– Господи, тату, який ти франт! – хихикнула вона.

– Не верзи дурниць! – гримнув дідусь.

Тоді він усміхнувся, показуючи свої нерівні зуби, сягнув рукою до кишені жилета і, ніби витягаючи золоту рибку, вийняв звідти годинника.

– А тепер швиденько снідайте, – сказав він. – 3 хвилини на хвилину з’явиться карета.

Я думала, що й справді з’явиться карета, запряжена кіньми. Але приїхало звичайнісіньке таксі.

Нарешті ми в дорозі!

Міський замок, що зовні схожий на запліснявілий багатошаровий торт, лишився позаду. Просяяв рядами вікон «Grand Hotel». І все місто зі своїми порожніми церквами, будівлями, притулками для старих і фантастичними витворами з каменю та мармуру мовби відійшло у небуття.

Дідусь, мама і я сиділи на кормі «Сонячного ока».

Інґве з нами не поїхав. Через свою загіпсовану ногу, з якою він носився як із писаною торбою. Окрім того, після довгого сидіння у холодній воді в нього почався нежить. Але, напевно, він не хотів нас обтяжувати. Та поїздка не навівала йому ніяких спогадів. А він розумів, що ми їхали у свої спогади.

Дідусь сидів у візку на колесах, якого ми позичили в лікарні, між червоною «Хондою» та горою ящиків із пивом. Ясно-блакитний, спокійний, сліпучий виднокіл тягнувся у височінь, де кружляли чайки, радіючи вітрам і сонцю. У бухтах плавали качки, лебеді, норці та крохалі.

Дідусь тицяв палицею в бік островів, маяків та пагорбів і казав, як вони звуться. Скільки разів він так робив раніше! Він наче вбирав той краєвид очима.

– Дивіться! – вигукував він, тицяючи палицею то туди, то сюди. – Дивіться, як тут красиво!

Ми своїм звичаєм лише кивали головами.

– Ет! – пирхав він. – Ви нічого не бачите! Ви як ті дурні квочки! Не вмієте дивитися. Ольго, ти щось бачиш?

Мама усміхнулася і прихилила свою голову до його.

А я пішла в буфет, купила собі пакетик жувальних цукерок, на упаковці якого були намальовані найпопулярніші шведські автомобілі, й стала роздивлятися людей. Їх було як оселедців у бочці. Діти мого віку сиділи, тримаючи на колінах блискучі металеві магнітофони, звідки гриміла музика, від якої лящало у вухах. Старенькі посхилялися над своїми бутербродами, загорненими у засмальцьовані серветки, і роздивлялися пластикові карти. Дітлашня повзала долі між банановими шкірками та сміттєвими кошиками. З котячих кошиків визирали пожадливі жовті оченята, спрямовані на клітки з пташками, а на носі порома стояли як попало сумки, наплічники, розсада помідорів, рулони толю, мотори для човнів та холодильники. А я думала, що ми на поромі будемо самі!

Коли я вернулася назад, мама з дідусем сиділи, як і раніше. За крисами фетрового капелюха я загледіла дідусеві очі. У них відбивалася блакитна вода, що струмками текла по щоках. Він не зважав на сльози. Начебто не помічав їх. Руками дідусь обіймав віолончель. Він наполіг на тому, щоб узяти її з собою.

– Що таке? – спитала я.

– Що-що? – перепитав він, ніби спросоння.

– Чого ти плачеш?

– А, так! – мовив він і дав мені в ніс щигля. – Мабуть, від горя й радості. Бо я старий і дурний. А чого ж іще? Що робити очам із усією цією красою, га?

Він голосно висякався в чистий носовичок.

– Ми так давно сюдою не пливли, – сказав він потім. – І це вперше без Катарини. Либонь, тому я й плачу, панночко-вседізнайко! Від любові до твоєї бабусі й туги за нею! Отепер ти все знаєш.

Так, бабуся завжди була з ним поруч – невеличка, повненька, з вилицюватим привітним обличчям, усміхнена й весела, в елегантному капелюшку на голові. Коли дідусь спалахував (а він весь час тільки те й робив, що спалахував), вона дмухала йому в обличчя, та й усе.

З відходом Катарини припинилися й поїздки на улюблений острів Мейя. Літо навіки втратило свою чарівність, а дідусь більше ніколи так не спалахував і так не радів, бо вже нікому було дмухати йому в обличчя.

– Мені треба було ще раз сюди з’їздити, хай тобі чорт. Але я ніяк не міг на це наважитися.

Він так голосно заголосив, що люди заоглядалися на нього, а одна жінка середнього віку у квітчастій сукні підбігла й спитала:

– Вам зле, дядьку? Хочете, я вам дам пігулку?

Вона стала порпатися у своїй сумці й жахливо торохтіти коробками з усілякими пігулками.

– Я плачу стільки, скільки хочу! Йдіть собі під три чорти, товстошкірі зануди! Чуєте? – крикнув дідусь і пригрозив палицею.

Перелякана жінка аж сахнулася.

Тоді я дмухнула йому в обличчя.

Він спершу начебто здивувався. А потім його обличчя засяяло.

– І що б я без тебе робив, шалапутко? – мовив він і погладив мене по щоці.

Будинок був такий, як і завжди, відколи я його пам’ятаю: білий і химерний – він мовби трохи хизувався своїми вежоподібними прибудовами, балюстрадою та балконом, на якому звичайно стояла бабуся й махала нам рукою. Підійматися до нього треба було нагору в’юнкою стежкою, викладеною з каміння. На латунній табличці, прибитій до хвіртки, було написано: «ФЕЛІКС КРОЛЬ. ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ». Фелікс Кроль – то дідусів дідусь. Це він побудував будинок.

Ми трохи попхали візок повз густі вільхи. Потім довелося зупинитися. Ліворуч був поламаний місток. Напевно, його потрощила крига.

Коли ми стояли біля потрощеного містка, над затокою саме пролітав лебідь, його лапи кресали по воді бризки так, наче він мчав на водних лижвах. Крила в нього були випростані й підняті вгору, а шия витягнута вперед. Лебідь сів на воду і зарокотав, як орган. Я впізнала його, бо колись уже бачила.

– Мабуть, підемо дорогою, – запропонувала мама.

Пхати візок під гору було вкрай тяжко.

– Ні, – заявив дідусь. – Знаю, що це звучить по-дурному. Але я хочу іти сам.

Він підіймався на гору з великим трудом і зціпивши зуби. Піт котився по його обличчю градом, і він був геть засапаний. Тим часом сонце підбивалося вгору, і в небі кружляли чайки та мартини. Йому знадобилося більше години, щоб зійти до будинку.

Тремтячими ногами він ступив до дверей і зняв з голови капелюха.

– А ось і я, – сказав він, ніби перед ним стояв хтось невидимий.

Ми мовчки обійшли будинок. Усе там було так, як і того дня п’ять років тому, коли бабуся померла і дідусь замкнув двері. Він супроводжував бабусю на вертольоті, який її забирав. І потім більше вже сюди не повернувся. Він немовби замкнув у будинку горе.

Павуки сплели на вікнах свої мереживні завіски, а квіти, які бабуся так дбайливо доглядала, давно зів’яли, і відтоді з вазонів звисало пересохле листя. На обідньому столі стояла супниця, духмяні випари якої вкрилися тепер товстими шарами пилу. Стіл було накрито на двох. Вино у кришталевих келихах видихалося, на денцях від нього лишилися застиглі червоні горошинки. У їдальні на поруччі стільця, де була вирізьблена лев’яча голова, висів елегантний бабусин капелюшок. А її поспіхом зняті черевики валялися під канапою, як два перевернуті на березі човни.