Текст книги "Команда "Синьої чайки""

Автор книги: Тоне Селишкар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

розповідає про контрабандистську зграю з «Метеора» та про життя людини зі шрамом

– Отже, завдяки щасливому випадкові (хоч, правду кажучи, цей випадок важко назвати щасливим) я опинився серед вас, дорогі мої хлопчики… – почав свою оповідь Анте. – Ви для мене – щирі друзі, мої рятівники, я вірю, що вас мені послала сама доля. За молодих років я був такий, як і ви. Мешкав у місті, мав батька й матір, які любили мене та опікувалися мною, ходив до школи, потім учився далі й став капітаном. Ви дивуєтеся. Так, був я справжній капітан, такий, яких ви, мабуть, бачили на пароплавах, – у гарній синій морській формі з золотими нашивками, в кашкеті, оздобленому золотом. Я був молодий, вродливий, енергійний, але страшенно легковажний. Жадоба до грошей запаморочила мені голову. Забаглося мені стати багатим, неймовірно багатим, таким, як оті американські мільйонери, що живуть з кривавих мозолів своїх робітників. Забаглося стати можновладним, піднестися над усіма, мати багато-багато грошей та багато кораблів, щоб інші працювали за мене, збільшуючи моє багатство… І я вдався до шахрайства. До звичайнісінького неприхованого шахрайства. Я общитував матросів, які отримували платню, меншу за мою в десятки разів. Але грошей тих мені однаково не вистачало. А згодом моє шахрайство було викрито, й мене нагнали зі служби.

Незабаром у місті я познайомився з тими людьми, котрих ви оце покинули на острові.

Вони теж шукали легких зарібків і бралися до будь-якого, хай і найганебнішого, ремества, аби тільки загребти грошики – не добром, так силою. Всі вони вже по кілька разів сиділи у в'язниці за шахрайство, крадіжки та розбій. Я завів з ними дружбу, й вирішили ми вдатися до пачкарства.

Перш за все нам треба було дістати гроші на корабель. І ось у портовім шиночку ми організували справжній картярський дім, заманювали до нього моряків і вигравали в них усенькі гроші. Саме в цей час у порту продавався «Метеор», яким цікавилось чимало покупців. Отут нам і нагодився твій батько, Іво. Тепер я вже знаю, що то був твій батько, – ти мені його дуже добре змалював. Ми дізналися, що він має при собі багацько грошей, заманили його до себе, мало не силою всукали йому карти й почали грати, потай доливаючи йому в склянку п'янливу суміш. Ще не минула й ніч, а твій батько не мав уже жодного динара. Тож замість твого батька «Метеор» купив я, й відтоді почалося наше одчайдушне життя на морі. Ми були дуже спритні – до останнього дня ніхто, крім оце вас, і гадки не мав, що ми займаємося контрабандою. Лише один раз нас зупинив посеред моря патрульний човен митної сторожі. «Метеор» саме вщерть було наладновано контрабандою. Тоді це нам не минулося б, якби ми… Усе сталося так: корабель ми, звісно, зупинили, обидва митники зійшли до нас на палубу, ми їх там убили… Човен їхній затопили, а трупи зашили в парусину, прив'язали до них залізяччя й кинули в море…

Анте затулив долонями обличчя й увесь затремтів. Потім, трохи опанувавши себе, повів далі:

– Ще тільки ми здалеку забачили той патрульний човен, мої приятелі поклали, що порішать митників. Я був проти вбивства, просив їх, благав… Проте воно таки сталося…

Відтоді вдень і вночі перед очима в мене стояли забиті митники, я втратив спокій, совість мене геть замучила. Безперестань переслідував мене й погляд твого батька, в якого ми так підступно загарбали гроші…

Моє серце ятрили сумніви: чи залишитися довіку злочинцем, чи віддати себе в руки правосуддя? Отак і вагався я поміж добром та злом…

Аби ви тільки знали, хлопці, як я радів, урятувавши двох із вас під час шторму! І ось, коли ви своєю появою в печері завели було нас у безвихідь, я заприсягся сам собі, що порятую вас од Лоренцо. Чого б це мені не коштувало.

Але примхлива доля вирішила так, що моє життя тепер у ваших руках! Я ваш бранець, і незабаром ви віддасте мене властям.

Ви добрі хлопці! Коли Іво розповідав мені про вашу любов до «Синьої чайки», про ваші пригоди, про вашу заповзятливість і самовідданість, то я відчув, ніби сам знову на світ народився… Спільна праця! Чесна праця й дружба!.. Допомагати один одному, досягти добробуту для всіх, хто в поті чола свого заробляє на хліб… О друзі мої юні, який я щасливий, що вас зустрів!..

Анте сумно поглянув на хлопців. У його очах було стільки каяття й розпуки, що хлопцям аж серця защеміли.

– Перш ніж стати перед судом і дістати заслужену кару, я хотів би зробити людям хоч трохи добра. Візьміть мене, друзі, до свого екіпажу!

Хлопці перезирнулися. Іво відчув, як радість хвилею залила йому серце, аж тут раптом болісно згадав: батько! Адже ця людина спричинилася до батькового безталання! Що ж робити?

Іво сидів, поринувши в задуму, а навколо запала така тиша, що чути було, як дихають хлопчаки, що очікувально дивилися на нього.

Раптом Іво зітхнув, швидко встав, приступив до чоловіка зі шрамом, схопив його правицю й мовив:

– Ви наш! Що скажете на це, друзі?

– Наш! – вигукнули хлопці разом. Анте підвівся, довго стояв, не зводячи очей з моря, а тоді, спершись на борт, проказав:

– Друзі мої, мені так добре зараз, що я більше нічого собі й не бажаю. Те, що твій батько, Іво, почав, завершиш ти вкупі зі своїми друзями. «Метеор» по праву належить вам!

Від несподіванки хлопці завмерли, але наступної миті на палубі аж завирувало від радощів та захоплення.

Міхаел виліз на самий вершечок щогли й припнув там вимпел з написом «Синя чайка». Анте підійшов до мотора, запустив його, й нова, велика «Синя чайка» гордо попливла ген у відкрите море.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

розповідає, як команда «Синьої чайки» вчилася морської справи

Так почалося нове життя команди «Синьої чайки».

Анте більше не вагався. Він назавжди покінчив зі своїм злочинним минулим і наче прокинувся до справжнього, чесного людського життя. Щоб хоч якось спокутувати свою провину перед Івовим батьком, Анте вирішив, перше ніж віддатися до рук правосуддя, зробити з оцих хлопців вправних моряків. І він з великим натхненням узявся до діла.

А праці було невпрогорт. Недосвідченій людині в голові запаморочилося б од усіх тих линв, вітрил, кнехтів, драбин та люків! Але хлопці незабаром уже вміли вправно розвивати вітрила, спритно лазити по линвах, стояти біля штурвала. Вони вчилися розпізнавати напрям морського вітру й плисти під вітрилами, обертаючи собі на користь кожен подув вітерця. З розвиненими білими вітрилами їхня нова «Синя чайка» була така гарна й пишна, що хлопці не могли намилуватися нею. Коли наставав штиль, включали мотор.

Анте вчив їх читати морські карти, користуватися секстаном [7]7
  Секстан– прилад, яким визначають місцеперебування корабля.


[Закрыть]і компасом, пояснював будову мотора. Найбільше цікавився мотором Міхаел.

Хоча хлопці вже дуже скучили за домівкою, «Синя чайка» незмінно тримала курс у відкрите море, на південний схід. І лише тут, серед морського безмежжя, хлопці повною мірою збагнули могутню красу моря…

Іво не знав утоми – він без упину про все розпитував, усе хотів знати. Міхаел ніяк не міг дочекатися, коли на морі знов настане штиль і можна буде включити мотор. Гуркіт мотора був для нього найсолодшою музикою. Хлопець без кінця чистив до блиску мотор і, здається, ладен був навіть спати біля нього. А з Юре вийшов справдешній кухар – він цілими днями залюбки порався біля корабельного вогнища. Франьо й Перо давали лад на кораблі – вони самовіддано драїли палубу, знали, де що лежить, куди веде той чи той люк, і найспритніше за всіх лазили по реях. А Петер наче прилип до штурвала.

– Два румби праворуч! – командував Анте, й Петер на млі ока виконував команду.

– Єсть два румби праворуч! – відказував він поважно, як справжній штурвальний.

За наказом Анте «Синя чайка» прямувала до улцинської гавані, останнього порту на югославському узбережжі. Там Анте мав родичів і чимало знайомих моряків. Ніхто в Улцині не знав про спосіб його життя протягом останніх років, бо Анте здебільшого тримався інших місць і плавав під чужим ім'ям, йдучи відкритим морем, «Синя чайка» збочила до Апеннінського півострова й зробила зупинку в Бріндізі, щоб спродати контрабандні товари. Тривалу плавбу Анте використав для того, щоб добряче вишколити хлопців. Анте так звик до них, що вже почав був потроху забувати своє колишнє життя. А в голові його снувалися нові й нові плани.

Ці хлопці, міркував він собі, перш за все рибалки, рибалки з діда й прадіда. Рибальство у них у вдачі, воно, так би мовити, дісталося їм у спадщину, й вони ніколи не проміняють цей свій труд на який інший. Отже, треба буде в Улцині на гроші, вторговані за товар, переобладнати колишній «Метеор» у справжнє рибальське судно. Доведеться придбати глибинну сіть, кількасот метрів сталевого троса й тралову лебідку, що підключатиметься до мотора. В трюмі можна влаштувати льодовню на збереження риби. Стару «Синю чайку» – баркас, який вони тягнуть за собою на буксирі, треба буде продати, а гроші за неї також використати на переобладнання нової «Чайки». Це буде знаменитий корабель, на якому хлопці могтимуть рибалчити по всій Адріатиці. До них, певне, пристануть усі рибалки з їхнього селища – адже це буде справа в тисячу разів зисковніша за рибальство при березі з малими сітями.

За кілька день нова «Синя чайка» прибула до Улциня. Важко було Івові розлучатися зі старим батьківським баркасом, але, зрештою, довелося погодитися на продаж, бо від цього залежало справдження його мрії.

Улцинь був батьківщиною Анте. Проте ніхто тут не міг його упізнати: багато років збігло відтоді, як молодий Анте покинув це місто, та й дуже вже він змінився. Але юний екіпаж одразу ж привернув до себе загальну увагу. Хлопці гаряче взялися до діла. На кораблі з ранку до вечора панувало пожвавлення. Теслярі переобладнували трюм, а тим часом на кормі у важкім дубовім гнізді було встановлено потужну двобарабанну тралову лебідку, з'єднану з мотором. На кожен барабан намотали по двісті метрів міцного сталевого троса й прикріпили до тросів великий трал.

За тим лаштуванням час минав швидко, немов уві сні.

На початку жовтня хлопці вирушили в перший пробний рейс із новим тралом.

Оце була подія!

Міхаел вахтував біля мотора. Іво наглядав за лебідкою, щоб обидва троси, на кінці яких висів обтяжений дубовими колодами трал, розмотувалися одночасно. Решта хлопців також не били байдики – їм ще треба було багато чого наладнати.

Повільно, немов білий лебідь, линув корабель по блакитній гладіні моря. Сіть спустили на воду, й дубове колоддя потягло її на дно моря. Усі напружено стежили за сталевими тросами, що зникали в морській глибині.

Що ж воно буде?

Анте колись пояснював хлопцям, як треба повільно тягти сіть по морському дну слідом за кораблем, розповідав, як попадає до неї риба. Він показував їм по карті морські течії, яких уникає риба, й численні обмілини посеред моря, яких риба тримається; показував проливи, де аж кишить раків. За ці кілька місяців, що хлопці були разом з Анте, вони набули так багато знань, що й батькам їхнім не снилося.

Та ось настав час витягати сіть. Хлопці, перехилившись через борт, не зводили очей з води. Міхаел увімкнув мотор, і троси почали намотуватись на барабани. Треба було швидко наготувати коші – адже трал має витягти не менше п'ятисот кілограмів риби за одним разом. Змащені густим мастилом барабани гуркотливо намотували троси, і ось, нарешті… З води вигулькнули дубові колоди-грузила! Іще кілька метрів троса… Мотор натужно гуркоче. Ось показався краєчок сіті. А яка вона важка! Мабуть, повна! Ось сіть піднялася над водою. Мотор уже не гуркоче, а реве. Але чомусь не видно жодної рибини. Та ні, он сяйнули у вічках сіті срібні хвостики – один, другий… Невже оце й усе?..

Сіть заплетена морською травою, вимазана мулом. Мотор поволі підносить її щораз вище на прилаштованих до щогл блоках.

Вода заливає палубу. Тепер до роботи! Важкенько доводиться хлопцям! Палуба слизька, усі вмить промокли до рубця. А що вже терплять рибалки, коли лютує шторм, або взимку, коли мороз діймає аж до кісток!.. Чаїна зграя кружляє над кораблем. Чорні дельфіни пустують у хвилях, мабуть, зачувши багату гостину. Нарешті сіть повисла над палубою. Анте приступив до неї, розв'язав долішній кінець, і все, що було в сіті, висипалося на палубу. Б'є хвостами риба. Чого тут тільки немає – велика й мала, груба й тонюсінька, розплатана й головата, сіра, блакитна, червона! Якісь хижаки з велетенськими пащеками, кілька накостричених морських кішок, неповороткі морські павуки, каракатиці, губки, дивовижні морські зірки, їжаки та байдужі драглисті мешканці темного дна. І все це ворушиться, перекидається, б'ється об палубу…

І знов Анте повчає хлопців:

– Оцю рибу скидайте до цього коша, а ту – он до того, павуків збирайте окремо, каракатиць – он туди…

А все непридатне до вживання – геть за борт! І враз чайки, здіймаючи шалений галас, заметушилися, б'ючися за ласий шматок.

Добрячий вилов принесла сіть.

Ось воно – справдження батькових мрій!

Про таку ловитву рибалки з Чайчиного острова могли тільки снити! І серця хлопців сповнилися глибокої вдячності до Анте. Так, він став для них і вчителем, і опікуном, і другом.

Коли ввечері, після важкого трудового дня, хлопці сиділи на палубі, Анте знову розповідав їм про нові й нові цікаві речі, про які повинен знати кожен моряк. Хлопці дізнавалися від нього про життя мешканців моря, про звички, властиві тій чи тій рибі, про морські течії. Анте пояснював, як виникають циклони, знайомив з навігаційними правилами. А хлопці слухали його з цікавістю й захопленням.

Вони ставали синами великого моря…

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

розповідає про трагічну смерть людини зі шрамом

Тепер хлопці почали ладнатися додому. Вони сумували за домівкою, за кожної нагоди згадували своїх рідних і часом бувало, що дехто з них потай утирав непрохану сльозу або навіть і хлипав десь у кутку. Але спільне життя, незвичайні та небезпечні пригоди, зажиті ними, з'єднали хлопців у міцну сім'ю й помагали долати тугу за домівкою. Та ще їх надихала думка про те, що вони не збиточники, які повтікали з дому, аби погультяювати. Вони чесно працюють і наполегливо вчаться, щоб стати спритними й досвідченими рибалками, на радість і гордість усього Чайчиного острова.

Не менше натхнення опанувало й Анте. Він знав, що його чекає незабаром, та серед своїх хлопчаків забував про все лихе. Тільки згадка про близьку розлуку глибоко засмучувала його.

За кілька днів до різдва корабель підняв якір. Колишній «Метеор» не можна було впізнати. Свіжа синя фарба, що вкривала його борти, яскріла під променями сонця, на кормі гордо майорів югославський прапор, на вершечку фок-щогли тріпотів синій вимпел екіпажу, а попереду, на носі корабля, яскраво-червоною фарбою виблискувала нова назва: «Синя чайка».

Анте стоїть на баці. [8]8
  Бак– носова частина верхньої палуби судна (морськ).


[Закрыть]Поруч з ним Іво. Біля причалу вимахують шапками робітники, що переобладнували судно. Анте зажурено дивиться далеко за пристань, на покрівлі свого рідного міста, й туга оповиває йому серце. Ніколи він уже не побачить їх…

Виходячи з гавані, «Синя чайка» проминула невеличкий однощогловий вітрильник з пофарбованими у коричневий колір облавками. На ньому саме згортали вітрила. Іво нараз постеріг, як зблід і знітився Анте, забачивши той баркас. Відвернувшись од баркаса, Анте потягнув за собою Іва й прошепотів – Поглянь он на той вітрильник! Це він забирав з печери контрабанду. Саме його ми очікували й того дня, коли «Метеор» курсував біля острова, на якому вас спіймали.

Іво взяв далекоглядну трубу й спрямував на той вітрильник. Це був звичайнісінький однощогловий баркас, який нічим не різнився від безлічі інших таких самих суден. На носі білими літерами була виписана назва: «Сан Лоренцо».

– Так, – мовив Анте, – цей вітрильник належить Лоренцо, а капітаном на ньому Лоренців брат.

Іво уздрів, як чоловік на кормі швидко підбіг до борту й шалено замахав руками. А тим часом «Чайка» швидко розтинала хвилі, чимдалі відходячи від того суденця. Анте ще дужче зблід і глухо промовив:

– Так, це Лоренцо й ті двоє! Біжи до Міхаела й скажи йому, щоб пустив мотор на повну силу. Це небезпечні мерзотники!

Мотор задуднів з подвоєною силою, ніс корабля здійнявся вгору, за кормою запінилася вузька довга смуга. І раптом з палуби «Сан Лоренцо» залунав постріл. Іво побачив, як Анте змахнув руками, захитався, якусь мить постояв, припавши спиною до щогли, а тоді повільно зсунувся долі. Струмочок крові побіг по білих дошках палуби…

На щастя, «Сан Лоренцо» не мав мотора, і «Чайка» на повній швидкості втекла від нього. Іво наказав Міхаелові не притишувати хід, доки вітрильник не згине їм з-перед очей.

Хлопці схилилися над пораненим, стягли з нього куртку й сорочку. Куля влучила Анте в спину й засіла в грудях. Обличчя в пораненого ставало щораз блідіше, на ньому з'явився вираз смертельної втоми. В куточках вуст виступили краплинки крові, з грудей почувся передсмертний хрип.

Хлопці хотіли віднести пораненого на ліжко в каюті, але він, на превелику силу, заперечливо змахнув рукою, а тоді трохи підвів голову й ледь чутно промовив:

– Хлопці, не піддавайтеся! Я вмираю… Але ви свого доможетесь, я вірю!..

Іво клякнув поруч Анте, взяв у руки його голову.

– Іво, в каюті, у моїй скриньці… там усе записано… – прошептав, захлинаючись, Анте, й з горла йому хлюнула кров.

Анте не стало.

Хлопці зайшлися відчайдушним плачем. Помер їхній щирий друг, їхній добрий вчитель і напутник! Людина, яка допомогла їм стати справжніми рибалками й моряками…

Але як же поховати бідолаху? Кинути в море? Так, вони віддадуть його морю. Біля моря Анте народився, на морі збігло його життя, море повернуло йому мир і спокій!

Хлопці не спали цілу ніч. Повіяв студений вітер, довелося підняти велике вітрило, вимкнули мотор, і «Чайка», трохи припавши на один бік, помчала по спіненій хвилями безмежній рівнині.

А коли наступного ранку в усій своїй красі зійшло нежарке зимове сонце, хлопці винесли на палубу зашите в парусину тіло свого старшого друга.

Вони поклали його на широку дошку, перенесли на корму й прив'язали до дошки важкі залізні бруси… Глухо сплеснули хвилі, й море назавжди поглинуло їхнього вчителя і друга. Тужливо стогне вітер у снастях, лопоче вимпел на щоглі, та піняста смуга, звиваючись, біжить за кормою «Синьої чайки».

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

розповідає про відчайдушну боротьбу команди «Синьої чайки» з оскаженілим морем

Рідні береги були близько. На обрії уже забовваніли перші знайомі острови, коли чудова сонячна днина нагло змінилася пронизливою холоднечею. По небосхилу простяглися пасма довгастих сірих хмарин, неначе пройшовся по небесній блакиті величезний брудний квач. «Чайка» відчула на собі перші напади бурі. Хлопці підв'язали вітрила й ввімкнули мотор. Поверхня моря була й досі гладенька, лише де-не-де вітер зривав над нею дрібнесенький водяний пилок. З настанням ночі знялася хвиля, вона зростала щохвилини, й «Чайку» починало кидати по розбурханім морі.

Ніхто з хлопців не спав. Але Іва негода не лякала. «Чайка» зі своїм потужним, на вісімдесят кінських сил, мотором за іграшки долала хвилі. Проте щойно він присвітив ліхтар у каюті, як прибіг Міхаел і повідомив:

– Кінчається пальне…

Іво здригнувся. Що ж то буде, як серед цього розбурханого моря раптом зупиниться мотор? Вітрила підняти не можна – буря миттю їх пошматує, і тоді корабель безпорадно гойдатиметься на хвилях, наче яка шкаралупка.

Хлопці вибігли на палубу. Весь бак було вкрито піною хвиль, що люто набігали на ніс корабля. Мотор серед цієї знавіснілої бурі дуднів чітко, але якось сумно. Проте хлопці – тепер уже досвідчені моряки, буря їх не лякає, а «Синя чайка»—міцний і потужний корабель, який може подолати куди більшу хвилю.

Корабель наближався до рідного острова. Завтра надвечір хлопці будуть удома! Як вони чекали цього побачення! Протягом останніх днів плавби в хлопців тільки й розмов було, що про домівку, а нетерплячка їхня зростала щохвилини.

Іво повернувся в каюту й заходився біля карти. Він обвів пальцем увесь маршрут, пройдений «Чайкою», й за допомогою лінійки та олівця приблизно визначив місцеположення корабля. Неподалік корабля має бути невеличкий острівець, до якого години три ходи. То найближче пристановище. У мореплавному довідникові міст та островів Іво прочитав, що острів той має назву Врач, що він ненаселений, але на ньому є маяк і невеличка пристань. На острові можна дістати питної води.

Іво знову зійшов на палубу й повернув штурвал. Мотор глухо гуркотів серед стогону бурі. Холоднеча була така, що мокрі снасті бралися кригою. «Чайка» впевнено розтинала хвилю. Вітрила добре закріплені, аби тільки мотор дотягнув до острова!

Аж раптом мотор замовк! Іво кинувся на корму, але Міхаел розгублено повів:

– Нічим не зарадиш! Ані краплини пального!..

Іво присів коло мотора – на якусь мить він таки розгубився. «Чайка» одразу ж перетворилася на безпомічну іграшку, віддану на поталу штормові, який з небаченою силою лютував над морем. Крізь ревище бурі чути було, як тріщать міцні борти корабля, здавалося, ніби вони ось-ось ^розваляться. Під нападами крижаного вітру гнулися щогли и стогнали снасті.

Але найстрашніше було те, що ураган навально гонив «Чайку» до скелястого берега, де не було ніякої змоги причалити. Якщо хвилі кинуть «Чайку» на скелі, вона розколеться, мов горіх. І це майже на порозі домівки!

Але тут Іво похапки виніс із каюти невеличку скриню й відчинив її.

– Освітлювальні ракети! – сказав він Міхаелові. – Пускай!

Міхаел випростав руку з ракетницею над бортом і, влучивши мить, вистрілив. Ракета, засичавши, злетіла в небо, лишаючи по собі хвіст з мільйонів зірочок, і, спалахнувши яскравим світлом високо вгорі, великою дугою впала в море.

Іво пильно роздивлявся навсебіч. Всі напружено чекали відповіді на сигнали. Але марно.

Вистрілили ще одну ракету. Знову марно.

Але ж саме тут пролягає жвава морська траса, й неподалік, певне, таки пливе якесь судно!

Юре, що стояв попереду на баці, раптом загледів удалині якесь мерехтливе світло. Він тут же повідомив про це Іва. Так, справді, в далекоглядну трубу виразно видно, як спалахує та гасне яскраве світло.

– Здається мені, що це прожектор! Але ж поблизу немає жодного маяка!

– Може, це якийсь військовий корабель?.. – висловив гадку Франьо.

– Пустіть іще ракету! – наказав Іво. Червоні зорі злетіли в темряву ночі. Світло вдалині ставало чимраз ясніше.

Іскорка надії зажевріла в серцях у хлопців, і вони безперестану одну за одною вистрілювали ракети.

Трохи згодом хлопці побачили, що то й справді був прожектор корабля, який повним ходом ішов їм назустріч.

– Міноносець! – вигукнув Іво. – Вони помітили нас!

Ближче! Ближче! Ось уже світляний сніп прожектора б'є просто у вічі хлопцям. Присадкуватий міноносець стрілою мчить збуреним морем. Ось хлопці вже бачать моряків, що стоять на палубі, і капітана корабля угорі, на місткові. Ось вони вже чують його голос, підсилений рупором:

– Гей! Ми – міноносець «Сміливий». Що сталося?

Іво також підносить до рота рупор і кричить:

– Моторний вітрильник «Синя чайка»! У нас вийшло пальне!

Запала тиша. Міноносець підійшов так близько, що вже виразно видно стволи гармат і матросів, які з цікавістю розглядають «Чайку». За якийсь час знову пролунав голос:

– Увага… Подаємо допомогу. Наготуйте линву!

Круто розвернувшись, міноносець пройшов повз «Чайку». Міхаел наготував міцний сталевий трос, прив'язав до нього лінь і, коли міноносець знову наблизився до лівого борту вітрильника, щосили, кинув лінь назустріч міноносцеві. Проте лінь упав у воду. Хлопець витяг його на палубу й, зачекавши, коли міноносець знову надійде ближче, кинув удруге. Але й цього разу лінь не долетів до палуби корабля. Нараз хлопці знов зачули голос своїх рятівників:

– Обережно… Вистрілюємо трос на вашу палубу!

Міноносець повільно підходив до «Чайки», й, коли відстань між ними скоротилася метрів до п'ятдесяти, він розвернувся до вітрильника кормою. А ще за мить темряву ночі розітнув короткий спалах, і на палубу «Чайки» з шаленим гуркотом упав трос. На щастя, хлопці саме стояли, скупчившись на баці, й нікого не зачепило.

Це матроси міноносця з допомогою спеціальної гармати вистрілили міцним тросом, якого вживають для рятування кораблів. Хлопці вмить прив'язали троса до щогли.

– Увага… Надсилаємо пальне!

При світлі прожектора видно було, як матроси принесли на корму велику бляшану каністру, причепили її до троса й спустили в море.

Хлопці схопилися за троса й заходилися тягти його на себе. Нелегка то була справа. Каністра стукала об борт корабля, й хлопці дуже боялись, як би вона їм не розбилася. На превелику силу витягли вони каністру на палубу.

Весь цей час з міноносця їм присвічували прожектором. Побачивши, що з каністрою все гаразд, капітан гукнув у рупор:

– Ну, то як у вас там?.. Щаслива путь!

І міноносець зник уночі, немов добрий дух, що вчасно наспів на поміч.

Міхаел не тямив себе з радощів. За кілька хвилин заправлений пальним мотор знову задуднів, і «Чайка» почала впевнено продиратися крізь хвилі. Хлопці потомилися, геть промокли й промерзли до кісток. Іво послав усіх, крім Міхаела, до каюти, а сам став до штурвала. Тепер його вже ніщо не тривожило. Дарма що «Чайка», наче знавісніла, вистрибувала на хвилях. Іво був певен, що тепер успішно приведе її до пристані.

На світанку Іво помітив обриси острова Врач і промінь маяка над бухтою. А трохи перегодом «Чайка» вже спочивала в затишній безпечній пристані. Іво вирішив стояти тут цілий день, щоб екіпаж добряче відпочив. Разом з Міхаелом вони також спустилися в каюту, закутались ковдрами й міцно заснули.