Текст книги "Команда "Синьої чайки""

Автор книги: Тоне Селишкар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

розповідає про те, як пачкарі захопили «Синю чайку»

У затишній бухті «Синя чайка», наче велетенська колиска, тихо погойдувалася на хвилях. Увесь екіпаж її міцно спав до самісінького ранку. Коли ж сонце визирнуло з-поза гір, хлопці веселою зграйкою зібралися на палубі й заходилися розглядати незнайомий острівець. Стояв чудовий морозяний сонячний ранок. Але вгорі поміж скель усе ще тужливо завивав вітер. Лише коли-не-коли торкався він моря, блискавкою летів понад його гладінню й зникав удалині, де мріло кілька вітрил. Чайки великими зграями кружляли навколо корабля, що спочивав у бухті.

Перед очима в хлопців просто зі скелі стримів угору маяк. Обидва доглядачі маяка, колишні моряки, мабуть, спочивали після виснажливої нічної служби. Ніде не видно ані живої душі. Аж ось на хідничок навколо ліхтаря на маяці вийшов чоловік і здивовано втупився в «Чайку». Що це там роблять оті хлопчиська? А де ж матроси?

– Егей, малеча, звідки ви тут узялися? – гукнув він хлопцям.

– З «Синьої чайки», дядьку доглядаче! – відказав Іво.

– А де капітан корабля?

– Капітан – я! – викрикнув Іво.

– Хлопче, не мели дурниць! Де капітан? – вже сердито спитав доглядач маяка, певен, що хлопці беруть його на глузи.

– Та я ж правду кажу! – знов озвався Іво. – Де вас там шукати угорі? Ми зараз виберемося до вас.

– Ну, то лізьте сюди, я ось вам зараз вуха намну, халамидники!

Хлопці побралися вгору до доглядачевого мешкання. Але і високо воно було! Коли нарешті хлопці ввійшли до малесенької кімнатки, доглядач уже чекав на них. Від галасу прокинувся і його напарник, і тепер обидва не зводили очей з ватаги дивних хлопчаків.

Вислухавши довгу й доволі плутану історію своїх гостей, доглядач заходився частувати їх гарячим чаєм, ледь устигаючи відповідати на запитання, і видно було, що він щиро хотів їм допомогти.

– Отже, тепер додому, хлоп'ята? Гм… – наглядач замислився.

– Хіба щось не гаразд, дядьку? – занепокоївся Іво.

– Та ні, все гаразд, діти, – відказав доглядач. – Але з «Метеором» набагато складніше, ніж ви гадаєте. Справа в тім, що вам треба домагатися від властей папірця, який свідчитиме, що той корабель є ваша власність. Інакше його у вас конфіскують.

Неспокій охопив хлопчачі серця. Що ж робити?

– Коли те, що ви мені розповіли, правда, то, може, вам пощастить усе владнати без особливих труднощів. Але, розумієте, в таких випадках усе має бути підтверджено на письмі. Тоді ви не мали б клопоту.

І лише тут Іво згадав передсмертні слова Анте про скриню.

– Стривайте! – вигукнув він. – Я зараз повернуся!

Іво стрілою помчав на корабель. У каюті, де колись жив Анте, стояла невеличка, окута залізом скриня. Вона була замкнена. Іво обнишпорив усю каюту, але ключа не відшукав. Мабуть, той ключ лежить тепер разом з Анте на дні моря. Не міркуючи довго, Іво схопив скриню, поклав собі на плече й побрався з корабля. Ступивши на берег, він окинув поглядом море й побачив, що до острова підпливає якийсь вітрильник. Але Іво був надто схвильований, щоб звертати увагу на будь-що інше, а тому чимдуж помчав сходами й поставив скриню на стіл.

– Ось, тут усередині все записано! – вигукнув він. – Тепер нам повірять!

Міхаел долотом та обценьками насилу відчинив скриню. Усі з цікавістю зазирнули всередину. Там було повнісінько всякої всячини, а зверху лежав грубелезний запечатаний пакет на адресу морських властей у Спліті. Під пакетом лежав папірець, на якому було написано: «Іво, коли зі мною щось станеться, віддаси цього листа адресатові».

– Ну от, бачиш, – мовив доглядач, – виявляється, й справді, все гаразд. А тепер сідайте собі гарненько на свою «Чайку» й шкварте до Спліта. За якусь годину ви туди добудетесь, а там щодуху мчіть до управління порту й віддайте цього пакета!

Іво міркував. Ох, скільки клопоту ще на них чекає! І він попрохав доглядача:

– Дядечку, поїдьмо з нами! Ви знаєтесь на тих справах і допоможете нам. А коли все залагодиться, ми вас відвеземо назад! Поїдьмо, дядечку!

Доглядач не вагався. Хлоп'ята припали йому до серця, й він погодився.

– Ну, гаразд. Заждіть, ось тільки зберуся.

Раптом Міхаел, який стояв біля вікна, скрикнув:

– Йой, наша «Чайка»!

Всі кинулися до вікна. Іво мало не зомлів: їхня «Чайка», розгорнувши всі вітрила, швидко відпливала від берега.

Що ж це таке?.. Що сталося?..

– Украли нашу «Чайку»! – закричали хлопці й, наче не сповна розуму, погнали долі, на берег. Тільки тут Іво помітив, що за «Чайкою» на певній відстані пливе вітрильник «Сан Лоренцо». Хлопці з'юрмилися на березі, охоплені жахом і невимовним смутком, а над морською гладінню раптом розлігся регіт. На палубі «Синьої чайки» стояв Лоренцо.

А ось як усе те зчинилося. Лоренцо на своєму вітрильникові йшов назирці за «Чайкою». В Улцині він довідався, куди рушив корабель, і, хоч не мав ніякої надії наздогнати його, поплив у тім же напрямові. Цілу ніч

«Сан Лоренцо» відчайдушно змагався зі штормом, але Лоренцо та обидва його спільники були досвідчені й витривалі моряки. Вони пливли повз острівець Врач, коли це раптом Лоренцо уздрів корабель, що спочивав у бухті.

А вкрасти корабель без екіпажу було прецінь не важко. Лоренцо і його брат захопили «Чайку» і, мабуть, спробують утекти в Італію…

Можна собі уявити, як тепер почували себе хлопці… Вони бігали берегом, як навіжені. Міхаел плакав, немов дитина. Іво розгублено поглядав то на «Чайку», яка відходила щораз далі, то на доглядача, а Юре сів на камені й, затуливши обличчя долонями, зайшовся тихим плачем. Перо мало не рвав на собі волосся. Та хіба слізьми зарадиш лихові? Адже тепер вони знов – екіпаж без корабля.

Доглядач був єдиний, хто не розгубився і зметикував, що робити. Після всього, що розповів йому Іво, він не сумнівався: Лоренцо має намір відвести «Синю чайку» до Італії або до якогось іншого порту Середземного моря й продати її там. А все залежить від того, чи був Анте єдиний власник «Метеора», чи корабель належав також і Лоренцо. Але відповіді на це запитання поки не міг дати ніхто.

– Не побивайтеся так, діти! – заспокоював доглядач хлопців. – Іще не все втрачено. Погляньте, оно стоїть мій баркас. Налаштуйте його, й попливемо до Спліта. Вітер якраз погідний. За яку годину будемо там!

– Що ж ми там робитимем?.. – схлипнув Міхаел.

– А то побачимо! Тільки сміливіше! Коли все, що ви мені повіли, – правда, «Синя чайка» від вас не втече!

За півгодини вони вже пливли до Спліта на маленькому баркасі доглядача маяка. Мовчазні, засмучені хлопці сподівалися, що не все ще загинуло. Шторм ущух, і зимове сонце навіть трохи пригрівало.

Ось уже ясніють удалині білі мури Спліта! Що ближче підходив баркас до берега, то вище підводилося місто, ніби виринало з морської хвилі.

Баркас обережно пройшов поміж двома маяками в гавань. Доглядач добре знав усі портові правила, й хлопці без будь-яких пригод пришвартувалися біля причалу.

Спліт – великий порт. Вітрильників, великих і менших пароплавів там було стільки, що аж рябіло в очах, але зараз хлопців ніщо не цікавило. З гіркотою в серці продиралися вони крізь натовп слідом за доглядачем маяка. Не втримали вони своєї «Чайки», випурхнула вона їм з рук. Чи зможуть вони її знов упіймати?..

Іво ніс скриню Анте, міцно притискаючи її до себе. Незабаром хлопці й доглядач дісталися до великої споруди, де містилися морські установи.

Швейцар витріщив очі на цю незвичайну ватагу. Покрутив головою, але на прохання доглядача маяка супроводив їх на другий поверх, постукав у якісь двері й пропустив їх у світлу кімнату. Чоловік у морській уніформі сидів коло столу, заваленого купами паперів. Побачивши доглядача маяка й цілий табунець дітей, він здивовано підвів голову.

– То що, батечку, невже всіх оцих пуголовків виловили в морі? – спитав він, усміхаючись.

Але доглядач маяка розповів йому історію хлопців, як він сам чув її від них. А друзі, тим часом, затамувавши подих, ніяково тупцяли перед столом. Коли доглядач скінчив розповідати, морський офіцер схилився на стіл і зайшовся реготом.

– І ви їм, батечку, повірили?.. – спитав він старого, втираючи сльози, що виступили йому од реготу. – Отак-то вони задурили вам голову?.. Та краще ви нам'яли б їм вуха й виправили б додому!

– Кхм, кхм, – кахикнув, підводячись з місця, доглядач маяка. – Чимало буває в світі дивовижних і заплутаних справ. А для того, щоб розв'язати цю загадку, ми принесли з собою ось це!

І він віддав офіцерові в руки запечатаного пакета Анте. Офіцер недовірливо оглянув його з усіх боків, а тоді взяв ножа, розрізав пакет і заходився читати.

У кімнаті запала така тиша, що чути було, як дихають хлопці. Іво стежив за офіцером і бачив, як щодалі, то дужче міниться й поважнішає його обличчя.

– Слово честі, це неймовірно! Як же так?.. – вигукнув, блиснувши очима, офіцер.

Дочитавши до кінця, він підхопився з-за столу й збуджено заговорив:

– Гей-гей хлопці, та ви ж нам і справді допомогли розв'язати одну з найважчих загадок! Чудово! Тепер викрито зграю, за якою ми марно полювали цілих три роки! Зграю пачкарів, очолювану якимсь Лоренцо, яка завдала державі шкоди на мільйони динарів!

– А що ж буде з нашою «Синьою чайкою»? – заклопотано спитав Іво.

– «Синя чайка» – власність вашого екіпажу. Ось вона, духівниця капітана Анте, колишнього власника «Метеора»… А тепер скажіть швиденько: скільки часу минуло, відколи Лоренцо втік з вашою «Чайкою»?

– П'ять годин! – мовив доглядач маяка.

– Ну, тоді все гаразд! – вигукнув офіцер і схопив телефонну трубку.

І хлопці почули таку розмову:

– Алло! Говорить начальник берегової сторожі. Негайно зв'яжіть мее з радіостанцією.

Коли зв'язок було встановлено, офіцер сказав:

– Радируйте наказ берегової сторожі: всі кораблі, які побачать двощогловик «Синя чайка», хай негайно повідомлять про це й укажуть напрямок, в якому він рухається.

Потім офіцер подзвонив іще кудись і попрохав:

– Коли одержите повідомлення від якогось корабля про зустріч із «Синьою чайкою», негайно висилайте міноносець, щоб затримати її. На борту вітрильника перебуває Лоренцо, ватажок контрабандистської зграї.

Поклавши телефонну трубку, офіцер звернувся до хлопців:

– Отак, друзі. Я зробив усе, що міг. Коли все піде гаразд, то ввечері «Синя чайка» буде в сплітському порту! Але вся ця історія може трохи затягтись. Вам, хлопці, доведеться трохи зачекати тут. Отже, прощайтеся з доглядачем маяка!

Хлопців спочатку приголомшила ця новина, але трохи згодом вони отямилися й сердечно попрощалися зі старим доглядачем.

– Допоможіть їм! – попросив доглядач офіцера. – Це відважні й чесні хлоп'ята.

– Не турбуйтеся, батечку, – весело проказав офіцер. – Усе буде гаразд!

Потім прийшов швейцар і завів хлопців до якоїсь великої світлої кімнати. Та коли він замкнув за собою високі двері, серця в хлопців знову стислися смутком.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

розповідає про те, що сталось у сплітському порту, а також про Юста й Мілеву

А тепер нам уже час ізнову відвідати рибальське селище на Чайчиному острові.

Рано-вранці після тієї пам'ятної буряної ночі селищем пробігла чутка, що зникла «Синя чайка». Івова хатина була порожня, а хлопців ніде не було…

Смуток охопив матерів, і вони взялися голосити. Коли ж діти не повернулися ні надвечір, ані наступної ночі, ніщо вже не могло їх утішити. Плач лунав з усіх хатин, знову спалахнув людський гнів, і рибалки люто сварилися п'ястуками в бік самотньої халупи на горі.

Але іскорка надії все-таки жевріла в материнських серцях. Рибалки обшукали всі сусідні острови й не знайшли там і сліду по дітях. Щойно через місяць котрийсь із рибалок виловив у морі клапоть парусини, і всі признали, що то рештки «Чайчиного» вітрила. Тепер уже не лишалося сумніву: хлопці загинули тої буряної ночі…

Юста мало в могилу не звела та сумна новина, а тут іще рибалки нападалися на нього:

– Це ти винний у всьому! Ти йому весь час потурав!

Але, мабуть, найдужче з усіх журилася Мілева.

Тої пам'ятної ночі вона подумки вирушила в плавбу разом зі своїми друзями. Мілева пишалася ними. А коли знявся шторм і серце їй стислося, від тривоги й жаху, вона все-таки вірила, що хлопці переможуть у двобої з бурею. Ще тільки займалося на день, а дівчинка вже стояла на березі, виглядаючи «Синю чайку».

Та «Чайки» не було.

Коли минув місяць від тої жахливої ночі, рибалки побралися до міста розпитати про хлопців. Жінки, сидячи коло церкви й чекаючи на рибалок, виливали одна одній| свою тугу.

– Що й казати, – скаржилася мати Юре, – багато він мені клопоту завдавав, але ж який був ласкавий… А тепер його немає. Та нехай би вже спочивав собі отут, у рідній землі, а то як згадаю, що лежить він, безталанний, на дні моря… Ой лишенько моє, навіть подумати страшно!..

– А що вже мене жаль той бере, – мовила й собі Міхаелова мати. – Адже саме цього дня батько його так нещадно відлупцював. Бідолашне моє дитя… – і вона зайшлася безутішним плачем.

– Перо, синку мій єдиний! Мій одиначку! – стогнала, припавши до муру, невеличка на зріст жінка, в безнадії блукаючи очима по морській рівнині.

Мілева теж дуже змінилася. Дівчинка тинялася по селищу, наче неприкаяна, ніде не знаходячи собі місця. А то сідала на порозі Івової хатини й вдивлялася в море. Вона й сама вже бачила, що її друзі загинули й ніколи не повернуться. Коли жура зовсім змагала Мілеву, дівчинка бігла до свого батька.

– Татку, вони ж іще повернуться?.. – з надією в очах запитувала вона.

– Може й повернуться, все ще може статися, – заспокоював її старий. А сам уже не мав ніякої надії: пропали хлопці, загинули…

Юст дуже боявся за свою Мілеву: так тяжко вразило її те нещастя. Дівчинка зблідла, змарніла, замкнулася в собі, уникала подруг…

Минуло літо, наближалася зима, люди вже втратили навіть найменшу надію.

Незадовго до різдва Юста терміново викликали до міста.

«І якого їм дідька треба? Прецінь я вже старий і так ледве ноги тягаю!» – розсердився Юст, але звелів старшому синові налаштувати баркас, щоб вирушити до порту. А тут іще Мілева заходилася просити:

– Візьміть мене з собою, татку, візьміть! Благаю, візьміть мене з собою!

– Холоднеча оно яка, та й у таку негоду ніколи не знаєш, що може статися на морі! – відмовляв її старий.

– Візьміть мене, тату, нічого нам не станеться!

І кінець кінцем Юст поступився: «Може, це й на краще, – подумав він, – хай розвіється дитина, забуде свою тугу…»

Син відвіз їх до містечка на тому кінці острова, де пристають пасажирські пароплави, і другого дня вранці вони вже були в Спліті.

Юст розшукав у будинкові морського відомства двері з числом, зазначеним у повістці, й, постукавши, увійшов. Мілева зайшла разом з ним. Знайомий уже нам офіцер, вздрівши повістку, весело вигукнув:

– О, нарешті! Тепер ми вже, мабуть, розв'яжемо ту загадку! Отже, батечку, ви з Чайчиного острова? І вам, либонь, відома вся та історія з «Синьою чайкою»?

Юст здригнувся. Мілева кинулась до столу й втупила в офіцера очі, сповнені туги й надії.

– Та знаю, бодай би я й не знав того… Адже мене одного тепер звинувачують у всьому.

– Ну, ну, розкажіть же нам усе, що ви знаєте!

І Юст повів йому все, що знав. Про Бразільця й про всі подальші події, аж до тої самої фатальної штормової ночі. А закінчуючи, мовив:

– От бачите, така чудова ідея, а немає їй щастя. Хлопці загинули… – він сів на стілець, і в його старечих добрих очах забриніли сльози.

Офіцер натиснув на дзвінок, весело всміхнувся й наказав вартовому:

– Ану, приведіть мені, отих молодців…

Незабаром прочинилися двері й до кімнати ввійшли зажурені хлопці: Іво, Міхаел, Юре, Франьо, Перо та Петер…

Якусь мить Юст придивлявся до їхніх засмаглих облич, а тоді скрикнув, схопив Іва, притиснув його голову до своїх грудей і заплакав з радощів.

Мілева як укопана стояла біля столу. Дівчинка геть очманіла від щастя. Тільки коли Іво, вивільнившись із Юстових обіймів, кинувся до неї, вона отямилась і, радісно скрикнувши, рвонулася назустріч. Радощам і веселощам не було ні кінця ані краю.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

розповідає про тріумфальне повернення «Синьої чайки» до рідної гавані

Та хлопців чекала ще одна радісна новина: вони дізналися, що «Синя чайка» вже стоїть у гавані! Якийсь торговельний корабель, що прийняв радіограму берегової сторожі, зустрів двощогловик поблизу острова Віс, і радист негайно повідомив про це за призначенням. Міноносець «Змій» одразу ж на всіх парах вирушив у згаданому напрямку й за кілька годин наздогнав «Синю чайку», яка вже підходила до італійських вод. Перетявши вітрильникові путь, військовий корабель зупинив його, а ще за кілька хвилин пачкарів було схоплено й надійно замкнено в одному з трюмних приміщень міноносця.

Незабаром ціле місто дізналося про ці незвичайні події. Сила-силенна людей посунула до порту, щоб побачити ту славетну «Синю чайку». А коли в супроводі кількох офіцерів хлопці гордо зійшли на корабель, натовп жителів Спліта захоплено вітав їх.

Ото дивувалися Юст і Мілева!

А тепер час і додому.

Проводжати «Синю чайку», яка другого дня пополудні вирушала до рідної гавані, зібралося багато народу. Люди вимахували хустинками, бажаючи метким хлопцям щастя та успіхів.

Нарешті на палубі залишилися тільки свої. Старий Юст не міг надивитися на хлопчаків.

Іво – капітан, погляньте-но на нього: усе-то він знає, а який поважний – ну, справжнісінький морський вовк!

Міхаел – коло мотора! Юре й Франьо – вправні штурвальні! А вгорі, на реях, – Перо й Петер.

Мілева, наче зачарована, ходить по палубі від одного до іншого, а тоді зупиняється біля Іва, що стоїть на баці. Поклавши йому на плече руку, вона питає:

– Ну, пірате, то як з твоєю заморською царівною?..

Іво всміхається й відказує:

– А нехай їй всячина! Не буду я шукати її!

Він бере Мілеву за руку й веде оглядати корабель.

– Ти тепер уже справжній моряк, доросла людина! – каже Мілева, коли вони повертаються назад, на палубу.

Іво сміється, він щасливий.

А над морем лунає весела матроська пісня. Юст і собі береться підтягувати, але голос йому чогось затремтів, і на очах виступили сльози…

«Синя чайка» пливе до Чайчиного острова. Попереду, на баці, сидять Юст, Мілева та Іво. Сонце котиться по неосяжному небосхилу, мотор виспівує свою бадьору пісню, а Іво мріє вголос:

– Отак!.. Тепер батьків борг буде сплачено, а батькову провину забуто. «Синя чайка» повертається додому!

– А як же наш екіпаж, Іво? – питає Мілева.

– Наш екіпаж живе й житиме! На цій палубі вистачить місця для кожного чесного трудівника! А якщо цей корабель виявиться для нас замалий, ми побудуємо ще один… У моря на всіх вистачить багатства! Замість наших халуп, ми спорудимо нові гарні будинки. І не доведеться більше рибалкам тікати до Бразілії – у нашому побратимстві хліба вистачить на всіх…

Удалині забовванів Чайчин острів.

Ось уже ясніють у затоці білі рибальські хатини.

Мотор невтомно співає сталеву, дзвінку пісню. Пісню праці й снаги.

Хлопці щось вигукують і теж співають.

Юст дивиться на тих хлопчаків і згадує свої молоді роки. Дарма що не повернути тих літ, він бачить, як підростає нове покоління, й вірить: кращою буде їхня доля. І від цих думок Юст наче сам молодіє…

«Синя чайка» гордовито заходить у затоку.

Сьогодні – неділя.

Рибалки, сидячи на пристані, попахкують люльками й дивуються: чого потрібно такому пишному кораблеві в цій убогій затоці?

Прибережні скелі відлунюють дудніння мотора, і от уже все, що є живого в селищі, дослухається до цієї дивної музики. На кораблі звивають білі вітрила, матроси збіглися на баці й махають руками.

І раптом рибалки бачать напис на борту корабля: «Синя чайка»… – Жінки здіймають галас, стрімголов летять навстріч вітрильникові. Вони вже помітили на палубі своїх хлоп'ят. Радісний крик злітає до неба. Мотор стихає. Корабель повільно підпливає до причалу.

«Синя чайка» кинула якір.