Текст книги "Команда "Синьої чайки""

Автор книги: Тоне Селишкар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Тоне Селішкар
КОМАНДА "СИНЬОЇ ЧАЙКИ"

Художник Анатоль Силаєв

_{Скорочений переклад за виданням: Tone Seliśkar. Bratovśćina Sinjega galeba. Mladinska knjiga. Ljubljana. 1961}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

розповідає про життя вигнанця та про внгнанцевого сина, який ріс на острові, покинутий напризволяще

Чайчин острів – вузький та довгий і, коли подивитися на нього здаля, схожий на велетенську рибу з широчезною головою. До ширшої частини острова затокою вдається море. В ті дні, про які піде мова, в глибині затоки, під стрімкою кручею вигрівалося на осонні рибальське селище, власне, навіть не селище, а сільце. Муровані з тесаного вапняку будиночки були такі малесенькі, що коли б навіть усі вісім хатинок, з яких складалося сільце, стулити докупи, то й цей уявний будинок навряд чи видався б великим. Вісім рибальських баркасів та кілька човників ховалися від штормів біля пристані, викладеної напівобтесаними камінними брилами. Кожен баркас було пофарбовано у свій колір, і невеличка флотилія здалеку вигравала зеленими, пурпуровими, жовтими, коричневими, синіми, червоними та білими бортами. Ніс кожного суденця було багато оздоблено різьбою.

На вершині кам'янистого горба, що стримів над бухтою, стояла невеличка церковця з невисокою дзвіницею, на якій хилитався один-однісінький дзвін. Кілька могилок здіймалося над червонястою землею. Звідси, з гори, видно було сусідні острови й широке, безкрає море.

На південному схилі горба, де не так лютували вітри й на камені лишилося трохи землиці, жінки поралися на своїх вузеньких діляночках, підгортаючи виноградні кущі та підв'язуючи лозини, що їх вітер позривав з тичок; трохи нижче кілька олив розчепірили свої химерно покручені гілки, а по краю виноградинка цвів мигдаль. Тут любили гратися дітлахи. Дівчатка нанизували на нитку суцвіття примул і вінками з оцих весняних квітів прикрашали овець, що паслися на моріжку. Хлопчаки ціляли камінням у стару пательню, почепивши її замість мішені на дереві.

Сонце помалу хилилося на обрій. Допіру розжарений сонячний диск торкнувся води, усе море нараз спалахнуло яскравим полум'ям, і багряне сяйво затопило сусідні острови. Чайки, що кигикали над затокою, принишкли, поховалися кудись пташки, які без угаву цвірінькотіли по деревах. Нарешті сонце занурилося в море. Вода згасла, вечірні сутінки, здійнявшись із морських глибин, вкрили рибальські хатини, білі скелі, баркаси, кущі вмнограду й оливкові дерева.

Жінки, що працювали на винограднику, випросталися, взяли сапки на плечі й, співаючи, рушили додому. Дітлахи теж з вигону перебралися ближче до своїх домівок – ніч має свої закони. Рибалки, сидячи біля молу, посмоктували люльки, набиті міцним самосадом, і гомоніли про вилов, про сіті та про свої скрути.

Незабаром у повітрі запахло полентою. [1]1
  Полента(словен.) – мамалига.


[Закрыть]Чоловіки підвелися й поволі розійшлися по домівках. Дітей тепер теж не треба було ні гукати, ні заганяти додому. На небі заясніли зорі, тепла провесіння ніч упала на острів.

По той бік горба, біля церковці, стояла самотня хатинка. Вона вже почала руйнуватися – чи то від старості, чи від того, що нікому було її полагодити. Кажуть, що то була найстаріша оселя на острові – перших мешканців її ніхто вже й не пам'ятає. Вузькі, вирублені в скелі східці, роз'їдені морською водою, збігали долі, на піщану обмілину.

Ось у цій напівзруйнованій хатині й живе Іво, гарний хлопчина, що народився тут років дванадцять тому. Мати його померла невдовзі після того, як рибалки прогнали з острова Івового батька.

Як же це сталося й чому? І хіба починають повість так, що з перших же слів сумні події приголомшують читача? Але не впадай у тугу, читачу, сміливіше простуй уперед, адже повість – це життя, а в житті часто буває, що людина спіткнеться чи посковзнеться, ба навіть упаде, але знову зводиться й іде далі. Так воно буде й у цій повісті, тобто, я хотів сказати, і в цьому житті.

Молодість Івового батька минула по той бік океану, десь у Бразілії, потім він плавав матросом на кораблях, що борознили всі моря світу й, нарешті, несподівано об'явився вдома. Він привіз із собою чорнокосу вродливу жінку, либонь, занадто тендітну, щоб жити серед цих скель. Він купив собі цю халупу, але й на рідній землі не знав супокою. Чи вже такої вдачі він був, що мусив усе, до чого б не взявся, перевернути шкереберть?.. Він багато чого бачив і зажив у тому широкому світові замолоду, багато чого знав і частенько заводив з рибалками свою улюблену розмову.

– Якщо й далі будемо отак рибалчити, то жебраками й помремо! – торочив він їм раз у раз.

– Чи бачили цього мудрагеля? А як же нам іще рибалчити? Прецінь так рибалчили наші батьки й діди! – боронилися рибалки ображено – хоч їхнє життя й справді було жебрацьке, проте вони й гадки не мали, що можна жити інакше.

Але Бразілець, який побачив світу й скуштував іншого життя, вів своєї:

– Ви тільки погляньте туди, де гойдаються на хвилях ваші старі калоші – «Свята Барбара», «Святий Юст», «Морська зірка», «Морська ластівка»… Вісім баркасів, вісім господарів, і кожен дбає тільки про себе! Ваші сіті геть подерті. А звідси й вилов: сьогодні – катма, завтра – кіт наплакав, а щоб багацько – то ніколи! А жінки ваші, братчики ви мої, вони ж у вас геть висохли від тих злигоднів. І дітлахи ваші частіше голодні бувають, ніж ситі. А от ми рибалчили тамечки в Бразілії, ото да!..

Рибалки роззявляли роти, слухаючи його, й позирали крадькома на свої баркаси, на жінок своїх та на босоногу малечу. І тільки сивоусий Юст, найстаріший і найдосвідченіший рибалка, попирхував у відповідь, наче роздратований морж:

– Чи ти маєш нас за дурників?! Всі ми дещо тямимо в рибальській справі й знаємо, які баркаси нам потрібні, які неводи… Але хто з нас спроможний таке купити? Хіба що, коли б ото всі гуртом…

– Правду кажеш! – урвав Юстову мову Бразілець. – Усі гуртом! Так, усі гуртом! Ви ж бо й так гуртом живете, гуртом пісні співаєте, гуртом помираєте. Чого ж не можна гуртом працювати? Давайте зберемо усе, що маємо, докупи й придбаємо собі моторне судно, щоб можна було виходити на ловитву далеко у відкрите море й закидати неводи завдовжки двісті метрів! Риби там усім вистачить! Гуртом будемо працювати, на гурт і здобич ділитимемо! Спільний труд – це єдина путь до ліпшого життя!

Бразільцеві слова збурили спокій у серцях рибалок. Знов і знов поверталися вони до цієї розмови, сперечалися, радилися один з одним, сварилися, знову сходилися. І так цілу зиму. А напровесні зібрали в один капелюх усі свої заощадження й виправили Бразільця до міста купувати судно.

Чекали його тиждень, чекали другий. З ранку до вечора стовбичили на пристані, затуляючи очі від сонця, вдивлялися в обрій, виглядали свого посланця. А він повернувся аж наприкінці третього тижня. Та який! Змарнілий, пригнічений, обшарпаний. Коли рибалки нетерпляче обступили його, чекаючи, що то він повість про їхню справу, Бразілець нараз клякнув перед ними, вдарив чолом об землю й простогнав:

– Брати, друзі мої, вбийте мене! Не вберіг я вашу кривавицю!

Легко собі уявити гнів, лють і відчай ошуканих рибалок. Прецінь були серед них і такі, що продали своє єдине суденце, покладаючи всі надії на майбутній великий корабель. А тетер їм було так, хоч і справді бери ціпок та йди на жебри.

Вони накинулися на Бразільця, як розлючені шершні. Жінки вже й до каміння хапалися, щоб забити його на смерть, і таки були б забили, якби не порятував Бразільця старий Юст. Проте з острова його прогнали. Побитий, зганьблений, Бразілець був наче не сповна розуму, коли йшов із села світ за очі. Відтоді ніхто його більше не бачив.

Жінка Бразільця невдовзі померла від горя, людський гнів дещо влігся, але не зовсім згас. Дарма що Іво був тепер круглий сирота і, певна річ, нічим не завинив у всій тій історії, після материної смерті йому довелося-таки скуштувати лиха. Ріс він, немов та бадилина, без догляду, полишений на ласку божу в самотній халупці. Рибалки, вздрівши малого, неодмінно згадували кривду, заподіяну їм його батьком. І коли б не кілька добросердих жінок та не старий Юст, хлопчик, мабуть, загинув би, мов оте безпомічне звірятко, в якого мисливці забили матір.

Так хлопчик ріс у своїй напівзруйнованій халупчині над морем, хоч і знехтуваний усіма, проте сміливий та відважний. Рибалчив край берега, пас чужі вівці. Влітку харчувався інжиром та виноградом, узимку щось діставав від добрих людей: часом хтось віддавав йому латану-перелатану одежину. А коли над островом шаленіла буря або лютий мороз діймав аж до кісток, хлопчика прихищав під своєю стріхою старий Юст, який іще дужче постарів і став сивий, як голуб.

Старий Юст не пам'ятав лиха, не мав він серця й на Бразільця. Коли рибалки, дарма що збігло стільки часу, за скрутної години починали шпетити вигнанця, Юст боронив його:

– Добре діло мав він на думці! Нещастя його спіткало, спокуса потьмарила розум… А про задум його скажу вам так: ціни йому немає, тому задумові!

Діти в цьому прибережному селищі міцно товаришували між собою… Усі гуртом, і Іво разом з ними, ходили вони до школи, якщо, звичайно, над островом не лютував ураган, – у негоду й дорослі не вистромляли носа з хати. Школа була по той бік крутої гори, за дві години ходи. По дорозі із школи хлопчики полювали на гадюк та скорпіонів, нишпорили по скелях. Одне слово, поводилися достеменно так, як і всі хлопчики на світі.

Іво ріс, мов дике терня. По матері він успадкував гарне, виразне, майже брунатне обличчя, ясну усмішку й світлі, променисті очі. Чуприни його не торкався гребінець, але довгі чорні кучері завжди так ладно лежали на голові, ніби він старанно зачісував їх.

Часто Іво подовгу нерухомо стояв при березі з остенем у руці. Погляд його був спокійний, зосереджений і терпеливий. Угледівши рибину, що підпливала пастися в прибережних заростях морських водоростей, хлопчина блискавично кидав остень. Узбережжя вздовж цієї частини острова він знав, як своїх п'ять пальців. Знав, де стоять підводні скелі, всіяні безліччю їстівних молюсків, знав усі обмілини, де водилися креветки, краби й табуни риби, – добре знав усе морське дно, де тільки діставав Івів остень. Хлопчина знав повадки всіх жителів моря; ставив тенета й на чайок, що величезними зграями гніздилися в розколинах прибережних скель.

У дні, коли на острів поверталася весна, хлопчину охоплював дивний неспокій. Можливо, то в ньому озивалася бентежна батькова вдача… В такі дні Іво уникав товариства. Він блукав поміж прибережних скель, а думки його линули до невідомих країн, мандрували разом із батьком, про якого Іво знав з розповідей старого Юста. Або, присівши під розквітлим мигдалем, побіля материної могили, звідки видно сусідні острови, хлопець поринав у світ казок, які довелося йому чути, міркував про піратів, про Колумба…

Сільце внизу, на березі затоки, видавалося йому тісним гніздом, у якому не розгорнеш крил, його друзі мають рідних; разом з батьками та братами виходять на старих суденцях у море на ловитву, а Іво – один як палець, і нікому його пригорнути, приголубити або нехай і насварити, його вабило ген за море, у широкий світ, туди, де на нього чекає велике бурхливе життя, повне дивовижних пригод.

Коли одного разу Іво поскаржився на свою долю Юстові, старий, який дуже любив хлопця, сказав на це:

– Облиш ти ці вигадки про далекі краї! Будеш ти рибалка, так само, як оце я, як були наші діди й прадіди, як будуть усі ті, що житимуть по нас. Звісно, яке воно, наше життя, що на землі, що на морі – злидні та й годі; але прецінь живемо й житимем, доки море нас не поглине. Тут, на острові, теж можна довго жити! Мені ось уже сімдесят років, багато чого зазнав я на своєму віку! Отак і тобі буде!

Жаль узяв Іва: старий Юст хотів міцно прикувати його до острова, хоч море таке безмежне й по ньому пролягли дороги в усі кінці світу. І все-таки хлопець прислухався до Юстових слів, щиро вірив старому, бо той був єдиний чоловік на острові, хто не зневажав його батька.

Вдома Іво мав кілька книжок, що залишилися по батькові, – поспіль описи мандрів з малюнками та географічними картами. Інколи він виносив з хати котрусь із книжок і, вмостившись на порозі, довго роздивлявся малюнки, на яких було зображено природу, жителів далеких країв. А море перед очима йому було гладесеньке, погідне, отак ступив би на нього та й пішов би, пішов.

А як згадає про батькову сумну історію – думки його стають темніші за ніч, і страшенно шкодує хлопець, що не пам'ятає татка, що навіть у мріях не може уявити собі його образ. А скільки ж попоїздив татко по всьому світові! А які плани він снував! І хлопець подумки шукав його по всіх куточках світу. Та чи живий він, чи, може, вже й помер?..

Поночіло, на небі засвітилися зорі, здавалося, ніби вони виринають з морської безодні й підбиваються щораз вище. Хвиля ледь чутно плескала в берег. Іво зайшов до хати, навпомацки постелився, облігся й заснув з думкою про батька. Вітер бавився поламаною віконницею, розколихував її й гупав нею в стіну.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

розповідає про повернення вигнанця на острів

Пізньої години крізь темряву ночі неквапливо й нечутно плинув баркас. Прудкий вітер напинав вітрило. Дрібна хвиля з плюскотом і шипінням товклася в ніс самотнього суденця. На розі сусіднього острова блимало ясне око маяка. Ніч була ясна, тиха, лише коли-не коли ляскало вітрило об щоглу.

Позаду, на кормі човна, побіля керма, сидів самотній мандрівник. Він то пильно вдивлявся в пітьму, то позирав на небо, а забачивши перед себе чорну пляму острова, припнув до щогли вітрило, заплішив кермо й перейшов на ніс, намагаючись крізь темряву розгледіти обриси берега. Ступав він важко, в кожному русі його прозирала смертельна втома, ба навіть баркас і той переваги-ваги сунув уперед скучерявілим морем, ніби геть виснажений лютим штормом.

Великим півколом суденце ввійшло в затоку, завернуло на захід і попливло вздовж берега. Сторожко, немов пачкар, скрадалося воно попід скеллям, правуючи до халупчини, обриси якої вимальовувалися крізь темінь.

Із розвиненим вітрилом суденце дісталося до мілизни, черкнуло кілем по береговім піску й зупинилося. Берегова хвиля тихо погойдувала човен. Мандрівник тим часом згорнув вітрило, зв'язав його, зняв зі щогли, а тоді сів на борт, обхопивши руками голову, й замислився. Якби оце хтось іще був у баркасі, то, певно, відчув би, що тіло в самотнього мандрівника здригається, наче від страху.

Аж ось мандрівник помацав рукою під ослончиком, дістав звідти ліхтар, засвітив його і рушив камінними сходами вгору. Тепер, при світлі ліхтаря, добре видно обличчя чоловіка. Він старий. З сивою коротко підрізаною, за матроським звичаєм, борідкою, запалими щоками, стомленими, хворобливими очима. Руки йому трусяться. Він ледь пересуває ноги, відпочиває на кожній камінній сходинці, раз у раз хапається за серце, притуляється до скелі й на превелику силу добивається до хатини.

Двері не замкнено. Тут немає злодіїв, тут нема чого поцупити, тут не побачиш і зайду чи волоцюгу.

Нечутно вступив гість у сіни. Здригнувся й став, коли вітер ударив віконницею в стіну. Тьмяний пломінчик ліхтаря окреслив на стіні зломлену тінь. Старий неквапно й уважно придивлявся до кожної речі в сінях. А тих речей не багацько. Хата занедбана й майже порожня. Усе, що мало хоча б якусь вартість, Івова мати поспродувала, щоб перебути скрутні часи. Стіни голі, попід стінами порожньо, двері до світлиці причинено. У кутку над камінним вогнищем висить мідяний казанок, під ним – жменька білого попелу й двоє горняток та ще на стіні, почеплена за мотузку, висить дерев'яна ложка.

Гість, певен, що в хаті немає живої душі, притулився до стіни, марно шукаючи очима хоча б єдину світлу пляму в цьому похмурому помешканні. Потому він увійшов до світлиці. За вікном шумів вітер, переляканий кажан забився попід стелею й вишмигнув у сіни. У дерев'яному ліжку, закутаний у полатану ковдру, спав Іво.

Старий здригнувся. Ліхтар у його руці затремтів так, що тінь наполохано затанцювала по стінах. Старий провів рукою по чолі, ніби відганяючи примару. Та ні, на постелі безтурботно спав самотній хлопчик і, мабуть, бачив сни.

Над ліжком висіла єдина прикраса цієї занедбаної оселі: поличчя вродливої молодої жінки в рамцях, оздоблених перламутровими черепашками. Чоловік ступив крок, підніс угору ліхтар і прикипів поглядом до поличчя.

Портрет немов притягував його до себе, й він схилявся до нього щораз ближче. Потім, спершись на стіну, припав обличчям до портрета, зняв його з цвяшка, притулив до серця й, застогнавши, впав навколішки. Глухий вигук прохопився з його вуст:

– Маріє, моя люба Маріє…

Іво прокинувся. Побачивши на освітлених стінах темну тінь скуленого чоловіка, що клячів на підлозі, хлопчина в безтямному жаху схопився на ліжкові й уже хотів був вискочити в двері.

Але тої миті старий обернувся. Вгледівши хлопчика, що випростаний стояв на ліжкові, він простягнув руки й звівся з підлоги. Вираз його обличчя полагіднішав, вуста безмовно ворушилися від збентеження й наглої радості. Іво немов скам'янів. Увесь його страх зненацька зник. Хлопчик не зводив очей з незнайомого, який щораз ближче підходив до нього. І раптом із самого серця в хлопчика вихопилося:

– Тато… Татусю мій!

Батько, клякнувши побіля ліжка, схопив хлопчика в обійми, а той пригорнувся до нього, й дивне, незнане досі почуття по вінця сповнювало Івове серце…

Трохи перегодя старий лагідно підвів Івове обличчя, поглянув йому в вічі, й наче власна молодість повернулася до старого.

– Синку мій, я таки знайшов тебе! Дай хоч надивлюся на тебе! Боже, яке це щастя!..

А вітер гупав і гупав поламаною віконницею в стіну…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

розповідає про поневіряння вигнанця в широкім світі та про його смерть

Сонце зійшло над морем і почервонило гострі гребені бескеття на островах. Із затоки поволі випливали баркаси. Неподалік суходолу креслив великі кола розвідувальний рибальський човен, наглядаючи велику рибу. Угорі, на винограднику, жінки співали сумної пісні. Кигучі чайки шугали понад водою, сідали на морську гладінь, знову ширяли вгору й кружляли навколо корабликів, що поважно плинули проти сонця, немов біла лебедина зграя.

Іво підхопився, коли ще й не розвіялися ранкові сутінки. Розпаливши вогонь під казанком, він крадькома прошмигнув до Юстової хати. Старого хлопчик знайшов у кошарі. Юст саме борюкався з великою, гарною вівцею, що поривалася втекти через загородку. Улучивши мить, старий Юст приловчився й поставив дійницю з молоком на полицю.

– Поможи-но мені, Іво, приборкати цю чортицю! – гукнув старий хлопцеві.

Але Іво, приклавши пальця до вуст, підійшов до старого впритул і таємниче прошепотів:

– Батько повернувся!

Юст зупинився, недовірливо поглянув на хлопця, змахнув рукою – ет, мовляв, дурниці – й знову заходився біля вівці.

– То підіть самі погляньте! – благав його Іво. – І молока візьміть із собою!

Лише на превелику силу Юст укоськав огурну тварину, а тоді ще раз недовірливо подивився на хлопця, подав йому дійницю з молоком і побрався слідом за ним.

«Біс його зна, що воно там таке?» – міркував старий ідучи, і перед очима в нього знову постали події, що відбулися на пристані багато років тому. Але ж відтоді ні слуху, ні прослуху не було по Бразільцеві! Пропав, наче земля його проковтнула. Мешканці острова викреслили Бразільця з ліку живих, і тільки прикрий, лихий спомин лишився по ньому.

Іво заніс дійницю в сіни, перелив молоко в казанок над вогнищем і таємниче шепнув Юстові:

– То зайдіть у світлицю й погляньте!

Юст відчинив трухляві двері й нечутно підійшов до ліжка. Крізь прочинене віконечко до хати линуло сонячне світло.

На постелі горілиць лежав чоловік, його погляд звернувся до гостя. Юст зупинивсь і втупив очі в кощаве, давно неголене обличчя. Невже цей старий і є колишній красень Бразілець?

Так, це він! Юст упізнав його по очах, по сумній, замисленій усмішці. Сіромаха простягнув Юстові руку й простогнав:

– Юсте, друже, дозвольте мені померти вдома!..

В очах йому забриніли сльози. Юстові нараз спало на думку, що ця безталанна людина смертельно хвора й що спокій та покора, написані на виду в Бразільця, то знак близької смерті. Юст обіруч ухопив виснажену руку блукача, присів на руб ліжка й, схилившись, мовив лагідно:

– Друже, що було, те за водою пішло. Спочивай собі спокійно!

Тим часом Іво вніс коновку гарячого молока. Хлопця не можна було впізнати – він аж світився щастям. Але серце Івові защеміло, коли, піднісши батькові до вуст коновку, він поглянув на змарніле, пооране зморшками обличчя.

– Татусю, тепер ми завжди будемо вкупі! – гаряче проказав хлопець. – Ми з дідом Юстом вилікуємо тебе, й ти знову будеш міцний та дужий. Ми полагодимо нашу хату, а тоді ходитимемо рибалчити в море, далеко-далеко!

Батько вдячно подивився на свого сина, але уста йому скривив гіркий усміх. На мить погляд його майнув кудись далеко-далеко, а тоді, над силу звівшись на лікоть, бідолаха натужно повів:

– Почуття провини гнало мене по білому світові, підточувало мені серце, ятрило моє сумління, гризло мій мозок… Так, Юсте, я жорстоко карався за те лихо, якого завдав вам. Але найнестерпнішою була свідомість того, що я ніколи не зможу повернути вам мого безчесного боргу. Я гарував на цементному заводі, та заробіток був жалюгідний, і я не міг з нього зібрати грошей, щоб повернути вашу кривавицю. Я ніде не знаходив собі спокою, в пошуках заробітку блукав по всій нашій країні, аж поки знову опинився біля моря. Придбав я собі суденце, оте, що стоїть зараз унизу, зборознив на ньому всі затоки, шукаючи загубленого щастя та спокою… Але не знайшов ані того, ані того. Недуга підкосила мене. Дізнавшись од якогось моряка, що дружина моя померла й хлопчик лишився сам, я придушив у собі гордість, яка не дозволяла мені повернутися на острів і просити зглянутись на мене. Мною заволоділо одне-єдине непереборне жадання – пригорнути перед смертю мого хлопчика й зробити для нього все, на що тільки в мене стане сили. Я налаштував свій баркас і рушив у путь. Цілий місяць блукав я поміж островів, сили зрадили мене, дедалі змагала слабість, по кілька днів доводилося відпочивати десь у затишку, й смерть, здавалося, була вже така близька, що я впадав у розпуку.

Він знову ліг. Лице йому пашіло жаром. Юст бачив: бідоласі вже не довго жити.

Іво, залившися слізьми, клякнув біля ліжка, вхопив батькову руку й, схлипуючи, благав:

– Не кажи про смерть, татусю! Ти залишишся зі мною, я доглядатиму тебе, ти одужаєш, і ми вдвох ходитимемо в море. Тепер, коли ти повернувся…

Батько лежав, утупивши очі в стелю, сльози одна по одній збігали йому на бороду. Він погладив сина по голові й глухо мовив:

– Не побивайся, Іво! На серці мені легко. Я побачив тебе, попрощався з тою, що спочиває під розквітлим мигдалем… А ти молодий і дужий. Ти міцний, як скеля, й життя тебе не здолає! Жаль мені знову залишати тебе самого… Та я щасливий, що побачив тебе, бо…

Він замовк, склепив очі й, здавалося, вже ніколи не розплющить їх. Юст схилився над слабим, провів рукою по його смаглім чолі й тихо запитав:

– Бо?.. Ну, друже, що ти хотів сказати?

Хворий знову розплющив очі, голос його був слабкий, але говорив він чітко й виразно, немов бажаючи заповісти свою останню волю.

– … Бо ідея, яка захопила мене багато років тому, й досі живе в мені! І я кажу вам… Це добрий задум. Однією родиною. Усі за одного – один за всіх… Ані заздрощів, ані зажерливості… Люди ладні завжди допомагати одне одному… Мені на це не стачило снаги. Не спромігся я справдити ці добрі заміри…

Старий Юст мимохіть поринув думкою в ті роки, коли й сам був ухопився за цю ідею. Він відчув, що ця ідея й досі живе в його серці…

Хворий поволі повернув обличчя до сина, всміхнувся йому й зітхнув. Юст і хлопчик схилилися над ним, щоб почути його останнє слово.

– Іво, синку мій… Заповідаю тобі «Синю чайку»… І мою мрію… Візьми її з мого серця, вдихни в неї життя, щоб людям краще жилося на світі.

Він склепив повіки, потім востаннє поглянув на сонце й помер.

Під розквітлим мигдалем, поряд горбочка, під котрим ось уже кілька літ спочивала вигнанцева дружина Марія, старий Юст викопав могилу для свого колишнього приятеля.

Принесли з церкви дерев'яну труну й поклали в неї виснажене тіло. Люди в цім краї неспроможні купляти труни для своїх небіжчиків. Труна зберігається в церкві, й небіжчик лежить у ній лише до похорону. З цвинтаря труну повертають назад до церкви, де вона чекає на наступного бідолаху.

Юст приніс із дому свічку й запалив її небіжчикові в головах. Труну поставили біля порога, звідки видно було безкрає море, й сонце востаннє пестило обличчя моряка. Хвилі прудко набігали на берег і шурхотіли на обмілині, ніби прощалися з людиною, яка так любила море.

Всі рибалки селища саме пішли далеко у відкрите море – був розпал ловитви – й мали повернутися лише за кілька днів. Удома залишилися самі тільки дітлахи та жінки. Вони прийшли поплакати над небіжчиком і з жалем дивилися на сироту, який утратив батька, допіру знайшовши його.

Іво скам'яніло сидів побіч труни й скорботно вдивлявся в батькове застигле обличчя.

Жінки віднесли небіжчика на цвинтар, попрощалися з ним, вийняли тіло з труни, закутали в старе вітрило й опустили в землю. Іво, який стояв поруч Юста, набрав обома руками червонястої сухої землі й кинув у могилу. Юст узяв лопату. Іво, затуливши долонями обличчя, присів поряд з могилкою…

Коли він, нарешті, підвів голову, навколо вже не було нікого. Обличчя в хлопчика було суворе й рішуче. Втерши сльози, він пішов до розпадини скель, викопав там дві агави й посадив на могилці. Потім помалу побрався додому. Ставши на стрімкому скелястому березі, він якусь хвильку задивився на рибальське сільце, а тоді рішуче попрошкував до пристані, де, похилившись на один бік, відпочивала на піщаній обмілині «Синя чайка».