Текст книги "Команда "Синьої чайки""

Автор книги: Тоне Селишкар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

розповідає про хлопчаків, які утворили команду «Синьої чайки»

Старий Юст ось уже кілька років удовував. Море, як то кажуть, ізігнуло старого в дугу. На його чималому вітрильникові, що мав назву «Святий Юст», порядкував тепер старший син Петер. Вітрильник транспортував у прибережні міста тесані камінні брили з кам'яного кар'єру острова. У Юстовій хаті останнім часом поралися його молодша сестра та дочка Мілева – справжня радість і втіха старого.

Чорнява й рум'яна, завжди усміхнена, завжди у доброму гуморі, Мілева тільки на один рік молодша за Іва. З усіма хлопцями вона щира та привітна й лиш Іва чомусь уникає, а коли й стріне його випадком, то опускає очі долі. Вона, либонь, і сама не знає, чому ніяковіє перед Івом. Часто думає Мілева, як отой хлопець не боїться жити в самітній халупі, де водяться кажани? Йому, видно, до всього байдуже…

На вигляд Іво похмурий хлопець. Власне, інакшим він і не міг бути. Давно вже Іво забув ті ніжні слова, що їх промовляють матері до своїх дітей. Не знайомі йому ні материнські пестощі, ні сувора батьківська любов. Хлопець зростав сам один, і злигодні життя загартували його. Ні шторми, ні бурі не лякали Іва, та, зрештою, він і не мав до кого пригорнутися, коли надворі шаліла завірюха.

Мілева звіддаля спостерігала, як ховали Івового батька. Вона сиділа на горбочку за цвинтарем, ніким не помічена, й гіркі, тужні думки ятрили їй серце. А коли Іво сам один залишився на могилі й заплакав, Мілева, схлипнувши вголос, кинулась у траву, щоб придушити свої ридання.

Як Іво пішов з цвинтаря, Мілева, скрадаючись, подалася слідом за ним. Причаївшись за рогом Івової хатини, вона бачила, як хлопець витер долонею сльози й хутко побіг сходами наниз до моря.

Старий баркас лежав, похилившись на лівий бік. Він був пофарбований у синій колір, і тільки по крайчику борту яснів червоний пруг, та ще на носі баркаса тою ж самою червоною фарбою було написано «Синя чайка».

Іво заходився оглядати свій скарб. Безцінний скарб! Згорнене вітрило лежало всередині під бортом, на дні човна було кілька мотків линви та барильце на питну воду, на кормі – латана-перелатана рибальська сіть, кілька остенів та двійко грубеньких весел. Передня частина днища, яка виглядала з води, заросла морським мохом, подекуди до старої деревини приросли черепашки.

Іво довго ходив навколо «Синьої чайки», обмацував, пестив її руками, ладен схопити той баркас в обійми. А тоді заходився порядкувати на баркасі. Витягнув вітрило й на превелику силу доволік його до хати. Потім переніс у безпечне місце все, що тільки можна було зняти з човна, – линву, весла, сітку, барильце, відра. У замкненій скрині на кормі хлопець знайшов силу коштовних речей – морський компас, кишеньковий годинник, якісь густо списані й загорнені в клапоть полотна папери, шматок парусини, сокиру, ніж і кілька морських карт.

Перенісши усе це до хати, він повернувся до «Чайки» й знову заходився обдивлятися її з усіх боків. Так, днище доведеться обскребти. Але перш за все треба витягти баркас із води, дістати десь трохи смоли й добре його просмолити. Іво підкасав штани, зайшов у воду, вперся руками в корму, але човен навіть не зрушив з місця. Іво напружив усі сили – знову марно. Хлопчина в розпачі озирнувся навколо. Сам він не зможе зарадити справі.

Раптом з-за рогу вийшла заплакана Мілева.

– А чого ти плакала? – спитав у дівчинки Іво, побачивши, що в неї червоні очі.

– Я не плакала! – відказала йому Мілева, похиливши голову. – Давай допоможу тобі.

Вона теж зайшла у воду й схопилася за борт човна.

– Спробуємо вдвох!

Вони вперлися плечима в корму, але «Чайка» – ані руш.

– Ні, вдвох ми теж не подужаємо, – сумно мовив Іво й стомлено присів на камінь, що стирчав з води. Мілева сіла поруч. Якийсь час вони мовчали. Потім дівчинка несподівано підвелася, побродила туди й сюди по воді й замислено промовила, втупивши очі в морську просторінь:

– А ти тепер доросла людина – в тебе є власний човен!

Іво усміхнувся, йому приємно було почути це. Прикро тільки, що він не може зрушити з місця баркас і показати дівчиську, який він дужий.

– Тепер ти підеш у море й станеш піратом, – вела далі Мілева. – І плаватимеш навколо світу. Побачиш там заморську царівну, а нас усіх позабуваєш.

– А вона гарна, та царівна? – сміючись, запитав Іво й підвів голову.

– Хто її знає… Але ж вона таки царівна! А я тільки бідне, нерозумне дівча.

Іво поглянув на те нерозумне дівча, й відчув, як йому потепліло на серці від тих слів. Івові й самому схотілося сказати Мілеві щось приємне, й він мовив весело:

– Коли я стану славнозвісним піратом, у мене буде великий трищогловий корабель! І я привезу тобі скриню цехінів. [2]2
  Цехін– старовинна золота монета.


[Закрыть]

Мілева знову задивилася в морську далечінь, їй здається, ніби вона бачить, як до острова гордо підпливає трищогловий корабель. На самому вершечку щогли майорить прапор морських розбійників – чорний, з черепом і кістками посередині… Криваво-червоні вітрила ясніють у променях сонця; ось гримнули гармати, хмари білого диму огорнули корабель… Іво у розкішних шатах сідає в човна, спущеного на воду. А з-поза острова тим часом виринає фрегат! Пірат не постеріг його. Військовий корабель підпливає щораз ближче, вже гуркотять гармати, ляскають рушничні постріли, виблискують шаблі. А потому?.. Усе змовкло. Піратський корабель розбито й спалено, а на реї гойдається його капітан.

Мілева, охоплена жахом, заплющила очі й сказала:

– Ні, ти не будеш піратом!

Іво також поринув у думки. Але не про піратів, – він і раніше не йняв віри усім тим піратським побрехенькам, що їх оповідають подеколи й старі люди. Інше не йшло йому з голови – «Синя чайка». Ох, і клопіт із нею!

Нараз Івові сяйнуло: хлопці із селища! Дітлахів у селі чимало, а от Івових ровесників лише п'ятеро. От якби то вони були зараз отут! За іграшки витягли б човна на берег!

– Ну, то що ж ти робитимеш? – заклопотано питається в нього Мілева.

Іво тяжко зітхає, зажурено розглядається навкруги, бо й справді не знає, що діяти. Сам він тут нічого не зробить! Самотужки він навіть вітрило не зможе напнути. Як же йому видобутися з цієї скрути?

І раптом Мілева рішуче проказала:

– Піду покличу хлопців!

– Кого? – стрепенувся Іво.

– Петера, Юре, Міхаела, Пера й Франя!

Іво замислився: Петер, Юре, Міхаел, Перо, Франьо… Чудовий екіпаж!

Тим часом чутка про «Синю чайку» пішла по селищу, й хлопчакам стало заздрісно, що їхній одноліток має власний човен, як справжній дорослий мужчина. Вони крадькома розглядали вітрильник, але близько ніхто з них до нього не підходив, щоб, бува, Іво не подумав, ніби їх цікавить ця морська калоша.

– Слово честі, – мовив Міхаел, повернувшися з оглядин, – не хотів би я опинитися в ній!

– Таке вигадали, «Синя чайка»… Хіба хто коли бачив синю чайку? – і собі впав у розмову Перо. – Та коли б ми оце гуртом сіли в неї, вона, мабуть, розпалася б.

– А я ні за які гроші не згодився б поплисти на ній! – завважив Юре.

Настрій їм було геть зіпсовано, тож вони цілий той день трималися купи й лихословили з Іва.

– Він, либонь, тепер уявляє себе адміралом, – буркнув Франьо.

– Бач, навіть поглянути в наш бік не хоче! – додав Петер. – Ну, стривай, колись ми тобі ще задамо чосу!

Хлопчаки саме вмостилися вгорі, на голому прискалку, коли це раптом, не знати звідки, перед ними з'явилася Мілева. Хлопці примовкли, їм стало соромно, що говорили так погано про свого товариша. Мілеву вони поважали, бо з усіх дівчат у селищі вона була найметкіша, добре навчалася в школі, але кирпу ніколи не гнула.

– А в Іва є човен! – сказала Мілева. – Ходіть подивитися!

– Нехай він сам на нього дивиться! – пробурмотів Перо.

Мілеву це трохи збентежило, але вона сіла поруч з хлопчаками й проказала замислено:

– Він хоче витягти його на берег, але сам не подужає.

– Ще б пак! – засміявся Франьо. – А нехай поплює собі в долоні!

– От якби ви пішли йому допомогти… – вела своєї Мілева. – Адже ви його товариші.

Хлопці вдають, ніби їх надто зацікавив вигляд навколишніх скель, але від Мілевиних слів їм стає ніяково.

– А пам'ятаєш, Перо, як Іво витягнув тебе з моря? Ти був би потонув, коли б він не стрибнув за тобою… А ти хіба забув, Юре, як було, коли тебе вкусила гадюка?.. Пам'ятаєш, отам на стежині, як ми йшли із школи? Всі тоді кинулися врозтіч, лементуючи з переляку. А Іво спокійнісінько перев'язав рану й виссав отруту… А тобі, Міхаеле, дістав з печери ножа, коли ти його туди впустив ненароком. Ніхто тоді не наважився піти по ножа, а Іво пішов, хоч там було повно гадюк!

Мілева переводила погляд з одного на іншого, а хлопці, зашарівшися, збентежено дивились кудись у небо. Раптом Юре схопився з місця, кинув недбало хлопцям:

– Мені додому треба! – й помчав долі берегом.

– Мені теж, – буркнув Перо, підводячись і собі.

Мілева сумно дивилася на море, й гірко було в неї на серці.

Іво замислено сидів побіч свого баркаса, коли це раптом перед очима йому з'явився Юре, а трохи перегодя й Перо.

Іво з несподіванки вирячив очі й геть розгубився. А ті двоє й собі поглядали то на Іва, то на баркас, не знаючи, з чого почати.

– Ну, хлопці, як вам подобається моя «Синя чайка»? – спитав їх Іво.

– Непогана, – знавецьки відказав Перо. – От тільки віддраїти її треба!

– Авжеж треба, та ось ніяк не можу витягти її на берег.

– Спробуємо втрьох! – запропонував Юре.

Допіру вони налягли на корму, як поруч опинилися Франьо, Міхаел і Петер. Хлопці мовчки приступили до баркаса й собі заходилися підштовхувати його вперед. Кіль зарипів по піску… Іще трохи… Гаразд! «Синя чайка» лежить на березі, похилившись на лівий борт. Коли Мілева, усе ще засмучена бездушністю Івових друзів, побачила це, обличчя в неї проясніло, й вона радісно підбігла до хлопців.

Найважче було зроблено, й задоволені хлопці тинялися від носу до корми суденця, оглядали, обмацували його з усебіч. Стерно в баркаса було окуте залізом, штурвал гарно вірізьблено. Хтозна, по скількох морях попоходив цей старий вітрильник і чого тільки не зажив він на своїм віку? Борти в нього були ще міцні, дерево – як дзвін, треба тільки просмолити його, наново пофарбувати, залатати вітрила й промастити линви.

Нарешті хлопці вмостилися просто на вимитому хвилями піску, а Іво сів на борту баркаса. На серці в нього було радісно й тепло. У думці Іво вже бачив оновлену, полагоджену «Синю чайку», всіх цих хлопців на її палубі й самого себе серед них. Ось він стоїть, спершися спиною на щоглу, на вершечку якої весело тріпочеться прапорець. Вітер погожий, сіть наготована…

Мовчить замріяний Іво, мовчать хлопці. Всі думають про «Синю чайку», але ніхто гаразд не відає, які наміри щодо неї у Іва. Хлопці добре знають, як то воно рибалчити… Вони вже не раз ходили на ловитву разом зі своїми батьками, багато чого зажили і навіть шторми та бурі їм не дивовижа. Але жоден з них нізащо в світі не вийшов би в море поночі сам, без дорослих. Одне діло ловити рибу з остенем отут, край берега, – це, звичайно, дурнички. Або вийти в море, нехай і поночі, але з батьком… А ось плисти в морі на баркасі самому, зайти так далеко, що й острів зникне з очей, шукати дорогу по компасу та по зірках…

Напружено міркує й Мілева.

– Я випрохаю в батька смоли. Тоді ще взавтра ти зможеш розтопити її і гарненько просмолити човна! – раптом каже вона рішуче.

Іво вдячно поглянув на неї.

– А я тобі принесу долото, молоток і пилку! – мовить Міхаел, зосереджено й знавецьки оглядаючи облавки.

– Осьдечки на щоглі бракує болта, – вкмічає Юре. – Здається, в нас є зайві.

– А в нас є зайва мала котвиця, – й собі озивається Перо, – вона нам не потрібна, бо батько має більшу. То як ти гадаєш, Іво, згодиться вона для «Чайки»?

– Та це ж чудово! – зрадів Іво. – Але як я вам віддячуся за все це?

Та хлопці мовби й не чули його. Франьо куйовдить собі чуба й розглядає обдерті боки човна.

– З фарбою буде найважче, – каже хлопець. – Дорога вона. Але на цей ось червоний пруг по борту я вже якось знайду вдома.

– А я роздобуду фарбу на назву, – зголошується Петер.

Іво збентежений і щасливий. Ти ба, які вони, друзі! А з голови йому не йде одна думка. Вона стає дедалі виразніша…

Мілева бачить: щось непокоїть Іва. Ось він задивився кудись удалину, його обличчя проясніло.

Нараз Іво зіскочив з облавка, пильно роздивився навкруги й таємниче спитав:

– Мовчати вмієте?

Друзі обступили його, сподіваючись почути якусь таємницю. Тут, неподалік самотньої халупи, про яку вони вже начулися доволі таємничого, так само як і про цю ось «Чайку», все, що почуєш, здається таємничим і набирає незвичайної ваги. Іво раптом незбагненно виріс у їхніх очах. Він їхній одноліток, але, поглянь-но тільки: в нього є власна хата, власний баркас, ніхто ним не командує, він може робити, що йому забагнеться. Ніхто не заганяє його спати, й устає він, коли схоче: ніхто не може відшмагати його за непослух…

– Ми ж не дівчиська! – поважно кинув Міхаел. – Можеш казати все, що хочеш, – ми не розбовкаємо.

Мілева одразу посумнішала й хотіла вже піти геть, але Іво схопив її за руку:

– Залишайся! Тобі я цілком довіряю. А тепер присягнімося, що мовчатимемо, як могила!

Шість правиць стисли Івові руку, й шестеро хлопців та одна дівчина врочисто, як годиться справжнім чоловікам, присяглися мовчати. І кожен по черзі проказав:

– Нехай мені очі заплюють, нехай я втоплюся, нехай я крізь землю провалюся, нехай мене гадюка вжалить, нехай мені язик всохне, коли я щось бовкну…

– Хоч ви, хлопці, зневажливо ставитесь до нас, дівчат, – скромно сказала Мілева, – але я дотримаю свого слова.

Запал друзів ще дужче надихнув Іва, він обвів поглядом морську просторінь і промовив:

– Я сам у світі! Нікого в мене немає. Там, угорі, мій напівзруйнований дім, тут ось лежить моя «Синя чайка»! Що я маю з нею робити?.. Адже сам я навіть вітрило не зможу підняти, й сіть не витягну, й у відкрите море сам не зможу вийти… Але ж ви мої товариші, мої друзі! Тож будьте командою «Синьої чайки»! Нехай ця «Чайка» належить нам усім! Ми всі гуртом будемо дбати про неї, оснащати її і плавати на ній… Годі вже нам бавитись по скелях! Ми вже не дітлахи. Розвинемо вітрило, закинемо сіть і ловитимемо рибу! Мілева продаватиме вилов на ринку, і коли ми виростемо, то зможемо собі купити більше судно. Тоді й вилов у нас буде більший. Нас шестеро! Чудовий екіпаж для «Синьої чайки»! Коли ми повертатимемося з ловитви, люди казатимуть: «О, «Синя чайка» причалює! А команда, погляньте-но тільки, молодці та й годі!»

Хлопці аж роти пороззявляли, слухаючи Іва. Вони й не мріяли про таке! Не чиясь там «Чайка», а наша «Чайка»! Від захоплення та хвилювання ніхто й слова не міг вирікти. Хлопці навіть не помітили старого Юста, який, придивляючись до них, уже довгенько сидів на горішній сходинці. На його обличчі, зораному глибокими зморшками, ясніла добра усмішка, а в грудях жевріло, займалося щире сподівання: «Може, хлопець справдить те, що батько замислив. Добрий задум! Чудовий задум! Усі рибалки – одна сім'я… Усі за одного й один за всіх…»

А тим часом хлопцям уже ввижалося, ніби вони пливуть крізь бурі й шторми у відкритому морі, назустріч дивовижним пригодам…

Море скипало бурунами, невисокі хвилі котилися безмежною гладінню й шелестіли на обмілині, повзучи до босих ніг хлопчаків. І раптом Міхаел згадав про найголовніше.

– На кожному кораблі має бути капітан! – сказав він розважливо.

Отакої! А вони ж геть забули! Звичайно, потрібен капітан! Усі поглянули на Іва, а Юре підхопився, змахнув шапкою й вигукнув:

– Капітане Іво, тебе вітає твій екіпаж!

Іво зашарівся, збентежено поглянув друзям у вічі й сперся на ніс «Синьої чайки». Цієї миті, в заграві призахідного сонця, він і справді був схожий на моряка, який оце допіру повернувся з далекої плавби.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

розповідає, як команда «Синьої чайки» заробляла в каменоломні гроші на оснастку свого судна

Усі ці дні на березі, біля сходів, що вели до Івової хатинки, панувало незвичайне пожвавлення. На піщаній обмілині жевріло багаття, топилася смола. Днище баркаса було вже дбайливо очищено, але хлопці заклопотано юрмилися навколо «Синьої чайки», знов і знов знаходили той чи інший гандж і негайно усували його. Іво кожному дав осібне завдання, враховуючи, що кому до вподоби. Сам він укупі з Міхаелом обскрібував борти, долотом здирав стару брудну фарбу, заливав ізсередини смолою кожну бодай найменшу шпаринку, старою бляхою оббивав стерно, закріплював дерев'яні блоки. Мілева та Юре, розіславши на білому піску рибальську сіть, лагодили її великими дерев'яними голками. Вгорі, перед хатиною, Перо й Франьо спритно латали вітрило, а Петер пік на вогні черепашки для своїх зголоднілих друзів.

Лишалося ще тільки пофарбувати «Чайку». Та де там, коли ця клята фарба така дорога!

Але Іво й тут знайшов вихід:

– Треба заробити трохи грошей. Піду на каменоломню!

– Ми всі підемо! – пристали до нього друзі. – Заробимо!

Другого ранку вони вже продиралися крізь стрімке, голе скелля на той бік острова, де у великій каменоломні видобували камінь. Ціле узбіччя гори було зрите, сколупане, понівечене вибухами, і скрізь по скелях стояли, сиділи навпочіпки й навіть лежали долічерева робітники – свердлували в камені лунки на динаміт. Унизу, на дні кар'єру куди падало скелля, робітники розпилювали камінні брили, обтесували їх і шліфували. Неподалік було обладнано тимчасовий причал, побіля якого спочивало кілька баркасів. На ті баркаси за допомогою примітивної лебідки вантажили оброблений камінь.

Хлопчачі руки тут завжди були потрібні. На дні кар'єру після вибухів накопичувалася така сила камінних уламків, що вони заважали працювати. Хлопчаки переносили їх у плетених кошиках до берега, де кілька робітників насипали греблю.

Підрядчик радо зустрів хлопців. Він саме одержав багато замовлень, праця тривала і вдень, і вночі, і тих уламків назбиралося вже кілька вагонів.

– Сама доля послала вас до мене, – мовив він. – Поплюйте в долоні й беріться до роботи. Платитиму вам по динару за годину.

Це, певна річ, була мізерна платня, й підрядчик мав таки добрий зиск із хлопців – адже дорослим за ту ж працю платили не менше трьох динарів. Але що вдієш: «Чайка» чекає!

Хлопці гаряче взялися до праці. Спочатку ця робота видалася їм дитячою забавкою. Вони розподілилися на дві групи, і в кожній двоє носили кошики, а третій накидав у них камінюччя. Але вже за третім разом хлопці повпрівали. Сонце пекло нещадно, скелля немов огнем пашіло й кололо зранені босі ноги, в горлі щось дерло, від їдкого камінного пороху шпигало в грудях, жага дошкуляла нестерпно, й хлопці гарячково хапали повітря, немов риба, викинена на суходіл.

Щастя, що з ними була Мілева. З чималеньким дерев'яним барильцем дівчинка ходила по воду аж по той бік гори, де в глибокій улоговині струміло джерельце. Щоб скоротити дорогу, вона щоразу дряпалася на стрімкий скелястий берег і, перепочивши трохи в приємній прохолоді біля джерельця, знову бігла назад, щоб якнайшвидше напоїти своїх друзів.

Щовечора хлопці ледь шкобертали через гору додому. А Іво залишався у каменоломні й на ніч. У халабуді, де зберігалося різне знаряддя, він улаштував собі ліжко, а допіру починало зоріти – брався до праці. Каменярі полюбили хлопця. Після роботи вони запрошували його до вечері, як рівного.

Наприкінці тижня мало не скоїлося лихо. Всі хлопці вже працювали на дні кар'єру, знемагаючи від пекучого сонця, коли вгорі каменоломні раптом стався обвал, і камінний потік загуготів униз. На щастя, люди вчасно зачули гуркіт камінюччя й відбігли в безпечне місце. Тільки лопати, тачки та коші було пошкоджено. А в тім місці, звідки зірвалася лавина, на самім краєчку урвища, стриміла велетенська скеля. Всі боялися, що вона ось-ось відірветься й загримотить униз. Тож ніхто не зважувався стати до праці.

Похмуро дивився підрядчик на ту сіру брилу, що загрожувала смертю.

– Треба висадити її в повітря, – вирішив він. – Інакше ми не зможемо працювати. Гей, хлопці, хто зголоситься?

Усі лячно позирали на страхітливу скелю, яка щомиті могла впасти людям на голову.

Підрядчик дістав із гаманця сто динарів і, змахнувши папірцем у повітрі, вигукнув:

– Це нагорода тому, хто висадить у повітря скелю!

Ніхто не зголосився. Прецінь життя дорожче за сто динарів!

Аж тут почувся Івів голос:

– Я піду! Що і як треба зробити?

Каменярі перезирнулися між собою, а тоді голосно зареготалися. Та, побачивши суворе й рішуче хлопцеве обличчя, враз примовкли. Підрядчик теж не сміявся. Він був не від того, щоб виправити сміливця нагору. Легкий і спритний, хлопчина, певно, впорався б найліпше за всіх. Але тут раптом увесь екіпаж «Синьої чайки» запросився піти разом з Івом.

– Ні, ні, Іво піде сам! Хіба вам, халамидники, життя набридло?

Потім підрядчик розтлумачив Івові що й до чого:

– Ось тобі п'ять набоїв динаміту. Тільки пильнуй – скеля ледь-ледь тримається. Запхни набої в розколини при самій землі, з'єднай їх із бікфордовим шнуром і обережно тягни шнур за собою ген до тієї сухої сосни. Там ляжеш долі й підпалиш ґнота. Ступай обережно, легко й, перш ніж підпалиш ґнота, махни нам тричі шапкою!

Іво прив'язав до череска патрони та бікфордів шнур, весело всміхнувся друзям і сказав:

– Для «Синьої чайки»!

Він дряпався вгору, наче кішка. Стіна каменоломні, гола-голісінька, подовбана й поколупана вибухами, стриміла просто в розпечене небо. Хлопець спритно спинався на скелю, чіпко хапаючись за кожен прискалок, обережно стежили за сміливцем. Ось Іво вже стоїть попід самою скелею. Ось він зачищає розколини й закладає туди набої. А тепер тягне за собою бікфордів шнур і, діставшись до сухої сосни, кричить: – Стережи-и-ись! Стережи-и-ись!

Каменярі та Івові товариші кинулися до криївки. А Іво, присівши навпочіпки за кам'яною брилою, підпалив гніт. Вогник із сичанням побіг шнуром. Величезна біла хмара шугнула в небо, тисячі громів ударили нараз.

Скеля злетіла в повітря й загримотіла кручею.

Але Іво нерухомо лежав на землі. З лиця йому текла кров. Повітряна хвиля кинула хлопця на камінну брилу, за якою він шукав захистку.

Небезпека минула, на дні кар'єру запанувала радість. Каменярі знову матимуть змогу працювати й заробляти на хліб. Сила-силенна каменю лежала долі, біля їхніх ніг. Підрядчик задоволено потирав собі руки, й всі нетерпляче чекали на відважного хлопчину.

Але він не приходив. Друзі гукали Іва – відповіді не було. Тривога й лиховісне передчуття охопили всіх. Тепер уже ніхто не затримував хлопчаків, і вони, гнані смертельним жахом за товариша, кинулися вгору. А долі бліда, як сніг, Мілева квапила своїх друзів:

– Швидше, швидше, поможіть йому!..

Каменярі та підрядчик подалися слідом за хлопцями. Міхаел перший дістався до сосни. Побачивши Іва, блідого й скривавленого, Міхаел клякнув поруч нього й заголосив.

Та ось наспів і підрядчик. Схилившись, він оглядав рану на чолі в хлопця. Юре, прискочивши до свого друга, підвів йому голову, притис до грудей і розпачливо благав:

– Іво, Іво, та поглянь же на мене! Невже ти забув про нашу «Чайку»?..

Іво глибоко зітхнув і розплющив очі.

Уздрівши поруч себе своїх друзів і каменярів, він усміхнувся й мовив ледь чутно:

– Усе гаразд. Тільки болить мені трохи… – і знову склепив повіки.

Двоє каменярів обережно знесли Іва з гори на берег і поклали в затінку. Мілева старанно перев'язала йому рану. Від приємної прохолоди хлопець знову очутився. Каменярі дивилися на Іва з подивом і повагою. А хлопці так пишалися, ніби то вони самі вкупі з Івом висаджували скелю в повітря.

Аж ось Іво сперся на лікоть, пошукав очима підрядчика й спитав заклопотано:

– То як, усе гаразд?

– Усе зроблено до ладу! – відповів йому підрядчик, який, завдяки Івові, позбувся великого клопоту. – Ти справжній герой, хлопче!

Надвечори, коли на землю спала прохолода, Іва віднесли додому.