Текст книги "Команда "Синьої чайки""

Автор книги: Тоне Селишкар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

– Спочатку ми висадимо в повітря обидві скелі, щоб спустити «Чайку» на воду, а тоді хутенько до печери! Перетягнемо звідти скрині, відвеземо вантаж до міста й передамо властям. І одержимо велику винагороду!

Цю пропозицію всі зустріли захоплено. Кожному хотілося якшвидше знову сісти на «Чайку» й рушити додому! Додому! Додому!

Хлопці насипали перед «Чайкою» величезну купу дрібного каміння, аби не пошкодило її вибухом. У розколину скелі Іво напхав пороху. Бікфордів шнур замінила шворка, вмочена в олію з ліхтаря. З цією технікою Іво гаразд познайомився за часу праці в каменоломні. Коли хлопці поховалися в безпечному місці, він підпалив шворку й відбіг за скелю. Повільно повз пломінчик проолієною шворкою. Нараз загуркотів вибух, і скеля розвалилася на безліч уламків. Так само вчинили й з другою. Путь «Чайці» було відкрито. Тепер черга за нею! Друзі пробрали від уламків доріжку до води й заходилися коло «Чайки». Вони штовхали її, штовхали щосили, аж очі їм рогом лізли, і «Чайка» зрушила! Ще трохи, ще трішечки, нарешті, останнє зусилля – і «Чайка» вмочила носа у хвилі!

Гей, то було веселощів! Хлопці прихапцем знесли все своє майно на баркас, підняли вгору саморобне вітрило, яке, дарма що було латане-перелатане, одразу ж виповнилося вітром. Певна річ, це вітрило було набагато менше за попереднє, й керувати ним було важче. Море лежало гладеньке, мов люстро, ранкове сонце щойно починало припікати. Поволі, не хапаючись, вони обійшли на «Чайці» острів. Десь опівдні кинули якір проти печери. Міхаел виліз на кам'яний ріг, щоб учасно попередити про пачкарський вітрильник, коли той з'явиться, а Іво й Франьо завели баркас у вузеньку затоку, вискочили на обмілину й побрели до печери.

Щойно заходилися вони навантажувати «Чайку», як прилетів задиханий Міхаел, який чатував на кам'янім розі над затокою, й закричав:

– Двощогловий вітрильник! Білі вітрила!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

розповідає, як побратими «Синьої чайки» взяли гору над пачкарями з «Метеора» й захопили їхній корабель

Це був моторний вітрильник «Метеор», який перевозив південні овочі з Італії до Спліта. [6]6
  Спліт– порт на Адріатичному морі в Югославії.


[Закрыть]Вітру зараз не було, й потужний мотор швидко гонив вітрильник по хвилях.

Тої бурхливої ночі, коли «Чайку» викинуло на скелі, «Метеор» саме відходив од печери. Шторм виявився на руку команді вітрильника, яка складалася з чотирьох чоловік. Справа в тім, що хоч офіційно «Метеор» перевозив овочі, насправді то був контрабандистський корабель, і всі чотири моряки на ньому були досвідчені пачкарі, з тих, яким усе байдуже.

До трюму «Метеора», величенького й чепурного двощоглового корабля, вміщалося понад вісім вагонів вантажу. Дві каюти під палубою правили за мешкання команді під час плавби. Щоразу, повертаючись із Італії, «Метеор» заходив на ці острови, команда переправляла до печери контрабандні товари, н корабель ішов далі до Спліта, немов звичайне торговельне судно. В місті пачкарі сповіщали своїх спільників, і ті на маленьких рибальських човнах розвозили й спродували товари з печери геть по всім узбережжі.

Вітрильник наближався до острова, й усі чотири матроси пильно вдивлялися в прибережні скелі. Дебелий, мускулястий безбородий чолов'яга водив далекоглядною трубою на всі боки. Біля мотора сидів одноокий чоловік з величезним шрамом на чолі, решта двоє сиділи на палубі й безтурботно балакали собі. Чоловік зі шрамом приступив до них і спитався:

– А що там поробляють унизу наші хлопчаки?

– Та бодай би їх дідько взяв! – злісно відказав один з матросів. – Ще тільки цієї халепи нам бракувало! Ти там добре їх замкнув? Ще повилазять нагору.

– Не турбуйся, – відповів другий. – Вони так виснажилися вчора, що, либонь, сплять і досі. Одне мене непокоїть; що то вони торочили про якусь «Чайку» та про друзів? І взагалі це якась до біса заплутана історія.

Раптом безбородий моряк одсахнувся від борту, його обличчя спотворила нестримна лють, і він загорлав:

– А сто чортів! Вітрило коло печери!

– Ти диви, справді! – байдуже завважив чоловік зі шрамом. – Мабуть, то наші! – Але тої ж миті він зблід, бо згадав, що баркас їхніх спільників, які приходили сюди по товар, набагато більший і має червоні вітрила.

– Зрада! – вигукнув безбородий, кинувся в каюту й вибіг звідти з рушницею.

– Стривай! – закричав моторист. – Таж там не видно жодної живої душі.

Стерновий повернув корабель, ніби вони збиралися плисти повз острів. Безбородий з далекоглядною трубою перебіг на корму й звідти стежив за берегом. Ось він уздрів двох хлопців, то були Іво й Франьо, які саме вискочили з печери, почувши від Міхаела про корабель. Іво відразу впізнав той вітрильник по двох щоглах і широкому корпусу. Так, це з нього вночі розвантажували контрабанду!

Нараз чоловік зі шрамом вигукнув:

– Таж там самі дітлахи! Ну й діла! Може, це ті самі шибеники, про яких нам торочили оті хлопчиська, коли ми їх витягли з води! Ану давай до берега! Зараз ми їх переловимо, як тих зайців!

І він наказав повернути корабель до острова.

Хлопці, охоплені жахом, забилися назад у печеру. Вони бігали в темряві, наштовхуючись одне на одного, намагалися видряпатись по прямовисних стінах нагору, чалапкотіли босими ногами по воді, марно шукаючи якусь криївку. Навіть Іво розгубився й не знав, що їм робити: вони попалися, наче миші до пастки. І перше ніж хлопці устигли прийти до тями, коло входу до печери стали троє озброєних чоловіків. У напівтемряві вони схожі були на справжніх піратів. Безбородий націлився на них рушницею й заревів:

– Що ви тут шукаєте, шмаркачі?

Крижаний жах огорнув хлопців, хтось голосно хлипнув. Але Іво все-таки спромігся на відповідь:

– Уночі шторм викинув нас на цей острів. Ми шукали воду й натрапили на цю печеру. Це, мабуть, покинута схованка контрабандистів…

Чоловіки перезирнулися. Їхню таємницю розкрито. Порадившись, вони наказали хлопцям сісти в човен і відвезти їх на «Метеор». «Чайку» також прихопили з собою й припнули її до корми вітрильника. Щойно хлопці зійшли на палубу, їх вишикували біля щогли, й Лоренцо – так звали безбородого, який, очевидно, був ватажок цієї зграї, – виступив наперед, наставив на них рушницю й загорлав:

– Отут вам і капут! Який біс притаскав вас сюди?

– Буря викинула нас на острів, – знов подав голос Іво. – Ми ж не могли опиратися штормові! Двоє наших товаришів загинуло, – сумно закінчив він.

– Віддайте нам нашу «Чайку», – попрохав Міхаел, – і скажіть, куди плисти додому…

– Спасибі вашому татові! Щоб ви нас виказали? А тоді нас митна сторожа переловить, га?

Чоловік зі шрамом, який весь час сидів біля мотора, був, здається, найрозважливіший на кораблі. Він надійшов до безбородого й спокійно мовив:

– О, тепер зрозуміло, про яку «Чайку» торочили нам оті двоє шибеників, коли ми їх витягли з води…

Хлопці здригнулися від несподіванки.

– Коли ви їх урятували? – вигукнув Іво.

– Вчора вночі, – відказав моторист. – Вони сплять у трюмі!

Наче величезний тягар упав хлопцям з серця, коли вони почули ту радісну новину, й, дарма, що на них самих чигала небезпека, щира радість охопила їх. Тоді Анте – так називали моториста – мовив:

– Зараз немає часу на балачки. Кожну мить нас можуть тут застукати. Хлопців треба посадити в трюм, а самі до діла!

Авжеж! Безбородий геть забув про це! Хлопців хутко загнали в трюм. Тут були Юре й Перо! Оце то побачення! Що там смерть, що небезпека, коли хлопці знов укупі! Вони почували себе набагато впевненіше, ніж досі. Адже весь екіпаж знов укупі!

Коли минула перша хвиля радощів од побачення, Юре оповів друзям, як його та Пера врятував «Метеор». Коли вночі ото змило хлопців з «Чайки» й понесло до сусіднього скелястого острова, вони, на щастя, встигли вхопитися за хрестовину зірваного вітрила, й це врятувало їх від загину. Над ранок хлопці забачили вітрильник, який плив просто до них. Вони почали кричати щосили, й на «Метеорі» незабаром їх помітили. Море на той час уже заспокоїлося. З корабля спустили човен і підняли хлопців на борт. Нагодували їх, напоїли, хлопці весь час були вгорі, на палубі, й тільки надвечір їх замкнули в трюмі. Але тепер вони знову разом – і це головне! Іво тим часом гарячково міркував, яким ладом виплутатися їм з оцієї халепи.

Він почав уважно оглядати приміщення, в якому їх замкнули. Грубі дерев'яні переділки були не менше трьох метрів заввишки. Вилізши Міхаелові на плечі, Іво заходився обмацувати стелю трюму й натрапив на люк, який відчинявся назовні. Через той люк, очевидно, провітрювали трюм. Стоячи так на плечах у Міхаела під самісіньким люком, Іво зачув голоси матросів, що сперечалися на палубі, і впізнав Лоренців голос:

– Відпускати хлопців не можна, вони викажуть нашу схованку, корабель і нас самих. Треба викинути їх у відкритому морі за борт.

– Будь же ти людиною! – гаряче умовляв його Анте. – Такий гріх брати на душу! Невже тобі мало тих двох?..

– Годі вже тобі про них згадувати! Щось дуже довго не можеш їх збути! Ми боролися, і якщо й убили їх, то це був чесний бій! Цього ніхто не може заперечити, – пробурчав Лоренцо.

– Але ж подумай – убити шістьох дітей! Ні, не можна так! – не поступався Анте.

– Хай їм біс, але ж вони нас і викажуть! – роздратовано відказав мерзотник. – Ніхто не знав про цю нашу схованку. А тепер… Або ми, або вони! Кінчати треба з ними, іншого виходу немає!

На якусь мить запала мовчанка. Потім хтось озвався:

– Тоді й човен їхній треба продірявити та потопити, щоб ніякого сліду не лишилося.

Нараз підхопився безбородий і вигукнув:

– Я надумав! Зробимо так, щоб і вовки ситі були й вівці цілі! Шмаркачі будь-що повинні зникнути! Та коли ми їх повикидаємо в море, то Анте ще може повіситись, – так його мучитиме совість. А в Барі, куди ми пливемо, я знаю одного чолов'ягу, якого цікавить живий товар. Продамо йому хлопчаків, а цей добродій перепродасть їх кудись. Отож хлопці лишаться живі, та ще й нам дещиця перепаде. А головне – про схованку ніхто не знатиме.

– Та це ще гірше за смерть! – жахнувся моторист.

– Голосуємо! – гарикнув негідник. – Смерть чи рабство…

– Рабство! – загорлали троє. Моторист мовчав.

– А тепер у човен та до діла, – буркнув ватажок. – Ти, Анте, залишишся стерегти хлопчаків. Коли побачиш якийсь корабель, вистрелиш із рушниці! І на всякий випадок не глуши мотор!

Іво чув, як ті троє сіли в човен, і з плескоту весел зрозумів, що вони попливли до печери. З палуби чути було кроки моториста та воркотання мотора. Сміливий план народився Івові в голові. Хлопець підрахував, скільки, на його думку, потрібно часу, щоб троє моряків дісталися до печери. Зміркував також, що не менше півгодини піде в них на те, щоб навантажити човна та повернутися на корабель. Іво зіскочив на підлогу. Дехто з переляканих до смерті хлопців пхикав нишком у кутку. Іво підізвав до себе Міхаела й розповів йому про свій план. Він знав, що життя їхнє висить на волосинці. Коли йому пощастить здійснити те, що він задумав, то, може, вони й врятуються, коли ж ні… Іво ладен був накласти власною головою, аби тільки врятувати друзів, які з його вини опинилися в такій небезпеці.

Обережно, щоб не грюкнути, зняв він дві дебелі дубові перечки, на яких трималися полиці з овочами. Одну для себе, другу для Міхаела. Підвів Петера й Міхаела до переділки й виліз Петерові на плечі. Прислухався. Кроків не чутно, тільки глухо туркоче мотор на кормі. Тихо-тихесенько підвів Іво кришку люка й крізь вузесеньку шпаринку побачив, що моторист стоїть біля самого борту, палить люльку й дивиться на море. Іво ще трішечки прочинив люк. Серце йому калатало, як дзвін. Хлопець помітив, що рушниця стоїть притулена до щогли, а моторист не одриває погляду від моря, коли-не-коли підносячи далекоглядну трубу до очей. Кришка люка поволі відчинилася зовсім. Іво кивнув Міхаелові. Той подав дубову перечку, й Іво обережно поклав її край люка. Тоді, зціпивши зуби, вчепився руками за краєчок палуби і з допомогою Міхаела, який щосили підштовхував його знизу, підтягнувся вгору.

Опинившись на палубі, Іво схопив ломаку, блискавкою метнувся до борту й з розмаху вдарив моториста по голові. Удар був сильний. Моторист схопився за голову, люлька випала йому з рота, ноги підломилися, й він мовчки гепнувся на палубу. Доки наспів Міхаел, Іво вже впорався з мотористом. Кинувши погляд у бік печери, він побачив, що трійко пачкарів саме рушили від човна до печери по товар. Іво порачкував до мотора, а Міхаел тим часом, міцною линвою зв'язавши мотористові руки й ноги, скочив до керма.

Мотор працював. Іво притьмом схопився за ручку й потягнув її до себе. Мотор заревів, спінивши воду за кормою, й «Метеор» полинув по морю. Дедалі швидше. Тут Іво побачив, як із розколини, що вела до печери, вихопилися троє пачкарів й почали кричати.

Іво і Міхаел, приступивши до борту, задерикувато помахали їм рукою.

Побачивши, що «Метеор» швидко мчить далі, пачкарі хопилися рушниць і почали стріляти. Хлопці попадали на палубі, й кулі просвистіли високо над їхніми головами. Тоді пачкарі кинулися До свого човна, але той був до краю наладнований скринями. Пачкарі похапцем почали скидати скрині у воду, та коли сіли на весла, було вже запізно. Шаленіючи від люті, вони знову заходилися стріляти по кораблеві, а той плив чимраз швидше. Їхній власний корабель тікав од них! Ось він зухвало обминув острів, і стугін мотора розлігся понад тихою рівнявою моря.

Розлютований Лоренцо шматував на собі волосся, сипав прокльони і аж гарчав од гніву. Пачкарі кількома помахами весел підігнали човна до острова. Лоренцо вискочив на берег і, стрибаючи з каменя на камінь, спритно вихопився аж на самий верх скелі. Звідти він побачив, що «Метеор» узяв курс на» сусідній скелястий острів. Довго ще вимахував Лоренцо кулаками та скреготав зубами, а тоді, геть знесилівши від люті, повернувся до своїх приятелів, що сумно сиділи коло печери.

Сонце хилилося на спадень.

Крізь тишу, що зависла над морською гладінню, раз у раз долинав іще притлумлений голос мотора, аж поки й зовсім не змовк.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

розповідає, як команда «Синьої чайки» врятувалася з полону пачкарів

Тепер уже й решта хлопців вилізли зі своєї в'язниці. Хоч вони ще не остаточно прочумалися зі страху, але з цікавістю й подивом оглядали корабель. «Метеор», гуркочучи, впевнено долав нешироку протоку поміж двох островів. Іво, усе ще блідий, з краплинами поту на чолі, але сповнений рішучості, стояв коло щогли.

Який величезний корабель! І які молоді моряки!

Міхаел спритно порався коло штурвала. Колесо слухняно оберталося в руках стернового. Але куди правувати?..

Хлопці перетягли непритомного моториста до каюти й поклали на ліжко. Обличчя в нього було смертельно бліде, й Іво раз у раз схилявся над ним, прислухаючись до його дихання. А що коли він помре?.. Від самої думки про це хлопцеві ставало моторошно. Іво без упину змочував водою матросові голову, намагаючись усіма засобами привести його до тями.

Вгорі, на палубі, Іво знову розподілив між хлопцями їхні обов'язки. Щоправда, роботи тут було не дуже багато. Поки що мотор сам гонив корабель уперед, але дати собі раду з отим мотором ніхто з хлопців не міг. Ну, то нехай собі гуркоче, доки не зупиниться! А зупиниться, тоді хлопці піднімуть вітрила! Але ж які тут вітрила! На цьому кораблі все не так, як на «Чайці». Тут тобі й грот-щогла, й фок-щогла, а що вже тих рей, та шкотів, та ланцюгів, аж голова йде обертом.

Наче навмисно, мотор зупинився. Добре, що хлопці завчасу наготували вітрила. Але й намордувалися ж вони, коли їх напинали!

Та куди ж їм плисти?.. Чи далеко вони від власної домівки? Міхаел з Івом тримали курс на північ замість північного сходу, й самі того не відаючи, пливли якраз-чимдалі від дому. Надвечори вони загледіли попереду високий скелястий острів. На березі острова не було й знаку людських осель. Та хлопці однаково поклали пристати до берега й дочекатися ранку.

Нагледівши затишну бухточку, вони завернули туди корабель і кинули якір. Оглушливо забрязкотів якірний ланцюг. Тепер можна й відпочити.

Петер зварив вечерю. Угорі на палубі було невеличке вогнище, а в трюмі – комора з чималими запасами харчів. Тож хлопці мали на вечерю смачну поленту, що просто плавала в маслі, а також по добрячому шматку копченого м'яса. Після такої вечері всі були в доброму гуморі.

– Ого-го! – вигукував Юре. – Це вже вам не абищо!

– Атож! – відказав на те Франьо. – Ми зараз, наче справжні пірати. Я вже й не шкодую, що втік із дому.

– Одне прикро, – впав у розмову Перо, – ніхто не повірить у те, що сталося з нами!

– А повірить! – не погодився Міхаел. – Ось нехай ми приведем їм під носа «Метеора» та ще бранця свого покажемо, одразу повірять! Боюся тільки, що дістану від батька лупня, бо давно вже з дому.

– Це вже точно! – сміявся Петер. – А я голову дам собі відтяти, якщо хтось із наших старих ступав на таку палубу!

Спати полягали радісні, потомлені й горді своїми пригодами. От аби тільки швидше дістатися додому!

Лише Іво не лягав спати. Він запалив ліхтар і пішов до каюти навідати Анте. Моторист на мить прийшов до тями, але відразу ж ізнов знепритомнів, його била пропасниця, він марив. З його вуст вихоплювалися якісь уривки фраз. Їх важко було зрозуміти, й вони наганяли жаху на Іва:

– Та це ж убивство… друзі, не стріляйте… О-о, ми їх убили…

Згодом Анте трохи заспокоївся, замовк. Десь опівночі він очутився. Розгублено озирнувся навколо, хотів був підвестися з ліжка й лише тоді помітив, що його зв'язано. Поволі до нього поверталася пам'ять. Іво швиденько розбудив Міхаела, й тепер обидва хлопці стояли коло ліжка. Упізнавши їх, моторист почав усвідомлювати, що з ним приключилося.

– Де я?.. – пошепки спитав Анте. – Чому мене зв'язано?.. – Він усе ще не міг збагнути, що опинився під владою тих дітваків, яких було замкнено в трюмі.

– Ви наш бранець, – спокійно відповів йому Іво.

– Ти, шмаркачу, прикуси язика… – скипів несподівано Анте, але відразу ж примовк. Чого кричати? На ще більший посміх? Хіба ж і так не ганьба, що ці шибеники подолали й зв'язали його? Він стримався і спитав лише – А де мої приятелі?

– Ми їх залишили на острові. Човен у них є, якось-то виберуться. – Іво повів йому кількома словами про все, що відбулося.

Вражений такою спритністю цих хлопчаків, моторист зніяковіло всміхнувся, глибоко зітхнув і попрохав:

– Ану, герої, принесіть-но мені склянку вина!

Міхаел побіг до комори, де стояло барило вина, й незабаром повернувся. Бранець жадібно випив вино, потім підвів угору голову, якийсь час зачудовано й засмучено дивився на свої пута, а тоді спробував усміхнутися й покірно прошепотів:

– На добраніч, хлопці! Давно вже я не засинав так спокійно та безтурботно, як оце зараз!

Він знову похилив голову на подушку, заплющив очі й, мабуть, справді одразу ж заснув. Дихав Анте рівно, обличчя в нього було спокійне.

Хлопці здивовано перезирнулися, тоді забрали ліхтар, замкнули за собою двері каюти й пішли оглянути корабель. Їхні друзі солодко спали. Тільки Перо, який ніс вахту на палубі, гукнув згори:

– Усе гаразд!

Іво й Франьо спустилися в трюм. Як ми вже казали, «Метеор» був торговельний корабель, який перевозив з Італії до Спліта субтропічні овочі. І ніхто ніколи й гадки не мав, що на цьому кораблі діяла контрабандистська зграя. Під трюмом, завантаженим овочами, було ще одне дно, й простір поміж днищами було заповнено такими ж самими скринями, які хлопці вже бачили в печері. В цьому складі переховувалося кілька тонн контрабандних товарів. Справжнє багатство!

Хлопці знайшли тут кілька рушниць і повну скриню набоїв: пачкарі були добре озброєні, й не один раз між ними та митною сторожею відбувалися гострі сутички.

Коли почало дніти, вся команда була вже на ногах. Треба було вирушати. Але куди?.. В якому напрямі?.. Де вони є зараз?..

Іво вирішив спитати поради в моториста. Анте то напевно знає море, може, він і погодиться допомогти їм.

Бранець у каюті вже не спав. Його змарніле неголене обличчя було спокійне, в очах світилася прихована зажура. Пута не дозволяли бранцеві підвестися, тож він лежав горілиць, втупивши очі в стелю й прислухаючись до металічного дзвону хвиль, що долинав крізь прочинений ілюмінатор. Але на серці в Анте, мабуть, аж кипіло. Він почував себе так, немов прокинувся від якогось дивного сну. Всередині в нього ніби щось надломилось і зруйнувалося. Він не впізнавав самого себе, і що найдивніше – навіть не відчував ані гніву, ні злості до хлопчаків, які так позбиткувалися над ним.

Анте було років п'ятдесят. Глибокий і довгий шрам, що тягнувся від чола аж до носа, так спотворював йому обличчя, що, либонь, кожен жахався, забачивши його вперше.

Іво відімкнув двері й підніс бранцеві гарячого чаю. В серці хлопцевім теж точилася боротьба. Він радо перетяв би мотористові пута, але боявся зробити це: бранець дужий, як ведмідь, хоч спутаний – він наче безпомічне дитя! А такий жаль – моторист, певно, був досвідчений моряк!

– То що ж ти збираєшся робити зі мною, хлопче? – спитав Анте.

– Разом із кораблем і товаром у найближчім порту віддамо вас властям! – рішуче відказав Іво.

Анте помовчав, зацікавлено поглядаючи на цього хороброго хлопчину, й трохи перегодом мовив:

– Ти геройський хлопець! Але скажи мені, який дідько поніс тебе й твоїх друзів у море на тій вашій жалюгідній шкаралупині? Мабуть, повтікали з дому? Або забаглося погратися в робінзонів?..

Іво поставив чай на стіл, присів до того столу й мовив розважно:

– Ні те, ані інше! Я й мої друзі – команда «Синьої чайки»! Ми вирішили поспіль жити й поспіль працювати. Хочемо стати досвідченими й сміливими рибалками. Коли мій батько повернувся з Бразілії на Чайчин острів, він весь час напоумлював рибалок, що добрий вилов вони матимуть тільки тоді, коли рибалчитимуть усі гуртом, коли об'єднаються в рибальську артіль – бо ж усім відомо, що сотня рук на багато дужча за дві.

Отак і розповів Іво мотористові сумну історію свого безталанного батька, а також історію «Синьої чайки» – одне слово, все, аж до тої миті, коли він оглушив Анте ломакою по голові.

Анте уважно слухав хлопця. Коли ж той згадав про гроші, які батько змарнував у місті, моторист страшенно зблід, зіниці в нього розширилися, ніби перед ним з'явилася якась примара, він здригнувся і застогнав. Коли ж Іво розповів, як рибалки прогнали його батька з острова, в Анте затремтіли губи, а шрам на чолі йому посинів і набряк.

– Отак і сталося, що тільки через багато років повернувся батько додому. Повернувся, щоб померти. Несила йому було далі жити, – дуже багато зазнав він лиха на своїм віку, та надто вже гнітило його сумління за кривду, заподіяну рибалкам.

Батько заповів мені «Синю чайку» і свою мрію. А я зібрав хлопців з нашого селища й запропонував їм гуртом узятися до діла. Один за всіх, а всі за одного! Й усі поміж собою рівні. Зараз ми, звісно, ще діти, але коли підростем, то всім доведемо, чого можна досягти спільною працею. Я вірю, що матимемо згодом великий корабель і зможемо виходити далеко у відкрите море, де вилов значно багатший. І кожен, хто захоче чесно працювати, зможе пристати до нас. І ніяких заздрощів не буде поміж нас, бо всі ми працюватимемо однаково й порівну розподілятимемо плоди своєї праці. О, мій батько добре усе це зміркував!

Коли моторист знову заговорив до Іва, голос його був добрий і ласкавий:

– Хлопче, дорогий, якби в мене були вільні руки, я обійняв би тебе зараз… Ти кажеш, що твого батька прогнали з острова й він помер?.. То аби ти знав, синку, що й цей гріх лежить на моїй совісті!

Йому здавило горло, й він застогнав, немов зацькований звір, повалився з ліжка на підлогу, потім став навколішки й, простягнувши до хлопця зв'язані руки, скрикнув:

– Звільни мене! І пробач мені!

Іво був украй здивований цим бурхливим виявом щирого каяття, й десь у глибині серця в нього озвався жаль до цієї людини. Він, не вагаючись, дістав ніж з-поза череска й перетяв пута на руках Анте. Увесь його страх перед цим чоловіком десь зник. Анте повільно підвівся, взяв ніж з рук Іва, розітнув собі пута на ногах, випростався, простягнув Івові свою правицю й промовив глухо:

– Ось тобі рука, мій рятівниче. Я твій і нікуди від тебе не втечу. Веди мене на палубу!

Іво відчинив двері.

Коли з люка над палубою несподівано показалася мотористова голова, хлопці потетеріли зі страху, бо гадали, що то пачкар сам розірвав собі пута. Але, загледівши Іва, який ішов слідом за Анте, вони одразу заспокоїлися. А Анте всміхнувся їм і покірно сказав:

– Не бійтеся, хлопці! Нічого поганого я вам не зроблю!

Він присів на велику бухту линви попід щоглою, заплющив очі, бо сонце сліпучо світило в обличчя, кілька раз глибоко вдихнув повітря й, поляпавши себе по кишенях, засмучено згадав:

– Моя люлька!

Міхаел дістав зі своєї кишені мотористову люльку. Вона випала в Анте з рота, коли той упав на палубу, а Міхаел підібрав ту люльку й заховав.

Анте вдячно поглянув на хлопця, набив люльку тютюном і припалив. Потім заговорив тихо, наче сам до себе. Хлопці підступили ближче, а потім один за одним посідали просто на палубі, здивовано слухаючи історію людини зі шрамом.