Текст книги "Команда "Синьої чайки""

Автор книги: Тоне Селишкар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

розповідає, як команда Синьої чайки» мало не позбулася свого корабля і як повернула його собі знов

За кілька днів Іво уже оклигав і міг сидіти біля своєї хатини. Міхаел і Перо ходили до міста по фарбу, й тепер «Чайка», ясніючи ярою синизною, вигрівалася на сонці. Яка ж вона стала гарна! Мілева принесла клапоть синього полотна й пошила з нього прапор. Юре припнув той прапор на вершечку щогли, й тепер він гордо майорів під вітром. Друзі нетерпляче чекали тої хвилини, коли оновлену «Чайку» можна буде спустити на море. Треба тільки, щоб фарба добре висохла та Іво уже зовсім одужав.

Вечорами, коли Іво залишався сам, він запалював свічку й гортав папери, знайдені на баркасі в шматкові парусини. То був щоденник, якого батько вів останнього року свого вигнання. Писано щоденник олівцем, окремі його сторінки пошкоджено морською водою, почерк подеколи нерозбірливий… Але те, що можна було розібрати, хлопець читав з великою цікавістю й хвилюванням.

Безталанний вигнанець на сторінках щоденника згадував свою молодість, що минула на чужині, оплакував жінку й сина. Ця сумна сповідь від початку й до кінця була пронизана докорами сумління, що ятрили старого моряка за кривду, заподіяну рибалкам, До чого він тільки не брався під час свого вигнання, щоб зібрати гроші й повернути свій борг, але ні в чім йому не таланило.

Чимало рядків було присвячено рибальським артілям, спільній праці, дружбі та взаємодопомозі. Батько писав, що погано живеться в світі, коли людина визискує людину. Рибалки мусять гарувати, а торгівець платить за рибу так мало, що їм ледь вистачає на поленту. Торгівці багатіють, а рибалки дедалі убожіють. А от коли б рибалки об'єдналися, коли б і всі інші трудівники світу об'єдналися, то вони могли б гори зрушити з місця…

«О, коли б велич цієї ідеї захопила мого сина, – писав батько наприкінці щоденника. – Коли б він усе своє життя присвятив боротьбі за щасливу долю бідного люду!»

Далі батько розповідав кілька буденних історій з рибальського життя:

«Сьогодні я був свідок обурливої сварки та бійки. Рибалки зчепилися поміж собою за тунця. Великий табун цієї риби підійшов до берега побіля двох селищ. Замість домовитися й гуртом виловити рибу, рибалки вдалися до суперечки. Кожне селище доводило, що риба належить саме йому. Доки вони отак сварилися, тунець пішов собі. Поміж рибалками зчинилася бійка. Вони розійшлися ворогами».

«… А за кілька день сталося таке: Штефан угледів на обмілині велику акулу. За впольовану акулу влада видає рибалкам винагороду, проте полювання на цього хижака дуже небезпечне: не менше десятка людей потрібно, щоб ускромити його. Але Штефан поласився на гроші й, не сказавши нікому з сусідів, налаштував баркас та вдвох із сином пішов на акулу. Хижачка мала завдовжки сім метрів, і вони, певна річ, її не подужали. Акула втекла та ще й геть пошматувала їм сіті. А все те через пожадливість! Прецінь сто рук завжди дужчі за дві! Сотня рук і гору за іграшки переверне, а дві – хіба що однісіньку лопату».

Іво глибоко замислився. Він ладен був хоч зараз спорядити «Чайку», скликати своїх друзів і негайно вирушити в путь. Екіпаж «Синьої чайки»! Побратимство «Синьої чайки»! Побратимство друзів і товаришів!..

Іво все обміркував, усе врахував! У селищі він довідався, що підрядчик з каменоломні найняв усі рибальські баркаси на транспортування обробленого каменю. Тож не буде зайвих свідків, коли «Чайка» вперше напне своє вітрило! А зробивши кілька пробних рейсів уздовж берега, «Синя чайка» вирушить з піднятим угору прапором просто до каменоломні й пройде перед усіма баркасами, які саме вантажитимуть камінь… Серце в Іва закалатало, коли він уявив собі цю картину, й цілу ніч по тому хлопчина не міг заснути…

Ще вдосвіта Іво схопився з ліжка й кинувся до вікна. Але що це? Невже він марить? «Синя чайка» зникла.

Іва наче хто різнув по серці ножем. Він стрімголов помчав до моря, туди, де ще вчора ввечері стояло судно По «Чайці» не було й сліду – хіба що легенька смужечка лишилася на піску. А в морі, скільки сягало око, – жодного вітрила. Схлипуючи від жалю, Іво розпачливо бігав берегом. Нарешті, знеможено присів на долішній сходинці й розгублено втупив очі в пісок, де ще недавно спочивала «Чайка».

Зненацька він згадав про Юста, свого старого друга й заступника, й метнувся до нього. Вибігши на крутий берег, Іво глянув згори на затоку й скам'янів з подиву: долі, на хвилях затоки, погойдувалася його «Синя чайка»! Хлопець знову гайнув униз і побачив, що вітрильника прикуто до пристані дебелим ретязем. Іво озирнувся на безлюдне селище. Там панувала тиша. Хлопці ще спали. Жінки поралися на виноградниках, а рибалки на своїх вітрильниках вирушили до каменоломні.

Іво подався до Юстової хати. Старий саме спочивав у затінку дикого винограду на своєму подвір'ї. Уздрівши збентежене хлопцеве обличчя, Юст вийняв люльку з рота й мовив заклопотано:

– Я гадав, що людське обурення вже вляглося, та помилився. Учора всі ті, що зазнали кривди від твого батька, зійшлися й поклали собі відібрати в тебе «Чайку», продати її, а гроші поділити між собою. Мовляв, у такий спосіб вони повернуть хоча б частку того, що втратили колись. Я не зміг їх відрадити. Вночі вони перегнали твій баркас у затоку, й тепер він чекає там на купця.

Іво дивився на Юста, й сумні-сумні думки обсіли його.

– Як же я тепер буду без «Чайки»? – розгублено зітхнув він.

– Вони кажуть: ти ще замолодий і неповнолітній, і, мовляв, «Чайка», власне, належить тим, кого скривдив твій батько. – Юст посадив хлопчика поруч себе на лаві й намагався втішити його. Тим часом з хати вийшла Мілева й з цікавістю прислухалася до цієї сумної розмови. А Юст казав хлопцеві:

– Не піддавайся розпуці, Іво! Якось-то воно обійдеться. Зараз ти нічого не вдієш проти громади. Бач, доволі часу вже минуло, а ті люди ще вважають твого батька своїм боржником.

– Але ж «Чайка» тепер моя! Навіть не моя, а наша! Міхаелова, Франьова, Петерова…

– Може, саме це їх і наполохало; побачили, як ви лагодите баркас, і подумали собі: вони ж іще діти, нерозважливі діти, не вбережуть, занапастять такого ладного човна…

– Я попрохаю рибалок, коли вони повернуться додому, щоб віддали мені баркас! – мовив сумно Іво. – І пообіцяю сплатити їм батьків борг…

– Кинь ти про це й думати! – заперечив Юст. – Рибалки повернуться лише наприкінці тижня й привезуть із собою покупця. Окрім того, вони домовилися, що візьмуть тебе до себе в селище, щоб ти не здичавів, бува, живучи на самоті. Щодня переходитимеш у іншу хату…

– Іво на це ніколи не згодиться! – гаряче вигукнула Мілева.

– Я не буду жебрачити, нізащо! – рішуче мовив Іво.

Похнюпившись, почвалав він на вулицю, а звідти на цвинтар, присів на могилку, й серце його зайшлося від болю. Краще вже вмерти, ніж поневірятися по чужих хатах та слухати нескінченні докори… Іво довго дивився на безмежне море, що полум'яніло в променях ранкового сонця.

Обличчя його раптом набрало виразу рішучості, чоло прояснилося. Іво підвівся й тої ж миті побачив Мілеву, що саме підходила до нього. Дівчинка також була засмучена, але, вздрівши Івове рішуче обличчя, всміхнулася й мовила:

– Не журися! Все буде гаразд!

– Повинно бути! – гаряче відказав Іво. – От що, Мілево, збери усіх хлопців і приведи до мене!

Незабаром хлопці збіглися до Івової хати. Ще дорогою вони дізналися про те, що сталося з «Чайкою», і тепер були вкрай схвильовані та ображені. Їхнього запалу та відваги й сліду не лишилося.

Пригнічені, зневірені, сиділи побратими «Синьої чайки» і напружено чекали, що скаже їм їхній ватажок. Капітан без корабля…

– Друзі, – почав Іво, – «Чайка» – наша! Хіба ж не так?

– Наша! – закричали всі гуртом. – Хіба задурно ми гарували в каменоломні? Хіба задурно тебе поранено в голову?

– Тож наша вона й буде! – твердо проказав Іво. – Рибалки цієї ночі ще не повернуться. Ми вдвох з Міхаелом на веслах приженемо «Чайку» сюди. Ви ж тим часом налаштуєте все інше: вітрила, линву, котвицю, сіті. Ви, Перо та Юре, за гроші, що в нас іще зосталися, купите в місті сухарів, трохи м'яса й сала!

– А тоді? – здивовано запитав Франьо.

– А тоді, хлопці, підемо в море на нашій «Чайці»!

Іво постеріг на обличчях своїх друзів якусь тривогу й вагання. Звичайно, він же й не подумав, що в кожного з хлопців удома є рідні – батьки, матері, брати, сестри…

– Але ж ми повернемося! – заспокоював він їх. – Ми тільки поплаваємо трохи, аби довести їм, що «Чайка» наша й що ми не боїмося моря!

Тут у розмову впала Мілева:

– Ви ось що зробіть: пливіть до каменоломні. Там зараз усі наші. Ви підійдіть до них з моря й скажіть, що «Чайка» належить нам! Адже це справді так – Іво успадкував її від батька, який аж занадто дорого заплатив за свою провину. Тепер «Чайка» належить нам, дітям рибалок. То навіщо ж віддавати її в чужі руки? Отак їм і скажіть! А я спробую заспокоїти жінок. – Мілеві страшно було й подумати, як хвилюватимуться матері її товаришів.

Всі пристали до Мілевиної пропозиції й одразу ж заходилися ладнатися в путь. Цілий день минув у клопотах. Перо і Юре притягли з міста харчі; їм пощастило – вони не зустріли нікого, хто міг би стати хлопцям на перешкоді. Міхаел кілька разів ходив розвідувати на пристань…

Поночіло. Жінки повернулися до селища, й хлопці вдали, ніби вже сплять. Але допіру все стихло, як усі вони збіглися до Іва.

Незабаром прибігла з пристані й Мілева.

– Ключів од ланцюга ніде не знайшла, – повідомила дівчинка. – Я ось терпуга принесла.

Іво й Міхаел одразу ж помчали до пристані, прихопивши з собою моток линви. Стояла тиша, наче навколо все вимерло. Обережно підкралися хлопці до «Чайки». Іво почав пиляти ланцюг. Міхаел стояв на чатах. Незабаром одну ланку ретязі було перепиляно. Хлопці вперлися ногами в стінку причалу, щосили потягли на себе ланцюг, – і «Чайку» було визволено. Вони припасували весла й потиху відчалили од берега. Нелегко їм було гнати на веслах важкий баркас, долаючи опір вітру, що дмухав їм просто в обличчя. Але незабаром селище лишилося позаду, хлопці вийшли із затоки у море й поволі повели баркас до обмілини попід Івовою хатиною. Їхні друзі по коліна у воді брели вже їм назустріч. Буйні веселощі знов опанували членів екіпажу – «Чайка» була з ними!

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

розповідає про перший рейс «Синьої чайки», про жахливий шторм на морі й про…

Хлопці працювали, закасавши рукави, – треба було поспішати, доки ніхто не заскочив їх тут. Вони знесли на баркас усе, що наготували: барильце води, харч, сіті; звели вгору щоглу й припнули вітрило. Іво переніс до скрині на кормі «Чайки» усе своє майно. Сюди ж заховали хліб, сало, м'ясо.

Десь опівночі вітрильник було споряджено.

Море ледь чутно плюскотіло, ніч стояла ясна, зорі горіли на небі, й тільки легесенький західний вітрець бавився прапорцем на вершечку щогли.

Мілева зажурено стоїть на березі. Вона радо пішла б у море з ними разом. Але тато в неї такий старий, він іще заслабне від хвилювання, якщо вона зникне з хати. Дівчинка прощається зі своїми друзями й зичить їм щасливої плавби.

Нарешті Іво бадьоро вигукує:

– Усі по місцях! Підняти якір! Розвинути вітрило!

Вітер вдарив у вітрило. «Чайка» здригнулася й рушила від берега. Міхаел і Перо стоять при кермі, Франьо і Юре – біля вітрила, Петер сидить на носі, він – вахтовий, а Іво стоїть, спершись на щоглу, й дивиться, дивиться, як зникає в темряві ночі Мілевина тінь.

Одійшовши від суходолу метрів на сто, вони збочили й пішли вздовж берега, сподіваючись ще поночі минути каменоломню, щоб зустріти рибалок у відкритому морі. Іво запропонував такий план. На світанку рибалки вийдуть з вантажем із каменоломні. Наладновані каменем, їхні баркаси будуть важкі й неповороткі. Наздогнавши рибалок, хлопці гукнуть їм, щоб слухали, й скажуть про свої права на «Чайку».

У відкритому морі вітер подужчав. Мов безшелесний нічний птах, «Чайка» хутко линула вперед, і двійко хлопців при вітрилі добре-таки гріли собі чуба. Ніс вітрильника розтинав хвилі, що трохи погойдували його, а коли час від часу вітер дмухав навальніше, «Чайка» лягала на бік і тоді ще прудкіше летіла вкритою брижами поверхнею. Стояла дивовижна тиша, чути було тільки хлюпіт гребінців хвилі об ніс суденця та лопотіння прапора на щоглі. Місяць милувався собою, зазираючи в море, ніби в люстро, й вода, що бралася спокійною хвилею, виблискувала за бортом, наче живе срібло. Вдалині неясно малювалися обриси довгастого острова, схожого на велетенське морське чудовисько. На березі де-не-де блимав самотній промінь, а далеко попереду мерехтіли зелені й червоні бортові вогні великого пароплава.

Помалу хлопців огорнув якийсь дивний неспокій, і той неспокій не минав, ба ще посилювався. Петер, який ніс вахту на носі, раптом відчув на своїх очах сльози, а в серце йому закралася туга по теплому куточкові в хаті, де зараз спала його мати. А тут його лякала ця неозора безмежність, ця самотність і тиша, і таємнича ніч, крізь яку вони так безстрашно пливуть. Дарма що навколо були друзі, Петер почував себе покиненим і нещасним на цьому утлому суденці.

Юре міцно тримав у руках шкот. [3]3
  Шкот– линва для натягування нижнього рогу вітрила, для керування вітрилом (морськ.).


[Закрыть]Час від часу серце йому крижаніло від страху. Якісь жахливі примари привиджувалися йому, – чи то, бува, не душі безталанних рибалок, що втонули під час шторму?

А Франьові весь час увижалося, ніби він виразно бачить попереду обриси великого моторного судна, що з усією командою потонуло десь тут узимку під час лютого шторму.

Всі хлопці важко переживали цю першу самотню нічну плавбу. Лише Іво спокійно стояв біля щогли, віддаючи команди двом керманичам. Коли повіяв прудкий зюйд-вест, [4]4
  Зюйд-вест– південно-західний вітер (морськ).


[Закрыть]він наказав підняти ще одне вітрило. Тепер «Чайка», нахилившись під тиском вітру, що дмухав з моря, бігла ще жвавіше. Пінилася розітнута носом хвиля та яснів кільватерний слід, що в місячному сяйві видавався срібною линвою. Іво думав про море, про гірку батькову долю, й ті думки палили його дужче од вогню. Зробити так, щоб не тяжів над батьковою могилою гнів та образа людська, справдити батькову мрію, – ось чого прагнув Іво, ось про що він думав. Але, щоб справдити батькову мрію, потрібна «Синя чайка». Вона була тепер для Іва дорожча за все на світі. І він вірив у «Чайку», так вірив, що його не лякали ні ніч, ні вітер, ні самотність. Хлопець поглядав на зорі. Великий Віз стояв над ним, припнутий до Малого Воза, й Полярна зоря яскраво й світло горіла на небосхилі. Маленькі, кучеряві хмарки горнулися до місяця, а вітер гонив їх небом, наче отару заблудлих овець. Потеплішало, хоч вітер подеколи прудко хльоскав у розвинені вітрила.

Ось-ось мали показатися білі скелі каменоломні. Вона, здається, була вже недалеко. Щоб набрати більше вітру у вітрила, хлопці відійшли від берега ще метрів на сто. Тут море було на диво бурхливе. Вода ніби починала закипати. Попереду вітрильника ніби сіялася мжичка – то злітали високо вгору тисячі дрібних краплинок, коли хвилі билися в ніс суденця. Вітер несподівано вщух, але вітрильник мчав дедалі хутчіш. Хлопців усе це анітрішечки не хвилювало – аби тільки швидше вже починало світати, прецінь за дня плисти якось приємніше. Далеко-далеко крізь темряву ночі заясніли відблиски потужних ацетиленових ліхтарів, які освітлювали каменоломню, й хлопці скерували «Чайку» в тому напрямі. Іво гадав, що десь за години три вони будуть там. А що тимчасовий порт каменоломні лежить по той бік скелястого мису, то Іво повертав кермо так, аби «Чайка» великим півколом обійшла пристань і на світанку перепинила рибалок, які саме виходитимуть у відкрите море.

Тим часом хвиля зростала й уже перешкоджала вітрильникові посуватися вперед. Ніч несподівано потемнішала, а з-поза високого пасма Біокових гір посунули кошлаті чорні хмари, які незабаром закрили Місяць. Десь понад островом замиготіли блискавки, небо почорніло, море загрозливо клекотіло й пінилося, немов хотіло одірватися від дна й пуститися в шалений танок.

Хлопців пойняв жах.

– Ой лишенько! – зойкнув Юре. – Потонемо…

Іво міцно тримався щогли й, хоч у голові йому паморочилося від незвички, намагався скерувати вітрильник до берега. Але вітер гонив баркас у протилежному напрямку. Іво спробував був згорнути вітрило та йти з самим лише клівером, [5]5
  Клівер– трикутне вітрило на носі судна (морськ).


[Закрыть]проте шалений вітер одразу пошматував той клівер. «Чайка» так накренилася, що навіть черпнула води. Франьо і Юре Закричали одчайдуш і почали кликати на поміч усіх святих.

А двійко стернових, із жахом поглядаючи на спінені хвилі, прислухалися до глухого гуготіння шторму, що блискавично насувався з моря.

Іво дивився на небо. Видно було, що ось-ось почнеться одна з тих весняних гроз із громом та блискавками, які, хоч і швидко минають, проте дуже небезпечні для моряків. Хвилі з шаленою швидкістю несли «Чайку» ген у безмежне море. Повернути назад до острова не було ніякої змоги – ураганний зюйд-вест свавільно гонив вітрильник поперед себе. Іво раптом уздрів вогонь маяка в напрямку острова Віс, але тої ж миті «Чайку» підхопили знавіснілі хвилі відкритого моря.

Завирувало. У повітрі захурчало, загуло. Вітрило, дарма що припнуте, раз у раз несамовито хряскало по щоглі. На превелику силу хлопці зняли його й прив'язали на дні баркаса.

Юре захлипав, а слідом за ним і Міхаел. Іво та решта хлопчаків гарячково хапалися за першу-ліпшу тверду опору. Ось вони злетіли у височінь, ось знов упали в безодню… Страхітлива блискавка розітнула темряву. Іво, хоч і сам уже втрачав надію, раз у раз підбадьорював своїх товаришів, намагаючись перекричати гуготіння бурі:

– Не піддавайтеся, хлопці! Незабаром це мине! Тримайтеся міцніш! Егей, екіпаже «Синьої чайки»!

Висока хвиля заплеснула баркас, і хлопці кинулися притьмом вичерпувати воду, що заливала дно вітрильника. Барильце з водою, яке було погано прив'язане, змило хвилею. Юре трусився наче в лихоманці, й репетував нелюдським голосом. Хвиля змила б і його, коли б хлопці не наспіли на поміч. Іво, сидячи біля товариша, всіляко втішав його. Вдарив грім, аж повітря здригнулося, й цієї жахливої миті, коли хлопці втратили вже будь-яку надію на порятунок, Іво постеріг у сяйві блискавки зовсім поряд велику моторну шхуну. Він заволав на все горло, але марно. Хіба міг хто почути його крізь ревище скаженої бурі?

Несподівано попереду «Чайки» виникли обриси самотнього скелястого острова. Хлопці бачили, як дикі спінені хвилі гоном гнали до прибережного скелля, й перш ніж встигли збагнути цю нову небезпеку, велетенська крута хвиля підхопила вітрильник і, вкривши піною, здійняла його високо вгору під гуркіт і громохкотіння бурі. Хлопцям навіть видалося, ніби їх швиргонуло в повітря, але наступної миті вони гепнулись долі, й весь екіпаж «Чайки» змило з палуби. Іво ще побачив тільки, як Пера та Юре хвиля понесла назад у море, потім він ударився об камінь, упав, і в очах йому потьмарилось. Але за мить Іво опритомнів. Просто перед ним нерухомо лежав Франьо, трохи далі – Міхаел; Петер, напружуючи останні сили, намагавсь утриматись на слизькій скелі, щоб його не злизала хвиля, яка без угаву била в камінь. Іво насилу перетягнув Петера в безпечне місце.

Нараз їм сяйнула думка: треба негайно рятувати все, що можна зняти з баркаса. Шторм не вщухав, і хвилі що набігали на скелясте узбережжя, перекочувалися по палубі «Чайки», заплішеної поміж двома кам'яними брилами. Перенісши під стрімку скелю двох своїх товаришів, які й досі ще не очутилися, Іво та Петер похапцем побігли до «Чайки» й зняли з неї все, що там залишилося.

Тільки тепер вони відчули страшну втому.

Нестерпучий біль пойняв Іва, коли він згадав, що море поглинуло двох їхніх друзів. Виснажений до краю, він знову почвалав до берега й довго розпачливо волав до здичавілої ночі. І Потім повернувся до Петера, впав побіля нього, й чорна темінь утоми огорнула його.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

розповідає про щасливий порятунок наших мандрівників, про скарб, знайдений на самотньому острові, про контрабандистів та про інші важливі речі

Сонце підбивалося дедалі вище в чистому дранковому небі, на якому не було й сліду вчорашніх грозових хмар. Заспокоїлося й море. Навіть не вірилося, що напередодні воно було таке дике й нещадне. Тільки прибережні хвилі усе ще сердито перекочувалися через скелля та чаїна зграя, кигичучи, кружляла понад баркасом, що лежав наче знебула істота.

Міхаел та Іво прокинулися перші. Нелюдська втома й страх, зажитий ними, виснажили хлопчаків до краю. Петер і Франьо лежали неподалік «Чайки» й стогнали: вони дуже забилися об узбережне скелля.

Але найболючіше для хлопців – згадувати своїх товаришів, що загинули під час бурі.

– А може, вони якось урятувалися? – зітхає Міхаел, сумно вдивляючись у скелястий острівець, що виблискує на сонці десь за тисячу метрів звідси.

– О, якби ж то воно було так! – скрушно мовить Іво, картаючись за долю двох загиблих товаришів.

Зусиллям волі він жене геть болісні думки, рішуче підводиться й іде до «Чайки». Вона лежить на лівому боці. Стерно лишилося ціле, але з бортів обідрано свіжу синю фарбу і щонайгірше – море забрало вітрило. Хлопці переглянули те, що пощастило врятувати вночі. Хліб, щоправда, розмокнув і непридатний до вжитку, зате сухарі можна їсти, а м'ясо та сало й зовсім не пошкоджено. От тільки барильце з водою! А поранених Петера й Франя мучить спрага. І хтозна, чи знайдеться десь вода на цьому скелястому острові…

Міхаел теж пішов оглянути «Чайку», – адже вона – їхній єдиний порятунок. Зараз, коли море відступило, «Чайка» опинилася метрів за десять від смуги прибою, але шлях до води їй заступають величезні брили. Тягти баркас до води не можна, а підняти й перенести його через скелі не стане снаги.

Та навіть коли б їм і поталанило зробити це, то де ж вони дістануть вітрило?

Іво бачив: самотужки звідси їм не вирватись. Доведеться кілька день перебути тут, поки поблизу острова пройде якесь судно й забере їх. Тож треба за всяку ціну знайти воду. Без води вони загинуть.

Усе, що ще лишалося на «Чайці», хлопці перенесли під захисток високої стрімкої скелі. Коли Міхаел узяв у руки торбинку з борошном, то вона тріснула й борошно висипалось на пісок. А разом з ним із торбинки випало кілька лимонів! Тепер хлопці матимуть чим хоч трохи угамувати нестерпну спрагу.

Петер уже сидів, але Франя ще й досі била пропасниця. Гарячі сльози покотилися пораненим з очей, коли вони почули, що море поглинуло двох їхніх товаришів. Іво перев'язав Петерові поранену руку й дав півлимона. Франьо пожадливо смоктав свою половину лимона.

Проте питну воду треба шукати неодмінно! Іво й Міхаел вирушили на пошуки. Видряпавшись на вершечок горба, вони розглянулися навсебіч, і сумна картина пустельного острова постала перед ними. Самі скелі, голі, порожні, неживі скелі! Вивітрені й роз'їдені водою вапнякові схили північного узбережжя острова майже прямовисною стіною спускалися до моря. Острів мав метрів п'ятсот завдовжки й метрів двісті завширшки, а його найвища скеля здіймалася метрів на п'ятдесят. Лише в розпадинах скель росли невисокі кущики вересу та де-не-де трішки ріденької колючої травиці, в якій наполохано ховалися великі зелені ящірки. А води ніде не було! Хлопці сходили вздовж і впоперек увесь острів, піт збігав їм з чола, дошкуляла страшенна спрага, а води не було!

Вони вже збиралися вернутися назад, коли це Міхаел постеріг у скелі вузьку розколину, з якої линула приємна прохолода. Він кинув туди камінчик і напружено прислухався. Згодом почувся глухий сплеск. Що це?

Хлопці вирішили обшукати печеру. Був уже полудень, сонце палило нещадно, скелі аж пашіли, але друзі таки мусили повернутися на берег по ліхтар і линву. Бо хто знає, яка глибока та печера?

Незабаром вони повернулися назад, несучи якірну линву й ліхтар. Хоч той ліхтар був дещо пошкоджений, але міг іще прислужитися хлопцям. Сірники теж уже висохли під пекучими променями сонця. Міхаел засунув за пасок сокирку, прецінь ніхто не знає, що там їх чекає; запалили ліхтар і обережно полізли в печеру.

Спочатку хлопці йшли якимось тісним хідником, що доволі круто спускався наниз. Було темно. Там, де кінчався хідник, почувся глухий шум води, схожий на плескіт морських хвиль об камінь, знизу потягло прохолодою. Зненацька перед хлопцями зазяяло провалля, з якого не видно було жодного виходу. Хлопці наготували линву, прив'язали на долішній кінець ліхтар і обережно почали опускати його в урвище. Виявилося, що провалля те не таке вже й глибоке, як видалося спочатку, бо невдовзі в світлі ліхтаря заблищала вода.

– Це море! – вигукнув Іво. – Поглянь он туди!

Так, це й справді було море! Звідкись ліворуч у печеру просякало світло.

– Тримай, я спущуся долі! – вирішив Міхаел.

Він обережно спустився линвою до самого ліхтаря й, повиснувши над водою, оглянув печеру. Праворуч дно печери виступало з води, й там, на поличках, вирубаних просто в скелі, видно було невиразні обриси якихось речей, щось схоже на великі дерев'яні скрині. Раптом Міхаел побачив розколину в стіні печери, крізь яку просякало світло. Вона була широченька – крізь неї міг пройти навіть човен. Міхаел помалу спустився ще нижче, став ногами на дно печери – вода сягала йому лише поперека – й побрів водою до виходу. Розколина вивела його до моря, точніше до невеличкої вузенької затоки. Береги затоки були всіяні уламками скель, і тому побачити вхід печери з моря не можна було.

Міхаел повернувся до полиць у печері й застиг з подиву. Очі його вже звикли до сутінків. Ніде не було живої душі, тільки вода потайно хлюпотіла в кам'яних западинах. Що то? Скарб?.. Схованка пачкарів?

Міхаел схопився за сокирку. Гукнув Івові, щоб той хутчій спускався линвою наниз. Вони обережно підважили сокиркою віка горішніх скринь: Іво сягнув рукою в одну й намацав там щось м'яке і шурхотливе. Вихопив руку із скрині, й при світлі ліхтаря хлопці побачили на Івовій долоні… чай!

Вони обережно повідчиняли всі скрині, що стояли згори, й знайшли там дивовижні речі: каву, тютюн, пляшки з англійським ромом, зброю, італійський шовк, а в двох скринях було повно пороху та набоїв до мисливських рушниць. Тільки тепер хлопці вкмітили, що на кожній скрині написано щось чужими мовами, це їм усе пояснило: вони натрапили на таємну криївку пачкарів!

Хлопці знову позачиняли всі віка, й лише з останньої скрині Іво набрав кілька жмень пороху. Потім вони старанно замели по собі всі сліди й вибралися з печери. Діставшися нагору, хлопці посідали на осонні, значливо перезирнулися.

– Гм, якби винести усе це звідти, ото б ми розбагатіли! – мовив Міхаел.

– Так, це справжня схованка пачкарів! – проказав Іво. – І добре замаскована. Годі й сподіватися, щоб хтось нагледів з моря вхід до печери.

– Що ж ми робитимем? – заклопотано спитав Міхаел.

Іво й сам напружено міркував про це. Хлопців так захопило це відкриття, що вони навіть забули про спрагу. Далеко навсебіч простяглася морська рівнина, й ніде жодного вітрила. Раптом Іво згадав моторне судно, яке побачив під час шторму. Лише тепер він зміркував, що корабель той ішов без бортових вогнів… Аж тут вони зачули якісь вигуки з їхнього таборища й щодуху побралися туди. Петер вибіг їм назустріч, червоний од збудження, й квапливо сповістив:

– Я бачив далеко в морі великий вітрильник! І навіть виразно чув мотор. Але зараз вітрильник зайшов за он той острів…

У хлопців зажевріла надія на близький порятунок. Навіть Франьо підвівся й пошкутильгав до «Чайки». Друзі посідали в коло, щоб поїсти й порадитися. Доля, здається, їм усміхнулася, й коли б не сумна загибель товаришів, то можна було б спокійнісінько чекати на щасливе закінчення їхньої першої пригоди. Але щось таки треба робити, годі бити байдики!

Іво дістав зі скрині на «Чайці» клапті старих вітрил, хлопці попороли свої куртки та сорочки, й за якийсь час Петер та Франьо вже спритно шили з усього того нове вітрило. Міхаел майстрував із весел хрестовину під вітрило, а Іво тим часом оглядав з усіх боків скелі, що заступали «Чайці» дорогу до моря. Доведеться висадити їх у повітря. Порох вони тепер мають!

Тим часом почало вечоріти. Спрага дошкуляла чимраз нестерпніш. І це чи не найдужче квапило хлопців. Звичайно, аби вони знайшли якесь джерельце, то могли б перебути на цьому острові кілька день. А так треба квапитись, щоб якнайшвидше налаштувати «Чайку» до плавби.

Сонце поволі занурювалося в море. Друзі сиділи на узбережжі, тужно вдивляючись у червону заграву, виткану призахідним сонцем.

– О Юре, о Перо! – вихопилося з Івових вуст. – Де ви? Невже потонули? А може, вам пощастило врятуватися на якомусь з отих скелястих островів?..

Він охопив голову долонями. Невимовно тяжко було в нього на серці.

На острів упала ніч, і хлопців пойняла ще більша жура, ще більший розпач.

– Що оце зараз думає моя матуся? – простогнав Франьо. – Моя добра матуся? Усі, певне, гадають, що ми загинули під час шторму.

– А мій батько? – зітхнув Петер. – Я знаю, спочатку він чекав на мене з кийком у руці. А тоді сховав кийка в куток і запалив свічку…

Раптом Івові видалося, ніби він бачить далеко в морі біле вітрило й навіть чує воркотання мотора. Він вибіг на скелю… Але судно знову віддалялося. Видно було, як на ньому згортають вітрила, бо вітер подужчав. Мотор стих, і вітрильник знову зник за одним із скелястих островів.

Притулившись одне до одного, хлопці полягали під скелею. Ніч була тиха й тепла, але вони довго не могли поснути. Серед ночі Іво зненацька прокинувся, йому здалося, ніби він знову чує глухе гуркотіння мотора. Іво схопився на рівні ноги й вибіг на берег. Стояла ясна ніч, і він виразно бачив обриси великого вітрильника, що без жодного вогника підійшов упритул до острова й прямував тепер до його північного узбережжя.

Іво вибрався на верхівку скелі, звідки добре було видно, як вітрильник зупинився якраз навпроти входу до печери з боку моря, як матроси спустили на воду наладнованого до краю човна й той, маневруючи поміж рифами, поплив до берега. Четверо моряків підігнали його до обмілини і заходилися переносити тяжкий вантаж до печери. Чотири рази човен підходив до берега й повертався назад. Потім його підняли, загуркотів мотор, і вітрильник незабаром зник з очей.

Замислений, повернувся Іво на берег. Спати він уже не міг. Найрозмаїтіші плани снувалися в його голові, – хлопець передчував, що їхня дальша доля так чи так, а буде пов'язана з оцими пачкарями. Пачкарі вивозять морем із сусідніх країн заборонені товари й мають з того небезпечного ремества чималий зиск. Від дорослих Іво чував, з яким риском пов'язана та справа, але, дарма що багато хто з пачкарів життям платив за той протизаконний зарібок, знаходилися нові й нові авантурники, ласі до великих зисків.

Коли хлопці прокинулися, Іво виклав їм свій план.