Текст книги "Морське вовченя"

Автор книги: Томас Майн Рид

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Розділ XV
ВТЕЧА З ДОМУ

Коли ми приїхали на ферму, було майже поночі, і решту вечора я намагався поводитись так, ніби нічого особливого в мене й на думці не було. Родичі й мешканці ферми не здогадувались про той великий план, що пік мені груди і від якого стискалося серце.

Були хвилини, коли я починав шкодувати, що прийняв таке рішення. Дивлячись на знайомі обличчя домашніх, – адже як-не-як це була моя родина, – думаючи, що, можливо, ніколи їх більше не побачу, і що дехто з них побиватиметься за мною, що я обдурюю їх, а вони нічого не підозрюють про мої таємні наміри, я був ладен відмовитись від свого задуму.

В хвилини таких вагань мені страшенно хотілось поділитися з ким-небудь своєю таємницею, і якби хтось порадив мені не залишати домівки, я послухав би його, хоч кінець кінцем любов до води все одно змусила б мене втекти в море.

Ви, звісно, дивуєтесь, що, бувши в такому настрої, я не розшукав Гаррі Блю і не порадився з ним. Ах, я неодмінно зробив би це, якби Гаррі був поблизу, та молодому човняреві набридло плавати вздовж берега бухти, і кілька місяців тому він продав човна й найнявся матросом на корабель. Можливо, що мене не так тягло б у море, якби Гаррі Блю був тут. Але відтоді, як він поїхав, мені дуже кортіло вчинити так, як він, і я не міг дивитись у відкрите море без хвилювання. Неможливо пояснити це почуття. В'язню, який дивиться крізь грати, мабуть, не так пристрасно хочеться бути на волі, як мені хотілось бути далеко-далеко звідси, серед безмежної рівнини океану. Якби була можливість порадитись з молодим човнярем, я, мабуть, вчинив би не так, але він, повторюю, поплив на кораблі.

І тепер у мене не було друга, з яким я міг би поділитися таємницею. Правда, на фермі жив один хлопець, наймит, якому, на мій погляд, можна було довіритись. Він мені дуже подобався, і, здається, я йому теж. Разів з двадцять я відкривав рота, щоб розповісти йому про свій намір, і стільки ж разів пересилював себе. Я не боявся, що він негайно зрадить мене і розповість про план втечі, але мені здавалось, що він почне умовляти залишитись на фермі, і якщо я не погоджусь, викриє мене. Отже, не було рації шукати в нього поради, і я нічого йому не сказав.

Після вечері я ліг спати, як звичайно.

Ви гадаєте, що вночі я встав з ліжка і втік? Нічого подібного. Я лежав у ліжку до ранку, хоч майже не спав, бо думка про втечу не давала мені склепити очей, а коли й засинав на хвилинку, то бачив уві сні великі кораблі, бурхливе море, бачив, як лізу на височенну щоглу і травлю чорні, просмолені канати, аж на долонях у мене здуваються пухирі.

Спочатку я вирішив тікати вночі. Це можна було здійснити, нікого не розбудивши. В нашому спокійному селі злодіїв не водилось, і двері на ніч брались тільки на засувку, а тієї ночі двері дядькового будинку були відчинені навстіж, бо вдень стояла велика спека. Я міг вислизнути з будинку навіть не рипнувши дверима.

Та хоч я й був тоді маленьким хлопчиком, але мав здатність міркувати логічно. Я збагнув, що коли втечу вночі, мою відсутність помітять рано-вранці, і почнуться розшуки. Хто-небудь неодмінно кинеться на пристань і дуже легко знайде мене там. З однаковим успіхом я міг би втекти учора від Джона, коли ми були в порту.

Місто лежало від села за п'ять чи шість миль, і мені треба було дві години, щоб дістатись туди. Отже, якби я втік з дому вночі, то прийшов би в порт надто рано. В такий час на кораблі робота ще не починалася, капітан спав, і мені не пощастило б поговорити з ним і попроситись до нього на службу.

З таких міркувань я залишився вдома до ранку і нетерпляче чекав години, яку сам собі призначив.

Я поснідав разом з усіма. Хтось зауважив, що я блідий і «не в собі». Джон пояснив це тим, що вчора я провів цілий день на сонці, його пояснення задовольнило всіх.

Я боявся, що після сніданку мене заставлять щось робити, – скажімо, правити конем, від чого важко було відкрутитися. Разом зі мною могли послати ще когось, і тоді мої родичі одразу були б повідомлені про втечу. На щастя, того дня діла не знайшлось, і мене нікуди не посилали.

Скориставшись з цього, я взяв свій іграшковий кораблик, яким дуже любив гратися у вільний час. В інших хлопців теж були шлюпи, шхуни і бриги, і ми часто влаштовували перегони на ставку в парку. Була субота. В суботу уроків у школі немає, і я знав, що хлопці прийдуть на ставок одразу ж після сніданку, якщо не раніше. Отже, не було нічого дивного в тому, що, обережно обнявши свій кораблик, я перейшов через двір і попрямував у бік парку. Я навіть увійшов за живопліт і пішов далі, до ставка, де мої товариші вже пускали кораблики.

«Шкода, – подумав я, – не можна розказати їм, що я замислив. Ну й галас би вони зняли!»

Хлопці були раді, що я прийшов до них. Адже тепер я цілими днями працював на фермі і рідко брав участь в їхніх іграх, а вони мене любили.

Але я недовго пробув з ними. Як тільки іграшковий флот закінчив свій перший рейс через ставок, – своєрідні перегони, в яких мій кораблик виявився переможцем, – я взяв свою іграшку, розпрощався з ними і пішов.

Вони дуже здивувались, що я так несподівано залишаю їх, але я щось сказав, і вони перестали розпитувати, куди я йду.

Перелізши через мур парку, я востаннє глянув на друзів дитинства, і на очі мені набігли сльози, бо я знав, що ніколи їх більше не побачу.

Скрадаючись попід муром, я швидко дістався до битого шляху, що вів у місто. Але я не захотів іти по ньому. Перейшовши шлях, я пішов через поле. Зробив я це для того, щоб потрапити в ліс, де мене ніхто не міг би побачити, бо знав, що коли піду по шляху, то можу зустріти знайомих селян, які розкажуть, що бачили мене, і наведуть переслідувачів на мій слід. Я не знав, о котрій годині «Інка» підніме якір, і тому не міг точно розрахувати, коли вийти з села. Це мене дуже непокоїло. Я боявся прийти надто рано, бо тоді для переслідувачів було б доволі часу, щоб спіймати мене й одвезти додому. З іншого боку, якби я прийшов у порт надто пізно, корабель відплив би. Цього я боявся більше, ніж різок, якими мене б відшмагали, коли б спіймали.

Саме такі думки мучили мене весь ранок і продовжували мучити й далі. Про те, що є небезпека дістати відмову від капітана і не бути прийнятим на корабель, я й не здогадувався. Я навіть забув, що я ще хлопчик. Задуми в мене були величні, гідні дорослої людини, тому я й почував себе дорослим.

Я дістався до лісу й пішов стежкою серед дерев, поки він не кінчився. Ніхто не побачив мене, я навіть не зустрів ні лісничого, ні об'їждчиків. Покинувши захисток лісу я пішов полем. Тепер я був від шляху далеко і не боявся зустріти знайомих, проте намагався не випускати з очей море, вздовж берега якого зміївся шлях.

Нарешті я побачив високі шпилі міста. Отже, я йшов правильно.

Я довго перестрибував через рівчаки й канави, перелазив через зелені загорожі і раз у раз потрапляв на чужі городи, поки вийшов на околиці міста. Не відпочивши ні хвилини, я швидко розшукав вулицю, що вела до пристані, і рушив по ній. За дахами будинків видніли щогли, і моє серце прискорено забилось, коли я побачив найвищу з них, з вимпелом, що гордо маяв під подихом бризу.

Не помічаючи більше нічого, я по широких дерев'яних сходнях піднявся на корабель.

Розділ XVI
«ІНКА» ТА ЇЇ ЕКІПАЖ

Ступивши на палубу, я попрямував до головного люка, де п'ятеро чи шестеро матросів порались біля великої купи бочок, і ящиків. Вони вантажили корабель, спускаючи ящики й бочки в трюм з допомогою талей. Матроси були без курток, в самих вовняних фуфайках і широких полотняних штанях, заляпаних жиром і смолою. Тільки один з них був у синій сукняній куртці, і я. подумав, що це, мабуть, помічник капітана, бо самого капітана такого великого корабля я уявляв чоловіком дуже поважним й одягненим у розкішне вбрання.

Чоловік у синій куртці раз у раз віддавав розпорядження матросам, які працювали біля люка, але я помітив, що вони не завжди виконують ці накази. Час від часу хтось із них заперечував, його підтримували інші, і знімався гамір – починалася суперечка, що і як треба робити.

На борту військового корабля такого не буває. Там наказ офіцера виконується швидко, без заперечень і зауважень. Але на торгових судах не так: на розпорядження помічника матроси часто дивляться не як на накази, а як на поради, і виконують їх так, як вважають за потрібне. Правда, не скрізь однаково, багато що залежить від вдачі помічника. Але на борту «Інки», очевидно, суворої дисципліни не було. Крики, пронизливе скрипіння блоків, удари ящиків, торохтіння тачок по дошках і таке інше – все це створювало неймовірний шум. Нічого подібного я ще ніколи не чув і кілька хвилин розгублено й збентежено кліпав очима.

Нарешті матроси розігнули спини. Велика бочка, яку вони опускали в люк, досягла дна трюму, і тепер її котили на місце. Шум на якийсь час ущух.

Один з матросів випадково зиркнув у мій бік. Насмішкувато примружившись, він оглянув мене з голови до ніг і вигукнув:

– Гей, малюк! Чого тобі треба? Вантажишся на наш корабель?

– Ні, – втрутився другий, – хіба ти не бачиш, що він сам капітан – у нього ж власний корабель!

Це зауваження стосувалося мого суденця, яке я тримав у руках.

– Гей, на шхуні! – загорлав третій. – Куди пливете?

Матроси вибухнули реготом. Тепер вже всі помітили мене і розглядали так, наче я був чимсь надзвичайно смішним.

Якийсь час я стояв і не знав, що сказати, приголомшений зустріччю, яку влаштували мені «морські вовки». Але тут мені допоміг чоловік у синій куртці. Підійшовши до мене, він спитав більш серйозним тоном, чого мені треба на кораблі.

Я відповів, що хочу побачити капітана, чомусь твердо вірячи, що капітан зараз на кораблі і звертатися в такій справі, як моя, треба неодмінно до нього.

– Побачити капітана? – перепитав мій співрозмовник. – Яке ж у тебе діло до нього, хлопче? Я його помічник. Може, цього досить?

Я завагався, але, подумавши, що коли мене питає помічник капітана, то не буде ніякої шкоди, якщо я одверто скажу йому про свої наміри.

– Я хочу бути матросом!

Ці люди, мабуть, ніколи не сміялися так, як після моєї відповіді. Знявся справжній рев, до якого щиро приєднався помічник капітана.

Серед вибухів реготу мої вуха вловили зливу дуже принизливих для мене зауважень.

– Подивися сюди, Білл, – кричав один з них, звертаючись до свого товариша, який стояв трохи осторонь, – подивись, хлопець хоче бути матросом! Побий мене грім! Ну й курдупель! Та ти ж менший за кнехт! [9]9
  Кнехт– чавунна, сталева або дерев'яна тумба на борту, до якої прив'язують канати.


[Закрыть]Бути матро-о-сом! Ой, тримайте мене!

– А мати знає, куди тебе занесло? – поцікавився другий.

– Присягаюсь, що ні, – відповів за мене третій. – І батько теж не знає. Можу побитись об заклад, що хлопець утік з дому. Адже ти ушився потихеньку, чи не так?

– Послухай, хлопче, – промовив помічник, – я дам тобі добру пораду: йди до своєї мами, вітай її від мене і скажи, щоб вона прив'язала тебе до ніжки стільця поворозками від своєї спідниці й тримала так років з шість, поки ти не підростеш.

Ця порада викликала новий вибух реготу.

Я відчував себе приниженим цими жартами і не знав, що відповісти. Вкрай розгубившись, я пробурмотів:

– У мене немає матері.

Відповідь моя вгамувала бурхливі веселощі цих суворих на вигляд людей. Почулись навіть співчутливі вигуки. Але помічник так само глузував:

– Ну, тоді йди до свого батька й скажи, щоб він відшмагав тебе як слід.

– У мене немає батька.

– Бідненький, він, виходить, сирота, – промовив один з матросів жалісливим голосом.

– Немає батька, ти кажеш? – вів далі помічник, який здавався мені лютим звіром. – Іди тоді до бабусі, дядька чи тітки, якщо вони в тебе є, або куди хочеш, але збирайся геть звідси, поки я не повісив тебе на реї і не почастував вірьовкою. Забирайся! Зрозумів?

Цей звір, очевидно, не жартував. Страшенно переляканий такою загрозою, я повернувся й слухняно пішов з корабля.

Я вже підійшов до трапу, коли раптом побачив чоловіка, який ішов мені назустріч з пристані. На ньому був чорний сюртук, касторовий капелюх, і виглядом він нагадував купця або якогось городянина, але мені чомусь здалося, що це моряк. Щось в його обвітреному, майже бронзового кольору обличчі й виразі очей свідчило про те, що він має справу з морем. До того ж штани з товстого синього сукна надавали йому зовсім не сухопутного вигляду. Я одразу подумав, що це, мабуть, капітан.

За кілька хвилин я остаточно переконався в цьому. Пройшовши по трапу, незнайомець ступив на палубу як хазяїн. Не зупиняючись, він віддав кілька наказів, і з його тону я зрозумів, що ніхто з команди не насмілиться заперечити йому.

На палубі він навіть не зупинився, а попрямував просто до шканців.

Мені здалося, що я ще можу домогтися свого, якщо звернусь безпосередньо до капітана. Не вагаючись, я повернувся й пішов слідом за ним.

По дорозі помічник і один чи два матроси намагались перехопити мене, але біля самих дверей каюти я все ж таки наздогнав капітана.

Я вхопив його за полу сюртука.

Він здивовано озирнувся й спитав, чого мені треба.

В кількох словах я все пояснив йому, але єдиною його відповіддю був сміх. Потім, обернувшись до одного з матросів, капітан крикнув:

– Гей, Уотерс! Посади цього пуцьверінка на плечі й однеси на берег. Ха-ха-ха!

Не промовивши більше й слова, він спустився по трапу і зник.

Страшенно засмучений, я відчув тільки, як дужі руки Уотерса підняли мене в повітря, пронесли по сходнях, потім трохи по пристані і опустили на брук.

– Ну, не журись, малюк! – сказав матрос. – Послухайся Джека Уотерса, тримайся поки якнайдалі від води, щоб тебе не з'їли акули.

Матрос трохи помовчав, наче про щось думав, потім спитав:

– Отже, ти сирітка? Ні батька, ні матері?

– Нікого, – відповів я.

– Кепське діло! Я теж колись був сиротою. А ти, мабуть, сміливий хлопець, бо тебе рано потягло в море. Це вже чогось варте. Я взяв би тебе, якби був капітаном. Але, розумієш, я простий матрос і нічим не можу тобі допомогти. Та я коли-небудь ще разочок приїду сюди, а ти тоді, мабуть, будеш більшим. Ось візьми оце і згадай про мене, коли ми знов зайдемо в цей порт. Хто знає, може, тоді мені пощастить підшукати для тебе койку. А тепер – до побачення! Іди додому, будь гарним хлопцем і почекай, доки не виростеш.

Промовивши це, добрий моряк простягнув мені свій матроський ніж, потім повернувся й пішов на корабель, а я лишився на пристані.

Здивований несподіваною добротою матроса, я стояв і дивився йому вслід, поки він не зник за фальшбортом! [10]10
  Фальшборт– частина борту, що виступає над палубою і утворює поручні.


[Закрыть]

Розділ XVII
НАДТО МАЛИЙ!

Думки мої були не з приємних. Я ще ніколи не засмучувався так страшенно. Мрії про те, як я братиму рифи на парусах, як побачу невідомі краї, розвіялись, мов дим. Всі мої плани були вщент зруйновані.

Я відчував приниження й сором. Мені здавалось, що всі перехожі знають, що зі мною трапилось і в якому я зараз неприємному становищі. До того ж я бачив на палубі коло бортів кількох матросів, які дивились на мене та іронічно посміхались. Деякі навіть голосно сміялися.

Я не міг витримати цього і швидко пішов геть.

Неподалік на пристані лежали тюки з товарами, стояли ящики та бочки. Вони по були звалені в одну купу, і між ними утворилися проходи. Я прошмигнув в один з таких проходів, де мене ніхто не бачив. Там я відчув полегшення, ніби уник якоїсь небезпеки – адже так приємно втекти від глузувань, навіть тоді, коли і не заслуговуєш на них.

Серед ящиків був один невеликий, я сів на нього й задумався.

Що мені робити? Розпрощатися з усіма мріями про море і повернутись на ферму до свого буркотливого старого дядька?

Ви скажете, мабуть, що це було б найрозумнішим і найприроднішим рішенням у моєму тодішньому становищі. Можливо. Але мені не хотілося повертатись. Тільки подумавши про такий вихід, я одразу ж відмовився від нього.

«Ні, – сказав я собі, – я ще не переможений і не відступлю від свого задуму, як боягуз. Я вже зробив один крок – зроблю й інші. Немає значення, що мене відмовились узяти на цей великий корабель. В порту стоять десятки інших! Хоч на одному з них, та мені зрадіють. Я обійду всі кораблі, перш ніж відмовлюсь від свого плану».

«Чого ж мене не взяли? – питав я себе, продовжуючи свій монолог. – Чого? Навіть нічого не пояснили. Яка ж причина відмови? Ах, он воно що. Маленький зріст! Адже вони порівнювали мене з кнехтом. А я знаю, що кнехт маленький. Значить, цим образливим порівнянням вони натякали про те, що я надто малий, щоб бути матросом. Але ж я можу бути юнгою! Я чував, що є юнги й менші за мене. Цікаво, який у мене зріст? Ех, якби в мене була теслярська лінійка, я швидко зміряв би себе. Треба було зробити це дома! А чи не можна зміряти свій зріст тут? Невже це неможливо?»

Тут хід моїх думок порушився, бо раптом я помітив, що на одному з ящиків щось нерозбірливо написано крейдою. Придивившись пильніше, я прочитав: «4 фути». Я одразу зрозумів, що це довжина ящика, бо для висоти надто багато. Можливо, цей напис належав тесляреві або його зробили для матросів, щоб вони знали, як вантажити ящик. Проте, як би там не було, через три хвилини з допомогою цього ящика я зміряв свій зріст.

Я зробив так: ліг вздовж ящика п'ятами врівень з одним краєм, потім витягнувся на весь зріст і помацав рукою, чи не дістаю головою до другого кінця. Від маківки голови до кінця ящика лишалося менше дюйма. Я витягувався щосили, але дотягтися до краєчка не міг. Втім, точно визначати зріст не мало для мене великого значення. Зрозуміло, що коли довжина ящика чотири фути, то мій зріст – трохи менший. А хлопчик такого зросту – справді дуже маленький. Я підвівся, неабияк засмучений цим відкриттям.

Досі я не знав, що я такий маленький. Та й який хлопчик не вважає себе майже дорослим? Але тепер я в цьому переконався. Не дивно, що Джек Уотерс назвав мене малюком, а його товариші порівняли з кнехтом.

Свідомість того, що я справжній ліліпут, зовсім засмутила мене. Тепер я майже впевнився, що на жоден корабель мене не візьмуть, бо маленьких юнг не буває. Я таких не зустрічав. Навпаки, мені траплялося бачити на бригах і шхунах, що відвідували нашу маленьку гавань, високих на зріст хлопців, майже дорослих, яких чомусь називали юнгами. Ні, влаштуватися на корабель – справа безнадійна. Доведеться повернутися додому.

Однак я знову сів на ящик і продовжував думати. Ще в дитинстві мій розум відрізнявся винахідливістю. Скоро у мене виник новий план, який, здавалось, цілком годився для того, щоб здійснити свій намір.

Мені допомогла пам'ять. Я згадав, що чув і читав про хлопців і дорослих, які непомітно прокрадались на кораблі і ховалися на них, а коли судно було вже далеко від берега, виходили із схованок і продовжували подорож як матроси чи юнги.

Не встигла згадка про цих відважних людей промайнути в моїй голові, як я вирішив учинити так само. Рішення прийшло блискавично: сховатися на борту якогось корабля, та хоч би й на «Інці», з якої мене вигнали з ганьбою. Це, здавалось, був єдиний корабель, який мав відплисти найближчим часом. Але, казати правду, якби в гавані стояла дюжина кораблів, готових до відплиття, я все одно вибрав би «Інку».

Ви, мабуть, здивуєтесь, чого я задумав прокрастися саме на цей корабель. Втім, це неважко пояснити. Я так сердився на моряків, особливо на помічника капітана за його брутально поводження зі мною, що мені захотілось утнути таку штуку, щоб якось помститись над ними. Я знав, що вони не викинуть мене за борт. Якщо не брані до уваги помічника – всі вони люди не жорстокі. Правда, вони посміялися з мене, але я пам'ятав, що дехто з них пожалів мене, коли довідався, що я сирота.

Отже, вирішено: завтра я вирушаю в подорож на цьому великому кораблі – наперекір помічнику, капітану і команді!

Розділ XVIII
Я ПРОКРАДАЮСЬ НА КОРАБЕЛЬ

Але як прошмигнути на корабель непоміченим? І як на ньому сховатися? Ось про що мені довелось подумати.

Звичайно, я можу ще раз пройти на корабель, але хто-небудь з команди неодмінно помітить мене й знов прожене.

Чи не можна підкупити когось із матросів, щоб мені дозволили погуляти на палубі? Але чим підкупити? В мене немає ні шеляга. Іграшковий кораблик і одяг – дуже поганий – оце й усе, що в мене було. Я віддав би кораблик, однак, подумавши трохи, переконався, що жоден матрос не оцінить речі, яку він сам залюбки може зробити; я вважав, що кораблик можна легко змайструвати. Ні, матроса такою іграшкою не підкупиш, нічого н думати про це!

Згадав, в мене ж є досить цінна річ – годинник. Правда, це звичайний старомодний срібний годинник, коштує він небагато, але йде добре. Його подарувала мені моя бідна мати. Після неї мені залишився й другий, значно кращий, але його привласнив дядько. Старого й дешевого він дозволив мені носити, і, на щастя, цей годинник якраз був у мене в кишені. Чи не вдасться мені підкупити ним Уотерса або когось іншого, щоб мене потай пустили на борт і сховали там, поки корабель не вийде в море? Може й поталанить?

І я вирішив спробувати.

Тепер основне – це побачити Уотерса або якогось іншого матроса і поговорити так, щоб ніхто нас не почув. Отже, треба бути біля корабля і чекати слушної нагоди.

Я сподівався й на те, що матиму змогу прокрастися на корабель без будь-чиєї допомоги, особливо коли настане ніч і матроси, закінчивши роботу, спустяться в кубрик. В такому разі мені навіть не доведеться домовлятися з ким-небудь. В темряві я зможу прошмигнути повз вахтових або просто перелізти через фальшборт і сховатися десь унизу. Прокравшись у трюм, я легко сховаюся між ящиків, бочок і тюків, якими завантажений корабель.

Але мене непокоїли дві обставини. Чи стоятиме корабель в порту до ночі? І чи не знайде мене до того часу мій дядько з своїми наймитами?

Признатися, перше запитання не дуже хвилювало мене. На кораблі, як і вчора, стояв щит з оголошенням: «Інка» відпливає в Перу завтра». Не схоже, щоб судно відпливало сьогодні, бо на пристані біля нього лежало багато товарів, які ще вантажитимуться на «Інку». До того ж мені доводилось чути, що кораблі далекого плавання рідко коли відпливають точно в призначений день.

Розмірковуючи так, я вирішив, що корабель навряд чи покине порт сьогодні і вночі я матиму нагоду прокрастися на нього.

Існувала ще й інша небезпека – бути спійманим і привезеним додому, але, зваживши все, я побачив, що цього можна не боятись. На фермі ніхто не згадає про мене до вечора, та й тоді не будуть шукати, бо сподіватимуться, що я все одно буду змушений прийти додому, коли стемніє. Отже, ніякі неприємності з цього боку не загрожували. Я перестав думати про ферму і почав готуватися до здійснення свого плану.

Я розумів, що на кораблі, якщо мені пощастить прокрастися на нього, я змушений буду ховатися не менше доби, а може й більше. Так довго без їжі я не витримаю. А де роздобути харчів? У мене, як я казав, і гроша в кишені не було. Таким чином, купити я нічого не міг. Що ж робити?

Але тут я зміркував, що можна ж продати свій кораблик і на ці гроші купити чогось їстівного. Адже тепер іграшковий шлюп мені не потрібний – чого ж не розлучитися з ним?

Без зайвих роздумів я вийшов із схованки і рушив по набережній шукати покупця на свій кораблик.

Незабаром я знайшов крамничку морських іграшок. Там, поторгувавшись трохи з хазяїном, я продав шлюп за шилінг.

Казати правду, моє маленьке суденце коштувало в п'ять разів дорожче, і за інших обставин я не розлучився б з ним і за п'ять шилінгів. Але гендляр побачив, очевидно, що я в скруті, і безсоромно скористався з цього.

Тепер у мене вистачало грошей. Я зайшов у іншу крамничку і купив на шість пенсів сиру та на стільки ж сухарів. Розсовавши все це по кишенях, я повернувся на місце серед бочок і ящиків. Мене починав мучити голод, бо обідня пора вже минула, і я накинувся на сухарі й сир, значно зменшивши свої запаси.

Наближався вечір, і я подумав, що не зайвим буде вийти на розвідку. Це допоможе заздалегідь з'ясувати, в якому місці найлегше перелізти через борт, коли настане час діяти. А якщо матроси побачать, що я вештаюсь біля корабля? Нічого страшного. Вони ж не можуть заборонити мені ходити по пристані, а навіщо я це роблю, їм і не спаде на думку. Якщо ж вони знов почнуть сміятися з мене, тоді я заведу з ними розмову і таким чином дістану можливість добре роздивитись.

Не гаючись ні хвилини, я виліз із своєї схованки й почав прогулюватись по пристані з удавано байдужим виглядом, ніби мене ніщо не цікавило. Через якийсь час я підійшов до носа корабля, зупинився і глянув угору, його палуба була тепер майже врівні з пристанню, бо під вагою вантажу корабель глибоко осів у воду. Та високий фальшборт заважав побачити палубу. Я одразу зрозумів, що не важко вилізти на нього з пристані, а звідти, тримаючись за ванти [11]11
  Ванти– снасті для кріплення щогли до бортів.


[Закрыть]бізань-щогли, проникнути на корабель. Я вирішив, що це найкращий шлях домогтися свого. Звичайно, лізти по вантах треба буде дуже обережно. Якщо ніч видасться не зовсім темною і вахтовий матрос помітить мене, все буде скінчено: подумають, що я злодій, спіймають і посадять у в'язницю. Але хай буде що буде – треба рискнути.

На кораблі панувала тиша. Не чути було ні голосів, ні шуму. Частина товарів ще лежала на пристані – отже, вантажити корабель ще не скінчили. Але матроси вже не працювали, бо, підійшовши ближче, я побачив, що на трапі та коло головного люка нікого немає. Де ж вони поділися?

Я безшумно й обережно рушив уперед, поки не наблизився до краю пристані. Передо мною лежав трап, трохи далі я бачив люк і значну частину палуби. Ні помічника, ні матросів на ній не було. Мабуть, уся команда чомусь пішла на інший кінець корабля.

Я стояв і прислухався. Звідкись з носової частини корабля до мене невиразно долинав приглушений гомін голосів. Це розмовляли матроси.

Раптом повз трап пройшов чоловік з великим казаном, з якого валувала пара. Очевидно, там була кава або якась інша гаряча їжа. Певно, матроси зібралися вечеряти, а чоловік з казаном був коком. Тому вони, мабуть, і пішли на носову. частину корабля.

Частково з цікавості, частково через те, що в мене виник новий план, я пробіг по сходнях і зазирнув на палубу. Далеко на носі корабля я побачив матросів. Одні сиділи на брашпилі, [12]12
  Брашпиль– лебідка, що нею піднімають якір.


[Закрыть]інші – просто на дошках палуби. Перед кожним матросом стояла олов'яна миска, в руках вони тримали складані ножі. Ніхто з них не помітив мене, бо ніхто не дивився в мій бік. Вся їх увага була прикута до кока з блискучим казаном у руках.

Я квапливо глянув навколо – поблизу нікого не було. Новий план вималювався чіткіше.

«Зараз або ніколи», подумав я і, наче мене хто штовхнув, нагнувся й пробіг по палубі до грот-щогли.

Тепер я стояв біля відкритого люка, в який збирався залізти. Драбини не було, але з талей звисав канат, на якому опускали вниз вантажі. Його кінець губився в напівтемряві трюму.

Я схопився за цей канат, смикнув його, щоб дізнатися, чи міцно він прив'язаний, а потім почав обережно спускатися в трюм.

Мені просто пощастило, що я не скрутив собі в'язів, бо руки випустили канат раніше, ніж я був унизу. Я гепнувся добряче, але швидко підвівся, переліз через кілька тюків, ще не покладених на свої місця, і, заповзши за велику бочку, тихенько причаївся в темряві.