Текст книги "Морське вовченя"

Автор книги: Томас Майн Рид

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Розділ XIX
УРА! МИ ВІДЧАЛИЛИ!

Сховавшись за бочкою, я одразу вмостився зручніше і через п'ять хвилин заснув так міцно, що мене не розбудили б усі дзвони Кентербері. [13]13
  Кентербері– містечко в Англії, відоме своїм старовинним собором.


[Закрыть]Останню ніч я майже не спав, та й позаминулої ночі теж не виспався, бо ми з Джоном встали рано, щоб їхати в місто, а тривала подорож пішки і безперервні хвилювання, які лише тепер трохи послабшали, зовсім виснажили мене. Можна тільки дивуватись, що той шум, який здіймали матроси, навантажуючи корабель, не розбудив мене. Адже зовсім близько скрипіли блоки, ящики з гуркотом опускались на дно трюму, а я нічого не чув!

Прокинувшись, я зрозумів, що спав дуже довго. «Мабуть, уже далеко за північ», вирішив я, бо мене огортав суцільний морок. Раніше, коли я тільки сховався, за бочку проникала смуга світла. Тепер вона зникла.

Стояла така темрява, що я зовсім нічого не бачив. Та це не здивувало мене, адже я сидів за величезною бочкою на дні трюму.

«Котра зараз година? – подумав я. – Мабуть, всі матроси давно пішли спати і хроплять зараз у своїх підвісних койках. Цікаво, чи далеко ще до ранку? Може, хто-небудь вже встав?»

Я прислухався. Не треба було навіть напружувати слух, щоб почути на кораблі шум. Очевидно, десь падали важкі ящики. Скидалось на те, що матроси ще вантажили корабель. До мене, хоч і приглушено, долинали також їхні голоси. Іноді вони чулися дужче, і я міг розібрати слова: «Піднімай!», «Стоп!», «Раз-два, візьмем!»

«О, та вони працюють навіть уночі!» майнула в мене думка.

Втім, я не бачив у цьому нічого дивного. Цілком імовірно, що вони хочуть скористатися припливом або попутним вітром і поспішають закінчити вантаження.

Я прислухався і чекав, коли вщухне шум, але минала година за годиною, а на кораблі все ще працювали.

«Роботяща команда, – думав я. – Мабуть, час не жде, і вони вирішили відплисти якнайскоріше. Хоч оголошення й збрехало, але ненабагато. Рано-вранці ми обов'язково відчалимо. Тим краще для мене – я швидше вилізу з своєї незручної схованки. Спати тут твердо та й їсти хочеться».

Остання думка нагадала мені про сухарі й сир, і я одразу накинувся на них. Під час сну я дуже зголоднів і їв з великим апетитом, хоч і була ніч.

Корабель вантажили далі. «Ого! Вони, мабуть, працюватимуть до ранку! – мимоволі подумав я. – Бідолашні, робота важка, але, безсумнівно, їм заплатять за неї вдвічі».

Раптом шум ущух, і на кораблі запала глибока тиша. До мене не долинав жодний звук.

«Нарешті скінчили, – вирішив я, – і тепер пішли спати. Мабуть, скоро настане ранок, хоч світати ще й не почало, бо інакше, я б побачив бодай смужку світла. Що ж, посплю ще».

Я ліг і спробував заснути. Приблизно за годину мені майже пощастило задрімати, але тут знову почувся стукіт ящиків.

«Що таке? Вони знов працюють! – здивувався я. – Не спали й години. Чи варто було лягати?»

Прислухавшись, я переконався, що матроси й справді працюють. В цьому не було ніяких сумнівів. До мене, як і перше, долинало вищання блоків, гуркіт ящиків, тільки не так виразно.

«Дивна команда, – думав я, – всю ніч працює. Чи, може, це друга вахта, що змінила першу?»

Таке припущення цілком задовольнило мене. Але заснути я більше не міг. Лежав і слухав.

А матроси працювали далі, і я чув шум та голоси цілу ніч, яка здалася мені найдовшою в моєму житті. Через кілька годин роботи вони влаштовували перерву приблизно на годину, потім знов починали працювати, а ніч все не кінчалась – жодного світлого променя!

Нарешті я подумав, що просто дрімаю, і тому для мене хвилини здаються годинами. Та коли це тільки хвилини, то зі мною діється щось дивне, бо апетит у мене став якийсь незвичайний. Адже я тричі за цей час накидався на сухарі й сир, і від моїх запасів майже нічого не лишилося.

Кінець кінцем шум на кораблі вщух, і кілька годин я не чув нічого. Нагорі й навколо мене запанувала цілковита тиша, і я знову заснув.

Прокинувшись, я почув нові звуки. Вони нітрохи не нагадували вищання блоків, стукоту ящиків і бочок. Ці звуки сповнили моє серце радістю, тому що я одразу впізнав добре знайоме «крип-крип-крип» брашпиля і гуркіт великого ланцюга. І хоч на дно трюму, де я сидів, звуки долинали невиразно, проте можна було здогадатися, що відбувається на палубі. Там піднімали якір – отже корабель вирушав у плавання!

Мені аж захотілося крикнути з радості, але я стримався, щоб хтось не почув. Бо тоді прощай Перу! Мене витягнуть з трюму і, не панькаючись, викинуть на пристань. Тому я лежав тихо, мов миша, і слухав, як великий ланцюг із скреготом вповзає в залізне око клюзу. [14]14
  Клюз– отвір у борті корабля для якірного ланцюга.


[Закрыть]Цей звук, неприємний для багатьох, здався мені музикою.

Гуркіт і скрегіт незабаром припинились, і замість них я почув новий звук, схожий на шум вітру. Але я знав, що це не вітер, а плюскіт води навколо бортів корабля. Величезна радість охопила мене. Я зрозумів, що корабель пливе!

«Ура! Ми відчалили!»

Розділ XX
МОРСЬКА ХВОРОБА

Безперервний рух судна і добре чутний плюскіт води, яка бурувала біля бортів, перекипали мене, що ми відчалили від пристані і пливемо у відкрите море. Я відчував себе неймовірно щасливим – зникла небезпека, що мене повернуть на ферму. Корабель мчить по солоних хвилях, і за добу я буду далеко від берега, серед безмежного простору Атлантичного океану, де ніхто не зможе наздогнати мене й привезти до дядька. Я був у захваті від того, що здійснив свій задум.

Правда, мені здалося дивним, що корабель вийшов у море вночі – адже було зовсім темно, – проте я подумав, що на ньому, мабуть, досвідчений лоцман, який знає всі виходи з бухти так добре, що навіть у темряві може вивести судно у відкрите море.

Але те, що ніч ніяк не кінчалася, усе ще турбувало мене. В цьому було щось таємниче. Мені навіть почало спадати на думку, що я, мабуть, проспав цілий день, а замість однієї ночі не спав дві. Я нічого не міг зрозуміти, але це мене зовсім не засмучувало. Душа моя співала від радості, і я не став сушити собі голову над тим, день зараз чи ніч. Та це й не мало для мене ніякого значення, аби тільки корабель щасливо вийшов у відкритий океан. Я ліг на дошки і став чекати, коли можна буде з'явитися на палубі.

Я нетерпляче ждав цієї хвилини з двох причин. По-перше, мені дуже хотілося пити. Сир і сухарі викликали в мене страшенну спрагу. За склянку води я з радістю віддав би залишки своїх харчів.

По-друге, мені хотілось якнайшвидше вилізти з своєї схованки ще й тому, що від лежання на твердих дошках усі мої кістки судомило, а стояти, випроставшись на весь зріст, я не міг, бо не вистачало місця. Суглоби в мене так боліли, що я ледве ворушив руками й ногами. Лежати ж нерухомо було ще гірше. Це переконувало мене, що я, мабуть, проспав на голих дошках цілу добу, бо від однієї ночі тіло моє не зомліло б так.

Кілька годин підряд я крутився в своїй схованці. Мене страшенно мучила спрага та біль в кістках, і я мріяв про той час, коли можна буде не ховатися.

Неважко зрозуміти, що бажання вилізти з вузької нори й ступити на палубу щохвилини зростало. Однак, зваживши все, я прийшов до висновку, що не дивлячись на спрагу, краще посидіти ще якийсь час на місці.

Я добре знав, що за портовими правилами кораблі виходять у відкрите море, маючи на борту лоцмана. Він, безсумнівно, є й на цьому судні. Таким чином, якщо я з'явлюсь на палубі до того, як лоцман поїде назад, мене посадять у його шлюпку іі повезуть на берег, і всі мої зусилля й страждання пропадуть задармо.

Та якщо лоцмана й немає на нашому кораблі, все одно ще рано з'являтися на очі команди: адже ми ще знаходимось на шляху рибальських баркасів і каботажних суден. [15]15
  Каботажне судно– невелике судно, що курсує між двома найближчими пристанями вздовж берега.


[Закрыть]Капітан «Інки» може підкликати одне з цих суден, і, коли воно підпливе до нас, матроси кинуть мене на нього, наче в'язку каната, і одвезуть назад у порт.

Тому я вирішив, що розумніше буде сидіти в своїй схованці, незважаючи на спрагу та біль у всьому тілі.

Годину або й дві корабель плив спокійно. Певно, погода була тиха й «Інка» ще не вийшла з бухти. Потім я помітив, що судно почало похитуватися, і плюскіт води вздовж бортів зробився різкішим і настирливішим. Скрипіли шпангоути, [16]16
  Шпангоут– ребро судна, до якого прикріплюється зовнішня обшивка.


[Закрыть]раз у раз чулись удари хвиль в ніс корабля.

Та нічого неприємного в цих звуках не було. З них я зрозумів, що ми вийшли з бухти у відкрите море – там вітер завжди свіжіший, а хвилі більші. «Лоцмана скоро відпустять, – думав я, – і мені можна буде вийти на палубу».

Проте мене дуже непокоїло, яку зустріч влаштує мені команда корабля, я просто боявся цього. Я згадав лихого й грубого помічника капітана, відважних, але байдужих матросів. Вони розсердяться, коли побачать, яку штуку я устругнув, і, мабуть, помстяться за це – відшмагають вірьовкою або вчинять щось інше, не менш жорстоке. Я зовсім не розраховував на те, що вони поставляться до мене по-доброму, і з радістю уник би зустрічі.

Та уникнути її було неможливо. Не міг же я протягом усієї подорожі ховатись у трюмі, тобто прожити кілька тижнів або навіть місяців без води й їжі. Раніше чи пізніше, але мені доведеться вилізти на палубу.

В той час, коли я думав про цю неприємну зустріч, якої не мав змоги уникнути, я почав відчувати не тільки душевні муки, але й фізичні. Вони були гірші за спрагу і біль у тілі. На мене насувалось нове лихо, В голові запаморочилось, на лобі виступили краплі поту. Мені стало погано, серце закалатало та занило, живіт ніби щось стисло. Потім мені перехопило подих, а в грудях так здушило, ніби хтось щосили тиснув на ребра і не давав легеням розширятися та вбирати в себе повітря. До носа ліз нудотний запах затхлої води. Я сидів на дні трюму, і вода булькала й хлюпала зовсім близько від мене під дошками.

За всіма цими ознаками неважко було зрозуміти, що в мене почалася морська хвороба. Знаючи це, я не злякався, але мої страждання були жахливими, як у кожного, хто зазнає приступів цієї дивної хвороби. До того ж вони були в десять разів гостріші, ніж звичайно, тому що я задихався від спраги, а пити було нічого. Мені здавалось, що склянка води полегшила б мої муки, що тоді можна було б дихати вільніше, і мене перестало б нудити. За один ковток води я ладен був віддати все на світі.

Страх перед лоцманом надавав мені сил кріпитися досить довго. Але качка судна щохвилини посилювалась, а сморід води буквально душив мене. Кінець кінцем становище моє стало нестерпним.

«Лоцман, мабуть, уже поїхав назад, – думав я. – В усякому разі, я не можу більше терпіти. Треба вийти на палубу, бо інакше я помру! О!»

Я встав і почав навпомацки просуватись вздовж великої бочки. Дійшовши до її дна, я простягнув руку туди, де мав бути отвір, через який я вліз. Але тут, на мій превеликий подив, виявилось, що його немає!

Я не міг повірити цьому і водив руками вгору й униз. Ніяких сумнівів – отвір чимось заставлено! Мої руки весь час наштовхувалися на дошки, що являли собою, як я міг судити, бокову стінку величезного ящика. Цей ящик стояв якраз між бочкою і бортом корабля, причому так близько, що не лишалось навіть такої щілини, в яку можна було б хоч палець застромити.

Зробити вихід з своєї схованки мені не пощастило. Спочатку я вперся в ящик долонями, намагаючись відсунути його, але він не рушив з місця, потім щосили натиснув на нього плечем, але він навіть не поворухнувся. Ящик був величезний і страшенно важкий, його, мабуть, не зміг би відсунути й силач, а з моїми мізерними силами годі було й думати про це.

Кінець кіпцем мені довелось відмовитися від спроб зрушити ящик з місця, і я поповз назад, сподіваючись вийти з іншого боку. Але мої сподівання вмить розвіялись, як ранковий туман під гарячим промінням літнього сонця. З протилежного боку бочки навіть руку неможливо було просунути між цією бочкою та іншою, такою ж самою, що лежала впритул до шпангоутів! Між ними не змогла б пролізти й миша!

Після цього я заходився обмацувати верхні частини обох бочок. За кілька дюймів над ними проходив величезний бімс. [17]17
  Бімс– поперечна балка, що підтримує палубу.


[Закрыть]А в таку вузьку щілину я не міг пролізти, хоч і був дуже маленький. Туди ледве влазила моя рука.

Не буду розповідати, які почуття виникли в моїй душі, коли я переконався, що завалений вантажем, ув'язнений на дні трюму. Хай це зробить ваша уява!

Розділ XXI
ПОХОВАНИЙ ЖИВЦЕМ!

Тепер я зрозумів, чому ніч здалася мені такою довгою. Світла було досить, але воно не досягало до мене. Від нього мене відгороджував великий ящик. Надворі сяяло сонце, а я не знав цього. Матроси працювали удень, а я гадав, що то ніч. Відтоді, як я заліз у свою схованку, минула не одна, а принаймні дві ночі й день. Не дивно, що я відчував голод, спрагу та. біль у кістках. Коли на палубі на деякий час переставали працювати, то «це означало, що команда снідала й обідала. А тривала тиша перед тим, як почали піднімати якір, свідчила, що настала ніч і що всі на кораблі спали.

Я згадав, що заснуй одразу, як тільки сховався за бочкою. Тоді до заходу сонця лишалося ще кілька годин. Спав я міцно й довго – мабуть, до ранку наступного дня. Та коли був уже на кораблі, матроси після вечері ще працювали, хоч я нічого й не чув. І коли я спав, мов мертвий, у своїй схованці, вихід з неї загородили ящиком та, може, й не одним.

Усе тепер мені стало зрозумілим, а найбільше той страшний факт, що я опинився ніби в коробці, з якої неможливо вилізти.

Спочатку я не усвідомлював, у яке жахливе становище потрапив. Я знав, що заставлений ящиками й тюками і моїх сил невистачить для того, щоб вилізти з трюму. Та в усьому цьому я не вбачав небезпеки. Дужі матроси, які навантажили корабель, так само можуть і розібрати вантаж. Мені треба тільки крикнути, щоб привернути їхню увагу.

Та леле! Мені й на думку не спадало, що моїх відчайдушних криків ніхто не почує. Я навіть не підозрював, що люк, через який я спустився по канату в трюм, тепер закритий товстим щитом, а поверх нього ще натягнуто просмолений брезент і все це, можливо, так і залишиться до кінця подорожі. Та якби навіть люк не був закритий, мене все одно не почули б. Мій голос або загубиться серед безлічі тюків і ящиків або його заглушать удари хвиль і безупинний рокіт води вздовж бортів корабля.

Повторюю, спершу я не дуже стривожився, що не зможу вилізти з своєї схованки. Я думав тільки про те, що не скоро нап'юсь води й угамую спрагу, від якої у мені все горіло. Адже, безсумнівно, мине кілька годин, поки матроси відсунуть ящики й звільнять мене. Тим часом доведеться страждати.

І лише тоді, як я охрип від крику та мало не одбив ніг, марно стукаючи підборами черевиків у дошки борту, – лише тоді я побачив своє справжнє становище і почав усвідомлювати весь його жах. Я зрозумів, що немає надії на порятунок, ніхто не допоможе мені, і ніколи я не вилізу з своєї схованки. Одне слово, я зрозумів, що похований живцем!

Я гукав, кричав, стукав.

Кричав я довго, не знаю навіть скільки. Не переставав кричати й стукати, поки зовсім не знесилів.

В перервах я прислухався – відповіді не було. Тільки луна мого голосу перекочувалась у темному трюмі від борту до борту, але ніхто з матросів не відгукувався на мої жалісні крики.

Потім я замовк і якийсь час слухав, чи не долинуть до мене голоси матросів. Я чув їх, коли піднімали якір, але тоді корабель стояв на місці, і хвилі не били в борти. Крім того, як я згодом дізнався, трюмні люки тоді були відкриті, а закрили їх уже, коли ми вийшли у відкрите море.

Прислухався я дуже довго, але до моїх вух не долинали ні слова команди, ні вигуки матросів. А якщо я не чую їхніх гучних і басовитих голосів, то як вони можуть почути мій?

«О, вони не можуть почути мене і ніколи не почують! Ніколи! І ніхто не прийде мені на допомогу, ніхто не визволить! Тут мені доведеться й померти! Померти!»

Ось до якого висновку я прийшов, коли зовсім зірвав голос і вкрай знесилів. Морська хвороба на якийсь час поступилась місцем бурхливим проявам відчаю, але потім фізичні страждання повернулися знов і, об'єднавшись з душевними муками, мало не вбили мене. Я не мав більше сил опиратися морській хворобі і впав долі, наче мене розбив параліч.

Лежав я довго, безпорадний і заціпенілий. Мені хотілося вмерти. Та я й справді гадав, що вмираю. Я певен, що тієї хвилини не завагався б наблизити смерть, коли б міг. Але я надто знесилів, щоб убити себе, навіть якби мав зброю. До речі, зброя в мене була, тільки я зовсім забув про неї. І це не дивно, бо на моєму місці можна було забути про все на світі.

Ви, мабуть, дивуєтесь з того, що мені хотілося вмерти. Але треба опинитись у такому ж становищі, щоб зрозуміти весь жах відчаю. О, це страшна річ! Хай вам ніколи не доведеться зазнати чогось подібного!

Мені здавалось, що я умираю, та люди не вмирають ні від морської хвороби, ні з відчаю. Життя не так легко покидає тіло.

Щоправда, я був напівмертвий і якийсь час лежав непритомний. Це тривало довго, багато годин.

Нарешті я прийшов до пам'яті, потім повернулася й енергія. Дивна річ, але мені захотілося їсти. В цьому відношенні морська хвороба має деякі особливості. Хворі на неї їдять з більшим апетитом, ніж здорові. Однак більше за все мені хотілося пити, але не було надії вдовольнити спрагу. Щодо голоду, то він ще не лякав мене: в кишені лишилось трохи сухарів і сиру.

Немає потреби розповідати, які похмурі думки лізли мені в голову. Кілька годин підряд я був жертвою жахливих приступів відчаю, кілька годин кидався з боку в бік, напівзбожеволівши від страху, поки, нарешті, не забувся в благодатному сні.

Розділ XXII
СПРАГА

Спав я недовго й тривожно. Сни мої були страшніші один за одного, проте, коли я прокинувся, дійсність виявилась ще жахливішою.

Я не одразу зрозумів, де я, і тільки розкинувши руки, згадав, у якій скруті опинився, бо наштовхнувся на дерев'яні стіни своєї темниці. Вона була така маленька, що я ледве міг повернутися в ній. Якби зі мною сидів ще один такий хлопець, як я, то неможливо було б навіть поворухнутись.

Ще раз усвідомивши, в яке жахливе становище потрапив, я знов почав голосно кричати. Я гукав і кричав щосили, все ще сподіваючись, що матроси почують мене, – адже я не знав ні того, скільки вантажу надо мною, ні того, що люки нижньої палуби закриті.

Та й добре, що я не знав цього, бо міг би збожеволіти з відчаю. Спалахи надії підтримували мене, поки я не наважився твердо глянути в обличчя своїй страшній долі.

Я кричав, іноді не закриваючи рота по кілька хвилин підряд, іноді уривчасто, але відповіді не було. Поступово паузи між криками ставали тривалішими, поки надія, що мене почують, не зникла остаточно! Тоді я замовк.

Протягом кількох годин я перебував у якомусь заціпенінні. Але, на жаль, заціпенів мій мозок, а не тіло. Навпаки, воно аж здригалося від жахливих мук: його мучила страшенна спрага. А ці муки, мабуть, – найстрашніші за всі інші фізичні страждання. Якби раніше хтось сказав мені, що людина може так мучитись через те, що немає ковтка води, я не повірив би. Читаючи в книгах, як мучаться і навіть умирають від спраги мандрівники в безводних пустелях та морях серед безмежних рівнин океану, коли корабель зазнає аварії, я завжди думав, що їхні страждання перебільшено. Як і всі англійські хлопці, я виріс у вологій країні, де мало не на кожному кроці трапляються струмки або джерела, і ніколи по-справжньому не відчував, що таке спрага. Тільки іноді, коли я заходив далеко в поле або довго гуляв на березі моря, де не було прісної води, у мене в горлі виникало неприємне відчуття сухості, яке ми звичайно називаємо спрагою. Однак це ще не спрага, а тільки перша і найнижча її стадія, навіть трохи приємна, бо ти впевнений, що через сотню кроків зможеш напитися. В таких випадках ми буваємо настільки розбірливі, що не п'ємо воду з канави чи ставка, а ждемо, коли нам трапиться чистий колодязь або прозорий струмок. Якщо ж навколо не буде ні колодязів, ні струмків, на сотні миль не буде ставків, канав, озер чи річок – жодної вологи, яка могла б освіжити горло, – тоді навіть така спрага набуде нових властивостей і стане нестерпною.

Не можна, мабуть, твердити, що напитися негайно мені було вкрай необхідно: адже на корабель я прокрався недавно. Я впевнений, що й раніше мені траплялось цілими днями обходитись без води, але я й не думав про неї, бо знав, що будь-якої миті можу пити стільки, скільки захочу. Та тепер, коли не було ні води, ні надії роздобути її, я вперше в житті відчув, що спрага – справжня мука.

Їсти мені не хотілося. Їжа, куплена за гроші від продажу кораблика, ще не скінчилася. В мене лишалося кілька шматочків сиру і п'ять чи шість сухарів, але я не наважувався й доторкнутися до них, бо вони лише посилили б спрагу. А моє пересохле горло вимагало води і тільки води, яка тоді здавалась мені найбажанішим за все на світі.

До деякої міри я був у становищі Тантала. [18]18
  Тантал– у грецькій міфології – злочинний цар, кинутий богами в підземелля; стоячи по шию у воді, він не міг напитися і вічно мучився від спраги.


[Закрыть]Правда, я не бачив води, але чув її, бо до мого слуху виразно долинав плюскіт хвиль вздовж бортів корабля. Я усвідомлював, що це морська мода, що вона солона і пити її не можна, навіть якщо дістатися до неї. Проте я безперервно прислухався до цих звуків, що наче глузували з моїх страждань.

Не варто згадувати про всі болісні думки, що виникали в моєму мозку. Досить сказати, що протягом багатьох безконечних годин я мучився від страшної спраги без найменшої надії позбутися цих тортур. Я був певний, що вона уб'є мене, тільки не знав, як швидко це станеться. Мені траплялось читати про людей, які мучилися по кілька днів, перш ніж умирали під спраги. Тепер я намагався пригадати, скільки днів тривала їх агонія, але пам'ять зрадила мене. Здається, шість чи сім, не більше. Така перспектива була жахлива. Невже мені судилося терпіти ці тортури шість чи сім днів? Та хіба я витримаю ще бодай один такий день? О, від цієї думки кров холола в жилах, і я сподівався, що смерть прийде раніше і звільнить мене під зайвих страждань.

І якраз тієї хвилини, коли я у відчаї кликав до себе смерть, я почув звук, що враз змінив напрям моїх думок і змусив забути весь жах свого становища.

О солодкий звук! Він був наче шепіт ангела милосердя!