Текст книги "Морське вовченя"

Автор книги: Томас Майн Рид

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

Розділ LХII
МАЛО НЕ ЗАДИХНУВСЯ

Вийнявши капелюшки, я негайно вліз у порожній ящик. Треба було, якщо можливо, зняти з нього всю кришку або хоч частину її. Спочатку я спробував довідатись, що міститься над нею. Я зробив це так, як завжди, а саме: встромив лезо ножа в щілину. На жаль, воно стало тепер коротшим і не зовсім годилося, але було ще дюймів зо три завдовжки, тож з деякими труднощами ним можна було визначити, яка передо мною перешкода, тверда. чи м'яка… Вантаж виявився м'яким, і тому лезо легко проштрикувало його. Пам'ятаю, що там була парусинова обшивка і, застромлюючи в неї ножа, я не зустрічав ніякого опору.

Я вже знав, що це не полотно, бо лезо встромлювалося, наче в масло. А цього б не трапилось, якби то було полотно.

На душі стало веселіше. Краще мати справу з чим завгодно, аби тільки не з полотном.

Я штрикав у різних місцях, по всій кришці, і лезо щоразу заглиблювалось у щось м'яке. Не треба було навіть натискати на колодочку. Значить, вантаж складається з чогось такого, що мені досі не зустрічалося. Але я ніяк не здогадувався, що то таке.

Цей вантаж, як мені здавалося, не міг бути серйозною перешкодою на моєму шляху вгору. В чудовому настрої від такої приємної думки я заходився виламувати дошку з кришки, на якій лежав вантаж.

На це пішла не одна година марудної праці. Перерізувати дошки ножем було важко, і ця робота забрала в мене більше сил і часу, ніж усе інше разом узяте. Але вона була конче необхідною, бо інакше я не міг прокладати собі шлях крізь кришки ящиків. На кожен з них давили вантажі, що лежали вгорі, і виламати дошки було неможливо. Довелося перерізати їх.

Кришку ящика з-під капелюшків мені пощастило зняти без особливих труднощів. Дошки, як виявилось, були тонкі, ялинові, і за півгодини чи трохи більше я перерізав навпіл середню з трьох дощок. Половинки я легко відігнув униз і повитягав.

Відірвавши клапоть ряднини, якою було обшито ящик, я простягнув руку до невідомого вантажу. І зразу ж догадався, що це таке. Адже ще в дядьковій коморі я навчився пізнавати мішки на дотик. Так, це був мішок.

Але що в ньому? Пшениця, ячмінь, овес? Ні, це не зерно, – там щось м'якше, дрібніше. Невже борошно?

Незабаром я переконався, що це справді так. Я розпоров лезом мішковину. Навіть не треба було засувати руку в мішок, бо звідти зразу ж посипався м'який, дрібний порошок, наповнюючи мені долоню. Я підніс жменю до рота і остаточно впевнився, що в мішку борошно.

Це було радісним відкриттям. В мене був харч, і його може вистачити на кілька місяців. Годі голодувати! Годі їсти пацюків! З борошном і водою я житиму, як принц. Дарма, що воно сире! Зате воно смачне, поживне та корисне для здоров'я. «Дякувати долі! Я врятований!»

Такі слова вихопились у мене, коли я оцінив своє відкриття.

Працював я багато годин, і мені вже треба було відпочити. Крім того, я був голодний і не міг утриматись від спокуси вдосталь наїстися нової страви. Тому я вирішив повернутись у своє старе лігво, де була бочка з водою. Напхавши кишені борошном, я з обережності про всякий випадок заткнув парусиною дірку в мішку і почав спускатись униз. Торбину з пацюками я жбурнув, сподіваючись, що мені більше не доведеться харчуватися ними. Потім я залив чималу жменю борошна водою, замісив тісто і з'їв його з такою насолодою, ніби це був найкращий пудинг.

Кілька годин міцного сну додали мені сил. Прокинувшись, я знову з'їв тіста і почав підніматись своїм довгим тунелем у напрямі люка.

Пробираючись через другий ряд ящиків, я, на свій подив, помітив, що скрізь навколо мене розсипано щось м'яке, схоже на порошок. В порожньому трикутному закутку біля фортепіано все також було засипане тим же порошком, і я вгруз у нього по кісточки. До того ж я помітив, що на голову й плечі мені густо падає якийсь пил. Коли ж я необережно подивився вгору, щось посипалося мені в рот, в очі та ніс, і я почав страшенно кашляти й чхати.

Спочатку я злякався, що задихнусь, і мало не кинувся назад у своє сховище за бочкою з водою. Але тікати так далеко не було потреби. Досить було відступити до ящика з-під галет і пил туди вже не діставав.

Я швидко збагнув причину цього незвичайного явища. Це ж борошно. Корабель хитнувся, затичка випала, і борошно посипалось із мішка через дірку. Безперечно, це була значна втрата.

Думка, що я можу втратити борошно і буду змушений знову харчуватись пацюками, обдала мене холодом. Треба негайно добратись до мішка ї заткнути дірку, щоб зберегти хоч частину борошна.

Хоч я й боявся задихнутись, але бачив, що необхідно діяти, і, закривши рота й заплющивши очі, кинувся до ящика з-під капелюшків.

На моєму шляху скрізь було борошно, але воно вже не сипалось. Коли я дістався куди треба, то побачив, що воно все висипалось. Мішок був порожній!

Мабуть, я сприйняв би це як страшне нещастя, коли б не помітив, що борошно пропало не все. Значна частина його, безперечно, просипалась крізь щілини на дно трюму, але більша затрималась на сувоях тканини, які я поскладав на дно трикутної комірки, і в інших місцях, куди я міг в разі потреби легко пробратись.

А втім, все це стало неістотним, коли я раптом зробив відкриття, що остаточно витиснуло в мене з голови всі думки про борошно та взагалі про харч і воду. Вони втратили своє значення.

Я простягнув руку, щоб переконатись, чи справді мішок порожній. Ніби й так. То чого ж не витягнути його через отвір і не забрати з дороги? Не було підстав не зробити цього. Я висмикнув мішок, відкинув його геть і висунув голову з ящика.

Бо, же милий! Що я побачив?

Світло! Світло! Світло!

Розділ LХIII
СВІТЛО ТА ЖИТТЯ

Так, очі мої справді милувалися світлом, і серце моє сповнила несподівана безмежна радість. Не можу описати свого щастя. Увесь страх миттю кудись щез. Зникли всякі передчуття лихого. Я врятований!

Світло, яким тішились мої очі, це була всього-на-всього ледь помітна смужечка – ніжний промінчик. Пробиваючись крізь щілину між дошками, він линув згори, але не просто, а навскіс, приблизно на відстані восьми чи десяти футів від мене.

Я знав, що світло не могло пройти крізь палубу. Між палубними дошками на кораблі не буває щілин. Воно пробилось крізь люк. Певно, верхній брезент був порваний або відгорнутий.

Ніколи в житті я не бачив нічого милішого за цей ніжний промінчик, що сяяв надо мною, наче метеор! Жодна зірочка в блакитному небі ніколи не здавалась мені такою яскравою і прекрасною! На мене ніби дивилось і посміхалось око доброго ангела, вітаючи моє повернення до життя.

Я довго сидів усередині ящика з-під капелюшків. З'явилась віра, що робота моя наближається до кінця і що надії близькі до здійснення. Тепер я вже не вагався. Чим ближчою була мета, тим більше нетерпіння охоплювало мене. Не зволікаючи, я взявся розширювати отвір у кришці ящика.

Поява світла переконала мене у важливій істині: я добрався до самого верху вантажу. Якщо я бачу скісний промінь, то, значить, тут порожній простір.

Незабаром я в цьому остаточно переконався. Не більш як за двдцять хвилин я розширив дірку настільки, що зміг просунути в неї своє тіло й опинився на кришці ящика. Обмацуючи руками навколо себе, я натрапив позаду на ящики, тюки та мішки, що здіймались цілою горою, але попереду не було нічого.

Кілька хвилин я сидів, звісивши ноги, на кришці ящика на тому місці, де й виліз. Боячись впасти вниз, я не наважувався ступити й кроку. Я сидів і дивився на чудовий промінь, що скидався на вогонь маяка. Зараз він сяяв ще ближче.

Поступово мої очі звикли до світла і хоч крізь щілину пробивався слабкий промінчик, я все ж почав розрізняти найближчі предмети. Скоро я помітив, що порожнеча попереду не сягала далеко. Отже, я знаходився на дні невеличкої западини неправильної овальної форми. Власне, це було порожнє місце, що лишилось під люком після навантаження корабля. Навколо стояли бочки, лежали мішки з продуктами – очевидно, провізія для команди, – розміщені так, щоб їх легко було дістати.

Мій тунель, яким я вибрався нагору, виходив у цю западину, і я, безсумнівно, був десь під люком.

Лишалось тільки зробити один-два кроки, постукати по дошках над головою і покликати команду на допомогу. І хоч для порятунку досить було удару або крику, я ще довго ніяк не міг зважитись постукати чи закричати.

Мабуть, не варто пояснювати нам причину моєї нерішучості та вагань. Подумайте тільки про те, що я наробив – про ту шкоду, яку завдав вантажу, про збитки, мабуть, на сотні фунтів, зважте, що в мене не було можливості відшкодувати й найменшої частини зіпсованих товарів, – уявіть усе це, і ви зрозумієте, чому я так довго сидів на ящику з-під капелюшків, не зважуючись ні на яку дію.

Мене скував невимовний страх. Я боявся розв'язки цієї сумної драми і тому не поспішав доводити її до кінця.

Як я подивлюся в очі суворому, обдуреному капітану? Як знесу лютий гнів жорстокого помічника? Як витримаю їх погляди, слова, докори, лайку, а можливо, й бійку? А що, коли вони викинуть мене в море?

Кров захолола в моїх жилах, коли я подумав про можливість такого кінця.

Настрій у мене різко змінився. Хвилину тому проблиск світла сповнив мою душу радістю, а тепер я сидів нерухомо, пильно дивлячись на нього, і серце моє калатало від страху й збентеження.

Розділ LХIV
ЗДИВУВАННЯ КОМАНДИ

Я розмірковував, яким би то чином відшкодувати заподіяні мною збитки, та всі мої зусилля були даремні. Я чудово усвідомлював, що в мене нічогісінько немає, хіба що старий годинник, – а ним, – ха-ха-ха! – навряд чи можна було сплатити вартість ящика з галетами.

А втім, у мене була ще одна річ, набагато дорожча за годинник. Навіть за тисячу таких годинників. Цю річ я зберігаю й досі. Однак вона, така дорогоцінна для мене, коштувала не більше шести пенсів. Здогадуєтесь, про що я кажу? Так-так, ви вгадали, я маю на увазі саме свій ніж!

Звичайно, мій дядько не допоможе мені. Він дозволив мені жити в його домі лише з необхідності, а не з почуття відповідальності. Він не зобов'язаний платити за те, що я перевів, і, власне кажучи, я й не думав про це.

В мене була тільки одна надія, що здавалась більш-менш розумною: я можу найнятись до капітана «Інки» юнгою, слугою, ким завгодно, аби тільки відробити свій борг.

Якщо він згодиться взяти мене (а йому нічого іншого не лишається робити зі мною, хіба що викинути за борт), тоді все владнається.

Це підбадьорило мене, і я вирішив піти до капітана і запропонувати йому свої послуги.

Саме в цю хвилину надо мною почувся важкий тупіт. Скидалось на те, що з обох боків люка і по всій палубі ходять люди.

Потім почулися голоси – голоси людей. О, який це був приємний звук! Спочатку мій слух вловлював тільки окремі вигуки та слова, що згодом злилися в пісню. Голоси були хрипкі, але чарівнішої музики, ніж та робоча пісня матросів, я більше ніколи не чув.

Вона повернула мені впевненість і сміливість. Я не міг далі терпіти свого ув'язнення! Не встигла пісня закінчитися, як я кинувся до люка і постукав дерев'яною колодочкою ножа по дошках.

Потім прислухався – мене почули. Там, нагорі, про щось радились, і я міг розібрати вигуки здивування. Але хоч голоси не стихали і їх ставало чимдалі більше, ніхто не наважувався підняти кришку люка,

Я знову постукав, цього разу дужче. Спробував навіть кричати, та голос мій був тоненький і кволий, мов у малої дитини, і я замовк.

Знову до мене долинув хор вигуків здивування. Мабуть, навколо люка зібралась уся команда,

Я постукав утретє, щоб переконатись, що мене почули, і відступив трохи вбік, з завмиранням серця чекаючи наслідків.

Невдовзі над люком зашаруділо – це знімали брезент. І як тільки його зняли, в трюм з усіх щілин полилося світло.

Ще мить – і надо мною відкрилося небо. Сніп світла ударив мені в обличчя й осліпив мене. Більш того, від нього запаморочилась голова, і, поточившись, я впав назад на ящики. Знепритомнів я не одразу, а поступово, відчуваючи якесь дивне приголомшення.

Зразу ж як люк відкрився, я встиг побачити голови та обличчя людей, що з'юрмились навколо отвору і зазирали вниз. Я помітив, як усі вони враз відсахнулися з виразом справжнього жаху. І ще я почув вигуки, в яких бринів той самий жах. Але звуки поволі завмерли, світло згасло, і свідомість остаточно залишила мене, – я ніби вмер.

Насправді ж я лише зомлів. Я не чув і не знав, що діялось навколо мене. Не бачив, як ці обвітрені обличчя знову з'явились над люком і дивились на мене з тривогою. Не бачив і того, як один з них нарешті наважився спуститися вниз, за ним другий, третій і ще кілька. Всі вони, схилившись надо мною, щось здивовано вигукували і висловлювали силу-силенну здогадок. Я не чув, як вони обережно піднімали мене, мацали пульс і прикладали свої величезні долоні до моїх грудей, щоб перевірити, чи б'ється серце. Не чув я також і того, як кремезний матрос взяв мене на руки, пригорнув до грудей, а потім, коли в люк спустили коротку драбину, виніс із трюму і обережно поклав на шканцях. Я нічого не чув, не бачив і не усвідомлював, поки холодна вода, якою бризнули мені в обличчя, не пробудила мене і не повернула до життя.

Розділ LХV
ЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ

Опритомнівши, я побачив, що лежу на палубі, щільно оточений юрбою людей. Їхні обличчя були суворими, але я не помітив недоброзичливого виразу. Навпаки, на мене дивилися з жалем; чулися співчутливі вигуки.

Це були матроси. Навколо мене зібралась уся команда. Один з них, нахилившись надо мною, вливав мені в рот воду і прикладав до лоба мокру ганчірку. Я одразу впізнав його. Це був Уотерс, той самий, що виніс мене з корабля і подарував дорогоцінного ножа. Він тоді й гадки не мав, у якій величезній пригоді стане його подарунок.

– Уотерс, – промовив я, – ви пам'ятаєте мене?

Він аж здригнувся, почувши це запитання.

– Хай лопнуть мої шпангоути, – закричав він, – коли це не той пуцьверінок, що чіплявся до нас ще в порту!

– Той, хто хотів бути матросом? – підхопило кілька голосів.

– Авжеж, той самий!

– Так, – відповів я, – той самий.

Знов прокотилася хвиля здивованих вигуків, і раптом запала тиша.

– Де капітан? – спитав я. – Уотерс, відведіть мене, будь ласка, до капітана.

– Ти хочеш бачити капітана? – лагідно озвався Уотерс, розсуваючи рукою матросів, що товпилися навколо нас. – Ось він, мій хлопчику.

Я побачив добре одягнутого чоловіка, в якому одразу впізнав капітана. Він стояв за кілька ярдів від мене біля дверей своєї каюти. Обличчя його було суворе, але я не злякався, бо відчув, що він зараз пом'якшає.

Якусь хвилину я вагався, не знаючи, що робити, а потім, напруживши всі свої сили, звівся на ноги, ступив кілька кроків і впав перед капітаном навколішки.

– О сер! – вигукнув я, – чи можете ви простити мені?

Не пам'ятаю точно, як я висловився, але це було все, що я зміг тоді сказати.

Я більше не дивився капітанові в обличчя. Втупивши погляд у палубу, я чекав відповіді.

– Вставай, хлопчику, – промовив він лагідним голосом. – Вставай і ходім до мене в каюту.

Капітан узяв мене за руку, допоміг підвестися і повів. Так, поряд зі мною ішов сам капітан і підтримував мене, щоб я не впав! Не було схоже, щоб він збирався кинути мене акулам. Хіба можна було сподіватись на такий щасливий кінець?

Увійшовши до каюти, я побачив своє відображення у дзеркалі й насилу впізнав себе. Весь я був білий, наче викачаний у вапно, але я згадав, що це борошно. Обличчя теж було біле, виснажене й кістляве, мов у скелета! Страждання й голод виссали з мене всі соки.

Капітан посадив мене на канапу і, покликавши слугу, звелів йому налити мені склянку портвейну. Він мовчав, поки я пив, а потім, дивлячись на мене поглядом, в якому не було й тіні суворості, промовив:

– А тепер, хлопче, розкажи все докладно.

Це була довга історія, але я розповів її від початку до кінця. Я нічого не приховав: ні причин, що спонукали мене втекти з дому, ні тієї шкоди, якої завдав вантажам. Та він уже знав про збитки, заподіяні мною, тому що половина команди встигла відвідати мою схованку за бочкою з водою і переконатись у всьому на власні очі.

Кінчивши розповідати, я запропонував капітану свої послуги і з завмиранням серця чекав відповіді.

– Хоробрий хлопче! – вигукнув він, підводячись і прямуючи до дверей, – ти хочеш бути моряком? Ти заслуговуєш на це, і заради пам'яті твого славного батька, якого я мав щастя знати, ти будеш ним!

– Гей, Уотерс, – звернувся він до старого морського вовка, який чекав за дверима каюти, – візьми цього хлопчину, одягни його як слід, а коли він видужає, навчи поводитися з снастями.

І Уотерс навчив мене дуже добре поводитися з усіма снастями. Кілька років підряд він був моїм товаришем під командою доброго капітана, аж поки я з «морського вовченяти» не перетворився на справжнього моряка і не був внесений в корабельні книги «Інки» як «матрос першої статті».

Але моя кар'єра не скінчилась на цьому. «Ехсеlsіог» стало моїм девізом. За допомогою великодушного капітана, я швидко став третім помічником, з часом другим, потім першим і, нарешті, капітаном!

Кінець кінцем я став власником корабля.

Це було метою мого життя, бо відтоді я міг плавати куди завгодно за власним бажанням і перевозити товари в усі сторони світу.

Одним з моїх перших і найбільш вдалих рейсів уже на власному кораблі був рейс у Перу. Пам'ятаю, що я взяв з собою ящик капелюхів для англійських і французьких дам, що жили в Кальяо та Лімі. Цього разу вони хоч і дійшли до місця призначення непошкодженими, та навряд чи викликали захоплення в чарівних креолок.

За понівечені капелюшки було давно сплачено, так само як за вилитий бренді, сукно й оксамит. Зрештою сума виявилась не такою й великою. Власники цих товарів, взявши до уваги незвичайні обставини, що змусили мене заподіяти їм шкоди, поставились до мене поблажливо та пішли на поступки в переговорах з капітаном, який в свою чергу полегшив мені умови сплати боргу. За кілька років я цілком розрахувався, або, як кажуть моряки, «обрасопив реї». [26]26
  «Обрасопив реї» (мор. термін) – поставити реї під прямим кутом до кіля та щогли; в переносному значенні – влаштувати справи.


[Закрыть]

А тепер, мої юні друзі, мені тільки лишилося додати, що, проплававши багато років і збивши завдяки вмілій торгівлі й ощадливості певні статки, я почав стомлюватися від моря, і мене-потягло до спокійного життя на суходолі. З кожним роком це бажання дужчало, і кінець кінцем я більше не міг йому опиратись. Я вирішив кинути якір десь на березі. З цією метою я продав свій корабель з усім, що було на ньому, і повернувся в не гарне село, де, як ви вже знаєте, я народився і де сподіваюсь померти.

А тепер прощайте. Я скінчив.