Текст книги "Морське вовченя"

Автор книги: Томас Майн Рид

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Томас Майн Рід
МОРСЬКЕ ВОВЧЕНЯ

_{Малюнки В. ГЛУЗДОВА}

_{Перекладено за виданням: Mayne Reid, The Boy Tar or The Voyage in the Dark, University Press: Welch, Bigelow, and Co., Cambridge.}

Розділ I
МОЇ ЮНІ СЛУХАЧІ

Мене звуть Філіппом Форстером. Я вже старий.

Живу я в тихому маленькому селі на березі моря в глибині величезної бухти, однієї з найбільших на нашому острові.

Називаючи своє село тихим, я не помиляюсь, хоч воно й прагне називатися мирським портом. Наша пристань, або мол, зроблена з тесаного граніту. Тут завжди стоїть парочка шлюпів, кілька шхун, а іноді й бриг. Великі кораблі в бухту не заходять, але в ній завжди можна побачити силу-силенну човнів. Частина з них витягнута на берег, інші плавають по бухті. З цього неважко догадатись, що добробут села залежить більше від рибальства, ніж від торгівлі. Так воно й є насправді.

Це моє рідне село. Тут я народився і тут сподіваюсь померти.

Однак мої земляки знають про мене дуже мало. Вони називають мене «капітаном Форстером» або просто «капітаном», вважаючи, мабуть, що в селі тільки я один заслуговую на це прізвисько.

Щиро кажучи, «капітаном» мене називають даремно, бо я ніколи не служив капітаном ні в армії, ні у флоті. Я був лише хазяїном торгового корабля, тобто «шкіпером». Та жителі села – люди чемні, і саме через це стали називати мене «капітаном».

Вони знають, що я живу в гарненькому будиночку на березі моря за півмилі від села; знають також, що живу сам, бо мою стару служницю навряд чи можна вважати за «товариство». Люди щодня бачать, як я йду по селу з підзорною трубою під пахвою, як виходжу на мол, оглядаю горизонт, а тоді або повертаюсь додому, або прогулююсь годину-другу по березі. Оце, власне, все, що їм відомо про мене та мої звички.

Жителі села переконані, що колись я був великим мандрівником, і вважають мене неабияким вченим, бо знають, що в мене є книжки і я багато читаю.

Я справді мало не все життя мандрував і справді багато читаю, але мої простодушні земляки помиляються щодо моєї вченості. В юності я не мав можливості здобути ґрунтовну освіту, і все, що знаю, вивчив самотужки й поспіхом, знаходячи для цього час в перервах між пригодами, яких у моєму житті було чимало.

Я вже сказав, що мої земляки знають про мене дуже мало, і вас це, певно, дивує. Та це легко пояснити. Я втік з дому дванадцятилітнім хлопцем, і потім цілих сорок років моя нога не ступала на рідну землю, а очі не бачили нікого із земляків.

Треба бути знаменитим, щоб тебе згадали через сорок років. Коли я повернувся назад, то переконався, що мене зовсім забули. Навіть моїх батьків, які померли раніше ніж я покинув село, ледве пригадували. Мій батько був моряком і рідко навідувався додому. Пам'ятаю, як я побивався, коли до нас дійшла звістка, що його корабель загинув, і він потонув з більшою частиною команди. Моя бідна мати ненабагато пережила його. І не дивно, що сусіди, з якими батьки мої не підтримували близьких стосунків, забули їх. Ось цим і пояснюється, чому я став чужим у рідних краях.

Але не думайте, що я самотній, що в мене немає друзів. Хоч я й повернувся додому, щоб закінчити своє життя в тиші й спокої, проте не уникаю людей і не відрізняюсь похмурою вдачею. Навпаки, я завжди любив і люблю зустрічатися з людьми, а старість цьому не заважає. Мені приємно бувати серед молоді, особливо хлоп'ят. Можу навіть похвалитись, що вони мене люблять. Я годинами допомагаю їм клеїти паперових зміїв або пускати по воді маленькі кораблики, бо пам'ятаю, з яким захопленням сам займався цим, коли був малий.

Діти й не здогадуються про те, що добрий дід, який уміє вигадувати такі цікаві розваги та охоче грається з ними, довгі роки провів серед смертельних небезпек і пережив чимало страшних пригод. Але моє минуле саме таке.

Щоправда, дехто в селі знає окремі випадки з мого життя тому, що я ніколи не відмовляюсь розповісти про себе тим, хто хоче послухати про ту чи іншу цікаву пригоду, учасником якої я був. І навіть в нашому тихому кутку я знайшов аудиторію, що цінує оповідача. Мої слухачі – школярі, бо неподалік села є знаменита школа, що має назву «Учбовий заклад для юних джентльменів». Мої найуважніші слухачі – звідти.

Цих хлопчиків я зустрічав на березі моря під час своїх прогулянок, і вони, звернувши увагу на моє обвітрене, «просолене» обличчя, збагнули, що я можу чимало розповісти про дикі країни та дивні пригоди. Ми зустрічалися часто, майже щодня, і незабаром стали друзями. На їхню просьбу я почав розказувати про деякі випадки з свого життя. Сусіди не раз бачили мене на березі в колі чепурненьких хлопчиків. Їх напіврозкриті роти і захоплені погляди переконливо свідчили про цікавість, з якою вони слухали мої історії.

Я не соромлюсь признатися, що сам відчував задоволення від власних оповідань, як і всі старі солдати й моряки, що, вдаючись до спогадів, немов знову б'ються в давно минулих битвах.

Якийсь час я розповідав їм лише окремі епізоди. Але одного разу, зустрівшись з своїми маленькими друзями, я помітив, що вони чимось заклопотані. Хлопці збились гуртом, в руці одного, найстаршого, я побачив аркуш списаного паперу.

Підійшов ближче, і хлопчики мовчки передали мені папірець. Прочитавши адресу, я довідався, що послання написане мені.

Розгорнувши листа, я одразу зрозумів, у чому справа. Це була «просьба», підписана всіма присутніми:

«Дорогий капітане! Нас відпустили сьогодні з уроків на цілий день. Найприємніше й найкорисніше провести цей час з вами. Тому ми наважуємось просити Вас розповісти нам про яку-небудь надзвичайну подію, що трапилася з Вами. Ми хотіли б почути щось захоплююче, бо знаємо, що у Вашому житті було чимало пригод. Виберіть те, що Вам подобається найбільше, а ми всі обіцяємо слухати уважно і певні, що дотримати такої обіцянки нам буде легко. Зробіть, дорогий капітане, для нас те, про що ми просимо, і ми завжди будемо вам вдячні».

На таке чемне прохання я не міг відмовити і без будь-яких вагань заявив, що розкажу своїм юним друзям про цілий період з свого життя. Я вибрав те, що вважав найцікавішим для них: повість про своє дитинство і першу морську подорож – таку дивну, що я назвав її «Подорожжю в темряві».

Я сів на прибережну рінь, обличчям до широкого морського простору. Хлопчики вмостились навколо мене, і я почав.

Розділ II
ВРЯТОВАНИЙ ЛЕБЕДЕМ

З дитинства, хоч і несвідомо, я любив воду. Якби я народився качкою або ньюфаундлендом, [1]1
  Ньюфаундленд, або водолаз– порода величезних собак. Вони чудово плавають і люблять воду. Назва походить від острова Ньюфаундленд (Північна Америка), звідки вони вивезені. (Тут і далі – прим. ред.).


[Закрыть]то й тоді б вона не могла вабити мене більше. Мій батько був моряком, дід і прадід – теж. Мабуть, від них я й успадкував це уподобання. У всякому разі, мене так тягло до води, наче вона була моєю рідною стихією. Кажуть, Що навіть у ранньому дитинстві мене важко було відігнати від калюж і ставків. Та й справді, перша пригода в моєму житті трапилась на ставку, і я добре пам'ятаю її. Хоч вона й не була ні такою дивною, ні такою жахливою, як ті, що довелося пережити потім, але все ж вона досить цікава, щоб розповісти про неї вам і показати, яка велика пристрасть була у мене до води.

Тоді я був зовсім маленьким, і той дивний випадок, що трапився на порозі мого життя, ніби визначив моє майбутнє. Він немов віщував, що я зазнаю тяжких випробувань долі і переживу чимало пригод.

Я вже сказав, що був тоді зовсім маленьким. Мені тільки що дозволили гуляти самому, і я був у тому віці, коли хлопчики дуже люблять пускати паперові кораблики. Я вже вмів робити їх з аркушів старих книжок або газет і часто посилав свої судна в мандри через широку баюру, що заміняла мені океан. Але паперові кораблики невдовзі перестали захоплювати мене. Тоді, збираючи протягом шести місяців гроші, я купив у старого рибалки іграшковий шлюп з повною оснасткою, якого він змайстрував у години дозвілля.

Мій шлюп мав шість дюймів [2]2
  Дюйм– 2,5 сантиметра.


[Закрыть]у довжину і менше трьох дюймів у ширину, і якби його тоннаж зареєстрували (а з іграшками цього, звичайно, не роблять), то він не перевищив би й половини фунта. Ви скажете, що суденце не могло похвалитися своїми розмірами, але в ту пору воно здавалось мені великим трипалубним кораблем.

Вирішивши, що кораблик надто великий для плавання по баюрі, я почав шукати більшу водойму, де могли б по-справжньому виявитись його морехідні якості.

Незабаром я знайшов великий ставок, – вірніше озерце, – з кришталево чистою водою, над якою завжди віяв легенький бриз. Цього вітерця було досить, щоб надувати вітрила мого шлюпа і нести його мов на крилах. І часто він приставав до берега раніше, ніж я встигав оббігти навколо ставка, щоб зустріти його.

Чимало разів я влаштовував такі перегони, з яких ми по черзі виходили переможцями залежно від того, був вітер попутний для мого кораблика чи ні.

Гарний ставок, на берегах якого я грався і провів найщасливіші години свого дитинства, не був громадською власністю, бо знаходився в парку якогось джентльмена. Отже, ставок належав йому. Проте це був добрий чоловік. Він не забороняв жителям села ходити по його землях і не тільки не заперечував проти того, щоб діти пускали в ставку кораблики, але й дозволив їм грати в крокет на одному з майданчиків з умовою, щоб вони були обережні й не ламали кущів і квітів, які росли вздовж доріжок. З його боку це було дуже люб'язно, і ми, сільські хлопці, розуміли це і поводились так, що мені жодного разу не довелось почути бодай про яку-небудь значну шкоду, заподіяну нами.

Парк і ставок існують і досі, – ви, мабуть, бачили їх, – але добрий джентльмен давно залишив цей світ, бо ще в ті часи його називали старим, а відтоді минуло шістдесят років.

На ставу жив табун лебедів – шість, якщо мене не зраджує пам'ять. Водились там й інші рідкісні птахи. Годувати ці гарні створіння для хлопців було справжньою насолодою, і тому в нас було заведено приносити з собою шматки хліба і кидати їх птахам. Я теж їх дуже любив і при найменшій можливості приходив до ставка з повнісінькими кишенями хліба.

Птахи, особливо лебеді, з часом так звикли до нас, що їли просто з рук.

Ми придумали дуже цікавий спосіб годування і надзвичайно захоплювались ним. В одному місці берег ставка стрімко спускався униз, отже ні лебеді, ні інші птахи не могли вийти з води. Для цього їм треба було злетіти. Виступів або східців не було. Берег наче нависав над ставком.

Тут ми й годували лебедів, які одразу підпливали до нас, тільки ми з'являлись на березі. Всунувши скибку хліба в розщеплений кінець довгої лозини, ми простягали її високо над головами лебедів і розважалися, дивлячись, як вони витягують довгі шиї, а то й підстрибують у воді, щоб схопити хліб – зовсім як собаки за шматком м'яса. Що й казати, нам було весело.

Так ось що трапилося зі мною. Одного разу рано-вранці я пішов на ставок, узявши з собою кораблик. Нікого з моїх товаришів там ще не було. Проте я спустив на воду свій шлюп і рушив навколо ставка, щоб зустріти його на другому боці.

Вітру майже не було, шлюп плив дуже повільно, і я неквапливо йшов берегом. Виходячи з дому, я не забув про своїх улюблених лебедів. Признаюсь, що моя любов до них не раз змушувала мене робити маленькі крадіжки: шматки хліба, від яких відстовбурчувались мої кишені, я потай брав дома з полиці.

Як би там не було, але в той день я приніс кілька шматків і, вийшовши на високий берег, зупинився.

Усі шестеро лебедів гордовито підпливли до мене. Витягнувши голови і неспокійно чекаючи хліба, вони стежили за кожним моїм рухом, бо знали, що я покликав їх недарма.

Я знайшов лозину, розщепив її на кінці, всунув туди хліб і почав розважатися, дивлячись, як птахи намагаються схопити поживу.

Шматок за шматком зникав з лозини, і я майже зовсім спорожнив кишені, коли раптом брила землі обвалилась у мене під ногами, і я шубовснув у воду.

Впав я з гучним сплеском, наче великий камінь, і, як камінь, пішов би на дно, коли б не опинився серед лебедів, ошелешених усім цим не менше ніж я.

Не скажу, що я не розгубився, але, підкоряючись інстинкту самозбереження, властивому кожній живій істоті, я спробував урятуватись, розмахуючи руками і намагаючись схопитися за що-небудь. Потопаючі хапаються навіть за соломинку, але я схопився за кращу річ, ніж соломинка, – за лапу найбільшого і найсильнішого лебедя.

Одразу, як тільки я впав у ставок, в очі й вуха мені набралось води, і я майже не тямив, що роблю. Спочатку я чув тільки плескіт і крики переляканих лебедів, але наступної миті збагнув, що схопився за лапу птаха, і він тягне мене по воді. У мене вистачило глузду не випустити лапу, і, швидше ніж я розповів вам усе це, ми подолали більшу половину відстані до протилежного берега, що, зрештою, було не так вже й багато. Лебідь навіть не плив, він скоріше летів, б'ючи по воді крилами і допомагаючи собі вільною лапою. Страх подвоїв його сили й енергію, бо інакше він не зміг би волочити за собою таку вагу, хоч був і дужий. Важко сказати, скільки це тривало. Гадаю, що не більше хвилини. Лебідь ще міг протриматись над водою досить довго, але мої сили швидко вичерпалися. Вода лилася мені в рот і ніздрі, бо я раз у раз занурювався з головою і майже непритомнів. Моя рука мала от-от випустити лебедя.

Раптом, на превелику радість, я відчув, що доторкнувся колінами до чогось твердого. Це були камінці та рінь на дні ставка, і я здогадався, що опинився на мілкому місці. Лебідь, рятуючись від не зрозумілої йому небезпеки, перетнув ту частину ставка, де було глибоко, і притяг мене на мілину.

Я не вагався ні хвилини. Страшенно радіючи, що закінчив свою мандрівку на живому буксирі, я випустив птаха. Лебідь, звільнений від моєї ваги, з пронизливим криком негайно знявся високо в повітря й полетів.

Щодо мене, то я одразу ж намацав дно, став на ноги і, чхаючи й відпльовуючись, побрів до берега. Незабаром я вже був на твердій землі.

Ця пригода так перелякала мене, що я навіть не став шукати свій шлюп. Не думаючи, як він закінчить плавання, я щодуху кинувся бігти і зупинився тільки дома біля печі, щоб висушити одяг, з якого ще стікала вода.

Розділ III
ПІДВОДНА ТЕЧІЯ

Не подумайте, що випадок на ставку навчив мене триматися далі від води. Зовсім ні! Однак те купання виявилось корисним для мене з іншого погляду: я зрозумів, що небезпечно потрапляти на глибокі місця і треба вміти плавати. Досі мені це й на думку не спадало. Небезпека, якої я ледве уник, змусила мене прийняти певне рішення, а саме – навчитися плавати.

Мати схвалила мій намір, те ж саме писав мені з далеких країн батько. Він навіть порадив, як треба вчитися, щоб добре плавати. Мені тільки цього й треба було, і я гаряче взявся до діла, сподіваючись стати першокласним плавцем. В теплу погоду один або два рази на день після уроків я вирушав до моря і борсався у воді, як молодий дельфін. Старші хлопці, які вже вміли плавати, дали мені кілька уроків, і незабаром я спізнав велику втіху, коли зміг уперше пропливати трохи на спині без сторонньої допомоги. Я добре пам'ятаю, що дуже пишався своїм першим плавецьким подвигом.

Дозволь мені, юний читачу, дати тобі добру пораду: вчись плавати! Це корисне вміння може згодитися тобі швидше, ніж ти гадаєш. Необхідність у ньому може виникнути зовсім несподівано. Хто знає, може, тобі доведеться застосувати його, рятуючи своє життя.

В наші часи люди піддають себе небезпеці знайти смерть у воді значно частіше, ніж колись. Майже всі їздять по морях, океанах і великих річках, і важко навіть уявити, скільки людей щороку ризикує життям, вирушаючи в подорож у справах або для розваги. Багато хто з них, не вміючи плавати, гине під час штормів.

Звичайно, я не скажу, що людина – хай навіть найкращий плавець, – опинившись у морі далеко від берега, посеред Атлантичного океану, наприклад, або посеред Ла-Маншу, може доплисти до суходолу. В цьому їй не пощастить. Але є інші можливості врятуватись. Можна доплисти до човна, якоїсь дошки, ящика або порожньої бочки. І є дуже багато випадків, коли рятуються саме в такий простий спосіб. Крім того, на місце катастрофи може прибути інший корабель, і доброму плавцеві треба тільки протриматись на воді, поки його підберуть. А ті, хто не вміє плавати, підуть на дно.

До того ж ви повинні знати, що здебільшого кораблі зазнають аварії не посеред Атлантичного океану і взагалі не у відкритому морі. Рідко буває, що море лютує, «реве», як кажуть моряки, так що хвилі розбивають корабель на дрізки. Такі випадки винятково рідкі, вони становлять мізерну частину катастроф, що трапляються недалеко від берега або майже на березі. Саме біля берега розбивається, найбільше кораблів, і саме тоді гине дуже багато людей, чого майже не було б, якби всі вміли плавати. Не минає й року, щоб сотні людей не потонули за кабельтов [3]3
  Кабельтов– морська міра довжини —185,2 м.


[Закрыть]від берега; цілі кораблі з усім, що на них є, – емігрантами, солдатами, моряками, – ідуть на дно, і лише кілька добрих плавців залишаються в живих. Такі самі нещасні випадки трапляються на річках завширшки в якихось двісті ярдів. [4]4
  Ярд– міра довжини – 91,4 см.


[Закрыть]Та ви й самі, мабуть, чули, скільки людей тоне щороку навіть у вузькій холодній річці Серпентайн. [5]5
  Серпентайн– невелика штучна річка в лондонському Гайд-парку.


[Закрыть]

Усі знають про це, і доводиться тільки дивуватися з легковажності людей і їхнього небажання вчитись плавати.

Гідне подиву й те, що уряд не змушує молодь навчатися цієї простої речі. А втім дивуватися нема чого, бо у всі часи основне завдання уряд бачив у тому, щоб обкладати народ податками, а не вчити його.

Проте мені здається, що для уряду було б зовсім неважко примушувати всіх мандрівників по морю запасатися рятувальними поясами. Я згодний довести, що з допомогою цього простого й дешевого предмета щороку можна врятувати тисячі людей. І ніхто не буде бурчати, що рятувальний пояс дорогий і незручний.

Урядовці наполегливо дбають про те, щоб стягти з мандрівників гроші за нікчемний клапоть паперу, що його називають закордонним паспортом. Як тільки ви заплатили за нього, їм стає байдуже, чи швидко ви і ваш паспорт підете на морське дно.

Отже, юний читачу, хоче цього уряд чи ні, скористайся з моєї поради і стань гарним плавцем. Не барися, починай цю справу негайно, як тільки видасться тепла погода, і потім уже не марнуй жодного погожого дня. Стань плавцем перше, ніж виростеш. Коли ти станеш дорослим, то не матимеш ні часу, ні можливості, ні бажання вчитися плавати. А тимчасом, не вміючи плавати, ти можеш кілька разів утонути доти, як на верхній губі у тебе з'явиться перший пушок.

Особисто я кілька разів був на волосинку від такої смерті. Стихія, яку я любив найбільше, наче поставила собі за мету будь-що зробити мене своєю жертвою, і я міг би дорікнути морю за невдячність, якби не знав, що воно неживе і не відповідає за свої вчинки. І от одного разу я легковажно «поклав йому голову на груди», довірився хвилям.

Сталося це через кілька тижнів після мого вимушеного купання в ставку. І дарма, що тоді вже трохи вмів плавати, я був дуже близько від того, щоб назавжди припинилось моє знайомство з морем.

Друга пригода мала місце вже не на ставку, де плавали лебеді, бо він служив прикрасою парку і був особистою власністю. Купатися в ньому було заборонено.

Але людям на морському узбережжі не потрібні ставки та озера, купатися вони можуть у морі. В нас, як і у всіх прибережних селах, був свій пляж. Природно, мої перші уроки плавання почалися в солоній воді.

Місце, де звичайно купалися жителі села, було вибрано не зовсім вдало. Правда, пляж був чудовий, з жовтим піском, білими черепашками й рінню, але недалеко від берега проходила підводна течія, досить швидка і небезпечна. З нею могли боротися тільки досвідчені й витривалі плавці.

Жителі села розповідали, що хтось утонув, занесений цією течією у відкрите море, але ця подія трапилась давно, і про неї майже забули. Пізніше було кілька випадків, коли купальників заносило в море, але їх рятували послані навздогін човни.

Я добре пам'ятаю, як вразили мою дитячу уяву розповіді про ці події. Але найстаріші й найповажніші жителі села не любили розмовляти на цю тему. Вони або мовчки знизували плечима, або просто заперечували такі випадки. Деякі доходили навіть до того, що запевняли, ніби ніякої течії немає; інші твердили, що вона повільна і не може загрожувати життю. Проте я помітив, що батьки не дозволяли своїм дітям купатися біля місця, яке вважалося небезпечним.

Тоді я так і не зрозумів, чому мої односельчани не хочуть говорити про підводну течію та про нещасні випадки, пов'язані з нею. І навіть потім, коли я повернувся в село через сорок років, протягом яких у мене було стільки пригод, в селі так само знизували плечима і одмовчувались, як хтось згадував про підводну течію, хоч за цей час народилось нове покоління. Проте й зараз жителі села заперечують, що течія існує, хоч у мою відсутність трапилось ще кілька нещасних випадків.

Але на той час, коли я повернувся в село, я мав уже життєвий досвід, тому скоро зрозумів, у чім річ. Наше село вважається морським курортом і має деяку вигоду від приїжджих, які проводять тут влітку кілька тижнів. Курорт цей, ніде правди діти, не першорядний, а якби ще почалися розмови про підводну течію і про те, що люди через неї тонуть, то його ніхто не став би відвідувати. Тому чим менше ви говорите про підводну течію, тим більше вас поважають місцеві розумники.

Отже, мої юні друзі, я зробив довгий вступ до звичайнісінької історії, але справа в тому, що я потонув через цю підводну течію, – саме так – потонув!

Ви скажете, що я не захлинувся зовсім. Це, очевидно, так і було, але в ті хвилини я вже нічого не відчував. Якби навіть мене розрізали на сотню шматків, я не відчув би болю, і життя ніколи б не повернулось до мене, якби не мій рятівник. Цим рятівником був молодий рибалка з нашого села, Гаррі Блю. Йому я зобов'язаний своїм другим народженням.

Історія ця, повторюю, найзвичайнісінька, але я розповідаю її для того, щоб показати, як я познайомився з Гаррі Блю, бо він мав великий вплив на все моє дальше життя.

Я пішов до моря купатися на нове й безлюдне місце, навіть не підозрюючи, що підводна течія тут найсильніша. І справді, як тільки я ввійшов у воду, течія одразу ж підхопила мене й понесла у відкрите море. Вона занесла мене так далеко, що до берега я вже не міг доплисти. Страх і думка про те, що для мене все скінчено, паралізували моє тіло, я не міг більше триматись на поверхні води й пішов на дно, мов кусок свинцю. Тоді я й гадки не мав, що не помру.

Не знаю, що було далі. Пам'ятаю тільки, що біля мене з'явився човен, в якому хтось сидів, а потім навколо мовби запали сутінки. У вухах загуркотіло, наче вдарив грім, і свідомість моя погасла, мов свічка, на яку хтось дмухнув.

Прийшов я до пам'яті завдяки Гаррі Блю. Зрозумівши, що живий, я розплющив очі й побачив чоловіка, який стояв біля мене на колінах. Він розтирав моє тіло, натискуючи на живіт і під ребра, дув мені в рот, лоскотав пір'їнкою в носі, всіляко намагаючись відживити мене.

Це був Гаррі Блю. Як тільки я опритомнів, він узяв мене на руки й одніс додому, до матері, яка мало не збожеволіла, побачивши, що я в такому стані. В рот мені влили вина, до ніг поклали пляшки з гарячою водою, дали понюхати нашатирю й загорнули в теплі ковдри. Було ще вжито багато інших заходів, і багато різних ліків довелось мені проковтнути, поки не вирішили, що небезпека минула і що я, очевидно, одужаю.

Нарешті всі заспокоїлись, а через двадцять годин я знову був на ногах, веселий і здоровий.

Здавалось би, що цей випадок навчить мене обережності, і я стерегтимусь води. Та ні, я повівся зовсім не так. Але про це я ще розповім.