Текст книги "Морське вовченя"

Автор книги: Томас Майн Рид

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Розділ VII
ШУКАННЯ МОРСЬКОГО ЇЖАКА

Незабаром руки мої торкнулися стовпа, і я відчув таку гордість, наче відкрив Північний полюс. Мене страшенно здивували його розміри і те, як я помилявся, дивлячись на нього з берега. Звідти стовп здавався не товщим за держак від граблів або вил, а бочонок – не більшим за велику ріпу. Тому не дивно, що я був вражений, побачивши, що стовп утричі товщий за моє стегно, а бочонок більший за мене. Не бочонок, а справжня бочка місткістю в дев'ять галонів. Вона міцно трималась на стовпі. Верхній кінець стовпа входив у дірку в бочці, яка була пофарбована в білий колір; однак я знав це й раніше, тому що дуже часто бачив з берега, як вона виблискує проти сонця. Стовп був темний, можливо, колись навіть чорний, але з часом від сонця, вітру і хвиль, що в бурхливу погоду обдавали його бризками й піною, вицвів.

Я раніше неправильно визначав висоту стовпа. З берега він здавався не вищим за середню на зріст людину, а на острівці височів надо мною, наче корабельна щогла. У висоту він мав, на мій погляд, не менше дванадцяти футів.

Площа острівця теж здивувала мене. Я гадав, що вона не перевищує тридцяти квадратних футів, а тепер переконався, що вона більша принаймні в сто разів і має близько акра. Майже вся поверхня острівця була вкрита камінням різних розмірів – від звичайної ріні до валунів завбільшки з людське тіло. Траплялися навіть ще більші брили. Це були просто уламки скель, з яких складався острівець. Усе каміння, велике й маленьке, вкривав чорний густий слиз, що скидався на смолу. Подекуди, утворюючи щось схоже на маленькі лужки, росли різні водорості. Деякі з них були мені добре знайомі, бо хвилі викидали такі водорості на берег, і я чимало попотів, носячи їх на дядьків город і угноюючи ними землю під картоплю.

Оглянувши сигнальний стовп і визначивши розміри бочки на ньому, я залишив їх, щоб побродити по острівцю. Я хотів знайти яку-побудь дивовижну черепашку чи іншу цікаву річ і взяти її додому на згадку про цю знаменну і приємну подорож.

Але прогулянка по острівцю виявилась значно складнішою, ніж я гадав. Я вже сказав, що на каміння налип шар схожої на смолу маси, яка робила його дуже слизьким, наче воно було в милі, йти по слизькому камінню виявилось надзвичайно важко. Ступивши кілька кроків, я незграбно впав і боляче забився.

Я завагався, чи йти мені далі в цьому напрямку, бо таким чином я віддалявся від затоки, де лишив ялик. Але, помітивши в кінці вузького й довгого півострова, що клинцем вибігав у море, силу-силенну черепашок, які, на мою думку, були рідкісними, я сміливо рушив уперед.

Я помітив їх ще тоді, як висадився на острівець. В деяких черепашках сиділи молюски, інші, порожні й розкриті, біліли на піску. Та все це були звичайнісінькі черепашки: голубі двостулкові, труб'янки, серцевики, гострячки. Я часто знаходив їх не тільки на березі, але й на городі, куди вони потрапляли з водоростями. Я не знайшов жодної устриці, і щиро пожалкував про це, тому що зголоднів і з радістю з'їв би їх дюжини зо дві. Зустрічались тільки маленькі краби та омари, але сирими їсти їх не можна, а зварити я не мав можливості.

Тепер, просуваючись до краєчка півострова, я шукав морського їжака. Мені вже давно хотілося роздобути цю цікаву істоту. Іноді хвилі викидали морських їжаків на берег біля нашого села, але рідко, і їх одразу ж підбирали, бо вони цінувались як прикраса для кам'яних полиць. Я «був певен, що на острівці є морські їжаки, – він лежав далеко від берега, і люди нечасто відвідували його, – і вирішив неодмінно знайти хоч одного. Просуваючись уперед, я пильно оглядав кожну щілину між великими каменями і кожну наповнену водою заглибину.

Мене не залишало відчуття, що на острівці я знайду щось незвичайне. Черепашки, які змусили мене піти в цьому напрямку, виблискували, здавалось, ще яскравіше в міру того, як я наближався до них. Та я не поспішав. Я не боявся, що черепашки втечуть від мене у воду: їх мешканці вже давно пішли з своїх хатинок, і я знав, що ці хатинки спокійно лежатимуть, чекаючи мене. Я неквапливо йшов до черепашок, далі шукаючи морських їжаків, але нічого не знаходив. Раптом, коли я вже був на кінці острівця, у вічі мені впала чудова річ – темно-червоного кольору, кругла, мов апельсин, але значно більша… Не треба, мабуть, казати, що я знайшов, бо кожен з вас, певно, бачив панцир морського їжака.

За мить я уже тримав його в руках і милувався заокругленими формами і химерними опуклостями на спині дуже красивого панцира. Я привітав себе з тим, що мені пощастило і я повернуся додому з такою гарною річчю на згадку про цю подорож.

Якийсь час я крутив свою знахідку в руках, розглядаючи її і зазираючи в білу чистеньку кімнатку, де колись мешкав її хазяїн. Через кілька хвилин я відірвався від споглядання свого скарбу і рушив далі, подивитись на інших черепашок.

Це були дуже гарні черепашки трьох чи чотирьох незнайомих мені видів. Я напхав ними кишені, набрав повні пригорщі і обернувся, щоб іти до човна.

Та лишенько! Що я побачив! Морський їжак, черепашки – все посипалося з моїх рук, наче було з розпеченого заліза. Я сам мало не впав, приголомшений тим, що побачив. Що ж це? Човен! Човен! ДЕ МІЙ ЧОВЕН?

Розділ VIII
ЯЛИК ПОПЛИВ ЗА ВОДОЮ

Отже, причиною мого раптового здивування й розгубленості був човен. Ви спитаєте, що з ним трапилось? Потонув? Ні, не потонув, а ПОПЛИВ ЗА ВОДОЮ!

Коли я глянув на місце, де залишив ялик, його там не було. Затока між брил каміння спорожніла!

В цій події не було нічого таємничого. Я одразу ж зрозумів усе, бо побачив човна. Він повільно віддалявся від острівця. Справді, нічого таємничого. Я не подбав про те, щоб прив'язати його, навіть не витягнув кінець вірьовки на берег, і бриз, що тепер посвіжішав, вивів його із затоки, чіпляючись за борги, й погнав по воді.

Спочатку я був украй здивований, але за мить моє здивування перейшло в тривогу. Як добратись до човна? Як повернути його назад? А коли мені в цьому не пощастить, як дістатись до берега? Адже до нього щонайменше три милі! Такої відстані я не міг проплисти, наміть рятуючи своє життя, і не міг сподіватися, що хтось прийде мені на допомогу. Навряд чи хто-небудь побачить мене з берега, бо на такій відстані, як я переконався, предмети здаються зовсім маленькими: тепер я знав, якими були з берега сигнальний стовп, та й сам острівець, і яких розмірів вони виявились насправді. Величезні брили каміння виступають з води на ярд, а я вважав, що не більше, ніж на фут, коли дивився з берега. Отже, човна ніхто не побачить, і ніхто не знатиме, в якому небезпечному становищі я опинився, хіба що подивиться на острівець у підзорну трубу. Та чи можна на це розраховувати?

Такі думки тільки посилили мою тривогу: чим більше я розмірковував, тим більше переконувався, що це нещастя сталося через мою власну легковажність.

Спочатку я зовсім розгубився і не знав, що робити. Доводилось сидіти на острівці, бо іншого вибору не було, але я зміркував, що вибір, однак, є. Я ж можу кинутись у море і спробувати вплав дістатися до човна. Він був ще недалеко від острівця, не далі як за сто ярдів, але з кожною хвилиною ця відстань збільшувалась. Щоб наздогнати човна, то треба робити це зараз, негайно!

Коли ж я не наздожену ялика, то потраплю в дуже скрутне, вірніше небезпечне, становище. І я наважився спробувати. Та й що мені лишалося робити?

Я блискавично зірвав з себе куртку і жбурнув її на каміння. Потім зняв черевики й панчохи, скинув сорочку, щоб вона не зв'язувала моїх рухів, і кинувся у воду. Одразу ж біля берега було досить глибоко, і я поплив до човна по прямій лінії.

Я плив щосили, але наближався до ялика ледве помітно. Часом мені здавалось, що відстань між нами зовсім не змінюється, що човен віддаляється від мене з такою ж швидкістю, з якою я пливу до нього. Ця думка сповнювала мене досадою й тривогою. Якщо я не наздожену ялик, мені доведеться або повернутися на острівець або піти на дно: я чудово розумів, що доплисти до берега для мене так само неможливо, як переплисти Атлантичний океан. Я був уже непоганим плавцем і міг, коли треба, проплисти цілу милю, та подолати три – мені було не до снаги. Цього я не міг зробити, навіть рятуючи своє життя. До того ж човен зносило не в бік берега, а до виходу з бухти, і в разі невдачі мені треба було б проплисти десять миль.

Я почав вагатися, чи варт переслідувати човен, і подумав, чи не краще повернутись на острівець, поки остаточно не вибився з сил, але тут я несподівано помітив, що ялик трохи змінив свій курс і поплив убік. Це трапилось завдяки раптовому пориву вітру. Човен наблизився до мене, і я вирішив зробити ще одну спробу дістатися до нього.

Мені пощастило, і через кілька хвилин я радісно вхопився за борт. Це дало мені можливість трохи відпочити після тривалого плавання.

Віддихавшись, я спробував влізти в човен, але, на мій жах, маленьке суденце не витримало моєї ваги і перекинулось догори дном, мов ночви, а я опинився під водою. Виринувши на поверхню і знов учепившись за ялик, я виліз на днище, щоб сісти верхи на кіль, але мене знову спіткала невдача, бо, втративши рівновагу, я так його нахилив, що він перекинувся ще раз і став нормально. Та зазирнувши в човен, я побачив, що в ньому повнісінько води. Під її вагою він став остійніший, і я зміг легко влізти в нього. Не минуло й секунди, як я помітив, що човен почав тонути. До цього спричинилося саме те, що я вліз в нього. Я збагнув, що коли не вискочити з човна, то він швидко піде на дно. Якби я не розгубився і вчасно стрибнув у море, човен залишився б на поверхні. Але мене вже опанував страх, я розгубився й нерухомо стояв у човні по коліна в воді. Я хотів був вичерпати з нього воду, але каструля зникла, так само як і весла. Каструля, мабуть, потонула, коли човен перекинувся в перший раз, весла плавали віддалік.

У відчаї я заходився виливати воду пригорщами, та не встиг зробити й кількох рухів, як відчув, що човен тоне. Наступної миті він зник у воді просто під моїми йогами, а мені довелося вистрибнути і щосили попрацювати руками й ногами, щоб не затягло у вир.

Відпливши трохи вбік, я глянув на місце загибелі човна. Я розумій, що більше ніколи не побачу його. Лишилися одне, дістатися назад до рифу.

Розділ IX
СИГНАЛЬНИЙ СТОВП

Мені вдалось добратися до острівця, але тільки після великих зусиль. Розтинаючи грудьми воду, я відчував, що пливу проти течії – це починався приплив. Саме він і вітер погнали у море човен. Я досяг острівця, але більше не міг проплисти жодного фута. Змах руки, після якого я опинився біля самісінького берега, міг би бути моїм останнім зусиллям, якби довелося проплисти ще хоч кілька дюймів, тому що я вкрай стомився. Вилізши на берег, я кілька хвилин лежав нерухомо біля води і важко відсапувався.

Але так тривало недовго: не можна було марнувати час. Добре усвідомлюючи це, я встав і обдивився, сподіваючись, що знайду якийсь вихід.

Не знаю, чому, але я глянув спочатку в той бік, звідки недавно приплив. Зробив я це несвідомо, бо, можливо, в глибині душі сподівався, що човен випливе на поверхню, хоча й думати про це було смішно. На морі не було нічого, тільки далеко-далеко плавали весла. Але тепер вони не могли згодитися, і я нітрохи не пошкодував би, якби вони потонули разом з човном.

Потім я глянув на берег, але й там не побачив нічого, крім вузької смуги землі, на якій стояло село. Людей на березі я не міг побачити, і навіть обриси будинків ледве вгадувались, бо, наче для того, щоб погіршити мій і так поганий настрій та збільшити небезпеку, небо почало затягуватися хмарами і повіяв свіжий бриз. По морю побігли такі високі хвилі, що закривали від мене берег. Але й у гарну погоду побачити на березі людську постать було неможливо: острівець лежав від найближчої околиці села на відстані не менше трьох миль.

Кликати на допомогу не було ніякої рації. Мене не почули б навіть у безвітряний день. Чудово розуміючи це, я й не пробував кричати.

На морі я не бачив жодного корабля: ні шлюпа, ні шхуни, ні брига; в бухті не плавало ні одного човна. Була неділя, і всі судна знаходились на своїх стоянках. З цієї ж причини рибальські човни не вийшли в море, а човни для прогулянок вирушили до знаменитого маяка, що стояв біля виходу з бухти. Гаррі Блю теж, мабуть, поплив туди.

На північ, на південь, схід і захід море було пустельним. Жодне вітрило не біліло на видноколі. Навкруги розляглась водяна рівнина, і я почував себе так, наче мене поховали живцем.

Я й досі пам'ятаю жахливе почуття самотності, що охопило мене. Пригадую, що я впав на каміння й заплакав.

Потім повернулися чайки. Вони, здавалось, гнівались на мене за те, що я прогнав їх з місця, де вони відпочивали й годувались. Літаючи майже над моєю головою величезним табуном, птахи пронизливо кричали, ніби хотіли оглушити мене. Іноді яка-небудь з них кидалася з диким криком униз, мало не зачіпала мене крилом за голову і знов, пронизливо скрикнувши, злинала вгору. Я навіть почав боятися, що ці скажені птахи нападуть на мене. Але тепер я розумію, що робили вони це просто з цікавості.

Я довго думав, що мені робити, але так нічого й не придумав. Лишалося одне – сидіти чи лежати, (це вже на мій розсуд) і чекати, що хтось випадково прийде на допомогу. Іншого виходу не було. Сам я не міг покинути острівець і тому мусив зоставатись на ньому, поки хтось не приїде до мене.

Але коли це буде? Адже тільки випадково хто-небудь подивиться з берега на риф, та й однаково без підзорної труби не побачать мене. А підзорні труби мали тільки двоє човнярів, – це я знав, – і один з них був Гаррі Блю. Користувались зони цими трубами далеко не щодня. І десять шансів проти одного, що вони подивляться на риф. Нащо їм дивитися в цьому напрямку? Човни рідко плавають біля острівця, а кораблі, входячи в бухту, завжди якнайдалі обминають небезпечний риф. Отже, надія, що мене помітять з берега неозброєним оком або в підзорну трубу, була дуже сумнівною. Ще сумнівнішою була надія на те, що якийсь човен чи судно пропливатиме на такій відставі від острівця, щоб люди на ньому почули мої крики.

Сповнений таких похмурих роздумів, я сів на камінь і почав чекати дальших подій.

Мені й на думку не спадало, що на острівці можна померти з голоду. Я навіть не гадав, що є така небезпека. Але саме так і могло статись, якби не одна обставина, яку я добре усвідомлював: Гаррі Блю побачить, що ялик зник, і почне шукати мене.

Звичайно, він не помітить цього доти, поки не стемніє, бо навряд чи повернеться з своїми пасажирами раніше. Ввечері він, певно, приїде додому і, побачивши, що ялика немає на місці, подумає, безсумнівно, що я його взяв, бо тільки мені з усіх хлопців, і взагалі з жителів села, дозволялось робити це. Помітивши, що навіть надвечір ялик не повернувся, Гаррі Блю піде, напевне, до мого дядька. Тоді почнеться тривога і кинуться мене шукати. Закінчиться це кінець кінцем тим, що мене знайдуть.

Казати правду, мене не так непокоїла думка про небезпеку, що загрожувала мені, як страх за ту шкоду, що я наробив. Як тепер глянути у вічі Гаррі Блю? Як відшкодувати збиток? Ось про що я думав. Справа серйозна – своїх грошей у мене немає, а дядько не захоче платити за ялик. А заплатити треба неодмінно, – тільки ж як це зробити? От якби дядько дозволив мені відробити цей борг, розмірковував я, тоді б я зміг розрахуватися з Гаррі. Я працював би цілими тижнями, поки не окупиться вартість човна, аби тільки у Гаррі знайшлась для мене робота.

Я сидів, підраховував, скільки коштував ялик, як швидко мені пощастить сплатити борг, і вважав це своєю головною турботою. Мені й на думку не спадало, що моє життя в небезпеці. Правда, я знав, що попереду в мене голодна й холодна ніч, знав також, що промокну до рубця, тому що приплив цілком затопить каміння рифу і мені доведеться всю ніч стояти у воді.

До речі, яка буде глибина? Чи дійде вода мені до колін?

Я подивився навколо, щоб побачити, як високо піднімається вода. Я знав, що приплив цілком затоплює риф, бо часто сам спостерігав це. Але мені, як і багатьом прибережним жителям, здавалося, що вода вкриває каміння рифу тільки на кілька дюймів.

Спочатку я не міг знайти нічого, що вказувало б на рівень води під час припливу, але нарешті мій погляд натрапив на сигнальний стовп. Так, на ньому була позначка – лінія навколо стовпа, наведена білою фарбою. Уявіть, як я був приголомшений, який відчув жах, коли пересвідчився, що вода затоплює риф на цілих шість футів!

Мало не втрачаючи розуму, я підбіг до стовпа, притиснувся до нього й глянув угору. Леле! Очі не обманули мене: лінія проходила значно вище моєї голови. Я ледве міг дотягтися до неї кінчиками пальців.

Кров похолола у мене в жилах, коли я зрозумів, що мені загрожує: поки надійде допомога, риф зникне під водою. Хвилі змиють мене з каміння, і я зникну в морській безодні.

Розділ X
Я ПРОБУЮ ВИЛІЗТИ НА СТОВП

Тепер я переконався, що моє життя в небезпеці – вірніше, що мені загрожує неминуча смерть. Я й спочатку не дуже вірив, що мене врятують цього ж таки дня, а зараз тим більше. Приплив незабаром почнеться і швидко досягне найвищого рівня. І це буде кінець. Навіть коли мене кинуться шукати до того, як настане ніч, – а це, як я казав, було дуже сумнівним, – все одно буде пізно. Приплив не чекатиме.

Почуття жаху й відчаю наче паралізувало мене. Якийсь час я ні про що не міг думати і нічого не помічав навколо себе. Тільки оглядав пустинну поверхню моря, повертаючись з боку в бік, і безпорадно дивився на хвилі. Не видно було жодного вітрила, жодного човна, ніщо не порушувало жахливої одноманітності морського простору, тільки білі крила чайок розтинали повітря. Птахи вже не дратували мене своїми пронизливими криками, хоч вони раз у раз повертались і пролітали дуже низько надо мною. Вони ніби цікавились, що я тут роблю і чому не залишаю цього місця.

Раптом промінь надії вимів мене з безмежного відчаю. На очі мені знов потрапив сигнальний стовп, що так недавно був причиною мого переляку, але тепер його вигляд справив зовсім протилежне враження: сяйнула думка, що він врятує мене.

Не треба, певно, пояснювати, що я вирішив вилізти на його верхівку і перечекати там приплив. Я знав, що навіть під час найбільшого припливу вода не затоплює й половини стовпа. Там я буду в безпеці.

Мені лишалось тільки вилізти на стовп, а це здавалось простим ділом. По деревах я лазив добре і, звичайно, гадав, що дістанусь до вершечка стовпа.

Це відкриття знов засвітило в моїй душі вогник надії на порятунок. Адже вилізти на стовп так легко! Правда, мені доведеться скрутно вночі, зате я не потону. Уникну небезпеки і ще посміюся з неї.

Підбадьорений цією впевненістю, я знов підійшов до стовпа, щоб вилізти на нього. Я збирався тільки спробувати, бо до припливу в мене лишалось досить часу. Мені просто хотілось переконатися, що в потрібну хвилину я зможу зробити це.

Проте виявилось, що ця справа складніша, ніж я гадав. Особливо важко було подолати перші шість футів, тому що нижню частину стовпа вкривав чорний слиз, такий самий, як і на камінні. Я мимоволі згадав навмисне вимащені салом стовпи, які ставили у нашому селі для святкових розваг.

Кілька разів я зривався вниз, поки не виліз вище позначки. Подолати верхню частину стовпа виявилось легше, і незабаром я опинився вгорі.

Я простягнув руку, щоб ухопитися за верхній край бочки, і вже поздоровляв себе за свою винахідливість, як тут моя радість вмить потьмарилась, і я знову впав у відчай.

Мої руки були надто короткі і не досягали до верхнього краю бочки. Я міг дотягтися тільки до середини, туди, де вона найтовща, але не міг ні учепитись за неї, ні утриматись там, куди виліз. Через кілька хвилин сили зрадили мене, і я змушений був сповзти вниз до підніжжя стовпа.

Я зробив ще одну спробу, але безуспішно, потім ще і те ж саме. Вилізти на бочку мені не щастило. Як я не силкувався, обхоплюючи її руками і напружуючи м'язи ніг, та вилізти вище того місця, де починалася бочка, мені не вдавалось. А втриматись там було неможливо, бо я не знаходив опори і щоразу сповзав на каміння.

Моя тривога тільки посилилась, коли я зробив це відкриття, та цього разу я відігнав від себе розпач. Можливо, що перед близькою небезпекою мій мозок почав працювати краще, і думки стали яснішими. Принаймні я зберіг самовладання і замислився над тим, до чого б мені ще вдатися.

Якби в мене був ніж, я зміг би зробити на стовпі зарубки і, спираючись на них ногами, вилізти вище. Та ножа в мене не було, і робити зарубки я не міг, хіба що вигризати їх зубами. Становище ставало вкрай скрутним.

Раптом мене осяйнула думка, і я аж полегшено зітхнув. А чом би не наносити каміння, не навалити його навколо стовпа так, щоб воно було вище позначки, і не стати на нього? Так і слід зробити! Кілька великих каменів, як я помітив, уже лежали в потрібному місці, їх, очевидно, поклали для того, щоб стовп стояв міцніше. Треба тільки принести ще каменів, збудувати керн, тобто щось схоже на піраміду, і вилізти нагору.

В захваті від цього нового плану порятунку, я одразу ж, не барячись ані хвилини, взявся до діла. Каміння на рифі валялось хоч греблю гати, і я сподівався, що за кілька хвилин наношу стільки, скільки треба для піраміди. Але, попрацювавши трохи, збагнув, що робота забере в мене більше часу, ніж я гадав. Камені були слизькі, і це дуже уповільнювало роботу. Одні з них виявлялись надто важкими для мене, інші так міцно вгрузли в пісок, що я не міг їх витягти.

Незважаючи на ці перешкоди, я працював без упину, знаючи, що зможу побудувати такий керн, який мені потрібний. Аби тільки вистачило часу! Я дуже боявся, що не встигну.

Приплив починався. Повільно й неухильно вода затопляла риф, і я це бачив!

Я часто падав на гостре каміння, до крові обдираючи коліна. Але не зважав на біль і втому. Мені загрожувала більша небезпека – втратити життя. І мене не треба було підганяти якнайшвидше зробити насип навколо стовпа.

Перше, ніж приплив затопив риф, мені вдалось навалити полику купу каміння. Та я знав, що цього недосить. Треба було підняти керн ще на два фути, щоб він зрівнявся з позначкою на стовпі. І я продовжував уперто працювати, не зупиняючись навіть для того, щоб перевести дух. Робота ставала дедалі важчою. Я вже позносив усе каміння, що лежало поблизу стовпа, і мусив ходити за новим чимраз далі. Кілька разів я впав, руки й ноги вкрилися великими саднами й глибокими подряпинами, і це ще більше заважало працювати. Камені доводилось вкочувати на висоту мого росту, а це було дуже важко, і кожний камінь забирав кілька хвилин. Іноді великі камені скочувалися вниз, загрожуючи розтрощити мені ноги.

Нарешті, попрацювавши години дві або навіть більше і зовсім знесилівши, я був змушений припинити роботу. І не тому, що закінчив керн. Зовсім ні. Роботу перервав приплив! Підкравшись до каміння, він одразу кинувся на нього. Так не буває на березі, де приплив наступає поступово, хвиля за хвилею. Тут, на рифі, вода піднялась врівні з ним і ніби проковтнула його.

Я не переставав носити каміння доти, поки не затопило найбільших брил. Пересуваючись по коліна в воді, я нахилявся, іноді навіть занурювався у воду мало не з головою, діставав каміння й носив його до стовпа. Я працював, а піна била мені в обличчя, і хвилі часом накривали мене, загрожуючи втопити. Та я працював далі, поки глибина й хвилі не стали такими, що я не міг уже триматись на ногах. Ледве просуваючись у глибокій воді, я приніс до стовпа останній камінь, поклав його на вищій точці свого укріплення і міцно обняв правою рукою сигнальний стовп. Я стояв і з завмиранням серця дивився, як прибуває море.