Текст книги "Морське вовченя"

Автор книги: Томас Майн Рид

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Розділ XLVIII
ПОТІК БРЕНДІ

Від утоми і перенапруження я спав міцно. Прокинувшись, я відчув, що сили мої збільшились. Як не дивно, але мені навіть на душі полегшало, і я вже не був у такому відчаї, як раніше. Здавалось, якась надприродна сила підтримує мене, – адже обставини зовсім не змінились на краще і в мене не виникло ні нових планів, ні нових надій.

Було ясно, що я не проб'юсь далі крізь ящики з сукном та полотном, бо нікуди викидати матерію. Тому про це нічого й думати.

Однак можна було пошукати ще в двох напрямках – просто перед собою і ліворуч, до борту корабля.

Попереду шлях загородила бочка з водою, і, звичайно, я не міг пробиватися в цей бік. Це призвело б до втрати дорогоцінної води.

На хвилину я подумав, що добре було б прорізати отвір вище рівня води в бочці, влізти в неї, а потім, зробивши діру в протилежній стінці, вибратись на другий бік. Я знав, що бочка зараз напівпорожня, бо останнім часом від спеки мене постійно мучила спрага, і я пив часто й досхочу. Але я боявся, що, зробивши цей отвір, позбудусь усієї води. Може налетіти, як уже не раз було, шторм, і корабель почне гойдатись, бочка перекинеться, і витече вся дорогоцінна волога, мій кращий друг, без якого я давно б уже загинув.

Я подумав і вирішив не чіпати бочки. Лишалась ще одна можливість просунутись вперед – крізь бочку з бренді.

Вона лежала днищем до мене і, як я вже казав, закривала вхід у мою комірчину зліва. Її кришка, а може, й дно, – не можу сказати, що саме, – прилягало якраз до дна бочки з водою. Але бочка з бренді була так щільно притиснута до борту корабля, що за нею навряд чи лишався ще якийсь простір. Через це майже половина її кришки ховалася за бочкою з водою, а друга половина становила стіну моєї комірчини.

Саме в цій стінці я й вирішив зробити отвір, а потім, залізши всередину, пробити ще один і пролізти крізь бочку з бренді.

Може, там я знайду харч і порятунок? Припущення це не мало ніяих реальних підстав, однак я молився за успіх.

Прорізати тверде дубове дерево було набагато важче, ніж м'які ялинові дошки ящиків з сукном, і тому робота моя посувалась дуже й дуже повільно. Початок їй було покладено давно, ще тоді, коли я просвердлив дірочку ї встановив, що там бренді. А зараз я просто встромив лезо ножа в цю щілину і, щосили налягаючи на нього, перерізав дошку впоперек. Потім надів черевики, ліг на спину і почав дубасити по дошці підборами, немов механічним молотом. Це було дуже важко, бо дошка, з обох боків щільно здавлена сусідніми клепками, ніяк не піддавалась. Але я наполегливо продовжував бити по бочці і відчув, що дошка захиталась. Кілька сильних ударів довершили справу, і вона провалилась усередину.

Тієї ж миті на мене ринув потік бренді. Воно не било цівкою, ні – це був справжній водоспад, який звалив мене, перш ніж я встиг випростатись. Я злякався, що втону в спирті – адже бренді затопив весь простір навколо мене. Від неминучої загибелі мене врятувало тільки те, що я встиг схопитися на ноги й притиснутися головою до бімса. Якби не це, я легко б захлинувся. Бренді й так залило мене з п'ят до голови, засліпивши і оглушивши.

Я довго кашляв та чхав.

Звичайно, мені було не до веселощів у той час, але чомусь на думку сплила дивна смерть герцога Кларенса, який забажав, щоб його втопили в бочці з мальвазією. [25]25
  Мальвазія– сорт лікерного вина. Герцог Кларенс, брат англійського короля Едуарда IV, за переказом, був утоплений в бочці з мальвазією. Насправді його таємно стратили в 1478 році.


[Закрыть]

Ця незвичайна повінь зникла так же швидко, як і з'явилася. Внизу було досить місця, і за кілька секунд вина ніби й не було – воно збігло під дошки й змішалося з трюмною водою. Увесь мій одяг просякнув спиртом. Алкоголь випаровувався, і дихати було важко.

Саме в той час ніс корабля високо знявся на хвилях, бочка перехилилась, і за якісь десять хвилин у ній не лишилось ні краплини.

Далі чекати нічого. Для мого худого тіла не потрібен був великий отвір, щоб залізти в бочку. Дірки, що утворилась, цілком вистачало для мене. І тому, накашлявшись і начхавшись, я протиснувся всередину.

Насамперед я намацав чіпка, гадаючи, що звідси найкраще починати різати клепку: готовий отвір значно полегшував роботу. Я досить легко знайшов його; на щастя, він був не вгорі, як я гадав, а збоку, на достатній висоті. Склавши ножа, я почав бити колодочкою по чіпку. Кількома ударами мені вдалося вибити його, і я заходився різати дошку.

Незабаром я відчув, що сили мої дивовижно зросли. Щойно такий слабосилий, зараз я, здавалось, можу вибивати дошки, навіть не надрізаючи їх. Настрій поліпшився, я нібито розважався, а не працював, і зовсім не цікавився результатом своєї роботи. Пригадую, що я насвистував і навіть співав. Зовсім зникло відчуття смертельної небезпеки, і всі випробування, через які мені довелося пройти, здавались плодом хворобливої уяви – химерною фантазією, а може, й просто сном.

Тут мені чомусь страшенно захотілося пити, і я почав борсатися в бочці, щоб якось вилізти і дістатись до води. Здається, я таки виліз, але, вбийте, – не скажу, чи пив я воду, чи ні. Власне, з тієї хвилини я взагалі нічого не пам'ятаю, бо раптом втратив свідомість.

Розділ ХLIХ
НОВА НЕБЕЗПЕКА

Я був без пам'яті протягом кількох годин, і мене навіть не мучили, як бувало, уві сні кошмари. Однак коли я опритомнів, то в мене було таке відчуття, ніби я кинутий у безмежний простір і, неспроможний спинитися, швидко лечу вперед чи падаю з страшної височини. Це було надзвичайно неприємне почуття, і мною оволодів страх.

На щастя, воно швидко минулось. Коли я спробував підвестись, муки мої зменшились і, нарешті, зовсім зникли. Натомість з'явились нудота і страшний біль у голові. Невже це морська хвороба? Ні. Я вже призвичаївся і не боявся качки. Навіть шторми я переносив легко, а зараз море було майже спокійне. Повівав свіжий, але не сильний вітерець, і корабель плавно йшов своїм курсом.

Невже це несподіваний і жорстокий приступ лихоманки? А може, я знепритомнів від виснаження? Але ж, здається, ні. Мені вже доводилось пережити і те, і друге, але це щось нове, ні на що не схоже.

Я зовсім розгубився і не знав, що думати про свою хворобу. Та незабаром думки прояснились, і мені все стало ясно – я був п'яним!

Справді п'яним, хоч і не пив ні вина, ні віскі. Я відчував до них якусь огиду. Правда, тут повно бренді, – і я мало не втонув у ньому, власне, було повно, бо зараз усе пішло вниз і змішалося з трюмною водою, але я все-таки не пам'ятаю, щоб випив хоч краплину. Правда, в рот мені потрапило трохи бренді – ковток чи краплинка, коли мене залило потоком, однак від такої кількості не можна сп'яніти, якби це був навіть найміцніший напій. Неможливо! Я сп'янів не від цього.

Але від чого ж тоді? Що зробило мене п'яним? В житті ніколи нічого подібного зі мною не траплялось, але я знав, що мав усі ознаки сп'яніння.

Нарешті я здогадався. Це не бренді. Ні. Випари бренді – ось справжня причина, не інакше.

Ще до того, як заліз в бочку, я помічав якісь зміни в своєму організмі, вже тоді без кінця чхав від цих випарів. Та це було ніщо в порівнянні з тими випарами, якими я надихався всередині бочки. Спочатку я не міг дихати, але поступово звик і навіть відчував у цьому якусь насолоду.

Не дивно, що я зразу підбадьорився й повеселішав! Далі мені пригадалось, як спрага змусила мене вилізти, і я вибрався з бочки. Яке щастя, що я скорився цій потребі свого організму. Я сказав, що зовсім не знаю, чи втамував я тоді спрагу. Хоч убийте – не пам'ятаю, чи підходив я до бочки, чи цідив воду. Гадаю, що цього не було, тому що я неодмінно лишив би отвір відкритим і втратив би велику кількість води. Рівень її впав би нижче дірочки. Однак цього не сталося.

Крім того, оглянувши кухоль, я побачив, що він зовсім сухий, – значить, я давненько не користувався ним. Виходить, я відчув спрагу вчасно. Коли б не вона, я, безперечно, залишився б у бочці, поки не втратив свідомості, і це могло згубити мене. Я не знаю, як саме, але кінець неодмінно був би фатальним. Адже я залишився б у бочці, отруєний алкоголем, бо як я протверезився б там? Навпаки, отруєння посилювалося б і стан мій гіршав, аж поки б я не вмер! Дивно! Простий випадок ще раз врятував мені життя. А може, це не випадковість, а якась невидима сила береже мене?

Чи втамував я тоді спрагу, чи ні, не знаю. Але якщо й так, то тільки частково, бо зараз мені так хотілось пити, що, здавалось, я зможу випити усю бочку до дна.

Я негайно схопив кухоль і, жадібно припавши губами до води, не міг відірватись, поки не випив мало не півгалона.

Вода освіжила мене, мозок прояснився, ніби я його прополоскав. Повернувшись у нормальний стан, я почав обмірковувати ті небезпеки, що нависли надо мною.

Перш за все я подумав про те, як продовжити роботу, що так несподівано припинилась. Але потім зрозумів, що це небезпечно. А що коли зі мною трапиться те ж саме, коли я знову знепритомнію і не знайду в собі сил вибратися з бочки?

Може, треба працювати, поки не відчую, що п'янію, і тоді негайно вилізти геть. А якщо все буде не так, як гадаєш? Якщо сп'яніння захопить зненацька? Що тоді? Наскільки активно воно діяло першого разу і скільки часу я був у бочці – невідомо. Пам'ятаю лише, що сп'яніння підкралося до мене непомітно, солодко й ніжно оповило душу й тіло, накликавши чарівний сон, я втратив відчуття реальності і перестав думати про наслідки, забувши навіть про своє жахливе становище.

А якщо все це повториться, тільки без однієї дрібнички – я не відчую спраги? Цілком імовірно, що саме так і буде. Що тоді? Я не знаходив відповіді на це запитання, але передчуття, що так може повторитись, дуже злякало мене, і я ніяк не наважувався залізти в бочку.

Однак виходу не було. Я мушу або відважитись, або вмерти, не сходячи з місця. Якщо й справді мені судилося вмерти, то краще вже без мук. А я на досвіді переконався, що смерть від сп'яніння – легка.

Ці міркування підбадьорили мене. Все одно в мене не було виходу, і я не мав змоги зробити щось інше. Тому довелося знову лізти в бочку.

Розділ L
КУДИ ПОДІВСЯ МІЙ НІЖ?

Опинившись знову в бочці, я заходився навпомацки шукати ножа. Я не пам'ятав, куди його поклав. Шукав я його за бочкою, але безуспішно. Тоді я подумав, що. може, лишив його всередині бочки. Та, на мій подив, обмацавши все, ножа так і не знайшов.

Я почав тривожитись. Якщо ніж пропав, а це цілком можлива річ, то всі надії на порятунок загинули. Без ножа я не зможу нікуди пробитись і мені доведеться чекати своєї долі, склавши руки. Куди ж він міг подітись? Невже його затягли пацюки?

Вилізши з бочки і не знайшовши ножа в своїй комірчині, я повернувся назад, щоб знову обмацати кожний куточок. Де ж міг би бути ніж?

Я вирішив втретє пошукати за бочкою і вже збирався вилазити, коли мені спало на думку обмацати отвір, над яким я працював, коли востаннє у моїх руках був ніж. А може, він там? І на мою велику радість, ніж справді стирчав у щілині, яку я встиг прорізати.

Не гаючись, я взявся до роботи і почав розширювати отвір. Однак лезо від тривалого вживання так затупилось, що різати тверду дубову клепку було майже все одно, що довбати камінь. Я колупав уже чверть години і за цей час не заглибився в дуб і на восьму частину дюйма. Я втрачав усяку надію справитися з дошкою.

Раптом я знову відчув, що зі мною щось діється, хоч й зберігав ще здатність працювати і мислити, – так завжди буває при сп'янінні. Але ж я обіцяв собі самому неодмінно піти з небезпечного місця, як тільки помічу перші ознаки сп'яніння. На щастя, у мене вистачило рішучості дотримати своєї обіцянки, і я вчасно добрався до бочки з водою.

Якби я забарився хоч на десять хвилин у бочці з-під бренді, то, безсумнівно, знепритомнів би. Адже ж і так мені було вже досить «весело».

Та коли дія алкоголю припинилась, я відчув себе те нещаснішим, ніж раніше: я зрозумів, що через цю непередбачену перешкоду гинуть останні надії. Правда, я можу працювати з перервами, витрачаючи багато часу на відпочинок. Але з тупим лезом небагато встигнеш. Щоб прорубати бочку, потрібно не один день. А саме їх мені й бракувало. Я не міг чекати кілька днів. Запас крихт, і так мізерний, катастрофічно зменшувався. Власне, лишалась якась жменька. Її не вистачить і на три дні! Шансів на порятунок ставало все менше й менше, і я знову майже впав у розпач. Якби хоч знати напевне, що там, за бочкою, я знайду харч, то працював би наполегливіше і енергійніше. Але все це більш ніж сумнівно. Десять шансів проти одного, що я не знайду там ні ящика з галетами, ні взагалі чогось їстівного.

Єдина користь від того, що я спорожнив бочку з бренді, – це виграш у просторі. Якщо й за бочкою не виявиться їжі, я все-таки зможу перетягти в неї кілька сувоїв, прокласти собі шлях далі.

Звичайно, це трохи міняло справу. Але тут у мене виникла набагато краща думка. Якщо я легко прокладаю шлях від одного ящика до другого, то чому б не пробитись угору, до палуби?

Думка ця мене вразила. Дивно, що я раніше не здогадався про це. Я можу це пояснити пригніченим станом, в якому довго перебував і при якому подібна спроба могла здатись неможливою.

Правда, надо мною було багато тюків і ящиків, навалених один на одного. Безперечно, весь трюм забито ними, і я – десь на самому дні. Я пригадав також те, що мене колись так здивувало: вантаження тривало ще довго після того, як я опинився там, – два дні й дві ночі. Увесь цей вантаж горою здіймається надо мною. Якщо до верху десять ящиків, а може, й менше, то, прорізаючи щодня по одному, я за тиждень або днів за десять зможу дістатись до палуби!

Раніше ця думка була б зовсім втішною, та зараз я міркував, чи не пізно, бува, так рятуватись? Хіба розумно я діяв досі? Якби в мене, як колись, був ящик з галетами, то цей план неважко було б здійснити. А що зараз? Зараз я маю якусь там жменьку крихт! Отже, навіть і мріяти нічого. План цей не для мене.

Але все-таки я не міг відмовитись від спокусливої надії відвоювати життя і свободу. Відкинувши геть сумніви, я почав обдумувати дальші дії.

Найдорожчим для мене був тепер час, і саме це найбільш турбувало мене. Я боявся, що мені невистачить ні харчів, ні сил, щоб пробитись навіть крізь бочку. Може, я вмру, нічого не добившись.

І коли я над усім цим замислився, ще одна нова й несподівана думка запала мені в голову. Це була непогана ідея, хоч для тих, хто ніколи не голодував, вона могла здатися просто жахливою. Та голод і загроза голодної смерті роблять людину менш перебірливою, а шлунок – не вередливим.

Я давно вже забув, що таке примхи, і став зовсім невибагливим до харчування. Власне, я ладен був їсти все, що тільки міг перетравити шлунок, А зараз розповім докладніше, що я придумав.

Розділ LI
ПАСТКА

Я вже давно не згадував про пацюків. Але не подумайте, що вони відчепились від мене і' пішли геть. Ні, вони, як і перше, крутились навколо, такі ж метушливі й надокучливі. А в нахабстві вони перевершили самих себе і неодмінно напали б на мене, якби я не стерігся.

Де б я не опинився, то перш за все дбав про те, щоб відгородитися від своїх сусідів сувоями. Це був єдиний спосіб тримати їх далі від себе. Переходячи часом з місця на місце, я неодмінно чув їх над самим вухом і натикався на них на кожному кроці. Кілька разів вони кусали мене. Тільки моя виняткова пильність і обережність стримували їх від нападу.

Такий вступ, звичайно, вже наштовхнув вас на думку, до чого я все це веду, і ви догадуєтесь, яка ідея оволоділа мною.

Мені спало на думку, що замість того, щоб дозволити їм з'їсти себе, чи не краще з'їсти їх самому. Оце й була моя ідея.

Така їжа зовсім не викликала в мене огиди, не викликала б вона її й у вас, якби ви опинились в подібному становищі. Навпаки, я радів, що це дасть мені змогу здійснити свій план: добратись до палуби. Іншими словами – врятувати своє життя! Більше того, я відчув себе врятованим, як тільки у мене виникла ця думка. Лишалось тільки здійснити свій намір.

Я знав, що пацюків у трюмі багато. Раніше це мене лякало, але тепер мій погляд на них змінився. Принаймні їх має вистачити, щоб забезпечити мене провізією надовго, може. до завершення мого плану. Питання лише в тому, як спіймати їх.

Поки що я знав один спосіб: намацавши пацюка, хапати його голими руками і давити, поки він не здохне. Я вже пробував це робити і не без успіху. Як вам уже відомо, я знищив одного і міг ще задавити кількох, але це все одно, що нічого. Адже коли я вб'ю двох, решта почне мене боятися і повтікає. Тоді прощавайте мої надії! А тому треба було подумати і розробити план, як спіймати якомога більше і забезпечити себе днів на десять-дванадцять. Може, за цей час мені пощастить дістатись до кращої їжі. Так буде і розумніше, і надійніше. Довго я ще придумував, як би його за один раз забити кілька пацюків?

Необхідність породжує винахідливість. Вважаю, що саме необхідності, а не таланту, зобов'язаний я тим, що придумав пастку.

Хоч і просту, але, як мені здавалось, добру. Слід було зробити велику торбину з сукна, а це неважко: відрізати кусок матерії певної довжини, згорнути його і прошити шпагатом. Нестачі в ньому не було. За голку мені правитиме лезо ножа, і з його ж допомогою я зможу протягти шпагат навколо отвору торбини, – це й буде зашморг. Не гаючи часу, я так і зробив.

Менш як за годину торбина, або, як я її назвав, «сітка», була зроблена, зашморг припасований, і пастка готова.

Розділ LII
КІЛЬКА ЗА РАЗ

Далі я перейшов до виконання основної частини свого плану. Я все добре обдумав, поки готував торбину. Залишилось тільки «поставити пастку». Для цього я прийняв сувої полотна, щоб звільнити місце. Порожня бочка з-під бренді стала мені у великій пригоді – я набив її сукном.

Як і раніше, я позатикав усі дірки й щілини, залишивши тільки одну, найбільшу, якою пацюки звичайно пробирались до мене. Напроти отвору я припасував торбину так, щоб вона закрила його повністю, і розтягнув її на кілочках, які зробив для цього. Потім, ставши навколішки перед отвором, я ширше відкрив торбину, готовий вмить затягнути зашморг. У такій позі я приготувався приймати гостей.

Я знав, що вони полізуть у торбину, бо поклав туди приманку. Приманка складалась з кількох крихт – останні, що я мав. Як кажуть моряки, я «поставив на карту» все. Якби пацюки з'їли кришки і втекли, то в мене більше не лишилося б ніякої їжі.

Я знав, що вони прийдуть, але водночас і сумнівався, чи добрим буде мій улов. Я боявся, що пацюки прибігатимуть по одному і розтягнуть приманку. Через це я розтер крихти на порох, розраховуючи, що перші пацюки неодмінно мають затриматись, поки в мішку не збереться ціла зграя. Потім мені лишиться відрізати їм шлях до відступу, міцніше затягнувши зашморг.

Мені пощастило. Я не простояв навколішках і хвилини, як почулось тупотіння маленьких лапок і пронизливий писк. За якусь мить потому, як у мене під руками заворушився мішок, я зрозумів, що жертви потрапили в пастку. Шарпання в мішку дужчало, і я переконався, що пацюків стає там дедалі більше і кожен з них намагається пробитись до роздріблених крихт. Вони штовхались, лізли один на одного і люто верещали.

Настала слушна мить, щоб затягнути зашморг. Я мерщій смикнув за кінці шпагата, і пастка щільно закрилась.

Не вискочив жоден звір, що потрапив усередину. Я з задоволенням переконався, що мішок мало не до половини набито цими злими тварюками.

Не гаючись, я почав втихомирювати заколотників і робив це досить оригінально.

Підлога в моїй комірчині в одному місці була твердою і рівною. Це були дубові дошки корабля. Знявши з них сукно, я поклав туди мішок з пацюками, накрив його дошкою і зверху вмостився сам. З усієї сили натискуючи коліньми на дошку, я почав своєю вагою чавити жертви.

Якийсь час я погойдувався, немов на пружинах. Мішок навіть випорснув з-під дошки, та я поклав його знову і продовжував тиснути, наче пресом. Пацюки штовхались, дряпались, кусались. З мішка весь час линув страшний вереск. Однак я не звертав на це ніякої уваги, а продовжував тиснути з усієї сили, поки підо мною не припинився усякий рух і не настала цілковита тиша.

Тоді я наважився розкрити мішок і подивитись, що там усередині. Я був задоволений наслідками. В пастці було чимало пацюків, і всі неживі!

Однак я, про всяк випадок, витягав їх з мішка обережно, по одному, і водночас лічив. Їх було десять!

– Ага! – вигукнув я, звертаючись до побитих пацюків, – нарешті я спіймав вас, капосні! Це вам за ті муки, що ви завдали мені. За хороші діла платять добром, а за зло – злом. Якби ви не чіпали мене, то минули б такої лихої долі, А ви ж самі не лишили мені іншого вибору. Ви пожерли мої галети, і я, щоб не вмерти з голоду, мушу їсти вас!

Скінчивши своє звернення, я заходився здирати шкурку з одного пацюка з наміром пообідати.

Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що я відчував якусь огиду. Голод зробив мене невибагливим! Я був такий голодний, що здирав шкурку абияк, і за п'ять хвилин здобич була з'їдена.