Текст книги "Любий бо-пер!.."

Автор книги: Тібор Дері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Зненацька мені це набридло: я, либонь, не однодумець пана Петера Кіеша! Це був найсприятливіший момент, аби попрощатися з ним.

– Що скажеш?

– Про що?

– Про смерть наших колег.

– Хто вмер на цей раз? – спитав він надміру знервовано.

– Бідолашний Янош Курейс молодший.

– Вже кілька місяців…

– Я довідався лише тепер. Чув, що він теж…

Мій улюблений друг виказав свою занепокоєність новим схвильованим водограєм слини.

– Так-так, грип, – підтвердив він. – Але годі про мертвих!

– Чому годі? – мовив я сердечно. – Мертві вже не зашкодять, якщо їх хвалити. Гадаю, бідолашний Шома Деметріус…

Кіеш зблід.

– Деметріус? Він теж…

– Ну-у… так… – мовив я. – Чи, принаймні, при смерті.

– Я не розумію. Ще минулого тижня…

Я задумався, яким способом умертвити бідолашного Деметріуса, однак швидко знудився.

– Автокатастрофа, – сказав я. – Він перевернувся в канаву, принаймні, я таке чув. Дарма, любий друже, всі, хто живе, рано чи пізно…

– З Богом! – озвався Кіеш уже з дверей.

Це був нудний, стомлюючий візит, він навіяв на мене сон, і я ліг спати.

Моє останнє кохання, я прощаюся з тобою. Хай ці нотатки завершаться твоїм образом, поки я в змозі відтворити його, маючи ще майже неушкоджене серце й більш чи менш ясний розум.

Те, що буде опісля, в час мого згасання, стосується тільки мене. Я не можу довіритися й цим записам, справді, навіть для себе самого я не прагну їх зберегти. Опис моєї старості слід завершити тут і зараз, поки я ще якимсь чином пан і господар свого пера. Продовження – останній період мого розпаду – нецікаве. Чи зможу я й надалі писати-читати, чи розумітиму написане, Бог його знає. Та коли, ще більш-менш себе усвідомлюючи, я наштовхнуся на цей уривок моєї біографії, він стане для мене підтвердженням, що на старість я був з собою відвертий настільки, наскільки це під силу людині, і таким чином був, по-можливості, чесним з іншими. І не сновигав поміж людьми чужаком.

Період одужання був, либонь, найщасливішим періодом мого життя. Чи, може, старості? Я схиляюсь до першого визначення. Я не мав нездійсненних бажань. Я відчував сатисфакцію; вдовольнявся тим, що мені дарувала доля. Лише її присутністю. Усвідомленням присутності. Відблиском присутності. Варто було зачути її легкі, такі ні на чиї не схожі кроки – в їдальні чи ще далі, в передпокої, я відчував велике полегшення, навіть коли вони не наближалися до мене, таке полегшення, наче з моєї совісті спадає тяжкий тягар. Ніби мені відпустили гріхи. Мені ставало так гарно, ніби я повернув якийсь обтяжливий борг… кому?.. життю?.. собі самому? Ніби й свої фізичні болі я теж переправив за межі існування, на інший бік Лети. Її присутність в будинку, наче постійно діюче знеболювальне. Я завжди вдовольнявся тим, чим наділяла мене її присутність: якщо кроки, то лише кроками. Якщо вона розмовляла за стіною з Жофі – її голосом. Якщо вдавалося розчути слова, я брав одне-друге в свої вуха чи на язик і виспівував їх про себе, наслідуючи її неповторні інтонації. Якщо ж вона заходила до мене навшпиньках і завмирала на порозі моєї затемненої жалюзями кімнати, прислухаючись, чи я сплю, її осяяні променями обриси злітали на мою сітківку і лишалися там чарівним видінням. Якщо йшла від порога до мене, я був щасливий. Якщо на мить присідала на краєчок ліжка… І якщо не сідала, а верталася просто з порога…

Я навіть не прагнув торкнутися її руки.

Найбільшим подарунком старості є, либонь, маловір'я. Воно оберігає від багатьох розчарувань, так само, як позбавляє багатьох надій! Якби вночі, лежачи без сну, я заходився мріяти про те, що Катрін завдяки милостивому велінню долі – тому, мабуть, що наснилося щось лихе – раптом прокинеться, здогадається про мої терзання, а може, почує – вище поверхом! – мої нестримувані зітхання й стогони і, накинувши чорно-червоний смугастий халатик вбіжить серед ночі до мене, я першої ж тверезої миті, тобто за хвилину, розсміявся б, не зважаючи на всі свої муки. І коли якось таки сталося, що вона встала о третій ночі й, заточуючись зі сну, попленталася до мене, бо «наснилося щось лихе», – я вдовольнився цим нестямним здивуванням, і подальшими безсонними ночами ні разу не чекав, що знову зариплять дерев'яні сходи, які ведуть нагору, й крізь щілину обережно прочинених дверей до мене долине нова хвиля її французьких духів.

– Панночко, – мовив я зопалу, – що це вам сяйнуло в голову? Тривожити нічний спокій старого?

– У вашій кімнаті горіло світло, любий бо-пер, – відповіла дівчина.

– Мій нічний неспокій я теж прошу не тривожити, – сказав я.

– Мені наснилося щось погане, любий бо-пер!

Я сів на ліжку.

– У такому випадку будіть свого чоловіка! – кинув я. – Це його справа і обов'язок заспокоювати вас.

Дівчина засміялася.

– Його марно будити, бо-пер, він так голосно хропе, що не чує.

– Ов! У нашому сімействі хропіти не заведено, – сказав я. – Він виродок, розлучіться з ним!.. А тепер вертайтеся до своєї кімнати, я хочу спати.

З ледь помітного тремтіння її уст, я бачив, що вона хотіла й далі сміятись, однак стрималася. Обернулася вже у дверях.

– Ви теж хропите, – сказала вона, сміючись уже вголос. – Так, що чутно аж у третій кімнаті.

– Панночко, – мовив я, – гарний слух не виправдовує нечемності. Старій людині не варто казати правду у вічі, тим паче, якщо вона щойно оклигала після хвороби.

– Я вже йду, – мовила та belle-fille. – Досміюся в ліжку.

Чи міг би я отримати більше в останні свої роки, ніж можливість закохатися у фантом? Якби я, не доведи Господи, був оптимістичнішим, тобто непогамовнішим, скільки б нових розчарувань довелося пережити моєму зношеному, хворому серцю! Бажання мають співвідноситися з життєвими силами: якщо вони вичерпуються – кат з ними! Та чи визнаю я – вважаючи себе людиною відвертою, – що і те, й інше не діють цілком синхронно, що сподівання старого чоловіка бодай на півкроку випереджають його власну мудрість? Та хай би що, рівноваги через це він не втрачає. І не проклинає Бога, дивлячись у напівсутінках безкінечного літнього світанку на годинник, стрілки якого ніби завмерли. І не впадає у відчай, якщо кожна самотня ніч видається йому роком, а день, наповнений Катрін, – секундою. Його настрій, мов калюжка води, яку хвилює легенький вітерець. Хоча всім відомо, що калюжа спокійніша від моря.

Отож ближче до кінця літа – покірливо і без гніву, як уже мовилось, я на прохання невістки згодився снідати сам; Тамашеві не подобалося щоранку – він рано вставав на роботу – снідати на кухні в товаристві Жофі. Нагородою за моє згадуване старече маловір'я, очевидно, було те, що цю несподівану, як грім серед ясного неба, новину я вислухав зі спокійною душею, без розчарування, навіть не затаївши образи на Тамаша, хоч та моя вранішня кава з молоком, що я випивав у товаристві Каті, була апогеєм кожного дня, який, стираючи саму пам'ять про тяжкі ночі, знову й знову відкривав переді мною низку маленьких щоденних сподівань.

Правда, на той час мій стан уже істотно покращав, я щодня вставав по кілька разів на годину-дві, навіть човгав садом з чорною Жофиною хусткою на плечах, кілька разів обходив будинок. Мої ноги ще злегка тремтіли, усі мої зіржавілі органи скрипіли, наче деталі роздовбаної машини, і тільки мозок, скаржитися на який у мене не було підстав навіть у розпал хвороби, – працював порівняно добре, працював, на жаль, і вночі, наперекір усім снодійним. Мабуть, тому я відгадував кожну думку Жофі – це було неважко, – коли вона готувала мій самотній сніданок.

«Таки добре мати в домі стару челядь», – могла думати вона, хоча й без посміху, але з бісиками в очах.

– Сядьте вже біля мене, моя старенька, – сказав я, підсовуючи їй порожній стілець моєї невістки. – Чому ви вночі знову підслуховували під моїми дверима? Хіба я вам не заборонив?

Однак стара обійшла стіл і сіла на стілець навпроти мене. З першого погляду важко було визначити – з поваги чи з посміху.

– Я теж, бувало, не сплю ночами, молодий пане, – сказала вона. – То чого ж мені не глянути, якщо я вже нагорі, чи не потребуєте ви чогось.

– Тільки того, щоб мені дали спокій, – мовив я. – Жофі, чи вам відомо, що усмішка є найшляхетнішим виразом людського обличчя? А ви в змозі тільки кривити губи.

– Бо не маю зубів, – відповіла вона. – Коли і в вас випадуть…

– Цього не дочекаєтесь! – відрубав я. – Я й на смертному ложі кусатимусь. А втім, чому ви шкірилися чи, скажімо, осміхнулися, коли я запропонував вам сісти? Мабуть, подумали: пташка вилетіла, тепер згодиться й стара Жофі, чи не так?

Жофі певний час помовчала, ніби мала намір проковтнути слова, що крутилися на язиці.

– Ну, покаркайте вже!

– Дай вам Боже, молодий пане, не знати гірших розчарувань, ніж це, – мовила стара й, підводячи свої невеличкі водянисті очиці, з жалістю втупилася мені в очі. – Ось коли мене вже тут не буде, щоб за вами доглядати, і ви зостанетесь самі з собою…

– За мене не переживайте, моя старенька, – сказав я, і, якщо не помиляюся, засміявся, – таких старих, як ми, не чекає надто багато розчарувань. Ми обоє знаємо, якою є молодь… Та я знаю й те, якими бувають заздрісні, злі старі жінки, що шкодують навіть кавалочка хліба в чужому роті!

– Та годі вам, не хвилюйтеся! – мовила Жофі. – Вам ще треба набиратися сил.

І все ж того дня я з важким серцем встав після свого першого самотнього сніданку, навіть не пішов до саду. Мене зворохобило не пророцтво старої, якій я вірив і не вірив, а приголомшливе відкриття: хоч я й вигорів ущент, та достатньо було єдиної вдало спрямованої іскорки, і мене знову обпекло.

Якщо не помиляюся, того року стояла довга тепла осінь; мене одягли в легке сіре вбрання, коли я вперше вийшов надвір. Я пройшовся аж до кінця вулиці Кароя Лотца, далі алеєю Ержебет Сіладі, вулицею Пазмана й назад – вулицею Пашареті. Невістка хотіла взяти мене під руку, очевидно, щоб підтримати. Та я не прагнув навіть торкнутися її одягу.

– Панночко, я не люблю бути об'єктом сенсацій, – сказав я. – Ще подумають, що ви моя позашлюбна правнучка. Якщо вже можу ходити садом, то й тут обійдуся без вашої ніжної підтримки.

З цього чудового осіннього дня я відраховую поворот у моїй долі до наступного, суворішого періоду. Я сприйняв його спокійно, адже моя загальновідома мудрість, либонь, передбачала – та не на широкий загал, – що вслід за піднесенням так чи інак має настати спад. По обіді я хотів знову повторити прогулянку, та ma belle-fille не мала часу. Згадую це тільки як цікавий факт – я був здивований. Правда, оторопіння за мить минуло, й нині, міркуючи про це, я вже весело сміюся зі свого збентеження, але, дякуючи своїй ожилій блискучій пам'яті, я можу відтворити той схожий на мікроінфаркт сердечний спазм, що змусив мене опуститися на найближчий стілець. Відомо, як швидко чоловік призвичаюється до хорошого, і як, зніжений-приголублений, дивується, коли потік доброти раптово вичерпується. Та й чого він, зрештою, сподівається своєю впертою, дурною поросячою макітрою, якщо навіть досвід тисячоліть не зміг примирити його зі своєю долею?

Катрін не мала часу й наступного пообіддя. Здається, що й третього дня теж. Похизуюся своїми розумовими здібностями: її перша відсутність випала на п'ятницю, вона пішла, до Французького Інституту, там демонстрували фільм Трюфо. На другий день мала рандеву з дівчиною на ім'я Аннамарі, з якою там познайомилась, і з її нареченим, також французом. Третього дня вона з Тамашем гайнула прогулятися на гору Гармашгатар, і повернулася додому лише пізно ввечері – розрум'яніла, щаслива, зморена, і одразу ж лягла, Тамаш забрав вечерю до їхньої кімнати. Мені оповідати далі, про четвертий день… та навіщо?

Я міг би й сам розбурхати в собі, ніби я нещасний чи ображений, чи, можливо, не в гуморі, хоча мене охопило відчуття, подібне до того, коли в цілком здорової людини на мить зупиняється серце, й вона не знає, що з нею коїться. Або ж іще тверезіше: ніби зі звично умебльованої кімнати зняли зі стіни картину, й, глянувши на світлий порожній квадрат, ти бачиш лише її відсутність.

Природно, попервах мені було незвично, що дівчина випурхує з дому, іноді навіть зранку. Якось, коли її відсутність, не знаю вже чому, мене особливо гнітила, я поплентався до її кімнати. Щоправда, лікар заборонив мені підніматися сходами, та я подумав – а чому б хоч раз не бути до себе нещадним? Та варто мені було, трохи захекавшись, відчинити двері до її кімнати, як я одразу розслабився. Істерична аритмія припинилася, прийшов спокій. Пахощі духів Катрін так напоїли повітря, що на мить я побачив, як вона в чорно-червоному смугастому халатику з книжкою в руках сидить за столиком для шиття. Це було приємно. Я всівся у великий фотель, дивився й нюхав: стільки й старому не заборонено, думав я. Крихти. Коло ліжка блищали срібні капці, нагадуючи про її швидку, ритмічну ходу. Перекинута через спинку стільця сукня – про її недбальство. Ілюстровані газети на підлозі теж біля ліжка. Увімкнута електрична лампочка над трюмо. На нічному столику півсклянки мінералки з пухирцями газу й слідами губної помади по краях. Все це промовляло і про її присутність, і про відсутність. Погано закручений кран, що крапав у ванній кімнаті. І коли за добрі півгодини після інвентарного опису я притюпав до своєї кімнати і влігся на ліжко, то, хоч і не бувши мрійником, відчув таке всеохоплююче раювання – і фізичне також, – як колись, дуже давно, після любовного побачення, коли я навшпиньки виходив зі спальні моєї заснулої дружини.

Та вернімося до фактів: хоч моя невістка відтоді регулярно відвідувала лекції Французького Інституту й часто зустрічалася з Аннамарі, своєю французькою подругою, і її знайомими, навіть бувала в університеті на лекціях з угорської мови, а ввечері іноді ходила з Тамашем до театру, я зі спокійною душею можу повторити, що період одужання був, либонь, найщасливішим періодом моєї старості, а може, й життя.

Я жив з притлумленими бажаннями, як і належить моєму вікові й набутому з роками лицемірству, і тому завше отримував більше, ніж того прагнув. Якщо цілий день будинок був порожній, то в обідню пору він по вінця наповнювався сміхом Катрін, її вдоволеним зітханням над тарілкою, вже не кажучи про те, що ми інколи разом вечеряли. А що внаслідок хвороби у мене погіршав зір і багато читати я не міг, дні мої перетікали, сказати б, у сомнамбулічному стані, з короткими пробудженнями – двічі на день. Та я міг би сказати й так: у щасливому очікуванні, з ранку до обіду, від обіду до вечора.

Нині, коли пишу ці рядки, мені важко пригадати, скільки часу тривало це райське життя. Здається, більше, ніж може уявити собі звичайна людська фантазія. Скажімо, місяці зо три?.. шість місяців?.. Хіба мало для щастя? Наприпочатку весни в мої двері постукав син Тамаш.

– Ви добре почуваєтеся, батьку?

– Чудово.

– Ще не хочете спати?

– Якби й хотів, синку, заснути, то не засну.

– Я маю до вас прохання…

– Ти мене лякаєш, хлопче. Ти, видно, в чималій скруті, якщо вирішив…

– З важким серцем…

– Я слухаю, кажи ж нарешті!

Я аж ніяк не був нетерплячий, але вже запідозрив погане, певна річ, не знаючи, звідки прийде й куди поцілить удар. Непокоїло мене й те, що Тамаш прийшов до мене сам, без дівчини. Чи не посварилися, питав я себе. Та це справа лише двох. Тоді звідки ця важкість у грудях, паралізуючий шок лихого передчуття, яке виправдало себе такою мірою, що, почувши повідомлення Тамаша, я заледве зміг приховати свою раптову млість? Аби закінчити з цим, коротко підсумую: вони забажали перебратися від мене.

– Ми б хотіли переїхати від вас, татусю, – мовив Тамаш.

Аби приховати своє збудження, я повернувся до нього спиною й підступив до вікна.

– Чому?

– Хочемо стати на власні ноги, тату.

– Ти й так стоїш.

– Лише на одній, тату. А я хотів би переконатися, що можу прожити, розраховуючи тільки на себе.

– Інших причин немає?

– Кажучи, що хочу стати на власні ноги, татусю, я лише збив докупи найрізноманітніші моральні і практичні наміри. Якщо дозволите, перерахую.

– Кажи! – мовив я.

Я почувався зле, повернувся до ліжка, сів. Знаючи ґрунтовність думок і висловів мого сина, я бачив, що навстоячки мої ноги не витримають. Як і серце, з ним треба обережніше.

– Кажи! – сказав я. – Сядь!

– Я не хочу до кінця життя жити за ваш рахунок, за ваші гроші, тату…

– До кінця твого життя?.. Це ти вдало сказав. Ну, продовжуй!

– Вибачте! Я знаю, що ви, не рахуючи…

– Якщо знаєш, то перейдімо до наступної ланки! Добре?

– Це не так просто для мене, татусю. Людині необхідно довести власну силу й життєздатність, якщо вона не хоче «до кінця життя» – перепрошую! – лишитися синком відомого письменника.

– Ви навіть не підозрюєте, добродію, як швидко про мене забудуть після моєї смерті. Ну, провадьте далі!

Навіть не слухаючи його, я вже знав, що я знищений, розгромлений. Знав з першої хвилини, як мій син увійшов до кімнати. Дарма, що крізь вікно линув легкий вечірній вітерець, а за вікном мої улюблені пашаретські дерева…

– Мені неприємно, тату, – мовив Тамаш, – що ви так мало цінуєте…

– Ціную, синку, ціную. Та дозволь перейти до практичних речей! Ми, другорядні писаки, не любимо літати в хмарах.

Лише тепер Тамаш сів: очевидно, для нього, як людини високоморальної, наступна частина розмови була найтяжча.

– Кімната нагорі для вас замала? – спитав я, аби підштовхнути розмову.

Тамаш скромно ковтнув слину.

– Замала, тату. Після роботи я хотів би попрацювати удома, та удвох в одній кімнаті ми несамохіть заважаємо одне одному.

– Ну-ну, – мовив я гірко, – заважаєте одне одному? Хто б міг подумати!

Тамаш глянув на мене допитливо і не відповів.

– Перебирайтеся на перший поверх! – сказав я. – Їдальню й вітальню можна легко переобладнати на кабінет і спальню… Або, ще простіше, я можу переселитися на другий поверх.

– Ви глузуєте з мене, тату, – сказав Тамаш. Було видно, що образився. Я й справді його образив, визнаю, але вголос про це не сказав. Чи схвильована людина не може бути дещо несправедливою?

– З вашого дозволу, тату, я продовжу. Нам затісно в кімнаті, бо Каті вагітна.

– Вагітна?

– На третьому місяці, батьку.

– Справді?

– Справді, тату.

– Ви були в лікаря?

– Були.

Кінець дівчині. От чорт! Я знову всівся на ліжко. Кімната разом зі мною описала коло, але невдовзі спинилася. Я сподівався, що Тамаш не зауважить моєї схвильованості. Він сидів переді мною, опустивши очі долу, ніби сам був у тяжі. Ми мовчали. Я перший порушив тишу: врешті, з нас двох я був старший, досвідченіший, безсоромніший.

– Вітаю, – сказав я. – Сподіваюся, буде хлопчик, який, однак, не вдасться в діда з його поганою спадковістю. Чого ви почали так рано? Аби сприяти приросту населення в країні?

– Можливо, – відказав Тамаш, як мені здалося, трохи роздратовано. – Ми обоє хочемо мати багато дітей, тату.

– Placet [17]17
  Бути цьому (лат.).


[Закрыть], – сказав я. – Одна дитина – це недобре… Та не сприймайте це близько до душі, добродію! Кажете, третій місяць! Ще можна позбутися…

Стукіт у двері. Катрін.

Здивовано:

– Ти тут, Тамаше? – Весело: – І що ж це ви вдвох обговорюєте?

– Панночко, – сказав я, – або зайдіть до кімнати, або лишайтесь за дверима. Ви маєте знати, що я не люблю перегукуватись через двері.

Та вона все ж лишалася в дверях; готувалася до втечі?

– Ти не сказав часом?

– Сказав.

– Усе?

– Усе, – відповів Тамаш.

Дівчина причинила за собою двері. Її лице пашіло полум'ям, шия теж. Вона й далі стояла біля дверей.

– Усе? – перепитала вона. І рушила до мого ліжка: ноги несли вперед, душа тягла назад.

– Ви добре вчинили, діти, – мовив я. – Добре. Старість і молодість не йдуть у парі. А якщо до них приєднається ще й третє покоління…

Зненацька дівчина прожогом кинулася до мене, біля самого ліжка присіла навпочіпки. Її очі наповнились слізьми. Вона схопила мою руку, що безсило повисла, поцілувала. Я, звичайно, відсмикнув її, та вона й далі лишилася сидіти навпочіпки коло ліжка.

– Любий, дорогий бо-пер, – мовила вона майже пошепки, – нічого не бійтеся! Я щодня приходити-му до вас, щодня. Щойно подумаєте про мене, я вже буду тут, навіть кликати не треба, я вгадаю, ви знаєте. Щодня я буду тут, а в неділю ще й Тамаша прихоплю з собою. Ось побачите…

По її зблідлому обличчі котилися по-дитячому великі сльози, навіть схлипування не могла стримувати.

– Не плачте, панночко, – мовив я, – а головне, не втішайте мене. Мені дуже шкода, що ви переселяєтеся, та у відчай я не впадаю. Словом, ви в тяжі? Певні цього?

– Певна.

– На якому місяці?

– На третьому.

– Ви були в лікаря?

– Були, любий бо-пер. Та я приходитиму щодня, любий, дорогий бо-пер.

– І тоді, коли народите?.. Та – байдуже! Чому ви так, дозвольте спитати, квапитеся? І чи знаєте, що зараз ще не пізно позбутися вагітності?

– Ні! – крикнула дівчина. – Ні!

Це прозвучало так відчайдушно й гнівно, ніби я на мотузці тягнув її до операційного столу.

– Чому ви так поквапилися, панночко? – повторив я.

– Тамаш хоче багато дітей, – мовила дівчина й заридала на весь голос. – І я так само. З дітьми в цій тісній кімнатчині ми не розминемося.

– Певно, що ні, – підтвердив я, – вже не кажучи про те, що я не терплю дитячого галасу. Тамаша я не тому послав до Швейцарії, щоб він там познайомився з вами, панночко, а для того, щоб він не заважав мені працювати. Бо ви, очевидно, поінформовані, що головне для мене – робота. І що мене в цьому світі більше нічого не обходить.

– Я приходитиму щодня, любий бо-пер, – сказала дівчина.

– Ми й раніше якось жили удвох із Жофі, й зараз гірше не буде, – сказав я. – Але як бути з вашим житлом? Нині, на жаль, його не роздають на кожному розі, як у той час, коли я оженився на свою погибель.

– Ми вже маємо помешкання, тату, – відповів Тамаш.

– Не може бути, – сказав я. Моє серце знову стислося. Цього я не чекав.

– Не може бути, – повторив я. – Сподіваюся, десь поблизу?

– В Кішпешті, неподалік від моєї фабрики, – мовив Тамаш.

– Розумію, – сказав я. – І панночка щодня приїжджатиме до мене з Кішпешта!

– Одна квартира в кооперативному будинку виявилася вільна, – пояснив Тамаш, – і якщо ви, тату, змогли б нам підсобити…

– Грішми? Всіма, що маю, синку.

Я ще раз поворушив мізками, які від хвилювання кметили повільніше, ніж звичайно.

– Та чи не було б ліпше…

Однак запнувся, бо з першого Тамашевого слова я вже знав про свій програш.

– Пусте, – сказав я. – Я гадав, що можна трохи зачекати, поки зможемо напитати щось тут поблизу, аби дитина росла на свіжому пашаретському повітрі. Тамашеві ми купили б машину… Та годі! Ти кажеш, помешкання у Кішпешті вже готове?.. Поблизу фабрики?

– Можемо перебиратися хоч завтра.

– Діти мої, – сказав я. – У своєму тихому, непримітному житті, яке тільки в молодості зазнало скромних сплесків, я переймався лиш одним: аби заради свого задоволення, не рахуючи, витрачати все, що можна: гроші, сили, талант. Наслідуючи природу, я культивував у собі безтурботність, очевидно, вірячи в своє безсмертя. Якщо хтось намагався ошукати мене – в грошах чи в довірі, я тільки сміявся з таких. Лише останніми роками я почав ловити себе на скнарості – зрідка, але завжди зі зневагою. Якщо раз чи два на рік я разом з Жофі підраховував видатки на господарство, то опісля влаштовував собі добрячу лазню, так бунтував мій шлунок. Висловивши все це як пролог, я хотів би тепер, коли ми розлучаємось, дати вам на дорогу кілька порад – певна річ, знаючи, що ви ними не скористаєтесь. Перша: не економте, діти мої! Скнарість – друга кара Господня після першої – вигнання нас із Раю. Не живіть, призбируючи, як ті мурахи, не бійтесь марнотратити, весело, щедрою рукою! Доки в мене є гроші, вони є і у вас. Не відкладайте на чорний день, бо ощадливість підточує молоду душу, як жучок дерево. На спадок, природно, не надто розраховуйте, бо після моєї смерті залишиться стільки майна, скільки й слави від моїх писань, а саме – ніскільки. Хіба, для годиться, ще перевидадуть одну чи дві мої книжки, та причин для радості теж буде мало – спадкоємцям належить лише четверта частина гонорару.

Друга: не попадайтеся на гачок Десяти заповідей, мій сину й невістко! За своїм смаком оберіть ті, яких волієте дотримуватись. Не піддавайтеся суспільному лицемірству, бо перевиховати людство ви не зможете, а себе погубите. Будьмо порядними до тої міри, яку витримує наш кістяк. Якщо один з вас за спонукою Річарда ІІІ вирішить стати негідником – хоча для цього, як бачу, у вас, пане, і у вас, пані, обмаль схильностей, та якщо все ж спокуса залоскоче ваші серця, розум чи статеві органи – не кваптися відсахуватись від здійснення ваших снів. Я кажу не про те, що успіху в житті можна досягти лише хитрістю, насильством, обманом, кровопролиттям – це й так зрозуміло, проте достойнішою за успіх є інша мета – жити в мирі зі своїми слабкостями. Хоча й успіхом нехтувати не слід. Та не забувайте: людське марнославство безмежне і, як звиродніла мати, воно пожирає свої, народжені в муках, надбання. Отже, лишається тільки Пригода, та якщо ви запрагнете її, то знайте: сьогодні щось вартісне можна віднайти лише в злочині чи в сексі, а я вельми сумніваюся, що в першому чи другому ви здатні піднятися до вершин безчестя. Я, наприклад, виявився для цього заслабким.

Однак, молодята, старайтеся утримати рівновагу поміж скнарістю світу і безмежністю своїх жадань. Для досягнення вказаної мети, серед іншого, бажано виявляти повагу до влади. Не дошукуйтесь ані її витоків, ні цілей, а тим паче сутності, адже це тільки нервує людину, вона гнівається, нетямиться з люті, а в кращому випадку, впадає в тугу. Та жодною мірою не засуджуйте її, це може погано закінчитись! Та й у собі, певна річ, слід копирсатися обережно – тільки таким чином може встановитися ця дурнувата рівновага, необхідна для збереження людського суспільства.

Я знову сів на ліжко, був дуже стомлений.

– Все решта – згодом, в Кішпешті! – сказав я.

Час, що залишився до їхнього переселення – два чи три тижні – я заповнив плануванням. Мав для цього вдосталь часу, моя невістка з ранку до вечора бігала по крамницях. Купувала в комісійці меблі, кухонне начиння, різні дрібниці в універмагах і на товчку Ечері; щовечора, смертельно втомлена і щаслива, з'являлася вдома. Ми вечеряли всі втрьох – разом з Тамашем; після вечері, привчаючи себе до самотності, я квапився до своєї кімнати.

Я постановив, що після їхнього переселення снідатиму разом з Жофі. Радості від цього небагато, та я, зрештою, звикну. Жофі спершу буде комизитися, але врешті змириться. Жуватимемо на пару, двоє старих. Я більше не маю наміру прирікати себе на самотнє ув'язнення.

Сподіваюся, що з нас двох я помру перший. Тепер я вже й ветхіший, і, по-правді сказати, старший за неї… але з іншого боку, Жофі на своїй згорбленій спині тягла, бідолашна, багато обтяжливішу ношу, ніж моя. Завжди дивуюся, як спокійно вона витримує усі кривди старості, мовби це найприродніша річ у світі – те, що людина в старості мерхне і вмирає. Вона все це терпить, як то кажуть, приспівуючи.

Отже, ми будемо разом снідати, потім я почитаю їй газету. Обідати?.. Вечеряти?.. Теж разом.

З дому я вибиратимусь не часто, а раптом Катрін матиме якісь справи в Буді, й зазирне до мене, а я буду бозна-де. Тому краще просто гулятиму в саду чи, щонайбільше, за звичним маршрутом: вулиця Кароя Лотца – алея Ержебет Сіладі – вулиця Пазмана – вулиця Пашареті. Та й узагалі, ось-ось надійде осінь, дощова пора, тож навряд я вже кудись подамся. Попрошу добре натопити в моїй кімнаті, бо після хвороби я став мерзлякуватіший.

Їдальню й вітальню замкну на ключ, їстимемо в кабінеті.

Можливо, куплю песятко пулі [18]18
  Пулі– угорська порода пастуших псів.


[Закрыть]. Такий пес живе років з десять-одинадцять, він і проведе мене до могили. Кажуть, що собака вірніший за людину.

До моїх планів – я ж людина завбачлива – входить також навчити Жофі грати в шахи. Сам я гравець посередній, тож собака біля моїх ніг стане терплячим свідком поєдинку двох блискучих гросмейстерів. Та ще й набуду неабиякого досвіду у вирішенні шахових бліц-кріґів.

Тим часом переїзд Тамаша – за два чи три тижні після описаної розмови – відбувся спокійно, без надмірних емоційних сцен. У дівчини очі, якщо не помиляюся, таки змокріли, але мрія про щасливе майбутнє швидко їх осушила. Їхній багаж вмістився в одне таксі; недавно придбані речі уже чекали на них у кішпештській квартирі. Я провів їх до воріт, ще й помахав услід.

Коли я повернувся, будинок видався мені абсолютно порожнім. Підійматися нагору я остерігся, хоча пересування по сходах вже не було для мене проблемою. На очах я зміцнів і став здоровіший. Щоправда, після ехоdus [19]19
  Масовий вихід, масове переселення звідкілясь (лат.).


[Закрыть]цілу ніч не стулив очей, хіба що на півгодинки під ранок, а о сьомій уже знову був на ногах, та загалом я зберіг внутрішній спокій. Світило сонце, це мені теж допомогло. У надії, що не наткнуся на Жофі, я вийшов у сад і з добрих півгодини прогулювався навколо будинку. У геть пожовклому листі моїх улюблених горіхів перегукувалося із п'ятеро-шестеро чорних дроздів; я люблю їхній свист більше, ніж в'їдливе, солодкаве булькання канарок.

Отже, молодість пішла назавжди, думав я, неспішно бродячи в саду. Старе луб'я, чого тобі ще сподіватися? Господи, благослови її, моє останнє кохання.

Я повернувся в дім уже трохи стомлений, сів за письмовий стіл. І коли – вперше після хвороби – взяв до рук свою кулькову ручку, поклав на коліна зошит, мене охопило таке саме тихе хвилювання, як і впродовж майже шістдесяти років, коли я брався до роботи. Це мене трохи втішило.