Текст книги "Любий бо-пер!.."

Автор книги: Тібор Дері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Візит панни Сільвії збив з пантелику не тільки мене, а й її теж; вона підозріло розглядала мене то справа, то зліва, і якщо випадково перехоплювала мій погляд, одразу ж опускала очі. Якби я зміг колись назвати її матір'ю, тобто не соромився її, то спитав би прямо: ну, ти ж усе знаєш? Ти бачиш крізь стіни й чуєш кожен звук? Зазираєш у мої найниціші сни?

Та навряд чи ти знаєш усе. Тобі невідомо, що наступної після тієї сумнозвісної пригоди ночі я лежав поруч з Сільвією – за її відсутності – й довів самому собі, що мій чоловічий вік ще не минув. Якби я захотів, то міг би здійснити зґвалтування духа й тіла жінки, її шокання легко викинув би з голови, а шелест сторінок рукопису – з пам'яті. Коли вона отак лежала біля мене, моя фантазія малювала її обриси, вона догідливо рухалась або завмирала згідно з диктатом мого смаку, і я, заспокоюючись, переконався, що й надалі залишаюся паном і господарем усіх своїх тілесних органів. Нема чого відмовлятися від фізичної насолоди кохання, вирішив я ще по обіді. Певна річ, не йдеться про надлишкову трату сили. Це прерогатива легковажних двадцятирічних молодиків, які бездумно розтринькують свою дурну життєрадісність. Та я знаю, що мені вже не двадцять, хоч і не можу підтвердити цього ні метрикою, ні свідоцтвом про хрещення.

Ні, панночко, ми не будемо тринькати свої сили, повідомив я гарячій і розшалілій у моїй уяві Сільвії Вуковіч, бо ми, слава Богу, не двадцятирічні. Ми розважливі, навіть, у певному сенсі, скупуваті, бо найкращі життєві соки бережемо для роботи. Ось тепер, як бачите, я задовольнив би вас до нестями – легко! – та, на жаль, не маю часу – цьом-цьом, – бо на мене вже з нетерпінням чекає письмовий стіл… І шо – рукописи?.. І шо – мої, еге ж?

З цим я й вступив до нової епохи свого життя – в лабіринт самоомани. Правда, блукав я там недовго, але ґуль понабивав чимало. Щоночі я переконував себе в тому, що мені є що витрачати, якщо забажаю; моє тіло продовжує мені вірно служити, терпляче витримуючи пустотливі вибрики моєї уяви. Це залежить лише від мене, розмірковував я, лежачи під тьмяною зірочкою нічника і вдивляючись у невиразні в темряві обриси мого улюбленого письмового столу. Тільки від мене залежить, чи, зіп'явшись вранці на ноги, я злечу до зірок, або скромніше – поближче до них – чи тут, на цій грішній землі, підніму слухавку і зателефоную Сільвії Вуковіч, яка з безмежним оптимізмом залишила на моєму столі свою адресу й номер телефону.

Я так і не зателефонував їй. Щовечора давав собі слово це зробити, проте вранці відмовлявся від власного рішення. Якщо моя рука все ж тяглася до слухавки, я відсмикував її, ніби мене вкусило «шо» в подобі павука. Я мушу працювати, казав я собі, адже все блаженство людства, безсумнівно, залежить від закрутасів мого пера, як і блаженство моїх сусідів Іштвана Барца та Йожефа Кеттауера, що, висунувшись з вікон і, тамуючи дух, з двох боків спостерігають за порухами моєї ручки. А за ними – уся країна нашорошила вуха. Та що країна! – усе людство, адже мої книги перекладені на чотирнадцять мов світу. Так, я жертва почуття обов'язку: я не можу зателефонувати Сільвії Вуковіч. Не тому, що невпевнений у собі, адже щоночі доводжу, що можу обходитися з нею, як душа забажає; і не тому, що надто вразливий, бо не раз до цього падав і в вульгарніші обійми. Я керувався не письменницькою моральністю – хай йому грець! – адже друкуються й гірші, ніж у неї, рукописи. Гадаю, на моїй репутації не з'явилася б надто масна пляма, якби я один раз на старості купив її ціною жіночої усмішки.

– Мені шкода, панночко, – міг би я сказати їй по телефону, входячи в Робесп'єрову роль Непідкупного, – безумовно, я міг би коли завгодно виправити допущену минулого разу невправність, однак за браком часу прийняти вас не можу. Я нині саме займаюсь формулюванням одинадцятої заповіді.

Однак минув певний час, поки я себе викрив. Боягузтво глибоко зачаїлося в моїй душі, і мені бракувало духу пройти випробування дійсністю. Бо десь у самому своєму осерді я таки знав, знав навіть краще від своїх внутрішніх залоз, що старішаю, і мій шлях наближається до кінця: тепер уже й не страшно ставати легкодухим. Ясно усвідомлюючи при цьому і мудро з тим примирившись, що наприкінці ми все одно будемо переможені, все ж деякий час, хай лише тліючи, ми ще здатні чесно вершити свою справу. Мені огидні стариґані, що козиряться в молодики. Моя рука добре знала, що робить, коли, потягшись до телефону, зненацька відсмикувалась: вона не хотіла мене зраджувати. Вона краще за мене знала жахливу прірву між уявою і дійсністю.

Повторюю, період лицемірства і самообману швидко добіг кінця, раптово провалився, ніби в прірву. По обіді якогось дня – пам'ятаю, то була субота – я несподівано скис. Цьому не було жодної причини. І тут я раптово усвідомив, що старість лупнула мене в потилицю і я гепнувся додолу, щоб більше не підвестися. Марно я умовляв себе, що моя чоловіча сила ночами ще заграє´ зі мною, однак душа – проклята! – знала, що я вже ніколи більше не пізнаю – як сказано в Старому Заповіту – живу, з плоті й крові, жінку. Місце в постелі поруч зі мною охололо назавжди.

Повторюю, не було жодної видимої причини для того, щоб спала полуда, яка так глибоко таїлася у звивинах моїх мізків, що жоден психологічний пінцет не витяг би її звідти. Я сидів за письмовим столом, у полуничному світлі весняного присмерку, долаштовуючи фразу у своєму ще незакінченому романі, коли зненацька спіймав себе на тому, що плачу. Сльози лились по моєму обличчю, на моїх старечих губах відчувалася сіль. Я здивувався, облизав губи. Ридання прорвалося вже згодом, пробившись крізь павутину нервових схлипів, і було таке нестримне й судомне, що я ухопився за стіл, аби не звалитися зі стільця. Досі не розуміючи, що зі мною, що трапилось, як ображена дитина, я кулаком витирав сльози. Це було, мабуть, кумедне видовище, можна собі уявити: сивоволосий, хоч і міцний ще старий, при здоровому глузді, сидячи за робочим столом, поринувши в роботу, без будь-якої видимої причини раптово заходиться плачем з такою смертельною образою в серці, ніби йому дав ляпаса власний син. Він живе в достатку, тішиться загальним визнанням, деякі його книжки, як уже згадувалося, перекладені іншими мовами, і от одного дня він виявляє, що гірко ображений на увесь білий світ. Ще б пак, він має вмерти!

Не приховуватиму, далі настали болючі тижні і місяці. Блукаючи цим пеклом, я втратив, здається, всю самоповагу, навіть на якийсь час покинув писати свій роман. Дійшло до того, що ввечері, якщо я лишався вдома, доводилося іноді навіть замикати двері, бо ще бракувало, аби Жофі застала мене в сльозах. Отже ж, не чекав, думав я, оглядаючи злети й падіння свого життя, що на старості стану істериком. Певна річ, я боявся не смерті, а в'янення. Наступного дня після свого відкриття, тобто протверезіння, а отже, в неділю, що йшла за суботою, я відвідав свого старого приятеля, який нещодавно одружився і взяв на двадцять років молодшу за себе жінку. Я знав її ще дівчиною, вона була чарівним створінням і нагадувала мою дружину.

Янош відчинив двері.

– Нарешті ти прийшов, старий розбійнику?

Я розреготався. «Старий розбійник»! – він поцілив у десятку. Я сміявся так довго і старанно, що Янош, здається, відчув фальшиву ноту.

Він похитав головою:

– Що сталося, старий баламуте?

«Баламут» – це ще краще! Тепер я вже сміявся з себе; вигляд доброго приятеля, мов протисудомний засіб, на деякий час притлумив у серці судому відчаю.

– Нічого не сталося, – відказав я. – А ти як поживаєш, чуваче?

Може, і я помолодшаю, примірявши молодіжний жаргон! З цього я теж трохи посміявся.

– Як дружина?

– Побігла до крамниці, – відказав Янош, – зараз буде. – Ти, звичайно, повечеряєш з нами?

– Увечері я не вживаю м'яса, це зайве для мого віку, – сказав я. – Чашечка молока, це якраз те, що треба для старого цапа.

В очах Яноша стояло запитання.

– Тиждень тому я бачив тебе в «Фесеку», ти саме наминав отакенний ростбіф з цибулею…

– Це було давно.

Янош втупив у мене довгий, либонь, як Велика угорська низовина, погляд.

– Іди ти в дупу, мосьпане, – сказав він. Тиждень… хіба це давно?

– Чи відомо вам, ваша ясновельможносте, що за тиждень з чоловіком усяке може трапитись?

– Відомо. Він на тиждень старішає.

– Ото ж бо й воно. Ну, як наша курочка в подружньому житті?

– Дуже добре, вовчику-братику! Все як годиться. Якби ви не бешкетували, мосьпане, то могли б і собі знайти ту, яка на схилі літ стелитиме вам постіль.

– І так знайдеться, – відповів я хвацько. – На кожний мій палець по одній. Не турбуйтесь за мене, ваша ясновельможносте!

Янош знову підозріло зиркнув на мене.

– Ти це серйозно?

– Що?

– Що тебе ще цікавлять жінки. Тобі, друже перче, скільки років?

– Не знаю.

– Не знаєш. Отож! І, виходить, що тобою ще цікавляться жінки?

– Тобто чи мають вони мене ще за мужчину?

Ми сиділи в кабінеті Яноша у старих, обтягнутих чорною шкірою кріслах, один навпроти одного, поряд з вікном. За вікном у невеликому ружадомбському садку, що розкинувся в будапештському районі віл, ріс високий каштан, стовбур якого ділив навпіл краєвид з вікна: справа над темною рікою вигиналась дугою стрічка моста Марґіт, що тяглася далі на пештську сторону, а зліва, по інший бік стовбура, можна було побачити гірше освітлений міст Арпада. Вікно було відчинене, до кімнати линув запах свіжоскошеної трави, за ним скрадався ледь чутний подих дунайської прохолоди. Було легко дихати. Нехай я й старий, але я так люблю це місто!

– Поглянь на каштан. – сказав я Яношу. – Ми з ним, либонь, однолітки, а він і досі собі зеленіє.

– Кабан, – сказав Янош.

– Я велелюбний, ти ж знаєш, – вів далі я. – Жінки нюхом це чують. Скажімо, вчора…

– Ох ти племінний бичок! – мовив Янош. – Бик-запліднювач!

– Я не люблю хвалитися, – вів далі я, – та вчора… коли ж це було? Ага, позавчора. Позавчора близько обіду я зайшов до кав'ярні «Вьорьошмарті» на каву з коньяком. Я був стомлений, бо встав раніше, ніж звичайно, хотів переробити недописану напередодні фразу, хоча й безуспішно. У кав'ярні я одразу подався у дальню порожню залу, там сиділо всього двоє, еге ж, двоє. Чоловік і дружина, обоє молоді. Бувають такі пари, від яких здалеку смердить подружжям, як від часнику. Так і тут. Вони були англійці, англійський дипломат з дружиною, проїздом. Жінку звали Сільвія.

– Як ти це знаєш?

– Жінку звали Сільвія, – продовжував я. – Місіс Сільвія Вуковіч. Нетактовності в тому, що я назвав її ім'я, немає, вони вже подалися далі, до місця призначення, в Анкару. Взагалі вони були американці, а не англійці. Якщо я ще можу кілька слів проварнякати по-британськи, то американської говірки не осилю. Та й навіщо розмовляти з жінкою, в якої замість очей дві осяйні зірки й вона усміхається так… Її посмішка вразила мене, друже. Та усмішка, випурхнувши з пелюсток цього чарівного створіння, явила мені саму правічну природу: це була всезнаюча усмішка жінки. Незабутня, безпристрасна усмішка природи.

– І де ж вона випробувала на тобі свою усмішку? – спитав Янош.

– Без кохання життя нічого не варте, ваша ясновельможносте, – провадив я далі. – Один німецький філософ сказав, можливо, Кант… так-так, Кант… ну, що він сказав?.. що кохання – єдина можливість для двох особистостей подолати усвідомлення своєї окремішності, або ж, додам я, з тріумфом побороти нестерпну, нездоланну іншим чином самотність.

– То де ж і коли ти досяг цього тріумфу? – спитав Янош. У кав'ярні «Вьорьошмарті»?

– Я ще не згадав, що пані з очима-зорями мала світло-брунатну шкіру, але не на кшталт європейської засмаги, а древнішого туземного відтінку, набутого ще в материнській утробі. Власне, вона була дочкою індійського магараджі.

– Мені не почулося, мосьпане? – спитав на це Янош. – Перед цим ви були такі люб'язні згадати про американське походження.

– Це про її чоловіка. І, природно, говорили англійською, – сказав я вже сердито, бо відчував, що Янош не так стежить за бесідою, як вивчає моє обличчя. Знаючи мене як людину правдиву, він щонайбільше може запідозрити мене хіба в прикрашанні подій, однак і це було неприємно. Що він там вичитує на моєму лиці, питав я себе, мій вік? Який суперечить уяві про старість? Янош пам'ятає мене з дитинства і добре знає, що я прибріхую не більше, як половину.

– Ну і як, зрештою, ви зійшлися? – спитав Янош. – Чого мовчиш? – перепитав він за хвилину.

– Тому, певне, що не можу наспіх вигадати, як ми зійшлися, – відповів я холодно.

Янош примирливо торкнувся мого рукава.

– Не крекчи.

– Я дивлюсь на твою чесну дурну фізію, брате, і на ній просто написано, чому твоя жінка, ще й року не мине, наставить тобі роги.

– Ну, і як же ви зійшлися? – не здавався Янош.

– Коли її чоловік вийшов у гардероб, щоб забрати накидку дружини, я підійшов до їхнього столика й поклав перед нею свою візитівку з адресою і телефоном. Наступного дня вона явилася до мого помешкання. Навіть не зателефонувала, бо ми навряд чи зрозуміли б одне одного. Саме так і було: без будь-якого попередження з'явилася і все. Без слів, але з усмішкою.

– Отже, уявімо собі рандеву, – продовжував я, – коли сцена кохання чоловіка й жінки розігрується за найдревнішим сценарієм, при вимкненому розумі та суто тілесному єднанні. Замість розмов вони лише всміхаються одне одному, хоча усмішки ледве помітні в затемненій кімнаті, де крізь жалюзі тонкі, як лезо, смужки світла де-не-де заледве досягають ліжка. Нічого не заважає приємному спілкуванню тіл, бо, окрім взаємної насолоди, жодні сторонні інтереси не порушують цю гармонію.

– Уяви собі, – вів я далі, – ту майже величну тишу, яка супроводжує спілкування двох тіл у затемненій спальні, за вікном якої шепочуть пашаретські сади. Недосконалий людський розум – змій з едемського саду – не шкірив свої зуби, не чутно було ані звуку, лише ласки досвідчених рук, глибоке, палке дихання, стогін жаги, насолода обіймів. Насправді балакати було про що, однак єднання не потребувало слів. І голос природи, що вторив: є чого жити. Друже, ти дивишся на мою сивину? Я формулюю зараз, можливо, останній висновок свого життя: мені слід було одружитися на німій жінці.

– То ти ще хочеш одружитися? – зацікавлено спитав Янош.

Юлі, яка в цю мить зайшла до кімнати, я знав ще, як уже згадував, з юних років. Зараз вона була ще красивіша, ніж завжди. З блакитною в горошок хустинкою на неслухняних злотно-рудих кучерях, з прямим, трохи кирпатим носиком, сніжно-білою шиєю і жіночними формами, які лише тепер справдили те, що обіцяли в дівоцтві. Вона була звабливіша, ніж тоді… коли… пройшло вже немало!.. коли я, залицяючись до неї, мало не закохався. Цей спогад, вочевидь, війнув і на неї, вона зашарілася, глянувши на мене.

– Ой, як чудово, що ви зайшли! Так давно вас не бачили.

– Ти чуєш, Юлі, – сказав Янош. – Цей фрукт надумав одружуватись.

Юлі засміялася, а потім, ніби бажаючи залагодити недоречність, підбігла до мене, обняла й розцілувала. І на мить притислася до мене своїм гарячим, пружним, весняним тілом.

Ні, я не прагнув її. Жодною клітинкою. Тільки глянув – і відмовився від неї. Якийсь час ще спостерігав за її милими рухами, жіночою досконалістю її молодості, такою приємною для очей, вух, носа, однак на тому й завершив самоспостереження. Ні, ні, я не хотів її. Я застарий.

А що таким чином вияснив те, заради чого прийшов, я тут-таки встав і попрощався. Вони провели мене до передпокою, де я закурив цигарку.

– Ой, як дивно, – промовила Юлі. – Як тремтять ці пальці, якими ви тримаєте сигарету!

Я глянув на свої пальці.

– Авжеж, тремтять! – мовив я. – Я вже старий, Юлі.

Невдовзі для власного заспокоєння я відвідав госпис на вулиці Н. Після цих відвідин я обрамив і повісив на стіну своїх спогадів лише два рухомі зображення, аби в журні часи, дивлячись на них, отримувати розраду.

Бо й надалі, важко накульгуючи поміж вовчих ям старості, я вважав, що власну нужденність може полегшити лише споглядання ще більшої біди наших ближніх. Коли ми їх жаліємо, то забуваємо про себе, думав я. Адже в чомусь наші справи таки ліпші, можемо сказати про себе з тією крихтою зловтіхи, що завжди плаває на поверхні кожної звичної радості.

До біса! Не досить мені власного лиха, то я повісив собі на шию ще й біди інших, – прошепотів мій підступний внутрішній голос, коли відчув, що моя й без того хитка внутрішня рівновага зазнала зовнішнього нападу. Певна річ, трапляються ніжніші душі, які, як губка, вбирають кожну краплину сліз і все життя розбухають у цьому всесвітньому потопі, однак ця розвага не для мене. Якщо жалість треба розділити між самим собою і ближнім, то більшу частину я прибережу для себе.

Хоч як би там було, – думав я, – якщо зблизька розглядатиму остаточне виродження старечого віку, то зможу заспокоїти себе тим, що мій час ще не настав. Однак я не рахувався з тим, що нещаслива людина має власне усвідомлення майбутнього, яке набагато випереджає в часі, скажімо, тваринний інстинкт і тому завчасу спотворює незахищені радості теперішнього дня. Я гадав: якщо побачу якогось стариґаня, в якого труситься голова, то втішатимусь тим, що в мене тремтять лише руки.

Фіаско! Величезне! Бо коли я побачив лисого старого з тремтячою головою, який, сидячи в ліжку, торсав беззубими яснами вмочений у воді кусень хліба, то мені чомусь не спало на думку, що в мене густа чуприна, тридцять три зуби, а навпаки, примарилося, ніби я помінявся з ним місцями і тепер сиджу в ліжку, відмовляючись від запропонованої медсестрою кави з молоком, і скрипучим фальцетом вимагаю вмоченого у воді хліба…

А коли на сусіднє ліжко поклали іншого дідка, якого о шостій ранку забрали до клозету і там забули, я почав розмірковувати, чи я так само терпляче – коли настане час – переноситиму ідіотичний гумор існування, який підсолоджує наші останні години, а чи після кількох годин перебування на унітазі підстрибну вгору й завию на повен голос?

Тож відвідини госпису не заспокоїли мене. Я не сміявся, ні, я – боявся. Людина, побачивши карикатуру на себе, спершу, либонь, радісно напне на обличчя м'яку лицемірну усмішку, а може, й засміється, та в самому осерді, в серці в неї відкриється малюсінька ранка. Хай так, я сміюся з себе, але не погоджуюся, щоб інші з мене сміялися. Панове, які живуть у лежачому положенні, мов карикатурки, поодинці чи гуртом підсміюються з мого прийдешнього.

Тамашеві, який влітку нарешті повернувся з Швейцарії, я оголосив:

– Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина.

Зауважу, що, вимовляючи цю фразу, я розтяг вуста у тонкій посмішці, щоб хлопець не сприйняв занадто серйозно мою звістку про старіння. Я сподівався, що він знає про таке поняття, як самоіронія.

Після історії з панною Сільвією уже минуло з декілька місяців, і я потрошку змирився з тим, що опинився долі, тобто мене збили з ніг і перестали зі мною рахуватися. Людина має заздалегідь звикати до горизонтального положення, яке їй доведеться зайняти в могилі. Ось я й призвичаївся, тобто увесь мовби задерев'янів, і тепер лише зрідка прокидався зрання від шаленого серцебиття і з відчуттям, що краще було б не прокидатися взагалі.

– Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина, – так, повторюю, оголосив я Тамашеві, тонко всміхаючись. – Моя пам'ять слабшає… а втім, можна сказати інакше: пам'ять моя не вважає за потрібне підбирати все, що трапляє під ноги, або, точніше, прибирати зі шляху кожну грудку… Ти мені потрібен.

Тамаш встав, підійшов до мене – я стояв за своїм письмовим столом – і ніжно мене обійняв. Тривале перебування за кордоном не позбавило його теплих синівських почуттів.

– Ви зовсім не постаріли, тату, – мовив він.

Це був красивий юнак, десь на голову нижчий за мене. Обличчям він теж скидався на мене, хоч і в здешевленому виданні; його риси підтверджували образ, який лишився в моїх спогадах з його дитинства: занудна любов до порядку і просто вражаюча надійність. До самої смерті поруч зі мною буде слухняний син з доброю вдачею, втішно відзначив я, за звичкою, думаючи передовсім про себе.

– Вияви старості неспростовні, синку, – мовив я. – Наприклад, протягом минулих місяців я зауважив, що варто мені замислитись, як моя нижня губа відвисає й кілька зайвих крапель слини опиняються на моїй камізельці. Камізельці це не шкодить, бо слина не лишає плям, однак сам факт дошкуляє.

Тамаш засміявся, і це насторожило мене. Він не сказав жодного образливого слова, але, мабуть, подумав: невже це я маю ходити слідом з носовичком у руці?

– Я згадав про це як про один з виявів мого старіння, – сказав я. – Просто як доказ, а не для того, щоб ти щось робив. Бо ти навряд чи допоможеш мені, коли знадобиться, згадати ім'я мого первістка, твого брата, який помер за десять років до твого народження. Та й нащо пам'ятати, я навів тобі це як приклад. Моя знаменита, тобто бездоганна, пам'ять дала збій.

– Чого ви не спитаєте у Жофі, тату?

– Ти кепсько метикуєш, синку, – мовив я вже нетерпляче, однак насправді вдоволено: з нього буде звичайний тугодум, а отже – щаслива людина. – Ти засумнівався, що я старію, а я намагався розвіяти твої сумніви. Якщо це, звісно, не вияв звичайної синівської любові!

Тамаш знову встав і ще раз обійняв мене. З тією сором'язливою ніжністю, на яку здатні тільки чоловіки, поляскуючи один одного по спині. Тож я анітрохи не сумнівався, що й за кордоном він зберіг успадковані від матері лагідні риси, її любов до людей, а з нею й повагу до авторитетів, і що під моїм проводом він успішно обмине ті новомодні небезпеки, які буцімто загрожують сучасній молоді. Він не відростив бороди у Швейцарії, волосся стриг коротко. Я оглянув його: батьківська відповідальність навіть розчулила мене. Звісно, йому б не зашкодило бути трохи хвацькішим, – подумав я, але тут-таки схаменувся: досить і одного шаленця в сім'ї. Хоча, правду кажучи, я не себе вважав шаленцем у цьому світі.

– Чим би ти хотів займатися в Пешті?

З цього запитання почалася нова глава моїх старечих відкриттів. Я ще заледве прийшов до тями після того удару блискавки – ха-ха-ха – того щигля по носі, яким завершилась моя чоловіча пора, а вже наді мною нависла нова, ще потішніша, загроза.

Тамаш вчився на інженера-текстильника. Розповівши, що в Женеві закінчив уже два курси, він спитав, чи може жити в мене.

– А де тобі ще жити? – здивувався я. – Квартира доволі простора, двом парубкам місця цілком досить.

– Однак… – мовив Тамаш.

Звісно, я не звернув уваги на його «однак».

– Я повернув тебе додому, бо відчуваю, що мені бракує тут людського відлуння. Маю надію, що ти з увагою поставишся до значущості цієї ролі.

– Я постараюся, татку.

Здається, його не зачепила пихатість, яка виразно прозвучала в моєму запитанні. Добра, чуйна душа, – вирішив я.

– Ми маємо зрозуміти одне одного, синку, – мовив я. – Я потребую не лише розуміння з твого боку, хоча й воно не зашкодить такому стариґаню, а надто якщо воно лише вдаване, тобто виступає як вияв любові й такту. Я не тому покликав тебе додому, щоб ти з носовичком у руках ходив слідом за своїм причмеленим татусем і витирав йому слину й шмарки. І навіть не заради Жофі, котра, як бачу, нізащо не помре, поки ще раз не погодує тебе грудьми пам'яті.

– Я розумію, тату.

– Допускаю, що так, – сказав я. – Тоді, можливо, зрозумієш і наступне. Світ навколо мене замовкає, сину. Я недочуваю і, можливо, тому не вловлюю його голоси? Чи, може, я надто пильно, притуливши вухо до зап'ястка, вслухаюся у свій пульс, який б'ється так голосно, що заглушує всі інші звуки? Це тривожний симптом, сину, ознака близького маразму. Письменник доти лишається письменником, поки, вслухаючись у себе самого, за акустичними проявами власного організму може вловити й звучання світу. Але якщо світ для нього вмовкає, то на біса увесь цей концерт. Людині в старості дедалі більше чогось бракує, усе рідше вона може поповнити цю нестачу за межами свого помешкання: тому стає усе розгубленіша й самотніша. Новий досвід її вже не цікавить, з неї досить і того, що накопичилося впродовж довгого життя, а втім, вона й не вірить, ніби є щось нове під сонцем, та й над ним теж. А тому вона радше замикається в собі, глухне, сліпне. І щоб хоч якось розважитися, зрештою, залазить на вогненну колісницю Іллі-пророка, спокушена хибною ідеєю безсмертя. Усе вище, все далі від охололої й онімілої Землі! Ти розумієш?

– Розумію, тату.

– Можливо, – сказав я. – У такому разі, ти, мабуть, усвідомлюєш і роль, на яку покликаний. Твоя молодість має стати посередником поміж моєю глухотою і світом.

– З превеликою радістю. Наскільки стане моїх здібностей. Та мені здається, тату, що ваш слух ще й зараз досконалий.

– Старий чоловік уже тільки наполовину мужчина, – вів я далі після короткого мовчання, тим часом згадуючи, чи випив вранці свій проносний чай. – Другу половину ти маєш надолужити сам, синку. З цього ти можеш збагнути, що я зараховую тебе до чоловіків і буду прислуховуватись – з великою вірогідністю – до твоїх порад і зауважень. Перш за все стеж за тими шлаками, які на схилі літ накопичуються в кожної людини після того, як згорають її пристрасті. Пристрасті, що тамуються впродовж усього життя, не зникають безслідно, самоконтроль, нав'язаний нам так званою цивілізацією, до останнього подиху обтяжує наші шлунки. Наприклад, хочу привернути твою увагу, щоб ти бодай щовечора нагадував мені про зроблене мною приголомшливе відкриття: я заздрісний. Чому й кому я заздрю, я не знаю. Нагадуй мені також про те…

Але зненацька я знудив самого себе.

– Іншим разом продовжимо, синку, – сказав я. – А тепер іди до своєї кімнати, трохи відпочинь.

– Ще одну хвилинку, тату, – попросив Тамаш. – Ви ще не відповіли на моє запитання, чи можу я мешкати тут?

– А що тобі заважає?

– Я не сам, тату.

– З якого боку не гляну, бачу перед собою лише одну людину, – сказав я спантеличено: певне, моя голова вже поринула в роботу.

– Я одружився, тату!

– Тільки не це! – одразу ж сказав я, – тільки не це!

Навіть, можливо, не просто сказав, а загорлав. Стоячи коло письмового столу, я відчував, як зі мною відбувається дивна метаморфоза: до моєї, наче в древнього сфінкса, пророчої голови додалася нижня частина кровожерного обивательського тіла.

– Тільки не це! – репетував я.

Тамаш дивився на мене. Вочевидь, він вирішив, що після обговорення моєї уявної глухоти настала черга справжньої, тому підійшов ближче і нахилився до мене:

– Ви неправильно зрозуміли мене, тату, – сказав він досить голосно. – Я повідомив вам не про намір одружитися, а про самий факт: я одружився.

– Це неможливо! – загорлав я знову.

– Місяць тому, в Женеві.

– Це неможливо! – продовжував я репетувати.

– Що ми побралися в Женеві?

– Це неможливо!

– Їй-богу, я вже повнолітній, батьку.

– Бога не існує! Правда, не тільки через це.

– Я побрався з угоркою, тату.

– Я викликав тебе сюди, аби в домі був мужчина.

Тамаш підступив ще ближче.

– То ось же я.

– Тебе тут нема! – горлав я.

– Через те, що я одружений…

– Ніхто тебе не просив бути аж таким мужчиною! – бушував я. – Не бажаю знати про це!

– Про що ви не бажаєте знати, тату?

– І Жофі теж! – горлав я.

– Про що ви?

– Я спровадив тебе додому, щоб ти став моїм опікуном, а не заселив мій дім німфоманками.

– Я до ваших послуг, тату, але…

– Не бажаю більше бачити довкола себе жінок, – не вмовкав я.

– Як ні, то ні, тату.

– Батьковбивця! Ґонерилья [6]6
  Підступна дочка короля Ліра з однойменної трагедії Шекспіра.


[Закрыть]в чоловічій подобі!

– Як? – спитав Тамаш.

Він не знав Шекспіра. Його неосвіченість не обурила мене. А, навпаки, вгамувала.

– Навіть знати не хочу! – наполягав я.

Тамаш глянув на мене, далі вклонився й мовчки рушив до дверей.

– Гістологічна несумісність! – крикнув я йому вслід, уже трохи спокійніше.

Він обернувся.

– Не розумію, – сказав він.

Опритомнюючи, можливо, під тягарем спогадів, я проказав:

– Між мною і жінками виникла гістологічна несумісність… недавно з'явилася, – додав я заради точності.

Тамаш опустив очі.

– Я з великим жалем приймаю ваше рішення, тату, – сказав він виразно, як і належало інженерові-текстильнику, – а тому виселяюся з будинку. Зрештою, це буде не перший такий випадок у нашій родині, – додав він, усміхаючись. – З ваших оповідей я знаю, що мама вийшла за вас всупереч протестам, і навіть забороні її батьків.

– Де ця жінка? – спитав я.

Через тиждень після цієї розмови вона прибула до Будапешта. Її батько ще до війни примандрував з Дебрецена до Швейцарії, одружився там на текстильній фабриці – еге ж, текстильній! – проте в його домі куховарила угорка й балакали там угорською. Чому, вже не пригадаю. Можливо, і свекор також був угорцем? За кордоном представники однієї нації – якщо не соромляться свого походження – так туляться одне до одного, як слова вдало написаної фрази, вважаючи, либонь, що лише вкупі мають якийсь сенс. Катрін – далі ми називатимемо її Каті – говорила по-угорськи без помилок, і навіть гарно, хоча в її інтонаціях ще й досі вчувалися далекі дебреценські витоки.

– Цілую ручки, папá, – сказала вона ще з дверей, коли Тамаш, привізши її з аеропорту, допровадив до моєї кімнати, аби нас познайомити.

Я обернувся з-за столу. Після довгої дороги вона не виглядала втомленою, а можливо, вже й скупалася, перевдяглася? Поряд з їхньою кімнатою на другому поверсі була окрема ванна. Каті була в білих штанях і пуловері вишневого кольору.

– Папá? – перепитав я. – Наскільки мені відомо, я вам не батько, панночко.

Каті, яка рушила було до мене, зненацька завмерла, зупинилась за три-чотири кроки від мого письмового столу. Вона спалахнула, зарум'янилася навіть шия. Тамаш обняв її за плечі і підштовхнув до мене. За ними в дверях з'явився червоний товстий ніс Жофі.

– Дозвольте нагадати вам, тату, що Каті вже не дівчинка, – поштиво, хоча й зі сміхом, мовив Тамаш. – Ми вже місяць, як побралися.

– Це нічого не означає.

Вона була вродлива жінка, з – наскільки я міг судити – пропорційно складеним, чутливим тілом, що мене особливо розлютило. Могла б, принаймні, носити окуляри!.. Але як яскраво сяяли її очі! Вся її струнка постать здавалася легкою, ніби кинуте мимохіть зауваження, значущість якого відчуваєш лише згодом, коли воно досягає глибин свідомості.

– То як до вас звертатися, тату? – запитав Тамаш.

– Поки що ніяк, – відповів я. – Скажу пізніше, як буде потреба. Скільки вам років, панночко?

– Виповнилося сімнадцять, mon cher beau-père, – пояснила Каті. Вона опустила очі, та по гнучкій дівочій шиї я визначив, що її діафрагма дрижить від сміху. Певна річ, це мене теж гнівило.

– Дитину вже маєте, панночко? – питав я далі.

– Ні, тату, – відповів Тамаш.

– І не намічається?