Текст книги "Любий бо-пер!.."
Автор книги: Тібор Дері
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)
Тібор ДЕРІ
ЛЮБИЙ БО-ПЕР!..
Повість
Я народився в Будапешті наприкінці дев'яностих, отже, якщо не збився з ліку, мені тепер ближче до сімдесяти, аніж до вісімдесяти. Усі родинні документи, зокрема свідоцтва про народження та хрещення, загубилися під руїнами нашого будинку, у який під час облоги влучила бомба. Роздобути копії впродовж трьох десятиліть, що минули відтоді, мені, вочевидь, забракло часу. За нагальної потреби я ще в спромозі згадати дівоче прізвище моєї матері, а також дружини. Своє ж власне, навіть якби й хотів, забути не годен, бо й донині безнастанно роздаю автографи. Серед інших збережених у пам’яті відомостей, що стосуються книги записів громадського стану, варто згадати мого первістка, який ще немовлям у середині сорокових упокоївся незбагненною милістю Божою. Дружина пішла услід за ним значно пізніше, років через десять, сконала в муках, привівши на світ мого другого сина Тамаша. Тож уже шістнадцять років ми живемо разом з ним, шістнадцять, а може, й вісімнадцять чи дев'ятнадцять, це не суттєво.
А що природа наділила мене такою блискучою пам'яттю, то гріх нею не скористатися. Звідси ці нотатки. Певна річ, я робив їх лише для себе – так само, як курка несе для себе яйця; отож перед смертю маю власноруч їх знищити. Здійснити свій намір мені, природно, забракне духу, тому я прошу того, хто перший ці нотатки надибає, виявити до мене милість і спалити їх. Шкода, звісно, що й це бажання не здійсниться, бо хто ж наважиться знищити бодай однісінький рядок відомого на всю країну письменника? Мій син Тамаш? Для котрого кожен мій пчих як свята заповідь? Котрий не здатен покепкувати з мене навіть у найглибшому сні? Та й узагалі – де він буде в момент моєї смерті? Похмурої ранкової години – адже це трапиться на світанні, – коли я останньою гримасою попрощаюся зі світом.
Де він буде? У Катіному ліжку, собацюра! Біля мого ж чатуватиме якийсь вірний філолог, чи навіть двоє-троє, вірні з найвірніших, не кажучи вже про неодмінного репортера, що, плентаючись додому з «Фесека» [1]1
Фесек– гніздо (угор.), популярний у Будапешті мистецький клуб (заснований 1901 р.), що функціонує й дотепер.
[Закрыть], дорогою заверне до мене, нагостривши свою кулькову ручку, аби вловити мої останні хрипи й доправити їх верстальнику саме перед здачею номера в набір. До речі, яке буде моє останнє слово? Покластися на натхнення чи підготувати його заздалегідь? Звісно, пам'ять у мене ще ого-го, однак боюся, що останні хвилини виб'ють з голови завчений текст. Може, написати цидулку й засунути її під подушку? А як забракне сил витягти її?.. У приватному житті я не цураюся ексцентричності, це правда, та коли постаєш перед публікою, варто зважати на правила добропорядності, отже, останнє слово – не лише право, а й обов'язок людини.
А втім, при такому міцному здоров'ї я зможу ще років з десять розмірковувати про це.
У високості, над горіховими деревами мого саду, пролітає балканська горлиця, за нею друга, і обидві, повільно махаючи крильми, – що, подібно до людських слідів на землі, мовби прокладають стежку в напоєному сонцем повітрі, – зникають за дахом сусідньої вілли. Коли б і я міг так само нечутно розтанути в рокованих мені пекельних чи райських колах!
Отож, упродовж сімнадцяти чи вісімнадцяти, а може, й усіх дев'ятнадцяти, років ми самотньо живемо разом з моїм сином Тамашем. Пам'ять на числа у мене кепськувата, тому не знаю, скільки мені років, проте цим не переймаюся. Свій вік я визначаю за кількістю зубів: різці й ікла в мене на місці, за винятком одного, нижнього, правда, чотири чи п'ять каріозних кутніх довелося видалити, однак їхню відсутність можна зауважити, лише коли я гучно розрегочусь. Я сміюся рідко й винятково з чужого лиха; загалом же я людина доброзичлива, тож веселюся зазвичай тоді, коли холодної зимової днини забачу стариґаня з краплею під носом. Я спостерігаю, як у його носі назбирується рідина – поволі стікає від горлянки до носових пазух, там загусає, витікає з ніздрі і на якийсь час зависає на кінчику носа. Головний інтерес полягає в тому, скільки вона там провисить. І коли, нарешті, на піку повного визрівання, витягнувшись грушею і поблискуючи, вона несподівано падає на вилогу пальта чи камізельку старого бідолахи, мене охоплює нестримний сміх. Дідуган втуплює в мене тьмяний порожній погляд, не розуміючи, з якого дива я так радію. А якщо тим часом ще й наступна крапля…
З цього, безперечно, випливає, що хоч мій ніс і досі сухий, однак боюся, що рано чи пізно, скажімо, років за десять, я теж впаду в цей гріх.
Як, до прикладу, мій колега Ференц Ґалґомачаї, відомий поет, значно молодший за мене – хай береже його Господь років до ста двадцяти, – однак узимку в натопленій кімнаті у нього теж крапає з носа.
Нещодавно одного холодного зимового дня я зустрівся з ним на майдані Сабадшаг. Елегантна коротка дублянка, вузькі велюрові штани, широке блакитне кашне довкола шиї, хутряна шапка набакир. Своє ветхе тіло він пакує у наймодніші лахи, аби не відстати від крутої молоді.
Я кидаю погляд на його довгий ніс. Потому дивлюся на небо. Закинувши назад голову, він стежить очима за моїм поглядом. А я знизу розглядаю його ніздрі: лівий бік уже геть вологий.
– Що ти там побачив?
– Горлицю, – кажу мрійливо. – Я люблю горлиць. Між іншим, ти читав Кароя?
– Читав, – відказує він. – Слабкий.
– Так-так, – кажу.
Крапля вже дозріває і цілковито поглинає мою увагу. Я не можу зосередитися на слабких сторонах згадуваного роману Кароя. Я його взагалі не читав. Раптом з жахом зауважую, що рука мого приятеля Ференца Ґалґомачаї тягнеться до кишені – явно за носовичком. Рука тремтить. Хвороба Паркінсона? Чи просто старечий тремор? Однак розмірковувати про це вже немає часу. Необхідно відволікти його увагу.
– Он вона! – кажу я, вдивляючись у небо.
– Друга горлиця?
– Не сова ж, – відповідаю. – З совою я востаннє зустрічався на сторінках романів сестер Бронте.
– А я – в Пуркенсдорфі на дзвіниці храму святого Ієроніма, то був старий, хирлявий екземпляр, – повідомляє мій колега. – Однак її очі сяяли, мов карбункули.
– Карбункули? Це смішно! Ніби з лексики нашого великого класика Мора Йокаї!
– Авжеж, саме мов кар-бун-ку-ли! – повторює він наспівно, анапестом. – Коли ж це було? Понад чверть віку тому, мій друже! Точніше влітку сорок сьомого, у серпні.
Хизується своєю блискучою пам'яттю, мов карбункулом.
– У серпні сорок сьомого цього бути не могло, – кажу навмання аби потягти час, – тоді ще не видавали виїзних паспортів на Захід.
– Мені дали, – каже він, докірливо глянувши на мене, тоді схиляє голову, його рука знову починає намацувати кишеню. А я, ніби заворожений, не можу відвести погляду від його носа. На щастя, земне тяжіння вчасно торжествує перемогу, грушовидна крапля відривається від ніздрі й уже поблискує на вилозі модної дублянки. Я усміхаюся… та що там – я заходжуся реготом.
– Чого ти смієшся?
– Просто так.
А скільки це часу я живу удвох із сином! Тобто сам – з ним, на чолі поріділої процесії закостенілих спогадів, у доволі гамірному супроводі Тамаша. Але хіба самому було б ліпше? Жити сподіваннями, що колись, коли прийде моя черга, чиясь милосердна рука витре мої слиняві шмарки?
Я ще не потребую синової підтримки і не прагну її, однак він служить одиницею виміру мого тілесно-душевного згасання. Якщо я ще можу втямити його повсякденні дурні розпитування й вагання, отже, це ознака того, що я досі при здоровому глузді, і лише повільно, мов павук по павутинці, опускаюся до свого прийдешнього пекла. А втім, якщо не помиляюся, з Тамаша вийде здоровий, дріб'язково чванькуватий пересічний чоловік з пересічними бажаннями, які він повсякчас тамуватиме: про це свідчить його любов до порядку й гідна подиву правдивість. Помаленьку він видужає від благоговіння переді мною, коли з часом виявить, скільки я брехав у своєму житті, здебільшого в юнацькі роки, коли ще мав у тому потребу. Від цього, безперечно, його натура стане ще здоровіша. Я і йому пророкую довге життя, хоча, можливо, воно буде коротше за моє.
Розчулено думаю, наскільки шляхетно я поводився з ним по смерті його матері, коли він був ще немовлям, і значно пізніше, коли він самотужки задріботів ніжками. Я мовби хотів надолужити усі втрати свого життя, тобто одній особі символічно відшкодувати скоєне, можливо, всьому людству. Кожного Божого дня рівно о сьомій вечора – навіть якщо й мусив вистрибнути з ліжка коханки чи з-за картярського столу – я з'являвся удома в час вечірнього купання малятка й чекав, поки його покладуть до ліжечка, щоб він забрав у свої супроводжувані кишковими кольками сни образ схиленого над ним татуся. Аби не нудьгувати, я іноді відпускав няньку і купав дитятко сам. Підклавши долоню під його потилицю, я обережно колихав маленьку голівку над поверхнею води, з легкою відразою поглядаючи на рожеве тільце, що тремтіло й сукало ніжками, слухав крики, що своїм тембром нагадували тихі зойки його матері, коли вона ночами шукала втіхи в моїй постелі. Цей спогад мене спершу розважав, та з часом я полишив купання і зайняв місце батька й глави сім'ї біля колиски, а згодом – біля ліжечка.
Він уже був нічогеньким хлопчиком, коли якось, сидячи біля його ліжка й подумки малюючи риси матері над личком сплячої дитини, я раптом зауважив, як над його пахом припіднялося легке літнє покривальце.
Визнаю, я був приголомшений. Приголомшений такою мірою, що лише за кілька хвилин зміг встати й вийти геть.
Зайшовши до суміжної кімнати, що колись правила дружині за спальню, я зупинився перед великим, аж до підлоги, дзеркалом і почав вивчати своє відображення. З сусідньої спальні долинало дитяче посопування.
Мені гаплик, повторював я про себе ошелешено. Я вже маю наступника. Мені кінець. Досі світ належав мені, і ось тепер – вступає він. Отже, я старію. Що зі мною буде?
Я спробував порахувати, скільки ж мені років. І розчаровано полишив це заняття. Цифри, здавалося, підтверджували мої припущення. Я розглядав своє відображення у дзеркалі. Видиме суперечило моєму висновку. Мій біологічний вік був, певне, менший за мої роки. Я все ще був вищий на голову-півтори від середнього зросту, живіт підтягнутий, постава струнка, як у молодості, коли я був гусарським поручником, у волоссі – довгому і геть сивому – іноді ще застрягали зубці гребінця. Обличчя гладеньке, без зморшок; зморшки на чолі – ознака праці, а не віку. Спостерігаючи за собою, нервово міряючи кроками кімнату й незмінно вертаючись до дзеркала, я бачив, що мої рухи й досі зоставалися м'якими й пружкими; пам'ятаю, як отак ось, під вечір, я заходив до дружини – тоді вона, бідолашка, була ще жива, – вона щоразу здригалася, бо не чула наближення моїх безшелесних кроків. Та й голос мій був ще по-молодечому пронизливий, наче свист меча, який, щоправда, трохи вже надщербився.
Отже, я стояв перед дзеркалом. Наразі збагнув, що це означає: вбитий наповал. Або ще краще: ніж у спину. Я тремтів від обурення й – зізнаватись чи ні? – від страху смерті. Я розглядав у дзеркалі своє довге біле волосся: ні, воно не лукавить. Та й гусячі лапки під очима, хоч би якими тонкими вони були. Перша ерекція мого сина як червоний прапорець – заборона, мовляв, бережися, далі прірва! Червоний вогник семафора: далі ходу немає! Цей манюсінький чоловічий орган став переді мною, наче гора, вкляк, мов скеля, поперед мене, перекриваючи шлях моїм пружким, нечутним крокам до, здавалося б, нескінченного майбутнього.
Я вперше усвідомив, що маю вмерти. Досі не вірив – бачить Бог, я не лукавлю. Як ожилий вулкан, ця колишня краплина сперми спалила моє особисте майбутнє.
Мене мало не тіпало. Навіть у випадках душевного потрясіння я завше давав раду своєму тілу, виявляючи почуття хіба що нервовим зітханням, рідше скреготом зубів чи різким ударом кулака по столу. А тепер у мене тремтіли навіть ноги. Я підсунув стільця до дзеркала, сів і продовжував себе розглядати. Зовні, здається, жодних змін. Однак маленька, вже готова до запуску ракета під ковдрою мого сина почала підніматися, перевернувши все моє єство. Тепер я дізнався й зрозумів: нове поглинає старе. Мені кінець. Ця мить так мене вразила, що того вечора я навіть не вийшов з дому, не маючи сил для спілкування з людьми.
Сподіваюся, що час моєї справжньої смерті я зустріну достойніше. Щоправда, під той час я ще дужче постарію.
Удар долі того вечора позбавив мене й звичного почуття гумору. Я серйозно поставився до себе, а отже, й до всього довкруж. На щастя, моя економка Жофі зайшла до мене й запропонувала приготувати вечерю, якщо я вже так засидівся вдома.
– Можливо, – відказав я.
– То я приготую?
– Не треба. Скажіть, Жофі, скільки ви заробляєте на кожній моїй трапезі?
– Що ви таке кажете?
– Ну хоча б приблизно… в середньому?
– Я вас не розумію, молодий пане.
Вона й досі мене так називала, хоча моє волосся вже давно посивіло.
– Я запитав, скільки в середньому ви щодня крадете у мене з кожної трапези? – мовив я не переводячи духу. – Чи робите це помісячно?
Я без сміху дивився на підняту в знак протесту тремтячу руку жінки, її рот, що судомно хапав повітря. Це правда, причин для веселощів не було.
– Скільки грошей ви вже накопичили в ощадкасі? – спитав я, дивлячись їй просто у вічі й чекаючи, коли ж вони, врешті, наповняться слізьми.
Але того вечора все було не в лад. Стара повільно опустила підняту руку, зненацька розсміялася глибоким, надтріснутим сміхом і, човгаючи ногами, посунула до мене своє важке, старече тіло. Стала за спиною і раптом поцілувала мене в тім'я.
– Знаєте, молодий пане, – мовила вона, – це поганий жарт, справді, він геть не личить для вашого віку. Якби я вас не знала вже бозна-відколи… Замість того, щоб дерти з мене лаха, ліпше зайнялися б вихованням цього малого паскудника…
– Що він знову накоїв?
– А-а… й вимовити сором.
– Ну?
– Хіба не він зазирнув сьогодні під сукню дівчині, що принесла сорочки молодого пана з пральні? Я ту пройду більше на поріг не пущу.
– А чому б і ні? – сказав я. – Хай хлопець вчиться.
– Іншого слід вчитися, щоб біс не плутав.
– Жофі, – мовив я, – чи ви не зауважили, часом, що вечорами діється під ковдрочкою хлопця, коли ви вкладаєте його спати?
Жофі ні пари з вуст.
– Дозвольте мені піти у справах, – озвалася вона перегодом, відвертаючи своє старе зморшкувате лице. – Годі зі мною патякати про паскудства!
– Я не патякаю, Жофі, – вів я далі. – Правда в тому, що там, під ковдрочкою, готується одне велике паскудство. Та чи є на світі більше паскудство, Жофі, ніж смерть? Там, під ковдеркою, свистунцем мого сина мені щоночі підписують смертельний вирок. Він росте, щоб досвистіти мене до могили. Цей малий свистунець стане для мене сурмою Останнього Суду.
– Приготувати вам чогось гарячого на вечерю? – перепитала стара жінка. – Чи обійдетесь чаєм, маслом і баночкою сардин?
– Ви хочете мене пережити, моя дорогенька? – спитав я. – Бо там, під ковдрою, вам теж свистять. Скільки ви ще протягнете зі своїми хворими опухлими ногами, зношеними сердечними клапанами, болями в попереку? Чого врешті вам не покинути роботу?
– Отоді вже мені настане кінець, – відказала Жофі. – Тож наберіться терпцю, я ще трішки почовгаю коло вас.
Навіщо людині поглиблювати свої страждання ранами ближніх? Якщо їй зле у власній шкурі, вона втішається тим, що й іншим не ліпше? Нам важко витримати, якщо наш сусід міцніший, здоровіший, молодший, о, головне – молодший від нас! Особливо тим, чиє усвідомлення власної немочі плодить заздрість, як сміттєві відходи – хробаків. Мине кілька років, і цей символ тління проявиться гостріше, а далі все частіше визиратиме супутниця заздрості – зловтіха. Наразі мене лише подеколи лякає мій нестримний сміх у товаристві стариґаня з краплею під носом.
Ось і тоді, пам'ятаю, захоплений зненацька Тамашевим свистунцем, я майже весело дивився на ожирілу згорблену спину Жофі, коли вона шкандибала з кімнати.
Кого-кого, а її я переживу напевне, – повторював я подумки. Я майже розчулився. Не біда, що краде, а я був певен, що краде, однак залишить мені свої гроші, бо не має нікого з рідні. Що більше вкраде, то більше успадкую. Уже тоді мені вдалося виявити деякі ознаки скнарості в багатій гамі кольорів моєї натури.
А якщо залишить гроші не мені? А, приміром, Кішкунмайшському будинку сиріт чи монашкам Ордену святої Меланії з Боготи? Та й це не біда! Чому б мені не долучитися до оздоровлення суспільної моралі бодай за чужий рахунок? Що з того, що я сумніваюся в можливостях духовного розвитку, якщо, хай і не вірячи, дію так само, як і віруючі. А те, що шляхетні пориви моєї душі супроводжуються легкою насмішкою, навіть не назвеш лицемірством.
Боже милостивий, як швидко промайнув той час, коли, як кажуть, за ідею я без вагань поклав би голову на плаху. Ну, може, й не без вагань, але поклав би. І не лише не пошкодував би грошей, наразі грошей Жофі, – а й усі земні блага, якби їх мав, я віддав би на благородну, старанно вибрану мету. Не лише vita et sanguis, а й avena [2]2
«Життя і кров», «овес» (лат.)– іронічне посилання на відомий девіз феодалів «життя і кров за сюзерена». Не тільки «життя і кров», а й «овес» – тобто готовність і до матеріальних витрат.
[Закрыть].
Що ж відбувається з людиною на схилі довгого життєвого шляху, – питав я себе приголомшено.
Благородні ідеї? Придивись до них: вони придатні лише на те, щоб вичавлювати кров з-під нігтів людства. На те, щоб під фальшивими гаслами приховувати шалену жадобу влади. Якби на землі не існувало іншого наїдку, крім людського м'яса, й іншого питва, крім людської крові, навряд чи після взаємної різанини спожили б цього всього стільки, як нині, слугуючи благородним ідеям. Благородні ідеї пройшли всі польові стежини і міські дороги. Сумирно зіщулені, з відповідним їхнім цілям виглядом. І хто до них приєднувався, той рано чи пізно ставав убивцею або жертвою. Благородні ідеї є найспритнішими сутенерами садизму.
Що я проголошую? Кого прагну переконати цими рядками, які не можна виносити на публіку?.. Себе самого? Навіщо переконувати в тому, у чому я вже не маю певності? Якби благородні ідеї служили не лише для прикрашання людей, чи була б користь з того, що ми бачимо одне одного не в голій потворності? Аби, приміром, як нині я, приховувати від людей мою наростаючу скнарість?
Яким чарівно легковажним я був колись! Легковажно поводився з тим, що мав, а найдужче з тим, чого не мав. Я відчував у собі приховані сили, яких вистачило б на сто життів, ділився своєю енергією і грішми з щасливими й нещасними, своє майбутнє я закидав на плече, як придбаний навічно теплий плащ. І ось… тепер я вже скупий, horribile dictum [3]3
Страшно вимовити – (лат.).
[Закрыть], мені шкода навіть чужої крові. Не кажучи вже про власні статки. Навіть для Жофі пошкодував грошенят, які вона потроху цупить, ведучи моє господарство.
Відколи це зі мною?
Якщо не помиляюся, моє скупердяйство почало прогресувати тоді… точніше так: я почав спостерігати за собою й вести про себе щось на кшталт судово-медичного протоколу відтоді, як чоловіча сила Тамаша повстала проти мене. Я правильно сказав – проти мене?
Уже другого чи третього дня, зовні ніби спокійний, я рушив до свого приятеля, лікаря Шандора Шандора, чий син був майже однолітком мого Тамаша. Розумом Шандор не відзначався, однак подобався мені саме своєю посередністю, завдяки якій він навіть не почувався облещеним моїм візитом.
– Ну, як?..
– Як?..
– Хочу тебе щось спитати, Шандоре.
– Питай, чого там. Дружині вийти?
Дружина в нього молода, вродлива, з гарячими чорними мигдалевидними очима над по-татарськи випуклими вилицями. Зі своєю осиною талією, легким погойдуванням струнких стегон вона зайняла б достойне місце і в кращих постелях. Навіть не знаю, де її надибав цей Шандор.
– Це не конче! Я хочу спитатися про твого сина. Він же ж приблизно одного віку з Тамашем?..
– У жовтні виповнилося вісім. А твоєму?
– Вісім? Щось схоже на те.
– Ти не знаєш скільки років твоєму синові?
– Я й своїх не знаю.
– Ох, Флоріше… Флоріше! – промовила Шандорова дружина і насварила мене пальчиком. – Ви кокетуєте зі своїм віком.
– Можливо, – буркнув я, бо мені зіпсував настрій цей дрібний погрозливий порух вказівного пальця, що так мало пасував до її шляхетної постави. – Скажи, Шандоре, твій син уже мав ерекцію?
– Що ти сказав?.. Чи мав?.. Звісно, що мав.
Жінка зашарілася. У цю мить я пробачив їй попередній дурнуватий жест, бо вона – пробі! – так природно й гарно зарум'янилась.
– А ти? – спитав я Шандора. – Як воно тобі?
– Як це як? Втішився. Гарний здоровий хлопець.
Чого я міг ще чекати від такого бевзя?
– Дурний віслюче, – провадив я далі, – і тобі не прийшло в голову, що ти помреш?
– Відкрив Америку! Це могло мені спасти на думку, коли він з'явився на світ, адже тоді мені було вже за сорок.
– А ти не подумав, що невдовзі станеш імпотентом?
– Не подумав, – зареготав Шандор. – Хай про це сушить собі голову дружина.
Я встав, попрощався. Не хотів вислуховувати примітивні жарти самця, які, безумовно, пролунають і остаточно позбавлять мене смаку до життя.
Вони не здивувалися на мою занадто поспішливу втечу, я вже давно привчив їх дивитися на письменників як на шаленців: це краще для обох сторін.
Тоді, приблизно років з десять тому, коли я почав спостерігати за собою, на те, власне, ще й не було причини. До мене прийшла лише рання осінь. Вересневий перехідний період, ледь позначений природою. Саме так, як після серпневої спеки трохи охолоджується повітря. Якби мій маленький син не викинув проти мене своє бунтарське знамено, я непомітно для себе продовжував би старіти. Це відбувалось би спокійніше, адже моє волосся вже тоді було сніжно-біле, а моє обличчя відтоді не стало зморшкуватішим. Можливо, навіть моя пам'ять постраждала не більше, ніж листок абрикосового дерева від легкого подиху вітерцю. Я так само легко міг пригадати, що відбулося десятьма роками раніше, а що – вчора. Імен я майже ніколи не плутав. Нечасто траплялося зі мною, коли сидячи в саду, в затінку величезного горіха й спостерігаючи повільне гойдання дев'яти височенних тополь, що вишикувалися уздовж задньої стіни мого будинку, – а те колихання охоплювало їхні стовбури цілком, від верхів'я до землі, зверху донизу – зрідка зі мною траплялося, щоб я в таку хвилину мимоволі зітхнув. Моє тіло, мій розум були ще бездоганними, чи, принаймні, видавалися такими. Особливо враховуючи той прикрий факт, що людський організм уже з моменту народження починає руйнуватися. Я не відчував заздрості, почувши за спиною тупіт кроків хлопчика чи дівчинки, бачачи, як стрімка дитяча постать у кліп ока випереджає мене, – я був упевнений, що при бажанні легко бігтиму з ним ніс у ніс – просто я не хотівбігти. І чому б той факт, що я не хотів, вважати ознакою старості? Невже, забачивши на вулиці Пашареті щеня собаки-шукача, яке шугає туди-сюди, лопотячи вухами, я маю шугнути так само і теж залопотіти вухами? А якщо наді мною пролітатиме ворона, мені що – ринути слідом за нею? І якщо каменяр, стоячи на риштуваннях і хляпаючи бетонний розчин, насвистує собі під ніс, мені що – теж належить свистати? І ходити в джинсах і червоній сорочці, якщо це любить молодь? Тоді в мені ще не прокинулося усвідомлення небезпеки від того, що я відрізняюся від молодих, не виникало необхідності бути подібним до них, я рухався природним шляхом, визначеним для мого віку. Я не дуже переймався, вгледівши після холодної жовтневої ночі в оранжереї побиту холодом троянду чи нагло замерзлу хризантему.
На жаль, відтоді як Тамаш своїм маленьким мінометом підірвав мій спокій і я почав спостерігати за собою, ознаки того, що я в’яну, хоча й дуже повільно, почали проявлятися то тут, то там, а точніше, стало помітним те, чого я не бачив раніше. Через свою поверховість, легковажність, а може, з самозахисту, я лишав це у підсвідомості. Та одного ранку, стоячи під душем і намилюючи свої довгі стрункі ноги, я несподівано зауважив, що в районі котика, але значно вище, уздовж гомілкової кістки, навіть з переходом на литки, з-під білої шкіри де-не-де проступає павутина примхливо звивистих тоненьких лілових ліній, ніби географічна карта з позначками дрібних плямок озер. Якого дідька, вчора ж бо цього не було? Вчора я ще не бачив. І справа не в підступності капілярів, а в полохливості моїх очей, які не бажають помічати, що мої ноги старіють. Вони почали старішати ще з часу мого народження, ще перебуваючи в матці моєї матері, і це триватиме доти, поки мене не поглине могила.
Могила. Цього слова теж бракувало в моєму лексиконі, поки Тамаш своїм прутником не почав підганяти мене до могили.
На похорони я не ходив. Спершу пояснював це тим, що іноді можу знічев'я голосно підсміюватися з лицемірних атракцій, якими, за браком кращого, розважає себе зодягнена в траур публіка; з часом – коли вже звиклися з моєю відсутністю, вже не було потреби у моїх відмовках, щоб, лишившись удома, наодинці з собою, оплакати того, хто вартував моїх сліз. Таких, на щастя, траплялося небагато. Що старіша людина, то більше висівок застрягає на її ситі, й останньою – на жаль, останньою – виявляється вона сама.
Я звик до того, що не відвідую похорони, і це мене занепокоїло. Отже, в мене вже виробилися звички – безпомилкова ознака старіння – зморшки не лише на тілі, а й у душі. До яких уже всі, виявляється, звикли. Такою мірою, що коли одного разу… навесні?.. минулого року?.. чи, може, ще й раніше… я все ж пішов на похорон, люди шепотілися за моєю спиною. Для свого віку я маю неймовірно гострий слух – чи, принаймні, мав донедавна – стосовно того, що мене цікавить; до всього іншого я був і залишусь глухим.
На Фаркашретське кладовище мене виманила церемонія поховання чоловіка однієї відомої пештської красуні. Була чудова осіння днина, природа застигла в осінньому вбранні – що ж, подумав я, трохи вигуляю себе. На жаль, не розрахував, що зустріну стільки знайомих.
– А цього яким вітром сюди занесло? – почулося за моєю спиною справа.
– І чого цей сюди припхався? – зліва.
– І що йому тут треба? – долетіло вже згори, з хмар, з неба гучним гримотінням, либонь, від самого небіжчика.
Шепотіння:
– А ти не знав, що він плутався з удовицею?
– Справді?
– Багато років.
– Не дивно.
Здавалося, ніби дерева й хрести на могилах зацікавлено озиралися мені вслід, коли я повільно брів по кісточки в вогняному опалому листі за жалобним повозом, відступаючи в кінець довгої процесії. Там був увесь Будапешт, то чому й мені не вшанувати пам'ять умерлого? Не прийти лише тому, що не мав до нього ані крихти поваги? Це не пояснення. Дружину шкода, байдуже, чи мав з нею інтрижку, чи ні. Вона ж самотньо, не спираючись ні на кого, прошкувала за повозом, гордовита, струнка, уся в чорному з голови до ніг; обличчя відкрите, довга жалобна вуаль відкинута, через капелюшок на плечі. За п'ять кроків позаду неї, схлипуючи й зітхаючи, йшла вороняча зграя родичів, ще далі – офіційне вороння, теж у чорному, за ними – нескінченний потік старих чоловіків та жінок, і всі як один гаряче кивали головами, ніби стверджували: ну, ось… отаке-то! Запах молодих тіл губився в старечому смороді.
– Виходить, що й ти іноді сюди навідуєшся?
Я знав, що серед багатьох ворон і вороноподібних він найперший – щойно угледить – націлиться на мене своїм дзьобом. Він такий старий і трухлявий, що замість ніг уже пересувається на самих варикозних венах, його голос такий тріскучий, що навіть мухи спотикаються об нього, його лице вапняно-біле, наче його ж власна посмертна маска, проте незважаючи на це, він такий нахабно набридливий, ніби в його жилах тече кров якогось двадцятирічного шибайголови. Нічого й уточнювати, що він поет, лірик.
– Отже, й ти іноді буваєш на цвинтарях?
– Зрідка.
– Ми знаємо… знаємо це. Але ж бувають виняткові оказії!
І вже грайливо підморгує мені колючими, водянистими очицями. Либонь, задля більшого сміху іменує себе Яношем Курейсом молодшим, ніби можна уявити собі старшого за нього Яноша Курейса! Затуливши очі від сонця долонею, хоча сонце й не палюче, а по-осінньому лагідне, він шукає поглядом вдовицю, що йде за поховальною процесією.
– Ще й досі красуня… еге ж?.. хе-хе-хе.
Ох ти, ходяча мумія, кажу про себе, та з тебе вже порохно сиплеться, а ти й досі корчиш з себе мужчину?! Варто тебе стиснути, і ти витечеш з-поміж пальців, як коров'ячі мізки. А ти ще й приплямкуєш, ніби твої губи й справді з м'яса та крові. Сорок чи скільки там років ти ходиш у поетах, ображених батьківщиною, і не можеш дотумкати, що батьківщина теж має право ображатися на тебе?
Навіть у повільному темпі жалобної процесії він ледве встигає за мною. Я майже пожалів його, і він вчепився в рукав мого пальта, аби не відстати від мене, а радше, не пропустити ту історичну хвилину, коли я біля могили зустрінуся з удовою.
Адже в поетичних жилах цього ветхого птаха кров починає текти швидше лише від смакування найінтимніших конфузів і скандалів, які час до часу збуджують громадське життя. Він завжди точно міг сказати, хто з ким зі світочів нашої культури мав зв'язок і коли він обірвався.
Повільно змахуючи крильми, над процесією пролетіла ворона, потім друга, третя. Слідом за ними нечутно наблизилася густа чорна зграя. Я сподівався, що котрась із них відірветься від решти і спуститься на череп стариґаня, що шкандибав поруч. Та нині навіть птахи втратили пророчий дар.
Поет прилинув смердючим ротом до мого вуха.
– То це правда, що її чоловік ні про що не здогадувався?
Я мовчки дивлюся на нього.
– Кому-кому, а мені можеш сміливо признатись.
– Вибач, – кажу я, вивільнюю свій рукав з його кігтів і відходжу.
Однак мене вже перехоплює інший милий колега.
– Тебе зрідка можна зустріти на цвинтарі.
Ворони продовжують кружляти над нами чорним блискучим згустком, крадучи в нас останні промені осіннього сонця.
Мій колега Шома Деметріус бере мене під руку, й знизу – зауважте – без усяких на те підстав підморгує мені.
– Тебе зрідка можна зустріти на цвинтарі.
– Зрідка.
– Ця розвага вже не для таких дідів, як ми.
Я кидаю на нього погляд: як ми?
Мій колега Шома Деметріус теж лірик, однак на повну противагу своєму колезі, чиє лице носить печать смерті, він так і пашить здоров'ям, тож його присутність на кладовищі – богохульство. Інша його суттєва відмінність: ніхто в світі його не цікавить, він приглядається, прислуховується лише до себе, постійно скаржачись на щось.
– Ух, я ледве сюди доплуганився, – жаліється він, повертаючи до мене своє червоне й блискуче, як свинячий окіст, обличчя…
А сам водить восьмициліндровий «мерседес», присоромлюючи своєю водійською хвацькістю професійних водіїв. Уже поховав двох дружин, на черзі третя.
Над нами незмінні ворони. Шугають туди-сюди, затуляючи чорним покривалом кожен просвіток поміж листям, де пробивається сонце. Каркають поки що обережно, зрідка кидаючи своє «кар-кар», а якщо котрась на хвильку сідає на гілку, гілка так сильно прогинається під її вагою, ніби на неї повісили мішок зі сміттям. Вони кружляють зграями одна за одною, одна над одною, вони летять уперед, вертаються і проводжатимуть нас до могили, а може, й за могилою теж.