Текст книги "Любий бо-пер!.."
Автор книги: Тібор Дері
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)
– Ні! – рішуче відповіла Каті.
Жофі, що й досі тіснилась у дверях, тепер увійшла до кімнати.
– Цього мені тільки бракувало, – пробурчала вона тихо, однак достатньо голосно, щоб усі почули. – Дитина?.. Та я відразу піду на пенсію. Обслуговувати чотирьох з моїм хворим попереком?
– Не думайте, панночко, що ми тут з мухами в носі, ми просто примхливі, як і всі старі люди, – сказав я, впівока спостерігаючи за Жофі і продовжуючи вивчати Каті, яка розгублено дивилася на мене. – Запам'ятайте це, якщо бажаєте увійти до нашого сімейного кола.
– Qu'est ce que c'est que з мухами в носі? – перепитала Каті в Тамаша.
– Ті, хто вважає, що їх кусають мухи, – відповів я. – У ваших шановних батьків буває сверблячка?
– Зрідка, mon cher beau-père, – сказала Каті, вона знову сміялась.
Сум і сміх так швидко мінялися місцями в її дівочій натурі, як її угорська мова з французьким плином думок. Цей легкий сміх я полюбив перш за все, коли вже згодом, набагато пізніше, зміг пробачити їй те, що вона жінка і близько, чи, точніше, ближче, допустити до свого серця. Та поки що в Фермопілах своєї старості я відбивав усі її атаки.
– Однією з наших примх, яку розділяє зі мною моя стара приятелька Жофі, – звернувся я до дівчини, одним оком поглядаючи на Тамаша, – є та, що ми не любимо красивих жінок, і не сприймаємо їх ані як дружин, ані як невісток. Наприклад: перед не таким якісним екземпляром жінки я не соромився б, що в мене тече з носа, хоч поки ще й не крапає, та через певний час крапатиме. У цьому випадку ви, панночко, тактовно відвернетесь, а оскільки йдеться про вродливу жінку, то думка про це дратує мене вже зараз. Далі: я мерзлякуватий і навесні, коли виходжу в сад, напинаю на плечі ветху чорну берлінську хустину моєї приятельки Жофі, що дратуватиме вас і, відповідно, рикошетом, мене. Підемо далі: я люблю тільки сонячну погоду, і якщо похмурніє, з мене й слова не витягнеш. Коли б ви своїми курячими мізками були здатні усе це достойно сприйняти – а я ще й не обмовився про значно важчі речі – тоді я вважав би вас занадто мудрою як на ваш вік, і це мене відштовхнуло б ще далі.
З виразу Тамашевого обличчя я бачив, що він просто насолоджується цією сценою; це вже й мене здивувало, адже я не сподівався від нього такого лукавства.
– Mais il est charmant! [7]7
Але ж він пречудовий! (фр.).
[Закрыть]– вигукнула дівчина, й, відсторонивши Тамаша, який зробив спробу її втримати, підбігла до мене. Я спізнився, не встиг підвестися з крісла. Вона обняла мене за шию, за французьким звичаєм поцілувала в ліву, потім у праву щоку, далі схилилася до моєї руки і теж поцілувала. – Mon cher beau-père, vous étes charmant! [8]8
Любий свекре, ви пречудові! (фр.).
[Закрыть]Її легкі поцілунки, що злітали з тремтливим теплом метелика, пробуджуючи давню насолоду кохання, ще дужче засмутили мене. Я скочив з крісла такий обурений, ніби принизили мою чоловічу гідність. Нині, коли пишу ці рядки, стає очевидним, що, граючи роль суворого стариґаня, я насправді виглядав блазнем, і лише моя невістка завдяки її надзвичайно чутливому жіночому розуму та інтуїції розгадала мене. Хочу повідомити: на роль анахорета теж треба вчитися, якщо людина взагалі на це здатна.
– Панночко, – мовив я, – ви помиляєтесь, я зовсім не пречудовий. Що стосується мого фізичного стану, либонь, ви вже чули, а якщо не чули, то будьте такі люб'язні запам'ятати, що в старих організмах структура білка докорінно відрізняється, це доведено зокрема й біохімічним аналізом. В ході обміну речовин у білку, що перебудовується, виникають дедалі стабільніші вузли, які, врешті, й унеможливлюють подальший обмін. Що це означає – а означає воно, серед іншого, й атеросклероз головного мозку, який рано чи пізно веде до кретинізму, – про це вам розповість детальніше mon fils [9]9
Мій син (фр.).
[Закрыть]Тамаш. Що ж до моєї так званої душі, то я дивлюся на світ і вигляд цього бруду дозволяє мені лишатися чистим. Ви зрозуміли мене?
Не знаю, що вона зрозуміла зі сказаного, та мене вона зрозуміла. Безперечно, таке ставлення спершу спантеличило її: вона дивилася на мене широко розплющеними переляканими очима, однак не зблідла. Щоправда, не спромоглася щось відповісти, але з кімнати не вибігла. Хоча її по-дівочому тендітна шийка і почервоніла до самих ключиць, однак очі не наповнилися слізьми. Як видно, вона тримала свою душу в швейцарському порядку, і була ця душа такою ж цивілізованою садовою рослинкою – хоча, зрештою, тут ніколи не знаєш запевне! – як і душа Тамаша, хіба дещо самобутнішою, саме настільки, наскільки вона була молодша. Згадаю для прикладу вияв її природної тактовності: у моїй присутності вона ніколи, й пізніше також, не цілувалася з Тамашем, не дозволила навіть взяти себе за руку. Однак вийшовши до сходів за чверть години після нашої розмови, я вражено зупинився: згори, з їхньої кімнати на другому поверсі, до мене линула весела французька пісенька на хвилях приємного альту Катрін. Дякувати Господу, пробурмотів я, що вона хоча б не пищить тоненьким сопрано.
Нагорі скрипнули двері, сходами спускався Тамаш. Пісенька урвалася в ту ж мить, як відчинилися двері:
пролунало наостанок, і одразу ж у тій самій тональності, ніби продовжуючи пісню, почувся сміх, що звучав так солодко і йшов від самого серця, а може, звідкілясь ще й глибше.
Вона сміється… з мене?
– Дорогий татусю, чи знайдеться у вас ще п'ять хвилин?
Внутрішні сходи вели нагору до Тамашевої кімнати, а вниз – до цоколя; тут мешкала Жофі, поряд була ванна кімната і ще кімнатка для гостей, далі – кухня-пральня, комірчина і – згідно з вимогами – окреме приміщення для газового лічильника. Я подався до пральні, де щодня двічі підвішував себе на п'ять хвилин, щоправда, якщо не забував про це.
– Зараз мені ніколи, – буркнув я похмуро. – А втім, ходи зі мною, – кинув я через плече, вгледівши його розчароване, насуплене обличчя.
– Нащо вам підвішуватись, тату? – спитав Тамаш.
– Я втілюю присуд, винесений мені суспільством, сину, – відповів я. – Точніше, втілив би, якби стало духу. Отож так без толку й приміряюсь, двічі на день… Отам, праворуч, перші двері, це і є моя плаха.
Пристрій для підвішування, з дерева, сталі і шкіряних ременів, був прилаштований у пральні на довгому міцному двадцятисантиметровому гачку. Тамаш зацікавлено розглядав його.
– Він також годиться для розтягування закостенілих шийних хребців, – сказав я, – щоб я міг тримати спину пряміше, беручи участь у суспільному житті.
Я почав застібувати паски. Голову – поміж двох підбитих замшею ременів, підборіддя – на передній. Щоб застебнути третій, з'єднувальний, ремінець, доводилося петлю довкруж шиї трохи повертати ліворуч, але й так мені інколи по декілька хвилин не вдавалося натрапити на потрібну дірочку. Від допомоги Тамаша я відмовився.
– Краще допомагай мені не забувати про цю нікчемну інквізиторську вправу. Взагалі це мала б робити Жофі, але вона, певна річ, теж забуває.
Присутність сина радше мене нервувала, бо я ніяк не міг застебнути пасок.
– Облиш, – сказав я. – Та заразом хочу ще попросити, щоб ти нагадував мені, аби за півгодини до вечері я пив шлунковий чай. По-суті, це теж обов'язок Жофі, але вона забуває. Приготувати – приготує, однак не подасть. Якщо не п'ю його щодня, то маю запір. Можливо, через скнарість.
– Через скнарість?
– Що моє, хай лишається зі мною, – пояснив я.
– Розумію, батьку.
– Втямив нарешті, для чого ти повернувся зі Швейцарії?
Здається, Тамаш таки мав почуття гумору. Він сміявся. Та це мене не втішило.
– Коли я підтягну мотузку, – сказав я, – звертайся зі своїм проханням. Це найсприятливіший момент: не маючи можливості говорити, я не матиму змоги тобі відмовити… Однак, стривай, ще одне слівце про Жофі.
У кутку кухні-пральні в блакитному пластмасовому цеберці мокла брудна білизна. На гладильній дошці біліла моя невипрасувана сорочка.
– Жофі, – сказав я, – не бажає визнавати ma belle-fille [11]11
Мою невістку (фр.).
[Закрыть]господинею, отож хай Каті не спаде на думку замовляти їй обід, вечерю чи цікавитися підрахунками витрат на господарство. В цьому немає необхідності. Я теж ніколи цього не роблю. Жофі вірна мені, як старий комондор [12]12
Угорська порода сторожових собак.
[Закрыть], до її рук і філера не прилипне. Ну, кажи вже.
Я підтяг мотузку – і моє підборіддя задерлося догори. Відпустив мотузку – підборіддя подалося вниз.
– Подивися на годинник, і коли мине п'ять хвилин, скажи.
– У мене не прохання, а, швидше, запитання, – мовив Тамаш, обіпершись на прасувальну дошку. – Тату, вас не дістає присутність у домі моєї дружини?
– Кр-рр, – сказав я.
– Бо якщо так, то я хочу просити у вас дозволу переїхати. Правда, у цьому випадку я не зможу виконувати ті завдання, заради яких ви мене викликали додому, проте це меншою мірою порушило б ваш звичний розпорядок, аніж наша присутність.
– Кр-рр, – сказав я.
Після згаданої вище розмови я відвідав – задля розвідки – свого давнього товариша, який так само мешкав з невісткою й сином під одним дахом. Колись… коли ж це?.. дуже давно!.. він потрапив до Пешта з алфелдського хутірця Гайдубагоша, його син народився вже тут, одружився, вже й підростають онуки. Цього дідка можна було пожаліти, як і мене, його дружина померла приблизно тоді ж, коли й моя, і теж під час пологів. Відтоді – оскільки зв'язок через дружин обірвався – ми бачимося нечасто. Поки Тамаш перебував у Швейцарії, я на самоті не раз розмірковував, чи не легше, зрештою, терпіти самотність в оточенні й під захистом сім'ї, як Йошка, ніж цю мою агресивну, зі скреготом зубовним, відлюдькуватість. І в такі хвилини я несамохіть опинявся наодинці з однією з кумедних – бо невирішених – проблем свого життя. Проблема ця, немов підводне чудовисько, зненацька виринала на поверхню моїх днів і плювала межи очі.
Я прирік себе на самоту, аби мати можливість працювати. Однак чи має моя праця бодай якусь користь і в чому вона полягає? Окрім того, що подеколи – зрідка – вдала, майстерно виписана фраза принесе втіху моїй душі?
Після п'ятдесяти з гаком років смішно ставити таке запитання. Та й гірко, до сліз!
Інколи вона так малюється мені, моя праця: буцімто я заходився складати єгипетську піраміду, однак вершиною до землі. А позад мене, в минулому, і довкруж мене, у вирі шаленіючої юрби, тисячі й тисячі таких самих безглуздих споруд, незліченна кількість перевернутих догори дриґом пірамід. Немов у пустелі, де міраж перевернув з ніг на голову сенс людської праці…
Це варто уявити! А тоді – покарання, вигнання незугарних творців у пекло і їхні зойки серед тамтешніх проваль.
Я не маю наміру роздумувати про сенс мистецтва, носити до лісу дрова. Долучатися до галасливого словоблуддя, крізь яке вже ледве долинають голоси самого лісу. Ми, на жаль, – і я теж не виняток – дійшли до того, що за деревами часто не бачимо лісу, інакше кажучи, за міркуваннями – сенсу. Наприклад, заради чого ми опинилися на цій землі: можливо, щоб добре почуватися? І т. д., і т. п. – каже у подібних випадках Стендаль, коли йому наб'ють оскому власні думки. Та всі ці міркування вартували б хіба що гомеричного реготу, якби не снувала довкола нас купа шляхетних душ, які прагнуть заспокоювати дурну юрбу. Утішити тим, що людина виконує на землі роботу паразитів – знищує, щоб наприкінці самознищитися.
І з цією думкою я знову повернувся до своєї паразитичної роботи – хіба вартувало заради неї прирікати себе на самотність? На цю мишачу нірку, з якої я кишнув, попискуючи, усіх моїх ближніх? А нині готовий вигнати з неї й сина за те, що він, підкорюючись обов'язку – слава йому! – бажає примножити нашу недолугу породу?!
Що ж, придивимось ближче до щасливого сімейного кола а-ля Янош Арань [13]13
Янош Арань – відомий угорський поет (1817–1882). У його вірші «Сімейне коло» відтворюється атмосфера патріархальності.
[Закрыть], де турботливі родичі захищають самотнього старого від жорстоких ударів старості. І дбають не лише про чистоту простирадла, а й душу його оберігають від глумливих укусів зовнішнього світу, і навіть від неодмінного в таких випадках самобичування. І чуйно, й лагідно супроводять його до самої могили.
Невдалі результати мого візиту й проведеного обстеження не мали, на жаль, жодного впливу на мою подальшу долю. Це допомогло мені напрочуд ясно збагнути, що надбаний у старості досвід уже неможливо конвертувати. Той, кому на схилі років надають стусанів, відповідає лише сміхом.
Чи маю сказати, що й так було все добре? Та кажи-не кажи, однаково невідомо, що було б, якби все пішло інакше…
З Йошкою ми зустрілися біля його під'їзду, він саме повертався додому з блакитним молочним бідончиком у руці.
– А це що? – спитав я, показуючи на посудину.
– Як що? Молоко.
– Правильно, – сказав я. – Такому дідуганові тільки молоком і вечеряти, а не ростбіфом з цибулею.
– А ти все їси ростбіфи?
– Я? Аж надмірно. Адже я тобі годжуся в молодші братики.
Йошка кисло всміхнувся.
– О, так-так, – сказав він. – Якщо не помиляюся, ти молодший за мене на півроку.
– Я свої роки не рахую, ти мав би це знати, – відповів я. – Тільки чужі. З чужих можна, принаймні, посміятись. Хоча, друже, ти старший лише на півроку, але в твоєму віці це велетенська різниця.
Він добряче постарішав відтоді, як востаннє був у мене. З його обличчя я бачив, що він думає так само, однак вирішив, що причина у його віковій далекозорості. Однак вигляд він мав непоганий: сухорлявий, високий, він здавався ще довшим – на висоту своєї шапки з баранячого хутра, яку не скидав з голови ні взимку, ні влітку, а іноді носив і в кімнаті. У цій шапці він був вищий навіть за мене.
– Лисієш, Йошко? – спитав я і ткнув пальцем на його шапку. Він тим самим жестом показав на мою голову – я був без шапки.
– А ти все вештаєш у тій самій перуці?
– До самої могили, – відказав я.
Ми стояли біля ліфта, двірник з ключем усе не виходив.
– Піднімемось пішки?
– Та ні, це шкідливо для твоїх легень.
– Розширення легенів – це ж у тебе, – мовив Йошка. – Маєш рацію, їх треба берегти.
Ми пройшли до його кімнати, найменшої у всій квартирі, колись це було приміщення для челяді з віконцем у внутрішній дворик. І молоко він поніс просто до себе, а не на кухню. Відводячи від мене погляд, пояснив, що зі своєї колишньої, просторої, вікнами на вулицю, кімнати він перебрався, бо підросли онуки, почали вчитися, а знанням потрібно місце.
– Розумію, – мовив я. – Живеш на свої?
Він перелив молоко у червону каструльку, поставив її на старомодну спиртівку на столі, чиркнув сірником. З шафи дістав два кухлі.
– Вип'єш зі мною?
– Увечері я їм тільки ростбіф. З цибулею, – додав я.
Він продовжував порпатись у шафі.
– От біда, у мене закінчився хліб, – пробурмотів Йошка. – Забув купити.
– Збігати до магазину, старий?
– Він уже зачинився, хлопче. Проживу й без хліба.
– Чому не позичиш у невістки?
Він відмахнувся.
– Проживу й без хліба.
– Певно, що проживеш, – сказав я. – Та чому твоя невістка не принесе тобі молока й хліба, коли щоранку йде до крамниці за своїми харчами?
Він повернувся до мене своїми білими густими вусами. Якщо в нього й під шапкою таке ж густе волосся, – подумав я, – тоді воно, либонь, густіше, ніж моє.
– Їй, бідолашній, вистачає клопоту з дітьми.
– Бідолаха, – мовив я. – Бідолашна невісточка. Невістки керують нашою країною, чи не так?
Він знову глянув на мене своїми вусами, які здавалися розумнішими за очі.
– У мене все гаразд, – відповів Йошка. – Воно, звісно, що правда, то правда, доки була жива моя бідна жінка… Ні, я не жаліюся. Та навіщо жити такому старому, як я?
– У тебе волосся вже випадає? – спитав я.
– Ні, з волоссям усе гаразд, – відповів Йошка. – Мені одне не подобається: коли до них приходять гості, мене на ключ замикають ззовні. А так – все ніби й нічого.
– То випадає волосся? – спитав я ще раз.
– Хіба як мию голову, – відповів Йошка. – Тоді у мисці повно волосся, так і плаває білим жмуттям, краще його не мити.
– А в мене і без миття сиплеться, – сказав я, – заледве встигаю струшувати з піджака. Чи знаєш, скільки важить твоя волосина?
– Поки що не важив, – відказав Йошка.
– Не повіриш. Буває, працюючи за столом, зніму волосину з комірця і, не встаючи, кидаю в кошик для паперів, а вона від мене за три кроки. Така волосина не пливе в повітрі, а падає.
Тим часом молоко закипіло.
– У мене є трошки овечого сиру, домашнього, – сказав Йошка, – сестра прислала з Богоша. Хочеш?
Він вийняв його з шафи, поклав переді мною. Було видно, що звик до самозабезпечення.
– Слухай, Йошко, – сказав я, відсовуючи далі від столу свого стільця, – цей сир ніби ворушиться.
Він глянув на мене.
– Певне, що ворушиться. Це добре.
– Як це так? Зараз вискочить з тарілки.
– А знаєш, як його готують? – вів далі Йошка. – Овечим сиром наповнюють діжку, добре втрамбовують, далі накривають чистою тканиною й чекають, поки дозріє. А тоді виймають з діжки, кладуть під прес, щоб він набув пласкої форми, як пиріжок. Розумієш?
– Розумію, – кивнув я.
– Ну, – мовив Йошка, – потім його обсядуть мухи, десь за тиждень вилупляться хробаки і почнуть той сир гризти. Починають з країв і просуваються до середини. Тому на краю деякі лишаються, бачиш? – Йошка несподівано засміявся: – На мені? От непосидюча худобинка, – сказав він безтурботно, – вони ще неспокійніші за тебе. Поглянь, самі сповзають з тарілки…
– Ти потім це з'їси, куме?
Та можна було й не запитувати. Довкола тарілки вирували хробаки, деякі повтікали мені на коліна, а з колін – на підлогу. Йошка нахилився і, стуливши докупи товсті, хворі на подагру пальці, одним швидким махом змів їх на долоню і – доки я отямився – вкинув до рота жменю хробаків.
– Мої шолоденькі! – шамкотів кровожерно.
За браком зубів, видно, жував їх яснами; від жування його ніс теж ходив ходором, під носом великі колючі вуса, над ними – кошлаті білі брови, ще вище – густа біла чуприна. Він увесь уже ходив ходором. Один хробак застряг йому в вусах.
– І що – смакує? – запитав я.
– Мають напрочуд гарний смак, – відповів Йошка. – Скуштуєш?
Почувся стукіт у двері. Далі грюкотіння ногами.
– Мамо, – залунав дитячий голос, – а наш дід знову їсть хробаків!
Інший голос:
– Знову замкнувся у своїй кімнаті!
– Знов у нього чужий дядечко, – верещав перший.
Вертаючись додому, я розмірковував про те, чи знайдеться якась добра душа, яка вдосталь даватиме овечого сиру, коли й мене, після смерті Жофі, переселять у кімнату для челяді.
Можна з певністю сказати, що саме старість, поступово вилущуючи з нашого життя чесноти та гріхи, по-справжньому, тобто достеменно, засвідчує життєві цінності. І для зведення підрахунків стара людина найпідходящіша. Очі в неї вже не палають, розум тренований, розчарування позаду. Ми вже нічого не очікуємо від світу, і так само небагато – від себе самих. Світ і себе ми благословляємо – це зручніше, ніж клясти.
Що любов рано чи пізно підмінює звичка – це теж загальновідомо. Та коли зникають навіть рештки узвичаєного, людину – хоч би якою старою вона була – це приголомшує. Проповідь апостола Павла не вразила б мене більше, ніж зрада Жофі, – я навіть забув посміятись. Поняття вірності ми вже давно поклали на своє місце, тобто у скриньку для забавок, але щоб і нервові шляхи можна було переставляти, мов залізничні стрілки… гай-гай!..
Декілька років тому, коли зі страху перед старістю, тобто перед закостенінням, я збунтувався супроти моїх укорінених звичок і з неймовірною навіть для професійних революціонерів рішучістю переставив у ванній кімнаті лосьйон, названий іменем мсьє Роша, на місце австрійського лосьйону «Еліда» і навпаки; коли розтрощив на друзки спадщину матері – горнятко, з якого я пив вранішню каву, – у цей свій пізньо-підлітковий період у дечому я був ще невинний. Так, я не знав, що занедбавши свої старі уподобання, людина відчуває спустошеність і мимоволі обростає новими. У функціонуванні нервів, так само, як і в історії, не існує вакууму. Панівним принципом – чи звичкою – на поличці моєї ванної кімнати був тепер безлад. То чому ж мене так вразило, коли й Жофі проголосила: «Le roi est mort, vive le roi!» [14]14
Король помер, хай живе король! (фр.).
[Закрыть]
– Не розумію я вас, молодий пане, – сказала мені стара відьма.
– Не розумію… не розумію! – пробурчав я. – Та ви ж нещодавно повідомили мені… коли це було?.. так-так, наприкінці літа… що не маєте наміру обслуговувати чужоземних панянок, ба навіть більше – йдучи проти своїх правил, ви ще й погрожували покинути мій дім і мої тлінні рештки. Хоча цьому я не повірив…
– Що це з вами знову? – спитала Жофі, присідаючи на самий краєчок крісла, що стояло коло мого столу, цим, певна річ, виказуючи повагу.
– Всідайтеся зручніше! – мовив я. – Отже, ще влітку ви мені заявили…
– Та то ж було влітку, – сказала Жофі. – А зараз уже осінь.
– Ви так швидко міняєте свої переконання, моя старенька? – поцікавився я. – Відповідно до сезону?
– Коли це потрібно, молодий пане, – відповіла Жофі. – Чого кликали, га?
– Осінь, кажете, – вів я далі, підходячи до вікна і дивлячись на яскраво розмальовані парасольки пашаретських дерев, якими вони відгородились від близької зимової негоди. – Отже, осінь, однак ще не зима. Тоді нащо ви так розігріли котел, наче на вулиці вже сніг рипить під ногами?
Жофі мовчки дивилася на мене.
– Чим ця дівчинка вам знову не догодила? – спитала вона перегодом. – Адже знаєте, що вона мерзне.
– А що ви казали ще недавно, влітку? – спитав я. – Ніби невістка – чужа кістка, вона й сина від батька віднаджує.
Жофі засміялася:
– Чого тільки людина не наговорить, молодий пане.
– Коли померла моя бідолашна дружина, – вів далі я, стоячи біля вікна й спостерігаючи, як гнуться під поривами жовтневого вітру мої улюблені дерева вздовж Пашареті, – ви сказали, що залишитесь у мене лише за умови, якщо я не приведу в дім нової жінки.
Жофі знову засміялася:
– Та ж оцю не ви привели. Чого ви так нервово барабаните в шибку?
– Якби я вважав гідним відповідати на таке каверзне запитання, – мовив я, – то сказав би так: я нервуюсь, бо мене зрадили. Я вважав, опудало ви старе й горохове, що ви, хай навіть суто через свою лінькуватість, будете стояти на моєму боці увесь той короткий час, який я маю намір провести на цій землі. Та хоч ви й стара калоша, у вас у голові сама молодь.
Це доказ моєї неймовірної невинності, яку я не втратив і в старості; я був ображений, мов дитя, у якого відібрали з рота материнську пипку. Читав я про якогось Уголіні Кемона з Мілана, котрого і в старості годувала грудьми його дочка, – хіба не цього я прагнув? Ніколи я не присипляв себе думкою, ніби мене любили – ті, хто любив – заради мене самого, однак належної оплати, зокрема й від видавництв, добивався завше, аби мої розрахунки зі світом не видавалися надто односторонніми.
– То я піду, молодий пане? – спитала Жофі. – Чи я казала ще щось, чим ви хочете мені колоти очі?
– От дивлюсь я на вас, Жофі, – вів я далі, – і бачу: ви дуже схожі на Фрідріха Великого. Кажуть, ніби якось на полі битви він перегородив шлях своїм воякам, які тікали від ворога, і закричав: «Що, собаки, хочете жити вічно?!».
– Я не знаю нікого з таким найменням, – відказала Жофі. – От на Чевському шляху, справді, мешкав один бляхар на прізвище Великий, але його звали Бела… до того ж він уже давненько емігрував до Відня. А з ваших слів, молодий пане, я зрозуміла, що пан цей Фрідріх сам своє гівняне, перепрошую, життя, ще й як цінував! Безперечно, хотів пережити своїх вояків.
Оце ж бо і є демократія, подумав я, коли для старої служниці власне життя важить так само, як і життя імператора?
– Певно, що хотів, – мовив я. – Достоту, як і я – вас, правда, моя старенька?
Жофі подивилась на мене і знову засміялася.
– Ну, нехай так, – мовила.
– А чого це ви в такому доброму гуморі, стара відьмо? – спитав я.
– Жив у нашому селі, – мовила Жофі, – один господар, зі швабів, так ото на кухні в нього, над плитою, висіла гарно розмальована хустина з одним швабським висловом, мені якось його розтлумачили. А йшлося там ось про що, молодий пане: звідки прийшов, не знаю, куди йду, не знаю, та дарма, я все одно веселюся… І годі вам бебехати пальцями по шибці, ще розіб'єте.
У дверях вона обернулася.
– То що не так з цією дівчинкою?
– Атож, дівчинка! – передражнив я. – Якщо моя бездоганна пам'ять ще мені не зраджує, вона вже півроку як у шлюбі. Йдіть у своїх справах, Жофі.
– Йду, молодий пане, – відповіла стара, однак навіть не ворухнулася, вочевидь хотіла побалакати. – Вона ще зовсім дитина, молодий пане, треба з нею м'якше. Вже не кажучи про те, як вона вас любить, молодий пане.
– Мене? – здивувався я.
– Вас! – підтвердила Жофі. – Так уже ж поважає, що не насмілюється й вигляду подати. Ото позавчора питає: «А чи правда, матусю Жофі, що мій бо-пер – найбільший письменник Угорщини?»
– Дурниці, – кинув я роздратовано. – А вас вона, виявляється, називає матусею Жофі?
Жофі озвалася так само з дверей.
– Кажу ж бо, вона ще дитина. Такі маленькі ніжні горобчики потребують ласки, молодий пане.
– А звідкіля ви взяли, що вона мене любить?
– Тільки не виказуйте мене! – попросила Жофі. – Вона, молодий пане, попрохала мене розшукати ваше фото, вставила його у красиву золоту рамочку і повісила над своїм ліжком.
– Над ліжком? Та годі вам, ідіть до дідька, стара звіднице, – мовив я.
Порівнюючи з минулим, я бачу, що наразі Жофі раптово почала старішати: не лише ноги, а й дух її втомився. Від цього вона стала говіркішою – як, либонь, і я, що й видно з цих нотаток. На схилі літ людина словами заміщає відсутність думок – зверніть увагу, з якою диявольською швидкістю слова застрибують на їхнє місце! Не раз зі мною – зазвичай в усній бесіді – траплялося так, ніби я читаю завчасу підготовлений, видрукуваний у моїх мізках текст, особливо коли хочу казати правду. Хоча заспокоює те, що моє перо поки що рухається завдяки власній енергії. Але доки? – питаю себе інколи, і слід визнати, не без тривоги. І чи зауважу я це згодом, коли розм'яклість моєї черепної коробки перейде на кінчик мого пера? Коли зупиниться його рух, хто мені скаже про це? І чи повірю я? Розраховувати на співчуття не варто, хвацька молодь наступає на п'яти. Це зміна поколінь: однак чи весела це забава для того, кого замінюють?
Звичайно, я поки що міцний, навіть якщо моя пам'ять іноді потребує підпори, – вважав я тоді.
Наступного дня, коли Тамаша з дружиною не було вдома, я піднявся до їхнього помешкання. Кімната охайно прибрана – видно, що тут живе Тамаш, але видно й те, що він одружений; через прочинені двері ванної кімнати я помітив батистову нічну сорочку з мережаним комірцем, що сохла на плечиках. Фото висіло на стіні навпроти дверей до ванної, над їхнім ліжком. Мене це не тішило. Я був зображений у задумливій позі, підборіддя спиралося на долоню, мовби розмірковував: а чим, власне, займаються в ліжку піді мною ці двоє? Погляд мій замріяний, певно, я ніяк не можу здогадатися. Або ж марю про інший світ, у якому нагромадження твердих тіл зникає, віддаляючись до інших неземних сфер? Ні, сказав я собі, це не в моїй манері бути вічним свідком, хай тільки й двовимірним, нічних фантазій молодих істот, я завжди недолюблював роль вуаєриста [15]15
Voyeur– спостережник (фр.), йдеться про сексуальне збочення.
[Закрыть]. Є тут суто фізіологічна несумісність: що робити мені, двовимірному, серед тих, хто живе у трьох вимірах? Для чого і яка користь мені з двох вимірів дивитися, як оголюється струнке красиве дівоче тіло?
Ось Каті скидає туфлі і, не дивлячись, звично знаходить вузенькою ніжкою домашні капці.
Ось скидає спідничку – я бачу це зі стіни, – спідничка на мить затримується на стегнах, потім, ніби поборовши вагання, сповзає донизу, огортаючи хвилястим обручем тонкі гомілки.
Це можна порівняти з тим – кажу я собі на стіні, – як вдала фраза огортає думку.
Вона носить колготи, а не панчохи, про це я теж можу довідатися зі стіни.
Що ми знаємо про жіночу сором'язливість?
Кидаючи замріяний погляд зі стіни водночас і в своє минуле, що пропонує мені стільки різноманітних варіантів, я бачу: ma belle-fille роздягається ніяковіючи, соромлячись навіть свого молодого чоловіка. Вона ховається за відчиненими дверцятами шафи, але дзеркало, на щастя, дає змогу мені побачити її по-дівочому незграбні швидкі рухи. Гадаю, вона не підозрює про зрадливість дзеркала.
Тонкими пальцями Каті розстібає білу блузку, випростує з неї обидві руки й кидає блузку на дверцята шафи. Три перламутрові ґудзики миготять в електричному світлі. Ma belle-fille кидає зверху бюстгалтер, ґудзики гаснуть. Я заплющую очі на стіні.
Тепер вона стоїть гола, маленькими грудьми просто до дзеркала. Плечі худенькі – ще дівчинка, сказала про неї Жофі, – я чітко розрізняю впадинку під ключицею, волоссячко під пахвою. Невеличкого темного острівця в короткому дзеркалі, що сягає лише низу засмаглого живота, однак не видно. Наслинивши вказівний палець правої руки, вона проводить ним спершу під правим, а тоді під лівим оком: так вона готується до ночі.
Ну ось, кажу я сам до себе на стіні, вона зникла з дзеркала. Вже в ліжку? Ні, ще сидить на стільці, весело погойдуючи голою ногою. Зі стіни я не бачу її лиця, вона повернулася до мене білою спиною. Та я ще трохи зачекаю – лише доти, поки вимкнеться світло й спалахне тіло, й вона лежатиме в ліжку, притиснувшись до стіни, щоб лишити для свого чоловіка, мого сина Тамаша, місце – поруч з собою, над собою, під собою, в собі.
Зупинімося! Й вибачте мені: я зійду зі стіни. Не бажаю щодня спостерігати цю сцену, хоч би й у темряві, – сказав я собі, – це мені не пасує, та й радості в цьому мало. Вернімося на своє місце, до письмового столу: за ним, можливо, мені ще вдасться раз-другий напнути на себе пишні шати на взірець жовтневого вбрання моїх пашаретських дерев.
Отже, я зняв зі стіни портрет, забрав до своєї кімнати і замкнув у шухляді письмового столу.
Тамаш з дружиною повернулися додому в обід; не минуло й п'яти хвилин, як у двері обережно постукали. Я вдав, що не чую. Знову стукіт, так само скромний, однак у тиші кімнати він так різонув по моєму серцю, ніби дитяче зітхання.
Ma belle-fille стояла у прочинених дверях, трохи нахиливши голову, стиснувши коліна. На ній була волошкового кольору костюмна спідниця й та сама біла блузка, верхній ґудзик якої вже був розстібнутий; її волосся трохи розкуйовдилося, ніби вона похапцем скинула свого червоного оксамитового капелюшка.
– Бо-пе-е-ер, – мовила вона, явно хвилюючись, – любий бо-пер!
– Прошу, що вам?
Оскільки вона не відповіла, я знову схилився над рукописом.
– Я не люблю, коли вранці мені заважають працювати, – мовив я, не обертаючись. – Це стосується також так званого тісного сімейного кола! Наш домашній розпорядок досить простий, за стільки часу вже можна було його засвоїти.
А що за мною й далі панувала тиша, можна було припустити, що моя гостя непорушно стояла в дверях, я обернувся. Ma belle-fille була, мов напнута струна, внутрішнє тремтіння якої непомітне, однак зрозуміло, що задзвенить від найменшого дотику. Вона стояла випростана, тісно стиснувши коліна й високо звівши голову, дивилася мені просто у вічі: вона була чарівна.
