Текст книги "Любий бо-пер!.."
Автор книги: Тібор Дері
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)
У цей період я переглянув навіть свої найдрібніші домашні звички і з садистською насолодою поскручував в'язи їм усім, чи майже всім. Таке неземне задоволення міг відчувати лише кат, по черзі рубаючи голови своїх жертв закривавленою сокирою. Не перераховуватиму усі свої подібні замахи, аби не набриднути моєму читачеві, тобто собі самому. Звички окремої людини не аж так цікаві; їхнє значення зростає тоді, коли їх засвоюють інші, коли примхи однієї людини поширюються, як заразна хвороба, і стають всенародними чи національними, як, приміром, у нас на батьківщині заняття літературою. Писання-читання: пишемо ми всі, а дехто навіть читає написане, перед тим як віддати до типографії.
Мої особисті навички скромніші, тому не думаю, що вони можуть стати загальнонаціональним надбанням. Лише задля прикладу й, либонь, документальної цінності я згадаю про свою звичку вранці, після душу – який також був моїм суворим ритуалом – щодня вживати для гоління інше мило чи крем, щоранку, беручи з полички над умивальником, за суворо встановленим розпорядком, відповідний тюбик чи спрей, а далі так само поденно чергувати західнонімецький, французький чи вітчизняний лосьйони. Я улягав не своїм космополітичним схильностям – слово честі! – я лише прагнув урізноманітнити щоденну нудьгу гігієнічних процедур, намагаючись навести певний лад у мініатюрній історії повсякдення, тобто приборкати свої анархічні пориви, що таяться за несподіванками. З часом я так у цьому наловчився, що вже на шляху до ванни знав, що цього дня на черзі австрійський крем «Еліда», другий справа на поличці, а після гоління французький лосьйон «Екіпаж», що стоїть поряд. І якщо іноді все ж траплялося, що пам'ять мене підводила, мене охоплювала така божевільна тривога, мов якогось дипломата, що загубив шифрувальний код держави.
Ну що ж, годі грати в ці ігрища, сказав я собі через тиждень чи два після тієї фатальної для мене зустрічі з тестем, коли, оговтавшись після першого потрясіння, я вирішив влаштувати генеральне прибирання й зміну режиму. Набувати старечих звичок ще не час. Я ще встигну побути старим шкарбуном. Добре, нехай будуть звички, але за умови, що людина завжди матиме змогу їх змінити. Право на звички і їхній сенс визначаються їхньою корисністю; якщо ж вони обмежують нашу свободу, від них треба відмовлятися. І тому не пощастило поличці у ванній: за мить я розкидав, розштовхав у різні боки тюбики, флакони, сухі й пінисті креми, помазок, бритву, мовби хотів помститися світовому порядку за якусь одвічну кривду. І навіть заспівав на весь голос, як у ті далекі дні моєї юності, в героїчну епоху обливання крижаною водою.
До речі, ще й тепер після теплої води я приймаю холодний душ.
Охоплений жагою неофіта, ще того ж таки дня, вийшовши з ванни і сівши до столу снідати, я вирішив поквитатися з моєю економкою Жофі. Поки вона подавала сніданок, я уважно оглянув, навіть крадькома понюхав її, думаючи: коли ж я нарешті відвикну від цієї старушенції з її кислим запахом. А може, існують звички, які годі відсікти, адже тоді кровоточитиме щось тонше і глибше. Бо так одразу й не скажеш: це вона стала моєю звичкою, чи я її?.. А втім, поки що я залишив це питання без відповіді. Вона потрапила до нас, коли я був підлітком, і якщо ми – переживши і матір мою, і батька – не повбивали одне одного впродовж минулих, вже й не знаю скількох там, літ, якщо я не прибив її ніжкою від стільця, а вона не підсипала отрути в мою каву чи підливу зі шпинату, то ми подаємо такий блискучий приклад людського довготерпіння й смиренності, що його варто міфологізувати: нехай він стане взірцем для всього людства. Отож поки що я не проганятиму мою стареньку. Цією тезою я завершив сьогоднішню ранкову медитацію, спостерігаючи не без відрази, а насправді зі щирим полегшенням за її уповільненим човганням довкола столу, асиметричними рухами старечих метушливих рук, доки вона накривала сніданок. Однак її теж обпекло тим очищувальним вогнем, який запалив я того ранку під собою. А може, дісталося лише мені?
– Ви знову принесли мені це старе горнятко?
Стара промовчала, гадаючи, що їй почулося.
Блакитне пузате горнятко в блакитний горошок лишилося мені від матері. З часу її смерті я пив з нього вранішню каву з молоком, точніше, мене напувала Жофі, очевидно, на знак особливої люб'язності.
– Ви не чуєте, що я кажу?
– Чути я чую, – пробурмотіла вона, підсовуючи горнятко мені під носа, – лише не розумію, що ви цим хочете сказати. Чим вам не догодило це горнятко?
– Тим, що набридло мені.
– Як може набриднути горнятко рідної матері! – обурилася стара. – Молодий пане, вважайте, бо Господь вас покарає!
Я здивувався, бо на таку логіку не розраховував. Ось які протиріччя вміщує людська душа! Які ж спогади зберігає старенька про мою матір і що так любила вона в ній – у тій, кому мала прислужувати? Ну, звісно, розмірковував я сам з собою, якнайдалі відсовуючи горня, – якщо нам судилося бути лакеєм, то витерпіти себе самого в такому випадку можна, лише полюбивши накладені на нас пута. Але закликати Бога на захист якогось дурного горнятка?
– Хіба в Бога нема інших справ?
– Посоромилися б, молодий пане, – мовила стара жінка, вперто підсовуючи горнятко до мене. – Ви круглий сирота, як бур'ян при дорозі, ні батька, ні матері, й дружина вас покинула, а хочете ще й пам'ять знищити?
– Заберіть від мене це горня, Жофі, – мовив я, – не бажаю його більше бачити. А в спогади я стану занурюватись, коли постарію.
– Ви й так доволі старий, – гостро відрізала Жофі, наставивши на мене свій гачкуватий червоний ніс. – Ще чогось чекаєте, молодий пане?
Я засміявся.
– Як гадаєте, скільки мені років?
– Нічого гадати, бо я знаю напевне, молодий пане, – відповіла жінка.
Вона була налаштована войовничо, вочевидь, уночі їй добряче дошкуляла подагра.
– Нічого ви не знаєте, – мовив я. – Звідкіля вам знати, коли я й сам не знаю. Чи ви шпигуєте за мною?.. З останніх сил дошкандибали до районної ради, аби довідатися про рік мого народження?
На цей раз вона змовчала, не заспокоїлись тільки її очі; спершу вона їх опустила, потім поволі підняла знову, й, ніби жаліючи мене, надовго втупила в мене свій блякло-блакитний погляд.
– Молодий пане, – мовила вона перегодом, – не можна обманути старість. Кликали її чи ні, а вона тут як тут. Якби ж то молодий пан не боровся з нею, а спокійно прийняв те, що йому відміряв Господь…
– Жофі, – мовив я. – Не завдавайте Господові зайвих клопотів!
– Це для нього не клопіт, – тихо озвалася жінка. – Я бажаю лише, щоб життя молодого пана було спокійнішим і він не переймався незворотним. Якби ви погодилися з тим, чого вимагає ваша природа…
І знову цей довгий співчутливий погляд на моєму обличчі…
– …стосовно ж вашого віку…
– Чого ви вчепилися в мій вік, стара відьмо?
– Добре-добре, не нервуйте! Пийте свою кавусю, поки тепла. Не бійтеся, я вже недовго набридатиму вам своїми розмовами.
– Не залякуйте мене! – мовив я. – Та поки ця скорботна мить ще не настала, заберіть звідсіля це горнятко! І від сьогодні приносьте мені каву в щораз іншому горнятку, чашці, філіжанці, щодня в іншій, ми зрозуміли одне одного?
Стара знову опустила очі і я зауважив, що навіть їхній колір змінився. Та поки її тремтяча рука тяглася до горнятка, я встав, схопив його і жбурнув у куток. Це було гарне міцне горнятко, воно розлетілося на три чи чотири друзки.
– Аби вас не мучили докори совісті, Жофі, – сказав я. – Це справедливіше: заплановану брудну роботу людина має виконувати власноруч.
Я вже згадував на початку цих нотаток, що сімнадцять чи вісімнадцять, а то й дев'ятнадцять років ми живемо самотньо, удвох з моїм сином; та це потребує уточнення. У ранньому підлітковому віці Тамаш декілька років перебував у Швейцарії, спершу у доктора Шмідта, в пансіоні Святого Галлена для хлопчиків, де він мав вивчити німецьку мову, а потому ще кілька років у своєї тітки, в Женеві, з метою засвоєння французької. Кажу як є: на якийсь час я прагнув його спекатись. Моя квартира була занадто переповнена дитячою жвавістю, а головне – галасом. Водночас з віком, так я вважав, я змушений був дедалі більше уваги приділяти створенню робочих умов для свого пера й спокою фізичного існування. Інакше кажучи, я дуже зніжився. Чи міг я собі це дозволити? Не варто плекати ілюзій, думав я тоді: якщо людині за сімдесят, вона має право бажати собі якогось від себе послаблення, повертаючись при цьому до всіх своїм колючим боком. Та все до міри: ходити в капцях не варто навіть удома, а корсет самодисципліни можна послаблювати лише уві сні. Як видно, мій розум ще цілком ясний, світ емоцій не згас під флером старості, хіба що, либонь, менше стало в мені співчуття, а натомість додалося зловтіхи, адже мене дедалі більше дратує людська самовпевненість. Вгору до Місяця? Ще вище? Жодна ракета не здійме нас на таку висоту в безкінечність, де б не супроводжувало її, чіпляючись за останню сходинку, людське марнославство, не випереджала б заздрість. На якій же планеті, питаю я себе, скоцюрбиться останній скелет людського роду з вимерзлими сльозовими мішечками під порожніми очними впадинами?
Я, хоча й назагал не славлюся скромністю, та й гонор маю більший, ніж належить, цілком би вдовольнявся тими невеличкими сюрпризами, що їх пропонує нам земна куля. Сни мої, однак, не знають перепон, а тому нездійсненні, хоч я вдовольнився б здійсненням – ото була б радість! – найневибагливішого з них: якби мені вдалося, наприклад, помирити Йожефа Кеттауера, мого сусіда зліва, з Іштваном Барцою, моїм сусідом справа, які через переставленого кимось сміттєвого бачка мріють прибити один одного ступкою чи лопатою для вугілля. Я був би вражений, якби Господь дав мені стільки розуму й терпіння, аби це здійснити. Вибратися кудись далеко я і в сні не наважився б. Ну, хіба одним будинком далі чи ближче по вулиці, чи в час пік про-їхатись автобусом, чи наблизитись до конторського столу якогось керівника. Сісти, зрештою, на електричку й побувати на пахучій [4]4
Йдеться про урочисті богослужіння у святкові дні, на які сходилась «чиста», напахнена публіка.
[Закрыть]месі серед богомільних бабусь. А от перетнути кордон я не здатен навіть поглядом. Мені не вистачило б усього життя, аби перерахувати, під скількома кутами перетинаються ворожі людські наміри, і скільки бальзаму та бинтів потрібно, аби вилікувати, відшептати хоча б підсвідомі рани кожної людини.
Повторюю, я гніваюсь, хоча, буває, й пащекую, бачачи незбагненний колообіг абсурдності. Чи замість нарікання ліпше впасти у відчай, а отже, карати самого себе?
Варто мати на увазі таке: якщо я вже не шкодую інших, то себе й поготів. Коли я обурююсь, бачачи, чуючи чи читаючи щось у газетах, я маю пам'ятати, що воно спрямоване аж ніяк не проти моєї печінки чи сльозових мішечків, і не обов'язково, що саме до мене волають за словом справедливості. Не я вершина світу. І дуже вірогідно, що цей світ обертається не піді мною, а значно вище. Що двом скрижалям Мойсея, у кращому випадку, знайшлося б місце в гумористичній рубриці «Мадяр Немзет», та й то без особливого успіху. «Не бажайте… у ближнього свого…». То й не бажайте! «Не вбий!». Ха-ха: усміхнеться читач, якщо він не перегорнув сторінку раніше.
Якось, коли ще мій син Тамаш був у Швейцарії, до мого помешкання з'явилася одна молода письменниця. Незважаючи на мої прохання до редакції не давати нікому номер мого телефону та адресу, не минало й тижня, щоб у мої двері не постукав якийсь непрошений гість. Молода пані Сільвія Вуковіч стверджувала, що адресу вона отримала від мене особисто. З огляду на свою блискучу пам'ять, я це заперечував.
– Як же так, панночко, – відбивався я, – моя пам'ять мені ще не зраджує, я ще можу назвати дівоче прізвище моєї матері, і навіть не забув рік її народження, тож…
Очевидно, вона потрактувала мої слова як самоіронію, бо усміхнулась.
– …ви допускаєте, що я міг би забути про зустріч з таким чарівним створінням, як ви?
Що й казати, вона була на диво чарівною.
– Метре, ми зустрічалися в редакції «Уй Іраш».
– Не називайте мене метром!
Вона знов усміхнулась.
– …звідтіля ми вийшли разом, і ви були такі ласкаві, що трішечки провели мене, згадали?
Вона ще раз усміхнулась. Якби не ця посмішка, я випровадив би її, хай би якою красунею вона була. Але ж брехуха: я не зустрічаюсь з авторками, адже боюся їх, як вогню. До того ж пані Сільвія – яку я в мить своєї хвилинної слабкості трохи згодом називатиму Сільвою – звивалася усім тілом, мов змія, від чого в мені все теж рухалось і звивалося. Вона нагадувала мені колись побачену співачку з шоу, словом, не лише не збуджувала мою чоловічу силу, а – навпаки – гасила її, як зрештою і її дещо протяжний, солодкавий, тоненький голосок, від кожної модуляції якого в лице співбесідника бризкала крапля штучного меду. Я несамохіть обтер обличчя.
– Вже пригадуєте, чи шо?
– Ви народилися в провінції, панночко?
– Шо ви, метре. Тут…
– Без метра!
– Ох, вибачте, цьом-цьом. Я народилася тут, у цьому чарівному Будапешті, просто обожнюю його. А чому ви питаєте?
– Якщо ви народилися тут, то звідкіля взялося це «шо», – відказав я мстиво, передчуваючи свою поразку. Вона була дуже красивою жінкою. – Можливо, десь в Балмазуйвароші так кажуть, однак у Пешті…
– Ви чудо, – мовила жінка. І посміхнулася.
– То коли ж ми могли зустрітися в «Уй Іраші»? – спитав я. – Поможіть, прошу, моїй чудовій пам'яті.
– Влітку, – відповіла молода пані. – У серпні.
Вона знову брехала, бо влітку мене в місті не було. Чи, може, був? Та байдуже, і чому б їй не збрехати? Ця вигадка, власне, є вибаченням за вторгнення без попередження, не що інше, як ввічливе визнання мого незаконного і невмотивованого прагнення лишатися самотнім серед людського шарварку. Це є, власне, визнання того, що з-поміж нас двох я сильніший, і що в тій нещадній боротьбі, яку провадять між собою люди, чоловіки й жінки, їй би слід накивати від мене п'ятами. Брехня – єдина можливість для слабких втриматися на цій землі, яку сильніші намагаються вибити з-під їхніх ніг.
– Ваша правда, панночко, – мовив я. – Без неправди людство вже давно вимерло б.
Вона усміхалася.
– Я не розумію.
Насправді вона розуміла навіть краще за мене. Адже була жінкою, до того ж жінкою того ґатунку, яка бреше не крихітними мізками, а всіма клітинками свого тіла.
– Великою помилкою морального кодексу людини, пані, – мовив я, звертаючись до неї, але адресуючи насамперед собі, – є те, що він засуджує неправду, яка, однак, є одним із найбільших здобутків людства. Без неї годі уявити які-небудь суспільні стосунки. Брехня поєднує будь-яку спільноту, яка без неї розпалася б на безголові закривавлені часточки. Брехня…
Молода жінка продовжувала посміхатися.
– Ой, як мило!
– …брехня, – вів далі я, нервово міряючи кроками кімнату і не розуміючи, з якого дива це роблю, – пом'якшує мораль, бо вбирає вигоду в пристойні шати і тому можна відстоювати свої – нібито справедливі – права у відносно сприятливих обставинах. Та вона не лише забезпечує зовнішню пристойність…
– Ой, як чудово, – знову озвалася вона. – Я думаю точнісінько так, як ви, тільки не можу цього сформулювати.
– Не сумніваюсь, панночко, що ви думаєте абсолютно так само. Отже, вигадка забезпечує не лише зовнішню пристойність, а й внутрішню, вона впорскує злагоду в наші вразливі серця, аби ми могли брехати й собі теж.
Нараз мені стало нудно й гидко.
– Власне, чого ви від мене хочете, панночко?
– Ой, дорогенький, – защебетала жінка. – Тільки щоб ви облишили бігати туди-сюди по кімнаті, бо мені кружляє голова. Не бажаєте присісти тут, коло мене, на канапу?
Вона усміхалася.
Усмішка мене обеззброїла. Виборсуючись із пелюсток цього вродливого, хоча й пересічного створіння, вона постала переді мною як одвічне єство: всезнаюча усмішка жінки. Незабутня, безпристрасна усмішка природи. Байдуже, з якою підступною метою її покликала на допомогу ця жінка – на кілька хвилин вона позбавила мене зарозумілості і сповнила блаженним усвідомленням своєї цілковитої нікчемності. Ну, й що з того, роблю я щось чи байдикую? Ну, й що з того, що старію й рано чи пізно вийду з ужитку. Єство й надалі зрідка усміхатиметься. На мить я став легкий, як безтілесна пушинка, бо весь тягар відповідальності покинув мене.
– Чого ви, власне, хочете від мене, панночко? – повторив я, приходячи до тями.
Та й чого мені ображатися, коли молода письменниця звертається до мене по допомогу? І задля підтримки свого ймовірного таланту у жорстоких місцевих битвах літературного життя як допоміжний засіб вона використовує свою вроду? Адже знає, що я маю певний вплив у цих літературних колах, від яких відгонить всіма запахами. До мого слова дослухаються, поважають, чи, принаймні, вдають, що поважають, і навіть бояться мене, хоча я всім чемно відповідаю на привітання. Словом, я potens [5]5
В силі (лат.).
[Закрыть], і вочевидь суперечило б так званому здоровому глузду, якби молода жінка не спробувала увійти, чи хоча б постукати у дверцята моєї потенції заради досягнення оргазму цілковито іншої природи. Боже мій, вона хоче стати письменницею, то хай нею буде. Рівень літературної продукції від цього суттєво не знизиться. Однак як же бути з моїм сумлінням? Або скромніше – з моїм смаком?
Чи можу я йому довіряти?
– Ой боженьку, я така зворушена, що метр таки прийняв мене, незнану, скромну письменницю. І я можу сидіти тут у вас на дивані… ви тут, зазвичай, спите, чи шо?
– Не шокайте, – буркнув я.
– Ой-ой, ви знову…
Але – усміхаючись.
– Я не можу зараз сидіти з вами, панночко, бо маю багато роботи, – сказав я. – Залиште рукопис і зателефонуйте мені за тиждень, доти я його, сподіваюся, прочитаю.
Та вона не зателефонувала, бо не пошкодувала часу з'явитися до мене особисто. Її рукопис не вартував нічого, геть нічого. Я проклинав усе на світі, читаючи його. От чорт, казав я про себе, чому в це прекрасне тіло не вселили такий самий чудовий дух; постала б нова герцогиня Сансеверіна. Однак духовності в ній не було ні на йоту. Навіть стільки, щоб можна було опублікувати її твір в одному з угорських журналів. Якби я був Ернестом Рануціо IV, пермським тираном з роману Стендаля, я б наказав стратити цю жінку, аби виправити фатальну помилку природи – дражливе поєднання тіла з порожнечею… Або ж велів би її отруїти: це було б куди приємніше, ніж розмовляти з нею!
Упродовж своєї довгої професійної кар'єри я звик казати правду в обличчя письменникам – перепрошую, свою думку. Ця роль найбільше відповідала моїм уподобанням. Для себе я теж не робив винятку… хіба що зрідка. Інколи, бачачи якогось симпатичного юнака, моє серце обливалося кров'ю, та я переборював себе. Чи не з цієї причини дедалі менше молодих письменників мають бажання зустрітися зі мною, аби поцікавитися моєю думкою про їхній доробок? Бридкий дідуган: очевидно, я видаюся їм саме таким. Здідів, де ж йому вгнатися за нами. В молодості, правда, написав пару кльових речей, та це було давно… Та якщо й залетить до мене іноді якийсь неопірений горобчик – на кштал цієї панночки, – щоб я дав йому напутнє письменницьке слово, то я й від цього отримую небагато радості. Горобчик теж.
Проте я, видно, таки старію, бо вже не тішуся зі свого правдошукацтва. Я стояв біля вікна, спиною до канапи, де всілася, вочевидь, моя відвідувачка, і дивився в сад, дивуючись зі своєї розгубленості. Що їй сказати? З чого почати? За моєю спиною почувся сміх, радісний, живий сміх.
– З чого ви смієтеся? – спитав я, не обертаючись.
– З того, як ви нервово барабаните по склу. Ой, чи не боїтеся ви мене часом?
– Люба панночко Сільвіє, – промовив я, – я прочитав ваш рукопис…
Та я спізнився: коли повернувся до неї, вона вже стояла гола, її одяг і спідня білизна були розкидані по кімнаті, прозоро-попелясті колготи опинилися на столі, прикриваючи мій щойно початий рукопис. Я назвав би це символічним, якби мав час і настрій для мудрування. Однак, як видно, не мав. Я всівся на бильце крісла й задивився на молоду жінку, що стояла біля канапи. Її тіло було досконале. Вона всміхалася:
– Ідіть сюди!
А я лише сидів і дивився.
– Така молода вродлива жінка – рідкісний дарунок для старого чоловіка, – сказав я. – Дозвольте мені ще трохи помилуватися вами. У мене тепло, ви не змерзнете.
Вона всміхалася.
– Ідіть же! – повторила вона знову.
– Ви божественно вродлива, – відказав я. – Невже ви гадаєте, що в мені ще стільки молодечого вогню, аби я стягнув з себе черевики, піджак, штани, майтки і в нападі шаленої жаги пошпурляв би їх по різних кутках кімнати? Я звик роздягатися повільно, розважливо, як осіннє дерево, що скидає листя.
– Та йдіть сюди вже! – явно нетерпляче покликала вона, розпростершись на канапі. – Побалакати ми встигнемо потім.
– Встигнемо. Але – про що?
– Вам краще знати, – провадила юна жінка. – Киньте мені сюди подушку, бо мені занизько. Оту, темно-червону, вона гарно пасуватиме до мого тіла, хі-хі.
Я кинув їй подушку і пересів у крісло.
– Як я зможу вам віддячити за любовні послуги? – спитав я, поки мій ніс лоскотав невимовний запах її тіла.
– Ви самі знаєте, – відказала вона.
Хай би що трапилось, вирішив я, розшнуровуючи черевики, рукопис я швидше проковтну, аніж передам далі. Навіть говорити про нього не бажаю. Упродовж життя я багато випендрювався, головно в часи своєї непередбачуваної юності, однак у професійних справах ніколи не виявляв ані своєї природної боязкості, ані хабарництва, ні насильства. І ця послідовна затятість, така кумедна в цю хвилину, мовби я зі своєю сивою головою й досі не проти годуватися з материних грудей, цілком неактуальна в нашу мінливу епоху! І зараз, сидячи в кріслі з однією шкарпеткою на нозі, з іншою в руках, я несподівано так роздратувався, що залюбки показав би сам собі язика: бе-е-е! Повторюю: я й досі не знаю, наскільки мізерна моя вага на терезах світу? Аби лиш вони не гойднулися, коли танцюватиму на них свій танок смерті? Невже й досі не набув необхідного досвіду цей сімдесяти-, вже й не знаю скільки там літній, добродій, аби навчитись не сприймати себе серйозно? Разом зі своєю трухлявою системою цінностей, яка протхнула всю квартиру кислим тліном старості?
– Перепрошую, моя люба панночко Сільвіє, – мовив я спроквола, – я знаю, я чванькуватий…
– Ой, та ніякий ви не чванькуватий! – вигукнула вона. – Ви радше зі своїм довгим білим волоссям нагадуєте пророка. Та зніміть же, нарешті, другу шкарпетку!
Пророка? Я зняв другу шкарпетку і шпурнув її в куток. Першу, разом з черевиками, кинув туди ж.
– Ой, який ви сердитий! – зойкнула молода жінка.
– Я не сердитий, а гарячий, пані, – проказав я, вішаючи за звичкою свій піджак на спинку стільця і стежачи, щоб він акуратно сів. – Мені шкода, пані, та ви маєте встати з канапи.
Жінка, як видно, здивувалася, однак встала.
– Що це ви все «пані та пані», – мовила вона, – чому не хочете перейти на «ти»? Я б могла бути вашою доцею, чи не так? Навіщо мені вставати з дивана?
– Я не волію кохатися на канапі, моя єдина любове, це суперечить моїм поглядам на велич кохання. Вже не кажучи про те, що це незручно, навіть негігієнічно. У правому кутку стоїть шафа, а в ній білизна. Прошу вас взяти білизну й послатися.
Далі настали кілька неприємних годин. Поясню образно: це нагадувало моменти, коли під час письменницької праці мені траплялися фрази, які я крутив, мостив, не маючи змоги дати їм раду, вдихнути в них душу, розставити всі слова на свої місця і закінчити. Звідки беруться ці неприємні години? Кат його знає. Чоловіча радість і смуток упереміш приготували в мені страву, додаючи в горщик сорому й гіркоти, крихту марнославства і ополоник егоїзму. Ні, я не наївся досхочу, та й іншим не дав наїстися. Дві нестачі дивилися одна одній у вічі. Не підлягає сумніву, що я відповідав за обидві, і коли, нарешті, вони з великими труднощами уклали такий-сякий мир, ніхто з нас не вдовольнився. Це була не перша любовна поразка в моєму довгому чоловічому житті, однак найболючіша, бо, либонь, остання. Бувають радості, за які треба платити надміру ганебним стражданням, і вони того не варті. Людина здебільшого відмовляється від них.
Відмовляється? Атож, тільки не від вершини. Довкола неї остаточно обвалюється вся гориста місцевість людського життя.
Однак тоді в ліжку з Сільвією я переймався не майбутнім, а лише сумнівними поточними хвилинними радощами.
Аби краще зрозуміти мої кумедні борсання: я не міг впоратися з фразою (див. вище). Хоча й не квапився. Внутрішньо я вже достатньо визрів завдяки настирливості прекрасної молодої жінки, однак лише після того, як минув певний час, я здобувся на слово, відчувши, що фраза наповнилася тою силою й здатністю переконання, яку їй забезпечує перо гарного письменника. Що ж сталося, чому воно все ж пробуксувало? Чи вже сам початок був, у принципі, помилкою? Чи, може, перо моє вибрало таку тему, точніше, його було вибранодля того, до чого в мене не лежала душа? Я вже давно проминув той крутий підйом своєї життєрадісної юності, коли брався за кожну пропозицію, і так-сяк, краще чи гірше, завжди її виконував, однак нині я вже проминув і свій зрілий період, коли, засвоївши увесь попередній досвід – з самої тільки погорди! – міг писати майже все, що заманеться. Адже відомо, що в творчості, і не лише з жінками, рутина може замінити натхнення, навіть стати ним. Але повторюю: я вже пройшов такий період і на той час уже захопився підрахунком своїх забаганок. Ба навіть більше – відмовою від них. Я тричі продумував, чого мені кортить. Старість черпає свою енергію з негативу.
Можливо, у випадку з Сільвією, я помилився. Свою кавалерійську навалу, за якою, певна річ, приховувались тривалий досвід і практика, вона спрямувала на мою найгрішнішу сутність – чоловіче марнолюбство старечого віку. Переді мною стояла сліпучо красива оголена жінка, а я що? – мав на знак вітання припідняти капелюха і вийти зі своєї кімнати? Негативний приклад біблійних старців: старий, що, ойкаючи, тікає від Сусанни? Оцього вже не буде: в мені озвався найниціший з людських гріхів – марнославство. Тільки не це! Тож кохаймося з нею!
Відомо: коли фраза, за якою стоїть якась надміру складна думка, не дається з розгону, то потім її важко сформулювати. Людина переписує, шліфує її – адже має для цього душевну вправність, – однак фраза чинить спротив. Ми вдаємося до примусу, але марно. Заходимо з іншого боку, та не можемо дійти кінця. У вирі неймовірних зусиль не помічаємо, що вибрали хибний шлях, якусь непотрібну мету. Те, що тут висловлено, є не тим, що ми намагалися сказати.
Я раз за разом робив спроби, однак, певна річ, марно. І, певна річ, дедалі розпачливіше й безнадійніше, і щодалі невправніше. Моє самолюбство отримувало ляпаси по черзі з обох рук. Я відчував сором не перед Сільвією, а радше перед собою. Чому я зі своєю сивою головою вплутався в щось таке, чого, можливо, й не зможу завершити?
– Лягайте знову на спину, потихеньку, – мовила молода жінка. – І не думайте ні про що!
Багата палітра жіночої інтуїції підказувала їй поради, хоча, цілком можливо, допомагав і її досвід. Вона усміхнулася до мене, майже по-материнськи, і це заспокоїло. І найогидніші сучки, буває, відроджують чоловіків, що лежать поруч. Тож я підкорився.
– Лежіть спокійно! – продовжувала вона. – Не рухайтесь, не думайте ні про що! Порозмовляймо!
Тільки не це, – подумав я. – Краще полювання на левів у Замбії!
Зненацька в моїй голові блиснула думка: рукопис авторки – от з якого лиха я опинився тут у ліжку. Величезний тягар на моїй так званій совісті. Адже те, що я тут валяюсь біля неї, вже почасти означає зобов'язання. І одразу в мені мовби розлилося світло, запанувала ясність, яка запалила мою чоловічу хитрість та самообман. Фраза тому вислизає з мого пера, здогадався я, що спочатку треба виконати певне завдання. Я пишу не з доброго гумору й вільного вибору – тобто писав би, якби писалося, – а з примусу. Тому й нема успіху, бо я не бажаю – на знак винагороди – підтримати її рукопис. Я все ще дотримуюся старомодного, сміховинного кодексу честі. А десь насподі, у підсвідомості, мов глибоководне чудовисько, бовваніє рукопис.
– Лежіть собі спокійно! – порадила молода жінка. – Почекайте, поки само собою захочеться.
Я спалахнув гнівом. Захочеться?
– Помовч уже врешті! – відповів я. – Ти стільки базікаєш, що я не можу спостерігати за собою.
Вона всміхнулася.
– А цього й не потрібно. Спостерігайте не за собою, а за мною! Не треба займатися собою! Дозвольте собі все! Ви зараз не за письмовим столом.
На жаль, подумав я знічено. – Якби ж я там сидів!
Тиждень потому я написав листа Тамашеві у Швейцарію, мовляв, хай приїжджає. Бодай один мужчина буде в домі.
Варто додати: я розумів, що не тільки будинку, а й мені необхідна Тамашева присутність. Будинку він потрібен тому, що повітря в ньому стало просто-таки ядуче від суми моєї й Жофиної старості; тут бракувало молодого руху, аби нас остаточно не засмоктала затхла стареча тиша. Бо хоч би скільки я прискіпувався до Жофі, і хоч би скільки вона мені перечила, нам уже давно остогидли всі інтонації наших розмов, не кажучи вже про їхній сенс. Що ще могли ми сказати одне одному, як не до огиди пережоване протягом минулих десятиліть? Коли вже й невисловлені одне одному думки ми знали напам'ять.
А це ще й Жофі з деяких пір почала довбати мене, аби я забрав хлопчика додому.
– Привезіть додому хлопчика, молодий пане! – казала вона. – Хочу побачити його перед смертю.
– У такому разі ще встигнете, – відказував я. – Адже це ви будете вищирятися біля моєї могили, а не я біля вашої.
Стара засміялася.
– Не доведи Господи, – мовила вона. – Тоді я денно й нощно витиму над вашим надгробком, аж поки й мене не забере диявол.
– Диявол? – перепитав я роздратовано. – То ви й у пеклі намірилися мені дошкуляти?
Стара не відповіла.
– Балачки балачками, а дитину додому таки спровадьте, молодий пане, – попросила вона через якийсь час.
– Навіщо?
– Бо в домі потрібен чоловік.
– Ідіть до біса, старе бабисько!
Соромно згадати, але вона мене так розгнівала, що того дня я повернувся додому лише пізно вночі, коли напевне знав, що вона вже в ліжку. Ще бракує, щоб вона і в мої сни поткнула свого червоного всюдисущого носа і невгамовного, як помело, язика. Їй, бачте, замало оббирати мене до нитки, вона ще й сміється з мене? І то зверхньо, як дурноверхі дорослі з малої недосвідченої дитини: мовляв, пожди-пожди, колись і тебе життя навчить! Будеш і ти ледве ноги волочити. Ніби я зараз їх не волочу, до того ж щораз повільніше. А останньо в її голосі з'явилися жалісливі нотки: мовляв, бачу-бачу, що повільніше, врешті і в тебе, бідолахо, заростає тім'ячко. Годі й казати, що ревнива стара відьма точно вирахувала, відколи – а й справді: відколи?.. Бог його знає, – я не ночував поза домом, так само, як раніше вона своїм гачкуватим відьомським нюхом безпомильно визначала, коли я був у жіночому товаристві, і щоразу давала мені про це знати ледь помітним, мстивим посіпуванням ніздрів.