Текст книги "Любий бо-пер!.."
Автор книги: Тібор Дері
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)
– Перепрошую, – мовила вона. Її голос теж звучав, мов напнута струна.
– То що? – спитав я.
– Я не люблю, дорогий бо-пер, – сказала вона, – коли за моєї відсутності нишпорять у моїй кімнаті.
Я голосно засміявся: роз’ярена косуля. Ще почне буцатися, подумав я весело. Однак до кімнати не запросив, нехай постоїть там, у дверях!
– Катрін, – сказав я, – чи не маєте ви часом секретів від старої людини?
Вона зразу відчула зміну інтонації, я бачив це з її очей. Її обличчя було мінливе, як небо ранньої весни, найменша хмарка виднілася на ньому. Якби не таке шалене обурення, вона, можливо, й посміхнулася б.
– Катрін, – вів далі я, – від мене не варто критися. У моєму віці людина вже раз і назавжди складає зброю перед молодістю. Старі люди беззахисні, визнають вони це чи ні, і якщо вони навіть з мухами в голові, то й ті можуть лише злегенька вжалити. Який сенс приховувати щось від старого, котрий уже не здатен нападати, бо вже від усього відмовився й може нашкодити лише самому собі?
Визнаю, я зумисне перебільшив неміч свого тіла; мені було цікаво, якою мірою мені вдасться перехитрити її? Чи, радше, її серце.
Вона усе ще стояла у дверях.
– Хіба ви не здатні нападати, милий бо-пер, – мовила вона, відважно дивлячись мені у вічі. – Чи не ви вкрали в мене фотографію?
– Вкрав?
Вона почервоніла. Мені подобалося, як вона шаріється, і я не упускав жодної можливості, щоб спонукати її до цього.
– Ви сказали – вкрав? Хто вас виховував, панночко?
Тепер вона спалахнула рум'янцем аж по шию. Не відповіла, та її мовчання було рівноцінне удару кинджала. Я знову мало не розреготався вголос: оце гідна розвага, подумав я, – обмінюватись думками з немовлям. Навіть не знаю, у скільки разів я від неї старший; ще трохи, й не зможу підрахувати. Та правду свою вона відстоювала так вперто і войовничо, мов квочка – яйця.
– Катрін, – мовив я й сам відчув, що докірливо звожу брови, – я припускаю, що ви вже розкаялись у своїй мимовільній нетактовності, і якщо навіть не розкаялись, то ваше серце вже починає тривожитись. Я знаю, що на своїй швейцарській батьківщині ви отримали блискуче виховання, та з жалем бачу, що вас не навчили брехати. Казати правду не обов'язково, дівчино. Особливо старим людям, чиє життя вже наближається до завершення.
Я гадав, що тремоло цієї фрази зворушить її, та натомість я сам перейнявся нею. Очевидно, в майбутньому варто це пам'ятати, щоб не розчулюватись від власних рулад.
Однак Каті була вперта, хоробра дівчина, до того ж, можливо, бачила мене наскрізь.
– Бо-пер ще достатньо молодий, – мовила вона войовничо, – тому вам сміливо можна казати правду.
– Сміливо? – перепитав я. – Сумніваюся. Однак підійдіть-но ближче, сюди, до мого столу. Маю повідомити вам щось важливе.
– Ліпше я лишуся тут, у дверях – вперто сказала та belle-fille. – Дякую, але не хочу вам більше заважати.
Тепер я вже розреготався вголос.
– Заважати! – сказав я весело. – Коли така вродлива молода жінка ущедрює бесідою такого ветхого стариґаня, для нього це неймовірна радість, навіть, можна сказати, честь. А втім, хотів би дати вам деякі пояснення стосовно мого віку.
Згадуючи той ранок, коли я був ще досить свіжий як фізично, так і духовно, бачу – довгограюча платівка нашої бесіди ще й досі бринить у моїх вухах, – що цей обмін думок був необхіднішим для мене, ніж для завмерлої в дверях дівчини, яку я міг називати своєю невісткою. Я звертався до неї, однак промовляв до себе. Хоч я й усвідомлював, що не слід надто обтяжувати це чарівне створіння з трохи захудою шиєю і норовливим ротиком, мене охопила така потреба висловитись, яку відчуває вірянин у сповідальні, чи, ще гірше, душевнохворий на канапі психоаналітика.
Ніколи в житті я не міг вилити свою душу, а тепер наблизився до цього. Чи стало мені легше, вже не пам'ятаю. Чого ж тоді пишу ці нотатки?
– Любий бо-пер, – мовила Катрін, точніше, Каті, ще й досі стоячи в дверях, – прошу, віддайте назад мою фотографію.
– Аби ви циганською голкою проткнули на ній моє серце?
– Серця там немає, тільки шия, – відповіла дівчина. – Дуже прошу, віддайте її назад.
– А якщо ви проткнете мені очі? – спитав я. – Хто його знає, які небезпечні бажання рояться у вашій пустотливій дівочій голівці? Я хотів би довести до вашого відома, ma chère belle-fille, в чому різниця між молодими й старими, зосередившись на своїй, гідній жалю, персоні. Візьмімо, передовсім, час: він витікає зі старих рук, наче вода. І найобтяжливіша їхня турбота – скільки вони ще мають його в запасі; їхній організм – знають вони про це, чи ні – і вдень і вночі переймається цим питанням. Коли одна стара людина зустрічається з іншою, вона насамперед питає подумки: скільки йому ще лишилося? Я переживу його, чи він мене, хай йому чорт? Хоч як би я любив і поважав його, але мені хочеться опинитися позаду нього у тій понурій процесії, що просувається до раю. Тепер вам зрозуміло, панночко, чому я, відчуваючи катастрофічний брак часу, не в змозі приділяти належну увагу такій чарівній особі, як ви. Я займаюся собою, тобто своїми більшими чи меншими фізичними чи тілесними ґанджами, займаюся денно і нощно, майже без упину, і ні про що інше думати не можу, хоч як би прагнув відволіктися, одразу ж повертаюся до своїх негараздів. Інакше кажучи, я боягуз. Страх наповнює кожну мить мого існування. Клітини мого мозку переповнені страхом. Ви спитаєте, чого я боюся. Прошу вибачити уявну грубість мого вислову; відверте зізнання – то взагалі безсоромний жанр. Та я змушений вдатися до нього, щоб перепросити вас – іншої причини я не маю – за те, що на початку нашої розмови…
Катрін зненацька на два кроки підступила до мого столу.
– Але, любий бо-пер… – мовила вона наполохано й знову зашарілася.
– …за те, що на початку нашої розмови я дозволив собі різкіші вислови, ніж ті, до яких ви звикли у своєму впорядкованому швейцарському домі. Людина, яка змушена оборонятися, часто перебирає міру, тому не сприймайте як поганий тон занадто інтимний характер цього зізнання.
Ще один, уже майже довірливий крок до мого столу. І все ж я заманю тебе, сказав я про себе. І ще одне: «Але ж, любий бо-пер!..»
– Отже, ви питаєте, чого я боюся, – вів далі я. – А точніше, що мене лякає? Ви бачите, панночко, я посміхаюся, та це омана! Хоч би як смішно це звучало, та мене до самих кісток проймає жах, коли я бачу тріщини на своїй п'яті. Вона вся в тріщинах, але ця, яка тягнеться якраз посередині, палючо-червоного кольору – ніби саме пекло розверзлося в моєму тілі. Я знаю, коли кілька вечорів поспіль маститиму її вже не раз випробуваним кремом «Флогошан», вона згасне за два-три дні, та думка, що в моєму тілі раптом з'явився неконтрольований вхід, не полишає мене ані на мить і безугавно попереджає… про що? Що я помру?.. Смерть підморгує мені через цей отвір? Та годі, панночко, адже ми знаємо, що я безсмертний. Однак цьому переконанню суперечить той жах, що огортає мене у зв'язку зі спучуванням, тобто малопомітним для ока, та на дотик відчутним здуттям у животі; й хоча за годину-другу воно минає, я прокидаюся вранці з тим самим запитанням, яке ще несформовано б'ється в моїм мізках – що за підступна болячка оселилася в моїх нутрощах, які ніби налилися свинцем? Чи візьмімо зуби: чому вони німіють без будь-якої видимої причини, то верхній, то нижній ряд? Я вже й не скаржуся, що кожного вечора маю закапувати очі прівіном і підтримувати старе серце ізоланідом. Та чому, врешті, улігшись у ліжко, я спершу починаю кахикати, а потім хриплю й гарчу баритоном, мов пекельний пес; але марно я відкашлююсь, прочищаю горло, перевертаюся з правого боку на лівий, з лівого на правий – заспокоїтися вдається лише прийнявши кодеріт з ковтком холодної води. І варто тільки вимкнути нічник на столику, ноги одразу ж зводить судомою. Або праву, або ліву, іноді дві водночас, і хоч як я кручуся, як напружую м'язи, доводиться знову вмикати світло, яке ріже примружені сном очі, й стрибати на одній нозі навколо ліжка, проклинаючи момент свого народження. О, а що це за блакитно-фіолетові плями з'явилися на моїх крижах, ma belle-fille? Який злий дух залишив там відбитки своїх пальців, а може, долонь?
Дівчина вже за два кроки стояла біля мого столу. Не сміялася. Всупереч загальній думці я був тоді переконаний, що не Єву виліпили з Адамового ребра, а навпаки, адже саме жіноче начало є тією матерією, з якої на світ Божий виповз гомункулус.
Я не соромлюся визнати, панночко, думав я про себе, що ви цінніші, ніж ми. Стоячи по литки в багні, ви всотали в себе всю його силу, ваші жили увібрали всю тверезість, терпіння, стійкість багна. Ви не глумитиметесь над стражданням генія, хай навіть і надуманими. Ніжний погляд ваших очей, що в найкращі моменти нагадує сумирні коров'ячі очі, колись ще нас врятує… якщо все піде добре.
– Бачте, Катрін, – сказав я, – навіть така дівчинка, як ви, з розумінням і терплячістю ставиться до людей, хоч би їй і довелося здибатися з ними в найгрішнішу пору їхнього життя. Із вдячності, а також задля вашого заспокоєння, додам таке: не сприймайте серйозно те, що я вам щойно прокректав. Я не кажу, щоб ви не вірили жодному моєму слову, радше сприйміть сказане зі значними застереженнями.
– Любий бо-пер, – мовила Каті, – дуже дякую, що ви маєте до мене таку довіру. Я добре знаю, що надумані біди можуть боліти так сильно, як і справжні.
– Старих опосідають, звісно, не тільки вигадані нещастя, – сказав я. – Порепалася моя п'ята, чи я лиш так собі уявив, чи тільки боюся, що так станеться – кінцевий результат однаковий. Та ще більша небезпека на людей мого віку чигає з протилежного полюсу – вона в клітинах головного мозку. Це як у сполучених посудинах: що більше років, то більший вміст кальцію. Скільки часу я ще працюватиму, Катрін? Коли з моїх фіолетових, вкритих венами рук випаде перо? Вони ще не фіолетові, кажете ви?
Знову один невпевнений крок до мого столу, на лиці – порух напіввідкритих губ, на яких застигли невимовлені слова. Чи може бути щось граційніше від раптово завмерлої дівочої постаті?
– Багато ознак вказують на те, – вів я далі, – що й моя розумова здатність притуплюється. Я можу навести безліч доказів на підтвердження моїх спостережень, які незалежно від того, правдиві вони, чи ні, у підсумку дають змогу зробити висновок, що я старію. Прошу, мила Катрін, не дивуйтеся, що це мене досі вражає. Крапля води в річці не знає, де вона – ближче до витоку чи до гирла; в глибині душі я так само втратив орієнтацію. Точніше, не втратив би, якби час від часу, і то дедалі частіше, не отримував зловісні попередження. Я раптово встаю з-за письмового столу й сам не збагну, навіщо. Залишаю в рукописі недописану фразу, бо маю щось зробити, але що саме? Чи за цим «щось» криється ще щось? У моїй свідомості, до того ж неглибоко, шикується ціла низка невідкладних справ. Одна нікчемніша за іншу. Бракує часу з усім впоратися. Взагалі бракує часу. Написати листа. До вже написаного надписати конверт. Віднести його на перший поверх. Прийняти ліки за півгодини до їжі. Зателефонувати. Скільки справ, стільки ж загроз, і кожна постає в образі зведеного кулака, що мітить якраз у мій мозок. І кожну супроводжує зневіра, що не матиму часу, щоб її завершити. Завершити – перш, ніж помру.
Уявіть собі, люба Катрін, мені не стане часу, щоб випити проносний чай перед тим, як померти! Чи забуду віднести написане на перший поверх. У вічному сум'ятті я раз по раз підводжу свою прокальційовану голову від рукопису й обводжу поглядом кімнату – що ще я забув зробити? І взагалі: що я забув зі свого життя? Чи пам'ятаю ще дівоче прізвище своєї дружини? Другий рядок гімну? Та поки я, врешті, відшукаю відповідь в одній з мозкових клітин і, дещо вгамувавшись, знову візьму до рук перо, то забуду продовження незавершеної фрази, воно ніби провалилося у вапнякову яму.
– Я не вірю, – зовні схвильовано проказала Катрін, – любий бо-пер, я не вірю в те, що ви кажете.
– І добре робите, панночко, – відказав я, – бо, можливо, що все це лише напівправда. З іншого боку, ви чините недобре, адже сумніви – привілей старих, тоді як віра – молодих. Коли друге в людині займає місце першого, це є ознакою того, що склероз починає свою руйнівну роботу.
– І в це я не вірю, любий бо-пер, – мовила дівчина. – Ми, сучасна молодь, більше любимо сумніватися, ніж розчаровуватися.
– Що буде зі мною, ma chér belle-fille, – вів далі я, – коли я не зможу більше працювати? І зараз трапляється, що в час роботи я недописую останню літеру в слові, навіть цілий склад, а уява занепокоєно підказує, що далі пропускатиму цілі слова, навіть фрази. Тож сидітиму перед порожнім аркушем паперу і вдивлятимусь у нього, мов сліпий у дзеркало. Писання – це єдине, що мене досі розважає.
– Розважає? Не кривдіть себе, бо-пер! – гнівно кинула дівчина. – Не глузуйте з себе!
– Чи це щось усе ж більше, ніж розвага? – розмірковув я. – І я працюю всупереч присуду смерті? І хоч би якою марною видавалася моя спроба, можливо, це і є моє покликання? Моїм кволим пером вписати в закон примат життя над тліном? У хаосі явищ відшукати стабільність і тріумфально показати її зневіреному серцю людства? Щоби вкласти в руки надломлених і безпорадних єдину цілющу земну поживу – надію?
А що ma belle-fille вже стояла просто біля мене і я відчував бажання доторкнутися до її вузької білої руки з довгими пальцями, я рвучко встав зі свого крісла й підійшов до вікна, до своїх улюблених пашаретських дерев, які грайливо колихав вітер.
– Отаке-то, панночко, – сказав я, не обертаючись, – видно, це і є моє покликання – похвала життю, зі старістю включно. Бо запитую – чи є щось прекрасніше від життя, особливо його останнього відтинку? Коли людина вже не має нездійсненних бажань, бо їх вчасно загасили, і нема вже чого чекати. Бо з серця вже облетіли всі непотрібні почуття, з голови – всі судження, і людина стала така спустошена, як спорожнілий сміттєвий бачок. Коли ти вже лиш можеш човгати ногами, за умови, що твої ноги не скалічені ревматизмом, подагрою, звуженням судин, і коли ти рушиш до дверей, то невідомо, чи доберешся до клямки. А як доберешся – чи зумієш її відкрити. І коли увійдеш до іншої кімнати, чи зустрінеш там ще когось, окрім власної тіні? І коли, спаралізований, німий, благатимеш про евтаназію, чи зможеш показати кволою рукою, яку ледве піднесеш до горла, про яке спасіння тобі мариться? Повірте, панночко…
На жаль, Катрін не вміла володіти ані своїм язиком, ані молодими м'язами. Зненацька вона опинилася поруч зі мною, біля вікна, і я навіть не встиг отямитись, як вона стала навшпиньки і обома своїми тонкими руками обняла мене за шию.
– Але ж панночко! – сказав я.
– Мовчіть, бо-пер, – мовила вона, обпалюючи мене гарячим молодим подихом. – Як ви насмілюєтесь казати таке? Вам не соромно?
– Але ж, мила Катрін, я говорив не про себе, я лише малював на стіні, тобто в уяві, загальну картину старості. Певна річ, особисто про мене не йдеться, про це й мови нема. На що мені скаржитись? Абсолютно ні на що. На те, що в моєму житті вже нема кохання?.. Заради Бога! Ви спитаєте, що я маю натомість? А хіба його сповна не заміщає бездоганне травлення? Чи дало мені колись кохання стільки безтурботної радості, глибокого внутрішнього задоволення, як усвідомлення того, що я можу довіритися впорядкованості мого організму – певна річ, не без допомоги ліків? Повірте мені, панночко…
Та я не зміг продовжити далі, бо хоч якою вихованою була Каті, вона зненацька зайшлася плачем і, схилившись до моєї руки, вкрила її поцілунками. І коли я відсмикнув руку, вона кинулася мені на груди і мокрим від сліз, гарячим, милим личком притислася до мого обличчя.
– Неправда, – ридала вона, – неправда! Не вірте цьому! Ми турбуватимемося про вас, милий, любий бо-пер, не бійтеся, ми ніколи вас не покинемо.
Не знаю, скільки часу минуло після змальованої вище зворушливої сцени – як відомо, я не веду лік часу, навіть рокам. Здається – запорукою тому й моя досі блискуча пам'ять, – що ще тієї самої зими… чи наступної?.. я захворів і досить довго провалявся в ліжку, що зі мною траплялося вкрай зрідка, я сам навіть здивувався. Зв'язку поміж моїм віком і старістю я не виявив, адже гонконгський грип А-2 знищив набагато більше людей, ніж середньовічна чума, до того ж багато молодших від мене – тієї зими лише в Центральній Європі померло кілька сотень тисяч людей, – я ж, старий чоловік, лишився жити, хоч моя хвороба, як казали, дала небезпечні ускладнення.
Кажуть, що за високої температури я часто заговорювався. Але як вони знають, коли я говорив, а коли заговорювався?.. Не лише фізіологічний розчин озивається в людині, коли вона свої скарги формує в слова: розігріта до сорока градусів клітина також здатна на шалену відвагу. Я заговорювався?.. А може, казав правду? Можливо, розпечена клітина вибовкує те, в чому за звичної температури не наважується признатися?
Після свого одужання я з величезною підозрілістю дослухався, коли заходила мова про мій несвідомий стан і цитувалися мої гарячкові марення. Чи не видав я себе?.. Скільки часу минуло відтоді – майже вісімдесят років – як я з допомогою безкінечної пластичної операції з віри й розчарувань, фактів і міражів, правди й брехні зліпив у собі пластикову ляльку, що видавалася справжньою, і до якої я зрештою настільки призвичаївся, що нині можу ототожнювати себе з нею. Я доти грався у вірність, доки справді став вірним, у правдивість – доки став правдивим, у скромність – доки облущився з мене товстий шар марнославства, в порядність – доки половина країни довірила моєму перу своє душевне спасіння, в людинолюбця… – ну годі вже, годі, старий! І автотренінґ має свою межу. Бо мене ще обізвуть гуманістом.
Уявляю, як я в світло-блакитній піжамі з червоним від лихоманки обличчям лежу в ліжку, а довкруж благоговійне товариство: син, невістка, Жофі, лікарі, сестра-жалібниця, похитуючи головами слухають, які дурниці я мелю. Щастя, що не записали на магнітофон мої розпатякування про позамежний, тобто внутрішній світ. Либонь, вірили у хвацькість моїх легенів і серця, тобто в те, що видужаю. Я теж не підготувався до свого останнього передсмертного слова, яке згодом можна буде включити до збірки літературних анекдотів; очевидно, я ще не прагнув упокоїтись. Чи просто забув, що саме підготував світові як своє останнє напучування? Тим паче, що світ, як ми знаємо, цікавиться не видимістю, а фактами.
Найгостріший період моєї хвороби минув, одужання розтяглося на довший час, тому, за браком роботи чи інших занять, я мав змогу в напівзібраному стані приділити більше уваги своєму згуртованому сімейству і довколишньому світу. Про свою родину я, на жаль, можу сказати тільки хороше. Навіть не мав радості побурчати на них – хоч би раз-другий забули дати мені належний антибіотик чи інші ліки; вони так запеленали мене турботою про моє здоров'я, що я й дихнути не міг самостійно. Від свого взірцевого сина Тамаша я, певна річ, і не чекав іншого, але ж і запальне швейцарське дівчисько з видимою радістю схопилося за нагоду, аби – либонь, вперше в житті – допастися до того, що загальна думка іменує жіночим покликанням, тобто присоромленням і пригніченням чоловічої статі.
Так, я знаю, що в розпал моєї хвороби, коли висока температура іноді становила загрозу для мого старечого серця, Тамаш з дружиною перебралися ближче до мене, до сусідньої кімнати, ба навіть більше: син, коли я був перезбуджений, цілу ніч просиджував біля мого ліжка, в кріслі. Він такий. Більше за нього мене дратувала тільки Жофі, вона – коли молода родина вже перебралася на перший поверх – щоночі зазирала до моєї кімнати, аби перевірити, чи я ще не ґиґнув. Човгаючи, вона підходила до самого ліжка, зупинялася, довго вдивлялася в мене, а потім тихенько, буцімто оберігаючи мій сон, починала сміятися своїми беззубими яснами. Я знав, звідки ця зловтіха: мені все ж не вдалося її випередити. Хоча саме тоді, бувало, на мене нападала така величезна втома, що я був би не проти, аби все довкола нарешті вмовкло.
Тієї ж зими на Пашареті було багато сонечок, принаймні, в нашому помешканні. Може, цьому сприяла тепла погода, чи поновлення природної рівноваги – хтозна, достеменно й не скажеш; якийсь час вони стали моєю єдиною розвагою, інших справ у мене не було. Одне, сповнене суцільним довір'ям, заповзло на подушку, аж до мого лиця. Без будь-якого на те права. Можливо, саме в беззахисності їхня сила, а в незнанні – хоробрість? Наді мною, на білій стіні дрібні червоні рубіни то повзуть, то зупиняються, то розпрямляють хітинові крильця, ось один з тихим дзумкотом іде в піке на мій орлиний ніс, який у час хвороби стирчить, ніби антена, незвично високо виступаючи над опалими вилицями. Під час одужання моя чутливість загострилася й мене охопила нечувана ніжність до всіх живих істот, за винятком людини; я міг годинами гратися з божими сонечками, дозволяючи перебиратися з одного пальця на другий, спрямовуючи їхній рух, перераховувати у кожного чорні крапочки на блискучих червоних спинках. Якось за цією грою мене застала Жофі.
– Чого ви цілуєтеся з цією комашнею? – мовила вона сердито, взявши руки в боки біля мого ліжка.
– Погляньте, Жофі, які вони милі! – сказав я, простягуючи їй вказівний палець із схожим на краплину крові сонечком.
– Я знаю, – відказала Жофі, – чого вони вам полюбилися останнім часом. Влітку ви на них і оком не вели.
Я не зрозумів.
– Останнім часом?
– Недарма їх прозивають катіцами, – мовила стара. – Ця дівчина відбила вам розум.
Я дивився на її зморене старе обличчя, в його зморшках длубалися кігті стількох страждань, тож не дивно, що під ними закам'яніло й серце. Чоловіка й двох синів вона втратила у війну, єдина дочка померла від туберкульозу. Тож варто її пожаліти?
– Ви добре знаєте, Жофі, – сказав я, – що лікарі заборонили мені будь-яке хвилювання. Покиньте мою кімнату!
Чи вона забула – аж ніяк не забула! – що недавно… коли ж це було? – вона запропонувала мені взяти дівчину під свою опіку. І якщо ще тримала це в своїй голові – бо навряд, щоб таке випало з її пам'яті, – то яка лиха підозра, питав я себе, розв'язала її злостивого язика? Ревнощі загострюють жіноче чуття, і воно зазвичай їх, на жаль, не підводить, та хто б міг подумати, що це чуття – у даному випадку радше помилкове – мають такі добропорядні старі жінки. Їхні матки вже давно повсихали, а вони й досі заздрять? Та й що викликає заздрощі у цієї старої карги, яка давно вже перетнула межу людського віку, розмірковував я, – те, що я можу ще насолоджуватись чарами молодої жінки? Що випадок, чи, скажімо, гарний смак мого сина дав мені цю можливість? Що мої легені, мій ніс можуть розкошувати від ароматів молодого створіння? Що я ще вмію розпізнавати фей?
Та й чого я хочу від них?.. тільки їхньої присутності, не більше. Ні погойдування стегон, ні трепет грудей, ні пружності ніг, а те нематеріальне щастя, яким може наділити душу хіба простенька пісенька:
Ця проста пісенька, чия матерія – тільки голос; голос, матерія якого – молодість; молодість, матерія якої – радість. Я прошу небагато: омити моє старе серце в тій принадності, якою променіє ця молода, вродлива – можливо, дещо худорлява, жінка, – так безтілесно, що я майже забуваю про саме джерело. Навіть руки її не прагну торкнутися. Мені достатньо, що я можу поглядом окреслити її силует. Погладити її подих. У моєму віці людині вистачає просто усвідомлення того, що чи тут, чи там – скрізь світить сонце, й виповзти під його промені ми наважуємося, лише нап'явши на плечі чорну берлінську хустку Жофі.
Та були в моєму житті й суттєвіші радості, приміром, коли близький до одужання, я міг на півгодини вставати з ліжка, ми почали снідати удвох з невісткою – Тамаш уже ходив на службу. Жофі накривала в їдальні, Катрін чекала у своїй кімнаті нагорі, поки десь близько дев'ятої я піднімався на перший поверх. Вікно їдальні виходило на південь, і в сонячну днину освітлювало їдальню. Я садовив дівчину так, аби проміння падало на неї, вона того вартувала. Сонце освітлювало її рот, вологий від нічного сну навіть тоді, коли вивітрювався ментоловий запах зубної пасти. Вона наливала мені в чашку каву з молоком і її звична незграбність зникала завдяки намаганням бути дбайливою господинею. Вона розрізала мою булочку, мастила її маслом: ніколи за все своє довге життя я не відчував такої довіри до булочки з маслом. Й коли вона врешті починала їсти, я відводив від неї очі, бо не бажав безцеремонно вивідувати сліпучу таємницю її зубів та ясен.
– Почитати вам газету, бо-пер? – питала вона, впоравшись із повноцінним сніданком, що мав підтримати її плоть – чай, двоє некрутих яєць, шинку – й запалюючи цигарку. У ті часи я роками не брав до рук газети, бо навіщо?.. аби ще раз старими очима оглянути ту саму панораму світу, що змінюється лише в деталях?.. зануритися в брехню й облуду, що її прикриває?.. замислитися над муками ближніх?.. Ні, думав я тоді, гарно розважитися я можу лише в найтіснішому сімейному колі, та й то, буває, плакати хочеться. Цілком інша справа, розмірковував я після чергового нашого спільного сніданку, коли світ при-ходить до мене у вібраціях милого молодого голосу, а надто цього милого молодого голосу, від якого навіть злочини здаються не такими жорстокими; тож у той час я просив невістку читати мені поперемінно «Непсабадшаг» чи «Мадяр Немзет», або іншу газету, що втрапила до рук, а іноді, присмачуючи задоволення, слухав передовицю, яку вона виспівувала своєю дебреценсько-женевською вимовою.
Звісно, зовнішній світ манив мене й по-іншому. Я довідався, що в критичний період моєї хвороби тут побувало немало відвідувачів; багато з них, вочевидь, сподівалося, що в передпокої висловлять співчуття моїм рідним. Я вже згадував, що того року грип, тобто різновид гонконгського вірусу, скосив тисячі жертв; як представник мікрокосмосу він мовби повстав проти одноосібного панування людини. Як уже згадувалося, він узявся за мене, та покінчити зі мною не зміг. Під час моєї хвороби було повно гостей, проте в нападі людинолюбства я вберіг їх від споглядання моєї постелі, тож їх не впустили. Певне, сподіваючись на це, мене відвідав мій колега і друг Петер Кіеш, однак його чекало розчарування: я запросив його до кімнати. Не бажав позбавляти себе насолоди помилуватися його занепокоєним, співчутливим виглядом. Адже всім було відомо, що він страшенно боїться смерті.
– Ге, цього разу тобі вдалося виборсатися, старий друже.
– Вдалося.
– Слава Богу. Я чув, ти вже не заразний?
– Так кажуть лікарі. Тому й запросив тебе до кімнати. Хоча ніколи не можна знати напевне. А ти?
– Тримаюся.
– Не підхопив?
– Досі ні. Хоча…
– Я вже не заразний. На думку лікарів.
– Будемо сподіватися, – стурбовано мовив Кіеш і, на моє чимале полегшення, ще трішки відсунув назад стільця. Уважний читач, либонь, зберіг у пам'яті думку літературних кіл про те, що мій приятель Кіеш один з найнебезпечніших представників нашої національної літератури. Варто йому відкрити рота, як звідти, ніби з пульверизатора, в лице співбесіднику фонтанує цілий водоспад з дрібних крапель слини. Суспільна думка стверджує, що в його слині міститься величезна кількість солі й ензимів, тому вона така ядуча.
Відчуваючи спокій за свої очі й вуха, я намагався люб'язно розважати свого гостя.
– Отже, – мовив я, – гадаю, для мене небезпека вже позаду. А ти, однак, не можеш похвалитися гарним кольором обличчя, любий друже.
– Ти це зауважив? – спитав Кіеш з жахом.
– Ти блідий.
– Блідший, ніж завше?
– І, здається, схуд!
– Анітрохи, – відповів Кіеш, – Навпаки, погладшав.
– Це не здорово, – мовив я. – Я просто зауважив, любий друже, що твій вигляд змінився, а такі зміни в нашому віці є зазвичай передвісниками ще більших перемін.
– Що ти маєш на увазі?
– Нічого, – відказав я. – Люди плещуть язиками. Ти вже був у лікаря?
– Навіщо? І близько до них не підійду, друже. Пошесті поширюють саме лікарі, ти не знав? Лікарі – це гадюки, мій друже, що їх людина пригріла на своїх грудях.
– Не будь невдячним, – сказав я. – Врешті, тебе теж хтось із лікарів м'яко спроваджуватиме на той світ.
– Годі про це! – нервово кинув Кіеш. – Не люблю прикладів з власною персоною… Словом, ти вже поза небезпекою, і вже не заразний? Твій стан був справді такий тяжкий, як про це казали?
– Аж ніяк, – відповів я. – Незначне запалення легенів. Яке ускладнилось запаленням ниркової миски й серцевого м'язу. Для такого залізного організму, як мій, це сущі дурниці! А що про мене теревенили?
– У Спілці письменників бідкалися, що ти не зможеш…
– Не зможу виборсатися? Ти диви, там ще пам'ятають про мене?
– Про кожен твій подих, друже, – мовив Кіеш надзвичайно м'яко, його погляд надовго вкляк на моєму обличчі, ніби сподівався забезпечити мені постійний добрий гумор.
– Звісно, у Спілці про тебе знають все. Я довідався, що на найближчому засідання ми вибиратимемо почесного голову, якщо міністерство теж підтримає.
– А чому б не підтримати? – сказав я, ледь усміхаючись.
– Міністерству потрібна людина, яка на загал виступає в опозиції, та, по-суті, зробить усе, що від неї захочуть. Вони не знайдуть кращої кандидатури, як я. А ти б згодився?
– Чому б ні? – спитав я, вдаючи здивування. – Чому ж не згодитись?
– Поки що до цього не дійшло, – мовив мій приятель Кіеш, нервово бризкаючи на мене таким потоком слини, що я несамохіть аж відсахнувся, – пів Спілки хворіє.
– Я дочекаюся, поки вони одужають, – мовив я, – а далі, доки друга половина звалиться в ліжко і теж лікуватиметься, колектив у повному складі може віддати голоси за мене. Ну, що скажеш, хіба я сьогодні не сповнений любові до ближнього?
– Браво, – сказав Кіеш. – А ти взагалі читав?
– Читав.
– Гарне видання.
– Чудове.
– Жаль, що подався в поети й пише вірші. Міг би стати прекрасним прозаїком.
– А ще кращим редактором.
– Згоден. Має першокласний організаторський талант.
– Надто, коли облаштовує власні справи.
– Блискучий початок.
– Отже, журналістом теж…
– Чи в якійсь видавничій конторі.
– Книжковим агентом, друже!
– Браво. Всіх би охопив.
– Навчив би читати півкраїни.
– В першу чергу свої книжки.
– Дорогий друже, – сказав я, – на крутому підйомі, що веде в історію літератури, трапляються ризиковані повороти. Ми вирушаємо з долу, наділені талантом завбільшки з вістря шпильки – таких півтисячі в країні, – і, повертаючи то праворуч, то ліворуч, здобуваємо ті високогірні знаряддя, які допомагають нашому мізерному таланту досягти вершини. Серед знарядь насамперед слід згадати люб'язну, навіть захоплену манеру триматися, це присипляє пильність зовнішнього світу, за нею йде мудре базікання, щоб утримувати критиків на короткому повідку, далі пара ударів кинджалом в сідниці суперників, аби ті поштиво підскакували, бачачи наші кар'єрні успіхи. Якщо ж наш талант дорогою змаліє, регулярно розводитимемо його водою і, для противаги, модифікуємо нашу манеру: строгість і зверхність – найкращий спосіб прикрити духовне падіння, знаю по собі. Певна річ, є й інші різновиди розподілу ролей; доволі вигідною мені видається бойова позиція мовчазного письменника, який, чогось не знаючи, маскується під німого Сократа, й не висловлює того, що відразу стрельнуло в голову. Вдала також личина генія-психа, що з ножем у зубах, з блазенським ковпаком на голові, не гребує численними спробами самогубства, щоб тільки потрапити до шкільних підручників. Якщо геній проб'ється ще вище, до визнання усієї нації, навіть патріотів поза межами країни, тоді спрацьовує лірична обробка посібника з ентомології чи сексопатології…
