Текст книги "Зброя вогню"

Автор книги: Тарас Завітайло

Жанр:

Классическое фэнтези

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

Назад к карточке книги

Від видавців

Книжка, яку ти, шановний читачу, тримаєш зараз у руках, починає серію оповідей про дивовижних, непересічних героїв – і людей, і не людей, нечисть чорну й білу.

Наші далекі предки свято вірили, що, крім нашого, людського, світу, існує світ інший. Цей світ населений богами, духами, демонами, лісовиками, домовиками, русалками, вампірами, перевертнями й іншими істотами. У міфах, билинах, казках і переказах усіх народів світу вони дожили до нашого часу. Предки вірили, що магічний світ не десь далеко, на небі чи під землею – у пеклі. Ні, він поруч з нашим. Часто вторгається, показуючи то страшну, то смішну, а то й загадкову свою сутність. А може, і не вмер той старий світ? Може, це просто ми розучилися бачити його, чути його, спілкуватися з ним? Можливо, саме тому фентезі став таким популярним жанром у всьому світі, і сучасна людина, обтяжена мудрістю техногенної цивілізації, намагається побачити іншу, загублену нею сторону світу. Таємне знання древніх? Хтозна…

Ми щиро переконані, що ніщо в цьому світі не випадкове. І якщо ти, наш читачу, тримаєш у руках книжку, яка сама вибирає, у чий будинок їй потрапити, з ким завести розмову, – значить, ти людина нашого кола. Це коло поєднує тих, хто під звичною оболонкою життя намагаються побачити щось більше – справжнє обличчя світу. Внутрішню суть явищ і речей. Адже увесь світ зітканий з боротьби світла і темряви, добра і зла… І ми виткані з протиріч: пронизані світлом, просочені злом. На чиїй ти стороні? Де ти, з ким ти? Одвічні запитання. І наша книга – скромна спроба відповіді на ці запитання. А ще ти просто добре розважишся, посмієшся, подорожуючи з нами і нашими героями дивними місцями і просторами.

Звичайно ж, наше оповідання не має нічого спільного з історичною повістю. У ньому ти побачиш Україну козацьких часів, але це міфічна країна, і багато реалій побуту в ній також вигадані. Україна з’явилася в цій фантастичній книзі не випадково. Ми переконані в тому, що це найцікавіша, найромантичніша і наймістичніша країна у світі. Ми маємо глибоку і багату історію, міфологію, нам є чим пишатися, є що показати світові. Ми намагалися розповісти тобі про це, читачу. І ще – допомогти доторкнутися до України романтичної, загадкової і прекрасної.

Ця книжка – перша в довгій низці книжкової серії, що готується до видання. Ми будемо з тобою подорожувати нескінченним лабіринтом доріг і часів, змістів і подій, далеко в минуле і глибоко в майбутнє. Це світ, де співіснують козаки-характерники (чаклуни, що вміють, за легендарними переказами, проходити крізь стіни, чути і бачити на великій відстані, перетворюватися на тварин, заговорювати предмети і людей тощо), персонажі слов’янської і європейської міфологій, звичайні люди, а також демони, вампіри, знахарі, відьми, русалки і дідько знає що ще.

І ще кілька слів про авторів. Автор цієї книжки – молодий і талановитий письменник Тарас Завітайло. Ім’я і прізвище справжні, не псевдонім. Начебто сама доля визначила його творчий шлях – писати про Україну містичну. А крім Тараса, над книгою працювало, захоплено й азартно, усе наше видавництво, яке вважає себе повноправним співавтором. Ми гаряче обговорювали сюжети, нам навіть вистачало нахабства переробляти їх, придумувати нові сюжетні лінії, нових героїв і так далі, і так далі… Не можна окремо не сказати і про наших художників – Ніну Бридню і Володимира Кузнєцова, котрі матеріалізували (або, як хочете, візуалізували) найяскравіших персонажів, що полюбилися всій нашій дружній видавничій команді. Усе, аж до орнаментальних смужок, створювалося «з голови», а не «передиралося» з комп’ютерних кліпартів. Тобто наша книжка абсолютно «ручної роботи», справжній hand made, і ми сподіваємося, що продовження буде ще більш плідним. Звісно ж, якщо ти, дорогий читачу, нас підтримаєш.

Наша серія фантастичних повістей створена на основі української міфології, однієї з давніх та оригінальних міфологій світу. Безперечно, у цих книжках є багато персонажів, які видумав автор, але вони органічно вливаються в український міфічний простір.

Наші давні пращури жили у дивовижному світі язичницьких уявлень. Все навкруги було живим. Небо, Земля, Сонце та Місяць, Дерева й Кущі, Джерела й Ріки – все було втіленням богів та демонів. Той старий світ дожив і до наших часів – у прислів’ях та забобонах, у старовинних казках та легендах, навіть проник… у християнські обряди. Ще й сьогодні, у XXI ст. багато хто з нас стукає по дереву, плює через ліве плече, смикається від чорних котів, масово вірить у порчу та наврочення тощо. А ще слов’янські народи святкують давні язичницькі свята, такі, як Івана Купала, під виглядом святкування різдва Іоанна Хрестителя. У народній формі християнських вірувань майже всі світлі боги язичницького пантеону були замінені християнськими святими, їх власні імена були забуті. Так, Перун був ототожнений зі святим Іллею, Велес – зі св. Власієм, Ярило – зі св. Юрієм (Георгієм). А темні персонажі, демони поселилися у народних баладах, казках і повір’ях, стали невід’ємною частину оригінального українського фольклору.

У невеличкому глосарії ми подаємо деякі найхарактерніші образи цього давнього, забутого міфічного світу. А також найпоширеніші фольклорні уявлення наших пращурів.

ГЛОСАРІЙ

БІС – один із найпоширеніших слов’янських злих демонів, тобто божків (духів) нижчого рангу. У багатьох слов’янських мовах означає «страх, лютість, злість, шал». У литовській мові це слово також означає «страх, жах». Деякі дослідники пов’язують значення цього слова з назвою наркотичного напою, що вводив шаманів і ворожбитів у специфічний транс, в якому вони спілкувалися з потойбічними силами. У християнстві вважається, що біси можуть оволодіти людиною, і тоді вона стає «біснуватою». У Новому Заповіті описано вигнання цих нечистих духів Ісусом Христом. Для вигнання бісів з тіла людини і досі існує спеціальний обряд – екзорцизм, який проводять досвідчені монахи або священики. У наші часи такі ритуали проводяться, наприклад, в монастирі Києво-Печерської лаври.

ВІДЬМА – жінка, що має сильні надприродні здібності. Вірування у відьом особливо розвинуте в українському фольклорі, є його невід’ємною та своєрідною рисою. За народними уявленнями, відьми були родимі та неродимі (навчені). Родимі відьми народжувалися зі своїми здібностями, які, як правило, переходили в роду у спадок. Вони мали невеличкий хвостик, вміли літати, ворожити, накладати закляття, перекидатися різними тваринами та навіть предметами тощо. Вважалося, що родимі відьми не мають на собі гріха і, як правило, не застосовують свої здібності на шкоду людям. Навіть навпаки – іноді вони людям допомагають. Таких відьом часто у народі називали білими відьмами.

Інша справа з навченими відьмами. Вони довго навчались чародійству і були дуже лихими. Вважалося, що вони мають на собі великий гріх. Як правило, такі відьми тяжко помирали, бо грішна душа не могла відірватися від тіла. Тоді навіть розбирали стелю в хаті, щоб полегшити смерть.

Всі відьми за народними уявленнями могли впливати на погоду, насилати дощ або посуху. На полях відьми часто завивали різної форми закрутки з колосся для злої ворожби.

Слово «відьма» походить від індоєвропейського слова «відати, знати».

Віра в існування відьом притаманна слов’янам і германським народам. Дослідники стверджують, що у інших європейських народів замість відьом існують чаклунки, але це зовсім інші істоти. Відьми, на відміну від чаклунок і чарівниць, літають на шабаш (у нас – на Лису Гору, у Німеччині – на Блоксберґ) – розгульне бенкетування з танцями та ворожбою. Для цього вони варять магічне зілля, мастяться ним, завдяки чому і можуть літати.

Серед слов’ян відьми відомі, в основному, в поляків та українців. У Росії слово «відьма» майже завжди супроводжувалось епітетом «київська» або «конотопська».

ВОВКУЛАКА (вовкун) – людина, яка з власної волі чи під впливом якихось інших сил може перетворюватися на вовка. Цей образ, на відміну від своєрідного образа відьом, характерний для міфології усіх європейських (індоєвропейських) народів. В Україні вірування в вовкулаків існує з давніх-давен – свідчення про це знаходимо ще в Геродота і в «Слові о полку Ігореві». Про вовкулаків розповідали різні історії – що у них можуть виростати крила, вони злітають у небо і спричиняють затемнення сонця. У південних слов’ян така істота пожирала місяць. Вовкулаками ставали в основному чоловіки – від народження або в результаті чарів, що могли накласти на звичайну людину. Етнографи вважають, що таке ритуальне переродження людини у вовка було частиною обряду ініціації (тобто посвячення у доросле життя) хлопчиків в усіх індоєвропейських народів. В Україні до початку XX століття «вовками» називали членів парубоцьких громад.

Деякі західні дослідники вважають, що образ вовкулак є оригінальними витвором саме слов’янської демонології, а від слов’ян цей образ запозичили греки, албанці, румуни (A. Brückner). Інший дослідник С. Максимов писав: «Незважаючи на те, що це вірування характерне для всіх європейських народів, найпоширенішим і найстійкішим воно є на півдні та заході. Наприклад, у той час, як у Великоросії віра у вовкулаків прижилась надзвичайно слабо, у середовищі білорусів та малоросів вона є закінченою, повною живих образів і цілковито щирою».

ДОМОВИК (домовий служка, хованець, гуркало) – дух домашнього вогнища. У давнину був відомий народам всієї Європи – наприклад пенати та лари у давньому Римі. Мало хто з людей його бачив, в основному – чули, як він пересуває предмети. Його уявляли в образі маленького чоловічка. Він міг приносити багато доброго до хати, бути охоронцем домашнього вогнища, якщо господарі до нього ставилися з повагою. Поганим хазяям він умисне робив капості, тому домовика намагались улестити.

Жив він, як правило, у найтеплішому закутку хати – за піччю. Коли випікали весільний коровай, домашньому духу кидали у піч спеціально спечені маленькі хлібинки. Ще одним улюбленим місцем проживання домовиків було горище. Тому хороший хазяїн обов’язково залишав на горищі хліб і сіль. Коли переходили до нової хати, то вночі лізли на горище і просили, щоб домовик перейшов до нового житла. Домовик часто навідувався на конюшню. Якщо був у гуморі – то красиво заплітав в коси гриви коней. Але якщо був розлючений – міг кататися на тварині всю ніч.

Під впливом християнства народ перетворив домовика у домашнього чорта (дідька).

ЗНАХАР (знахарка) – людина, яка лікує різними немедичними засобами: травами, замовляннями та різними специфічними ритуальними діями. Слово походить від давньослов’янського «знати». Це поняття відоме всім слов’янським народам.

ЛІСОВИК (чугайстер, полісун) – надприродна істота попелястого кольору, з довгим волоссям, схожа на людину. Живе у лісі та випасає лісових тварин як свійську худобу. На зріст лісовики бувають, як люди або великі дерева. Найчастіше лісовики показувалися людям в образі старого діда з довгою сивою бородою. Такий дід міг дати людям шалене багатство. Лісовики можуть ставати невидимими та морочити людей – водити їх по лісу навкруги та заводити у нетрі, очерети й болота, і реготати. Але до деяких людей можуть бути добрими і навіть допомагати – рубати дрова, виводити на правильний шлях, показувати, де заховані скарби.

МАВКА (нявка) – міфічна істота в образі красивої дівчини з довгим розпущеним волоссям. Мавки були лісовими або гірськими нижчими божествами, демонами. Первинна, дуже древня форма імені цієї істоти – нявка, від праслов’янського «навь», тобто «покійник», душа покійника. У давнину мавками називали душі померлих молодих дівчат. Вони були не тільки вродливі, але й веселі, добродушні, любили танцювати, товаришували з людьми. Вважалося, що там, де танцювали мавки, все розквітало.

ОПИР (упир, вампір) – міфічна істота, мрець, що висмоктує кров із живих людей. Б. Рибаков вважає, що віра в упирів і берегинь є найдавнішою з усіх слов’янських дохристиянських вірувань. Праслов’янське слово «пир», від якого походить «опир», означало «вогонь». Ця назва збережена в таких українських словах, як «пирити» (червоніти від гніву), чеському «пир» – «жар», «розпечений попіл». До того ж вважали, що упирі схожі на людей, тільки в них червоні обличчя.

Як вважають дослідники, інші європейські мови запозичили назву «вампір» від слов’янського «опир». Найдавнішим запозиченням є грецьке «вампір», яке згодом перекочувало до європейських мов (французької, німецької, англійської). Цей персонаж є оригінальним витвором саме слов’янських народів, особливо східних і південних. Західні слов’яни, зокрема поляки, запозичили цей образ і його назву з української мови, оскільки у старопольських пам’ятках цієї назви не зафіксовано (A. Brückner).

Іноді вважалося, що опирі – це люди, які мають дві душі.

Опирі бувають родимими або навченими. Родимий опир був дитям чорта й відьми, або вовкулаки та відьми. Крім того, вони були живими та мертвими. Саме у живих опирів обличчя було червоне. Вмирали живі опирі дуже тяжко. За уявленнями, мертві опирі вставали вночі з могили та шукали людину, щоб висмоктати з неї кров. Зробити зі звичайної людини опиря могли чаклуни, відьми та нечиста сила. Щоб опирі перестали шкодити людям, їх вбивали осиновими кілками у серце або срібною заговореною кулею. Нічим іншим упиря неможливо було вбити.

РАХМАНИ – у віруваннях українців досконалі істоти, духи, що живуть далеко на сході, посередники між світом людей та богів. Вони моляться за весь світ, спокутують гріхи інших і весь час дотримуються суворого посту. Походження слова дуже давнє, від індоарійського «брахман» (у перекладі на санксрит означає «Абсолют», «Бог»), що і досі існує в грецькій мові. В стародавній Індії брахмани – чисті люди, священники, вчителі духовності. В арабській мові «рахман» означає милосердного, а перший вірш Корану звучить «Бсміллагі р-рахмані р-ра-хімі», що означає «В ім’я Бога милосердного, милостивого».

РУСАЛКА (русавка) – міфічна істота в образі гарної дівчини, дівчинки. Українське уявлення про русалок відрізняється від західноєвропейського, середземноморського. Західні русалки (ундини) – прекрасні жінки з риб’ячими хвостами. Наша русалка має вигляд звичайної дівчини. Вважалося, що русалками ставали дівчата, які загинули неприродною смертю, втопилися. Слово «русалка» – східнослов’янський варіант латинського rosalia; від східних слов’ян поширилося до поляків, чехів, словаків, болгар, македонців тощо. Rosalia – назва давньоримського язичницького свята, що відбувалося влітку і було присвячено поминанню мертвих. Русалки цілий рік живуть у воді, але у чистий четвер виходять та гуляють на землі до свята Петра та Павла (в чистий четвер селяни ніколи не купалися в річках та озерах). В цей період щовечора русалки виходять з води, танцюють на полях і луках, гойдаються на гіллі. Прекрасними піснями заманюють людину й лоскочуть її до смерті, а потім тягнуть до води, щоб втопити. Відлякували русалок полином, який кидали у воду перед тим як купатися. Щоб догодити русалкам, на русальному або клечальному тижні розвішували для них на деревах полотно, сорочки, рушники, нитки, а також ставили в глечиках мед на роздоріжжях, клали на межі полів шматки хліба, збризкували молоком стежки. На підвіконнях залишали свіжий гарячий хліб, щоб русалки живилися його парою.

ХАРАКТЕРНИК (тарахтерник) – людина, яка має надприродні здібності, вміє чаклувати. Назва характерник з’являється в пам’ятках української літератури з кінця XVI ст. Багато характерників було серед українських козаків. Козаки-чаклуни є героями багатьох народних оповідок. Такі відомі історичні персони, як кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко та гетьман Богдан Хмельницький вважалися справжніми характерниками. За уявленнями наших пращурів характерники могли накладати закляття, обертатися тваринами, проходити крізь стіни, чути на великій відстані, наводити на ворогів мару і навіть літати. Вбити такого чаклуна можна було тільки срібною кулею, над якою відправлено дванадцять літургій. Іншої небезпеки для нього не існувало завдяки безлічі замовлянь, що він знав. Віра в надзвичайні здібності характерників була безмежною. Коли загинув отаман Сірко, козаки за його заповітом ще довго возили його руку і вважали, що ця реліквія допомагає їм у битвах.