Текст книги "Зброя вогню"

Автор книги: Тарас Завітайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Битва під курганом

1

Погожий літній ранок був сповнений радісним щебетом птахів. Сонце ще тільки зійшло і не встигло висушити росу, краплі якої сріблилися і грали всіма барвами веселки на гичці молодої моркви, що рівними рядочками росла на грядці. Морква цього року вродила нівроку, але гичка її місцями чомусь в’яла і сохла, а так – диво що за морква була! Поряд з грядкою моркви росли, низько схиливши важкі голови, цибаті соняшники, а коло них стояло опудало. Звичайне таке собі опудало – два ціпки, збиті навхрест, сорочка і бриль. Поставлене тут, воно, очевидно, повинно було відганяти настирних горобців від соняшників, але обов’язків своїх явно не виконувало: просто на брилі сидів маленький, миршавий горобчик і чистив пір’ячко. Потім, виказавши, мабуть, у такий спосіб свою зневагу до опудала, він справив свою природну потребу і полетів геть. А опудалові-то що?

Раптом у кущах біля грядки щось зашаруділо, сполохавши зграйку горобців, що сиділи на бузині. Гілки кущів розступилися, і відтіля визирнула мордочка звіряти, схожого на кота: чорна шерсть, білі «окуляри» навколо очей, трішечки видовжений носик і пишні вуса. Принюхавшись, звірятко обережно вилізло з кущів. Воно було маленьке, стояло на задніх лапках, тобто, правильніше було б сказати, – на ніжках, які, щоправда, мали всього по три пальці, і – що найцікавіше – було вдягнене – в смугасті штанці до колін і червону в білий горошок сорочечку з коротенькими рукавами. Руки й ноги його також були вкриті чорною, лише подекуди поцяткованою сірим, шерстю, а ззаду, просто зі штанців, стирчав смугастий хвостик. Словом, кумедне було маля…

Озирнувшись на всі боки, звірятко підстрибом побігло прямо до морквяної грядки. Потім акуратно пройшло між рядків, сіло, випрямивши ніжки, під опудалом, дістало з кишені штанців невеликий ножик і поклало поруч. Куцими рученятами, на яких, до речі, теж було по три пальці, маля вхопилося за морквяну гичку і висмикнуло морквину з землі. Почистило її ножиком і заходилося гризти. Швидко схрумавши морквину, воно встромило гичку на місце і вже взялося за другу, як раптом над його головою пролунав сміх.

– Тепер усе ясно! – ні з того ні з сього заговорило опудало чоловічим голосом.

Звірятко стрепенулося і намірилося було втекти, але раптом опудало огорнулося туманом, а коли туман розсіявся, на його місці постав козак, який умить вхопив ласуна за шкірки.

На козаку були червоні шаровари, червоні чоботи і біла сорочка нарозстіб. На вид козак був ще досить молодим, але чуприна його вже помітно сріблилася сивиною.

– Хто такий будеш? – запитав він у звіряти.

Звірятко задригало ніжками.

– Мур-р-рко, – пропищало воно. – Пусти!

Козак знову розсміявся:

– І що ж це ти тут робиш, Мурку?

Маля пручалося, намагаючись вирватися.

– Мур-р-ркву їм!.. Пусти!

– Отже, шкідник.

– Сам шкідник! Пусти!

Звірятко щосили запручалося, і козак злегка труснув його, щоб хоч трохи втихомирити.

– Ану цить! Не бійся, нічого я тобі не зроблю, от тільки з’ясую, хто ти… Підеш сам чи мені тебе нести?

Звірятко затихло і понурило голову.

– Мій ножик упав… Пусти, сам піду…

Козак опустив його на землю, звірятко хутко відшукало в гичці свій ножик, сховало в кишеню і вирячилося на козака. Ростом воно було козаку до пояса.

– Ну що, підемо, Мурку?

Мурко кивнув.

– Ну, давай, уперед!

Але звірятко заперечно закрутило головою і простягло козакові свою ручку.

– За руку, чи що, вести?..

Мурко знову кивнув.

– Ну ти даєш!..

І козак, взявши малюка за руку, попрямував до хат, що біліли в долині.

– І звідкіля ти тут узявся такий, га, Мурку? – запитав козак у звіряти.

Той вільною ручкою підтягнув штанці, що трохи сповзли, і відповів:

– З др-р-рімучого лісу.

– З дрімучого лісу?

– Угу.

– І що ж ти там робив?

– Я там жив.

Козак і малюк наближалися звивистою стежиною до трьох хат, круг яких росли молоді фруктові дерева і які навколо були обнесені плетеним парканом.

– То хто ж ти такий? Ніколи такого чуда не бачив! – не вгавав козак.

– Я – Мур-р-рко… Зір-р-рви мені сонях, – раптом попросило звірятко, – я не дістаю, а ножик не бер-р-ре…

Козак на ходу зірвав сонях і простягнув йому.

– Тримай.

Малюк одразу відпустив руку козака і заходився потрошити сонях і лузати насіння.

Тільки трохи наблизившись до хутора, козак зміг побачити, що за ним з цікавістю спостерігають майже всі мешканці хутора Дніпровий – того самого, що його кілька років тому спалили татари. А козак, що вів за собою дивного малюка, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як характерник Андрій на прізвисько Сивий, який ось уже другий тиждень гостював у знахарки Гапки. Козак та дивне маля не цікавили тільки двох старих козаків, Свирида і Явтуха, і то лише тому, що їх зовсім не було на хуторі: ще вчора вранці вони відправилися на свої борті й очікувалися тільки завтра ввечері. А всі інші були тут: Солоха зі своїм сином Тимком, Гапка, сироти-двійнята Остап і Соломія, Пташка, Івась, який за останні два роки зробився статним парубком, геть посивіла, але така ж весела баба Галя, мірошник Степан і, звісно ж, водяник Никодим – з довгим оселедцем і вусами – ну вилитий запорожець!

Козак і дивна маленька істота підійшли до тину, і першою кинулася до них Пташка:

– Ой, дивіться який кумедний малюк!

Малюк, помітивши людей, облишив сонях і запитально подивився на Андрія.

– Іди, не бійся, тут тебе ніхто не скривдить.

Малюк слухняно попрямував до тину. Спритно перестрибнувши через перелаз, він зупинився і з цікавістю став розглядати людей. Коли погляд його зупинився на Никодимові, малюк, вказавши пальчиком на водяника, кумедно сказав:

– Буль-буль!

– Ти диви! – добродушно засміявся Никодим. – Узрів, хто я! Вгадав, малюче, я водяник. А ти хто будеш?

– Мур-р-рко.

– Гм… Не чув про таких. Звешся так, чи народність така?

Малюк, нічого не розуміючи, закліпав.

– Не розуміє, – констатував Никодим.

Гапка підійшла до малюка і присіла навпочіпки.

– Відкіля ти?

Мурко показав рукою в південно-західному напрямку.

– Із др-р-рімучого лісу.

– Думаю, з Чорного або з Чути, – сказав Андрій, дивлячись у бік, куди вказав малюк, – але я про таких, – він перевів погляд на малюка, – ніколи не чув.

А Пташка була в захваті від Мурка.

– Який гарненький… Ми ж залишимо його в себе?

Гапка й Андрій перезирнулися.

– Гадаю, він заблукав, – діловито сказала Гапка. – З усього видно, що він зовсім непристосований для життя в лісі.

– Я теж так думаю, – кивнув Андрій, – ти заблукав, Мурку?

Малюк кивнув.

– У лісі жив один? – запитала Гапка.

– Ні. Зі Жменькою і Кулакою, – відповів Мурко.

– Стривай-но, – стрепенувся Никодим. – Це з лісовиками*, чи що?

– Вони добр-р-рі, – промуркотів Мурко.

– Ясна річ, що добрі! – вигукнув водяник. – Я їх знаю. А чого ж пішов від них?

Мурко тривожно озирнувся.

– Лихі часи настають. Там, відкіля я, зовсім зле і ще гірше буде, – сказав малюк і, опустивши голову, додав: – Багатьох не стане…

Гапка з тривогою вдивлялася в очі маляті.

– Про що це ти, Мурку? – запитала вона, але малюк знову взявся за сонях.

Раптом у розмову втрутилася баба Галя.

– Дайте спокій малому! – вигукнула вона. – Дивіться, як соняхом давиться! Голодний, мабуть… Хіба одною морквою наїсися… – І запитала в малюка, склавши руки на своєму чималому животі й добродушно всміхнувшись:

– Їсти хочеш, маленький?

Мурко подивився на неї і ствердно кивнув.

– Ану, дівчата, гайда на стіл накривати! – зичним голосом скомандувала вона. – А я затим напою нашого гостонька молочком.

Жінки відправилися накривати на стіл, Степан пішов до млина, а діти оточили Мурка. Андрій і Никодим сіли на лавку під тином і закурили люльки.

– Як думаєш, про що це він? – з відчутним занепокоєнням запитав Андрій водяника.

Никодим у задумі почухав потилицю.

– Не знаю… Я і сам…

– Що? – Андрій пильно подивився на водяника.

– Не знаю… – зітхнувши, знизав плечима той. – Не по собі якось мені… Нуджуся я…

– Може, в Дніпро тягне? – запитав козак.

Никодим підняв голову й задивився в небо. Над хутором ширяла пара шулік.

– Та ні… Розумієш, не можу пояснити… Почуваюся так, ніби от-от щось має статися… – Потім, трохи помовчавши, сказав: – Я відправлюся в Чорний, знайду Жменьку й Кулаку…

– Навіщо? – запитав Андрій.

– Нутром чую… недобре щось має статися… Кругом уся погань переполошилася… Я тиждень тому у Коника був, він теж нудиться, запивати почав, до нас проситься…

Андрій здивувався:

– З якого б це дива? Адже ж у курінній козацькій стайні живе… Плів би собі коси коням та кажанів уночі відганяв… У нас всього четвірко коней!

Никодим зітхнув:

– Ну, не знаю я… проситься, і край… То як, можна його забрати?

Андрій задумався.

– Коник – погань нешкідлива, я б навіть сказав, корисна, але я про всяк випадок у Гапки спитаю.

– Спитай, – кивнув водяник. – Я теє… снідати, мабуть, не буду… Івасю! – голосно крикнув він.

– Що тре’? – з хати визирнула голова хлопця.

– Сідлай Ряску, я їду. – І знову до Андрія: – До Чорного за два дні доберуся, понад річкою піду, лозами, але ж поки цих лісовиків знайду… Хто його знає, де зараз їхній барліг… Словом, десь через тиждень повернуся…

Івась вивів порску ворону кобилу, осідлану дорогим сідлом, а Никодим тим часом, перевалюючися з ноги на ногу, сходив у хату по шаблю і бойовий топір. Вогнепальної зброї водяник терпіти не міг.

Андрій мимоволі всміхнувся, коли кривоногий водяник спритно видерся на спину граціозної тварини.

– Гарна в тебе кобила, Никодиме, – сказав.

– Ми це знаємо, правда, Рясочко?.. – Водяник поплескав коня по шиї. – Ну, бувайте! – І різко смикнув віжками: – Вйо, Рясю!

Кобила перестрибнула через перелаз, простукотіла копитами по містку і за якусь мить зникла в кущах бузини.

2

Вечоріло. Сонце котилося кудись за гору і кидало прощальні промені на землю. У хатах загорялися вогні. Жінки вкладали спати дітей. Андрій сидів на лаві під тином і курив. Степан самотньо сидів за столом у дворі – він щойно повернувся з млина і вечеряв. Звичний, загалом, був вечір. Але раптом з-за річки почувся стукіт копит, і незабаром самотній вершник, переїхавши через місток, спішився коло тину. Андрій підвівся. Вершник – невисокий, вусатий селянин – зняв шапку і вклонився.

– Добрий вечір, – привітався він.

– Добрий, добрий, – відповів Андрій.

– Я у справі до характерника Андрія. Чи можу я з ним побалакати?

– Уже балакаєш, – відповів Андрій. – Що за справа? Може, в хату ввійдеш?

– Не можу. Справа термінова. Мене наше село до тебе відрядило, – Очеретянка, знаєш таке?

– Знаю. Верст за тридцять догори по Дніпру буде, – сказав Андрій.

– Саме так.

– І що ж за справа?

Чоловік почухав потилицю.

– А справа така: живе у нас на млині один… Нечисть – не нечись, не розбереш… Вітряком зветься. Ти, кажуть, знаєш його?

– Знаю, – кивнув Андрій.

– Ну, так-от: жив він, нікому не заважав, за млином дивився… А тепер спасу від нього нема!

– А що таке? – намружився Андрій.

– Ніхто не знає, що йому зробилося! – розвів руками чоловік. – Як тільки вечір – вити починає, погань, та так жалісливо і протяжно, що аж душу вивертає! Діти по ночах не сплять, баби бояться на вулицю вийти! Допоможи, характернику, угамувати нечистого…

Андрій опустив голову, задумався.

– То як, допоможеш? – з надією запитав чоловік.

– Ну, допоможу, – тихо відповів Андрій і крикнув у двір: – Івасю! Сідлай коня.

З хати вибіг Івась.

– Та що я вам – конюх, чи що?

– Сідлай, тобі говорять, і Гапку кликни.

Гапка вийшла з хати і підійшла до козака.

– Трапилося що?

– Я їду. Завтра повернуся. І, мабуть, що не один. Привезу Степану помічника.

– Кого це? – здивувалася Гапка.

– Вітряка… До речі, ти про Коника думала?

– Вези, – зітхнула Гапка.

Івась вивів коня. Козак поцілував жінку і скочив у сідло.

– До завтра, – сказав Гапці і звернувся до приїжджого: – Як звати тебе?

– Кирилом, – відповів той, сідаючи на свого коня.

– Гайда! – сказав Андрій, і обидва вершники скрилися у вечірніх сутінках.

Вже споночіло, коли Андрій і Кирило під’їжджали до Очеретянки. Жалібне і протяжне виття Вітряка чулося ще здалеку. Собаки дружно підвивали йому.

– Ну от, чуєш? – сказав селянин до Андрія. – Жах бере!.. І чого це він?..

Андрій зупинив коня. До млина було рукою подати, він стояв трохи в стороні від села.

– Не знаю, – відповів Андрій, – розберуся… Ти, Кириле, їдь, я сам до Вітряка піду.

– Так я з тобою й не збирався, – перехрестився Кирило і по хвилі подав козакові руку: – Ну, з Богом.

– З Богом, – відповів Андрій, і вершники роз’їхались.

Андрій під’їхав до млина, прив’язав коня і піднявся по сходах до дверей.

Вітряк, видно, зачув характерника, оскільки на мить затих, але щойно Андрій смикнув двері, він завив знову – ще жалібніше.

Андрій увійшов досередини.

– Вітряку, – тихо покликав він.

– У-у-у! – завило десь угорі.

– Ти чого це? Геть з глузду з’їхав?

– Андрію, ти? – озвався Вітряк.

– А хто ж іще! За мною на хутір їздили, щоб тебе втихомирив…

У млині було темно, хоч в око стрель. Раптом на Андрія подуло вітром.

– Я тут! – сказав Вітряк десь поруч.

– Де? Я нічого не бачу.

Зовсім поруч хтось черкнув трутом і запалив лампу.

– Тут.

– О, тепер бачу!

Лампа освітила невисокого, коротко обстриженого, худенького чоловічка в полотняній сорочці, у шароварах і чоботях. Чоловічок з голови до ніг був запорошений борошном.

– Привіт, Сивий, – привітався домовик*.

– Привіт, Вітряку, – відповів Андрій, – ну, розповідай, чого виєш?

Обличчя Вітряка витягнулося від подиву, і він скривив тонкі губи.

– Я думав, ти знаєш… В окрузі вся погань переполошилася. Щось починається, Андрію. Щось недобре. З нашого ставка водяник утік. Я його запитую: «І куди ж ти, га?», а він говорить: «Подалі звідси!». А мені куди подітися? От я і вию… У-у-у! – затягнув він знову.

– Та замовкни ти, – осадив його Андрій, – усіх дітей в окрузі перелякав своїм виттям! Розповідай, що чув.

Вітряк подивився на Андрія.

– Знаєш, який у мене слух?

– Знаю, – кивнув Андрій.

– Отож, – продовжив Вітряк, – минулого тижня, вночі, сидів я на даху млина і чув, як десь далеко вовки вили, ціла зграя. Тільки знаєш що, Андрію…

– Що? – козак насторожено глянув на домовика.

– Не вовки це були, ой, не вовки! Ти чув коли-небудь, щоби перевертні зграями збиралися?

– Ні, не чув, – відповів Андрій.

Вітряк повчально підняв вказівний палець.

– О! Я теж. А вчора вночі над млином ціла зграя кажанів пролітала. Усі сюди стягуються. З чого б це?

– Не знаю, Вітряку, – знизав плечима Андрій. – Никодим наш теж нудиться… Відправився в Чорний ліс шукати двох лісовиків…

– Один?! – перебив його Вітряк.

– Так, а що?

– Погано, дуже погано, – зітхнув домовик, – не гоже зараз одному лісами вештатись.

– Никодим себе скривдити не дасть, – заспокоїв Андрій.

– Дай-то Бог…

– І Коник, той, що в стайнях отамана Дороша живе, теж марудиться, до нас проситься.

– У! Андрію, у вас млин є?

– Ну, є.

– Тут така справа, – почав Вітряк, – я ж із усієї білої погані один тут залишився… Водяник утік, прихопивши з собою всіх утоплениць. Козодій, і той п’ятами накивав! Нудно мені… Візьми до себе на млин, га? Я ж добрий, корисний…

Андрій посміхнувся і поплескав домовика по плечу, здійнявши клуб борошняної куряви.

– Я сам хотів тобі це запропонувати. І Гапка згодна.

Вітряк аж підстрибнув з радості.

– Коли?

– Так прямо зараз і відправимося, щоб до ранку на хутір поспіти.

Вітряк заметушився і зник, а через мить з’явився знову з невеличкою торбою. За поясом у нього стирчали два ціпки, обковані залізом і з’єднані ланцюгом.

– Я готовий, – сказав він козаку.

– Швидкий ти, Вітряку, назву свою виправдуєш. І ціпки свої прихопив, – кивнув Андрій на пояс. – Пам’ятаю, як ти ними орудуєш… У Козодоя, мабуть, дотепер між рогами свербить… За що ти його тоді?

– Так нагирив, падлюка, під млином, – розсміявся Вітряк. – Довелося капосника провчити.

Андрій розсміявся у відповідь.

– Гаразд, ходімо, «корисний»!

Домовик з козаком вийшли з млина. Вітряк озирнувся і з відчутним жалем зітхнув:

– Дім…

Андрій відв’язав коня і скочив у сідло, Вітряк притьмом всівся ззаду, і вони помалу рушили на Дніпровий.

3

– Тихіше, Рясочко, тихіше, – заспокоював водяник свою кобилу, яка нервово топталася на одному місці, відмовляючися йти далі.

Сонце сідало. Никодим пробирався дикими хащами Чорного лісу. Досі ніяких ознак перебування тут лісовиків Жменьки і Кулаки Никодим не помітив.

Стежка, що петляла між віковічних дерев, зникла. Вивернуті корені дубів, ясенів і диких груш перегороджували шлях. Промені призахідного сонця ледве пробивалися крізь густу крону лісу. Кругом, куди не глянь, були лише густі зарості папороті, дикої малини та поплутані клубки коренів, схожих на застиглих змій.

– Дивно, – бурмотів собі під ніс Никодим, – ні звіра, ні птиці… Ліс наче вимер!

Непомітно вони вибралися на невеличку галявину. Раптом під копитами Ряски щось хруснуло. Водяник зістрибнув на землю. Це були кістки. І схоже, людські.

– От тобі й маєш!

Водяник уважно оглянув останки. На подроблених кістках відбилися міцні зуби.

– Не вовча це робота… І… Щоб я мулом подавився!.. Це останки водяника!..

Никодим узяв кобилу за вуздечку.

– Ходімо потихеньку, не варто тут зупинятися.

Але кобила відмовлялася йти і нервово тремтіла всім крупом. Стемніло швидко. Густі сутінки щільно оповили Никодима і коня. Кругом стояла мертвотна тиша: ні подиху вітру, ні пташиного зойку.

Раптом кроків за двадцять щось заворушилося в кущах. Никодим став вдивлятися в темряву. З кущів визирнула мерзенна морда, по обидва боки від неї – ще дві.

Як і всяка нечисть, Никодим добре бачив у темряві. Він бачив, як морди тварюк гидко скривилися, а масивні нижні щелепи виступили вперед.

– Здається, приїхали, Рясочко… – тихо проказав водяник, витяг з-за пояса топір, узяв його в ліву руку, а правою вихопив шаблю.

– Раджу вступитися з дороги, – голосно сказав він, – інакше мені доведеться підправити декому морду топорем.

Перевертень, що стояв між двох інших, першим вистрибнув з кущів, два інші послідували за ним.

– Знайомий запах… Водяник?

Никодим презирливо скривився.

– Не твоє собаче діло, паршивцю.

Перевертень протяжно завив.

– Давай, чеши звіси… тебе їсти ми не будемо… не годишся ти в їжу… Тванню від тебе несе, а як поїсиш м’яса вашого, так з кущів довго не вилазиш… Забирайся геть! А кобилу залиш…

Перевертні стали повільно наближатися, хижо опустивши кошлаті голови.

– Тільки руште мою Ряску, виродки блохасті! На шматки порубаю!

Перевертень люто заричав.

– Кінчай його! – гаркнув той, що був ліворуч.

Водяник стояв непорушно, прикриваючи собою кобилу і піднявши зброю. Перевертень кинувся на нього. Никодим, спритно крутнувшись, черкнув шаблею по волосатих грудях перевертня. Той скажено заверещав, упав лапами догори і засмикався.

– Срібло! – верещав він. – Клинок… Там срібло!

Водяник єхидно посміхнувся і плюнув під ноги.

– А ти як думав? Топір теж! Ще бажаючі є?

Два перевертні на мить зупинилися, а поранений, моторошно сопучи, намагався подвестися. Никодим з разючою як на нього швидкістю кинувся до перевертня і встромив у його груди шаблю. Той заревів, лапи його витягнулися, нижня щелепа засмикалася. Водяник відскочив назад і знову став на сторожі. Перевертні перезирнулися і стали розходитися в різні боки. Шерсть на обох стояла дибки, з розкритих пащ капала слина. Никодим уважно спостерігав за ними.

Зненацька один кинувся вбік і обійшов Никодима з заду, вочевидь збираючися напасти на кобилу, а другий рвонувся у його напрямку, але відразу відскочив, відволікаючи увагу водяника. Перший перевертень таки накинувся на Ряску ззаду, припустившись найбільшої помилки у своєму житті. Кобила брикнула його, відкинувши на кілька кроків убік. Він одразу підхопився і пригнувся до землі, готуючись до стрибка, але раптом за його спиною постала величезна тінь якоїсь істоти, і перевертень зринув у повітря. Почувся моторошний хруст кісток, і два закривавлені шматки роздертої потвори розлетілися в сторони. Другий перевертень розвернувся, підібгав хвіст і кинувся навтьоки. Але Никодим метнув топір навздогін утікачу, і той глибоко засів між лопаток перевертня. Потвора впала, зарившись мордою в землю. З кущів раптом вибігла друга істота. Маленька і спритна, вона підскочила до перевертня, змахнула шаблею – і кошлата його голова закотилася під кущ папороті.

– Дуже вчасно! – вигукнув Никодим і розсміявся. – А я вас уже три дні шукаю! Думав, ви вже з лісу пішли…

Істоти підійшли до водяника. Місяць, що вже підбився височенько, освітив галявину. Раптовими рятівниками Никодима виявилися двоє чоловіків. Один – величезного, мало не триметрового зросту, з довгим волоссям і кошлатою бородою, у плетених постолах, у грубій полотняній сорочці і штанях. Другий був його точною копією, тільки зростом набагато менший, навіть нижчий за Никодима.

У велета в руках був здоровенний молот, а в малого – шабля, яку він двічі встромив у землю, а потім сховав до піхов.

– Здоров, Никодиме, – пробасив велет.

– Привіт, водянику, – пропищав малий.

– Вітаю, друзі! Радий вас бачити живими і здоровими.

– І ми раді тебе бачити, правда, Жменько? – сказав здоровило, глянувши на брата.

– Правда, Кулако, – підтвердив той.

– Що тебе до нас привело? – запитав менший.

– Знайшли вашого Мурка, – відповів Никодим.

– Слава Богу, – з полегшенням видихнув Кулака, – а ми-то думали, загинув наш Мурко… Де він?

– У Гапки на хуторі. Моркву з грядок крав, а Сивий піймав його.

– І що? – тривожно запитав Жменька.

– А що? У нас залишився, діткам сподобався… Малюк, з усього видно, добродушний… От тільки речі дивні якісь говорить… Про те, що часи лихі грядуть, і все таке… Про що це він?

Жменька і Кулака перезирнулися.

– А ти що, не бачиш? У лісі ні звіринки, ні пташинки… Зате цих, – Жменька кивнув на трупи, – хоч гать гати! Я зроду їх стільки не бачив! І ще якісь з’явилися: обідрані, вузькоморді, патлаті, на руках пазурі, пащі ікласті… Оце коли вони з’явилися, Мурко й пропав.

– Ох уже ми й дали їм жару! – пробасив Кулака. – Ці виродки сонця бояться… Удень по байраках і виярках ховаються. Так ми зі Жменькою їх на палю – і на сонечко, на палю – і на сонечко! За нашого Мурка!

– До речі, а хто він, цей Мурко? – так, мовби між іншим, поцікавився водяник.

Обидва лісовики знизали плечима.

– Не знаємо, – відповів Жменька.

– Ми його два роки тому в лісі знайшли, – додав Кулака.

– А чому Мурко? – запитав Никодим.

– Він його так назвав, – Жменька кивнув на брата.

– Мурчить він, того й Мурко, – просто пояснив здоровило.

Раптом десь далеко почулося моторошне завивання. Ряска знову дрібно затремтіла. Лісовики і водяник замовкли і прислухалися.

– Якщо таке діється, чого ж ви ще тут сидите? – тихо спитав Никодим.

– Мурка шукали, – відповів Жменька.

– Ну а тепер?..

– А тепер, раз таке діло, нам тут робити нічого, – зітхнувши, сказав Кулака, – тварюк цих усе більше стає, залишимося – загинемо.

Моторошне завивання знову прокотилося лісом.

– Давайте зі мною, на хутір, – запропонував водяник.

– Я залюбки, – навіть не роздумуючи погодився Жменька.

– Я теж, – буркнув Кулака, – от тільки переночувати десь треба. Іти вночі – самогубство.

– А де ж заночувати-то? – запитав Никодим.

– Є тут одне місцечко… надійне… недалеко звідси… – сказав Жменька. – Ходімо.

– А Ряска?

– Сховаємо, – дружно відповіли лісовики і рушили вперед, пробираючися крізь зарості дикої малини.

Водяник узяв кобилу за вуздечку і пішов слідом за лісовиками. А тим часом далекому завиванню вторував уже цілий хор…

4

Никодима не було вже другий тиждень. Усі жителі хутірця не на жарт непокоїлись, і підстави для цього були вельми вагомі.

Наступного вечора по від’їзді водяника повернулися Свирид і Явтух зі своїх бортів. І якщо до від’їзду на пасіку волосся на голові Свирида ще подекуди чорніло, то зараз він був геть сивий. Повернулися козаки без коней, ледве тримаючись на ногах.

Уночі на їхні борті напали. Свирид і Явтух почули, як дико іржуть коні, і вискочили зі сторожки. Місяць був уповні. Те, що вони побачили, було більш ніж жахливим: якісь кошлаті тварюки несамовито шматували коней, а на них самих напали дивні істоти, зовні схожі на людей – у якомусь лахмітті, з довгим скуйовдженим волоссям, ікласті…

Свирид і Явтух замолоду були запеклими рубаками, і, дякувати Богу, тієї ночі рука не підвела ні одного, ні другого… Ах, як вони наранок благословляли Андрія за те, що оздобив їхні шаблі вигадливим малюнком зі срібла!.. «Про всяк випадок», – сказав він тоді.

От випадок і нагодився. Відбиваючись від нечисті, козаки забарикадувалися в сторожці. Одному лише Богу відомо, що вони пережили тієї ночі! Погань ломилася у вікна і двері, ревіла, гарчала і вила до самого ранку. А з першими променями сонця все стихло. Козаки тоді ноги на плечі – і на хутір.

За час відсутності Никодима Андрій побував на стайнях у Дороша і забрав Коника. Козаки дуже засмутилися з того, що від них їде конюшний, і подарували на прощання Конику вороного жеребця-красеня.

Вітряк уже прижився на хуторі. Удень господарював на млині разом зі Степаном, а ввечері приходив на хутір перекинутися з Коником і Мурком у «дурня».

Через два тижні, якось під вечір, Никодим нарешті повернувся. Він вів свою Ряску, а поруч крокували двоє лісовиків.

Андрія з Гапкою у цей час на хуторі не було, решта мешканців займалися своїми справами, і коли прибулі вже перейшли місток, назустріч їм побігли двоє – Мурко і якась дивна істота. На зріст ця істота була трохи вища за Мурка, волосся на її голові більше скидалося на кінську гриву; вдягнена вона була у сіру сорочку і чорні штани до колін; ноги істоти були вкриті густою шерстю і закінчувалися не ступнями, а копитами; у великих синіх очах світилася радість.

Водяник і лісовики зупинилися коло перелазу. Мурко кинувся до Кулаки.

– Мурко! – радісно вигукнув велетень і вхопив малюка на руки.

А гриваста істота, підбігши до водяника, радісно заіржала і простягнула йому руку.

– Гм-м-м! Никодим-м-м! Здоров, друже! Живий!

Никодим посміхнувся і потис руку Коника.

– Живий, живий. І гостей ось привів, – сказав він, показавши на лісовиків.

– Спасибі, що Андрія за мене попросив, Никодим-м-ме!

– Я заради друга готовий на все, – щиро зізнався водяник.

Мурко, зістрибнувши на землю, скакав навколо лісовиків.

– Буль-буль привів друзів! – радісно скавчав він.

– Може, дасте у двір зайти? – сказав водяник. – Де Гапка й Андрій?

Коник махнув рукою у бік Дніпра.

– Гуляють. До вечері будуть, – відповів конюшний.

– Вечеря – це добре. – Никодим поплескав себе по череві. – Ми вже другий день, як перебиваємося чим попало… Живності в лісі ніякої немає, пішла вся… Коріння гризли… Ой, ви ж не знайомі! – спохватився Никодим. – Оцей гривастий – Коник, конюшний…

Коник махнув гривою.

– Оцей здоровань – лісовик Кулака, маленький – його брат Жменька.

Погань поручкалася, і всі зайшли в двір. Назустріч вийшов Вітряк.

– У! Справжній тобі шабаш! Уся погань у зборі! Привіт, лісовики!

– Здоров, Вітряку! – відповіли брати.

– Як ти, Никодиме? – Вітряк по-братськи поклав водяникові руку на плече.

– Та, погано…

– Я теж, – зітхнув Вітряк. – Ну, не те, щоб тут погано, а так, узагалі…

– Та я про те ж, – сказав Никодим і голосно крикнув: – Івасю, розсідлай Ряску!

Івась вийшов з хати.

– Знову! Дістали вже… А чого це ти, Никодиме, Ряску за вуздечку вів?

Водяник поманив хлопця пальцем і повчально сказав:

– Запам’ятай, Івасю: піший кінному не товариш.

Івась з подивом розглядав братів: лісовиків він бачив уперше.

– З лісовиками за вечерею познайомишся. А де баба Галя?

Івась кивнув на хату, на порозі якої з’явилися Явтух і Свирид.

– Бабо Галю! – гукнув водяник. – Накривайте вечерю, їсти страх як хочеться!

Баба Галя висунула з вікна голову.

– Ой, святий Боже! – скрикнула вона, сплеснувши руками. – Хоч ікону винось! Одна погань!

– Годі вам, – посміхнувся водяник, – Андрій де?

– Тут я!

Усі обернулися: Андрій з Гапкою переходили через місток.

– Ну, тепер точно накривайте! – гукнув водяник.

Козак і знахарка підійшли до юрби.

– Ну, Андрію, готуйся – нам є що тобі розповісти, – почав Никодим.

– Нам теж, – відповів Андрій, – за вечерею й поговоримо.

Під час вечері Никодим познайомив усіх з лісовиками і розповів про бій у лісі та про дивних істот, яких зустрічали лісовики.

Діди Свирид і Явтух підтвердили, що саме такі істоти напали й на них.

– Це вампіри, кровопивці, щось на подобу наших упирів, правда, менш небезпечні, – сказав Андрій. – Але раніше в нас їх було дуже мало і зустрічалися вони вкрай рідко. Швидше за все, вони прийшли з заходу… Щось їх сюди притягує… Вчора в лісі на мене напала ламія, чого в наших краях раніше взагалі не бувало…

– Чим це можна пояснити? – запитала Гапка.

– Як на мене, то серед нас декого не вистачає, – зауважив Никодим.

– І цей «дехто» – Мефодій, – раптом почулося з-за куща калини.

– Пташко? – обернулася Гапка. – Ти що, не знаєш, що підслуховувати – це погано?

– А я і не підслуховувала… – дівчинка вийшла з-за куща.

– Бігом спати, – гримнула Гапка.

Дівчинка слухняно розвернулася і пішла в хату.

– Пташка має рацію, – сказав Андрій, – я думаю, Мефодій зміг би багато чого пояснити…

Наступного ранку, щойно розвиднілося, баба Галя, як звичайно, пішла доїти кіз. Кози, – а їх було три, – стояли в невеличкому сараї. Подоївши кіз, баба Галя віднесла одне відерце з молоком до хати і повернулася по два інші. І ось не встигла вона увійти до сараю, як раптом скрикнула і на все горло загриміла:

– Ах ти чортяко, трясця твоїй лихій матері!.. От я тебе зараз!..

Із сараю вискочила дивна істота, на вигляд – наче козел. Тільки от вискочив той козел із сараю на двох ногах. Слідом за ним вибігла баба Галя. З моторністю, що ніяк не суміщалася з її габаритами та роками, вона з вилами в руках кинулася навздогін за істотою. І треба ж було такому статися, що саме в цей момент з хати вийшов Вітряк. Побачивши козлоногого, Вітряк кинувся за втікачем, схопивши на ходу дрючок, що валявся коло яблуні. Той помітив його і напіддав, але Вітряк, меткий, як блискавиця, швидко настиг козлоногого.

– Ой-ой-ой! – закричав на ходу козел. – Заберіть Вітряка! Заберіть!

І кинувся прямо до хати, на порозі якої показався Андрій.

– У-у-х! Козодій! От я тебе! – пригрозив Вітряк. – Іди сюди, дорогенький!

Козодій підбіг до Андрія і сховався в нього за спиною, а Вітряк, підбігши, почав тикати в козла, який стрибав за спиною козака, своїм дрючком.

– Ой, заберіть! – несамовито верещав Козодій. – Я ж нічого не зробив, кізок тільки подоїв…

– Кізок! – гримнула баба Галя, заходячи з іншої сторони і відрізаючи козлові всі шляхи до відступу. – Дай йому, Вітряку! – І, обернувши вили, теж заходилася тикати в Козодоя держаком.

– Та ж молочко у відеречках стоїть! Не чіпав я його, допомогти хотів.

– Годі вам, припиніть! – крикнув Андрій, якому набридло бути живою барикадою. – Розійшлися тут!