Текст книги "Зброя вогню"

Автор книги: Тарас Завітайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Баба і домовик відскочили, а Козодій присів коло порога, злякано переводячи погляд з баби на Вітряка і навпаки. На ґвалт усі повибігали з хат. Нечисть жила в окремій хаті, і вибігла у двір першою.

– Козодій, – сказав Мурко, – далекий родич Коника.

– Усі ми тут далекі родичі, – зауважив Никодим. – Що, знову напаскудив, чортяко рогатий? – звернувся він до Козодоя.

Баба Галя тим часом збігала в сарай і вийшла звідти, вкрай здивована, з двома повними відерцями молока.

– Ти глянь, не збрехав, нечистий! Ну, на цей раз прощаю, – баба Галя грізно глянула на Козодоя, – але щоб більше й духу твого біля моїх кіз не було!

– Як же це? – Козодій жалісно глянув на бабу. – Я ж Козодій, мені належить…

– Роги пообламую! – гнівно тупнула ногою баба.

Вітряк відкинув дрючок і діловито схрестив на грудях руки.

– Ти що це тут робиш? Га?

– А те, що й ти, – Козодій покосився на Вітряка. – Іти мені нікуди… Знаєш, скільки погані в окрузі розвелося?!. Минулої ночі ледве від кажанів відбився… Що ж мені – погибати, чи що? Андрію, – він благально глянув на козака, – візьміть мене до себе, у сараї житиму…

– Дам я тобі сарай! – крикнула баба Галя; інші мовчали.

Андрій знав, що взяти Козодоя і не підпускати його до кіз – це знущання, – однаково, що Вітряка не пускати до млина, а Коника – до конюшні. А кози-то були бабині!

Козодій приречено опустив голову.

– Ех, ви… Гаразд, тоді я піду…

Усі дивилися на бабу Галю. Козодій перескочив через перелаз і попрямував до містка. У душі доброї від природи жінки щось ворухнулося.

– Стривай, – гукнула вона.

Козодій обернувся. Баба зам’ялася.

– Та я нічого… живи… тільки от… – Вона поглядом обвела присутніх; Никодим їй кивнув, і його підтримала вся нечисть. – Тхне від тебе – мухи дохнуть! Помитися тобі треба… В сараї тобі жити не годиться, а до кіз я тебе брудного не підпущу… Іди сам, не то хлопці викупають!

Козодій, здавалося, не вірив своїм вухам.

– Так мені… можна залишитися? – здивовано запитав він.

– Можна, – відповів Андрій, – шуруй на Дніпро!

Козодою все ще не вірилося.

– То я… пішов… митися?..

– Давай, давай, – розсміявся Никодим, – а то ми й справді поможемо!

Козодій, радісно підстрибуючи, побіг до Дніпра.

– Андрію, – смикнула козака за рукав Пташка, – а він дійсно-таки чорт?

– Ні, Пташко, всього-на-всього дрібна нечисть. Хоч часом і шкодить, але кіз, за якими доглядає, в образу не дасть. І якщо в сараї Козодій – кажанові туди вхід заказаний. Та й узагалі він тварин любить.

– І птахів? – запитала дівчинка.

– І птахів, – підтвердив козак.

– Засранець, – буркнув собі під ніс Вітряк.

– Що? – перепитала Пташка.

– Нічого, – сказав Андрій і щосили стусонув Вітряка ліктем під бік.

Несподівано з заростей бузини знову показався Козодій. Увесь мокрий, – видно, таки встиг скупатися в Дніпрі, – він кулею перелетів через місток.

– Там… там… – почав він, захекуючись. – Не повірите!.. По стежці двоє йдуть: один низькорослий, лисий, з топором, а другий… А щоб мені роги відпали!.. Упир!!! Серед білого дня!.. Кого-кого, а їх я за версту чую!

– Мефодій! – радісно скрикнула Пташка і кинулася до містка.

Присутні тривожно перезирнулися.

– Мало там що… – занепокоєно сказала Гапка.

– Вітряку, зупини її! – гукнув Андрій.

Вітряк метнувся за дівчинкою, але в цей момент на містку показалися прибульці, і всі заспокоїлися: один із них справді був Мефодій.

Поруч з Мефодієм ішов чоловік – невисокого зросту, кремезний і лисий. Взутий він був у чорні шнуровані черевики, вдягнений у чорні шкіряні штани, оголені груди були хрест-навхрест перетягнуті широкими шкіряними ременями з металевими наплічниками, а з лівого боку висів величезний топір.

Пташка кинулася до Мефодія. Побачивши дівчинку, упир запосміхався і пришвидшив крок.

– Як ти виросла за ці два роки, як розцвіла! – сказав він, обіймаючи Пташку.

– Здрастуй, Мефодію! – радісно вигукнула дівчинка. – Чому тебе так довго не було?

Упир легенько відсторонив Пташку.

– Справи були, – відповів він і оглянув тих, що зібралися в дворі. – Цього і слід було очікувати… Усі стягуються сюди… Ходімо, – сказав він своєму супутнику.

Андрій відразу відзначив про себе, як змінився упир: завжди беззбройний, зараз Мефодій був озброєний довгим вузьким мечем, який постукував об його чобіт; сам упир схуд і змарнів.

– Здоровенькі були, – сказав він, переступаючи через перелаз.

– Добхого дня, – прокартавив його супутник низьким, але приємним голосом.

– Це мій товариш гном Нікель. – Упир вказав на лисого, і той вклонився. – По-нашому говорить, мова йому наша сподобалася, от і попросив, щоб я навчив.

– Дуже гахна мова, – підтвердив ґном.

З-за спини Кулаки вийшов Мурко.

– Здр-р-растуй, Нікелю, – промурчал він.

– Мухко! – очі гнома зробилися круглими. – І ти тут! Який я хадий, шо ти живий!

Кулака здивовано витріщився на ґнома.

– Як?.. Звідки ти знаєш, що він Мурко? Адже це я його так назвав!

Нікель захитав головою.

– Мухко може читати і пехедавати думки на відстані, і пхосто підказав тобі, як його назвати. Находність, до якої він належав, називалася мухки… – Ґном раптом змовк і гірко зітхнув. По хвилі продовжив: – Він – останній з мухків, і тому відмовився від свого імені. Називається тепех пхосто – Мухко. Він далекий ходич ельфів.

– Я думав, що ельфи – це казки, – здивувався Андрій.

– Тепех – так, – сказав ґном. – У наших пехеказах говохиться, що багато тисяч хоків тому ельфи попливли кудись за море. Мухки плисти з ними не побажали і залишилися тут.

– І що ж трапилося з його народом? – сумно запитала Гапка.

– Всього їх було не більш ніж півтохи сотні. Жили в гохах по сусідству з нами, вихощували мохкву на схилах.

Мурко понурив голову.

– На їхнє селище напали вампіхи. Михні мухки не сподівалися нападу і загинули всі. А він був у гостях у нас і вхятувався. Повехнувся в село, а там…

– Смер-р-рть і жах… – сказав раптом Мурко, і в очах малюка заблищали сльози. – Я втік…

– Мефодію, що кругом відбувається? – запитав козак упиря. – Ти можеш бодай щось пояснити?

– Можу, – сказав той.

5

На невеличкому закинутому цвинтарі під горою панувала мертва тиша. Ні тобі подиху вітерця, ні шереху звіринки в траві. Здавалось, уся природа завмерла в якомусь лиховісному очікуванні.

До повні лишалося два дні, і місяць, ще злегка надщерблений, яскраво освітлював нічну землю.

Цвинтар був страшенно занедбаний: увесь заріс кропивою і чортополохом, а ряди хаотично перекошених чорних хрестів здіймалися в небо, мов обвуглені присохи після пожежі. Село, якому належав цвинтар, двадцять років тому спалили татари, і відтоді на його місці більше ніхто нічого не будував.

Проте, незважаючи на всю моторошність картини, на цвинтарі зараз можна було розгледіти чітку вузеньку стежечку, що петляла між хрестів. А по цій стежечці, бозна звідки взявшись у цій глухомані, ішла невисока, струнка, темноволоса дівчина років п’ятнадцяти. У довгому тоненькому полотняному платтячку і боса, вона вміло ступала між густих заростей кропиви й чортополоху і, здавалося, навіть не помічала їх.

Стежечка вела до підніжжя гори, під якою знаходився цвинтар, і, звернувши трохи вбік, закінчувалася біля входу в досить-таки велику нору. Розсунувши поплутане коріння, дівчина сміливо ступила всередину.

Ще кроків за десять від нори дівчина почула жахливий сморід, що доносився звідти, а тепер, уже всередині, їй здалося, що сморід цей вона відчуває не тільки нюхом, але й фізично, мов якусь липку й огидну субстанцію. Смерділо, як з розритої могили.

Дівчина пройшла кроків зо п’ять вузьким коридором, зі стелі якого звисали корені, і відразу, за рогом, побачила слабоосвітлену крихітним каганцем печеру. Лише на якусь мить затримавшись при вході, дівчина рушила на світло каганця.

У печері за столом, який був ні чим іншим, як кришкою перекинутої труни, сиділа страшна й огидна потвора. В’яла, темна, аж синя, шкіра складками звисала з кощавого тіла, груди випиналися наперед ребристим горбом. Обличчя потвори було вузьким, з ікластою пащею, а замість лівої руки стирчала гнійна кукса. У правій руці потвора тримала щось схоже на шматок гнилого м’яса і, з усього видно, збиралася його з’їсти. Побачивши дівчину, потвора хриплувато розсміялася.

– О! Їдло саме прийшло! Заблудилася, красуне?

Анітрохи не збентежившись, дівчина презирливо скривила свої тонкі губи.

– Був дурнем, дурнем і помреш, – сказала вона раптом неприродно низьким, як на її вік, голосом.

Потвора, підхопившись зі свого місця, різко відскочила в кут і загарчала.

– Хто ти і чого тобі треба?

Дівчина моторошно усміхнулася, лице її потемніло і зморщилося, блиснули ікла. Тривало це лише мить, потім обличчя дівчини знову набуло звичайної подоби.

– Не впізнаєш, Гробаку?

Вурдалака здивовано закліпав.

– Я дочка корчмаря Василя, убитого тим проклятим характерником.

– Не може бути! – вигукнув Гробак. – Чому ж він і тебе не кінчив?

Дівчина знову моторошно усміхнулася.

– А тоді моя спадковість ще не проявилася, і він мене не вчув.

– Чого тобі від мене треба? – запитав вурдалака.

Обличчя дівчини спотворено перекосилися.

– Помсти!!! – крикнула вона, заскреготавши зубами. – Убити чаклуна! Відновити справедливість!

Гробак із сумом похитав головою й опустився на кришку труни.

– Годі з мене помсти, сам чудом вижив… Клинок чаклуна вгодив мені в руку, перебив кісту… Рука відгнила… Який з мене вояка?

– А як же твої брати?! – тупнула ногою дівчина.

Гробак криво посміхнувся.

– Надмірною братерською любов’ю я не страждаю, а своя шкура дорожча…

– Мерзенний хробак, – презирливо кинула дівчина.

Гробак знизав плечима.

– Послухай мене, – серйозно сказала вона, – ти мені потрібен лише для того, щоб зв’язатися з твоїми родичами, а потім можеш повернутися у свою гнилу яму… Невже ти не відчуваєш?!. Грядуть великі зміни! У світ прийшло Абсолютне Зло, і перемога буде за нами! Могутні сили збираються на сході, із заходу ринули до нас полчища вампірів, ліси кишать зграями перевертнів… Не повіриш, але основний удар спрямований на проклятий хутір чаклуна-характерника… У нього є дещо важливе, і ми мусимо відняти в нього це за будь-яку ціну!.. І обов’язково позбавити його життя!.. Ну невже ти нічого не відчуваєш?!.

Вурдалака уважно слухав дівчину, затамувавши подих.

– Відчуваю, – ледь чутно прошептав він, – але я боюся… Боявся.

Дівчина знову презирливо скривилася.

– Так боявся чи боїшся?

Вурдалака, повільно піднявшись, розправив широкі плечі, і було чути, як захрускотіли його суглоби.

– Я з тобою… – сухо сказав він. – Я зберу вовкулаків…

Протяжне, сповнене лютої ненависті і чорної злоби виття було йому відповіддю.

6

Ніч видалася неспокійною. З заходу дув сильний вітер і гудів у січовий дзвін. Більшість козаків розійшлися вже по своїх куренях спати. Лише кілька найвитриваліших сиділи в корчмі і при слабкому світлі каганця грали в карти. Запорожці рідко виставляли варту, і ця ніч не стала винятком.

Кругом панувала непроглядна пітьма, крізь яку пробивався лише самотній вогник корчми. Худий корчмар з підбитим оком разливав запорожцям, що засиділися, горілку й пиво.

За одним зі столів сидів курінний отаман Дорош зі своїм товаришем і побратимом Іваном Колієм. Компанія зібралася гучна і весела. Увечері на Січ приїхав старий козак – характерник Степан Бородавка, і тепер розважав чесну компанію веселими оповідками про свої зустрічі з усякого роду поганню.

– Кажу ж вам, – бухтів старий козак, – схопив я чортиху за хвіст – і скок їй на шию! А потім галопом по степах та по лісах – від самої Сучави і до Січі-матінки!

Козаки давилися від сміху сльозами.

– Ну, а відьма що ж? – серйозно запитав молодий запорожець.

Бородавка зітхнув.

– Дух спустила, бідолашна… Та туди їй і дорога! Стільки людей звела!.. Та й я собі ледве зад не відбив об її кощавий хребет, хай їй грець!

– А чи не на тій, часом, відьмі ти прискакав, що зараз у конюшні стоїть? Так не дивно, що ледве зад не відбив, – сама шкіра так кості!

Козаки знову схопилися за животи, а Бородавка густо почервонів.

– Мені – і не вірите?! Відьма верст із десять до Січі не дотягла, не пішки ж мені йти! От я кобилку і прикупив.

– Та віримо, віримо! – заспокоїв його Дорош, витираючи сльози.

Саме в цей момент надворі вдарив дзвін. Козаки схопилися, як ошпарені.

– Що таке?

– Горимо?

– Татари!

– Які татари?!

Козаки повискакували в двір. З куренів теж висипав люд. А на вулиці темно, хоч око виколи!

– Хто у дзвін бив?

– Що за свинство!

Звідусіль чулися гнівні вигуки, ніхто нічого не розумів і ніхто нічого не міг пояснити. Раптом згори, з високого частокола, пролунав неприємний хрипкий голос.

– Не панікуйте, добродії! Це я скликав вас. Чи все товариство тут?

– Так, майже все, хрін гіркий тобі в горло! Пощо людей будиш?

– А ось пощо…

Раптом гул юрби накрив несамовитий крик Бородавки:

– По куренях, братчики! На нас напали! Це упирі!

Вгорі пророкотав зловісний сміх, а за мить почувся страхітливий шерех сотень крил. Здійнялося моторошне виття, і цілий легіон чорних тіней ринув на людей. Людський ґвалт змішався з ляскотом крил і вереском упирів.

Один з них кинувся ззаду на отамана Дороша, але Колій, що завжди був поруч, відіпхнув козака вбік. Гігантський упир схопив Івана, той скрикнув і зник у високості…

– Братці, назад!.. В курені!.. – тільки й кричав Бородавка, запекло захищаючись.

Несподівано усе стихло. Люди запалили смолоскипи. Убитих не було, лише там, де оборонявся Бородавка, лежав мертвий упир; ще з десяток тварюк валялися по всьому дворі, простромлені колами…

…Наранок козаки не дорахувалися ста п’ятдесяти чоловік.

7

Минув тиждень відтоді, як Мефодій повернувся на хутір і розповів його мешканцям про ті жахи, які йому довелося пережити останнім часом.

Він повідав про величезні полчища вампірів, що з дня на день повинні були нахлинути в Україну, про їхнього кровожерного ватажка – графа Влада. Про те, як ґноми в Альпах дали вампірам запеклу відсіч, були вщент розбиті і жалюгідні залишки їхньої раті скрилися у глибоких печерах. Також про те, як він сам дивом урятувався завдяки своєму другові, гномові Нікелю, і про те, як Нікель погодився супроводжувати його до хутора. А найголовніше – про те, що у світ прийшло Абсолютне Зло, і тепер сили заходу і сходу повинні були об’єднатися.

– Зауваж, Андрію, – підкреслив упир, – усе це почалося, коли ми відправили в небуття того демона. І, швидше за все, ми цим викрили себе, а точніше – те, що конче потрібне князеві тьми. Здогадуєшся, що це? Твоя шабля. І тепер уся погань зі шкіри вилізе, щоб відібрати її в тебе.

Використовуючи свої знання, та ще за допомогою Мурка, Андрій розіслав повідомлення всім характерникам, скликаючи їх до себе на раду. З усіх куточків України потягнулися до нього козацькі чаклуни, і за тиждень хутір перетворився на величезний табір. Погань, що мешкала на хуторі, трималася осторонь, але стосунки з людьми підтримувала дружні, бо більшість прибулих були такими ж характерниками, як і Андрій. Никодим дуже здружився з гномом Нікелем, вони щодня подовгу вправлялися у дворі на своїх топорах. Водяника приводив у захват бойовий топір ґнома: обписаний древніми рунами, вміло інкрустований коштовним камінням, з топорищем зі слонової кістки. Ґном навчав водяника своїх прийомів, водяник гнома – своїх.

– Чуєш, Нікелю, а двома можеш?

– Можу, – відповідав ґном і хоробро крутив двома топорами одночасно.

– А я-от по-іншому, – і водяник демонстрував своє бойове вміння.

Мурко більшу частину часу проводив з Гапкою, навчаючи її премудрощів древніх знань мурків. Вітряк таки з’ясував стосунки з Козодоєм, і вони навіть подружилися.

– Розумієш, – пояснив Козодій, – молочко скисле було, ну, і притиснуло, там я і… Ну, ти ж розумієш?

– У, – відповів Вітряк, – забули.

– А ціпками ти вміло орудуєш! – захоплено підмітив Козодій.

– Навчити?

– Та ні! – розсміявся Козодій. – У мене роги на те є…

Табір розростався з кожним днем, білі маги і чаклуни прибували з усіх українських усюд. Одного дня по обіді на місток через річечку ступив численний збройний козацький загін. Попереду їхав сам отаман Дорош, слідом за ним – характерник Степан Бородавка. Загін був чималий, і всі ці люди, звичайно ж, були запорізькими козаками. Назустріч їм вийшов Андрій.

– Здрастуй, Дороше, – привітався він.

– Здоров був, Сивий, – відповів отаман, оглядаючись кругом. – Бачу, ми не перші – у тебе тут уже цілий табір!

Козаки спішилися. Уперед виступив Бородавка.

– Я одержав твоє повідомлення, Сивий… Може, поясниш, у чім справа?

– Довго буде, – сказав Андрій, шанобливо обнімаючи старого характерника. – Давай розмістимо спочатку твій загін, а потім будемо говорити.

Слідом за загоном їхало тридцять возів, запряжених волами. Через вузький місток проїхати вони не могли.

– Свій табір ми розіб’ємо на тому боці річки, – сказав Дорош.

Андрій кивнув і спитав:

– Скільки людей ти привів?

– Триста двадцять. Більше кошовий не дав. Але дозволив послати гінців по паланках, так що з Божою поміччю ще чоловік з двісті охочекомонних набереться… Коло Ненаситця за тиждень у них збір, а поведе їх курінний Пуголовок, пам’ятаєш його? Гарний козак, хоча й ростом не вдався.

– Боюся, що за тиждень буде пізно, – задумливо проказав Андрій.

– А в тебе скільки? – запитав Дорош.

– Трохи більше двохсот. Головно характерники.

– Це добре.

– Добре, але мало. На нас сунуть незліченні полчища…

– Хто? Татари? – Дорош навіть не намагався приховати свій подив.

– Гірше. Погань. Чорна.

– Та ну?! – очі отамана округлилися.

– Розбивай табір, – відповів на те Андрій, – потім будемо говорити.

Вже через годину на іншому березі річки розкинувся чималий козацький табір. До Андрія підійшли Дорош і Бородавка.

– Андрію, ми повинні тобі дещо розповісти, – почав Дорош.

– Давайте.

– Говори, Степане, – кивнув отаман старому характернику.

– Рівно тиждень тому на Січ напали… Уночі… Як думаєш, хто?

– Ну, і хто?

– Упирі, – похмуро відповів Бородавка. – Сотні півтори козаків забрали.

– Святий Боже… – прошептав Андрій. – Навіщо?

– Гм… їм потрібні нові сили, – продовжив козак, – а ти уявляєш собі, який то буде упир із запорожця? Воєначальник! Убити такого ой як нелегко буде!.. Що вони задумали?

– Кого? – спитав Андрій так, ніби вже наперед знав відповідь.

– Серед зниклих – Іван Колій.

Андрій потупився.

– Збирай своїх людей і веди до моїх. Раду радити будемо.

8

Дружини Дороша й Андрія стояли поруч, утворюючи півколо. Андрій піднявся на невелике узвишшя.

– Ну що, брати мої, готові слухати?

– Готові, – дружно відповіли всі.

– На нас чекає битва, – почав Андрій, обвівши твердим поглядом присутніх. – Скажу прямо: мало хто з нас в живих залишиться… Поранених не буде, будуть лише мертві й уцілілі. Ворог насувається грізний, і сили його набагато перевищують наші. Не хочу перебільшувати, але багато чого залежить від результату цієї битви. Вороги наші – не люди. З заходу сунуть полчища вампірів, і, судячи з усього, їх підтримають перевертні. Вони вже сотнями нишпорять по окрузі, знищуючи на своєму шляху все живе. Поза всяким сумнівом, будуть там і упирі, будуть і вурдалаки. Чи готові ви до такої битви?

– Готові, – понуро, але впевнено і в один голос сказали присутні.

– Тоді, друзі, послухайте, що скаже цей чоловік. – Андрій кивнув Мефодію, і той піднявся на узвишшя. – Звуть його Мефодій. Відразу скажу, що Мефодій – упир. – Натовпом прокотилася хвиля здивування. – Не дивуйтеся, – продовжував Андрій, – він – наш друг, і розповість нам детальніше про наших ворогів, як з ними битися і як убивати.

Мефодій виступив уперед.

– Шановне козацтво! – почав він. – Як ви вже зрозуміли, ворог перед нами незвичайний, і у звичний спосіб нам його не подужати. Для початку я запропоную вам от що: оскільки в таборі Андрія одні характерники, і вони знають, як боротися з поганню… отож я пропоную за кожним десятком козаків Дороша закріпити десятником характерника. Що скажете?

Юрба схвально загула.

– Згода! Згода! – почулися дружні голоси.

– А тепер, – продовжив упир, – як власне боротися з нечистю… Почнемо з вампірів. Вампірів убиває срібло, причому не обов’язково поцілити в серце, а просто в життєво важливий орган. Стосовно того, що вкушений стане вампіром – не вірте. Людина просто вмирає. Їхня зброя – це переважно довгі шпаги і рапіри, і, скажу чесно, володіють вони цією зброєю вправно. Вампіри збираються в племена і, так би мовити, братства. Племена – це зграя напівдиких кровопивць, недалеких, погано озброєних і менш небезпечних. Вони вже заповнили наші ліси. На відміну від них, вампіри, згуртовані в братства, більш, скажемо так, цивілізовані. Вони хитрі і спритні, володіють різними тактиками ведення бою. От вони – дуже небезпечні. Їх шпага – блискавка. І вони вже на підході. Зауважу: вершників у ворожому війську немає. Жоден кінь не дозволить осідлати себе вампіру, перевертню, вурдалаці чи упирю. Далі – вурдалаки. Цих убити легко – досить удару шаблею або списа. З перевертнями важче, бо це сильні тварюки. Вбиває їх срібло. Вмирають вони від глибоких колотих чи рубаних ран, а також, коли їм відтяти голову. А тепер скажу про найнебезпечніших – про упирів. Упирі вміло вправляються з будь-яким видом зброї, можуть перетворюватися на величезних кажанів і нападати з повітря. Вбиває цих потвор, знову ж таки, срібло, а ще – осиковий кіл, але тільки вбитий прямо в серце, що, звичайно, зробити дуже важко… Власне, це і все. Головне я вам виклав. Що не зрозуміло – питайте.

По рядах козаків прокотився гул.

– Пане Мефодію! – пролунав голос з юрби. – Ти все говориш: «срібло, срібло»… А де ми стільки срібла візьмемо?

– Слушна заувага, але не турбуйтеся, – сказав Мефодій, – Никодим про це подбає…

9

Блакитні хвилі Дніпра одна за одною накочувалися на прибережний пісок. День уже підбіг до полудня, і сонце, що стояло в зеніті, золотило неосяжну широчінь ріки.

На березі Дніпра стояв гурт людей. Їх було рівно одинадцять душ. Точніше, людей тут було всього четверо: Гапка, Дорош, Андрій і Бородавка, решта ж присутні – нечисть: Коник, Вітряк, Нікель, двоє лісовиків, Козодій і Мурко. Всі вони уважно вдивлялися у поверхню ріки.

– Гм-м-м… Вже більше години немає, – сказав Коник і почухав загривок.

– У! Нічого з ним не станеться, – відповів Вітряк.

Мурко сів на пісок і заходився ліпити пасочки з піску. Нікель походжав туди-сюди вздовж берега.

– Скільки він може побути під водою? – запитав гном.

– Усе життя, – відповів Мурко, – це його сер-р-редовище.

Схоже було на те, що гном нервував.

– Заспокойся, Нікелю, – сказав Андрій, – Мурко правду каже.

Нікель зітхнув і втупив очі в поверхню ріки. Раптом неподалік від берега показалася голова Никодима.

– У-ух! Краса-а! – задоволено фиркнув водяник і швидко поплив до берега, розмашисто загрібаючи руками.

Гапка відвернулася. Никодим вийшов на берег і натягнув свої шаровари.

– Ох і водичка!

– Що, нічого не знайшов? – одразу поспитав Козодій.

– Та не гарячкуй ти! – випалив Никодим. – Не знайшов!.. Знайшов, звичайно. Човен потрібен, і не один!

– Так багато? – здивувалася Гапка.

– Багато – не те слово! Андрію, глянь-но туди, – водяник вказав лопатовидним пальцем на поверхню Дніпра.

Андрій подивився у вказаному напрямку. Там раптом визирнула з води усміхнена жіноча голівка.

– Русалка?.. – здивовано вигукнув козак.

Обличчя водяника розплилося в масній усмішці. Усі присутні з неабияким здивуванням дивилися на дівчину, що плила до берега. Вона підпливла зовсім близько і по пояс висунулася з води. Гапка фиркнула. Андрій завсміхався.

– Здрастуй, лялечко, – злегка вклонившись, привітався козак. – Чого-чого, а того вже не сподівався, що ще колись побачимось…

Русалка посміхнулася і кивнула Андрієві.

– Може, і не зустрілись би, якби я не натрапила на Никодима, коли він ото грабіжництвом займався…

– Гм… – мугикнув водяник.

Русалка глянула на нього і винувато посміхнулась.

– Вибач, Никодиме… – І знову до Андрія: – Він мені все пояснив. Вам потрібне срібло, багато, як я розумію, срібла… Я допоможу. Гадаєте, лише на землі казна-що робиться? Де там! Анциболоти та відьми болотяні звідусіль у Дніпро полізли, навіть у море запливають! Такого ще не було…

Раптом Андрій помітив, що груди дівчини навскіс оперезані тоненьким золотим ланцюжком. Русалка перехопила його погляд, закинула праву руку назад за голову, і в повітрі зблиснув вузенький срібний клинок шпаги.

– Так, так, Андрію, нам доводиться відбиватися від цих почвар, і, повір, шансів у них мало. – Дівчина спритно сховала шпагу до піхов.

Під час цієї розмови Мурко з цікавістю розглядав русалку, потім зайшов до колін у воду і простягнув дівчині свою ручку долонею догори. Русалка зробила кидок, сильно вдаривши хвостом по воді, і, опинившись поряд з Мурком, поклала на його долоню свою руку.

– Ти дуже вр-р-родлива, – сказав малюк, – і мені гір-р-рко від того, що такі кр-р-расуні змушені бр-р-ратися за збр-р-рою. Мене звуть Мур-р-рком.

Дівчина нахилилася до малюка і щось прошепотіла йому на вухо.

– Ой! Яке кр-р-расиве ім’я! – в захваті вигукнув Мурко. – Сподіваюся, ми ще побачимось.

– Звичайно! – весело крикнула русалка і відштовхнулася від берега.

Усі присутні здивовано перезирнулися, а в Никодима щелепа так і відвисла.

– А тепер, – русалка звернулася знову до Андрія, – готуй, козаче, човни, але, прошу тебе, – без людей. Нехай човнами керує нечисть.

10

Русалка виконала свою обіцянку, і вже за кілька годин чотири човни, ущерть завантажені всяким срібним начинням, піднімалися вгору по річечці до Степанового млина, коло якого стояла кузня. Часу залишалося мало, і двадцять ковалів, закатавши рукава, узялися до роботи. Серед них був і Андрій.

Минуло два дні. Ковалі, не покладаючи рук, вдосконалювали зброю козаків і заготовляли ще двісті клинків для козаків Пуголовка. Нечисть же нудилася без роботи. То збиралася у своїй хаті і різалася в «дурня», а то слухала дивовижні оповідки про походеньки водяника-запорожця Никодима, що, погодьтеся, вже само по собі було явищем парадоксальним: водяник – і запорожець! Никодим розповідав про битви, в яких він брав участь, про те, як він два роки тому гнав татар і повернув собі чесне ім’я. Ґном Нікель не відставав від свого друга і розказував про криваві сутички з чорною нечистю в Альпах. Мурко переспівував саги свого народу про далеких казкових ельфів…

А безжальний час збігав останніми годинами до вирішального моменту.

– Ех, друзі, – зітхнув водяник, – скільки нам залишилося? День? Ну, може, два… А там що?

– Никодиме, не ятри душу! – Козодій невдоволено задригав ногами. – І без того тяжко.

– Так а я до чого веду? – труснув головою водяник. – Поставив би нам Сивий пару відерок горілки, а то ж нудьга зелена заїдає! Та й козакам розвеселитися не завадить! Ви як?

– У! Я залюбки! – закректав Вітряк.

– Істину глаголиш, – пробасив Кулака, – правда, Жменько?

– Правда, Кулако.

Коник жваво схопився на ноги.

– Гм-м-м, я по Андрія!

Хвилин через п’ять Коник повернувся разом з козаком і Мефодієм.

– Ви що, серйозно горілки хочете? – Андрій аж сторопів з такого дива.

Нечисть дружно закивала головами.

– Що ж, коли така справа, буде вам горілка, – сказав він, – та глядіть, не перестарайтеся, – за нашими підрахунками післязавтра вночі ворог уже буде на підході…

Никодим широко посміхнувся.

– А ти чого либишся?

– Так… моя ж ідея!

– Дивись мені, ідейний натхненнику, – пробурчав Андрій.

– Не бійся, Сивий! Що ми – діти малі?

За годину жінки накрили для погані стіл, а Козодій з Вітряком викотили з льоху бочку горілки. У козацьких таборах теж заметушилися. Нечисть дружно сіла за стіл і квапливо взялася за чарки, один тільки Кулака сидів непорушно, дивлячись на свою чарку, як баран на нові ворота.

– Що се за мензурка? – невдоволено пробасив він.

Усі дружно розсміялися, а Гапка подала лісовикові здоровенний кухоль.

– Ось, Кулако, саме як для тебе.

– Оце діло, – добродушно усміхнувся лісовик і зично крикнув, піднімаючи свій кухоль: – Давайте, друзі! За перемогу!

– За перемогу! – підхопили інші.

Мурко непевно подивився на свою чарочку, але все-таки перехилив її. Очі його враз округлилися, він замахав ручками і пропищав, хапаючи ротом повітря:

– Ур-р-р! Гор-р-рю!

Нікель подав йому нанизаного на шпичку вареника.

– На, закушуй, Мухку, закушуй…

Мурко припав до вареника, як немовля до цицьки. Опісля третьої чарки всі помітно повеселішали, а Мурко вже геть сп’янів і почав ікати.

– Ур-р-р… – воркотав він. – М-да-а-а… ік… Це тобі… ік… не пиво… ік…

– Мурку, мо`, досить? – непевно спитав Кулака, і малюк ікнувши кивнув.

А Никодим продовжував наливати.

– От скажи мені, Нікелю, – звернувся він до ґнома, – у вас горілка є?

– Ні, – відповів гном, – але коли повехнуся – буде!

– Правильно! Хороша річ – горілка!.. Але захоплюватися не раджу! Я ж розповідав тобі, як зі мною вийшло?

– Угу, – сказав ґном, закушуючи горілку цибулиною, наче яблуком.

– Ото ж бо!

Вітряк хоробро осушив свою чарку.

– У-у-у! А кріпка ж, холера!.. Ого! – Він глянув на Коника – того вже добряче хитало з боку в бік.

– Чуєш, Никодиме, – звернувся Коник до водяника, – ставлю своє сідло проти твоєї вуздечки, що заскочу на твою Ряску ззаду.

– Коли? – лукаво зіщурився водяник.

– Та прямо зараз!

– Не раджу, Конику, – цілком серйозно сказав Никодим. – Я тебе чесно, як друга, попереджаю: Ряска тебе з запахом перегару і на крок до себе не підпустить.

Конюшний ображено заплямкав губами.

– Гм-м-м! То ти приймаєш ставку?

– Гаразд, приймаю. – Водяник напустив на себе байдужого вигляду. – Але я тебе попереджав… Івасю!

Хлопець був тут як тут.

– Веди Ряску!

Івась слухняно побрів до стайні. Усі встали з-за столу. Хлопець підвів кобилу.

– Тримай Рясочку, Івасю! Давай, Конику!

Конюшний, похитуючись, підійшов до тварини.

– Гарна в тебе вуздечка, Никодим-м-ме… Ану, Рясочко…

Коник підпружився і високо підстрибнув, але Ряска різко рвонула вбік, і Коник, перекинувшись у повітрі, гепнувся на землю так, що аж було чути, як зуби клацнули. Усі дружно зареготали.

– Жени сідло, погань кошлата! – радісно вигукнув водяник.

Коник отетеріло пороззирався, потираючи кошлатою рукою щелепу, потім скорчив невдоволену гримасу і щось виплюнув на землю.

– Жуб вибив, холера яшна! – прошепелявив він. – Шіптнув же мене лихий! Тьху! – І пішов по сідло.

Усі повернулися за стіл.

– А де Мурко? – запитав раптом Кулака, озираючись навсібіч.

Козодій зазирнув під стіл: малюк, згорнувшись клубочком, тихо похрапував.

– Йому точно досить, – сказав Никодим, побачивши малюка. – Кулако, віднеси Мурка в хату.

На землю спускалася ніч. В обох козацьких таборах панувала тиша. Завтра козаки збиралися виступати, тож усі відпочивали. Лише у віконці Андрієвої хати світилося. За столом сиділи Мефодій, Андрій, Гапка, Дорош, Бородавка і ще четверо характерників. Слово тримав Андрій.