Текст книги "Зброя вогню"

Автор книги: Тарас Завітайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Водяник дико витріщив очі.

– Андрій? – він якось механічно опустив топір. – Андрій, Дорош…

Відкинувши зброю вбік, водяник знесилено опустився на землю, по якій уже бурно струмували потоки води.

– Мефодій загинув…

Андрій зіскочив з коня і підійшов до тіла упиря.

– Не встиг… – тихо промовив він і впав перед тілом на коліна. – Прости, брате… Прости, друже…

– Ні! Дивіться! – раптом пронизливо скрикнула Пташка. Весь цей час вона тримала пониклу голову Мефодія в себе на колінах. – Він живий!

Усі кинулися до упиря. І дійсно: риси його обличчя знову загострилися, налилися кров’ю, і він зненацька позіхнув.

– Живий! Живий, погань! – радісно вигукнув Никодим.

Упир ще раз позіхнув, цього разу так широко, що в роті зблиснули ікла, й відкрив очі.

– Мефодію! – ніжно проказала Пташка.

Мефодій підвівся і з подивом глянув на дівчинку.

– Пташко, ти можеш говорити?

Дівчинка завсміхалася і закивала головою, її щоками знову бігли сльози.

– Можу, – ледь чутно проказала вона.

Та раптом посмішку з її личка як рукою зняло, і, надувши губки, дівчинка відвернулася від Мефодія.

– Що з тобою, Пташко? Бачиш, я живий! – обняв дівчинку упир.

– Не роби більше так, Мефодію, не обманюй мене.

– Не буду, – усміхнувся упир, не розкриваючи губ.

– І посміхайся нормально. Я знаю, що ти упир…

Мефодій трохи зніяковів.

– Хм… Яка тямуща дівчинка! – Він встав, потерши рукою куприк, і звернувся до характерника: – Андрію, де татари?

– Всіх положили, живим узяли тільки одного.

Дощ періщив, і вода кругом шуміла так, що доводилося кричати. Гапка з Пташкою повернулися до землянки, а до чоловіків підійшов отаман Дорош.

– Здоров був, Мефодію! – подав він руку упиреві.

– Здоров, отамане, – сказав упир і потис руку козакові. – Де татарин, якого ви взяли? І що він говорить?

Останні слова Мефодія заглушив грім.

– Що? – перепитав отаман.

– Що говорить?

– Мовчить, шельма, – відповів отаман. – Та нічого, у нас – заговорить… Я от що думаю: іти звідси треба, і то негайно, зараз же… Загін цей – лише незначна частина великого татарського полку, і збираються вони десь недалеко…

З черговим поривом вітру затріщала столітня верба і розчахнулася навпіл. Мефодій покрутив головою:

– Та ж у таку бурю нам і до ранку не добратися…

– Збирай, Мефодію, людей, – сказав отаман. – Нехай у бурю, але будемо рушати. Кажу тобі: немає в нас вибору…

Мефодій пішов у землянку готувати хуторян до походу, а отаман Дорош тим часом підійшов до водяника.

– А ти хто такий будеш? Басурман? – сказав він, пильно вдивляючись в обличчя водяника при кожному спалаху блискавки.

– Ні, я це… Родич мірошника… – збентежено відповів водяник, намагаючись відвернутися від козака.

– А голос твій мені наче знайомий, – не вгавав отаман. – Де я міг його чути?.. І топором ти хоробро орудуєш. Я таке тільки раз у житті бачив… Ну, та хай, потім розберемося… Гей, хлопці! У кого коні витриваліші, сюди! – крикнув він своїм козакам, а потім звернувся до Мефодія, який якраз підійшов до нього. – Скільки вас?

– Зі мною тринадцять.

– Чули?

Козаки порадилися, вперед виїхало тринадцять вершників і кожен з них узяв на коня хуторянина. Загін рушив долиною вгору і незабаром скрився за суцільною дощовою завісою.

9

До козацького поселення загін прибув, як і пророчив Мефодій, майже під ранок. Козаки розмістили біженців в окремому курені з невеликою грубкою, яку відразу ж розтопили, а самі пішли в загальний курінь сушити одяг.

Отаман Дорош разом з Андрієм вели допит полоненого татарина. Той сидів на лавці зі зв’язаними за спиною руками. Курінь тьмяно освітлювали дві лампи, що стояли на столі.

– По-нашому говориш? – підступився до татарина Дорош.

Худий нукер з ріденькими вусиками, жовтим пергаментним обличчям і вузькими щілинками розкосих очей презирливо скривився.

– Андрію, запитай його, де збирається головний загін.

Андрій повторив питання по-татарськи.

У відповідь на це татарин плюнув на підлогу під ноги отаманові.

– Розкажи-но йому, що ми зараз з ним зробимо. Тільки розпиши якнайкраще!

Андрій гидливо усміхнувся і почав щось швидко говорити по-татарськи. Речі, про які говорив козак не обіцяли нічого хорошого полоненому, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Він продовжував спокійно дивитися на козака, а коли той закінчив, кинув у відповідь кілька коротких фраз і усміхнувся ще огидніше, ніж Андрій.

– М-да-а-а-а… – протягнув Андрій. – Розв’язати йому язика буде нелегко…

– Але ми спробуємо, – сказав отаман. – Поклич-но, Андрію, сюди Івана Колія, побачимо, якої тоді заспіває цей пес…

Андрій уже подався був до виходу, але в цей момент відчинилися двері, й на порозі з’явився Мефодій.

– Як успіхи? – запитав він, кивнувши на татарина, а той, почувши його голос і не маючи можливості побачити лице Мефодія, якось дивно стрепенувся.

– Поки що мовчить, – відповів Андрій, – але ми зараз Колія позвемо, а тоді…

– О! – раптом перебив Андрія Мефодій. – Давній знайомий! Упізнаєш мене? – упир виступив на світло, звісно, не відкинувши при цьому тіні.

Татарин дико витріщив очі. Мефодій присів навпочіпки в кількох кроках від татарина.

– По баньках бачу, що впізнаєш… Та й я тебе запам’ятав… Не треба, хлопці, Івана, – сказав він, пильно дивлячись в очі бусурману. – Що ми, звірі, чи що… Я сам спробую!

Козаки тільки плечима стенули.

– По-нашому говорить?

– Ні, начебто, – відповів Андрій.

– Гаразд, гаразд… Приступимо.

Мефодій став повільно наближатися до татарина, той одразу зіщулився і завовтузився на лавці. Упир зупинився у двох кроках від полоненого.

– Дивися! – сказав він і підняв угору руку.

Пальці на руці раптом почали неприродно видовжуватися, шкіра потемніла і вкрилася шерстю, гачками витягнулися міцні чорні пазурі. Упир підняв другу руку – ті ж метаморфози відбулися і з нею. Потім і обличчя упиря почало темніти, видовжуватися, набувати дивної трикутної форми і вкриватися шерстю. У розширених і чорних, як смола, очах упиря прорізалися вертикальними щілинками вогненні зіниці. Одяг на Мефодію пішов по швах, і показалося тіло, вкрите чорною лискучою шерстю. За спиною розправилися кажанячі крила.

Упир розкрив вузьку, зубату пащу і жахливо зашипів, висолопивши червоного, як кров, язика. Потім він блискавкою кинувся до татарина, схопив його своїми пазуристими лапами і почав щось швидко говорити йому по-татарськи, час від часу перериваючи свою тираду лиховісним шипінням. Опісля кинув блідого, як небіжчик, нукера під ноги козакам. Той, гепнувшись, припав до ніг козаків і, цілуючи чоботи, закричав по-українськи, щоправда, з відчутним бусурманським акцентом:

– Пощадіть! Не допустіть! Я все розкажу! Верст за тридцять від того хутора, що ми спалили, буде збір… Всього триста чоловік кінноти… В степу, де яри починаються, три баби кам’яні стоять… Вони одні там на всю округу… Показати можу! Через три дні збір!

Татарин не припиняв плазувати перед козаками, які ошелешено дивилися на нього.

– Ти диви, по-нашому заговорив… – першим оговтався Андрій.

Мефодій тим часом набув звичайної, людської подоби.

– Одяг принесли б, га? А то, чого доброго, ще Гапка зайде – цей он як репетував.

– Та я й сам мало не обгирився, – геть чужим голосом сказав Дорош, дивлячись на Мефодія. – Що ти йому такого наговорив?

– Е, пусте, – махнув рукою упир.

– Андрію, так що він йому говорив?

– У-у! – прокашлявся Андрій. – Не дивно, що він по-нашому защебетав…

Дорош усе ще запитально дивився на Андрія.

– Він сказав, що зачинить його в цьому курені, прив'яже до лавки і щоночі – багато ночей – буде приходити до нього і висмоктувати його кров, а в ніч, коли він уже майже стане упирем, посадить його на осиковий кіл.

– Ясно, – сказав Дорош. – Ну, а так що обіцяв?

– Швидку смерть, – відповів Мефодій.

Татарин трохи оговтався і сидів, похмуро втупившись у підлогу. Дорош покосився на нього.

– Що ж, «допомога» його нам більше не потрібна. Знаю й без нього, де ті баби стоять. Значить, будемо кінчати його… Я відправлю гінців збирати людей. Візьмешся за нього сам? – запитав отаман Андрія, вказавши кивком голови на татарина.

– Авжеж, – відповів Андрій.

Упир сяк-так прикрився ганчір’ям, що залишилися від його одягу.

– Стривайте, дайте я вийду, – сказав він, – не можу на це дивитися.

– Дивний ти упир, Мефодію, – не без подиву глянув на нього Дорош.

– Я знахар, – сказав упир і зачинив за собою двері.

– Вставай, – коротко кинув Андрій татаринові.

Татарин слухняно піднявся.

– Йди до дверей.

Нукер повільно направився до виходу. Андрій штовхнув двері рукою, пропускаючи татарина вперед. Обоє вийшли з куреня. Буря вщухла, і над їхніми головами сіріло досвітнє небо. Андрій перерізав мотузки, якими зв’язали бранця, і простягнув йому кинджал.

– Тримай, татарине, це твій останній шанс.

Татарин узяв клинок.

– Інна лілахі ау інна ілайхі раджі уна, – промовив він і встромив кинджал собі в серце. Тіло повалилося на землю, смикнулося і затихло.

Андрій вийняв кинджал з грудей мерця і двічі встромив у землю, очищаючи від крові.

– «Воістину ми належимо Богові і повертаємося до нього!» – переклав Андрій. – Спи з Богом… На світанку тебе поховають… – він перехрестився і повернувся в курінь.

Дорош сидів на тій самій лавці, на якій ще недавно сидів татарин.

– Все? – запитав він в Андрія.

– Все, – відповів той.

– Ну, коли все, давай перейдемо до наших справ. Слід терміново розіслати гінців і зібрати всі сторожові курені. За два дні чоловік сто п’ятдесят зберемо… Половину я поведу в засідку, а з другою половиною рушиш ти…

– Стривай, – перебив його Андрій, – про мене забудь. Не можу я зараз.

– Ти що, Сивий? – Дорош здивовано витріщився на Андрія. – Як це – «не можу»?

– Не питай, – зітхнув Андрій, – не можу, і край. Справа в мене серйозна, ніяк не можу відкласти, розумієш?

Дорош крутнув головою.

– Ні, не розумію… Але я знаю тебе, Сивий, ти дарма воду в ступі товкти не станеш. Запитаю одне: все справді так серйозно?

Андрій кивнув.

– Гаразд, – зітхнув Дорош, – обійдемося без тебе. – Потім, помовчавши хвилину, запитав: – Скажи мені тільки одне: хто отой лисий, що з топором рвався усіх нас порішити? Дуже вже вправно він ним крутив!

Андрій пильно подивився на отамана.

– Навіщо він тобі? Облиш його…

– Мені-то він не треба, – стенув плечима Дорош, – а от козацтву моєму цікаво буде довідатися, хто він такий… Та я й сам на власні очі бачив, як він бульбашки пустив на Дніпрі… Никодим?

Андрій мовчав.

– Никодим, – уже впевнено повторив Дорош. – Але ж як таке диво могло статися?

– А ти сам у нього запитай, – порадив Андрій.

– І запитаю!

Водяника знайшли коло вогнища, де він про щось розмовляв з упирем. На Мефодію були нові штани й сорочка, які йому видали козаки, а Никодим навіть не завдав собі клопоту висушити чоботи.

– Никодиме! – неголосно гукнув Дорош водяника, той здригнувся й обернувся. – А йди-но сюди, «мірошників родичу».

Водяник втягнув голову в плечі й повільно, перевальцем направився до двох козаків, що стояли в тіні.

– Ну, здрастуй, – проговорив Дорош.

– Здоров, отамане, – булькнув водяник.

– Як же ти, шельмо, з мішка вибрався?

Водяник шмигнув носом:

– Та вибрався…

– І що мені з тобою робити?

Водяник мовчав, звісивши голову. І раптом за нього заступився Андрій:

– Як це, «що робити»? Кару він прийняв? Прийняв. Що ж вам ще від нього треба? А щоб ім’я своє чесне вернути, нехай іде з вами в погоню за татарами. Вам же ж потрібні досвідчені вояки?

Дорош мовчав. Никодим переминався з ноги на ногу.

– Годі тобі, отамане, – почав водяник, – що було, те загуло… Та я і сам хотів проситися в погоню за бусурманами… Обіцяю: потім ти мене на Січі не побачиш… Піду помагати відбудовувати хутір, що татари спалили. Ну, що скажеш?

– А як щодо горілки? – серйозно запитав Дорош.

Водяник зробив жест вказівним пальцем поперек горла.

– Зав’язав я, отамане, не п’ю більше горілки. Тільки пивця можу сьорбнути.

– Так і пивця ж можна насьорбатися добряче, – засумнівався Дорош.

Никодим уперто закрутив лисою головою:

– Ні, отамане, я тепер міру знаю!

Дорош не витримав і розсміявся.

– Гаразд, Никодиме, чесно скажу тобі: горювали козаки за тобою, але нічого не поробиш! Ти ж і сам знаєш наші закони… Ну що ж, радий тебе бачити, – отаман простягнув руку.

– І я радий, отамане, – посміхнувся Никодим і поручкався.

– Дозвольте перервати вашу бесіду, – сказав Мефодій, підійшовши до них, – але справа наша, Андрію, невідкладна… Через два дні ми маємо бути якнайдалі звідси, у місці, де взагалі немає людей, десь на болоті, чи в степу, деінде, розумієш, про що я?

Андрій кивнув.

– Я вже думав про це… Слухай, Дороше: пам’ятаєш той старий зимівник, що його ще дід Явтух наш побудував?

– Пам’ятаю, – відповів Дорош.

– А чи є там зараз хто?

– Нікого немає. І дах місцями провалився… Я там тиждень тому був.

– Чудово, туди ми й подамося. Іди, Мефодію, скажи Гапці, нехай збирається. Щойно зійде сонце, виїжджаємо…

10

І знову неосяжні простори Великого Лугу… Як легко загубитися людині в цьому шаленстві природи! Скільки незвіданого приховують у собі дикі землі цих просторів! Що пам’ятають вони? Хто ходив ними колись, у сиву давнину? Безстрашні й непереможні амазонки, дикі сармати, кочівники-скіфи, а тепер-от – козаки – такі ж нескоримі й зухвалі у діях своїх навіть перед самим султаном османським; такі, що над усе ставлять волю свою та січове своє товариство. Тому-то й оселилися вони тут, де й сам чорт їх не дістане, – у диких, неозорих степах і безкрайніх просторах Великого Лугу.

На просторах Великого Лугу розкидано безліч невеличких круглих острівців-лісочків, що їх козаки називають «кругляками». На одному з таких кругляків і був згаданий Андрієм козацький зимівник. Зроблений він був на совість, хоча покрівля вже місцями й обвалилася, а паркан-частокіл подекуди погнив. Проте навіть зараз із ним годі було й порівнювати інші зимівники, більшість з яких – це всього-на-всього вириті землянки, обкладені зсередини колодами і сяк-так облаштовані. У зимівники зазвичай перебиралися зимувати козаки-втікачі, яким у містах залишатися було небезпечно, або ж просто ті, кому була мила-люба самотність. А бувало, селилися й козаки з родинами. Таких козаків називали «сиднями», і таким колись був Явтух, – він і збудував цей зимівник. Правда, покинув він його давно. Жінка його вмерла ще молодою, а двоє синів загинули десь під Трапезонтом. І перебрався дід спершу на Січ, а відтіля, пораненого, перевезли його на хутір Дніпровий, де він і залишився старість доживати.

Ох, як давно вже ніхто не запалював у цьому зимівнику каганця! Але цієї ночі, ночі перед Купалою, тьмяне світло каганця знову освітило старі, запліснявілі стіни.

Ще коли в зимівнику жив дід Явтух, тут було не так щоб аж, але доволі затишно, а зараз обстановка була більш ніж убогою: піч, дві лавиці та стіл. За столом сиділи троє: характерник Андрій, знахарка Гапка та упир Мефодій. Їхні обличчя освітлював імпровізований каганець – мисочка з олією та вмочена в неї мотузка. У землянці панувала напружена тиша, і лише час від часу її порушувало виття вовків, що блукали десь болотами у пошуках їжі.

– Господи, скоріше б уже почалося, – прошептала Гапка.

Упир і козак мовчали; було чути, як потріскував гнотик каганця.

– Який дивний збіг, – порушив нарешті тишу Андрій, – ця тварюка повернеться на землю саме на Купала.

– Та ніякий це не збіг, – прошептав Мефодій, – цієї ночі усяка погань волю на землі має, і демона викликати – простіше простого. Тому-то ми з Гапкою і зробили це на Купала, рівно рік тому.

– Зрозуміло, – сказав Андрій. – Чуєш, Мефодію, а як же він сюди прийде, коли ми його не викликали?

Замість Мефодія відповіла Гапка:

– Він тепер прийде будь-куди, де є я, адже я його вже викликала, і тепер кровно зв’язана з ним. Я його провідник у цей світ…

І знову запала гнітюча тиша. Андрій стиснув рукоять шаблі.

– Ми мусимо його покінчити, – сказав він і сам здригнувся від цих слів.

– Мусимо, друже, мусимо… Інакше ходити нам упирями по цій землі, без надії на порятунок і відраду, аж до самого Страшного Суду… – невтішно мовив Мефодій.

Раптом надворі почувся тяжкий, повний болю і розпачу жіночий стогін. Усі глянули у вікно. Крізь мутний риб’ячий міхур проглядало чиєсь обличчя.

– Ох, без відради… – простогнав той-таки жіночий голос, і обличчя – явно жіноче – наблизилося впритул до міхура.

Андрій, Мефодій і Гапка закам’яніли.

– І без порятунку! – крикнув той же голос і за якусь мить жіноче обличчя різко змінилося: воно витягнулося, рот розкрився, і два гострих ікла розпороли міхур. Затим мара зникла, і в ту ж хвилину в провалі даху мигнула якась тінь. Гапка вигукнула заклинання, і каганець яскраво спалахнув, освітивши всю землянку. У кутку, біля купи сухого очерету, що обвалився з даху, стояла красива чорноволоса жінка. Великі виразні карі очі швидко зміряли поглядом присутніх і зупинилися на Мефодію. З огляду на зовнішність, вона була татаркою: загострені вилиці, продовгуватий ніс, тонкі й темні, як сама ніч, губи.

– Це не він! – вигукнула Гапка.

У відповідь жінка так моторошно розреготалася, що в Гапки мурашки по спині забігали.

– Це та сама відьма, – прохрипів Мефодій.

– Відьма? Я? – знову розреготалася жінка. – А колись же була коханою, єдиною!.. Може, обіймеш мене, Мефодію?.. Стільки літ не бачились… Сто, а мо’ й більше?

– Будь ти проклята! – крикнув Мефодій, а жінка хижо ощирилася, зблиснувши іклами.

– Це така твоя подяка, Мефодію? Я дала тобі вічне життя!

– Ти дала мені вічні муки! – Мефодій зробив кілька кроків уперед. – І я розірву тебе на шматки!

Відьма розсміялася.

– І ти зможеш підняти на жінку руку?

– А ти не жінка! – просичав Мефодій і відразу ж перетворився на упиря.

Він кинувся на відьму. Та різко сахнулася вбік, крутнулась на місці, і Гапка з Андрієм переконалися, що Мефодій мав рацію: це була зовсім не жінка, а потвора, схожа на Мефодія-упиря, тільки стократ огидніша. Паща її була всіяна іклами, які подекуди протикали щоки і губи, шерсть зібгалася і клоччям звисала на обдертих, ребристих боках. Потвора дико заверещала і кинулася на Мефодія. Той вистрибнув у провал даху, а упириха кинулася за ним. І тієї ж миті надворі почувся страшний гуркіт, двері злетіли з петель, і на порозі з’явилася істота, яку воістину могли породити лише незбагненні глибини пекла.

Це був той, на кого вони чекали. Величезний на зріст, демон статурою своєю трохи нагадував чоловіка: могутні, вкриті густою чорною порослю груди, міцні, м’язисті руки та широкі, кремезні плечі, з-за яких виглядали гігантські кажанячі крила… Лише обличчя істоти було далеко не людським: на неприродно видовженій маківці голови маснилося зализане назад чорне волосся, масивна нижня щелепа видавалася вперед і була всіяна дрібними гострими зубами, верхня щелепа була трохи приплюснута і з неї стирчали два ікла, кожне завбільшки з кинджал. Замість носа зяяла чорна діра. Розріз очей був не горизонтальним, а вертикальним, зіниці горіли пекельною злобою.

Якусь хвилю постоявши на порозі, демон заревів і кинувся на Гапку. Андрій спритним рухом відіпхнув жінку вбік, і тієї ж миті в повітрі просвистіла шабля. Але демон виявився на подив спритним, і клинок залишив лише незначний слід на його могутніх волосатих грудях. Демон несамовито заревів і, обернувшись вихором, пронісся по землянці, змітаючи все на своєму шляху. Вдарившись об стіну, вихор ущух і зробився чоловіком, як дві краплі схожим на того, якого змальовував Мефодій, – високим, вродливим, із зализаним назад і зібраним у хвіст чорним волоссям, у чорному плащі, у шкіряних штанях і чорних до колін чоботях. З лівого боку висіла довга шпага.

– Я чув про цей клинок, – загробним голосом заговорив він, – але не думав, що він справді існує…

Знадвору, крізь зяючий у даху провал, долинало моторошне виття, гарчання і лопотання крил.

– Ну зовсім як діти! – сказав демон.

Андрій чекав, виставивши шаблю перед собою.

– Годі патякати! – крикнув він. – Або нападай, або захищайся.

І Андрій ступив крок уперед.

– Ш-ш-ш! Тихше, тихше, чоловіче! – Демон підняв пазуристу руку, ніби просив слова. – Давай домовимося. Твоя шабля, звичайно, може тяжко ранити мене, і мені це ні до чого… Але в тебе проти мене шансів ще менше. Я меткіший, спритніший і сильніший. Віддай мені цю відьму і йди з миром. Хочеш, забирай собі цього упиря-недоробка, але відьму віддай мені… То як, домовилися?

Андрій перехрестив шаблею повітря.

– А що б ти здох, тварюко! До неї ти підступишся тільки через мій труп!

Демон злобливо посміхнувся.

– Як скажеш, ти не залишаєш мені вибору… – І він дістав з піхов шпагу, лиховісно блиснувши її лезом.

Андрій не ворухнувся.

– У тебе хороший клинок, чоловіче, але й мій не гірший, – демон знову підступно посміхнувся, зблиснувши іклами. – Рани від цієї шпаги такі ж небезпечні, як і від моїх іклів, так що нарікай потім сам на себе.

– Гапко! – крикнув Андрій. – Тримайся в мене за спиною!

Демон напав першим. Шабля і шпага схрестилися, і обидва бійці закружляли по землянці у зловісному танку.

– Віддай мені відьму, поки не пізно, – засичав демон, нападаючи на козака.

– А кіл тобі під хвіст, покидьку! – відповів йому Андрій, відбиваючи його майстерні удари.

Демон, як і попереджав його Мефодій, справді був дужий, спритний, бився запекло, і Андрій розумів, що шанси його досить мізерні, та все-таки… Демон рік не був на землі, тож сильно ослаб, до того ж він уже був поранений. Рана, завдана демону, сильно кровоточила, і він починав потихеньку здавати, але й в Андрія сили танули, як сніг. Швидкість бою була неймовірною, і на якусь мить бійці навіть відскочили один від одного.

Андрій, віддихуючись, хрипло сказав:

– Скоро світанок… і доведеться тобі… поганцю… забратися під три чорти… у своє пекло!..

– Правда твоя… чоловіче… – важко дихаючи, прошипів демон, – але я можу почекати… ще рік…

Андрій розсміявся:

– І повернешся через рік таким немічним, що Гапка з тобою і без мене впорається! Як твої груди? Не сверблять від моєї шабельки?

Демон люто заревів і кинувся на Андрія, але той викрутився і пройшовся клинком по спині демона. Чи то по інерції, чи від несамовитого болю, демон вмить ока розвернувся, шаленим махом вибив шаблю з рук козака й завдав йому блискавичного удару рукояттю в щелепу Андрій мов пір’їна відлетів до дверей, вдарився об одвірок і болісно скрикнув: праве плече його наскрізь простромив уламок одвірка. Козак щосили смикнувся вперед, але уламок міцно тримав його.

– Ну от і все, тепер тобі кінець! – Демон вишкірився, мов скажена собака. – Сконаєш іще до схід сонця!

Він кинувся на козака, але в цей момент з провалу даху стрибнула чорна постать і встала між демоном і козаком. Клинок шпаги, спрямований демоном прямо в серце Андрія, наскрізь простромив Мефодія і лише злегка вколов козака. Сторопівши, демон на мить застиг, і саме ця мить стала для нього фатальною: з відчайдушним криком «Сконай сам!!!» Гапка з неймовірною силою всадила Андрієву шаблю демону між лопаток, проткнувши його наскрізь…

Від страшного й несамовитого ревіння здригнувся, здавалося, світ. В мить ока розвіялася полуда людської подоби демона, і він знову зробився монстром. Ще через мить його всього обхопив вогонь – пекельний і вічний вогонь покути – і він, палаючи й конаючи, розчинився в повітрі…

Перед Гапкою постав голий Мефодій – весь у рваних ранах і зі шпагою в грудях.

– Я вбив упириху… Я… наштрикнув її на частокіл…

Мефодій безсило опустився на коліна. Шпага раптом засичала і вмить ока випарувалася. Андрій зробив ще одну спробу звільнитися, дико рвонувся і, скрикнувши, впав поруч з Мефодієм.

Гапка опустила шаблю.

– Допоможи йому, – тихо сказав Мефодій і відповз трохи вбік.

Андрій лежав без тями. Гапка опустилася на коліна і розірвала його закривавлену сорочку: рана була страшною, але, з усього видно, виліковною. Жінка приклала долоню до рани і заходилася щось нашіптувати. Кров струменіти перестала. Гапка дістала зі своєї торби якесь зілля і смужку чистого полотна. Швидко змішавши трави, вона приклала їх до рани і перев'язала плече.

– Андрію, – вона злегка поторсала козака. – Андрію!

Козак відкрив очі, відразу підвівся, спершись ліктем на здорову руку, і пошукав поглядом Мефодія. Той лежав на підлозі долілиць.

– Він живий? – ледь чутно мовив Андрій.

Упир лежав нерухомо.

– Не знаю… він… здається… не дихає… – Гапці на якусь мить заціпило, а потім вона тоненько заскиглила: – Він усіх нас врятував…

– Не кигич, живий я, – зненацька простогнав упир, і Гапка кинулась до нього.

Андрій допоміг їй перевернути упиря на спину. Все його тіло було вкрите кривавими ранами, на грудях були вирвані цілі шматки плоті, місцями біліли ребра.

– Андрію, прикрий мене… – прошептав упир.

Андрій зірвав з себе залишки сорочки і прикрив ними нагого упиря.

– Чому ти… ще тут… Мефодію? – запинаючись, вимовила Гапка – сльози все дужче й дужче душили її.

– Не знаю… До світанку ще довго?

– Уже світає, – невтішно відповів Андрій.

– Винеси мене надвір і прив’яжи до стовпа, – тихо попросив упир.

– Та ти що, Мефодію?! Чи ти при своєму розумі?! – з жахом скрикнула Гапка.

– Андрію, мене покусали… – Упир благально глянув на козака. – Проткнули клятою шпагою… Демона вже немає, а я все ще тут… Я не хочу бути «доробленим», розумієш?

Андрій стиснув його руку.

– Давай, – видихнув упир.

Андрій з Гапкою витягли напівживого Мефодія надвір. На сході сіріло небо, і Андрій на мить засумнівався.

– Роби, – голос упиря був тихим, але рішучим.

Мефодія прив’язали до стовпа.

– Якщо я згорю, – попросив він Гапку, – прочитай над прахом моїм молитву… Багато добра ти людям зробила… Бог почує тебе…

Гапка ледь стримувалася, щоб не розридатися з надмірної розпуки.

– Прости нас, Мефодію, – прошептала вона.

– І ви мене простіть… – сказав упир і закрив очі. – Тепер ідіть… Залиште мене одного…

Гапка й Андрій повернулися в землянку. Ноги в Андрія раптом підкосилися, і Гапці довелося підхопити його, щоб не впав. Так, обійнявшись, вони й опустилися попри стіні на підлогу. Гапка припала до Андрієвих грудей і заплакала.

Надворі невблаганно світало. Коли перші сонячні промені торкнулися вікна зимівника, нелюдський крик сколихнув ранкову тишу. Гапка й Андрій вибігли. Коло стовпа сидів прив’язаний Мефодій. Він був нагий. На тілі його не було жодної рани. В очах його стояли сльози.

– Мефодію! Живий! – радісно скрикнула Гапка, кинулася до нього і розв’язала мотузки.

– Ні, – похмуро відповів Мефодій, – мертвий… Відвернися, Гапко.

Мефодій встав і попрямував до землянки. Андрій стояв на порозі й очам своїм не вірив – живий!

– У мене там одежа, запасна, – сказав Мефодій, наблизившись до землянки.

– Так, – кивнув Андрій і дав йому дорогу.

11

Татарський загін був розбитий вщент…

Хутір відбудували швидко – Дорош зі своєю ватагою допоміг. Та й скільки там тої будови було – три хати й млин…

Мефодій розпрощався з Андрієм і Гапкою ще в зимівнику. Він так і залишився упирем, а тому подався, як то кажуть, світ за очі, але обіцяв повернутися, коли довідається про себе правду…

Никодим оселився на хуторі – допомагав мельникові Степану. Він відпустив оселедця, як у запорожців, і тримав свою обіцянку: горілки – ні-ні!..

Гапка з Андрієм мало не цілими днями пропадали десь на Дніпрі. А що – діло молоде!..

Біля хат знову лунав дитячій сміх; дід Свирид і дід Явтух знову поважно покурювали свої люльки; Солоха, як і раніше, варила обіди, баба Галя готувала вечері…

Все було тихо й мирно…

Та чи надовго?..

Козаку на місці не сидиться… Чужинці то тут, то там дають про себе знати… Та й нечисть усяка не спить, не дрімає…