Текст книги "Зброя вогню"

Автор книги: Тарас Завітайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

– Завтра зранку загін з десяти чоловік поведе жінок і дітей на північ. Невідомо, чим усе це закінчиться, тож на хуторі залишатися небезпечно. Самі виступаємо порожняком. З возів беремо тільки ті, що повантажені колами та смолою. Розбивати табір нема сенсу.

Козаки схвально закивали.

– Кожен з козаків знає, що йому робити. Десятники все розтлумачили, – сказав сивий характерник з чисельними шрамами на обличчі.

– Скоро… – зітхнув Дорош. – І Іван також з ними…

Андрій поклав руку на плече отаманові.

– Забудь, Дороше, Колія більше немає.

Отаман кивнув, не сказавши ні слова.

– Андрію, – почав упир, – Пуголовка з козаками все ще нема, а чекати ніколи. Гінці, послані до Ненаситця, не повернулися… Як бути?

Посукавши довгий вус, козак відповів:

– Будемо виступати, чекати справді ніколи. Зброю, що ковалі для них приготували, у нашій землянці сховаємо.

Дорош гримнув кулаком по столі.

– Ну, як порішили, так тому й бути.

11

Щойно сонце освітило долину, козаки почали збиратися в похід. Невеликий загін відправлявся на північ, з ним – Свирид і Явтух. Гапка піти відмовилася навідріз, і сперечатися з нею виявилося марною справою. Поспіхом повантаживши вози, хуторяни приготувалися до від’їзду. Мефодій підійшов до воза, на якому вже сиділа Пташка. Несподівано відчув, як стислося серце і тверда, мов камінь, грудка підступила до горла.

– Дай-но я обійму тебе, Пташко. – Голос його тремтів.

Дівчинка злякано подивилася на упиря.

– Ти говориш так, наче прощаєшся назавжди. Не треба так, не лякай мене.

Мефодій міцно обійняв дівчинку.

– Все буде добре, Пташко, не бійся нічого.

Коло Пташки стояв Івась, насуплений, з опущеною головою.

– Андрію, – сказав він, – дай мені шаблю… Не гоже мені з бабами тікати… Битися буду. Я можу, ти ж знаєш! Сам же мене на шаблях учив…

Андрій мимоволі посміхнувся.

– А ти думаєш, ті козаки, що з обозом ідуть, не рвуться у бій? Прийде ще твій час.

Івась підняв голову.

– Але ж… – спробував заперечити він.

– Івасю, роби, як наказано! – обірвав його Андрій.

Хлопець вочевидь був украй незадоволений тим, що козак йому відмовив, але перечити все-таки не став і сів на воза. Обоз рушив, а десь через годину, під гучні литаври Дорошевих козаків, виступило в похід і військо.

Рухалися в напрямку степу. Хутірська нечисть пристала до загону характерників під проводом Андрія, Мефодій узяв під своє начало сотню козаків Дороша, рештою ж командував сам отаман. Характерники й нечисть ішли пішки, сотня Мефодія і дві з гаком Дороша їхали верхи. За військом тяглося вісім возів, вантажених довгими осиковими колами зі срібними наконечниками і бочками зі смолою. Жменька і Кулака, як завжди, трималися разом. Маленький Мурко ніяк не встигав за пішими, і Кулака посадив його собі на плече. Нікель і Никодим крокували поряд, час від часу про щось перемовляючись. Слідом ішли Козодій і Вітряк. Як не вмовляли Козодоя піти з хуторянами на північ, але він уперся рогом, зажадав і собі шаблю, і тепер ішов серйозний і мовчазний.

– У! Козодій! Та посміхнися ти, чортяко неприв’язаний! – намагався підбадьорити його Вітряк. – Диви, яка в нас сила – майже одні запорожці! А один запорожець тридцяти чортів варт!

Козодій посміхнувся.

– Твоя правда, Вітряку… З чого це я раптом засумував?! От я їх на роги!..

– У! Оце вже краще.

– Між іншим, р-р-роги Козодоя убивають вампір-р-рів не гір-р-рше за ср-р-рібло, – промуркотів Мурко з плеча Кулаки.

Козодій посміхнувся.

– А ти чим воювати зібрався? – запитав він малюка.

– У мене для них кульки є, – гордо відповів той.

Перед військом розіслався неозорий степ. Доріг у ті часи в степу ще не було, його всуціль вкривала густа і висока трава.

«Шляхами» ж називалася більш-менш рівна місцевість, кряжі і долини з нечисленними річками і болотами. Удень бувалі люди, козаки і чумаки орієнтувалися на такому шляху по курганах і балках, а вночі – по зорях.

Перший такий шлях – Муравський – вів від Перекопа на схід і пролягав між річкою Молочні Води, що була по праву руку, і річкою Кінські Води, що була по ліву. Далі, неподалік Вовчих джерел, вертав на північ, до землі московської.

Другий же – Чорний – ішов від татарських перевозів через Дніпро між Сурою, що була ліворуч, і Тамаківкою, Солоною, Базавлуком і Саксаганню, що були праворуч, і піднімався до верхів’я Інгульця, сягаючи узлісся Чорного лісу. Весь цей шлях був всіяний кістками невільників, яких гнали татари опісля набігів на ці землі.

Саме цим, другим шляхом, і рухалося козацьке військо. Рухалося без спочинку, і наступного дня, надвечір, підійшло до Чорного лісу. Далеко переду виднілася густа стіна дерев, ліворуч здіймався високий курган.

– Прийшли! – голосно крикнув Дорош. – Розбирайте вози, і хутчіш!

Одні кинулися до возів і заходилися викочувати на землю здоровенні бочки зі смолою, інші взялися за заступи і почали рити неглибокі траншеї, треті під керівництвом Нікеля діставали коли і міцно встановлювали їх в отвори довгих колод. Підійшов Никодим і поплескав гнома по плечу.

– Ловко ти придумав! Ці виродки на нас кинуться, а ми тільки за мотузку – смик! – і пружина підніме коли… Тварюки ж, нічого не підозрюючи, на льоту напорються на них! Ох, ловко!

– Саме так. Вони ж ні пхо що не здогадуються! Хинуть на нас хмахою, а отут – ласкаво пхосимо на кіл! – сказав гном і підморгнув водяникові.

Заливаючи траншею смолою, козаки сміялися:

– Як спалахне, то стане видко, як удень!

Обкопалися вчасно. Сонце майже сіло, спалахнувши над верхів’ям далекого лісу кривавою загравою. Військо почало шикуватися в бойовому порядку. І саме в цей момент з Чорного лісу долинуло голосне скажене виття…

12

До заходу залишалися лічені хвилини, і люди, що зібралися в лісі, помітно хвилювалися. Зарослих, брудних і зовсім нагих, їх було близько трьох сотень. Кілька голих жінок безсоромно походжали між ними. І тільки одна темноволоса дівчина років п’ятнадцяти, вдягнена в довге полотняне плаття, сиділа в стороні на поваленій колоді і люто позирала на призахідне сонце.

– Та сідай же, сідай, – примовляла вона низьким голосом і вся аж кипіла.

І коли сонце нарешті сіло, дівчина зловісно всміхнулася і голосно крикнула:

– Пане Владе! Сонце сіло, виходьте зі сховків!

І відразу ніби хвиля прокотилася по сушнику: то тут, то там з-під землі почали з’являтися пазуристі руки і косматі голови. Люди вилазили й вилазили з землі, і, здавалося, ліку їм нема й не буде. Вони поправляли шпаги й обтрушували одяг. До дівчини підійшов високий чоловік.

– Ти добре послужила нам, Стефо! Наш Пан щедро віддячить тобі.

– Все, що мені треба, – зловісно сказала дівчина, – це життя чаклуна!

– І ти його матимеш. Де твої вурдалаки? – запитав, озираючись, вампір.

– Ховаються в ярах, разом з дикими племенами. Незабаром приєднаються – я вже чую, як вони ломляться крізь лісові хащі…

Вампір прислухався і кивнув головою, а вже за хвилину-другу між дерев замаячіли потворні фігури вурдалаків. Попереду йшов Гробак.

– Скільки ти привів, Гробаку? – запитала його Стефа.

– Двісті з гаком і тисячу вампірів! – зловтішно сказав той.

– Я привів з собою дві тисячі вампірів з різних братств, – прошипів граф Влад, – а племена надіслали тільки півтори?!

– Їх було набагато більше. – Гробак виступив уперед. – Але вони прийшли надто рано на ці землі. Місцева нечисть не прийняла їх і нищила скрізь.

– Нечисть?! – насупився граф.

– Біла нечисть, ваша темносте. І я впевнений, що деякі з них зараз у стані ворога.

Граф Влад задумливо потер підборіддя.

– Мефодій… Хотів би я з ним зустрітися… – сказав він і відразу голосно скомандував: – Виходимо з лісу на рівнину! Готуємося до наступу. Нікчемних смертних жалюгідна купка! Ми розіб’ємо їх, влаштуємо бенкет і будемо упиватися їхньою ж кров’ю!

Стефа дико закричала, розірвавши на собі плаття, і стала навкарачки. Обличчя її потемніло і зморщилося, масивна щелепа виступила вперед, під шкірою заграли м’язи. Люди-перевертні теж обернулися потворами. Граф зловісно розсміявся і погладив Стефу по загривку.

– Так ти мені набагато симпатичніша!

Раптом кілька десятків упирів опустилися з неба, і один з них, перетворившись на запорізького козака, підійшов до вампіра.

– Графе, триста упирів уже кружляють над лісом. Ти готовий виступати?

Вампір, здалося, здригнувся від несподіванки.

– Так, – відповів він, – уже виступаємо.

13

Козаки Дороша і Мефодія вишикувалися трьома шеренгами. Передні тримали рушниці, націливши їх у степ, задні стояли напоготові, кожний ще з парою заряджених рушниць. Завдання перших – стріляти, а других – перезаряджати і подавати рушниці товаришам. Степ освітлювали розпалені козаками численні багаття. Характерники Андрія тримали напоготові луки. Кінчики стріл були обмотані мотузкою, просоченою в смолі. Над козацькими рядами зависла напружена тиша.

– Цікаво, – заговорив Жменька, – кого їхній проводир… той… е-е-е… як його?..

– Гр-р-раф Влад, – підказав Мурко.

– Так, кого він кине в бій першими?

– Мефодій припускає, – відповів Андрій, – що він кине в бій допоміжні сили, щоб виснажити нас. Швидше за все, це будуть вурдалаки, вампіри племен і перевертні. Основні ж сили вампірів і упирів підуть слідом.

– Чому вони змовкли? – прошептав Козодій. – Чому їх не чутно?

– Незабахом почуєш, – з помітним сарказмом відповів йому Нікель.

Зненацька знову почулося виття, і тисячі вогників висипали з лісу.

– Що це? – здивувався Козодій.

– Очі, – похмуро відповів Андрій, – тисячі очей.

Вогники стрімко наближалися.

– Тримати стрій! – гаркнув Дорош. – Підпустити до шанців!

– Запалюй стріли! – скомандував Андрій.

Козаки опустили луки зі стрілами вниз. Мурко вискочив з лівого краю шеренги і махнув рукою, ніби прицілюючись.

– Кулька! – крикнув він.

З його ручки вилетіла вогненна куля завбільшки з яблуко, і, пролетівши низом уздовж шеренги, запалила опущені стріли. Нечисть наближалася.

– Ближче, – голосно, але спокійно сказав Дорош, – ще ближче, Андрію.

– Ще кілька секунд, отамане!

І ось полум’я багать уже вихопило з темряви огидні фігури вурдалаків, що скакали верхи на величезних перевертнях. Слідом за ними чорною стіною йшли вампіри.

– Давай! – скомандував Андрій.

Стріли зринули в небо і, окресливши дугу, опустилися за ворожими рядами. Відразу ж спалахнула земля під ногами нечисті. Це загорілась розлита козаками смола.

– Вогонь! – ревнув Дорош.

Козаки дали залп. Перевертні закрутилися в повітрі, скидаючи вурдалаків, але юрба по інерції продовжувала мчатися вперед. Козаки стріляли без упину, але перевертні, хоч їхні ряди вже помітно поріділими, все одно наближалися, очевидно, готові до такої зустрічі.

– Наших робота, – невдоволено пробурчав Дорош.

– Вампіхи на лінії колів! – голосно крикнув Нікель. – Вивільнити пхужини!

Кілька козаків смикнули за мотузки, що тяглися в степ. Заклацали пружини, і осикові коли піднялися під гострим кутом. Вампіри з ходу почали напорюватися на них і розсипатися снопами іскор. Але передні ряди перевертнів усе-таки прорвалися до шанців. Вурдалаки-вершники повихоплювали з-за спин короткі мечі і кинулися на козаків.

– За шаблі! – скомандував Дорош.

Задні ряди кинули рушниці і ринули в степ до своїх коней. Мефодій уже сидів верхи.

– По конях, братчики! З лівого флангу заходь! Рубай їх!

І Мефодієва сотня, обскакавши шанці з лівої сторони, клином врізалася в ряди вампірів. Характерники Андрія продовжували сипати стрілами у ворога, і жодна з них не пролітала мимо цілі. Сімка нечисті стояла на краю правого флангу.

– Захаз почнеться, – проскрипів ґном, тримаючи свій бойовий топір.

Раптом уперед вискочив Мурко.

– А ось вам кульки! – заверещав він і почав запускати вогненні кулі у юрмисько вампірів, від яких ті моментально загорялися, як свічки.

Ряди вампірів добралися до дружин Андрія. Осатаніло шкірячи ікла, бризкаючи слиною, люто розмахуючи шпагами, кинулися вони на козаків.

– Давай! – скомандував Андрій.

Характерники відкинули вбік луки, подіставали з кишень якісь мішечки і кинули їх у палаючу смолу.

Всю дружину Андрія вмить огорнув дим, який тут-таки розсіявся. Вампіри й перевертні на мить сторопіли.

На місці, де щойно стояв один характерник, тепер було уже двоє. Єхидні усмішки грали на їхніх обличчях. Один з вампірів кинувся і простромив характерника шпагою, але клинок, пройшовши крізь нього, лише розвіяв оманливу постать характерника, зате двійник свиснув шаблею, і вампір запалав, мов смолоскип. Почалася безжальна різанина. Мало тямущі у військовому мистецтві, вампіри племен не могли завдати козакам нищівних ударів і гинули сотнями від козацьких шабель.

Мефодій же зі своєю сотнею прокладав «дорогу» крізь верескливу юрбу. Топтали копитами, рубали шаблями. В центрі, коло самих шанців, рубалися козаки Дороша з перевертнями і вурдалаками. Тут серед козаків уже були втрати. П’ять козаків розірвані на шматки, ще з десяток корчилися від жахливих ран. На правому фланзі рубалася біла погань разом з характерниками. Величезний вершляг Кулаки трощив кісти, зносив голови. Шабля Жменьки сичала змією, під її ударами вампіри падали, як трава під косою. Пліч-о-пліч билися Нікель і Никодим, Козодій і Вітряк, Коник і Мурко, який не переставав запускати вогненні кулі. Гапка робила те ж саме – не дарма Мурко навчав її древніх знань свого народу.

Нападників ставало все менше й менше.

– Перемога! – кричав Дорош, а козаки підхоплювали його радісний крик.

– Стривай, Дороше! Це ще не перемога! – крикнув йому Андрій.

Від лісу насувалися нові сила нечисті. Тисячі червоних вогників мигтіли в темряві. Основні сили погані ринули в атаку.

Андрій мимоволі задивився, якими рівними рядами ця хвиля накочувалася на них, і не помітив, як величезний, чорний, як ніч, перевертень з одноруким вурдалакою на спині кинувся на нього.

– Здохни, проклятий чаклуне! – заричав перевертень.

Андрій не встиг би ухилитися і загинув би миттєво, якби тієї ж миті його не заступив собою Кулака.

– Стережися, Сивий! – тільки й устиг він викрикнути.

Могутні щелепи перевертня в мент ока зімкнулися на шиї лісовика. Жменька шалено скрикнув, підскочив і розпоров черево тварюки, що повисла на могутніх грудях брата, однорукий вурдалака безпомічно скотився на землю, де його моментально докінчив Вітряк. Андрій труснув головою і придивився до трупа вурдалаки.

– Гробак! – скрикнув він.

Перевертень тепер також лежав на землі, кривава піна виступила з його ікластої морди.

– Врятувався! – захрипів він.

Жменька змахнув шаблею і відтяв потворі голову. Голова покотилася по землі, швидко набуваючи людської подоби.

– Дівчина! – вигукнув Вітряк.

Андрій пригледівся до голови вбитої.

– Дочка корчмаря! – крикнув він.

Кулака все ще стояв на ногах, тримаючись рукою за розірвану шию, але враз похитнувся й упав, як підкошений колос. Кров ключем била рани. Жменька присів біля брата.

– Кулако, не вмирай, – простогнав він.

Добродушний гігант спробував посміхнутися.

– Ви вже їм дайте перцю, хлопчики, а я, мабуть, своє вже відвоював…

– Не вмирай, – прошептав знову Жменька.

– Спасибі, друже, – схилився над лісовиком Андрій.

Лісовик мовчки кивнув.

– Андрію! – закричав Дорош. – Нові на нас поперли!

На світло вступили стрункі ряди вампірів.

– Їх не менше двох тисяч! – аж присвиснув Никодим. – Нам гаплик!

Полчище вампірів повільно наближалося. Раптом перед ними гігантським смерчем з неба опустилося близько трьохсот тіней, які одразу перетворилися на людей. У деяких на головах вогненними зміями звивалися оселедці.

– У-у-у! – завив Вітряк. – Точно гаплик! Упирі!

Коні козаків нервово затопталися і заіржали.

– Спішуйтеся, хлопці! – закричав Мефодій. – Коні упирів зачули, поскидають вас!

Козаки спішилися і швидко вишикувалися рядами.

– Я так пхосто не здамся! – вигукнув Нікель.

– Будемо стояти до останнього! – люто закричав Жменька.

– Рубай їх, братчики! Рубай! – скомандував Дорош, і дві армії кинулися одна на одну. Дорош біг серед перших.

– Дороше! Брате! Дороше! – десь зовсім близько почувся знайомий голос.

Дорош зупинився. До нього, розштовхуючи ліктями вампірів, пробирався Іван.

– Дороше, спам’ятайся! – відчайдушно закричав Бородавка. – Це не Іван!

Іван підійшов до отамана.

– Що ж ти – не обнімеш старого друга? – прохрипів він.

– Спам’ятайся, Дороше!

Війська зійшлися, задзвеніла сталь. Бородавка рубав на ліво й на право, прориваючись до отамана.

– Дороше!

А той геть розгубився.

– Але ж ти…

Упир обійняв отамана. Мить – і гострі ікла вп’ялися в шию Дороша. Той болісно скрикнув і вирвався.

– Тепер ти наш! – лиховісно просичав упир.

Дорош вхопився рукою за шию, його очі спалахнули відчаєм і ненавистю водночас.

– Ніколи!

Він кинувся вперед і встромив шаблю Івану в груди. Упир дико завив і звалився на землю.

З розірваної шиї отамана кров била фонтаном. З останніх сил вихопив він посрібнений клинок з-за пояса.

– Не поминайте лихом! – крикнув він надтріснутим голосом і, всадивши клинок просто в серце, замертво упав.

– Дороше! Як же це! Дороше! – скрушно кричав Бородавка. – Рубай їх, братці! За пана отамана!

Січа була запекла. Вампіри не поступалися козакам. Мефодій зійшовся з їхнім проводирем.

– Як ся маєш, пане Мефодію? – злісно засичав Влад, схрестивши свій клинок з клинком упиря.

– Що за дурне питання, графе? – розсміявся у відповідь Мефодій. – Як бачиш, добре маюся!

– Підлий злодюга! – сичав вампір, відбиваючи удари Мефодія. – Де «Книга»?

– Спалив! – нагло кинув упир.

– Ти мрець! – вампір заскреготав зубами і посунув на Мефодія.

– Цей клинок для тебе, вилупку! Він зі сріблом!

Мефодій, відступаючи, націлився клинком на графа, але раптом перечепився об чийсь труп і впав. Граф люто зашипів і замахнувся шпагою. Тут би й настиг Мефодія кінець, але в цей момент перед графом виник Мурко.

– За мій нар-р-род! – голосно крикнув малюк, і вогненна куля пропалила вампіра наскрізь. Той дико завив і вмить розлетівся вусебіч міріадами іскор. Мефодій хутко зіп’явся на ноги.

– Спасибі, Мурку, – подякував упир малюку.

Мурко підморгнув у відповідь і знову заходився метати свої вогненні кулі.

Битві не судилося бути довгою. Козаки падали один за одним, вампіри взяли їх у кільце і безжалісно знищували. Вітряк був важко поранений у плече, і його ліва рука тепер лише безпомічно теліпалася. Він загубив свої ціпки й ледве відбивався від нападників своєю кривою шаблею. Ціла зграя вампірів здолала Козодоя. Вибивши з його рук шаблю, вампіри вп’ялися іклами в шию, руки й ноги бідолахи.

– Гапко! – відчайно закричав Козодій, – спали мене, благаю!

В голосі його чулася така пекельна мука, що Гапка зі сльозами на очах кинула в нього вогненну кулю. Синє полум’я враз охопили всю зграю, і Козодоя не стало. Коник умить підхопив шаблю товариша, і тепер уже запекло орудував двома клинками.

Мить перемоги наближалася. Але перемоги для кого?

Мізерна купка зранених і знесилених козаків та біла нечисть, яка просто-таки «осатаніла», відбивалися так несамовито, що нападники, які тісним кільцем оточили відчайдухів, на мить призупинились у німому захваті, даючи тим самим трохи віддихатися відважним захисникам.

– Я припустився помилки, – стогнав Мефодій, – тобі не можна було іти з цією шаблею на битву. Вона не повинна потрапити до лап вампірів!

Отямившись, вампіри знову кинулися в атаку.

– Це кінець, – прошепотів Андрій, – прости мене, Гапко, не вберіг я тебе.

Жінка важко дихала, заклинання забирали в неї багато сил.

– За що простити, Андрію? То вже така наша доля…

Вампіри усе тугіше стягували кільце.

– Прощавай, Нікелю! – крикнув Никодим. – Ти відважний ґном, битися пліч-о-пліч з тобою для мене було за честь!

– І ти пхощавай, Никодиме! – прокричав у відповідь ґном. – Ти славний запохожець, честь і хвала тобі!

Друзі перезирнули і всміхнулися один одному.

– На смерть! – страшно закричав Никодим.

– На смерть!!! – закричали решта бійців і кинулися на своїх ворогів.

Знову задзенькали клинки. Знову посипалися іскри. Аж раптом зі сторони кургану почувся низький, наростаючий гул багатьох сотень кінських копит і голосний крик «Слава!».

Бійці на мить завмерли. І ось у світлі полум’я з’явилися вершники, що мчали на повному скаку просто в серцевину бойовища. Довгі оселедці розвівалися на головах вершників, у руках блищали шаблі. Неймовірно – але очевидно: в останній момент надійшла підмога.

Попереду скакав низькорослий отаман Семен Пуголовок і щось кричав, указуючи на вампірів шаблею, а ліворуч від нього Андрій побачив Івася. У руках хлопця також мерехтіла шабля. І от кінний загін клином почав урізатися в ряди вампірів. Мить – і козаки та біла нечисть вирвалися з оточення. Але коні, зачувши раптом упирів, почали ставати дибки і скидати вершників.

– Усім спішитися! – крикнув високим сталевим голосом Пуголовок.

Вершники зіскакували з коней і продовжували битися в пішому строю. Усі змішалися, і битва закипіла з новою силою.

Вампіри, втративши свого проводиря та ще кількох своїх «чорних старшин», почали безладний відступ до лісу.

– Рубай їх! Рубай проклятих! – голосно кричав Бородавка, який, здавалося, збожеволів через смерть любого отамана.

Козаки рубалися запекло. Вампіри відступали. Затиснуті зусібіч, вони огризалися і сипали прокляттями. Їх залишалося все менше й менше. Ось іще один упир заверещав, простромлений Андрієвою шаблею. Топори Нікеля і Никодима піднімалися і падали, нещадно разячи своїх ворогів. Підкріплення вдихнуло нові сили у бійців, майже втрачена надія на перемогу знову заяскріла в їхніх очах.

А на сході вже сіріло небо.

– От і перемога, Дороше! – хрипло шепотів Бородавка, несамовито махаючи шаблею. – Ех, Дороше!

Бій добігав кінця. Упирі були взяті в кільце і безжально знищувалися. Незабаром усе скінчилося. З десяток упирів, розправивши крила, втекли до лісу.

Козаки важко дихали, оглядаючись довкруг, усе ще не вірячи у свою перемогу. Андрій підбіг до курінного Пуголовка і міцно обняв його.

– Спасибі, Семене! Аби не ви…

Отаман поплескав Андрія по плечу.

– Хлопцю дякуй. Він нас привів, розказав усе, з землянки шаблі видав.

Андрій повернувся до Івася. Той стояв, опустивши голову.

– Ти вже прости, Сивий, не послухався я тебе. Не втримався, до вас утік.

Козак підійшов і гаряче обняв хлопця.

– Дякую, Івасю… Благослови тебе Боже!

Івась підвів голову.

– Ти справжній козак…

– Сивий! – Андрій раптом почув оклик Бородавки. – А глянь-но, яка осьо цяця!

Андрій попрямував до гурту козаків, які щось розглядали і жваво обговорювали. Побачивши Андрія, вони розступилися. У центрі кола, насаджений на кіл, звивався і смикався упир. Біля нього, зіпершись на топори, стояли Нікель і Никодим. Упир люто шипів і вишкірявся.

– Бачите, кіл серце не зачепив, от бестія й конає, – спокійно зауважив старий характерник.

Упир ворушився все слабше й слабше.

– Перемогли, прокляті, – ледве вимовив він.

Сонце зійшло. І раптом десь глибоко під землею, в самих її надрах щось глухо і важко зогуркотіло, і весь степ здригнувся.

– А-а-а! – несамовито загорлав упир. – Ні! Пішов! Пішов! Будьте ви прокляті зі своєю шаблею!

Андрій, нічого не розуміючи, втупив погляд в упиря.

– Хто пішов? – запитав він.

– Сам знаєш, – відповів Мефодій, підійшовши. – Як думаєш, хто їх зібрав?

Бородавка й Андрій перезирнулися, а старий характерник перехрестився.

– Цур йому та пек! Антихрист, прости Господи! Ну й діла…

Упир з лютою ненавистю подивився на Мефодія.

– Зустрінемося в пеклі, і тоді вже… – Він не договорив: сонячні промені пронизали його, і фраза обірвалася коротким моторошним криком. Упир згорів.

Мефодій на те зневажливо хмикнув, зблиснувши іклами.

– Не дочекаєшся, – холодно відповів він.

Кулака все ще був живий. Над ним, схилившись, чаклували Гапка й Мурко. З пальчиків малюка вилітали мініатюрні блискавки й огортали шию гіганта. Бородавка безнадійно похитав головою.

– Порвана жила життя і смерті, – прошептав він, – шкода лісовика, добрий був…

Але Кулака зібрав останні сили, слабким порухом руки відсторонив Мурка і посміхнувся.

– Не треба, друзі, це кінець… Але кінець, здається, славний…

Жменька сидів поруч і тримав брата за руку.

– Поховайте мене над Дніпром, на кручі… Під дубом…

Рука його раптом обважніла й упала на землю, а тіло дрібно затремтіло. Лісовик раптом глибоко вдихнув… і вже не видихнув…

Жменька втер рукавом очі.

– Прощай, братику, – сказав він і тремтячою рукою закрив повіки покійного.

Козаки поволі гуртувалися. Від дружини Андрія залишилося всього дев’яносто козаків. Бородавка звернув увагу на козака, що сидів осторонь на переверненому возі.

– Гей, козаче! Йди-но сюди! – гукнув він його.

Але козак і не ворухнувся, так наче зовсім не чув. Бородавка пішов до нього.

– Що це ти? – запитав він козака, торкнув його за плече і відразу відсмикнув руку. Вона була вся в крові.

Козак повернувся. На плечі його зяяла рвана рана, очі туманилися.

– Вкусив, проклятий, – прошептав козак, – але я їм не дістануся… Приймай, Дороше! – викрикнув він і всадив посріблений клинок собі в серце.

Бородавка перехрестився, а козаки притихли.

– Більше таких немає? – строго запитав Андрій. – Коли є, нехай зголосяться і помруть достойно!

Козаки мовчали.

– Ну і слава Богу! – полегшено сказав по хвилі Бородавка.

А характерники Андрія вже ходили бойовищем, перевертали мертвих козаків і, хрестячись, вбивали їм у груди посрібнені кілки. Опісля всіх поховали в братській могилі, насипали курган і поставили хрест, а на місці загибелі Козодоя нечисть поставила камінь, на якому Мурко вивів вогненними рунами ім’я полеглого побратима.

Дивлячись на зброю вампірів і вовкулаків, козаки хрестилися і плювалися, але все-таки вирили яму, скинули все туди і закидали землею. Затим половили коней, і дружина Пуголовка відразу ж зібралася в дорогу. Козаки цілувалися і обмінювалися хрестами на прощання.

– Ну, будь здоров, Сивий! – сказав, застрибнувши на коня Пуголовок. – Славна була битва.

– Славна, отамане, – погодився Андрій. – Ви на Січ?

– Хлопці – по паланках, а я до кошового – одвіт тримати, скільки козаків полягло…

Бородавка і собі підхопився на коня.

– Я з тобою, Семене. Відведу тих, що залишилися від нашого загону, на Січ.

Козаки попрощалися.

– З Богом! – крикнув Бородавка, і загін рушив степом.

14

На хутір невеликий загін Андрія повернувся через два дні пізно вночі. Івась на хутір не поїхав – одразу відправився в Очеретянку по жителів Дніпрового. Добравшись додому, усі від утоми відразу полягали спати і прокинулися лише по обіді наступного дня. Вітряку було зле, його лихоманило, і Гапка не відходила від нього.

– Тримайшя, друже, – шепелявив Коник, заспокоюючи друга. – Де наша не пропадала!

– У! Вичухаюся! – відповідав Вітряк, цокаючи зубами.

У хату ввійшов Никодим і стукнув чимось об стіл.

– Ціпки твої приніс. Знайшли-таки.

– Спасибі.

Тим часом на вулиці почувся шум, і Гапка з Никодимом вийшли на ґанок. Це поверталися жителі Дніпрового. Попереду всіх, гордо тримаючись у сідлі, їхав Івась. Біля возів стояв Мефодій і пильно когось виглядав з-поміж хуторян.

– А де Пташка? – тривожно запитав він, коли ті приїхали.

Свирид і Явтух опустили голови. Відповів Явтух.

– Немає Пташки. Минулої ночі вийшла з хати і не повернулася. Ми відразу кинулися шукати…

– Але де там! – втрутився Свирид. – Як у воду канула!

Мефодій схопився за серце, що, погодьтеся, було досить дивно, як на упиря…