Текст книги "Зброя вогню"

Автор книги: Тарас Завітайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

– Ніякої поваги до гостя, – невдоволено бурчав той.

– Ану, Мефодію, вишкірся!

– Ще чого! – ображено фиркнув упир. – Що я тобі – собака, щоб шкіритись?

– Вишкірся, кому кажу!

– Р-р-р-р…

– Де твої ікла? – здивовано спитав Андрій.

– А нема! – хитро посміхнувся упир.

– Тобто як – нема? – не зрозумів Андрій.

Упир сів на лавку.

– Кажу ж тобі, не всі упирі однакові. І взагалі, мені Гапка сказала, що я по-правильному називаюся не упир, а опир. Мрець, але добрий.

Андрій підійшов до упиря і, поклавши руку йому на плече, нахилився до нього.

– То, може, ти й перехреститися можеш?

Упир сильно замотав головою.

– А цього-от ніяк не можна. Як не крути, а я все-таки нечисть.

Андрій і собі опустився на лавку.

– А як же ти упирем став?

– Прокляли, – гірко зітхнув упир. – Відьма* одна. Помер-то я від кулі, а вона, хай їй грець, тіло до життя вернула, от тільки щось там наплутала.

– Тобто як – наплутала?

– А біс її знає, – упир потер спітнілого лоба. – Гапка сказала, що, мовляв, душа моя в тіло якось не так вернулася, от я таким і став.

Андрій зітхнув.

– Виходить, – сказав він, намагаючись, щоб голос його звучав якомога серйозніше, – недоробила тебе відьма. Недороблений ти, Мефодію…

– Сам ти «недороблений», – образився упир.

– Ну, годі тобі, не ображайся, пожартував я. Ходімо краще в ріці похлюпаємося, – запропонував Андрій, встаючи.

– Сам «хлюпайся», – відмахнувся упир. – Намочив мене, що й до обіду не обсохну…

Андрій вийшов з хати і вузькою стежечкою подався до річки. Упир ішов слідом, щось безупину бурмочучи собі під ніс. Сонце тільки-тільки зійшло і ще не встигло розсіяти ранковий туман, який клубився навколо острівця, густий і білий, мов молоко. Свіже і прохолодне ранкове повітря було сповнене стоголосим пташиним хором і кумканням жаб. Козак зняв чоботи і закатав шаровари.

– Знімай чоботи, – сказав він упиреві, – он, яка роса – вмить намокнуть.

Упир мовчки зняв чоботи і пішов за Андрієм. Коло самої води козак зупинився. Ріка була всуціль покрита туманом, в очеретах голосно хлюпалася риба.

– Точно не бажаєш скупатися? Легше стане, – перепитав Андрій упиря, роздягаючись.

– Точно не бажаю. Давай купайся, а я почекаю.

Залишившись наодинці, упир перестав бурмотіти, вище закатав свої шаровари й обережно ступив у туман. Коло берега води було по коліна. Походивши трохи, він розвернувся і вже було зібрався йти до берега, як раптом хтось міцно вхопив його за ногу.

– Ой-ой-ой! Утопленик! – заволав упир і, як ошпарений, кинувся до берега.

За мить з туману показалася задоволена Андрієва фізіономія.

– Дурню! – крикнув упир. – Ну тебе з твоїми жартами! Та якби серце моє билося, то вмить би перестало!

– Гарна водичка! – сказав Андрій, виходячи на берег підстрибом то на лівій, то на правій нозі. – Злякався, бідолашний? Бачу, упир із тебе нікудишній…

Упир відвернувся й ображено засопів. Козак швидко одягнувся, підійшов до нього і поплескав по плечу.

– Та годі вже тобі, жартів не розумієш, чи що.

– Це не жарти, це знущання, – буркнув упир.

– Гараз, ходімо підкріпимось – і до справи.

Козак швидко розпалив багаття і розігрів залишки вчорашньої каші. Їли надворі, сидячи на двох пнях. Упир їв кашу, як своє тіло.

– У-у-ух, як мені зле… Давно так не пив…

– Я, чесно кажучи, теж…

– О-о-ох, – простонав упир і відклав миску вбік. – Не можу більше… Ще трохи, і мене знудить… Я краще закурю і розкажу, з чим прийшов.

– Але ходімо в хату, – сказав Андрій і теж відклав миску з недоїденою кашею.

Упир дістав кисет з люлькою, закурив і пішов слідом за Андрієм у хату.

– Добрий, бачу, в тебе тютюн, Мефодію, – сказав Андрій, сів на лавку і почав розкурювати свою люльку.

– Цим тютюном зі мною один яничар розплатився. Поранений був, лікував я його. Пригощайся.

– Та ні, спасибі, дуже кріпкий він. А ти, значить, і бусурманів лікуєш?

– А яка різниця? – Мефодій стенув плечима.

– І то правда, – погодився Андрій. – Так з чим, кажеш, тебе Гапка послала?

Упир опустив голову, трохи помовчав і почав:

– Біда з Гапкою. Через місяць строк їй підходить: або згине, або, що гірше, – тієї Гапки, що ми знаєм, уже не буде.

– Про що це ти? – Андрій насупив густі брови.

Упир підвів голову і пильно подивився козакові в очі.

– Через місяць і шість днів виповниться рівно рік, як накликав я на Гапчину голову біду.

– Ти? – Андрій навіть не доніс люльку до рота. – Як?

– Давно це було. Багатьох уже й могили травою поросли. Був я в ті далекі часи чумаком… Так-так, не дивуйся, старий я вже, як світ, а ти зі мною жарти дурні жартуєш… Було мені на ту пору тридцять з гаком, а жінкою та родиною все ніяк не виходило обзавестися. Чумакував, вільним був. У Крим їздив по сіль, у Перекопі часто бував, ну і зустрів там татарку-чорнявку. Зав’язалася у нас з нею любов. Справа молода, сам розумієш… Побув я в Перекопі з місяць і повернувся додому, а мені батько мій старий вже й наречену підшукав. Приглядівся я – нічого дівка, хороша. Ну, ми весілля й відгуляли. Через рік я з чумаками знову по сіль поїхав, а в Перекопі мене татарка зустрічає. Чекала, каже. Ну, я їй усе по-правді й розказав: що одружився, що жінка от-от народить, і що, мовляв, час стосунки наші припинити. Отут-то біда й почалася, – упир перевів подих. – Як скажена, кинулася вона на мене. «Коли не моїм, – каже, – так нічиїм не будеш!» Я її і так і сяк заспокоїти намагався, а вона – ну ніяк. «Нічиїм не будеш!» – кричить. З горем навпіл я від неї відкараскався, того ж вечора ми наладували вози сіллю і відправилися додому.

Недалеко ми відійшли від Перекопа… Вночі на нас напали… Перебили всіх… Я одержав кулю просто в серце… Хай так би вже воно й було… Лежав би я собі в землиці… Так ні ж! Татарка, щоб мені помститися, демона в поміч призвала, щоб зробив її відьмою. А за послугу демон душу зажадав, так та й погодилась… І стала упирихою. А як нагнала наші вози, дивиться, мертві усі лежать, і я серед них. Стала вона тоді над тілом моїм заклинання страшні промовляти, щоб до життя мене вернути і послати упирем, як прокляття, на весь мій рід… – Голос упиря надломився, і він змовк. Згодом продовжив: – Передати тобі не можу, що я відчув, коли відкрив очі! Це був такий жах! Перше, що я побачив, – її посиніле лице, перше, що почув, – її зловісний сміх. Вона скажено сміялася і скакала кругом мене, піна бризкала з її ікластої пащеки мені в обличчя… Але в чомусь вона таки прорахувалася. Додому я, звісно, не повернувся, і для всіх умер. Потім довго поневірявся і мучився, а згодом виявив у собі несподіваний дар – лікувати людей. Гапка каже, що це я прийняв разом зі своєю новою природою. Оселився в лісі, у хижці на кшталт твоєї, люди стали до мене приходити. Звичайно, вони не знали, хто я насправді… А потім, набагато пізніше, я зустрів Гапку. Розказав їй цю історію, і вона згодилася мені допомогти.

– У чому допомогти? – перебив упиря Андрій.

– Допомогти піти з цього світу, – відповів упир.

– І чого ж ти все ще тут? Адже, щоб піти звідси, великого розуму не треба. Пустив би собі срібну кулю в чоло, або…

– Осиковий кіл, – продовжив Мефодій. – Авжеж, на перший погляд усе просто. Тільки от проблема одна є: невідомо, куди душа моя потрапить, розумієш?

– Чесно кажучи, не дуже.

– Цілком імовірно, що вона потрапить прямо в пекло, але може бути й гірше – до тієї відьми, що мене таким зробила. Тоді я повернуся знову, але вже зовсім іншим, справжнім упирем.

– Тепер ясно, – задумливо сказав Андрій. – І що ж придумала Гапка?

Упир мовчки опустив голову.

– Ну, не тягни, кажи…

– Я намагався відмовити її, переконати, що є інший спосіб, більш безпечний… Але вона наполягала на своєму. – Упир витер долонею спітніле чоло.

– Ну?..

– Вичитала вона десь, що демон, який татарку відьмівською силою наділив, являється своїм жертвам в образі смертного. Якщо встромити йому в серце срібний клинок, то він сконає, а разом з його смертю позбавляться сили й ті, кого він нею наділив, і тоді…

– Ти вільний, – продовжив Андрій. – І ви, звичайно, цього не зробили?

Мефодій важко зітхнув і знову провів рукою по спітнілому чолі.

– Ото ж то й воно, що зробили.

– Ви викликали демона?!! – Андрій увесь пополотнів. – Що з Гапкою?

– Поки що все добре, якщо можна так сказати.

– Демон з’явився?

– З’явився… Це я в усьому винен, я навчив її заклинань…

– Розказуй.

Упир устав і пройшовся по хаті.

– У ніч на Купала намалювала вона на підлозі знак упиря і проказала заклинання. Відразу ж у двері постукали. Гапка відчинила двері й відскочила назад. До хати ввійшов високий чоловік, одягнений не по-нашому: чорний балахон з каптуром, чорні штани, високі чоботи зі шпорами, волосся теж чорне, гладко зализане назад і зібране в хвіст, обличчя бліде аж синє. «Ну здрастуй, Гапко», – прошипів він, як змія, і тут же помітив мене. Хвилю помовчав і розреготався. «А я ж то, – каже, – думаю: навіщо це я білій відьмі здався, а тут ось у чім справа!» – він махнув пазуристою рукою в мій бік, а потім скочив до Гапки, схопив її за шию і підняв у повітря однією рукою. «Тобою я займуся пізніше, – прошипів мені, – а от з Гапкою твоєю все одно каші не звариш, то хоч повечеряю нею!» І вже було розкрив свою зубату пащу, як Гапка з останніх сил дістала з-за пояса срібний клинок, що ми спеціально в коваля замовили, і встромила його прямо в серце нечистому.

Андрій дивився на упиря широко розкритими очима.

– І що?

– А те, що здох демон, розсипався порохом, а порох відразу вітром підхопило і винесло з хати через димар.

– Ну, а що ж вас тепер непокоїть? Хоча… Якщо ти тут, значить, це ще не кінець.

Упир ствердно кивнув головою.

– Найбільше мене стривожило те, що розсміявся він, падлюка, коли клинок у серце одержав. Гапка переконувала мене, що, мовляв, демон розсміявся конаючи і що пішов він безповоротно, але не вірилося мені. Занадто вже все було просто. Я вирішив у всьому цьому розібратися якнайшвидше. І через три дні я вже був у Трансільванії…

– Де?

– У Трансільванії, кажу.

– Виходить, ти можеш літати вертунцем, – не спитав, а радше зауважив Андрій.

– Можу. Там я прожив місяць в одного графа. Мерзенний тип, запеклий вампір. Нашим упирям до нього далеко.

Андрій заклацав пальцями.

– А, знаю… Як же його?.. Ну, чув я дещо про нього… І що ж ти в нього висидів?

– У графа того є книга, точніше, відразу скажу, була, бо я її поцупив… Це «Книга Мертвих». Він мені її довго не хотів показувати…

– Слухай, а як же ти приховував від нього, що крові не п’єш? – перебив Андрій.

– Ой, не питай, – Мефодій криво усміхнувся. – Він мене попервах запрошував на полювання, але я відхрещувався, як міг, мовляв, споживання їжі – справа дуже особиста, і полювати я звик сам. І поки він носився околами, я попивав у корчмі пиво і загравав до місцевих дівок. Але ж ти сам розумієш, що так довго тривати не могло. Якось я хильнув зайвого, забувся і став проти світла. Уявляєш? Бачив би ти, як вони сполошилися! Одразу ж за кілки похапалися, я ледве ноги виніс. Правда, пощастило мені тоді: граф тієї ж ночі показав мені книгу. А під ранок я заліз у схованку, поцупив книгу – і шукай вітра в полі…

– І що ж ти в книзі вичитав?

– Небагацько, але досить, щоб зрозуміти, що коли нічого не зробимо, то кінець і мені, і Гапці. Срібним клинком ми позбавили демона тілесної оболонки рівно на рік.

– А що ж через рік?

– А через рік демон повернеться, голодний і злий, і потрібна йому буде саме Гапка.

Андрій задумливо кивнув.

– Ясно… Я піду з тобою… Зроблю все, що зможу і, як треба буде, то й головою покладу, але… Невже немає нічого, що може його зупинити?

Упир пильно глянув Андрієві в очі.

– Не перебивай, я ще не закінчив. Коли я гортав книгу, Гапка стояла у мене за спиною і раптом скрикнула. Я обернувся і запитав, у чому річ. Вона вказала мені на один рядок: «Я ці знаки знаю, – сказала вона, – я можу намалювати їх навіть із заплющеними очима. Те ж саме написано на шаблі одного мого знайомого козака».

Андрій підскочив, як змією вжалений, і схопив упиря за плечі.

– Ти знаєш, що там було написано?

– Заспокійся, козаче, заспокійся. Коли я ввійшов у хату, на столі в тебе лежав клапоть паперу, а на ньому були такі ж знаки.

– Це був додаток до листа, – схвильовано і ніби виправдовуючись, сказав Андрій. – До листа у Ватикан, одному знайомому ченцеві, він обіцяв розшифрувати…

– Не зміг би. Це мова мертвих, – перебив Мефодій козака.

– Це заклинання.

– Ні.

– А що ж?

– Радше інформація. Якщо все це скоротити, то можна перекласти так: «Смерть вічних».

Андрій опустився на лавку.

– І все? – здавалося, він був розчарований.

– Ні, не все. Можна глянути на твою шаблю?

Ще покупавшись, Андрій почепив шаблю на пояс, тож тепер вона була при ньому. Він вийняв шаблю з піхов і поклав на стіл. Упир якийсь час дивився на неї, а потім злегка торкнувся клинка пальцем, і тієї ж миті, мов ошпарений, відсмикнув руку й показав палець Андрієві.

– Я так і знав…

На пальці була червона цятка – знак опіку.

– Виходить, це, все-таки, заклинання? – запитав Андрій.

– Ні, – відповів упир, – Гапка сказала, що справа у вогні, на якому шаблю викували.

– І чим же цей вогонь особливий?

– Вогонь принесений з Єрусалима, – пояснив упир. – З церкви Гробу Господнього.

– Я це знаю.

– А чи знаєш ти, що коли, приміром, ранити мене звичайним списом, шаблею або кулею, то страждати від такої рани я буду рівно один день, а наступної ночі від неї і сліду не лишиться?

– Знаю. Так само в перевертнів, вампірів і відьом.

– А от якщо мене ранити твоєю шаблею, то рана ця не заживе ніколи.

– Це ти вичитав у «Книзі Мертвих»?

– Так. Більше того, твоя шабля може поранити і навіть убити не тільки тіло, а й найчорнішу душу. Тепер зрозумів, як можна допомогти Гапці?

– Тепер зрозумів! – Очі Андрія засвітилися невимовною радістю – здавалося, він от-от схопиться з лавки і затанцює.

Мефодій встав і відійшов до вікна.

– Не зрозумію, з чого ти так радієш…

– Як це з чого? – Андрій засунув шаблю до піхов. – Посічу я того демона на мілку капусту, і справі край!

Упир гірко всміхнувся і похитав головою.

– Не кажи «гоп!», поки не перескочеш, Андрію… Демон той дужий, як сам сатана, чи впораєшся?

Андрій стенув плечима.

– А куди діватися? Як кажуть, двом смертям не бути, однієї не минути…

– А я-от – яскравий приклад протилежного, – іронічно зауважив упир.

– Гаразд, Мефодію, не будемо гадати наперед, – сказав козак і встав. – Давай в дорогу збиратися…

Раптом упир різко підняв руку, і Андрій змовк.

– Тихо! Хлюпається хтось… І точно не рибина.

Козак і упир притихли. В очеретах хтось лунко хлюпався і фиркав. Потім хлюпання враз припинилося, а через мить знадвору долинуло чвакання мокрих чобіт.

– Ох-ох-ох, житіє моє тяжке… Ти вдома, Сивий?

– Розслабся, свої, – полегшено зітхнув Андрій.

Упир здивовано звів брови. Надворі хтось виливав воду з чобіт.

– Сивий? Так ти вдома?

Упир схопив Андрія за руку.

– Не відкривай, – прошепотів він, – це не людина, нутром чую.

Андрій поплескав упиря по плечу.

– Розслабся, кажуть тобі – свої, значить свої, – і крикнув голосно: – заходь, Никодиме! А ти, – сказав упиреві, – сядь.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився невисокий, кремезний і кривоногий чоловік – з довгою, аж до пояса, бородою, у грубій полотняній сорочці й полотняних штанях. У руках він тримав чоботи. Довге, скуйовджене волосся і борода, втім, як і весь чоловік, були мокрими, і визначити їх колір було важко. У прибулого були великі карі очі, густі, кошлаті брови, ніс картоплиною, а губи, як вареники, – великі й бліді. Під очима темніли синці.

– У тебе гість? – ще з порога спитав чоловік низьким, хриплуватим голосом, забачивши упиря. – Я не завадив?

Андрій зробив жест рукою.

– Ні, заходь, заходь.

Гість лише переступив поріг, як одразу став принюхуватися, водячи носом у повітрі, як хорт.

– А що це в тебе, Сивий, так горілочкою пахне?

Погляд його впав на перекинутий на підлозі кухоль і тут-таки перескочив на бутель, що стояв під столом.

– Чуєш, Сивий, житіє моє тяжке… Це що, горілка? – спитав він, вказавши на бутель смішним, схожим на лопату пальцем.

Андрій кивнув.

– Ох, козаче, похмелитися б, а то житіє моє…

– Слухай, Никодиме, – обірвав його Андрій, – кінчай ти оце гниле діло, тобі до знахаря треба, щоб із запою вивів. А на бутель не косися, на тебе й так дивитися гидко. До речі, можу порадити доброго знахаря, ось він! – Андрій вказав на упиря.

– Годі тобі, Сивий, не знущайся, – обурено сказав чоловік. – Знахаря! Не треба він мені, коли захочу, сам кину. – Він почухав бороду і додав: – Я, щоб ти знав, уже другий день, як одну лише воду п’ю.

– О-о-о! – протягнув Андрій з відчутним сарказмом. – Це за останні-то два місяці?.. Подвиг, подвиг…

– Та ну тебе, – махнув чоловік рукою, – не наллєш, не помру… Та й у справі я до тебе взагалі-то…

Упир весь цей час мовчав і з цікавістю розглядав прибулого.

– Водяник? – запитав він нарешті.

Чоловік широко посміхнувся, оголивши неприродно білі широкі зуби, і присів на перекинутий цебер.

– Ага. А ти направду знахар? – запитав він, не перестаючи посміхатися, але вже по хвилі його посмішку як вітром здуло. – А щоб мене трясовиця затягла! – вигукнув він, пильніше придивившись до знахаря. – Так це ж упир!!! Їй-богу упир, або я таки допився!

– Ні, не допився, таки упир, – підтвердив Андрій.

Водяник похитав головою.

– Ех, Сивий, Сивий… Вже й з нечистю знаєшся! Докотився…

Упир зневажливо скривився.

– Чия би собака гарчала, а твоя б мовчала! Сам-то ти хто?

Водяник гордо підняв голову.

– Я – створіння природи, а от ти – нечисть!

Упир фиркнув.

– П'янчуга ти болотяний, а не «створіння»…

– Цить ви! – різко обірвав упиря Андрій. – Завелися, як баби базарні… Никодиме, – звернувся він до водяника, – це Мефодій, упир. Мефодію, оцей бородань, – вказав на чоловічка, – водяник Никодим. І, як на мене, то обидва ви – нечисть, так що давайте на цьому покінчимо… Отже, Никодиме, у справі, кажеш, прийшов? Ну так я слухаю…

Никодим знову почухав бороду.

– Пам’ятаєш, Сивий, ти оце якось просив мене дещо добути тобі з дна?

– Ти диви, не забув, – розсміявся Андрій.

– Так я теє… ну, готовий…

– Пізно, добули вже.

– Та ну? – здивувався водяник. – Хто?

– Русалка.

Водяник зареготав.

– Жартуєш, Сивий, а мо’ й брешеш?

Андрій показав шаблю. Водяник, очевидно, пізнав її, позаяк реготати перестав.

– Ух ти! Як же це вона тобі… Як же це ти її вмовив? – спитав украй здивований водяник.

– Ну, ти ж знаєш їхній нездоровий потяг до всіляких там гребінців і шпильок…

– Ще б пак! Мені та й не знати!

– Так-от: був у мене один гребінь, з-за моря я його привіз. Відібрав там у чаклуна місцевого, він ним русалок у кабалу затягував, щоб вони йому діставали з морського дна затонулі скарби. Знав, негідник, що коли побачить русалка гребінь його, то відразу ж і почне ним коси розчісувати… І що за звичка дурна? Земна дівчина, так та зроду чужий гребінь не візьме, а ці…

– Що правда, то правда, – перебив його Никодим і знову почухав бороду.

– Чого це ти чухаєшся весь час?

– Так завшивів, зараза…

Упир ледве стримав сміх.

– Чого шкіришся, кровосос? Між іншим, це ще один доказ того, що я таки створіння природи… Продовжуй, Сивий.

– Ну, – продовжив Андрій, – гребінь я в чаклуна відібрав, а самого в море кинув. Не думав я, що гребінь мені згодиться, а воно ач як вийшло…

– І ти піймав русалку? Ех, Сивий…

– А що мені лишалося робити?! – обурився Андрій. – Ти ж запив…

Упир єхидно посміхнувся.

– І, чесно кажучи, коли русалка діставала мені шаблю, то гребеня на ній уже не було… Ми з нею розговорилися…

– Ти ще скажи, що познайомилися, – перебив козака Никодим.

– Ні, – відповів Андрій, – імені свого вона не сказала… Які ж вони цікаві, ці русалки!.. Ім’я їх – то, бачте, діло особисте, інтимне, так сказать, а свої принади всьому світу напоказ виставляти – так це завжди будь ласка!

Водяник пирснув.

– А тобі чим зле?

– Та я нічого ж не кажу…

– Ото ж бо!

– До речі, Никодиме, вона тебе знає. Каже, бачила тебе з чорнявкою, коли ви зі скелі пірнали.

– А-а-а-а-а! – протяжно сказав водяник і ляснув себе долонею по чолі. – Згадав, згадав!

– Вона тобі привіт передавала.

– Спасибі, – водяник вдячно кивнув головою.

– Ну, а з чорнявкою твоєю як? Відійшов уже?

Водяник відречено махнув рукою.

– Відійшов, ну її в болото… Вона там на одного козака запала, так у вир затягла…

– Уже? – здивувався Андрій.

– Ага. Тепер сидить на дні, над трупом тужить та раків відганяє!

Тут водяник злісно почухмарив потилицю.

– Ух, як гризуть, гади!

– А пити як кинув?

– Як кинув? А так-от, – невдоволено буркнув водяник. – Заборгувався я кругом, не наливали більше, так я вночі в курінь козацький заліз, і піймали мене… Вирішили стратити, як злісного крадія і п’яницю. Зашили в мішок і зі словами: «Хоч раз у житті водиці попий, бузувіре!» – кинули в Дніпро.

Тепер розсміялися всі троє.

– Никодиме, а можна спитати? – озвався упир.

– Ну, питай, – водяник з-під лоба глянув на упиря.

– От ти кажеш, заборгувався кругом… А знаєш, скільки на дні добра всякого лежить?! Що тобі вартує раз-другий пірнути, га?

– Нічого не вартує, – відказав водяник, – тільки я сп’яну не пірнаю.

– Ну, прохмелився б…

– Та ж не вдавалося ніяк.

– О-о-ох, – простогнав упир, – а я от ніколи не похмеляюся – дивитися на неї не можу опісля…

Никодим співчутливо закивав головою.

– Бідний ти чоло… Себто як? Ти що, п’єш?!

– Буває, – зітхнув упир.

Водяник здивовано глянув на Андрія.

– Не бреше, сам бачив.

– Оце так!

– Ну, гаразд, хлопці, ви тут побалакайте, а я в заплаву, у мене там трохи червінців сховано… Скоро буду, – сказав Андрій і попрямував до дверей.

– Чуєш, Сивий, а він мене… не того? – запитав водяник і з острахом глянув на упиря.

– Не бійся, «не того», – відповів Андрій і зачинив за собою двері.

Мефодій тут-таки жартома скорчив хижу фізіономію.

– Ням-ням-ням, бу-бу-бу… Ох, зголоднів я!..

Водяник, мов ошпарений, схопився і з криком кинувся до дверей:

– Сивий! Ой, зжере він мене, гад, зжере! – і з переляку став смикати двері на себе, забувши, що відчиняються вони назовні. А упир тим часом тихо підійшов ззаду й опустив руку водяникові на плече. Той відразу змовк і від страху втягнув голову в плечі.

– Та заспокійся ти, – сказав упир. – Хіба не бачиш – день білий надворі!.. Та й ти не в усипальні якійсь, а в хаті…

Водяник повільно повернувся.

– А й справді, день… Та й сонце тобі просто в пику б’є… Як же це так? – Вигляд у нього був зляканий і здивований водночас.

– Довго розповідати. Сядь і заспокійся.

Упир вернувся до столу і сів на лавку. А Никодим, кульгаючи, підійшов до цебра, узяв його і поставив у куті коло ліжка, прямо під іконою.

– Ти вже даруй, – непевно сказав він, – але мені так спокійніше буде.

– Будь ласка, будь ласка, – байдуже буркнув упир.

Никодим всівся на цебер і зайшовся хвацько чесати потилицю і бороду.

– Що, несила самому вивести цю погань? – упир співчутливо глянув на водяника.

– Ага. Я вже й пірнав – не дохнуть, зарази.

– Можу допомогти.

– Як? – недовірливо покосився водяник на упиря.

– Простим, загальновідомим способом.

4

Андрій сів у човен і відштовхнувся веслом від берега. Човен ковзнув по воді, спритно огинаючи зарості очерету, – козак вправно працював веслами, прямуючи до лише йому одному відомої схованки в заплавах. Десь за півгодини він прибув на місце.

За схованку слугувала невеличка ямка посеред острівця, накрита лядою, устелена дерном і присипана листям так, що знайти її було неможливо. Та й, зрештою, шукати її тут було нікому.

Узявши зі схованки трохи золотих дукатів і цехінів, козак повернувся до човна і незабаром уже підпливав до острівця, де стояла його хатина.

Ще здалека Андрій почув чийсь регіт, що долинав з острівця, а підпливши ближче, побачив таку картину: коло самої води рачки стояла дивна істота і розглядала своє відображення, повертаючи свою лису головою з великими лапатими вухами то в один бік, то в інший, ніби милуючись собою. А ззаду істоти хтось качався в траві, захлинаючись від сміху. Почувши хлюпання весел, істота підвела голову. Карі очі світилися непідробною радістю, а на обличчі грала широка, на весь рот, посмішка, сяючи неприродною білизною зубів.

Андрій пристав до берега і вистрибнув з човна. Никодим підвівся і погладив свою лисину.

– Ну як я тобі, Сивий? Помолодів?

Упир, усе ще тримаючись за живіт, теж підвівся. Андрій кинув весло на траву.

– Еге ж, куди вже далі! Твоя робота? – звернувся він до упиря.

Той, сміючися, кивнув:

– Чия ж іще?

– Ну ти й шкуродер, Мефодію.

– Нічого подібного, – скривився упир. – Ти бачив, як він чухмарився? Вони ж його живцем загризли б! Та й йому подобається…

Никодим закивав лисою головою.

– Подобається, подобається! А то дався вже мені взнаки цей мурашник! Та й голові легше стало…

– Ну, подобається, то подобається, – сказав Андрій, – тільки тепер, – ти вже не ображайся, – дуже вже на євнуха став ти схожий.

– Тому-то я так і сміявся, – пирснув упир.

– Ти, – перебив його Андрій, – не сміявся, а іржав, як кінь! Я тебе чув ще за версту звідси… Гаразд, показилися, і годі… Ходімо в хату, присядемо перед дорогою.

Усі троє зайшли в хатину. Андрій і Мефодій сіли на лавку, а водяник вмостився на цебрі і став зиркати то на упиря, то на козака.

– А що, Сивий, далеко зібрався?

– А тобі яке діло?

Водяник став водити босими ногами по підлозі, згрібаючи розсипане сіно в купку.

– Та я так… Не на Черкаси бува?..

– Може, й на Черкаси… А що?

– З собою не візьмеш?

– З якого це дива? – Андрій здивовано глянув на водяника. – Літо, вважай, надворі, хлюпався б собі в заплавах!

Водяник шмигнув носом і за звичкою почухав потилицю.

– Розумієш, Сивий, дуже вже прив’язався я до людей, сумно мені тут одному, нудьга зелена… – Никодим дивився кудись удаль. – А оце ж пам’ятаєш, ми з тобою зимували на хуторі минулої зими?

– Ну?

– Там млин водяний, мене ще мельник помічником до себе запрошував…

– Помічником – водяника! – розсміявся упир. – Нічого не скажеш, хитрий мельник!

– Так він і знати не знав, хто я, – відмахнувся Никодим. – Ну то як, візьмеш, Сивий? – водяник з надією глянув на козака.

– А відкіля ти знаєш, що я саме на той хутір збираюся?

Андрій підозріло глянув на водяника, а потім перевів погляд на упиря. Упир одразу взявся розглядати стелю, ніби він тут ні при чому.

– Гаразд, гаразд, ну, проговорився, поки цилюрникував, – зізнався Мефодій, – ну, буває… Та й він, як видно, не ворог тобі…

Андрій втупив в упиря твердий погляд.

– Цей – не ворог, навіть друг. Але надалі будь уважнішим і стеж за тим, що й кому говориш.

– Добре, вибач, – винувато кивнув упир.

– Гаразд, збираймося.

– Так береш?.. – водяник радісно підскочив.

– Кажу, збираймося, значить, беру.

Андрій дістав з-під лавки невелику обковану залізом скриньку і відкрив її. У скриньці лежали два пістолі і добра жменя куль. Половина з них були срібними. Засунувши пістолі за пояс і причепивши порохівницю, Андрій поправив шаблю і зняв з полиці невелику торбу.

– Ну все, йдемо.

Усі троє вийшли з хати і попрямували до човна.

– Никодиме, – звернувся до водяника Андрій.

– Що?

– Вдягни чоботи. Попливеш не за човном, а в човні.

– Ага, – погодився водяник, і, якусь мить помовчавши, запитав: – Чуєш, Сивий?

– Ну, що ще?

– Е-е-е… А що таке «євнух»?

5

Ніч опускалася на безкрайній степ. Повітря наповнювалося свіжістю і прохолодою, що їх приносив легкий вітерець з Дніпра. Міріади зірок обсипали небо, куций серп місяця освітив своїм м’яким сріблястим світлом безбережне роздолля степу.

Вітерець шелестів морем високих, у пояс, трав, а посеред цього моря зяяло провалля глибокого яру, на дні якого вилася тоненька стрічка струмка з чистою і прохолодною водою. Схили яру були дуже крутими, а подекуди навіть грізно нависали над струмком. Тут завжди було свіжо і прохолодно, пахло корінням, землею і сирістю. Але не цієї ночі.

Цієї ночі у яру панував важкий, задушливий сморід. Місячне світло ледь-ледь проникало вглиб, але, не зважаючи на це, на дні яру без зайвих зусиль можна було розгледіти три згорблені фігури.

– То як, ти кажеш, він називається? – неприємним басом прохрипів один із трьох.

– Характерник, – відповів йому ще більш неприємний голос.

– Розповідай, – прохрипів третій, якось дивно закректав і відкашлявся. – Тьху, ніяк не перетравлю тієї дохлої лисиці, що вчора знайшов.

Перший захрюкав і зарохкав, що, очевидно, означало сміх.

– Кінчай іржати, справа серйозна! Він нашого брата порішив, а ви шкіритесь.

– А братик нічогенький був! – хрюкнув перший.

– Ага, смачненький! – додав другий.

– Заткнися, Хряче! І ти, Пацюче, писок стули. Знайшли чим хизуватися: брата рідного зжерли!..

– Та годі тобі, він і так мертвий був, – озвався Хряк.

– Та й ти теж їв, – вставив Пацюк, – так що кінчай патякати, Гробаку.

– Так, але вбив-то його характерник!

Гробак встав і розігнувся. Росту він був невисокого, кремезний, широкоплечий, але сутулий. Довгі руки звисали мало не до землі. Розгледіти обличчя в темряві було неможливо.

– Помститися йому треба, – прогарчав він, – а то ще й нас прикінчить.

Хряк почухав за вухом і запитав:

– Ну, так розкажи нам, хто він такий, отой характерник?

– Чаклун козацький.

– І що ж він може, цей чаклун? – поцікавився Пацюк, і в його голосі чулася легка іронія.

– Що може? – повторив Гробак. – Туману в очі може напустити, і ви кинетеся не на нього, а на тінь, що він її вичаклує. Він знає купу заклинань, щоб нашого брата зі світу зводити. Може бути за панібрата з нечистю всілякою, але тільки не з нами – вурдалаків він люто ненавидить і нищить скрізь, де тільки стріне. На додачу, як і всякий козак, вміло орудує шаблею. Ясно?

– Ясно, – хрюкнув Пацюк.

– Не ясно лише одне, – сказав Хряк, – де нам його шукати? І взагалі, ми що, втрьох на нього підемо? Одні?

Десь недалеко почулося вовче виття.

– Ні, не одні! – голос Гробака пролунав зловтішно. – Нам навіть шукати нікого не треба, сам найшовся.

Вовкулаки затихли і прислухалися: вовк знову завив, і вже десь зовсім поруч.

– Ні, здається, не вовк це виє… – тихо прохрипів Хряк.

Раптом на одному з боків яру в місячному сяйві вималювалась чиясь велетенська постать. Згори посипалася глина, і в яр стрибнула якась здоровенна потвора. Хряк і Пацюк притиснулися до прямовисної стіни яру і грізно загарчали. Потвора одразу відізвалася низьким, утробним риком. Уперед виступив Гробак.

– Тихше, тихше, Василю. Свої це.

Потвора була завбільшки з теля. Стояла на чотирьох лапах, причому передні були помітно довшими. Ступивши кілька кроків уперед, вона опинилась у смузі місячного світла. Дуже тіло напружено грало м’язами. Могутні груди важко здіймалися, як від швидкого бігу. Голова потвори була жахливою подобою людської, з масивною шелепою і величезними іклами. Потвора загарчала й вишкірилася.

– Хто такі? – спитала.

– Це, – Гробак вказав на двох вовкулаків, – мої брати – Хряк і Пацюк. Не забувай, Василю, в нас угода, ми разом.