Текст книги "Зброя вогню"

Автор книги: Тарас Завітайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Потвора сіла на задні лапи.

– «Разом»! Дав би я вам «разом»! Перевертень разом з вурдалаками – такого ще світ не бачив!.. На що лише не доводиться йти, аби того чаклуна в могилу звести…

– І за що ти нас так не любиш? – прохрипів Гробак якнайприязніше.

Перевертень знову вишкірився, продемонструвавши величезні ікла.

– А хоча б за оцей сморід! Від вас же тхне, як від розритої могили!

– Ну, не всім же пахнути, – філософськи зауважив Гробак і стенув плечима.

– Коротше, – гаркнув перевертень, – давайте до справи і скоріше з нею покінчимо. Гей, ви! – звернувся він до двох вурдалаків, що все ще стояли поодаль, не наважуючись виступити вперед. – Підійдіть сюди, нічого вам мене боятися.

Хряк і Пацюк обережно наблизилися до перевертня.

– Говори, Василю, ми тебе слухаємо, – прохрипів Гробак і всівся навпроти перевертня; його брати сіли поряд.

– Характерник зупинився в моїй корчмі, – почав перевертень, – у хаті заночувати не побажав, ліг надворі. З ним двоє: один лисий, як бубон, все зуби скалить, а другого я не розгледів. Схоже, що чумак. Побачив мене і відразу став за чаклуна ховатися, не збагну, з чого б це… А я, щойно вони з’явилися, одразу ж із корчми ходу дав, бо якби розкусив мене чаклун, то порішив би на місці. – Перевертень задер голову і протяжно завив. – Жити не дає, проклятий! Так наче медом йому в моїй корчмі намазано. Минулої зими тиждень у мене пробув, а я собі зад по ярах відморожував! Спасибі, Гробаку, ти хоч попередив заздалегідь, хто він є – а то вже й не жити б мені на світі!

Гробак зумисне низько вклонився.

– Завжди радий прислужитися, Василю, завжди радий! То як діяти будемо?

– Він нам справу полегшив, надворі ліг, таке рідко коли випадає, – перевертень моторошно осміхнувся. – Оточимо його зусібіч. Навіть коли й зачує нас, від чотирьох йому не відбитися, на шматки порвемо!

– А ті двоє? – насмілився озватися Пацюк.

– З ними, гадаю, проблем ніяких, у них навіть зброї не було…

Вурдалаки вдоволено замуркотіли.

– Оце потіха буде, оце вже погуляємо!

– Вперед! – гаркнув перевертень.

Вурдалаки спритно, як павуки, вилізли з яру, а перевертень вистрибнув слідом. На мить усі четверо зупинилися. В цю мить якась чорна тінь на секунду закрила собою місяць.

– Що це було? – прохрипів Хряк.

– Кажан, – відповів Гробак, – не звертай уваги.

– Здоровенний, – зауважив Пацюк, і всі четверо кинулися нічним степом у напрямку далекого вогника корчми.

6

Андрій і Никодим сиділи на колоді біля багаття, розведеного трохи далі від корчми, де вони щойно повечеряли і роздобрилися холодним пивом. Упир раптом кудись зник. Він зник разом з хазяїном корчми, який, до речі, зникав усякий раз, як тільки Андрій сюди навідувався. Завжди, коли козак про хазяїна запитував, дружина його відповідала якось непевно: то він раптово заслаб і зліг, то подався кудись у справах… А минулої зими, коли Андрій тиждень жив тут, хазяїн узагалі з дому зник, та так, що ані дружина його, ані дочка не знали, куди він запропав. І сьогодні, щойно побачив Андрія, так теж забігав, заметушився – і зник. Але найдивнішим було те, що разом з ним кудись пропав і Мефодій…

Мефодій відразу повівся досить дивно, лише переступив поріг корчми: став тривожно оглядатися навсебіч і якось дивно принюхуватися. А як тільки забачив хазяїна, так сховався за Андрія, а потім заявив, що в нього невідкладні справи, навіщось узяв з Андрія клятву, що той не ляже спати в хаті, і зник.

І от минуло вже години зо три, як Мефодій подався у «невідкладних справах». Никодим неприховано позіхав.

– Все, Андрію, ти як собі хочеш, а я – на горщик і в люлю! Дуже вже спати хочеться!

Водяник якийсь час понишпорив двором, приніс купу соломи, розстелив поодаль від багаття, влігся, згорнувшись калачиком, і відразу засопів. Але вже через кілька хвилин він кріпко завовтузився у своїй соломі, перекинувся на другий бік і невдоволено пробурмотів:

– І що це йому в голову стрілило надворі спати, коли корчма поруч! Вночі в степу-то холодно!

Андрій узяв кілька гілочок хмизу і кинув у багаття.

– Не знаю, Никодиме, я його вперше таким бачу. Хоча і знаю всього-на-всього кілька тижнів, але все-таки…

Андрій змовк. Водяник сів, по-турецьки схрестивши ноги, чим розсмішив козака.

– Так, Сивий, тільки не називай мене знову євнухом, а то розкажу Гапці, чим ти займався в Черкасах минулої зими!

– Все, все, здаюся, не буду більше… – Андрій жартома підняв руки вгору.

Водяник устав, пройшовся і сів поруч з Андрієм.

– Сивий, ти йому довіряєш?

– Не знаю. Мабуть… – Андрій задумливо подивився на вогонь. – Надто вже багато він знає…

Водяник узяв гілочку і розворушив багаття.

– У цьому-то і вся сіль! Може, він тобі пастку лаштує, а ти ведешся, як останній лопух…

– А може, з неї витягає, – зненацька пролунав із темряви голос упиря, а через мить показався й він сам.

Водяник злякано підхопився на ноги.

– Фу-у! – видихнув Никодим. – Вкотре прошу тебе, Мефодію: не роби так!

– Вибач, – упир підійшов до багаття і сів на колоду. Андрій уважно глянув на нього.

– Ну, і як твої «невідкладні справи»?

– По-перше, – почав той стурбовано, – справи не мої, а твої. І скажу чесно, справи кепські…

– Та невже? – в голосі Андрія чулася відверта іронія.

– Авжеж, – продовжив упир тим же стурбованим тоном. – Чи знаєш ти вовкулаку Гробака?

– Гробака? Знаю, – сказав Андрій. – Особисто, щоправда, не знайомий, але… Кілька років тому я порішив його родича, здається, брата. І, подейкують, він заприсягся помститися мені…

Мефодій встав і озирнувся довкруг.

– Отож присягу він свою тримає… Саме зараз оцим степом сюди мчить Гробак з іще двома вурдалаками і перевертнем на ім'я Василь. А Василь, до речі, є не хто інший, як хазяїн цієї корчми, і саме він їх і веде… Дуже вже зачастив ти сюди, життя їм від тебе нема… Видать, добряче місцевій погані насолив! Так що, козаче, нам треба негайно змудрувати, як би то краще зустріти наших нічних гостей. Бо ж зараз ми від них ніде не сховаємося, а вони мчать сюди з твердим наміром повечеряти нами.

Андрій встав і поправив шаблю.

– Ну, тоді ласкаво просимо, тільки навряд чи в них щось вийде.

Упир підійшов до Андрія і поклав пазуристу руку йому на плече.

– Їх четверо, і вони збираються оточити нас і напасти з чотирьох боків. Ти їм туману в очі напусти. Двох вурдалаків я беру на себе, а тобі лишиться перевертень і Гробак. А водянику краще сховатися на скирті, що в дворі.

Никодим, який до цього часу лише тривожно оглядався довкола і голосно сопів, грізно змахнув руками і закричав:

– Ще чого! Щоб я на скирті переховувався?! Не дочекаєтеся! Один вурдалака мій!

Упир здивовано глянув на водяника.

– Ти це серйозно?

Водяник, опанувавши собою, презирливо сплюнув у багаття.

– Скажи йому, Сивий!

Андрій подивився на водяника і ствердно кивнув.

– Никодим тривалий час жив на Січі серед козаків і може постояти за себе.

Упир, неприродно вишкірившись, позіхнув. Водяник уже звикся з тим, що вечорами Мефодій так дивно позіхав: наніч у нього прорізалися ікла, і від того йому, мабуть, добряче крутило щелепу, тож він отак і вишкірявся. Спершу водяник цього дуже боявся і сторонився упиря, але згодом звик і заспокоївся.

– Ти ж мене спершу так боявся, – ущипливо сказав упир, дивлячись на водяника, – а на вурдалаків – так диви, який хвацький!

Никодим опустив голову і глянув на упиря з-під лоба.

– Тут зовсім інше, – буркнув, – я справді боюсь упирів.

– Гаразд, – не йнялося Мефодію, – а чим же ти битися будеш?

Водяник кивнув у бік скирти і роздратовано сказав:

– Під скиртою, на якій ти мені радив сховатися, є вили – ними й скористаюся… Задоволений?..

– Годі, хлопці, – обірвав суперечку Андрій, – давайте краще сплануємо все й розділимося. Як гадаєш, Мефодію, хто звідкіля нападе?

– Нападати буде перевертень, це точно, а вурдалаки просто відвертатимуть увагу.

– Звідки ти знаєш? – здивувався водяник.

– За корчмарем стежив. Я відразу розкусив, хто він є…

– Як – стежив?

– У повітрі.

– Вертунцем, чи що?.. – у Никодима відвисла щелепа.

– Вертунцем, – спокійно відповів упир і, мабуть, хотів усміхнутися, але йому знову скрутило щелепу, й від того усмішка вийшла більше схожа на хижий оскал.

– Так, будемо розходитися, – сказав Андрій. – З якої сторони вони йдуть?

Мефодій показав на північ.

– Ясно. Никодиме, відійди метрів на десять від багаття і заляж у траві. Вони пройдуть повз тебе, та навіть якщо й зачують твій запах, то не скоро втямлять, що до чого. Ти, Мефодію, знаєш, що робити.

Упир кивнув.

– Вони підуть на вогонь, нападайте на них за моїм сигналом.

– А який буде сигнал? – запитав упир.

– Побачите.

Никодим збігав до скирти і приніс вили.

– Розходьтеся, – наказав Андрій і сів на колоду.

Упир і водяник причаїлися в темряві. Андрій дістав зі своєї торби невеличкий мішечок, сипонув з нього у вогнище жменьку якогось зілля і заходився щось шептати над вогнем. Багаття на якусь мить яскраво спалахнуло, опісля чого згасло. Густий дим огорнув Андрія зусібіч. Якийсь час геть нічого не було видно, але поступово дим розвіявся, багаття розгорілося знову й освітило таку картину: коло багаття, сидячи на колоді, клював носом Мефодій, поруч нього сидів Андрій і підгортав паличкою жарини; трохи далі від багаття, на купі соломи, згорнувшись калачиком, мирно спав Никодим. Вітер затих, було чути, як у вогнищі час від часу потріскував хмиз. Раптом зі сторони степу долинув легкий шелест. Андрій підвів голову.

– Гей, відьмаку, ми тут, – громом прорізав тишу хриплий окрик.

Одразу ж із трьох боків на світло виступили потворні фігури вурдалаків. Всі троє були низькі й плечисті, їхні кістляві груди калічно випирали наперед, сходячись посередині зубатим гребенем. Синювата шкіра в’яло звисала складками, вузькі й довгі паші огидно шкірилися, оголюючи міцні жовті ікла.

Один з вурдалаків, що був трохи більший за двох інших, виступив уперед.

– Мене звуть Гробак, і ми прийшли помститися за свого брата, – оскаженіло прохрипів він. – Так що готуйтеся до наглої смерті!

Никодим підвів голову і злякано роззирнувся. Мефодій схопився і позадкував. Андрій дістав шаблю і розгублено засмикався, не знаючи на кого нападати. Вурдалаки стали наближатися. Раптом Андрій не витримав і кинувся на того вурдалаку, який говорив. Тієї ж миті за спиною козака пролунав грізний рик, і величезна істота стрибнула йому на спину, але… Істота пролетіла крізь козака і гепнулася прямо коло колоди, на якій раніше сидів Мефодій. І відразу ж чаклунський туман розсіявся. Фігури Никодима, Мефодія і козака перетворилися на дим, а колода схопилася і, блискавично змахнувши шаблею, проштрикнула істоту наскрізь. Мить – і це вже не колода ніяка, а Андрій, і він уже виймає шаблю з грудей величезного перевертня. Усе це відбулося настільки швидко, що вурдалаки розгубилися і на якусь мить завмерли, як укопані. Раптом один з них пронизливо скрикнув і в нестямі втупився у свій живіт, з якого стирчали два гострі вістряки вил, по яких стікала кров. Двоє інших вурдалаків хутко розвернулися і кинулися навтьоки. Андрій в мент ока вихопив з-за пояса кинджал і метнув навздогін Гробаку. З темряви долинув скажений виск. Враз і третій вурдалака несамовито вискнув, потім уп’явся в щось зубами, люто загарчав – і затих… За якусь мить високо в небі пролунав болісний крик, ще за мить почувся сильний удар об землю, і звідти, де щойно щось гепнуло, на світло виступив упир, сильно накульгуючи на ліву ногу. Одразу за ним до вогнища підійшов водяник. Вурдалака, якого він простромив вилами, стояв на колінах, тримаючися за зубці, що стирчали з його живота, і хрипів. Андрій хутко підійшов до нього. Свиснула шабля – по землі покотилася голова вурдалаки, а тіло важко бухнуло на землю.

– Ти поранений? – Андрій з тривогою глянув на упиря.

– Пусте, до ранку заживе… Але Гробак утік, і я не можу за ним погнатися…

– Нічого, він все одно здохне – я поцілив у нього кинджалом, – заспокоїв упиря Андрій.

Водяник підійшов до величезної туші перевертня, той загарчав і смикнувся.

– Е, хлопці! Цей, здається, ще живий!

Андрій і упир підійшли до водяника, Мефодій ступив уперед.

– Ну що, Василю, з’їв?

Перевертень уривчасто хрипів, груди його важко здіймалися.

– Будь ти проклятий, зраднику! – прогарчав він і протяжно завив. – То от чому ти ховався, упиряко!

Мефодій мовчав. Перевертень на очах став змінюватися, набувати людської подоби: Андрієва шабля зробила свою справу.

– Добий його, Андрію, – в голосі упиря чулася жалість.

Козак уже було замахнувся шаблею, як раптом за їх спинами пролунав відчайдушний дитячий зойк. Усі троє обернулися: позаду стояла дівчинка – дочка корчмаря – і дивилася на них повними жаху очима.

– Ні! – крикнула вона і кинулася до перевертня.

Андрій хотів зупинити її:

– Що ти робиш?.. Це небезпечно!..

Але дівчинка спритно прошмигнула в нього під рукою, кинулася до перевертня й обняла його голову.

– Вона все знала… – Андрій опустив шаблю.

На крик дівчинки з корчми вискочила мати, в одній лише сорочці, з розпущеним волоссям. Підбігла до багаття і, побачивши, що сталося, зомліла. Упир і водяник заметушилися коло неї. Андрій стояв мовчки, з опущеною шаблею, і дивився на дівчинку. Та важко схлипувала і притискала патлату голову перевертня до своїх грудей. Дружина корчмаря, отямившись, кинулася до дочки, але тут же відсахнулася.

– Що це? Що це таке? – запитала вона тремтячим голосом і вказала на перевертня. – Відійди від нього!.. Відійди від цієї потвори геть! – закричала вона дочці.

Дівчинка звела голову, по її щоках текли рясні сльози.

– Мамо, це ж батько! Вони вбили батька!..

Очі жінки зробилися божевільними.

– Це правда, – сказав упир, – ваш чоловік – перевертень.

Дівчинка, погойдуючись з боку в бік, схлипувала щораз голосніше.

– Він ніколи не вбивав людей! Ніколи!!!

– А сьогодні намагався вбити трьох, – й оком не змигнувши, сказав упир.

Тим часом перевертень став хрипіти все тихше й тихше. Він майже набув людської подоби, і жінка признала в ньому свого чоловіка.

– Донечко, прикрий чим-небудь мій сором і відійди… Я вмираю… – ледь чутно проказав перевертень, враз конвульсивно смикнувся, заплющив очі й змовк.

Дівчинка несамовито скрикнула і впала головою батькові на груди, зайшовшись плачем. Корчмариха підійшла й опустилася на коліна поруч з дочкою.

– Ідіть звідси, – не своїм голосом мовила вона, – і ніколи більше не повертайтеся.

Андрій встромив шаблю в землю, очищаючи її від крові, витягнув і запхав до піхов.

– Пробачте… Ходімо, – навіть не підвівши погляду, сказав він Никодимові й Мефодію.

– Нелюди! Вбивці! – голосно крикнула дівчинка.

Андрій узяв свою торбу і понуро рушив у бік степу. Упир і водяник рушили слідом – перший кульгав, другий підставляв йому своє плече.

– Андрію, – спробував заспокоїти упир козака, – ми вчинили правильно. Він убивав людей, я точно знаю…

Андрій, сповнений суперечливих почуттів, глянув на упиря і похитав головою.

– Не в цьому справа, Мефодію… – він обернувся і з жалем глянув на дружину і дочку, які в розпуці схилилися над тілом корчмаря. – Просто їм не варто було всього цього бачити…

І, постоявши ще хвильку-другу, всі троє скрилися в нічному степу.

7

Між двох зелених, порослих кучерявими дубовими гаями гір розкинулася мальовнича долина. Долиною зміїлася-сріблилася невелика річечка і тут-таки, при виході з долини, тоненькою цівкою вливалася в широкий Дніпро. Через річечку був перекинутий дерев’яний місток, по якому з лівого берега можна було дістатися на правий – до невеличкого хутірця, що весь потопав у зелені садків.

На правому березі, просто коло річки, у густому затінку яблунь і вишень стояв накритий довгий стіл, за яким сиділо не більш як півтора десятка людей, переважно жінки та діти. Це, власне, й були всі жителі цього хутірця з невибагливою назвою Дніпровий. З дорослих чоловіків на хуторі було тільки троє – дід Свирид і дід Явтух, старі й бувалі козаки, та мельник Степан.

Зазвичай дід Свирид і дід Явтух сідали по обидва кінці стола, але зараз сиділи на одному кінці і слухали історії, що їх розповідали троє гостей, прибулих на хутір вчорашнього вечора. А гостями були, як ви вже здогадуєтеся, характерник Андрій, обчикрижений наголо водяник Никодим (якого знали на хуторі як заядлого пияка, і який, як запевняв характерник Андрій, вже нібито зав’язав), а також упир Мефодій, лікар і помічник Гапки, знахарки, що жила на хуторі.

Гості сиділи саме між дідом Свиридом і дідом Явтухом. Навпроти сиділа Гапка. Вона була вродливою білявою молодицею років тридцяти п’яти, з м’якими, приємними рисами обличчя і добрими сірими очима. Погляд її завжди був якийсь стурбований, так наче вона бачить те, що не дано бачити іншим, і від того в очах її постійно світилася тиха печаль.

Праворуч від Гапки сиділа худорлява дівчинка років семи, чорнява й кароока. Усі називали її Пташкою, бо вона зовсім не розмовляла, а тільки щебетала, наслідуючи голос якого-небудь птаха. Гапка й Мефодій знайшли її торік у степу, голодну й обірвану. Швидше за все, вона якимсь дивом урятувалася від татар, що гнали ясир на Крим. Мефодій виходив дівчинку, і та любила його, як рідного батька.

Далі за столом сиділи мельник Степан, той самий, що колись пропонував водяникові бути його помічником, струнка чорнява жінка на ім’я Солоха з десятилітнім сином Тимком, восьмирічні сироти-двійнята Остап і Соломія, мати яких померла одразу по пологах, а батько з горя втопився, а також тринадцятирічний хлопчик Івась, матір якого три роки тому забрали татари, а батько козакував десь на Січі, і баба Галя – дуже огрядна й дуже весела жіночка.

Обід був бучним і веселим. Усіх дуже розвеселила розповідь Никодима про те, як він покинув пити. Один тільки мельник Степан не сміявся – сидів, роззявивши рота, і з подиву очима лупав.

– То ти, Никодиме, водяник? А я-то думаю, як це ти з колесом так хутко впорався! – сказав він, коли водяник закінчив розповідь.

Никодим гордо задер голу, як бубон, голову.

– Це я можу… То як, візьмеш мене помічником?

Степан нарешті посміхнувся.

– Помічником? Водяника? Ще питаєш! Який же мельник не хтів би водяника в помічники!

– Тю на твою лису голову, поганцю! А якщо знову зап’єш? – розсміялася баба Галя.

– Не бійтесь, не зап’ю.

– Ану, Гапко, – гучним басом мовив дід Явтух, – хлюпни нам з гостями ще по чарчині.

– Та не жалій! – підморгнув дід Свирид.

Мефодій спритно підсунув свою чарку Гапці, що потягнулася за бутлем, а Андрій, навпаки, прикрив свою рукою.

– Мені досить, спасибі. Я краще прогуляюся, здається, переїв трохи…

– То й добре, – сказав водяник і поплескав себе по гладкому череві. – Ах, як я знудьгувався за домашніми харчами!..

– Дивись не лусни, – підмахнув Никодима Мефодій, який, на відміну від водяника, що ковтав галушки, як з переляку, лише закушував горілку.

– Ну, я піду, – Андрій встав і направився до містка.

– Я з тобою! – крикнув Івась і схопився був бігти за Андрієм, але Солоха смикнула його за руку і гримнула:

– Ні, ти спершу доїси борщ, а вже потім підеш!

Івась з-під лоба глянув на Солоху, але все-таки сів на місце, взявся за ложку і, невдоволено сопучи, став доїдати борщ. Тим часом Андрій зник у заростях бузини на іншому березі річечки.

– Немає правди на світі, – буркнув Івась, доївши борщ і відклавши ложку, – баби козаком керують!

Усі дружно розсміялися, а Солоха сердито сказала:

– По-перше, не баби, а жінки, а по-друге, який же з тебе козак вийде, коли хирлявим виростеш? Ти ж і двома руками шаблі не вдержиш!.. Ну ось, тепер можеш іти шукати Андрія.

Івась мовчки встав з-за столу і побіг. Перейшовши місток, на мить зупинився.

– Баби – вони і є баби… Де ж мені його тепер шукати? Він же характерник! – невдоволено буркнув, шмигнув носом і пірнув у густі зарості бузини.

Пообідавши, чоловіки сіли під вишнями і смачно закурили, а жінки, прибравши зі столу, взялися вишивати. Діти в саду грали в козаків і татар. Остап і Тимко палко сперечалися, кому цього разу бути татарином, а кому козаком, Соломії ж, як завжди, дісталася роль татарської бранки, яку потрібно було визволяти. Тільки Пташка не брала участі в грі, – вона щиро горнулася до Мефодія і гралася золотавими шнурками його кисета.

У саду лунав дитячий регіт. Остап і Тимко зійшлися на тому, щоб тягти жереб. Татарином випало бути Остапу, і тепер Тимко й Соломія сміялися з нього, коли він вдягнув облямовану хутром татарську шапочку і взяв у руки батіг. Білявий і синьоокий, Остап ніяк не скидався на бусурмана і, розуміючи це, сам лунко сміявся.

Гапка трохи повишивала, а потім, розпорядившись стосовно вечері, пішла шукати Андрія.

Гапка знала, де він може бути, – за горою, на березі Дніпра, – і одразу пішла тути. Андрій сидів на широкому пні, що стояв коло самої води, і задумливо дивився на хвилі, що одна за одною, ледь чутно хлюпочучи, накочувалися на піщаний берег.

– Я люблю тебе, Гапко…

– Я знаю, – вона присіла поруч і схилила голову йому на плече.

– Пообіцяй мені, що коли все обійдеться, ти надалі будеш обережнішою, – Андрій повернувся і пильно подивився їй в очі, але Гапка відсторонилася і фиркнула:

– Ще чого! Нічого такого я тобі обіцяти не буду. Приймай, яка вже є… Ти б мене, приміром, слухав? Нізащо, робив би все по-своєму.

– Може, й так, – зітхнув Андрій. – До Купала залишилося три дні.

Вгорі над ними пронизливо ячали чайки. Вдалині, над протилежним берегом Дніпра, збиралися важкі свинцеві хмари. І хоча на небі ще світило сонце, але вода в Дніпрі вже була темною. Повітря, навіть тут, на березі ріки, було важким і задушливим.

– Ходімо, Андрію. Скоро гроза почнеться.

– Гроза? – Андрій встав і потягнувся. – Ой, Гапко, це буде справжня буря, а не гроза! Але в нас є ще трохи часу…

Гапка обняла Андрія і поклала голову йому на груди.

– Я так скучила, – прошепотіла вона.

– Я теж…

У цей момент за спиною Андрія затріщали кущі. Андрій різко обернувся: з кущів визирнула голова Івася, а через мить вже й він сам стояв біля них. Обличчя хлопчика було блідим і наляканим. Він тремтів.

– Татари! – ледве видихнув Івась. – За дві версти звідси! Чоловік сорок, рухаються сюди…

Гапка підійшла і взяла хлопчину за плечі.

– Ти впевнений, що це татари?

Івась намагався опанувати себе і вгамувати дріж, що так і колотив ним.

– Впевнений. Точно татари.

– Швидко на хутір! – крикнув Андрій і побіг по звивистій стежці. Гапка й Івась побігли за ним.

Звістка про татар уразила всіх гірше грому. Вже три роки ці іродові діти не навідувалися на Дніпровий, і ось на тобі…

– Не панікуйте, – заспокоював жінок і дітей Мефодій, – у нас же під горою землянка вирита, вона добре прихована, вкрита дерном, перечекаємо там.

– Аякже! Перечекаємо! – кричала баба Галя. – Та ж ці нехристи спалять тут усе!

– Зате ми живі залишимося, – осадив бабу Галю дід Свирид.

Пташка злякано притиснулася до Мефодія.

– Гапко, забери її до інших дітей.

Гапка підійшла й обережно взяла дівчинку за руку.

– Ходімо, не бійся. Мефодій нікуди не дінеться. Правда ж, Мефодію?

Дівчинка підняла своє заплакане личко і благально подивилася на упиря.

– Правда, Пташко, правда, – лагідно запевнив той.

Дівчинка слухняно пішла слідом за Гапкою.

– Андрію, – сказав упир, підійшовши до козака, – вони будуть нас шукати.

– Знаю. А що робити? Битися не зможемо, їх надто багато.

Упир кивнув.

– Битися не треба, треба відвести їх куди-небудь.

– Куди?

– Верст за десять звідси – козацьке сторожове поселення, там їх зазвичай буває чоловік двадцять – двадцять п’ять… Якщо переконати татар, що хуторяни пішли туди…

– Молодець, Мефодію! – Андрій зрозумів задум упиря. – Так і зробимо.

– Що значить – «переконати»? – тривожно перепитала Гапка, підійшовши до хлопців.

– Це значить, – втрутився дід Явтух, – що один з нас повинен залишитися тут і зустріти татар.

– Саме так, – пристав до ради й дід Свирид.

– Я залишуся, – сказав дід Явтух.

– А фігу тобі! – вигукнув дід Свирид і скрутив під носом Явтуха здоровенну дулю. Великий палець цієї нехитрої конструкції через постійне куріння люльки, з яким не розлучалися ні той, ні другий, був чорним, як вугілля. – Я залишуся!

– А може, я… – почав було мельник, але обидва діди гаркнули в один голос:

– Цить, мірошнику! Це справа козацька!

– Так, – діловито сказав Андрій, – Будемо жереб тягти.

– Оце діло! – вигукнув Никодим, який досі мовчав. – Я – за!

– А я проти, – заперечив Мефодій. – Тобі, Андрію, зараз не можна тут залишатися, водяник брехати складно не вміє, з мельником вони швидко розправляться, а ви, Явтуше й Свириде, свого вже сьорбнули, досить з вас…

– Хто ж тоді залишиться? – Гапка прямо подивилася на упиря.

– Я залишуся, – твердо сказав той. – Я ризикую менше за всіх. Ну, не додумаються ж вони вбити мені в груди осиковий кіл!

Ніхто не засміявся. Усі знали, що татари, так само, як і козаки, швидкі на розправу і знають безліч способів, щоб змусити людину заговорити.

– Оскільки кінь у нас один, ти, Андрію, поїдеш до козаків… Поїдеш негайно, часу в нас обмаль…

Андрій кивнув Івасеві, той хутко осідлав і підвів коня. Мить – і козак уже сидів на ньому верхи.

– Тримайся, Мефодію, на тебе вся надія! – сказав він і пришпорив коня.

Мефодій стурбовано потер долонею чоло.

– Давай, Гапко, забирай усіх – і в землянку…

Гапка підійшла і поцілувала упиря в щоку.

– З Богом, Мефодію… Я буду молитися за тебе…

Усі пішли, а Мефодій відразу ж узявся за досить-таки дивну справу: він пішов у сарай, узяв величезний мішок, затим зайшов у хату і накидав у той мішок усякого начиння. Потім сів на порозі й закурив люльку. Чекати довелося недовго. Дико гигочучи, в хутір увірвалися татари й відразу ж розсипалися по хатах. Мефодій, удаючи розгубленість, зробив наївну спробу втекти. Але в повітрі свиснув аркан, і упир звалився, задерши ноги. Його відразу оточили татари.

– Він, здається, тут один, – по-татарськи сказав худий нукер, який упіймав Мефодія, маленькому товстому татарину, котрий трохи згодом під’їхав і, мабуть, був за верховоду.

– Точно, один, хутір порожній, – підтвердив інший.

– Що там? – товстий татарин вказав на мішок.

Один з вершників спішився і вивернув мішок, з нього висипалося хатнє начиння.

– Злодій, – коротко сказав товстун, – повісити.

Мефодій весь цей час тільки злякано дивився то на одного бусурмана, то на іншого, а коли зрозумів, що з ним хочуть зробити, впав на коліна і завив по-татарськи:

– Вельможні пани татари! Не вішайте мене, я вам пригоджуся.

Товстий татарин здивовано звів брову.

– Говориш по-нашому? Хто такий?

– Чумак я, не раз у Перекопі бував, багатьох татарських лицарів знаю, – злякано затараторив Мефодій, – пощадіть, прислужуся я вам!

Свиснув нагай. На спині упиря лопнула сорочка. Мефодій скрикнув. Нагай ще раз свиснув, і ще раз…

– І як же ти, сину суки й осла, нам прислужишся?

Мефодій хапав повітря ротом, як викинута на берег риба. Сорочка на спині перетворилася на криваве шмаття.

– Гляньте-но, що я знайшов, – крикнув молодий татарин, виходячи з однієї хати, – їхнє пійло!

Худий нукер, той, що заарканив Мефодія, огидно заіржав, вишкіривши жовті зуби.

– Ану, дай-но мені!

Взявши з рук свого товариша бутель, він відкоркував його і обдав горілкою спину Мефодія. Упир несамовито закричав, очі його закотилися, здавалося, він от-от знепритомніє.

– Досить, досить, – прохрипів він, – я скажу, куди пішли хуторяни… Ваш ясир буде… Багато жінок молодих і красивих є… Діти є…

Товстий татарин презирливо скривився.

– І що ти за це хочеш?

– Життя… – прохрипів Мефодій.

– Ну, говори.

– Верст за десять звідси, догори яром, схованка… – Упир ковтнув слину. – Одні жінки й діти… Пощадіть… Даруйте життя!

– Життя? – зловісно розсміявся товстий татарин. – Навіщо воно тобі? Ні, ми дамо тобі більше: ми возвеличимо тебе, вознесемо! Ану, – звернувся він до своїх нукерів, – вознесіть-но його над цією місциною!

Уся зграя дико розреготалася.

8

Гриміло вже зовсім близько. Буря насувалася з заходу. Низькі, важкі хмари у спалахах блискавиць відбивали жовтизною димового варива.

Гапка чула, як прискакали татари, чула лемент Мефодія, але вийти і допомогти йому не могла. Вийти – означало ризикнути життями інших. Вона чула, як тріщать, палаючи, хати, як шумить вітер…

Нарешті Гапка не витримала і відкрила двері землянки. Зовні було темно, хоча сонце ще не сіло. Над хутором вітер розносив хмари іскор: це догоряли хати і дерева. «Освітлення» було воістину пекельне, а посеред двору…

Гапка не помітила, як Пташка вислизнула в неї з-під руки, лише почула, як її тоненький пронизливий крик раптом прорізав непроглядний морок відчаєм і болем.

Серед двору стояла вбита в землю гостра паля, а зверху на неї був насаджений Мефодій. Кривава піна застигла на губах упиря, паля простромила майже половину його тіла, вітер розвівав його чуприну, а застиглі вирячені очі відбивали криваві відблиски пожежі.

– Мефодію!!! – зненацька несамовито закричала дівчинка і вп’ялася тоненькими пальчиками в палю. – Що вони зробили з тобою?!

Картина була жахливою. Мельник схопився руками за голову і впав долілиць на землю. Никодим, дико завивши, вихопив топір, що був у нього за поясом, і в чотири удари повалив палю на землю. Дід Явтух і дід Свирид підхопили упиря під руки і рвонули, що було сил.

– Ще раз! Ще разок! Давай, Свириде! – запекло кричав Явтух.

Пролунав жахний звук, схожий на чвакання: упиря стягли з палі. Гапка кинулася до Мефодія, по її щоках струмками текли сльози.

– Він відійде, він не людина, – запевняла вона саму себе.

І раптом хвиля розпачу й безсилля накотилася на неї: паля була осикова… Але Мефодій був ще живий. Упир то дрібно тремтів, то час від часу конвульсивно здригався, то зовсім затихав. Явтух безнадійно зітхнув:

– Ех, якби тільки до заходу дотягнув…

Пташка знову заговорила:

– Він дотягне… сонечко майже сіло… Не кидай мене, Мефодію!

Її личко було всуціль вимазане сажею, що носилася по хутору чорними роями. Дівчинка розмазувала її по щоках, по губах, раз у раз витираючи очка брудним кулачками.

Раптом вітер на якусь мить ущух, і до хуторян долинув стукіт копит. Усі прислухалися. Але цієї ж миті небо розітнула сліпуча блискавка і грянув оглушливий грім. Крізь невеличкий розрив у суцільному вариві хмар призахідне сонце кинуло на землю кілька прощальних променів, і тієї ж миті з неба хлинуло, як з відра.

Мефодій раптом стих. Тіло його обважніло, обличчя зробилося блаженним…

– Не дотягнув… – прошепотіла Гапка, і губи її здригнулися.

Никодим, що стояв навколішках поруч, раптом рвучко схопився на ноги і круто розвернувся.

– Повернулися, гади! – скрикнув він так несамовито, що всі сахнулися від нього вбік.

Схопивши топір, Никодим закрутив ним над головою.

– Підходьте! – кричав він. – Усіх порішу!

– Заспокійся, Никодиме, це ми! Це я, Андрій!

У долину вступив загін козаків на чолі якого вигарцьовували двоє. Одним із них і справді був Андрій, а другий – стрункий широкоплечий козак на вороному огирі.