Текст книги "Помилка"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Частина друга

Розділ 17
Наш час

Кіра поглянула на годинник. За двадцять хвилин вона буде у Вероніки. Назар піде на роботу, і вони зможуть базікати скільки завгодно. Як добре, що Вероніка живе з нею в одному під’їзді! Вони й так ніколи не переривали спілкування, але останні п’ятнадцять років (уже стільки вони живуть в одному будинку) особливо близькі. Раніше Кіра винаймала кімнату у квартирі самотньої бабусі. Сталося так, що старенька раптово злягла і їй нічого не залишалося, як написати заповіт на Кіру. Після смерті старенької Кіра обміняла квартиру на будинок, де жила її подруга. Правда, довелося доплатити, але на той час Кіра вже мала заощадження і, не вагаючись ані хвилини, зробила обмін. Досі Кіра не пошкодувала, що перебралася ближче до Вероніки. Що б вона робила без подруги, коли тринадцять років тому народила Наталю? Ні чоловіка, ні підтримки, ні нормальної роботи не було. Якби не Вероніка, Кіра не витримала б. Вона, тільки вона допомогла тоді Кірі.

Зараз Кіра жила поверхом вище від Вероніки, і щойно Назар ішов із дому, вони бігли одна до одної. Звичайно, можна було б приходити до подруги і в присутності чоловіка, але Кіра недолюблювала Назара й не хотіла бачити його мудроване, вічно незадоволене обличчя. Було набагато простіше, коли вони залишалися самі. Тоді жінки клопоталися разом на кухні, готуючи різні страви. Кіра була агентом із продажу нерухомості, тому їй часто доводилося працювати вечорами. Та й у Вероніки робота дільничного лікаря-терапевта забирала багато часу, тож викроїти вільні для обох кілька годин без Назара було щастям. Тоді подруги намагалися наготувати побільше їжі про запас, а заодно й побалакати.

Кіра ще раз глянула на годинник. Час! Вона схопила пакети з продуктами і вже за хвилину була в подруги.

– Ех, кухня, вічні жіночі апартаменти! – сказала Кіра, проходячи на кухню. – Пішов твій?

– Кого ти маєш на увазі? – всміхнулася Вероніка, хоча чудово розуміла, про кого йдеться.

– Кого, кого?! Твого лисого й очкастого, – засміялася Кіра. – До речі, Микити немає вдома? А то я теліпаю язиком…

– Ні, він на заняттях, – відповіла Вероніка, ставлячи на плиту каструлі й сковорідки. – Він у мене зразковий студент медінституту!

– Усі студенти зразкові, якщо не рахувати пропущені пари.

– Ні, Микита пішов у мене, – зауважила Вероніка. – Він відвідує всі заняття. Його тато налаштував на те, що зуміє відкрити для нього невеличку клініку, що йому треба стати кваліфікованим фахівцем, тому він сумлінно гризе граніт науки.

– А ти все життя ходиш у дранті та стоптаних туфлях, – сказала Кіра, розкладаючи на столі продукти.

– А що поробиш? – знизала плечима Вероніка. – Спочатку збирали на ремонт, потім – на нову автівку, потім – на цей цех із виробництва меблів, тепер будемо збирати на клініку для сина. Новий час – нові плани й нові проблеми. А ти як? Не знайшла собі за ці дні чоловіка багатого й красивого?

– Таке поєднання неможливе, – зітхнула Кіра. – Давно відомо, що ідеальні чоловіки – це чужі чоловіки. До речі, це твоєї родини не стосується. А я ось пошукаю ще трошки і знайду собі старигана, який буде примарою бродити ночами по моїй квартирі, зловісно гриміти путами Гіменея, а з нього буде сипатися трухлятина!

Подруги довго сміялися над жартом Кіри. Вони обговорили меню й злагоджено взялися за роботу.

– Мало не забула! – похопилася Кіра. – Восьмого березня зустріч випускників нашого класу. Ти, між іншим, жодного разу не приїжджала.

– І хто це придумав восьмого березня?

– Не знаю хто, але ми з тобою поїдемо! Так?

– Навіть не знаю. – Вероніка стенула плечима. – Хотілося б, але не впевнена, чи вийде в мене.

– Якщо дуже схочеш, то вийде. А чому ти раніше не їздила? – запитала Кіра, спритно нарізаючи цибулю кільцями.

– Ти ж знаєш, що раніше я відвідувала дітей Улі. Мені доводилося заощаджувати, ховати ті копійки, щоб зібрати на квиток і подарунки дітям. Якби я сказала Назару, що мені ще потрібні гроші, щоб поїхати на зустріч випускників, знаєш, що тут було б!

– Але зараз ти вже не їздиш до них, – зауважила Кіра.

– Так. Я була в них останній раз, коли дітям було по п’ять років, – із сумом промовила Вероніка і вже вкотре повторила розповідь. – Потім їх перевели в інший дитячий будинок. Їздити стало майже неможливо, бо квитки коштували дорого, моїх заощаджень не вистачало, і я перестала їх відвідувати. До того ж Назар переконав мене, що не варто привчати дітей до моїх візитів. Вони підростають, звикають, називають мамою, чекають на мене, а що я могла їм дати? Я думала тоді, що вчинила правильно, а тепер мені здається, що зробила велику помилку. – Вероніка сіла на стілець. – Сама не знаю, чому я тоді повірила Назару. Так легко повелася на його переконання. Може, просто мені самій так було зручніше? Менше турбот, простіше й спокійніше жити? А я ж дала слово Улі, в її останні хвилини пообіцяла зшити Діані сукню на випускний вечір… – Вероніка важко зітхнула. – Пообіцяла, але не дотримала свого слова.

– Людина припускає, а Бог сам вирішує, нас не спитавши.

– Сама не знаю чому, але останнім часом я все частіше й частіше думаю про них. Минулого тижня Назар виїжджав у відрядження, то я плюнула на все й поїхала в дитбудинок, де вони навчалися й жили.

– Навіщо?!

– Хотіла їх знайти. Мені дали адресу, куди вони були направлені на навчання й проживання.

– Ти їх бачила?! – Кіра округлила очі й розтулила рота. Як вона могла не знати про таку подію?!

– Діти вже закінчили училище, а в гуртожитку сказали, що такі на цей момент не проживають – здали свої кімнати квартирантам. Їхні сліди загубилися, тепер ніхто не знає, де вони. Залишилося загадкою, що мала на увазі Уля, коли казала про їхнього батька: «Ти все дізнаєшся потім…» Коли це «потім»? Тепер, напевне, уже ніколи, – сумно сказала Вероніка.

– Ну що ти скисла, як учорашнє молоко? – якомога бадьоріше сказала Кіра. – Можливо, ти ще знайдеш і їхнього батька, і самих дітей.

– Якби я знала, що не зможу відвідувати дітей, я б ніколи не давала слово. Тепер до кінця своїх днів буду почуватися винною і перед Уляною, і перед дітьми.

– Ну, все, досить нити. Ти мені краще скажи: поїдеш на зустріч випускників?

– Поїду! – проголосила Вероніка й сама здивувалася своєму сміливому рішенню. А якщо Назар буде проти? Нічого, можна послатися на те, що давно не була на могилках батьків.

Розділ 18

Цього дня на дверях нічного клубу «Венера» – улюбленого місця тусовки місцевої молоді – красувалася табличка «Зачинено. Замовлення сплачено». Але всередині було багато світла, шуму й музики. Біля будівлі паркувалися одна за одною дорогі іномарки, з яких виходили поважні типи в дорогих костюмах. Переважно не самі. Супутницями були дами різного віку, але обов’язково в шикарних вечірніх сукнях та коштовних прикрасах, начеплених найчастіше «на заздрість іншим».

Гостей зустрічав незмінний адміністратор Сеня. За багато років роботи в клубі його обличчя набуло маски незворушності, і навіть у такий святковий день гості бачили його застиглу неживу посмішку, яка миттєво зникала, коли за ними зачинялися двері. Господар Сені, власник клубу Захар Єфремович, відзначав свій день народження. Була не кругла дата, не якийсь ювілей, просто чергове свято, яке Захар Єфремович, місцевий депутат трьох скликань, за традицією з розмахом влаштовував щороку.

За роки роботи в Захара Єфремовича Сеня навчився тримати язик за зубами. Він знав, що багато хто наївно вважає, ніби три нічні клуби в центрі обласного міста та невеликий готель із кафе на околиці давали можливість Захару Єфремовичу жити на широку ногу, мати новенький «лексус», шикарний заміський будинок і квартиру на сто квадратів в елітному мікрорайоні. Тільки недалекі люди могли припустити, ніби лише клуби давали такий прибуток, що господар міг іноді балувати своїх коханок однокімнатною квартирою в спальному районі, нехай недорогою, без ремонту, але все-таки квартирою.

Сеня був правою рукою ще в одному бізнесі Захара Єфремовича. Так, саме він, звичайний адміністратор. Був час, коли Сеня думав просити свого господаря перейменувати свою посаду на директора клубу, але, поміркувавши, вирішив утриматися. Навіщо зайвий раз привертати до себе увагу? Хіба йому недостатньо отримувати свої відсотки від прибутку? Вони дозволяли Сені мати непогану квартиру, дорогу іномарку й задовольняти чималі апетити своєї красуні дружини – актриси, яка не відбулася. Нехай сторонні й далі думають, що в його голеній великій голові, яка за формою нагадує гарбуз трудяги-фермера, немає мізків, зате ніхто не здогадується про його рахунок у банку. І нехай він не мільйонер, але на далеко не безбідне життя цілком вистачає.

От тільки такі дні, як сьогодні, він не любив. Прибутку ніякого, один головний біль. Адже прибула мало не вся еліта міста, і треба прислужитися всім цим перам-мерам і їхнім дамам, від яких несло дорогими ароматами, як на фабриці з виробництва парфумів. Треба зробити так, щоб Захар Єфремович залишився задоволений. І Сеня, зачинивши за останнім гостем двері, пішов братися до своїх прямих обов’язків…

Було за північ. Захар Єфремович зробив ковток бурштинового напою – ямайського рому – і відставив келих убік. Стриптизерка перестала звиватися змією біля жердини й непомітно зникла, коли стихла музика, яка різала слух, і зазвучали звуки саксофона. Захар Єфремович шалено любив джаз. Він із нетерпінням дочекався, коли полилася чарівна музика Даяна Різа «Відчуття джазу». У Захара Єфремовича в такі хвилини завжди загострювалася чутливість, і він полюбляв поміркувати й пофілософствувати під цю мелодію.

Днями він виставив за двері Світлану, з якою прожив під одним дахом півтора року. Вона була красивою, зухвалою й нахабною. Вважала, що всі їй чимось зобов’язані, усе повинно обертатися навколо неї, крутитися й пурхати, як метелик навколо вогника. Своє призначення Світлана вбачала в тому, що вона є на цьому білому світі така гарна, граціозна, з величезними силіконовими грудьми, тож потрібно нею захоплюватися й потурати її примхам. І Захар Єфремович так і чинив півтора року, поки нахабство його «левиці» перейшло всі межі.

Світлана заявила, що хоче мати власний будинок біля моря. Чоловік погодився, але за однієї умови – вона повинна народити дитину. Природно, Світлана сказала: «Пошукай собі для цього іншу дурепу», – на що він відповів: «Я виконаю твою пораду», – і виставив її за двері. І зробив він це з двох причин. По-перше, він справді хотів мати спадкоємця, адже жодна жінка так і не зробила його батьком. Другою причиною було те, що він хронічно не терпів нахабних жінок. Захар Єфремович міг зробити щедрий подарунок, якщо жінка вміла показати, що її благополуччя тільки в його руках. Тоді він виявляв прихильність і часом дарував із панського плеча не тільки дорогу шубу, але й квартирку.

– Про що задумався, друже? – голос Олександра Івановича, начмеда міста, вивів Захара Єфремовича зі спогадів.

– Про все і ні про що, – відповів він. – Дивлюся ось на ці п’яні морди й думаю: навіщо мені це треба?

– Треба, Захаре Єфремовичу, треба, – зітхнув Олександр Іванович. – При нашій роботі треба.

– А пам’ятаєш, як ми починали? Славні дев’яності, кооператив із пошиття джинсів, море дівчат, природа, село Воровське…

– І я – твій охоронець, – додав Олександр Іванович.

– Т-а-а-к, – протягнув Захар Єфремович, – мій охоронець виріс до начмеда, а я – до власника клубів і за сумісництвом нардепа. Славні були часи, що не кажи!

– Тому що ми були молодими й життя здавалося таким довгим і прекрасним!

– А хіба воно не прекрасне? Згадай, нас було четверо. Один зогнив на зоні, другий узагалі зник безвісти, бо пиячив безбожно, і тільки ми з тобою вибилися в люди. Ти подивися, друже, серед яких людей ми обертаємося! Тут і начальник міліції, і начальник ДАІ, і навіть сам мер! Хіба ми могли мріяти про таке в дев’яностих?! – пафосно сказав Олександр Іванович.

– Цікаво, що зараз на місці нашої швальні? – задумливо запитав Захар Єфремович.

– Ти знаєш, мені якось не дуже цікаво.

– А мене щось пробила туга за минулим. А давай кинемо все до бісової мами та махнемо у Воровське! – сказав Захар Єфремович, і в його очах заблищали бешкетні іскорки. – Мотнемося по місцях нашої молодості!

– Ти що?! А гості як? – Олександр Іванович здивовано глянув на друга.

– Гості? Вони вже мене привітали, виголосили тости, а зараз обжираються та заливають пащеки горілкою. Подивися на цього, – Захар Єфремович хитнув головою в бік начальника ДАІ, – він наминає смажене порося так, що забув про всі правила етикету! Зверни увагу, як жир пливе по його бороді й руках, потім капає на сорочку. Зараз він сам схожий на свиню. Ще півгодини – і все це товариство не пам’ятатиме, де вони знаходяться і з якого приводу. То що? Помандруємо по місцях нашої бойової й трудової слави? – Захар Єфремович підморгнув другу.

– Вибач, але не вийде. По-перше, я вже неабияк хильнув, по-друге, мене не зрозуміє дружина.

– Ось як! Я не врахував, що в тебе є сім’я, – зіронізував Захар Єфремович. – Це я – вільний птах.

– Та не ображайся ти на мене! – Олександр Іванович по-дружньому поплескав його по плечу. – З’їздимо, але не зараз. Лади?

– Домовилися. Але зараз я все одно звідси піду. Віриш, неприємно дивитися на них…

– Куди ти підеш?

– Просто побуду на самоті.

– Знайшов час для самоти! Давай краще вип’ємо!

– Випий за мене, а я поїду, трохи прогуляюся нічним містом, – сказав Захар Єфремович таким голосом, який не приймає заперечень.

– Ти ж випив, – застеріг його друг.

– А той, за довгим столом, навіщо жере порося? За «спасибі», чи що? – Захар Єфремович кивнув у бік барилкуватого чоловіка, і друзі дружно розсміялися.

Нічне місто притихло, наче втомилося від людської марноти та метушні. На темних силуетах багатоповерхівок подекуди світилися жовтими й блакитними вогниками вікна. Самотньо й нудно блимали на перехрестях триокі світлофори, ніби заморилися за день давати накази автомобілям, тролейбусам і автобусам. Рух на дорозі вщух, і з’явилася можливість розгулятися автомобілям-таксі.

Захар Єфремович безцільно їздив вулицями, не замислюючись, куди й навіщо їде. Він просто насолоджувався їздою й тим, що позбувся галасливого товариства людей, які дійшли до стану сп’яніння, коли забуваються межі пристойності. Він теж міг випити, але до свинячого вереску ніколи не доходило. До того ж хто ці люди? Назвати їх близькими неможливо. Друзі? Про дружбу не могло бути й мови. Станься з ним біда, ніхто з них і не згадав би ні про гулянки на дні народження, ні про нього самого. Усі вони були потрібними людьми, ось і все. Захар Єфремович знав, що втішні слова на його адресу, привітання та подарунки просочені фальшем. Щирою була тільки одна людина – його друг Олександр. Їхня дружба пройшла випробування роками, і тільки на цю людину Захар Єфремович міг стовідсотково покластися, як на себе самого.

«Лексус» кольору мокрого асфальту виїхав за межу міста й додав швидкості на широкій магістралі. М’яке жовтувате світло галогенових фар вихопило ділянку безлюдної траси. Захар Єфремович вирішив прокотитися з вітерцем – так думалося краще. Він жив у шаленому ритмі й нечасто замислювався про сенс життя, але сьогодні з голови не йшли думки про молодість, про життя в селі. Звичайно, була молодість, яка завжди сповнена дурниць, але тоді було весело, а люди навколо нього були щирими. Як же він сам не помітив, що заплутався в павутинні брехні?

Це сталося тоді, коли він сколотив свій перший капітал і повернувся в місто. День у день Захар Єфремович починав жити подвійним життям. І тепер він має два обличчя, які чудово в ньому ужилися й змінюють одне одного в разі потреби. Удень він добропорядний, суворий, але справедливий депутат. Уночі починається нелегальний бізнес. Приходить день – він приклад для наслідування, завжди підтягнутий, гладенько поголений, пунктуальний, весь такий доглянутий. А вночі? Уночі – звичайний гульвіса, бабій. Йому легко давалася брехня, він брехав, і йому завжди вірили, але і йому брехали. Іноді від подвійного життя й вічного обману самому ставало гидко, але це були, як він вважав, рідкісні хвилини слабкості.

– Як усе бридко! – сказав уголос і розсміявся.

«Дожився! – подумав Захар Єфремович. – Поговорити вже нема з ким, сам із собою розмовляю».

Раптом погасли фари автомобіля, і попереду стала темна стіна. Він пригальмував, звернув на узбіччя й вилаявся. Цього ще не вистачало! Зібрався підбити підсумки прожитого життя, а тут пропало світло. Він заглушив двигун, перекурив і знову завів мотор. Світло фар вихопило пустельну трасу і брудний сніг на узбіччі. Щоб не ризикувати, Захар Єфремович вирішив крутнути на першому-ліпшому повороті і проїхатися дорогою, яка веде до сіл. Там точно не буде ні автівок, ні людей.

«Лексус» умить набрав швидкість, і Захар Єфремович ледь не проскочив малопомітний поворот праворуч. Він різко загальмував, вивернув кермо і майже влетів у поворот. Раптом знову згасло світло, і він механічно взяв ближче до узбіччя. У суцільній темряві почув глухий удар і різко загальмував. Захара Єфремовича обдало жаром від думки, що він когось збив. У надії, що це була якась тварина, чоловік вискочив із салону. Позаду машини на дорозі побачив темний горбок. Захар Єфремович підбіг і помітив людину, що лежала на дорозі. Це був молодий хлопець. З голови і кутика рота в нього сочилася кров. Тремтячими пальцями Захар Єфремович перевірив пульс на шиї й зітхнув із полегшенням – пульс чітко прослуховувався. І тут він почув неподалік приглушений стогін. Захар Єфремович зробив кілька кроків у той бік і побачив дівчину, яка теж була закривавлена. Тремтячими руками він схопився за телефон і вже зняв його з блокування, як у голову стукнула думка: «Загримлю за ґрати!»

Захар Єфремович заметався загнаним звіром між двома людьми, які лежали на дорозі. Він підбіг до автомобіля й побачив розбиті бампер і праву фару, потім – вм’ятину збоку праворуч і на даху. Він сьогодні випив – це покаже експертиза, і цього вже буде достатньо, щоб сісти у в’язницю. Чи допоможе начальник ДАІ? Невідомо. У наш час не можна повністю довіряти навіть тим, хто з тобою на «ти». Звідки взялася ця парочка в такому місці і в такий час? І що тепер робити? Треба заспокоїтися й швидко прийняти правильне рішення. Він жадібно й нервово закурив. Треба терміново, поки немає свідків, щось робити. На роздуми не було часу. У будь-який момент на дорозі міг з’явитися транспорт, буде свідок – і тоді пиши пропало.

Захар Єфремович швидко зібрав уламки розбитих запчастин, жбурнув їх у багажник, сів у салон, сильно грюкнувши дверцятами. Він завів двигун, і прокляті фари загорілися. Він розвернув авто і проїхав повз хлопця, що нерухомо лежав на дорозі. Потерпілий повернув голову в бік автомобіля, і Захар Єфремович швидко вимкнув світло – хлопець не повинен був побачити номер його «лексуса».

Розділ 19

Вероніка ладна була цілувати землю, коли потрапила в рідне село. Тут вона не була п’ять років. Мала багато турбот, великі плани щодо влаштування Микитиного майбутнього, а час спливав так швидко. Він наклав свій відбиток на їхню школу. Чомусь у шкільні роки коридор здавався широким і занадто довгим, а тепер виглядав вузьким, коротким і тісним. Рідний клас теж зменшився в розмірі, і скоротилася відстань від першої парти до дошки. Безжальний час! Він усе зберігає в пам’яті, але чомусь робить меншим і гіршим.

Вероніка, на відміну від Кіри, жодного разу не була на зустрічах однокласників. Їй доводилося напружувати пам’ять, щоб провести паралель між худими дівчатами з косичками й довгошиїми хлопчиками в шкільній формі та нинішніми солідними розповнілими жінками й поважними чоловіками. Дехто змінився до невпізнання, аж Вероніці доводилося мало не знайомитися заново. Її переповнювали емоції, коли вона сіла за свою парту і знову відчула себе школяркою. У клас зайшли колишні вчителі, і Вероніці здавалося, що не було прожитих років, що мама чекає її вдома, варто тільки діждатися дзвінка й побігти додому, де на столі – гарячий борщ із домашньою сметаною й чашка молока корови Зірки…

В актовому залі було багато музики, шуму, збуджених голосів, і у Вероніки від надлишку емоцій, метушні та галасу розболілася голова.

– Піду прогуляюся, – сказала вона Кірі, намагаючись перекричати шум.

– Тягне подивитися батьківський дім?

– І будинок, і вулицю, і село, – зізналася Вероніка.

– Переночуємо в моїх, а завтра все оглянеш.

– Не можу чекати до завтра. Ти залишайся, а я годинку погуляю, – вона всміхнулася подрузі.

Серце мало не вистрибувало з грудей, коли Вероніка підійшла до колись їхнього будинку. Берізка завмерла біля хвіртки, ще не прокинувшись від зимової дрімоти, і Вероніка не втрималася – підійшла, погладила її шорсткий товстий стовбур. В одному з вікон спалахнуло світло, промайнула чиясь тінь. «Мама», – мимоволі пролетіло в голові, але жорстока реальність нагадала про себе болем у грудях. Стільки років минуло, а смерть мами залишилася вічною раною в її душі. «Не варто вбивати себе спогадами», – подумала Вероніка, відходячи від дому. Тепер у неї свій будинок, своя сім’я. А спогади про дитинство будуть жити вічно, як у всіх людей. Так відбувається, напевно, тому, що дитинство не затьмарене сірими буднями дорослого життя, воно єдине залишається в людській пам’яті найсвітлішим, незаплямованим, чистим. Тільки в дитинстві світ здається таким прекрасним з однією лише проблемою: хочеться швидше стати дорослим. І то щастя, що діти не знають, як важко й непросто бути дорослим і який жорстокий дорослий світ.

Уже сутеніло, а Вероніка блукала сільськими вулицями й вузькими провулками, занурившись у спогади. Деінде підталий сніг провалювався, і тоді її ноги потрапляли в невеликі калюжки. Вероніка не помітила, як взуття промокло і з настанням вечора стало сиро, холодно й незатишно. Їй дуже хотілося потрапити на цвинтар, але вже було темно, до того ж вінки на могили залишилися в багажнику Кіриного «опеля».

Ноги самі принесли Вероніку на вузьку доріжку, що вела до річки. Зупинилася на тому самому місці, де колись вони з Кірою йшли купатися й вона вперше зустріла Захара. Тоді тут були рештки цегляної огорожі, а зараз не залишилося нічого. Про будівлю колишнього дитячого садка, а потім швейної фабрики нагадували купи битих цеглин, які не згодилися селянам і тепер скидалися на айсберги, що самотньо стирчали вгору своїми верхівками. Те саме від минулого, від невдалої першої любові залишилося в душі Вероніки. Вона наблизилася до залишків уцілілої стіни і всміхнулася. Якою ж вона була тоді наївною й дурною, мріючи про те, що колись увійде в будівлю фабрики в ролі дружини її власника!

Вероніка завмерла на місці. Десь зовсім поруч, серед цих руїн, вона почула скрип снігу під чиїмись кроками. Їй стало страшно, і вона завмерла, затамувала подих, притиснувшись спиною до стіни. Часи спокійного, безпечного села давно минули, і невідомо, хто там ходить. На мить кроки стихли, і Вероніці здавалося, що вона чує стукіт свого серця. Невже їй почулося? Вона зважилася зробити крок уперед і визирнути за ріг, як просто перед нею виникла висока темна тінь чоловіка.

– Ой! – скрикнула і скам’яніла від переляку.

– Спокійно, – почула голос, який здався їй знайомим. – Я не хотів вас налякати.

– Що вам треба? – тремтячим голосом запитала Вероніка. Людина наближалася до неї, а вона не могла поворухнутися. Так і стояла на одному місці, наче навічно завмерла статуя.

– А вам? – поцікавився незнайомець, зупинившись за кілька кроків від Вероніки. Навіть переляк, що скував тіло по руках і ногах, не завадив їй збагнути, що вона добре знає цей голос. Але хто цей чоловік? І чому він стежив за нею? Вероніка зробила кілька глибоких вдихів і видихів, знаючи, що це заспокоює.

– Ви стежили за мною? – запитала вона, а в голові миготіли обличчя й імена людей, яких вона знала. Але цей голос був їй надто знайомий. – Ми вчилися в одній школі? – уточнила вона, не дочекавшись відповіді на своє перше запитання.

– Ні.

– Тоді хто ви?

– Я нагадаю один епізод, який дасть можливість вашій, Вероніко, пам’яті воскресити мене.

– Ми знайомі?! Я так і знала! – Вероніка відчула, що її страх розчинився десь у пітьмі цих руїн, а голос незнайомця вже не лякає, а, навпаки, спонукає до подальшої бесіди.

– В один прекрасний літній день світило яскраве сонце…

– Можна без передмови? – нетерпляче перебила його Вероніка.

– Не можна. Вийде неясна картина, – було чутно, як незнайомець усміхнувся, промовивши ці слова. Він навмисно витримав паузу й продовжив: – Я випадково почув, як дві юні особи, сховавшись за огорожею, ворожили на ромашці…

У Вероніки голова пішла обертом, і стало важко дихати.

– Я не міг не побачити вас і перестрибнув через паркан, налякавши тебе і Кіру, – продовжив чоловік, але його слова Вероніка чула погано. У голові шуміло, і земля захиталася під ногами.

– Захаре, – видихнула вона.

– Ну, здрастуй, Вероніко, – сказав він і підійшов ближче, простягаючи руку.

– Д… Добрий вечір, – пробелькотіла вона розгублено.

Перед Веронікою стояв Захар. Він змінився. Звичайно, стільки років минуло! Їй було сімнадцять, коли вони бачилися востаннє. Пам’ять зберегла образ молодого, веселого Захара зі спортивною фігурою й широкою усмішкою. Тепер перед нею був зрілий чоловік, елегантно одягнений, він не погладшав, був підтягнутий, доглянутий і так само привабливий, як і колись. Вероніка подала йому руку. Її змерзлі пальці потрапили в його теплі руки, як у рукавички, і на мить затрималися.

– Змерзла?

– Так, – кивнула Вероніка, тільки зараз відчувши, що вся тремтить від холоду.

– І що ти тут робила?

– Приїхала на зустріч однокласників. Уявляєш, я жодного разу не приїжджала, а тепер…

– Як твоя мама?

– Її вже немає.

– Вибач.

– А що ти тут робив? Вирішив іще раз відкрити швальню? – Вероніка всміхнулася.

– Не можна побудувати майбутнє на руїнах минулого.

– Це точно. То що привело тебе сюди в такий пізній час?

– Просто маленька екскурсія в минуле. Тут залишилася частинка моєї юності, а в ній була ти…

– І не одна я, – тихо сказала Вероніка.

– Мені навіть не віриться, що я ось так випадково зустрів тебе, – сказав Захар, чи то не почувши її слова, чи вдавши, що не почув. – Може, усе-таки вийдемо з цих руїн?

Захар підставив лікоть, і Вероніка, узявши його під руку, вибралася на дорогу. Вони пішли в бік села. Виявилося, що вони живуть в одному місті, але жодного разу їхні шляхи не перетиналися.

– Тепер, коли захворію, буду викликати тільки лікаря… До речі, як тепер твоє прізвище?

– Волкова.

– Значить, ти заміжня?

– Так, звичайно.

– Вдало?

– Як усі нормальні люди, – сказала Вероніка. – Чоловік не п’є, у нього цех із виготовлення меблів, «Мрія» називається, у нас своя квартира, машина, син навчається в медичному. – Вероніка замовкла, піймавши себе на думці про те, що багато разів у житті, і особливо сьогодні, механічно повторювала цю завчену, засмальцьовану фразу. Так школяр, не засвоївши тему, зазубрює кілька фраз, не осмислюючи та не розуміючи їхній зміст. Вероніка ніколи не замислювалася про те, що криється в цих словах про дім і сім’ю, просто промовляла мало не скоромовкою, коли хтось ставив їй подібне запитання. Вона жила тим життям, у якому один день змінюється іншим, схожим на попередній.

– Значить, я – ненормальна людина, – засміявся Захар, перервавши її роздуми.

– Чому?!

– У мене є квартира, авто, але немає ні дружини, ні дітей. До речі, там моя автівка. Ходімо, посидимо, хоч лапки свої відігрієш, – запропонував він, повернувши вбік. При цьому його лікоть щільніше притиснув до тіла руку Вероніки.

Вони довго сиділи в салоні, згадуючи минуле. Захар розпитував про її життя й майже нічого не говорив про себе. Вероніка розповідала, а в голові мимоволі крутилася думка: «Як могло б скластися моє життя, якби ми залишилися разом?» Вона не відала відповіді на це запитання, але знала точно: їй зараз спокійно й добре поруч із цим чоловіком із її молодості. Вона не була скута, їй не треба було напружувати пам’ять, згадуючи мудрі вислови видатних людей, боячись переплутати авторів, і вона сама жартувала й сміялася над його жартами.

– А ти не думала про кар’єрне зростання? – несподівано, навіть не в тему розмови запитав Захар.

– Коли починала – думала, – зізналася Вероніка. – Навіть мріяла потайки.

– Потім?..

– Маленька дитина на руках, домашні клопоти… – У її голосі з’явилися нотки смутку. – У мене не було ні «волохатої» руки, ані вільного часу, але потрібні були гроші. Тому я змушена була працювати на півтори ставки: до обіду приймати хворих у поліклініці, а потім шльопати на виклики по своїй дільниці. Так досі й працюю дільничним терапевтом, – сказала Вероніка і всміхнулася кутиками рота. Це була усмішка дитини, яка завинила. «Так ось вийшло. Хіба я хотіла?» – промовляли її очі.

– Я можу допомогти тобі знайти хорошу роботу, – сказав Захар.

Вероніка зітхнула, згадавши про те, як втомлюються ноги, коли вона до пізнього вечора бігає на виклики. Більшість ліфтів у багатоповерхівках не працюють, доводиться підніматися і спускатися по нескінченних сходах, нерідко вечорами заходити в неосвітлені під’їзди, курсувати по вулицях у будь-яку погоду. Вона не могла халатно ставитися до своєї роботи, тому довго затримувалася в кожного хворого, не забуваючи докладно інструктувати родичів. Звичайно, її поважали, але заробітна плата від цього не збільшувалася, а вільний час танув. До того ж часто хворі просили її «проколоти і прокапати», і Вероніка не відмовляла. Спочатку вона червоніла й відводила очі, коли називала суму оплати за цю окрему послугу, потім звикла.

З часом родина почала жити на зарплатню Вероніки, вирішивши відкласти певну суму на навчання сина, нову автівку чоловікові, потім ухвалили збирати на клініку для сина. Іноді Вероніка примудрялася накопичити трохи грошей зі свого підробітку й купити п’ятдесят чи сто доларів, які ввечері, коли чоловік і син були вдома, вона урочисто діставала з гаманця й віддавала Назару.

– Це на майбутнє Микити, – говорила вона так, немов зірвала в лотерею джек-пот.

– Мама зробила свій внесок, – Назар постійно повторював цю фразу, забираючи долари, а Вероніка ніяк не могла зрозуміти, чого більше в його словах: глузування чи гордості.

Про це вона розповіла Захару. Навіщо? Вона не могла дати відповідь на це питання. Може, тому, що рутина буденності її засмоктала, не залишивши часу ні на роздуми про сенс життя, ні на відверті розмови? Або просто не хотілося зізнатися навіть самій собі, що не про таке життя їй мріялося?

– А що мені потрібно? – уголос подумала вона. – У мене є чоловік, син, квартира…