Текст книги "Помилка"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 11

– Вероніко, ти тут уже півтора місяці, – сказав Назар, приїхавши в село. – Твоя мати вже може сидіти в ліжку, тримати ложку й розмовляти, а ти не з’являєшся в інституті. Треба щось вирішувати. До того ж терміново.

– Що? Що я можу зробити? – зітхнула Вероніка. – Маму я не кину. Доведеться взяти на рік академвідпустку.

– Ти розумієш, що це не вихід? – Назар нервово заходив по кімнаті. – За рік ти забудеш усе, що знала. Навички, знання, усе, що ти набула, розгубиться. Тобі доведеться починати з нуля. Ні, академвідпустка – це не вихід.

– Я все одно піду в декрет і буду змушена брати відпустку, – тихо сказала Вероніка. Їй дуже не хотілося, щоб мама в сусідній кімнаті чула їхню розмову.

– Ми зараз не говоримо про дитину, – роздратовано сказав Назар. – Треба вирішити питання про твою матір.

– Ти завжди робиш наголос на словах «твоя мати», – тремтячим голосом відзначила Вероніка. – Невже важко сказати «Ксенія Петрівна»?

– Люба, я розумію, що ти напружена, але зараз треба тверезо вирішити, що нам робити з твоєю… з Ксенією Петрівною, – сказав Назар. Він назвав матір Вероніки по імені та по батькові, але вимовив ці слова з якимось глузуванням. Вероніці було боляче, але вона стрималася й промовчала. На правах старшого Назар мав головне слово, і з цим Вероніка вже змирилася.

– Я пропоную забрати Ксенію Петрівну до нас у місто. Вона буде під наглядом лікарів, а ти зможеш продовжити навчання.

– Я поговорю з мамою, – сказала Вероніка.

Дівчина зайшла до маминої кімнати, причинила за собою двері.

– Ну як ти, матусю? – спитала вона, побачивши, що жінка не спить.

– Нормально, – вимовила та нарозтяг, але вже майже чисто.

– Мамо, я хотіла з тобою поговорити.

– Про що?

– Ми з Назаром хочемо тобі запропонувати пожити в нас. У місті і лікаря можна викликати в будь-який момент, і я піду на навчання. А як тобі стане краще, зможеш повернутися додому. Може, тобі сподобається, то залишишся в нас жити.

– Дякую, донечко, але я нікуди не поїду. Тут я народилася, тут прожила життя, тут похований мій чоловік. Куди мені від нього їхати? Ні, його я не залишу.

– Але ти ж не зможеш жити сама.

– Знаю. Я все продумала. Скоро будуть мені приносити пенсію з інвалідності, нехай її хто-небудь забирає, лише б мені раз на день шматок хліба подавали та судно. Я розумію, що пенсія буде маленька, але хай забирають молоко від Зірки. Мені головне, щоб корову не здали на м’ясо, недобре буде, не по-людськи, вона он скільки нас годувала, – зітхнула мати. – А ти, Вероніко, їдь із чоловіком, не можна тобі ні навчання, ні чоловіка залишати.

– Мамо, може, ще подумаєш? – Вероніка поклала голову на подушку поруч із матір’ю.

– І нiчого мені думати. Я нікуди звідси не поїду, це моє останнє слово. А моє слово міцне – ти це знаєш.

– Знаю, мамо, знаю, – зітхнула Вероніка. – Тільки мені страшно тебе залишати на чужих людей.

– Це ненадовго. Я живуча, бачиш, як швидко йду на поправку?

– Це добре. Я поговорю з тіткою Валею, може, вона когось порадить.

– От і добре. Нехай знайде мені няньку, – жінка слабо всміхнулася.

Вероніка пояснила чоловікові, що запропонувала матір.

– Можливо, вона і має рацію, – сказав він. – Можливо.

Вероніка відразу пішла до мами Кіри і розповіла про ситуацію, що склалася.

– Воно, звичайно, негоже залишати матір у такому становищі, – сказала тітка Валя, – але й навчання не можна кидати. Ксенія стільки сил у тебе вклала, у те, щоб ти не застрягла в цьому селі. Якщо треба кого знайти в доглядальниці, то далеко ходити не треба. Бачила у твоєї сусідки тітки Тоні нового мешканця?

– Ні.

– До неї приїхала жити донька двоюрідної сестри. Та померла, а доньці ніде жити – свого житла в них не було. Ось і приїхала дівчина до своєї двоюрідної тітки. А тітці Тоні хіба погано? Вона вже й у віці, і погано бачить, а тут і помічниця, і жива душа в хаті. Одне погано, що дівчині роботи немає.

– Думаєте, вона погодиться?

– А куди їй подітися? Часи важкі, а жити за щось треба. Ти йди до неї сама, поговори, обговори умови.

Подякувавши тітці Валі, Вероніка пішла до сусідки. Колись тітка Тоня відрізнялася сварливою вдачею. Напевно, жодної людини в селі не було, з якою б вона не пересварилася, але найцікавіше те, що тітка Тоня швидко відходила і вже через п’ять хвилин забувала про те, що недавно покрила когось лайкою з відбірними матами. З роками її характер пом’якшав, а коли вона стала погано бачити, то всі швидко забули про скандали тітки Тоні.

Вероніка постукала у двері й почула знайомий буркотливий голос:

– У нас не зачинено.

– Здрастуйте, тітко Тоню, – увійшовши, сказала Вероніка. – Як ви тут?

– А! – махнула рукою старенька. – Як може бути в мої роки? Краще скажи, як справи у Ксенії?

– Мама йде на поправку.

– Говори, навіщо прийшла. Не за тим же, щоб дізнатися, як я почуваюся?

– Шукаю людину, щоб наглядала за мамою. Я тут…

– А самій лінь руки бруднити? Міська вже стала, – урвала старенька.

– Мені треба поговорити з вашою племінницею, – не звертаючи уваги на «шпильку» сусідки, сказала Вероніка.

– Треба – так треба. Улю! – крикнула тітка Тоня хрипким голосом. – Вийди! До тебе тут прийшли!

Із сусідньої кімнати безшумно вийшла дівчина. Швидше за все, вона була ровесницею Вероніки. Висока й дуже худенька, з довгою шиєю й осиною талією. Але не це впадало в очі. На видовженому обличчі виділялися її великі, розкосі, виразні, допитливі очі зеленого кольору. Вони були такі незвичайні та гарні, що заштриховували всі інші недоліки обличчя: гострі вилиці, запалі щоки, блідість шкіри. Темно-русяве волосся Уляни, яке не знало фарби, було вигадливо викладене у високу зачіску. Здавалося, що дівчина зібралася на бал, але не встигла нанести макіяж і змінити потертий і запраний старий ситцевий халатик у дрібний синій горошок на шикарну блискучу вечірню сукню.

– Здрастуйте, – сказала Уля, а Вероніка відзначила про себе, що голос дівчини так само приємний, як і зовнішність.

Вероніка не хотіла починати розмову при тітці Тоні й покликала Уляну із собою у двір. Виявилося, що Уля справді ровесниця Вероніки, що волею долі вона опинилася в будинку двоюрідної тітки й не хоче сидіти в тієї на шиї.

– Роботи ніде немає, а ви ж знаєте мою тітку, – зізналася Уляна, – ні-ні, та й дорікне шматком хліба.

Вероніка розповіла про свою пропозицію, і дівчина охоче погодилася.

– Я б і так вам допомагала, – сказала радісно Уля, – а як ще хоч на харчування щось зароблю…

– І молоко своє буде, і сметана, і сир, – додала Вероніка. – А ліки я буду сама купувати й привозити мамі.

– Навіть не знаю, як вам дякувати, – сказала Уля, і її великі зелені очі стали вологими.

– Давай на «ти», – запропонувала Вероніка.

– Давай!

– Ходімо знайомитися з моєю мамою. Вона в мене дуже хороша. – Вероніка схопила Улю за руку й потягнула за собою в будинок.

Поки Уляна розмовляла з мамою, Вероніка вийшла у двір, сіла на лавку поруч із чоловіком. Назар дістав сигарету, жадібно затягнувся димом.

– Ця дівчина погодилася? – запитав він, випустивши цівкою дим угору.

– Її звати Уля, і вона не проти допомогти нам, – відповіла Вероніка.

– На яких умовах?

– Вони з мамою будуть ділити її пенсію й молоко, а ліки я буду сама купувати й привозити сюди. Ти ж знаєш, що якісні ліки дістати важко, і платити за них доводиться стільки, скільки зажадають.

– Невже цій дівці недостатньо пенсії? – нервово запитав Назар.

– На лікування маминих грошей не буде вистачати, – якомога спокійніше сказала Вероніка. Їй стало неприємно, коли Назар назвав Улю дівкою. Від цього слова віяло вульгарщиною й неповагою, а їй дуже сподобалася дівчина.

– Але, люба, зрозумій мене правильно: моя зарплатня не безрозмірна… – почав Назар, жестикулюючи. Він завжди так робив, коли був чимось незадоволений. – Зрозумій, я не зможу твою матір забезпечувати дорогими ліками. У наш час треба думати про шматок хліба…

У Вероніки всередині все закипіло, немов там ожив вулкан, який давно дрімав.

– А тепер, – Вероніка підхопилася з місця, стала перед чоловіком, – послухай мене уважно. Я прийшла у твій дім і почала жити за твоїми правилами. Я готую те, що тобі подобається, ношу той одяг, який обираєш ти. Я кладу твої речі в тому місці, яке визначив ти. Я прекрасно знаю, що запальничка повинна лежати на пачці цигарок голівкою до відкритої сторони пачки, і ніяк інакше, а перестановку меблів робити в нас категорично заборонено. За твоєю порадою – ні, швидше настановою – я записую афоризми в зошит і вчу їх напам’ять…

– Вероніко… – Назар хотів її зупинити, але вулкан уже почав викидати лаву.

– Ні, дослухай мене до кінця, – продовжувала Вероніка. – Я вдячна тобі, що ти до мене добре ставишся, не піднімаєш на мене руку, не зраджуєш і не пиячиш із друзями після роботи. Але є в житті святі поняття. Передусім це моя мама, яку ти вперто продовжуєш називати «твоєю матір’ю». Нехай навіть так. Я могла б із цим змиритися, але сказати, що в тебе немає грошей на її лікування… Якщо так стоїть питання, то я сама зароблю ці гроші. Ні, не бійся, я не кину інститут, і в тебе буде освічена дружина. Я піду працювати санітаркою на півставки й буду продовжувати навчання, але маму – запам’ятай це – я ніколи не кину. І ще! Хай би що ти казав, я народжу цю дитину. Можеш мовчати, щоб іще раз мене не образити. І академвідпустку я брати не буду. І знаєш чому? Щоб швидше закінчити інститут і самостійно почати заробляти гроші.

Вероніка закінчила. Вона стояла перед Назаром розчервоніла, незвично смілива й горда.

– Усе? – запитав Назар.

– Ні. Забула попросити тебе не називати Улю дівкою.

– А тепер послухай мене. Зараз дуже важкий час…

– Я знаю. Усім важко. І мені буде нелегко, але я витримаю. Це моє останнє слово, і я більше не хочу нічого чути.

Вона не стала слухати чоловіка, який поривався щось сказати. Вероніка побігла в сад. Їй хотілося побути на самоті. Вона сіла на лавочку під старою яблунею, обіперлася спиною об товстий потрісканий стовбур і розплакалася. Тільки зараз вона відчула, що дуже втомилася. Просто смертельно втомилася за короткий проміжок часу. Вона плакала і від образи, і від утоми, і від жалю до себе. Виливши всі обра`зи і гірко`ти сльозами, вона трохи заспокоїлася. Вероніка подивилася в той бік, де була фабрика Захара, а за нею – річка. Яким же яскравим, насиченим і світлим здавалося майбутнє! Тоді вона ще не замислювалася про те, що й на яскравому сонці бувають темні плями, а в житті і поготів. Вероніка зрозуміла тільки зараз, що в дитинство нема вороття, воно залишилося позаду, а попереду її чекають нелегкі дні…

Розділ 12

Вероніці пощастило. Місяць тому був скасований рейс до її села, а напередодні Нового року автобус знову випустили на маршрут. Про це їй повідомив Данило, який теж хотів потрапити на зимові канікули додому. Вони зустрілися на автовокзалі, купили квитки і вже годину тряслися в холодному «пазику». Вероніка була вдячна Данилу за те, що він не чіплявся з питаннями про її сімейне життя, але його «А пам’ятаєш, як…» незабаром її втомило. Вероніці найбільше хотілося нормально виспатися. Давала про себе знати чи то вагітність, що супроводжувалася токсикозом, чи втома від навчання, хатніх справ і роботи прибиральницею в студентському гуртожитку. Вероніка заплющила очі, і Данило замовк. Якийсь час її голова хиталася з боку в бік, поки не знайшла зручне місце на плечі Дена. Дівчина не помітила, як швидко поринула в обійми сну.

Вероніка прокинулася аж тоді, коли автобус був на знайомій зупинці. З гуркотом розчахнулися двері, увірвався морозний вітер.

– Не поспішай, встигнемо, – сказав Данило, забравши сумку Вероніки.

– Ти чому мене не розбудив? – запитала Вероніка, піднімаючи комір курточки.

– Ми вже вдома, – всміхнувся він. – Значить, нікуди не спізнилися.

– Як у тебе все просто, – сказала Вероніка, вслухаючись у рипіння снігу під ногами. – А я постійно кудись поспішаю, не встигаю, спізнююся і знову біжу. Прямо не життя, а якийсь спринтерський біг.

– Усе людське життя – біг спринтера, – протягнув Ден.

– Та ну тебе, філософе! – Вероніка плеснула Данила по плечу. – Зізнайся краще, дівчина в тебе є?

– Такої, як ти, немає.

– Дене, із тобою неможливо нормально розмовляти!

– Вероніко, ти щаслива зі своїм чоловіком?

Це питання заскочило Вероніку зненацька. Вона ніколи над цим не замислювалася. Просто жила в шаленому ритмі днів, розриваючись між справами так, що не встигала нормально поспати, не те що роздумувати.

– То щаслива чи ні? – Данило не відступав.

– Складне запитання, – всміхнулася вона.

– Чому? Щастя – це стан душі. Хіба важко його визначити ось так одразу?

– У мене розумний, освічений чоловік, – почала Вероніка. – Він не п’є, не матюкається, не кричить на мене, має роботу, квартиру й машину. Я працюю і вчуся, їжджу до мами… Ось і все моє життя. Ось так! Найголовніше: я чекаю дитину, значить, я щаслива вже від того, що скоро стану мамою.

– Усе не те! Не те ти кажеш, Вероніко. Коли жінка щаслива в шлюбі, вона, не замислюючись, говорить: «Так! Я дуже щаслива з цією людиною!»

– Дене, не навівай смуток! Ми вже прийшли, і я від цього щаслива, – всміхнулася Вероніка, забираючи свою сумку. – Спасибі, що допоміг. Бувай! Ще побачимось!

Вероніка швидко пішла у двір. За нею жалібно скрипнула хвіртка, а Данило ще довго дивився на будинок, у якому світилися вікна…

Було приємно бачити, що мати може сама пересуватися по будинку. Ксенія Петрівна спиралася на паличку й тягла праву ногу. Зате мовлення відновилося і мати жартувала з Веронікою.

– От би ще рука права почала слухатись, і все було б добре, – сказала вона. – Віриш, дочко, так хочеться самостійно Зіроньку подоїти, що сил немає. Правда, ми з Улею доїли її якось у дві руки: вона – правою, а я – лівою.

– Ну і як? Вийшло?

– Вийшло. Тільки наша Зірка жувати перестала й такими очима на нас подивилася: що ви, мовляв, дурепи, робите?

Вероніка розсміялася. Як добре, коли мама жартує! Як приємно в рідному домі підкидати поліна в піч і слухати їхнє потріскування! Коли жила тут, то не помічала, яке все рідне й дороге серцю, а коли поїхала, то почала до нестями нудьгувати за всім тим, що здавалося таким буденним.

– Мамо, я тобі привезла подарунок. Це нова підковдра, – похопилася Вероніка. – Мало не забула, що треба тебе привітати зі святом!

– Донечко, навіщо ти витрачалася? Головне, що ти побудеш зі мною цей тиждень.

– Так, це здорово – приїхати до рідного дому, побути з тобою удвох. Усе як раніше. Знаєш, мамо, я буду спати стільки, скільки зможу. І нехай тільки хтось спробує мене вранці рано розбудити! Як добре було в дитинстві, коли тебе ввечері укладають спати і не піднімають удосвіта!

– І чому ж ти часто запитувала: «Коли я вже виросту?»

– Тому що була дурненькою, а ти, мамо, не пояснила мені, що бути дорослою нелегко, – сказала Вероніка й розсміялася. – До речі, давай Улі дамо вихідні, поки я буду тут. Я їй привезла невеликий подаруночок до Нового року. Як вона?

– Не ображайся, Вероніко, але скажу тобі чесно: Улечка мені як рідна дочка. Хороша вона дівчина, і душа в неї, як у дитини, чиста, відкрита, добра.

– А чому я повинна ображатися? Я ставлюся до неї, як до сестри. Не знаю, що б ми без неї робили.

– Лежала я й молилася за вас двох, щоб Бог вам до пари хороших чоловіків послав. Напевно, погано молилася, – зітхнула Ксенія Петрівна.

– Щось з Уляною? – Вероніка стривожилася.

– Вагітна вона. А від кого – невідомо. Та й неважливо це, головне, що живе сама, немає в неї ніякого нареченого. Скоріш за все, втік негідник, а Улечка вирішила народжувати.

– Ну й нехай народжує!

– Воно-то так, та хто годувати, одягати, ростити дитину буде? Тітка Тоня поїдом їсть племінницю, каже, що ще один рот їй годувати доведеться.

– Ця тітка Тоня, ти ж знаєш, завжди всім і всіма незадоволена. Вирішила народжувати дівчина, нехай народжує. Тітка Тоня не вічна, а Уля не одна буде на білому світі.

– Я теж їй так сказала, – Ксенія Петрівна всміхнулася. – Кажу їй: «Тепер у мене відразу двоє онуків буде. А якщо тітка вижене з дому, то перебирайся до мене». Правильно?

– Звичайно, мамо! І тобі веселіше буде, і мені спокійніше, – весело мовила Вероніка.

– Поки, сказала, житиме там, а далі…

– Мені вже не терпиться її побачити. А коли їй народжувати?

– Ти народиш, а через два місяці й вона. От буде мені весело! – всміхнулася Ксенія Петрівна.

Побачивши Уляну, Вероніка не могла не помітити, як поблідла її шкіра.

– Улю, ти здавала аналізи? Ходила до лікаря? Стала на облік? – Вероніка засипала Улю питаннями, коли вони залишилися наодинці.

– А чому ти питаєш?

– Мені здалося, що ти дуже бліда.

– Що поробиш? Пішла в маму. Ми з нею – Білосніжки від народження. Я і влітку не засмагаю, хоч цілий день під сонцем пролежу.

– А на облік уже стала?

– Поки що ні. Як потеплішає, поїду, випишуся там, пропишусь тут, тоді й буду на облік ставати, – всміхнулася Уля так, як це роблять діти, які щось накоїли.

– Може, хоч аналізи здаси?

– Навіщо? Я чудово почуваюся. Ось дивись, – Уля погладила животик, що вже трохи вимальовувався, – мені народжувати на два місяці пізніше за тебе, а в нас за розміром однакові животики. Ти не дивись, що я така худенька, я сильна і здорова.

– І все-таки сходила б ти до лікаря, – порадила Вероніка.

– Потім. Встигну, – відповіла Уля і стала поруч із Веронікою. – Ось торкнися до живота, бачиш, який він тугий?

– Можеш мій помацати, – засміялася Вероніка, перейшовши з Улею до дзеркала.

Коли животи були обстежені, Вероніка не витримала, запитала:

– А батько дитини знає про неї?

– Ні, – Уля похитала головою.

– Він має право знати.

– Він знайшов собі іншу жінку, і тільки після нашої розлуки я дізналася, що вагітна. Думаю, що новина про дитину його не порадувала б. Нехай живе він своїм життям, а я буду своїм. Давай більше не будемо про нього, – попросила Уляна.

– Добре, – погодилася Вероніка.

Розділ 13

Назар був на роботі в нічну зміну, і Вероніка з нетерпінням чекала на Кіру. Подруга обіцяла приїхати до неї на ніч, як вона сказала, попліткувати. Але Вероніка знала, що Кіра турбується про неї – до пологів залишалися лічені дні. Вероніка не кинула навчання й тягалася на пари, ледь пересуваючи набряклі ноги. Назар кілька разів натякав, щоб вона взяла академвідпустку, але це були тільки пропозиції. Якби він твердо наполіг, то, можливо, Вероніка підкорилася б. Їй здавалося, що чоловік змирився з її бажанням народити дитину зараз, але не дуже хотів, щоб навчання відкладалося на потім. До того ж у Вероніки, незважаючи на м’якість її характеру, був такий самий стрижень упертості, як і в її матері. Вероніка ще не знала, як буде відвідувати заняття після народження дитини, але була налаштована оптимістично. У глибині душі сподівалася, що Назар візьме відпустку, потім вони якось дотягнуть до літніх канікул, а восени матері Вероніки стане краще, і вона зможе доглядати за дитиною до того, як тій виповниться хоча б місяців вісім. А далі ясельна група, усе як у всіх. Головне – витримати перші місяці і не зламатися від труднощів.

Роздуми Вероніки перервав різкий дзвінок у двері. Так дзвонила Кіра. Не коротким дзвінком, не уривчасто, а суцільним, довгим дзвінком, немов кричала: «Ну, де ж ви там?! Можна швидше?!» Така вже вона була, ця Кіра – швидка, нетерпляча, завжди весела й енергійна, немов усі емоції в ній не вміщалися, тому били назовні ключем.

– Ти так довго не відчиняла, що я вже казна-що подумала! – замість привітання сказала Кіра, вносячи із собою запах весняної свіжості.

– Але я ж, як черепаха, повзаю, – винувато сказала Вероніка, жестом запрошуючи увійти.

– Нічого, скоро закрутишся, як дзиґа. То пелюшки поміняти, то попрати, то погодувати дитину, – Кіра швидко заговорила, проходячи на кухню. – Та ще й другу «дитину» треба погодувати та обіпрати. Де він? Немає вдома? А то я забазікалася.

– Ми одні і можемо говорити про що завгодно. Зараз ми з тобою повечеряємо смаженою картоплею із солоними огірочками, – всміхнулася Вероніка й обняла Кіру. – Я так сумую за тобою. Справді дуже сумую.

– Я теж, – сказала Кіра. – Скільки навколо подруг, а мене тягне до тебе, як до рідної. Гаразд, досить сентиментів, ти посидь, а я подам вечерю, а потім приготую твоєму «жуку» поїсти хоч днів на три.

– Та не треба, я вже якось сама, – Вероніка слабко запротестувала. Вона справді дуже стомилася. Після занять пройшлася пішки, милуючись яскравим сонячним днем останніх чисел березня, а потім майже три години стояла в черзі, щоб купити цукор і макарони на талони. Люди стали якимись розлюченими й бездушними. Усі бачили розміри її живота, але вдавали, що не помічають. Вероніка не те щоб образилася, адже стояли в основному літні люди, їм теж нелегко, та й їсти хочуть всі однаково.

Кіра швидко насипала в тарілки підігріту картоплю й захрумтіла маринованим огірком.

– Коли в мене буде чоловік, – сказала вона, відправляючи до рота черговий шматочок огірка, – то буде він у мене ходити по будинку, як шовковий. З першого дня навчу його мити посуд і допомагати на кухні. Щоб він був білоручкою, як твій «крокодил»? Ніколи!

– Назар не білоручка, – заперечила Вероніка. – Навпаки, у нього золоті руки. Просто в нас розподіл праці.

– Ага! – Кіра розсміялася. – Ти – туди, – вона показала пальцем у бік плити, – а я – туди! – махнула рукою в бік телевізора.

– Чому ти так його не любиш?

– Чесно? – Кіра відклала виделку вбік. – Сама не знаю чому. От серцем чую, що в його душі живе черв’як. Знаєш, як ото яблуко може бути оманливе. Зовні воно й гарне, і стигле, а відкусиш, а всередині червиве. Ось такий і твій Назар. Занадто він правильний, а я не люблю таких. Краще б він був трохи відчайдушним, трохи тюхтієм, трохи випивав і був не такий розумний. А ось такі, як він, дуже правильні, мене напружують. Що він, сліпий зовсім? Не бачить, що тебе нудить на кухні, що тобі вже важко рухатися, не те, що його обслуговувати? Він не може зварити суп? Освіта не дозволяє? Чи руки бруднити не хоче? Я приходжу готувати йому тільки заради тебе. До речі, що приготувати?

Коли на кухні були закінчені всі справи, Вероніка глянула на годинник. Була майже північ. Добре, що завтра в неї немає першої пари, можна буде поніжитися в ліжку до дев’ятої години. Кіра заявила, що один день прогуляти заняття студенту не гріх, і подруги пішли до спальні.

– Можна я буду спати з тобою? – запитала Кіра. – Чомусь згадалося, як нас із тобою відправили в піонерський табір.

– Це було один-єдиний раз, – всміхнулася Вероніка, розстилаючи ліжко. – Ми так ревіли, що в бідних батьків назавжди відпало всяке бажання посилати нас туди.

– Ми лягали спати на свої ліжка, а вранці вихователі знаходили нас сплячими в одному ліжку, – сказала Кіра, і подруги розсміялися.

Вероніка бачила жахливий сон. Вона гралася з білявим хлопчиком, але дитина не хотіла від неї брати іграшки й постійно плакала. Вероніка взяла його на руки, розцілувала рожеві щічки, втерла хустинкою сльози. Намагаючись утішити, вона говорила йому ласкаві слова, але дитина не вгамовувалася й показувала кудись пальчиком. Вероніка поставила її на землю, узяла за руку.

– Веди, куди ти хочеш, – сказала вона хлопчику.

Він побіг, тягнучи її за собою.

– Не так швидко, малюче, – попросила вона, відчуваючи, що рухатися їй заважає великий живіт.

Але дитина так сильно стиснула її руку, аж Вероніці заболіло. Вона спробувала звільнитися, та рука дитини стала як металеві лещата. Хлопчик так швидко побіг, що вона не втрималася, впала й закричала від страху:

– Що ти робиш?! Відпусти!

Але дитина ще з більшою силою потягла її за собою по землі. Вероніка піднімалася, бігла щосили, знову падала, а чіпка маленька рука тягла її далі, на високий пагорб. На вершині дитина відпустила руку і вказала пальчиком на яму.

– Там, – сказав хлопчик, не ворушачи губами.

Вероніка зі страхом заглянула у вириту в землі прірву. Вона була темна й глибока.

– Що там? – запитала вона.

Хлопчик мовчки простягнув їй ліхтарик. Вероніка стала навпочіпки, увімкнула ліхтар. Яскравий промінь прорізав темряву, висвітлюючи щось на самому дні прірви. Вероніка нахилилася нижче, намагаючись розгледіти, що там. І раптом вона чітко побачила свою маму, яка лежала на землі. У неї були заплющені очі, а руки складені на грудях, як у небіжчика.

– Мамо! – дико закричала Вероніка, і в ту ж мить хлопчик зіштовхнув її в темряву прірви.

Вероніка закричала й прокинулася. Серце шалено калатало, на лобі виступив піт. Поряд мирно сопіла Кіра. Від того, що хтось є поруч, Вероніка трохи заспокоїлася. За вікном уже сіріло, і вона не стала вмикати настільну лампу, тихенько встала й пішла на кухню попити води. Коли проходила повз телефон, що стояв у коридорі, тишу розірвав його різкий дзвінок. Від несподіванки Вероніка здригнулася всім тілом. Досі під враженням від тривожного сну вона схопила слухавку.

– Алло! – майже закричала в трубку, передчуваючи недобре.

Дзвонила мама Кіри.

– Вероніко, ти тільки не хвилюйся, – сказала вона.

– Що?! – ослаблим, чужим голосом запитала Вероніка. – Що трапилося?

– Твоїй мамі стало гірше, але ти не хвилюйся…

– Що з нею? – ледь витиснула із себе Вероніка.

– Приїжджай. У неї стався повторний інсульт.

Вероніку наче вдарили обухом по голові. Усе навколо потемніло, закрутилося, і земля попливла з-під ніг. Вона б упала, якби Кіра не підтримала її.

– Пий! – мов крізь стіну, звідкись здалеку почула вона голос Кіри.

Вероніка зробила пару ковтків води з краплями валеріанки, віддихалася. Вона подзвонила Назару, той сказав, що через дві години буде під будинком на автівці.

– Я поїду з тобою, – сказала Кіра голосом, який не приймав заперечень. – У такому стані я не можу тебе залишити.

– Допоможи мені зібратися, – попросила Вероніка.

За всю дорогу Вероніка не промовила ні слова. Була наче в прострації. З голови не йшов кошмар її сну. Коли під’їхали до будинку матері, Вероніка все зрозуміла без слів. Хвіртка і двері будинку були відчинені навстіж, по двору снували чужі люди, а біля входу стояла Уляна в чорній хустині…