Текст книги "Помилка"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 3

Зустріч із Захаром перевернула все в душі Вероніки. Цілий день вона відчувала напад душевного збудження. То бігла на город і люто висмикувала дрібні бур’яни, які густим зеленим килимом полізли по грядках після недавніх дощів, то поверталася в будинок і лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Думки про Захара були як мара, вони внесли сум’яття в її розмірене життя. Хотіла скинути їх із себе, як липке павутиння, і водночас знемагала від непереборного бажання побачити його знову.

Вероніка взялася варити борщ зі щавлем. Бульйон уже був готовий, з алюмінієвої каструлі піднімався пар і розпливався приємний запах, а Вероніка сиділа з картоплиною в руці, завмерши, як статуя. Захар запросив її на побачення. Чому не Кіру, не іншу дівчину, а саме її? Дуже хотілося з ним зустрітися, поспілкуватися, вслухатися в низький тембр його голосу і знову відчути запах справжнього чоловіка. Але чому він призначив побачення не в клубі, як зазвичай усі роблять у селі, а біля річки? Там тихо й безлюдно. Чи не заподіє він їй зла? Адже вона ніколи не спілкувалася з хлопцями, старшими за себе, і до того ж малознайомими. Звичайно, Захар не красень, але в ньому було щось п’янке, таке, від чого паморочилася голова. Вероніку тягнуло до нього, але щось і стримувало. Дівчина вже пошкодувала, що розлютилася й образила подругу. Кіра була надійною й доброю, вона могла дати пораду, але не зараз. А що, як він пожартував і не прийде? Як тоді Вероніка виглядатиме в очах подруги? Ні! Якщо треба приймати рішення, то тільки самій.

– Вода вся википіла, – голос матері вивів Вероніку із задуми.

– Що?! – Дівчина підскочила і впустила з рук картоплину.

– Та що з тобою? Цілий день ходиш як не своя.

– Усе нормально, мамо, усе добре. – Вероніка натягнуто всміхнулася. – Зараз я все зроблю.

– Іди відпочинь. – Мати пильно подивилася на дочку. – Я сама приготую.

Вероніці здавалося, що день тягнеться нескінченно. Іноді так бувало, коли в школі були нецікаві уроки, але тоді довгий день скорочувався за рахунок веселих перерв, розчинявся в жартах друзів. Але зараз дівчина була одна, вечір уже наближався, а вона сама наразі не знала, чи варто їй іти на побачення, чи ні. Рішення прийшло в останній момент. Була за чверть десята вечора, коли Вероніка швидко взула босоніжки й тихенько, щоб не турбувати матір, вислизнула з хати.

Дівчина майже бігла знайомою стежиною. Вона часто оглядалася, немов когось боялася. Незабаром від річки потягло вологою і прохолодою. Вероніка задивилася на темні кострубаті гілки-руки старих верб, які вишикувалися в ряд, неначе вічні вартові річки. Стежка під ногами дівчини плавно розчинилася, переходячи в килим соковитої трави. Пахло береговою м’ятою, росяною конюшиною та ромашкою. Майже мертву тишу порушувало тріскотіння коників у траві. Вероніка зупинилася, віддихалася, прислухалася. Тріщало щось іще. Вона зробила кілька обережних кроків уперед і побачила на березі вогнище. Дим від нього не йшов тонкою цівкою вгору, а розсіювався над річкою, змішавшись із сивим туманом, який пеленою завис над притихлою водою. Біля вогнища навпочіпки сидів Захар. Він помітив Вероніку й помахав їй рукою. Тепер повертатися додому було нерозумно й навіть безглуздо, і Вероніка пішла до багаття.

– Добрий вечір, – сказала вона.

– Добрий, добрий, – усміхнувся Захар. – А я тут м’ясо для шашликів намаринував. Будемо смажити?

– Якщо намаринував, то будемо, – відповіла дівчина.

– Умієш шашлики готувати?

– Ні.

– Ну і правильно! Шашлики мають готувати чоловіки. Не жіноча це справа, – сказав Захар і взявся діставати зі скляної банки шматочки м’яса. Вправними рухами він нанизав їх на шампури, які примостив на заздалегідь приготовані рогачі з палиць.

Вероніка з подивом для себе відзначила, що їй зовсім не страшно бути наодинці з цією людиною. Вони розговорилися. Захар розповів, що викупив будівлю колишнього садочка під швейне виробництво.

– Тут, у вашому селі, буде кооператив із пошиття джинсового одягу, – пояснив він. – За два тижні зробимо ремонт, потім завеземо обладнання, тканини, наберемо штат – і буде такий собі міні-завод.

– А де ти стільки швачок набереш? У нашому селі тільки тітка Дуся добре шиє.

Захар розсміявся.

– Знайдемо і навчимо!

Вероніка їла шашлик вдруге в житті. Уперше було тоді, коли вони з Кірою взяли кілька шматочків солоної свинини з банки, вимочили та засмажили на палицях у дворі. Але те, що приготував Захар, було чимось незвичайним.

Вони поїли м’ясо, забруднилися й побігли до річки вмиватися й мити руки. Вероніка залишила босоніжки на піску й пішла по воді. Приємна прохолода лоскотала їй ноги. Захар ішов поруч. Раптом він зупинився.

– Стій! Не ворушись! – сказав таємничо, і Вероніка завмерла на місці. Він склав долоні човником, опустив їх у воду.

– Дивись, що в мене в руках, – мовив майже пошепки.

Вероніка побачила, як у його долонях гойдається відображення яскравої зірочки.

– Ой! Яке диво! – захоплено сказала вона. – Дай мені потримати!

– Тримай! Я тобі її дарую!

Вероніка піднесла свої руки під його, і блискуче відображення заграло в її долонях.

– Тобі ніхто не дарував зірок? – запитав він.

– Ні.

– Це тобі мій перший подарунок.

– І як же я заберу його додому?

– Облиш. – Захар ніжно взяв її руки у свої. – Я тобі ще подарую.

Вероніка стояла перед ним і дивилася вже без страху й переляку. Вони потягнулися одне до одного, і його губи торкнулися її гарячих губ. Почуття тихої радості теплою хвилею розлилося дівочим тілом. Другий поцілунок був іще полум’янішим і гарячішим. Вони цілувалися, стоячи по коліна у воді. Вероніка вся віддалася п’янкому зачаруванню й не протестувала, коли його сильні руки ніжно погладили шию, опустилися нижче, пройшлися по грудях. Здавалося, вона вже в нереальному, казковому, незвіданому світі, де є тільки двоє: вона і Захар…

Розділ 4

Вероніка сиділа над підручниками, готуючись до вступних іспитів, хоча перед очима були не скупі й нудні формули, теореми й правила, а образ Захара. Від однієї думки про нього в дівчини приємно щеміло серце, а по тілу котилася хвиля тепла й радості. Тепер у її житті був він, єдиний, милий, коханий. Вероніка, щоб мати нічого не запідозрила, ходила на побачення через день. Якби мама дізналася про зв’язок із чоловіком, який доросліший за Вероніку на десять років, то відразу б наклала табу на їхні побачення. А дівчина так страшилася злякати своє щастя, що часом боялася дихати, не те що поділитися з кимось. Звичайно, вона могла помиритися з Кірою, але тоді довелося б розкрити їй свою таємницю. А Вероніці понад усе не хотілося, щоб хтось іще був у тому світі, де існували вона і її Захар.

Вероніка рахувала всі побачення. Сьогодні буде їхня восьма зустріч. Тільки восьма і вже восьма. Так багато і так мало. Багато, щоб унести в її життя нове, незвідане почуття, і так мало, щоб ним насолодитися.

З трепетом у душі Вероніка поспішала на побачення біля річки. Вона погладила стовбур рипучої берізки біля хвіртки. Це дерево посадив її батько в день народження своєї доньки. Береза витяглася вгору так, що її гілки почали зачіпати електричні дроти. Довелося зрізати частину гілок, але про вирубку дерева не могло бути й мови. Вероніка любила вслухатися в монотонний шум її листя, коли йшов літній дощ. Їй подобалося спостерігати, як навесні коси берізки прикрашають «сережки», а восени дивитися, як жовті різьблені листочки злітають один за іншим, лягаючи золотим килимом на землю. «Ось ти самотня все життя, – Вероніка подумки звернулася до берізки, на мить затримавшись біля хвіртки, – а в мене є коханий». Дівчина прикрила хвіртку й швидко попрямувала до річки.

Захар чекав на Вероніку не біля річки, як завжди, а на узбіччі дороги. Вони домовилися покататися на його автівці, і Вероніка здалеку помітила Захара біля білого «мерседеса». Хлопець замахав їй руками.

– Привіт! – сказала вона, підійшовши ближче.

– Здрастуй, моя крихітко. – Він пригорнув дівчину до себе, поцілував у губи. – Ну що? Їдьмо, красуню, кататися?

– Їдьмо!

– Тоді прошу! – Захар відчинив Вероніці дверцята салону.

Вероніка сіла поряд із ним на м’яке сидіння. Захар увімкнув музику, а дівчина із захопленням дивилася на миготливі вогники панелі. Вона їздила в легковому автомобілі, але тільки на задньому сидінні. А тут, на передньому, усе було по-іншому. Яскраві фари вихопили частину вузької ґрунтової дороги, й автівка, плавно хитнувшись, рушила з місця.

– Як класно! – вирвалося у Вероніки.

– Подобається? – всміхнувся Захар і додав газу.

– Ще б пак!

– Зараз виїдемо за село, там заасфальтована дорога. Ось там буде клас!

Вони довго їздили рівною трасою, потім автомобіль звернув убік.

– Куди ми їдемо? – запитала Вероніка, розглядаючи незнайому місцевість.

– Хочу тобі показати одну ну дуже гарну місцину, – відповів Захар.

– Це далеко?

– Ні. Майже приїхали.

Захар заглушив двигун, і Вероніка вийшла із салону.

– Бачиш, тут маленьке озерце, а навколо лише зарості й дерева, – сказав Захар, узявши Вероніку за руку. – А ось і маленьке диво природи.

Вероніка почула тихе дзюрчання, схоже на мелодію. Вона побачила маленький фонтанчик джерела, який виривався на свободу звідкись із-під коріння старого дуба. Вода лилася тоненькою цівкою по піску до озерця. Дівчина набрала в долоні прохолодної води, зробила ковток.

– Смачна й холодна, – сказала вона.

Захар ніжно обійняв Вероніку й зібрав губами крапельки води на її губах. Дівчина обняла його за плечі, пригорнулася до гарячих уст. Він цілував її все палкіше, все гарячіше, і Вероніку огорнула спекотна хвиля.

– Ти дуже, дуже гарна, – гаряче шепотів Захар. – Ти – найкраща.

– Любий, – прошепотіла вона, захлинаючись у гарячій хвилі пристрасті.

Захар підхопив Вероніку на руки, і вони вмить опинилися на задньому сидінні. Його тремтячі владні руки блукали по розпаленому тілу дівчини. Немов пальці музиканта, вони змушували здригатися кожну клітинку тіла. Вероніка не помітила, як їхні тіла стали оголеними, і тільки коли Захар розсунув її коліна, прошепотіла:

– Я боюся.

– Ти мене боїшся? – покриваючи тіло поцілунками, запитав Захар.

– Ні.

– Тоді чого?

– Завагітніти, – ледь чутно відповіла Вероніка.

– Не бійся, я тебе не ображу.

– Обіцяєш?

– Обіцяю, – сказав він, опинившись між ніг дівчини.

Вероніка всім тілом потягнулася йому назустріч, і останні думки, які були в голові, розчинилися в пристрасті, гарячою хвилею розтеклися по тілу, яке вже було у владі коханого…

Вони лежали на покривалі, яке простелили на траві, і дивилися на зірки, розсипані по чорному небу.

– На що схожі зірки? – запитала задумливо Вероніка.

– Зірки? На маленькі вогники.

– А мені здається, що то світяться квіти на зораному полі.

– Ромашки?

– Ні! То зоряні квіти.

– Фантазерка!

– Я скоро поїду до міста вчитися. – Вероніка підвелася, подивилася йому в очі. Вона хотіла бачити вираз його обличчя.

– Ну то й що? – спокійно сказав він. – Ти ж будеш приїжджати?

– Звичайно. А ти будеш мене чекати?

– Звісно, моя дурненька.

Вероніка уявила, як вона поспішатиме в село, як Захар зустрічатиме її на автівці. Можливо, тоді їм не доведеться критися. Мама буде змушена змиритися, що вони разом зараз і будуть потім. Швидше за все, Захар купить собі будинок у селі, і тоді вона буде приїжджати до нього, готувати, прати й любити.

– А де ти будеш жити, коли запрацює швальня?

– У садку багато місця. Є окремий вхід, зробимо там ремонт і будемо з хлопцями жити. Хіба нам багато треба?

– Щось на кшталт чоловічого гуртожитку? – У голосі Вероніки прозвучала легка іронія, але він не помітив.

– Напевне. А що?

Вероніка промовчала. Теж мені, розмріялася! Ледве знайомі, а в голову такі думки полізли!

– Поїхали додому, уже пізно.

– То й що?

– Мама сваритиметься, якщо помітить, коли я повернулася додому.

– Тоді поїхали.

Вероніка ще раз кинула погляд на небо. Чомусь зірки цієї ночі здавалися яскравішими, ніж зазвичай, а повітря – легшим. Вероніці хотілося увібрати назавжди кожну мить цієї незабутньої ночі, як вбирає в себе краплі дощу земля після спекотних днів. Дівчина намагалася запам’ятати кожну дрібницю: і тихе дзюрчання води, схоже на шепіт, і раптовий крик наляканої птиці, і мерехтіння зірок, схожих на яскраві світні квіти…

Вони поверталися назад, і Вероніка з неприхованою цікавістю дитини спостерігала, як погойдується на дорозі світло фар автівки, а динаміки розривалися від співу Газманова…

Розділ 5

Вероніка зачинила хлів, де їхня п’ятирічна корова Зірка вже вляглася на свіжій соломі й ліниво, так, від нічого робити, заходилася жувати сіно. На неї вся надія. Мати вже кілька років збирала гроші, виручені від продажу молока, Вероніці на навчання. Хоч як старалися, а відкласти вдалося на оплату лише двох років.

Їм, двом жінкам, було нелегко утримувати корову. У селі, якщо не було в родині чоловіка, ніхто не заводив худобу, якій треба було ціле літо косити-сушити-перевозити сіно на зиму. Тільки мати Вероніки виходила на покіс із чоловіками й орудувала косою не гірше за них. Потім Вероніці треба було ворушити сіно, підсушуючи, і вже разом із мамою вони збирали його та перевозили у двір. Добре, що цього року були і дощові дні, і сонячні. Вдалося заготовити чимало сіна. Вероніка з мамою сподівалися, що в Зірки буде цього разу теличка. Звичайно, їй теж знадобиться сіно, зате майбутню корівку швидше куплять і за неї можна більше виручити, ніж за бичка. Шкода, що мамі нікому буде допомагати. Як вона буде одна з усім господарством справлятися?

Вероніка зітхнула й прислухалася. З легкого похропування в сусідній кімнаті вона зрозуміла, що мати вже спить. Дівчина глянула на годинник. До побачення із Захаром залишалося півгодини. Цілих тридцять хвилин! І чому час такий непостійний?! Коли чогось чекаєш, він тягнеться довго-довго, як, наприклад, зараз. Коли вона із Захаром, час спливає шалено швидко. Та й два місяці літа минули непомітно. Уже перше серпня, і їй скоро треба буде їхати на навчання. Як же вона буде чекати зустрічей із Захаром!

Вероніка ще раз кинула погляд на годинник. Нарешті! Час. Дівчина навшпиньки вийшла з дому. Вона відчинила хвіртку й мало не налетіла на Данила.

– Налякав! – кинула вона хлопцю.

– Привіт, Вероніко! – сказав він, ставши їй на дорозі.

– Привіт, – неохоче відповіла дівчина.

– Ти ціле літо не ходиш до клубу, і на танцях тебе не видно.

– У мене повно справ.

– І чим же ти займаєшся?

– Сиджу за підручниками, заготовлюю сіно, стирчу в городі, чищу в поросяти в хліві, солю огірки. Відповідь вичерпна?

– Навіщо ти так? – запитав Данило. – Я по-доброму запитав, а ти…

– Я по-доброму відповіла.

– Ходімо разом на танці, – запропонував Данило.

– Не хочу.

– Кіра хвилюється через вашу сварку.

– Так піди й заспокой її, – сказала Вероніка й відсторонила рукою Данила, давши зрозуміти, що розмову закінчено.

– Куди ти? – пролунало запитання вже за спиною Вероніки.

– Тебе це не стосується, – відповіла вона, не обертаючись, і прискорила крок.

Дорогою Вероніка кілька разів зупинялася, прислухаючись до кожного шереху ззаду. Їй здавалося, що Данило обов’язково шпигуватиме, але за нею ніхто не йшов. Заспокоївшись, Вероніка побігла знайомою стежиною до річки, на їхнє улюблене місце…

– Поруч із тобою я почуваюся такою щасливою! – сказала Вероніка, примостивши голову на плече Захара. – Такою щасливою, що можу… Можу…

– Що ти можеш, мала? – Захар погладив її оголене плече.

– Усе можу! – всміхнулася Вероніка.

І вона не брехала. Її душа вщент була наповнена новим щемливим почуттям. Вона почувала безмежне щастя від усвідомлення того, що кохає та кохана. Їй здавалося, що вона чує його думки, вгадує бажання, відчуває тривогу. І від цього душа наповнювалася тихою радістю. Захар жодного разу не сказав, що любить її, але навіщо слова там, де є щирі почуття? Вони зайві. Лише бути ось так поруч, вслухатися в його дихання, чути биття серця й запам’ятати кожне сказане слово, зберегти в пам’яті кожен дотик, кожен жест.

– Ти щасливий зі мною? – раптом запитала Вероніка.

– Звичайно, Ніко, – відповів він.

– Цікаво, а зможеш ти мені так само відповісти через десять, ні, двадцять років?

– Мало не забув! – похопився Захар. – У мене для тебе подарунок!

– Подарунок?

Захар дістав щось із багажника автомобіля, простягнув Вероніці.

– Що це?

– Ти скоро поїдеш вчитися. Тобі треба модно вдягатися. Це джинсові штани мого виробництва.

– Мені?! Джинси? – Обличчя Вероніки освітила щаслива усмішка. – Мені… Мені ніхто не дарував таких дорогих подарунків! Спасибі!

Вероніка припала до його грудей, потім вдячно зазирнула в очі й пристрасно поцілувала.

– Ми так і до ранку не розлучимося, – прошепотів Захар, вкриваючи обличчя Вероніки поцілунками.

Вона відкинулася на спину, тягнучи за собою Захара. І знову гаряча хвиля, яка охопила їхні тіла з новою силою, забрала в такий солодкий світ бажання та пристрасті…

Вероніка тихенько зайшла в дім, і її відразу засліпило світло. Дівчина з несподіванки здригнулася. Вона замружилася від яскравого освітлення й побачила перед собою матір.

– Котра година? – незнайомим строгим голосом запитала мати.

– Не знаю, – тихо відповіла Вероніка, передчуваючи недобре.

– Ти добре знаєш, що вже третя ночі. Де ти була?

– Гуляла… На танцях. Я була на танцях, а потім забалакалися з дівчатами. Адже незабаром роз’їдемося, а так не хочеться розлучатися, – швидко заговорила Вероніка, ховаючи ззаду руку з джинсами.

– Не бреши мені! – майже закричала мати. Вона потягнула на себе руку доньки й побачила штани. Вероніку немов хтось обдав жаром. – Виходить, правду люди кажуть.

– Про що ти, мамо?

– Ти добре знаєш, про що. Значить, той крутий і тебе по кущах тягає?

Слова матері були як удар нагаєм.

– Мамо, не кажи так. Я ж твоя донька, – тихо попросила Вероніка, готова ось-ось розплакатися.

– Купив мою доньку за ганчірку, як і всіх інших, – з гіркотою сказала мати. – Ти думаєш, що одна така в нього?

– Ти про що, мамо?

Вероніка відчула, як холодок пробіг по спині.

– Піди в магазин, подивися на Люську, нашу продавчиню. На ній теж така ганчірка. Так їй скільки років?! Вона розлучена, дитина є, вона – баба, їй чоловіка треба, а ти… – Мати розплакалася. – Гаразд, іди спати, завтра поговоримо.

Мати пішла до своєї кімнати, а Вероніка ще довго стояла скам’яніла з джинсами в руках.

Розділ 6

Вероніка прокинулася від мукання Зірки під вікном. Вона швидко вдяглася, затягла волосся резинкою й побігла виганяти корову. За хвірткою її чекала Кіра.

– Привіт, – сказала Кіра стримано. Було помітно, що вона досі таїть на Вероніку образу.

– Привіт, – відповіла Вероніка.

– Розмова є.

– Я слухаю, – сказала Вероніка, помахуючи кийком. Кіра йшла поруч.

– Ти мене незаслужено образила, – почала Кіра.

– Прийшла мені мораль читати? Ой, Кіро, відвали, без тебе нудно! Якщо образила, то вибач, я не зі зла.

– Ми просто давно дружимо, тому я й хочу з тобою поговорити, – не звертаючи уваги на дратівливий тон, сказала Кіра. – Я знаю, що ти зустрічаєшся з тим Захаром.

– Звідки ти знаєш? Плітки збирала?

– Усі знають, не одна я.

– Ну то й що з того? Заздриш?

– Було б чому. Я хотіла тобі сказати, що він зраджує тобі із Сонею Ігнатенко.

– З ким?! Із Сонею? А ти впевнена, що з нею? Тобто я хотіла запитати, що ти напевно це знаєш?

– Моя мати працює в Захара разом із Сонею. Вона не стала б брехати, якби не бачила все на власні очі.

– А може, вони по роботі спілкуються? – невпевнено запитала Вероніка.

– Якби ж то! В обідню перерву так у його кімнаті спілкуються, аж рипіння дивана гучніше від машин!

– Я повинна сама переконатися в тому, що ти мені сказала, – слабким голосом промовила Вероніка.

– Дивись сама, але скажу тобі, як подрузі, не пара він тобі. Кинь його, поки життя тобі не зіпсував.

– Дякую за пораду. Як-небудь сама розберуся.

– Виходь увечері, полялякаємо, – запропонувала Кіра.

– Не обіцяю, але постараюся, – уже дружньо відповіла Вероніка і всміхнулася подрузі кутиками губ.

Вероніка сходила до крамниці по хліб. Звичайно, вона могла б сьогодні й не йти, адже вдома ще було півбуханця, але треба було переконатися, чи справді на Люсьці штани, виготовлені на Захаровій швальні. Пихата блондинка Люся з яскраво нафарбованими губами вихляла задом, який обтягували джинси. «Точно такі, як у мене», – відзначила Вероніка. Вона забрала з прилавка хліб і швидко вийшла з магазину.

Те, що на Люсі були такі самі джинси, ще нічого не значило. На фабриці джинсовий одяг міг купити хто завгодно. Якщо Захар зраджує з Люською, то до чого тут Соня? Вигадки, звичайні сільські плітки. Він не може ні з ким зустрічатися, він любить її одну. Завтра ввечері вони зустрінуться, і вона запитає його самого. Упевнена, що він зустрічається тільки з нею. Захар хороший, він не може брехати. І навіщо йому хтось, якщо їм так добре вдвох? Не може людина так прикидатися, не може – і все!

Вероніка майже заспокоїла себе, коли мати їй сказала:

– Увечері ти нікуди не підеш.

Це було сказано голосом, який не припускав заперечень. Вероніка сьогодні нікуди йти не збиралася, та й сперечатися з матір’ю не хотілося.

– Добре, – сказала вона й пішла на город.

Увечері Вероніка не вийшла до Кіри, щоб не сердити матір. Дівчина бачила, як мати зачинила вхідні двері і ключ забрала із собою. Вероніці не спалося. У голову лізли всякі думки. Вона то беззастережно вірила Захару, то сумніви починали хробаком точити душу. І раптом її осяяла думка. Сьогодні в них немає побачення. А що, як піти перевірити, чи на місці його «мерседес»? Двері замкнені, але навстіж відчинене вікно.

Вероніка по-котячому тихо встала, накинула халатик і в кімнатних пантофлях вислизнула у вікно. На вулиці було тихо й свіжо. Берізка завмерла в дрімоті, і нерухоме повітря не тривожило її листя. За звичкою Вероніка торкнулася рукою стовбура й майже побігла знайомою стежкою.

Віддихавшись, Вероніка підійшла до паркана, де вони з Кірою вперше побачили Захара. Вона зробила крок уперед – і роса на траві обпекла їй ноги. Автомобіля Захара на звичайному місці не було. Щось підказало Вероніці, що треба сходити до річки. Навіть не знаючи навіщо, дівчина побігла вузькою доріжкою.

Ще здалеку вона почула голоси. Вероніка тихо йшла вперед. Сміх на якийсь час стих, і вона вже була заспокоїлася, аж раптом різко зупинилася за кущами терну. Там, на березі річки, горіло багаття. Вероніці треба було пройти ще трохи, щоб розгледіти двох людей біля вогню. Серце шалено калатало в грудях, поки вона зробила кілька кроків і визирнула з-за дерева. Там сиділи двоє: її Захар і Люська. На них були тільки плавки. Захар зняв із шампура шматочок м’яса і поклав у відкритий рот своєї подруги.

Вероніка стояла приголомшена. В одну мить її казковий світ, наповнений любов’ю, розвалився, утворивши величезну прірву між нею й Захаром. Раптово нахлинули сльози та застелили очі, розмиваючи фігури, які зімкнулися в одне ціле на піску, прямо біля багаття, на її із Захаром місці. Кусаючи від образи губи, Вероніка побігла додому. І тільки опинившись у ліжку, дала волю сльозам.

До ранку Вероніка почувалася не тільки приниженою, а й спустошеною. Її чисту любов розтоптали ногами, змішали з брудом, залишивши на душі розчарування та нудьгу. Але їй вдалося вимкнути емоції і включити холодний розум. Вероніка знала, що ніколи більше не побачить Захара, а якщо зустріне, то навіть не заговорить із ним.