Текст книги "Помилка"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Світлана Талан
Помилка
Роман

Герої мого роману – реальні люди з нашого життя. Може, вони помилялися, ішли хибним шляхом, щоб ми не повторили їхніх помилок?

Якщо людина робить одну помилку двічі, вона повинна підняти руки вгору й зізнатися або в легковажності, або в упертості.

Джорж Лорімер

© Талан С., 2014

© DepositPhotos.com / Monkey Business, обкладинка, 2014

© Shutterstock.com / Dimedrol68, обкладинка, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2014

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес ( www.litres.ru)

По той бік… нашого життя

Часто ми вважаємо, що життя – це ті успіхи або невдачі, прикрі та сприятливі обставини, радощі й біди, які стосуються здебільшого нас,а не ще когось. Попри це любимо казати: « нашежиття», себто узагальнюємо, думаємо, знову ж таки, передусім про себе.Про своє.Про своїх.Як воно там, за вікнами нашихквартир і будинків, ми ніби і знаємо, принаймні чуємо (із теленовин, або й від сусідів), утім, головне – що коїться ось тут, при мені,коло мене,з моїми…

«Та що ви, моя донька ніколи не вчинить так, як ото витворила розпусниця Таня з п’ятого поверху!» – кидає мати заріканнями й уже за рік стрічає кровиночку з дитинкою «у приполі»…

«Та що ви, мій Максим – не такий, він ніколи мене не зрадить», – переконана молода дружина – й уже за кілька років подає на розлучення через нестерпні чоловікові походеньки…

«Ніколи не зарікайся», – кажуть у народі.

«Ніколи в собі не замикайся, – висновувала я, прочитавши цей роман, – бо помиляємося всі».

Письменниця Світлана Талан ось уже вкотре «не помиляється», бо не зраджує свого читача. Вона знову пише про те, що відбувається за вікнами наших осель.

Вероніка зростала в чудовій сільській родині, повивалася великою любов’ю матері, мала вірну подругу і мріяла про прекрасне майбутнє. Не зогледілася, як воно, те майбутнє, настало й обдарувало її, на жаль, не тільки всілякими гараздами. Жінка мусила багато стерпіти, але змогла чимало й нажити.

«А що мені потрібно? – думала не раз, ставши вже дружиною, матір’ю та фаховим лікарем. – Маю чоловіка, сина, квартиру…»

Вероніка мала ще й велику душу, крім усього іншого… Однак, як і кожна людина, вона помилялася. І саме це спричиняло подальші перипетії, у які втрапляла і з яких щоразу намагалася вибратися. Тим часом помилки робили і її рідні, тому впоратися з надскладними проблемами, які лавиною насувалися на її життя та сім’ю, ставало дедалі тяжче…

Про те, як, помилившись, не зневіритися й не опустити руки, – цей роман.

І про те, як здолати непосильне, навчитися прощати й чому таким цілющим є саме прохання пробачити…

І чи можна, вчасно зрозумівши, де ти помилився, зупинитися й не схибити знову.

А ще про те, як «не мокнути під дощем», а «навчитися під ним танцювати»; як «не тупцювати в багнюці, а бачити в калюжі зірки» і чому це так прекрасно!

Жанна Куява

Від автора
Прописні істини та їх спростування

Минуле залишається позаду.

Ні, за ним тягнеться шлейф у сьогодення й майбутнє.

Є люди, які все роблять правильно.

Це тільки їм так здається. Швидше за все, вони егоїсти й дурні. Усі помиляються.

Помилку не можна виправити, якщо її вже зроблено.

Можна. Іноді її треба зробити, щоб зрозуміти істину.

Вчаться на чужих помилках.

Якби було так, то своїх помилок стало б менше.

Бувають ситуації, коли немає виходу.

Навіть у замкнутому просторі можна знайти щілину. Розпач затьмарює розум, а спокій допомагає знайти вихід, й інколи потрібно заплющити очі, щоб його побачити.

Колишніх наркоманів немає.

Є! Це на прикладі свого життя довів мій знайомий В. Його реальна історія лягла в основу цього роману.

Існують невиліковні хвороби, коли медицина безсила.

Навіть у таких випадках не можна опускати руки! Потрібно боротися до останніх сил, дряпаючи до крові нігтями навіть залізобетонну стіну. Головне, щоб завжди поруч була віра.

За офіційними відомостями, кількість наркозалежних в Україні становить 100 тис. осіб, і ще 1,5–2 млн неврахованих. Щороку їхня кількість збільшується на 10 % – тенденція одна з найвищих у світі. Наркоманія в Україні перетворюється на епідемію. 120 тис. осіб у світі за рік вмирає від наркотиків, в Україні – 10–12 тис., 70 % наркозалежних – молодь віком до 25 років.

Спростування немає.

Пролог

Після розмови із сином Вероніка довго не могла заснути. Більше говорив Микита, а вона мовчала, наче набрала в рота води, яку не можна було розплескати. Вероніка відчувала, що син цього разу не бреше – його голос був надто схвильований. Було зрозуміло, що Микита довго готувався до цієї розмови. Це відчувалося з того, як часом тремтів його голос, як сумбурно він говорив і часто затинався.

Вона вже забула, коли Микита говорив щиро, без брехні, але зараз їй здалося, що син уперше за довгий останній час говорив правду. Вероніка давно не чула синового голосу. У глибині душі вона чекала від нього дзвінка, не бажаючи зізнатися в цьому самій собі. Чекала навіть тоді, коли в той фатальний день сказала, що він для неї помер.

Це були не слова, кинуті спересердя, а усвідомлене, зважене, на її думку, єдине правильне рішення. Вона змогла викреслити сина зі свого життя і спалила за собою всі мости, не залишивши навіть хисткого містка, щоб коли-небудь повернутися назад. Вероніці довелося налагодити абсолютно нове життя, де не було ні рідних, ні близьких їй людей. Вона почала все з чистого аркуша, на якому не було ні брехні, ні зради, ні помилок. Останні місяці вона намагалася заново навчитися жити в гармонії зі світом. Іноді їй здавалося, що така співдружність можлива, ще трохи – і вона знайде душевний спокій, навіть незважаючи на те, що в найпотаємнішому світлому куточку її серця залишалося місце для сина. Кожен прожитий день ніс із її душі щось із минулого життя, залишаючи порожнечу для наповнення новими враженнями, знайомствами, подіями.

Часом її охоплював відчай, і тоді Вероніці здавалося, що вона змогла відірвати від себе минуле разом із частиною душі й тіла, залишивши в серці незагойну рану, до якої нiкому прикласти живильний бальзам. У такі хвилини вона вважала, що майбутнього в неї вже немає. Вероніка зуміла піти від минулого, жила теперішнім, до болю в очах намагаючись побачити в пітьмі сірих буднів бодай тьмяний маячок майбутнього, – але нічого не виходило.

Колись Вероніка сказала Микиті: «Запам’ятай: відтепер і назавжди в тебе немає матері, а в мене немає сина». Микита був шокований такою заявою. Він стояв кілька хвилин закам’янілий, немов його оглушили обухом по голові. Микита не вірив своїм вухам. Як могла таке сказати його мати?! Його добра, турботлива мама, яка завжди була йому найближчою людиною? «Мамо, ти хоч розумієш, що ти зараз сказала? Усвідомлюєш, що кажеш?» – запитав Микита слабким голосом. «Тобі не вчулося, – твердо, чітко вимовила вона кожне слово. – Від сьогодні в мене немає сина. Я не зійшла з глузду, не сподівайся. Я несу повну відповідальність за кожне сказане слово». «Що ж ти скажеш знайомим, коли запитають про мене?» – з легкою іронією уточнив Микита, усе ще сподіваючись, що така заява вискочила в матері мимоволі. «Я буду говорити всім, що мій син помер, – сказала Вероніка, і при цьому її голос не здригнувся, вона не відвела погляду від сина. – Тобі допомогти зібрати речі чи ти сам?» «Сам! Сам! Сам! Я все зроблю сам! – закричав Микита. – А ти не пошкодуєш, що виставила за двері єдиного сина?!» «Як мати такого сина, – Вероніка зробила наголос на слові «такого», – так краще вже ніякого не мати. І не думай, що в мене не вистачить сил вимовляти слова про твою смерть. Немає страшніших слів для будь-якої матері, але, повір мені, я буду так говорити, тому що ти все одно скоро помреш. Сам прекрасно знаєш, що такі, як ти, помирають молодими. Наркоман – це мрець».

Учора дзвонив Микита. Вероніку накрила хвиля спогадів, і вона не заснула до ранку. Через них не могла думати про те, як їй бути далі. У голову нав’язливою спасівською мухою лізли спомини від того моменту, коли вона дізналася, що чекає дитину, до того фатального дня, коли назавжди зреклася сина. Усе в пам’яті змішалося в один заплутаний клубок спогадів, який називається життям…

Досі Вероніка вважала, що помилки роблять у молодості, щоб потім, уже в зрілому віці, не мають на них права. Усі люди помиляються, і не лише молоді – це Вероніка зрозуміла тільки зараз, коли проаналізувала все своє прожите життя. А ті, хто не помилялися, нічого не досягли, бо вони по життю пасивні й байдужі.

Вероніка напружила пам’ять. Згадала. «Фатальну помилку без фатального кроку не виправиш», – так сказав невідомий їй Веселін Георгієв. Вона наробила багато помилок. Але, помиляючись, люди набираються досвіду. А як же життя? Воно занадто коротке, щоб робити купу помилок, а потім їх виправляти, і все для того, щоб знову схибити. Щоб зрозуміти помилку, треба повернутися до її витоків, знайти істину, тому що наступна може стати фатальною. Не всі знаходять у собі мужність звинуватити себе в скоєному, щоб мати силу волі виправити помилку. Але й видатний полководець бачить свою провину тільки після того, як бій уже програно. Зараз Вероніка зізналася собі, що вона багато разів помилялася. І не вона одна… Але йдеться про життя її сина. І перш ніж прийняти рішення, їй треба добре все зважити. Саме зараз вона не мала права схибити ще раз…

Коли за вікном почало сіріти, а сутінки тихо розповзалися по кутах кімнати, Вероніка забулася в тривожному, неспокійному сні…

Вона прокинулася, коли грайливий яскравий сонячний промінчик на мить зупинився на обличчі, потрапив на заплющені повіки. Вероніка розплющила очі й примружилася, вдивляючись у настінний годинник. Була рівно восьма ранку. За звичкою Вероніка швидко схопилася з ліжка, поправила ковдру, яка збилася набік, накинула халатик і почалапала босоніж на кухню. Думки про важкий день лещатами стиснули голову, кольнули голкою в серце. Вона механічно натиснула кнопку електрочайника, важко сіла на стілець.

Вероніці потрібно було прийняти важливе рішення. Її, як вона вважала, минуле не дало їй спокій, воно нагадало про себе дзвінком від Микити. Колись вона дала собі слово ніколи не подати йому руку допомоги, хай би що трапилося. Зараз її син був у біді, і Вероніка не сумнівалася, що цього разу Микита говорив правду. Від її рішення залежить його, її сина, життя, життя того, хто зрадив її надії, хто плюнув у душу матері й розтоптав усі материнські почуття. Вероніка розуміла, що ніхто їй не допоможе прийняти правильне рішення, вона повинна сама все вирішити і не зробити ще одну помилку. Раптом їй блискавично прийшла в голову думка: «Щоб прийняти правильне рішення, треба бути там, де вперше помилилася». Можливо, усе почалося в 1990 році?..

Частина перша

Розділ 1
1990 рік

– Донечко, може, годі спати? – Вероніка крізь сон почула лагідний голос матері. – Уже сонце скоро сяде, а ти все не прокидаєшся.

– Матусю, але ж я вранці додому прийшла. – Дівчина відірвалася від приємних спогадів про випускний шкільний вечір, але не мала сил розплющити очі.

– Не можна спати на заході сонця, – сказала мати, кинувши на дочку погляд, сповнений любові й ніжності, – голова болітиме.

– Ой, мамо! – незлостиво дорікнула Вероніка. – Ти все зі своїми забобонами! Краще б привітала свою улюблену єдину доньку з успішним закінченням школи.

– А я й хотіла, але тебе не добудишся.

– Справді?! – Вероніка жваво підвелася, сіла на ліжку, обхопила коліна руками. – Я готова!

– Тримай. – Жінка простягнула на долоні сережки.

– Срібні?! Справжнє срібло?! – Вероніка підстрибнула на ліжку від радості. – Мамо, оце так! Яка краса!

Дівчина відкинула вбік ковдру, підбігла до дзеркала на шафі. Швидким умілим рухом вдягла сережки, покрутила головою в різні боки. На її свіжому обличчі заграла, засвітилася задоволена усмішка.

– Краса! Спасибі! – сказала вона, підбігла, чмокнула матір у щоку. – А де ти взяла гроші?

– Це сережки твоєї покійної бабусі.

– А… Чому ти їх не носила?

– Носила, поки тебе не було. – Жінка всміхнулася. – А як ти народилася, зняла й заховала, вирішила: як підростеш, тобі подарую. А потім загинув твій тато, важко одній мені було тебе підіймати, побоялася, що десь загублю сережки, а зараз…

– Що зараз? – Дівчина ще раз підбігла до дзеркала, заглянула в нього, крутнулася на п’ятах, і її золотисте пишне світле волосся сколихнулося хвилею й опустилося на худенькі, по-дитячому гострі плечі.

– А тепер ти поїдеш вчитися в місто…

– Щоб стати лікарем! – додала Вероніка.

– Не змогла я тобі купити золоті сережки, ти вже пробач мені, доню. – В очах жінки заблищали сльози, і вона винувато посміхнулася.

– Ну що ти, мамо! – Дівчина обняла матір за плечі, притулилася щокою до її обличчя. – Ти в мене найкраща! Найлюбіша! І ці сережки теж найгарніші! Можна я їх Кірі покажу?

– Іди вже, балакухо! Може, твоя подружка ще спить?

– Розбуджу!

Не встигла Ксенія Петрівна оком змигнути, як дочки і слід прохолов. Жінка зітхнула. Як же швидко й невблаганно спливає час! Здавалося, тільки вчора вони з чоловіком милувалися маленьким золотоволосим янголятком у дитячому ліжечку – а вже донька закінчила десять класів. Ксенія Петрівна звела погляд на стіну, де в рамці під склом висів збільшений чорно-білий портрет чоловіка.

Як же вона любила свого Льову! Здавалося, щасливішого за неї не було нікого на світі! Ксенія Петрівна досі не могла зрозуміти, чому молодий агроном Льова не помітив жодну гарну дівчину в їхньому селі, а почав упадати за нею, аж ніяк не красунею, до того ж із бідної сім’ї. Вона закохалася в молодого фахівця відразу, як тільки побачила його на колгоспному дворі, але гордість не дозволила їй виказати це. Лев півроку бродив привидом під вікнами Ксенії, поки та не вийшла до нього на перше побачення. Вони одружилися, зігравши весілля коштом колгоспу, а за рік народилася Вероніка.

Ксенія Петрівна, не відриваючи погляду від портрета на стіні, поринула в спогади. Вони були шалено щасливі, так, що Ксенія іноді боялася дихати, щоб не злякати своє щастя – видно, відчувала душа, що воно буде недовгим. Тоді здавалося, що їхньої радості й любові вистачить не те що до кінця життя, а й ще на одне життя. Але біда входить у дім, не питаючи.

Три роки було Вероніці, коли Лев загинув. Така дурна, така безглузда смерть. У той день була сильна ожеледиця. Лев гальмонув молоковоз, який виїжджав із колгоспного двору, щоб доїхати до міста. Він побіг назустріч автомобілю, що гальмував, але через крижану кірку на дорозі ніяк не міг зупинитися. Лев добіг до машини, але раптом послизнувся і впав прямо під колеса. Він помер у лікарні, не приходячи до тями, і Ксенія не змогла з ним попрощатися…

Жінка важко зітхнула, витерла долонею сльозу, яка тоненьким струмком потекла по щоці. Як же Вероніка схожа на свого батька! Така сама висока, струнка, худенька, волосся світле, очі такі ж сині, саме сині, а не блакитні, навіть на підборідді маленька ямочка, як у Лева. І характером донька пішла в батька. Здавалося б, уперта, наполеглива, бідова, за словом у кишеню не полізе, а насправді дуже вразлива, ніжна й ласкава. Хороша виросла дівчинка. А як могло бути інакше? Адже Ксенія Петрівна вклала в неї всю ту нерозтрачену любов, яка жила в ній і після загибелі чоловіка. Тепер дочка збирається їхати в місто за чотириста кілометрів від дому вступати до медичного інституту. І радісно на душі, що донька не залишиться в колгоспі, що гарну професію вибрала, і сумно, що так далеко їде. Вона ж така ще дитина… Як вона там сама буде жити, якщо за своє життя зо три рази була в місті, і то в райцентрі? А як вона, Ксенія, житиме сама, без доньки?..

Кіра, звісно, не змогла не приміряти сережки Вероніки. Вона мала дві пари золотих, які їй подарували батьки на шістнадцятиріччя й закінчення школи, але ці срібні у вигляді незабудок, з яскравими синіми камінчиками були справді дуже гарні.

– До твоїх очей за кольором підходять, – зазначила Кіра й відразу запропонувала: – Треба сьогодні ж іти в клуб, щоб усі побачили твої сережки!

– Скажеш таке! – хмикнула Вероніка. – Можна подумати, що всім тільки й діла, як на мої сережки витріщатися!

– Точно! – Кіра округлила очі, і тонкі дуги її чорних брів розгорнулися на лобі крилами птахи. – Мало не забула розповісти головну новину.

– І що ж я проспала?

– Останні новини нашого села! – засміялася Кіра.

– Не тягни, розповідай уже.

– Наш дитячий садок…

– Колишній, – поправила Кіру подруга.

– Наш колишній дитячий садок викупив один дядечко.

– Теж мені новина! Цікавіше нічого немає?

– Ну, Вероніко! – Кіра грайливо насупила брови. – Ти ж мені слова не даси сказати! Найцікавіше попереду! Так от, сьогодні приїхав новий власник будівлі, а приїхав він не на коні, не на мотоциклі, а на білому «мерседесі»! Але й це ще не все! Господар – красень! Малиновий піджак, туфельки начищені до блиску, музон у машині репетує – за дві вулиці чути, а на шиї золота цепура завтовшки з мою руку й ось такий золотий хрест!

– Крутий якийсь?

– Ще й який крутий! З ним два братки бритоголові в спортивних костюмах і білих кросівках були в машині, напевно, охорона.

– І що цей дядько забув у нашому селі? Садок відкриє? Вихователем працювати буде? Дітям носи витиратиме? – розсміялася Вероніка.

– Відстала ти людина, подруго. – Кіра поважно стисла і так вузькі губи. – У нього тут буде кооператив із пошиття джинсів. Але й це не найголовніше!

– Що ж іще?

– А те, що він неодружений. Прикинь, можливо, комусь із наших дівчат дістанеться такий багатий чоловік. А ми з тобою скоро поїдемо, отже, нам не судилося їздити на цьому білому «мерсі». – Кіра розвела руки в сторони й скорчила таку смішну пику, що Вероніка не витримала й розреготалася.

– Це точно! Нам треба вчитися, а не про того дядька думати, – сказала вона. – До речі, скільки йому років?

– Під тридцять.

– О-о-о! Для нас він майже дідусь!

– То ми підемо на танці чи ні?

– Ходімо, – Вероніка кивнула. – І знову за мною хвостом ходитиме цей Данило.

– Ну чим він тобі так не подобається? Він у тебе закоханий із п’ятого класу, з того дня, як вас наша класна посадила за одну парту.

– По-перше, зануда, зубрила. – Вероніка почала загинати пальці на руках. – По-друге, прилипала, по-третє, ти ж подивися на нього: він схожий на п’ятикласника!

– І це при його майже двометровому зрості?! – Кіра пирснула.

– До чого тут зріст?! У нього шия, як у пташеняти, довга і худа. А плечі? Хіба він схожий на чоловіка? Дитина та й годі!

– Тобі не догодиш, – сказала Кіра, – той старий, той ще жовторотий…

Дівчата, які зібралися в сільському клубі, сподівалися, що новий господар колишнього дитячого садка з’явиться на танцях, але той не прийшов. А навколо тільки й мови було, що про красеня на білому «мерседесі».

– З глузду з’їхали наші дівки, – буркотів Данило. – Можна подумати, що щастя заховане в золотому ланцюжку на шиї того багача.

– Заздриш, Дене, заздриш, – кинула Вероніка.

– Зовсім ні, – сказав Данило й вийшов покурити.

Поки його не було, подруги домовилися наступного дня піти скупатися на річку та пройти повз будівлю дитсадка, де зупинився новий господар. Як могли вони не побачити того, про кого гуде все село?

– Дивись, якщо Дену розпатякаєш про наші плани – уб’ю! – пригрозила Вероніка.

– Та що я, зовсім дурна? – знизала плечима Кіра.

Розділ 2

Вероніка і Кіра, накинувши на плечі великі махрові рушники, ішли до річки. Вони вирішили скоротити шлях і звернули з основної дороги, що веде до будівлі колишнього дитячого садка. Подруги пішли вузькою второваною стежкою. Густа трава з обох боків доріжки доходила дівчатам майже до пояса. Недавні дощі та тепло, що прийшло за ними, додали сили для росту й соковитій траві, і рожевій конюшині, яка заблукала серед неї. А біля самої доріжки білим килимком простелилися низькі кущики скромниці ромашки, поширюючи специфічний гострий запах. Вероніка зняла взуття й пішла босоніж, ледве встигаючи за Кірою.

Подруги зупинилися біля низької цегляної огорожі. Колись цей паркан із білої будівельної цегли був вищий від людського зросту. Але садок півроку тому закрили, і заповзятливі селяни ночами почали потихеньку розбирати огорожу, тягаючи додому цеглу. Тепер паркан був майже на рівні трави, і його нерівні краї нагадували зловісні зуби в пащі акули. Вероніка подивилася на занедбану будівлю… Зовсім недавно вона бігала цією стежкою до річки й чула за парканом дитячий щебет. А тепер цегляна будівля виглядала понуро й сумно, зяючи темними вікнами з вибитими шибками.

– Бачиш? – пошепки запитала Кіра, тицьнувши пальцем у бік білої автівки, яка стояла біля ґанку.

– Бачу, – також тихо відповіла Вероніка. – А де ж її господар?

– Он він.

Вероніка побачила високого темноволосого широкоплечого чоловіка, який вийшов з інших дверей, і присіла, сховавшись за паркан. Її подруга теж сховалася.

– Як ти думаєш, він нас не помітив? – прошепотіла Вероніка.

– Звичайно ж, ні, – невдоволено відповіла Кіра. – А ось ми його не розгледіли. І все через тебе! Боягузка!

– Ну, пробач, будь ласка. – Вероніка винувато подивилася на подругу. – Хочеш, я зараз поворожу?

Щоб спокутувати свою провину, Вероніка зірвала ромашку й почала відривати білі пелюсточки:

– Ще побачимо його, не побачимо, побачимо, не побачимо… Побачимо! Ось бачиш, побачимо, а ти на мене надулася! – сказала вона весело.

– Та ну тебе! – всміхнулася Кіра.

Вероніка зірвала ще одну ромашку.

– Любить, не любить, плюне, поцілує, до серця притисне, своєю назве. Любить… – завела монотонно Вероніка, відриваючи пелюстки.

– На Данила ворожиш?

– Ти що?! Блекоти об’їлася?! Сто років він мені потрібен! Поцілує! Значить, поцілує, – протягнула Вероніка, закінчивши нехитре дівоче ворожіння.

– Ти про нього? – Кіра кивнула в бік садка.

– Ти як ляпнеш що-небудь – хоч стій, хоч падай! Як я можу ворожити на того, кого в очі не бачила?

– Хто тут мене не бачив? – Подруги раптом почули чоловічий голос зовсім поруч. Від несподіванки вони скрикнули і, як за командою, підскочили з місця. Майже одночасно з їхнім переляканим вигуком молодик у білій футболці спритно перескочив через паркан і вже стояв перед ними.

– Ну й налякали ви нас! – Кіра першою опанувала себе. – Так можна і заїками зробити людей!

– А що ці люди роблять біля моєї огорожі?

– Тепер усе навколо ваше? – запитала Кіра, з неприхованою цікавістю розглядаючи незнайомця, про якого гуло все село.

Вероніка на мить затримала на ньому погляд і знітилася. Таке з нею було вперше. Від чоловіка пахло гарним одеколоном, змішаним із легким запахом цигарок, а ще… Це був незнайомий запах дорослого чоловіка, а не підлітка Данила. Широкі плечі, могутні біцепси, зухвалий, упевнений погляд, білозуба усмішка – усе це змусило серце Вероніки прискорено битися, а в голові приємно й водночас незвично зашуміло, наче від кількох ковтків шампанського. Дівчина опустила очі, нездатна більше дивитися на незнайомця. Вона вже картала себе за те, що пристала на пропозицію Кіри. Незнайома тепла хвиля, яка її миттєво огорнула, лякала, і зараз понад усе на світі хотілося стати невидимою й випаруватися, просто розчинитися в повітрі.

– Не все моє, але багато чого, – відповів Кірі незнайомець.

– Ромашки теж твої?

– Я їх дарую вам, прекрасні дівчата, – засміявся незнайомець. – До речі, я не представився. Мене звати Захар. А вас?

Кіра пирснула сміхом – так звали діда, який жив на околиці села в старезній, напіврозваленій хаті. Дідуган був недоумкуватий і в розмові часто повторював: «Мене звати Захар, мене звати Захар, Захар».

– Кіра. – Дівчина простягнула руку.

– Дуже приємно, Кіро, – сказав Захар і простягнув руку Вероніці.

Вона, не підводячи очей, легенько торкнулася його руки. У Захара була прохолодна шкіра, але Вероніці здалося, що вона отримала опік.

– Вероніка, – тихо відповіла дівчина й швидко прибрала руку.

– Судячи з рушників, Кіра й Вероніка йдуть на річку?

– Вгадали! – Кіра грайливо засміялася. – А ви випадково не хочете освіжитися?

– Можна на «ти», – зауважив Захар, – і я піду з вами. Треба ознайомитися з визначними пам’ятками цього села.

Вероніка тихенько смикнула Кіру за поділ сукні, але та вдала, що не помітила. Подруга першою пішла вузькою стежиною, за нею рушив Захар. Позаду пленталася Вероніка. Їй одночасно хотілося і втекти додому, і ось так іти мовчки за Захаром, вдихаючи його запах, прислухаючись до шуму в голові й почуваючись трохи п’яною.

Кіра про щось без угаву базікала до самої річки. Коли трійця опинилася на піщаному березі, Вероніка відійшла вбік, де завмерла в роздумах велика стара верба. Дівчина швидко скинула ситцеву сукню у великий синій горох і побігла до річки. «Ух!» – мимоволі вирвалося в неї, коли розпалене від сонця і хвилювання тіло обдало прохолодною водою. Вероніка з дитинства вміла добре плавати, тому доплисти до протилежного берега їй було нескладно. Вона вийшла на берег, скоса кинула погляд на Захара. Він дурів на березі з Кірою, обдаючи її бризками. Вероніка пішла по траві. Вона зривала рожеві квітки конюшини, сплітаючи їх у вінок. Закінчивши роботу, Вероніка вдягла віночок на голову й попливла назад. Вона вийшла на берег, простелила рушник у тому місці, де не було тіні верби, і присіла, обхопивши коліна руками.

– Не холодно? – запитав Захар, сідаючи поряд на піску.

– Ні, – відповіла Вероніка, кинувши на нього швидкий погляд.

– Не думав, що в селах живуть такі гарні дівчата.

– Ви думали…

– Ти думав, – м’яко поправив її Захар.

– Ти думав, що в селах тільки бабці, дідусі та корови? – всміхнулася Вероніка кутиком губ і скоса зиркнула на хлопця. Вона вперше зустрілася з ним поглядом і не опустила очі. Здавалося, він зазирнув їй у самісіньку душу й побачив заховані там думки. Вероніку знову обдало жаром, і вона провела ще вологими долонями по обличчю, боячись, що Захар помітить, як спалахнули її щоки.

– Тобі личить хвилювання, – сказав він.

Вероніка промовчала, вдаючи, що уважно спостерігає за Кірою, яка плескалася у воді.

– У тебе незвичайно сині очі, – промовив Захар.

– Знаю, – тихо сказала Вероніка, відчуваючи, що серце знову почало вибивати в грудях шалений ритм.

– Чому ти їх ховаєш? Ти мене боїшся?

– Ти не бабай, щоб тебе боятися.

– Тоді подивися на мене, – попросив Захар.

Його голос був низьким, приємним, звабливим, він викликав довіру, і Вероніка не змогла не підпасти під його чари. Вона подивилася Захару прямо в очі.

– Ніка, – сказав він. – Можна я так буду звати тебе?

Вероніка не любила, коли до неї так зверталися. Крім як «Вероніка», вона нікому ніяк не дозволяла себе називати.

– Можна, – відповіла вона, сама не знаючи чому.

– Ніко, – майже прошепотів Захар, – приходь сьогодні ввечері на це місце.

– Що? – зніяковіло, якось по-дитячому нерозумно запитала Вероніка.

– Я буду чекати на тебе рівно о десятій. Прийдеш?

– Не знаю, – знизала плечима Вероніка.

– Про що ви там шепочетеся без мене? – запитала Кіра, підбігаючи до них. Вона труснула головою, і дрібні блискучі краплі води прохолодою обсипалися на Вероніку.

– Ходімо додому, – сказала Вероніка, підвівшись та обтрушуючи від піску рушник.

– Ну, Вероніко! – Кіра надула губи. – Ми щойно прийшли!

– Тоді я піду додому сама!

Вероніка швидко натягла сукню на мокрий купальник і пішла, не попрощавшись із Захаром.

– Ніко! – гукнув він, але дівчина не озирнулася. За нею ледве встигала Кіра.

– Що з тобою? – запитала вона у Вероніки. – Він тебе образив? Що він тобі сказав?

– Мене? Ти ж знаєш, що я не даю себе образити.

– Ну як він тобі?

– Звичайний чоловік.

– Ну не скажи! Він старший за нас, але який! З таким і на край світу не страшно, – зітхнула Кіра.

– Не будь дурепою. На краю світу може бути бездонна прірва, – задумливо сказала Вероніка.

– Недобре вийшло. Прийшли на річку разом, а втекли, як дві дикунки. Що він про нас подумає?

– А мені плювати на його думку! – скрикнула Вероніка. – Не подобається, то нехай спілкується з міськими! Вони не дикунки. Вони красиві, вони легкодоступні, вони розумні!

Вероніка різким рухом зірвала з голови вінок, жбурнула його вбік.

– Кіро, ну що ти плетешся, як сонна муха?! – різко мовила Вероніка.

– Я тебе не впізнаю, – сказала Кіра. – Чого ти злишся? Захар тебе роздраконив, а я до чого?

– Та йди ти зі своїм Захаром знаєш куди?

– Я піду зараз додому, – стримуючи себе, сказала Кіра. – А ти йди куди хочеш, але до мене більше не приходь.

– Дуже треба! – крикнула Вероніка і втекла. Вона навіть не помітила, що в очах подруги від незаслуженої образи заблищали сльози. Бувало, звичайно, що вони сварилися, але то були дрібні перепалки, про які відразу забували, а тут…