Текст книги "Помилка"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Лікарю, скажіть, хто оплачує моє лікування?

– У нашій країні медицина безкоштовна… – почав він, але Діана його зупинила:

– Давайте без пафосу! Я знаю, яка вона безкоштовна, а ось хто мій благодійник – не знаю.

– …

– Це Аркадій, мій шеф? – спитала Діана так, про всяк випадок, знаючи, що Аркадій швидше вдавиться, ніж дасть зайву копійку. До того ж він не знає Тимура і навряд чи став би йому допомагати.

– Звідки мені, простому смертному, знати ім’я цієї людини? – Лікар стенув плечима. – Мені керівництво дало вказівку – я її виконую. Моє діло маленьке…

– Тоді я хочу поговорити з вашим керівництвом! – наполегливо мовила Діана.

– Голубонько, у вас немає жодних шансів.

– Це чому ж? – трохи роздратовано запитала Діана.

– По-перше, у завідуючого повно своїх справ, які набагато важливіші, ніж зустрічі з пацієнтами клініки. По-друге, тільки я можу зайти до нього і взяти потрібну суму грошей, необхідну для вашого лікування, харчування й утримання. По-третє, моєму керівництву надійшла вказівка згори, і завідувач сумлінно її виконує. І останнє. Ім’я вашого благодійника, як ви його назвали, тримається в таємниці. Та й навіщо вам усе знати? Хіба не досить того, що про вас піклуються, а Тимуру зроблена операція й має бути друга, дуже дорога, але гроші за неї вже перераховані? Хочете сказати своєму спонсору «спасибі»? А чи хоче він цього? Якби хотів, то сам би прийшов до вас, а так… Таємниця за сімома замками.

– А… А якщо з нас потім зажадають ці гроші зідрати?

– Дурниці! Про це навіть не думайте!

– Я принесла йогурт! – Перед Діаною стояла медсестра з такою радісної усмішкою, немов тримала в руках не пляшку молокопродуктів, а зірку з неба.

– Дайте мені спокій! – майже крикнула Діана й прикрила очі. У неї ще більше розболілася голова. Хотілося спати й нікого не бачити.

Розділ 23

– Ти де ночувала? – запитала Кіра, позіхнувши на весь рот. – Щось я не виспалася! – Вона потягнулася і, струснувши головою, як собака після дощу, потьопала на кухню, не дочекавшись від Вероніки відповіді.

Вероніка прийшла на світанку з готовою легендою. Вона не любила брехати, та й просто не вміла, але зараз їй потрібна була ця «свята брехня» – так вона сама її охарактеризувала.

Вероніка пішла за Кірою, присіла на табуретку біля вікна. Шкода, що звідси не видно їхнього будинку. А може, це й на краще? Навіщо ворушити минуле? Маму не повернути, не побачити, вона приходить до неї тільки в туманних снах.

– Даремно ти пішла так рано, – сказала Кіра, поставивши на стіл дві червоні чашки в білий горошок. – Було весело. Я, щоправда, трохи перебрала, тепер ось головешка тріщить… Та не про те мова. Ти можеш сказати, де провела ніч?

– Можу. Вийшла прогулятися, випадково зустріла давню знайому із сусіднього села, – Вероніка впевнено розпочала свою заздалегідь придуману розповідь.

– А кого? Я її знаю?

– Ні. Ми з нею випадково познайомилися на танцях після дев’ятого класу.

– Ти мені ніколи не розповідала. – Кіра з подивом подивилася на подругу.

– Розумієш, я тоді ходила в клуб без тебе…

– А де ж я була? Ми завжди ходили гуляти разом.

– Кіро, це було давно. Хіба я можу все пам’ятати? Так ось, тоді я не надала значення нашому знайомству, а тепер зустрілися, розговорилися, вона запросила мене до себе в гості, я пішла…

– Дивно якось! Ти своїх однокласників не всіх упізнала, а то якась випадкова знайома…

– Ти думаєш, я її впізнала? Звичайно ж, ні! Це вона мене зачепила, ми розговорилися, і вона мене згадала!

– Не розумію тебе, Вероніко. – Кіра ображено стиснула губи, налила окріп у чашки, помовчала й продовжила: – Раз за весь час приїжджаєш на зустріч випускників, потім раптом зникаєш, а на ранок з’являєшся із сяючим обличчям і розповідаєш небилицю про випадкову зустріч із жінкою, яку бачила раз у житті. Ти мене за ідіотку маєш? Не хочеш признаватися, так і скажи, а то розповідаєш мені казки.

– Кіро, – Вероніка притягнула до себе подругу за руку, – пробач, але я не можу зараз розповісти тобі всю правду. Коли-небудь, добре?

– Проїхали. Пий чай.

– А коли ми підемо на цвинтар?

Вероніка все ніяк не могла піти з кладовища. Кіра залишила її на самоті, і Вероніка довго розмовляла з мамою, погладжуючи долонею її портрет на хресті. Їй було про що розповісти мамі. Тільки коли Кіра підійшла і сказала, що вже змерзла, Вероніка поцілувала портрети матері та батька, встановила вінки на могилах і сказала:

– Ну, от і все. Не ображайтеся на мене, але мені час.

Вероніка трохи пройшла нерозчищеною від снігу доріжкою туди, де біля берези була могила Улі. З почуттям провини, яке стисло їй груди, подивилася на портрет. На ньому невеликою шапкою лежав сніг, який Вероніка змахнула рукою. На неї запитально і з докором дивилися гарні й сумні очі Уляни.

– Прости мене, Улечко, – ледве вичавила із себе Вероніка. Спазми стискали їй горло так, що було важко дихати, але Вероніка проковтнула грудку й продовжила: – Знаю, що винна перед тобою. Не шукаю виправдань, бо їх немає. Коли я давала тобі обіцянку, то не думала, що беру на себе велику відповідальність. Може, ти зрозумієш мене, адже я була молодою й дурною. Я не мала права обіцяти те, чого не могла зробити. Але як інакше я могла вчинити? Я ж не могла відмовити тобі в останньому проханні? А те, що перестала відвідувати твоїх діток… Мені немає виправдання. Звичайно, я повинна була прислухатися до думки свого чоловіка, але можна було щось придумати. Можна й потрібно було, а я не зробила. Тепер ось хочу виправити свою помилку.

Вероніці кожне слово давалося насилу. Вона розуміла, що не може зробити ту саму помилку вдруге. Зараз вона ще раз дасть слово Уляні й тепер уже виконає свою обіцянку, інакше не матиме спокою.

– Улечко, – продовжила Вероніка, – я докладу всіх зусиль, щоб знайти твоїх дітей. Я попрошу в них вибачення й розповім, якою була їхня мама. Я обіцяю тобі.

Вероніка поставила вінок на могилу, торкнулася губами портрета Улі, ще раз подивилася на нього. Здавалося, очі Улі дивилися вже не з докором, а просто із сумом.

У подруг був іще час, і вони пішли провідати тітку Тоню, яку тепер доглядала мама Кіри. Старенька майже зовсім осліпла, але сказала: «Не дам лікарям в очах колупатися», – коли тітка Валя запропонувала їй прооперуватися.

– Це я, Кіра, – сказала жінка, переступивши поріг. – А зі мною Вероніка. Пам’ятаєте таку?

– Думаєш, якщо катаракта з’їла мені очі, то й мізки зжувала? – хрипло відгукнулася старенька.

– Ви, як завжди, любите побурчати! – засміялася Кіра. – Зараз я вам натоплю в хаті, буде тепло. Що тут у вас у холодильнику?

Поки Кіра займалася грубкою, Вероніка протерла пил, витрусила килимки, вимила підлогу. Подруги поснідали разом зі старенькою і вже зібралися йти.

– Не сумуйте, – сказала Кіра, поставивши в підвісну шафку останню вимиту тарілку. – Після обіду до вас зайде мама.

– От і добре, – кивнула старенька, – а я поки кіно подивлюся. – Тітка Тоня навпомацки знайшла пульт телевізора, натиснула кнопку. – У сліпих є своя перевага. Знаєте яка?

– І яка ж? – запитала Кіра вже біля порога.

– Можна телевізор дивитися, сидячи впритул до нього – очі боліти не будуть, і зір не зіпсується.

– А ви молодець, – сказала Вероніка, мимоволі подумавши про те, що тітка Тоня набагато старша за її маму, ще жива, непогано виглядає й навіть жартує. – Так тримати.

– Ага, – буркнула тітка Тоня, вслухаючись у звуки телесеріалу, який транслювали по телебаченню.

– Ходімо, – шепнула Кіра, – вона вже вся в серіалі.

Раптом старенька різко обернулася, подивилася безбарвними очима на Вероніку.

– Улю, – сказала вона виразно, – прости мене, дурепу стару.

Вероніка остовпіла. Їй стало моторошно, бо старенька перевела погляд із неї в кут кімнати і знову повторила:

– Улю, Улечко…

Вероніка обернулася, але там нікого не було. Старенька протягнула руку вперед, підвелася й повільно пішла. Вероніка настільки злякалася, що на голові заворушилося волосся. Вона зі страхом дивилася в кут, куди вказував сухий жовтий палець старенької, немов там справді стояла Уля.

– Ходімо, – Кіра потягла Вероніку за руку, – не зважай. Іноді в неї трапляється помутніння розуму.

Вероніка швидко вискочила на вулицю, на всі груди вдихнула свіже повітря так, що запаморочилося в голові. «Лікар називається, – подумала вона, – злякалася недоумкуватої старенької».

– Не йди, Улю! – донісся до неї несамовитий крик із дому. – Пробач мені!

– Та не звертай ти уваги, – всміхнулася Кіра. – Я впевнена, що старенька вже спокійно дивиться чи, точніше, слухає свій серіал.

Кіра зазирнула у віконце.

– Точно! Уже спокійненько сидить у кріслі!

Вероніка їхала з Кірою додому, а у вухах іще довго відлунював страшний крик тітки Тоні. Чому вона переплутала її з Уляною? Може, справді побачила те, що не бачать зрячі? А ще Вероніці потрібно було повертатися додому, туди, де її родина. Там син і чоловік. Вони її чекають і люблять, а їй треба буде навчитися жити з брехнею в душі. Або треба просто не думати про це…

Вероніка не помітила, як заснула. Їй снилися теплі й чуйні руки Захара, які, наче пальці музиканта, торкалися незайманих струн чи то її тіла, чи то самої душі.

Розділ 24

Захар Єфремович кивнув охоронцеві, який послужливо зачинив ворота за «лексусом», що заїхав у двір. Чоловік швидко вийшов із салону, кинув погляд на вікна свого особняка. У будинку були темні вікна. Який сьогодні день? П’ятниця, субота чи неділя? Якщо в будинку темно, значить, його домогосподарка Аліна вихідна, отже, сьогодні якийсь із цих днів.

– Дожився, – майнула в Захара Єфремовича думка, – цілий день крутишся серед маси людей, а прийдеш додому, нема в кого спитати, який день тижня.

Захар Єфремович увійшов у дім, увімкнув світло майже в усіх кімнатах. Не те що боявся темряви, він її просто не переносив. Удень йому хотілося швидше позбутися товариства, шуму, метушні, турбот – усього відразу – і швидше зануритися в тишу, сховатися за високим парканом, потрапити в стіни рідного будинку і вже спокійно прийняти душ і розслабитися. Та щойно він приїжджав додому, його починало щось пригнічувати. І це щось мало назву «самотність».

Він не любив її. Він ненавидів слово «самотність», але воно було з ним постійно. Він чув його холодний подих навіть тоді, коли в цьому будинку жила Світлана, і коли жили інші жінки до неї. За невимогливими, необтяженими відносинами, серед ілюзії благополучних стосунків була його самотність.

Захар Єфремович не став порушувати свої традиції й довго стояв під душем, кректав, сопів та охав від насолоди. Монотонний шум води його заспокоював, а теплі струмки, які приємно ковзали згори вниз, мили не тільки тіло вони змивали весь той негатив, що обліпив його за минулий день. Захар Єфремович розтер тіло після миття, огорнув його м’яким махровим халатом. Щоб кроки не відлунювали в голові, ввімкнув телевізор, тоді влігся на дивані перед каміном.

У будинку чисто, ніде ні порошинки – постаралася Аліна. Скільки вона в нього вже працює? Десять, ні, десь років п’ятнадцять. Прийшла до нього зовсім молоденькою дівчиною, заляканою й нещасною. Він пожалів її взяв на роботу і ніколи не пошкодував про це. Аліна була невисокого зросту, тиха, безшумна, непомітна настільки, що незабаром він перестав її помічати взагалі. У Захара Єфремовича бувало багато гостей, він жив із різними жінками, незмінною залишалася тільки Аліна. Вона сумлінно виконувала всю хатню роботу чотири дні на тиждень, ні про що не просила, не питала, нікуди не пхала свого носа, прекрасно знала його звички й вимоги і все виконувала. Ось і зараз у будинку ідеальний порядок. Захар Єфремович підвівся, пішов на кухню, відкрив холодильник. Там було повно продуктів. Аліна не забула охолодити коньяк і купити банани. Усе так, як і належить.

Захар Єфремович пройшовся по кімнатах, провів пальцем по бронзових статуетках на каміні, по підвіконнях, навіть став навкарачки й засунув руку під ліжко. Там теж ідеальна чистота. Але не було відчуття задоволення своїм будинком. Він знову приліг на диван з Італії, який недавно придбав за карколомну ціну тільки тому, що той йому відразу сподобався. Захар Єфремович залишився задоволений покупкою, але сьогодні улюблений диван здався незручним і досить-таки жорстким. І взагалі в будинку було чисто, але чогось не вистачало. Чого саме – він ніяк не міг збагнути, і дискомфорт не полишав його.

У цьому будинку він жив не з однією жінкою. Кожна з них, переселившись сюди, першочергово бралася переставляти меблі на нове місце або ж купувати нові. Іноді робилися ремонти, дизайн кімнат змінювався настільки, що будинок ставав невпізнанним. Кожна жінка щось тут міняла, щоб наступна змінила все на свій смак. І зараз усе ніби було: зимовий і літній басейни, більярдний та тренажерний зали, вітальня з каміном та улюбленим диваном, на стінах – дорогі картини, золоті й бронзові статуетки і ще купа всіляких дрібниць. «Повний фарш», як сказала б його колишня подруга Світлана. Та чого тут таки не вистачає?

Захар Єфремович якийсь час перебував у прострації, поки його не осінила думка. Вона була несподіваною, як грім серед сонячного безхмарного літнього дня: ці стіни не були зігріті простим людським теплом, любов’ю й дитячими голосами. Весь будинок був просочений тваринним сексом, криками жінок від бурхливих оргазмів і бажанням мати побільше грошей. У ньому ніколи не горів вогонь кохання, який зігрів би стіни краще за цей камін. Від таких думок неприємно защеміло в грудях. Тільки зараз одному собі він міг признатися, що був маріонеткою в руках красивих, але жадібних жінок, які, цілком можливо, і стогнали в ліжку не від задоволення, а від передчуття, що отримають від нього кругленьку суму або відпочинок на островах. Як вони називали його позаочі? «Грошовий мішок»? Чи «товстий гаманець»? Захар Єфремович нервово розсміявся. Можливо, у нього є роги? Треба підійти до дзеркала й уважно себе роздивитися!

Коли істеричний сміх минувся, Захар Єфремович згадав про Вероніку. Це зустріч із нею перевернула все в його житті. Було відчуття, що він досі ходив в одязі навиворіт, усі бачили це й мовчали, а тепер вдягнувся правильно. Вероніка змогла зберегти свою чистоту, свіжість і щирість. Вона зовсім не схожа на інших його жінок. І нехай вона одягнена в дешевий турецький одяг, але він побачив блиск у її очах, який був не від вигляду зелених купюр, а від зустрічі з ним. Вона така добра й наївна, як дитина, хоча й працює лікарем. Здавалося, роки мало її торкнулися й вона залишилася тією самою синьоокою дівчинкою, яку він колись зустрів у селі. Тоді він був молодий і дурний, але тепер… Тепер він не віддасть її нікому. Ну і що з того, що вона заміжня? Щасливі жінки не зраджують своїм чоловікам. Вона довірилася йому, потягнулася назустріч, і він не має права вдруге не виправдати її надій. Потрібно зробити все, щоб вони були разом. Вероніка – саме та жінка, яка йому потрібна. У ній чудово поєднуються краса, лагідність і доброта. Вона знає, що таке справжнє почуття, перевірене часом. Стільки років пролетіло, а вона не забула його, значить, почуття ще не згасли. Він зможе її любити, не буде пропадати ночами у своєму клубі, а поспішатиме додому, до неї. Вероніка зігріє теплом своєї любові і його серце, і стіни цього будинку. А ще… Ще вона стане матір’ю його дітей. Вона буде гарною матір’ю, і в будинку (нарешті!) буде шумно від дитячого крику…

Захару Єфремовичу від збудження стало спекотно, у роті пересохло. Він майже побіг до холодильника, де в склянці був приготований для нього Аліною свіжий апельсиновий сік. Він залпом випив холодний напій, віддихався, кинув погляд на настінний годинник. Було за північ, а він забув подзвонити Олександру Івановичу.

– Вибач, друже, – сказав Захар Єфремович, набравши потрібний номер. – Спиш?

– Якщо говорю з тобою, то вже ні, – відповів сонний голос у трубці.

– Пробач, друже, що так пізно…

– Кажи, що сталося.

– Хотів дізнатися, як там мої підопічні.

– Через це ти мене розбудив?

– Я просто загубився в часі, – пожартував Захар Єфремович. У нього був гарний настрій, і щоб день закінчився на мажорній ноті, він просто зобов’язаний був поговорити з Олександром Івановичем. – Як вони?

– Дівчисько йде на поправку, її скоро випишуть.

– Потрібні ще гроші?

– Поки що ні. А ось у хлопця проблем більше. Днями йому зроблять другу операцію.

– Я ж оплатив той колінний протез чи як його там…

– Йому знадобиться тривалий час для реабілітації, – продовжив Олександр Іванович, – якийсь час він повинен буде ходити на милицях.

– Я куплю йому найсучасніші гарні милиці!

– Не в цьому річ. Він працював на будівництві плиточником, тепер у нього нога не буде повністю згинатися. Не знаю, чи зможе він повернутися на свою роботу.

– Іншої спеціальності в нього немає?

– Звідки? Він із дитбудинку, без роду й племені.

– Я щось придумаю, – тихо сказав Захар Єфремович чи то собі, чи то другу. – Менти нічого не пронюхали?

– У лікарні – ні. Постраждалі не змогли назвати не те що модель автівки, навіть колір не розгледіли. А твоя тачка не наслідила?

– Та начебто ні. Петрович її відремонтував якісно й швидко.

– Не здасть він тебе?

– Не мав би. Адже він торгує моїм товаром не перший рік. Сам знаєш, що на його СТО обслуговуються мало не всі таксисти міста, а вони – найкращі покупці.

– От вони якраз і можуть щось пронюхати. Цей контингент може першим здати, багато з них працюють інформаторами.

– Стукачі, значить? Ні, все нормально. Коли я приїхав до Петровича, там нікого не було. Ми загнали машину в порожній бокс, я пройшов пішки квартал, зловив таксі й повернувся в клуб. Думаю, що п’яне товариство не помітило моєї відсутності.

– Так, – посміхнувся Олександр Іванович, – вони, як і ти, загубилися в часі.

Розділ 25

Вероніка поспішала до Неллі Сергіївни, щоб зробити їй уколи. Місяць тому вона познайомилася з цією старенькою, коли прийшла до неї на виклик. Увійшовши вперше до однокімнатної квартири на третьому поверсі типової «хрущовки», вона подумала, що старенька зібралася робити ремонт. Уздовж усіх стін рівними рядами однаковими горбками тягнувся рядок сміття, немов зі стін здерли шар штукатурки. І тільки потім Вероніка помітила такі самі горбки під старенькою шафою для одягу, під столом і старим ліжком на скрипучій панцирній сітці. З тактовності вона не стала ні про що питати. Неллі Сергіївна попросила робити їй уколи і крапельниці вдома за окрему плату, Вероніка погодилася – це був її підробіток. Поставивши крапельницю, Вероніка хотіла взяти стілець, щоб посидіти біля ліжка хворої, але не змогла відірвати його від підлоги, наче той був приклеєний. Вероніка присіла і тільки тоді зрозуміла, у чому річ. Усі дивні горбки виявилися спресованим багаторічним шаром пилу. Судячи з того, що ніжки стільця просто вросли в пил, Вероніка з жахом припустила, скільки років цей стілець не зрушувався з місця. Тоді вона сіла на край ліжка й пильно розглянула стареньку. З лікарняної картки Вероніка знала, що в Неллі Сергіївни рак шлунка й вона доживає свій вік. Старенькій було сімдесят два роки, але за зовнішнім виглядом неможливо було визначити її літа. Хвороба перетворила жінку на жовту висохлу мумію, залишивши життя тліти у кволому тілі.

– У вас гарне й незвичайне ім’я, – сказала Вероніка, щоб почати розмову. Вона розуміла, що в цієї літньої жінки не все було райдужно, якщо вона не прибирала у квартирі багато років. Неллі Сергіївна виявилася балакучою й легко пішла на контакт.

– Не знаю, чому мати дала мені таке рідкісне ім’я, але всі кажуть, що воно незвичайне. І знаєте, мене ніхто не називав Нелею, усі так і говорили «Неллі».

– А члени вашої сім’ї як вас звуть?

– Сім’ї? – жінка слабко всміхнулася. – Колись у мене була родина. Мені здається, це було так давно, і водночас пам’ятаю все, немов учора виходила заміж.

Неллі Сергіївна всміхнулася кутиками рота, від чого її загострене підборіддя ще більше видалося вперед. Вероніка не квапила жінку, вона дбайливо поправила краєчок ковдри, витримавши при цьому паузу.

– Я вийшла заміж, коли мені було двадцять вісім, – продовжила старенька. – Працювала на панчішній фабриці, де було багато дівчат, але й хлопців вистачало. Ви не думайте, що я завжди була такою «таранею».

– А я й не думаю. У вас і зараз таке пишне волосся…

– Єврейка я, – всміхнулася Неллі Сергіївна, – от і кучеряве волосся. Та й усе інше було при мені, тому женихів було достатньо. Подружки виходили заміж, а я все сохла за нашим начальником цеху.

– Не звертав на вас уваги?

– Це я вдавала, що його не помічаю. Уся причина була в тому, що він був одружений. Не приховую (та й навіщо зараз про це замовчувати?), бажала в душі, щоб не склалося в них із дружиною, щоб вони розлучилися. Знаєте, – майже прошепотіла старенька, – я навіть Бога молила, щоб вони розійшлися! Хіба тоді я думала, що це гріх? Всевишній почув молитви, вони розбіглися, і вже через рік він був моїм.

– І ви були щасливі? – запитала Вероніка, помінявши крапельницю.

– На чужому щасті своє не побудуєш. Знала, що є така приказка, але завжди здається, що погане тебе не торкнеться, горе обійде стороною, а народна мудрість не для тебе…

Вероніка не знайшла, що сказати, поправила лейкопластир на худенькій, тонкій, немов дитячій руці.

– Я була вже в такому віці, що хотілося мати дитину, але не вагітніла. Минали роки, ми обстежувалися, але нічого не виходило. Народити стало моєю нав’язливою метою. Мені снилося немовля щоночі, шафа була заповнена пелюшками та дитячим одягом, у гаражі вже стояли зачохлені дитяче ліжечко й візочок, а воно не з’являлося на світ. І тоді я стала просити в Бога прощення і, знаєте, випросила! Тоді мені здавалося, що він мені пробачив, влаштувавши таке випробування, але я не знала, що найстрашніше чекало попереду…

– Ви не втомилися?

– Від чого? Від лежання в ліжку?

– І хто ж у вас народився? – запитала Вероніка підбадьорливо.

– Мені було тридцять вісім років, коли на світ з’явилася донечка Лариса. Мені здавалося, що щасливішого за мене немає нікого у світі! Усю свою любов, що накопичилася за роки очікування, я віддавала донечці. Кажуть, що материнська любов сліпа, і це правда. Напевно, моя мати ображалася, що я приділяла їй мало уваги, я навіть не помічала, що чоловік почав допізна затримуватися вечорами й часто приходив додому, хильнувши чарчину. Але я ні про що не шкодую. Єдиною квіткою в моєму житті стала Лариса…

Жінка замовкла. У її погаслих очах з’явилася іскорка життя, живий блиск. Вероніці не хотіло переривати розповідь цієї жінки, якій було просто необхідно вилити комусь душу. Лікарка вимкнула систему й глянула на годинник. Її вже чекав наступний хворий, і вона поспішала.

– Завтра я буду у вас у цей же час, – сказала вона Неллі Сергіївні, – тоді продовжимо нашу бесіду. Добре?

Жінка кивнула. В її очах блищали сльози.

– Може, вам треба щось купити? Мені не важко, – запитала Вероніка вже біля порога.

– Якщо можна, то купіть мені булочку й пакет молока. Я вам дам гроші.

– Не треба. Потім віддасте.

Вероніка не забула купити пацієнтці продукти, але потім зайшла по дорозі в магазинчик побутової хімії і взяла ще й мийний засіб. Навряд чи він був у Неллі Сергіївни, а вона вирішила помити в її квартирі підлогу.

Літня жінка зраділа Вероніці, як давній знайомій. «Напевно, їй дуже самотньо», – з жалем подумала Вероніка.

Старенька лежала під крапельницею, і Вероніка бачила, як тій кортить продовжити вчорашню розмову.

– Ви були щасливі тоді? – запитала Вероніка, немов їхня бесіда перервалася не вчора, а щойно.

– П’ятнадцять років я прожила, як у раю! Я водила доньку на всі дитячі заходи, у різні гуртки, возила влітку на море і в гори. Звичайно, я була дуже щаслива. Мені здавалося, що ніщо не може затьмарити наше життя…

По запалих щоках старенької скотилася сльоза, побігла струмочком по борозенці зморшки й завмерла прозорою крапелькою роси в кутику безбарвних губ.

– Не звертайте уваги, – сказала Неллі Сергіївна й вільною рукою змахнула сльозу. – Думала, що за стільки років я виплакала всі сльози, аж ні, ще ллються… Та це не я плачу, а моя душа… Ларисочці йшов шістнадцятий рік, коли в неї виявили невиліковне захворювання серця. Місцеві лікарі сказали, що вона безнадійна.

– Так і сказали?!

– Так. Але хіба я могла з цим змиритися?! Я була на прийомі в самого міністра охорони здоров’я, оббила пороги всіх клінік і міністерств, не було медичного закладу, де б я не побувала. Якби знала, де дорога на небо, то й у приймальню Всевишнього прийшла б! І знаєте, Вероніко, я добилася того, що один зі столичних світил медицини погодився прооперувати мою доньку!

– Ви – справжня мати.

– А як могло бути інакше? Статус матері не передбачає вихідних, відпусток, тихих ночей і спокою.

– Дівчинку оперували?

– Був уже призначений день операції, але Лариса не дожила до нього два тижні. Вона померла в мене на руках, а разом із нею померла моя душа. Прийнято вважати, що людське тіло вмирає і його покидає душа, а я знаю, що може бути навпаки: моє тіло ще живе, а душа… Вона померла в той день, коли померла моя донька… Ось бачите, я не плачу. Стільки років я не могла вимовити слова «померла донька», а ось тепер змогла. Напевно, скоро мене чекає зустріч із нею, і від цього вже не так боляче. Та й фізичний біль я перестала відчувати, напевно, тому, що душа болить завжди сильніше за тіло. Коли в мене виявили онкологію, то лікар запитав у мене: «Ви дуже потерпаєте від болю?» Я відповіла йому, що взагалі його не відчуваю, а він мені не повірив.

– А чоловік? Ваша мати? Вони були поруч із вами у важку хвилину? – запитала Вероніка й пошкодувала: а що, як раптом це болюче місце?

– Після… Після трагедії чоловік запив, а потім і пішов із дому до іншої жінки. Утім, тоді мені було все одно, де він і з ким. Зі смертю душі померли всі почуття до цієї людини, ніби й не було її в моєму житті.

– А мама?

– Мати померла через півроку після Лариси. Я залишилася одна, зовсім одна у великому світі з мертвою душею. Я не могла жити в тій квартирі, і незабаром мені запропонували обмін нашої двокімнатної на однокімнатну. Я погодилася. Тоді мені здавалося, що на новому місці легше буде впоратися, але нічого не змінилося. Ні-чо-го!

– І скільки років ви живете в цій квартирі?

– Майже вісімнадцять років. Знаєте, думка покінчити із собою з’явилася в той день, коли не стало Лариси, вона досі часто приходить, але я ніколи не зроблю цього.

– І правильно! Кожен із нас повинен прожити стільки, скільки йому відведено.

– Не тому, що легкодуха чи хотілося жити, – продовжила жінка, пропустивши зауваження Вероніки повз вуха. – Тільки через те, що на тому світі не зможу бути поруч із донькою. Моя кровиночка, без сумніву, зараз у раю, а хто пустить туди самогубцю? Але я знайшла вихід! І знаєте який?

– Який же? – запитала Вероніка, звільнивши воскову руку старенької від голки.

– Я щодня просила Бога, щоб дав здоров’я якій-небудь хворій дівчинці, пославши мені її невиліковне захворювання. Він, – жінка вказала кістлявим тонким пальцем угору, – почув мої молитви. Тепер я тішуся, що одна мати на землі не втратить свою доньку, а я незабаром зустрінуся зі своєю Ларисою.

Вероніка не стала сперечатися.

– Неллі Сергіївно, ви не будете проти, якщо я помию підлогу?

– Що ви?! Не треба! Я сама збиралася це зробити.

– Мені не важко! Я вже й мийний засіб прихопила. Ви полежіть, не вставайте, щоб голова не закрутилася, а я швиденько впораюсь. І не заперечуйте лікарю, хвора!

Вероніка насилу набрала відро води у ванній. Кран був старий, і вода текла жалюгідною тоненькою цівкою. Вона додала у воду мийний засіб, під ванною знайшла якусь ганчірку і, намочивши її у воді, заходилася мити підлогу. Виявилося, що зробити це було не так уже й просто. Товсті горбки пилу спресувалися й не піддавалися навіть після того, як вона намочила невелику ділянку. Вероніка взяла кухонний ніж і почала зішкрібати розмоклий бруд, але шар порохняви виявився занадто товстим. Щоб його розмочити до дерев’яних дощок підлоги, потрібно багато часу, а його у Вероніки не було. Тоді вона спробувала піддіти ножем не розмочений водою пил. Він почав відставати від підлоги, немов товстий волохатий килим. Такого Вероніка ще не бачила! Вона згорнула «килим» у рулон по всій квартирі, звільнивши ніжки стільця.

«Скільки ж років не милася підлога?» – спитала себе Вероніка, усе прибравши. Звичайно, долівка була не ідеально чиста, залишилися чорні смуги, які можна буде потім очистити щіткою й мийними засобами, але це вона зробить іншим разом. Вероніка знайшла в комірчині два поліпропіленові мішки, склала туди всю утрамбовану пилюку.

– Завтра в мене не буде часу продовжити прибирання, – сказала Вероніка, кинувши в мішок гумові рукавички, – але післязавтра ми надолужимо.

– Спасибі вам! – сказала жінка тремтячим голосом. – Ви просто не можете собі уявити, як я вам вдячна! Скільки я винна за прибирання?

– Тільки за крапельниці, – сказала Вероніка, забравши зі столу приготовані заздалегідь гроші.

– Я вас не втомила своїми розповідями?

– Що ви?! Мені час, – сказала Вероніка і, попрощавшись із Неллі Сергіївною, потягла важезні мішки до сміттєвих баків.

Дорогою додому Вероніка думала про нещасну жінку. Вона навіть уявити не могла, як було тяжко Неллі Сергіївні, коли вона в одну мить втратила всіх близьких людей. Звичайно, їй потрібно було б звернутися до психіатра за допомогою, тоді б вона не впала в депресію. І все-таки скільки часу не милася підлога? І як усе це витримали легені старенької?..

– Ти де так затрималася? – запитав Вероніку Назар. – Ти повинна була повернутися додому годину тому.

Вероніка могла б послатися на велику кількість викликів до хворих, оскільки перші весняні відлиги, що чергувалися з морозами, завжди збільшують застудні захворювання, але зараз вона не могла брехати. Досить із неї однієї великої брехні. При згадці про зраду її кинуло в жар.

– Так де ти затрималася? – повторив своє запитання Назар.

– Робила крапельницю одній старенькій, а в неї підлога була дуже брудна, – почала Вероніка, але Назар її зупинив.

– Ти найнялася до неї прибиральницею?! – пролунало цинічно й образливо.

– Назаре, у цієї жінки така трагічна доля…

– Що ти, як мати Тереза, вхопилася за швабру? – продовжив Назар.

Вероніка подивилася на чоловіка. На його обличчі грала глузлива посмішка. У неї відразу відпало бажання розповідати про Неллі Сергіївну, наче це могло образити не Вероніку, а нещасну самотню жінку.

– Ти не хочеш мене слухати, тож я не буду нічого говорити, – сказала Вероніка, прямуючи на кухню.

– Стривай! – Назар затримав її за руку. – Ти більше не будеш мити підлоги своїм пацієнткам! – Було сказано звичним тоном, який не приймає заперечення. – Ти мене зрозуміла?!