Текст книги "Помилка"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ 29

Перший гарячковий запал у Захара Єфремовича після зустрічі з Веронікою охолов уже через день. Чоловік так закрутився на роботі, що приходив додому втомлений і спустошений. До того ж треба було отримати в Олександра Івановича, як вони між собою називали, «товар» і передати Сені для виготовлення наркотиків, а в цей час у медсанчастині міста була перевірка зі столиці. Захар Єфремович був на межі, нервував страшенно і не менше від Олександра Івановича. Якщо виявиться джерело витоку «товару», то весь їхній бізнес полетить до біса.

Іноді Захара Єфремовича мучили сумніви. А що, як потягнуть за ниточку, а вона приведе до нього? Чи не здасть його Олександр Іванович? Ніби не повинен. Вони давно вирішили: якщо хтось із них попадеться, інший мусить залишитися на волі, щоб і забезпечувати захист, і накопичити гроші на майбутнє. Напевно, зв’язки в прокуратурі та інших органах, причетних до їхньої «годівниці», зіграли свою роль. Перевірка була жорстка, але закінчилася благополучно. І тільки тоді, коли високопоставлені столичні гості після пригощання в клубі «Венера», п’яні, як чіп, були відправлені додому, Захар Єфремович зітхнув із полегшенням. Пронесло! Тепер треба буде отримати «товар» і напружити Сеню, щоб не було збоїв у роботі. Але передусім друзі поїхали в будинок Захара Єфремовича. Потрібно було відійти від метушні та заспокоїтися.

Після сауни друзі сіли перед каміном і змогли повністю розслабитися за чаркою коньяку. Якийсь час вони мовчки спостерігали за танцем полум’я в каміні. Сухі поліна приємно й неголосно потріскували, коли їх облизував своїм язиком ненаситний вогонь.

– А ти знаєш, – Олександр Іванович першим порушив мовчанку, – я вперше допустив у голову думку про те, що час покінчити з цим нашим бізнесом, поки ми не погоріли.

– Злякався? Чи згадав про клятву Гіппократа? – з легкою насмішкою запитав Захар Єфремович.

– Уяви собі, що вперше стало лячно.

– І яке ти прийняв рішення?

– Я вирішив, – Олександр Іванович зробив маленький ковток і відчув, як приємне тепло поступово заповнює його зсередини, – що влада грошей сильніша за будь-яку клятву.

Захар Єфремович засміявся.

– А я й не сумнівався, що ти приблизно так відповіси, – сказав він.

– А що робити? Доводиться крутитися. То одне треба, то інше. Так уже людина влаштована, завжди їй чогось не вистачає.

– Ще пару років, і будемо закруглятися, – сказав Захар Єфремович. – Треба вміти вчасно зупинитися.

– А потім що? Зуби на полицю покладемо? – посміхнувся Олександр Іванович.

– Накупимо нерухомості, будемо здавати в оренду.

– І жити на ті копійки? Ні, не вийде в нас так. Хтось звик їсти вранці вівсянку, і його це цілком влаштовує. А чому? – міркував Олександр Іванович. – Тому, що він не бачив іншої їжі. А хто звик їсти чорну ікру, той не захоче вівсянки. Чи не так?

– Ти маєш рацію. Ми з тобою обов’язково що-небудь придумаємо. Це буде потім, а зараз треба ще трохи назбирати грошей. Згоден?

Олександр Іванович кивнув.

– І все одно рано чи пізно приходить час, коли хочеться спокійно пожити, спати і не думати, що наступну ніч можеш провести вже на нарах.

– Давай не будемо про це, – попросив Захар Єфремович. – Ти мені краще скажи, як мої підопічні? Досить того, що я сплачую?

– Цілком! Я тебе не розумію. Чому ти так ними опікуєшся? Оплатив лікування, і досить. А то там і апельсинчики, і халатики, і навіть кімнатні капці.

– Напевно, щоб совість свою заспокоїти.

– Нехай вона в тебе спить спокійно, – посміхнувся повеселілий від випитого Олександр Іванович, – з потерпілих порошинки здувають. Задоволений?

– Спасибі тобі.

– Це вони тобі повинні ноги й руки цілувати.

– За те, що я їх покалічив?

– Та про дівчисько не турбуйся, там усе нормально. А хлопець – я вже тобі говорив – залишиться калікою. Але ти не переживай, вони з дитбудинку, тому живучі. Знайде собі легшу роботу, і все.

– Ти мені повідомиш, коли їх будуть виписувати?

– Хочеш зустрітися?! Не роби дурниць. Раптом вони тебе впізнають?

– Усе буде нормально, – всміхнувся Захар Єфремович і налив іще коньяку в маленькі чарки. – Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що зустрів Вероніку?

– А-а-а! Ту, із села, – протягнув Олександр Іванович. – Село пам’ятаю, а її саму – ні. Ти тоді півсела дівок перепсував, – розсміявся він, – хіба всіх пригадаєш?!

– Вона працює десь дільничним лікарем. Мені треба знати, де вона живе, домашній телефон і так далі.

– Не питання! Тільки навіщо тобі це треба?

– Напевно, приходить час, коли починаєш замислюватися про створення родини.

– Ха-ха-ха! – Олександр Іванович голосно розсміявся й поплескав у долоні. – Браво! Нарешті ти заговорив про родинне вогнище! А до цього ти з жінками жив просто так?

– Намагався, але все було не те.

– А от зі старіючою заміжньою лікаркою – це те, що треба?

– Не йде вона мені з голови. Засіла думка, що вона повинна бути поряд зі мною, і все! – зізнався Захар Єфремович.

– Ловлять ту, яка тікає, та, що поруч, почекає. Тобі вона потрібна тільки тому, що вона не твоя? Тебе це заїло? Спочатку подумай гарненько, навіщо вона тобі треба? Хіба мало навколо жінок, молодших за неї та самотніх?

– Мені хочеться нормальну сім’ю.

– Друже мій, – Олександр Іванович обняв його за плечі, – перш, ніж сказати «одружуся», згадай Менандра, який говорив: «Якщо хочеш прожити без смутку, не одружуйся».

– Я часто думаю про Вероніку, – не відреагувавши на зауваження друга, промовив Захар Єфремович, – і все частіше доходжу висновку, що вона саме та жінка, яка мені потрібна.

– Мені здається, ти це говорив уже не раз.

– А тепер усе більш серйозно. У ній є те, чого не було в моїх колишніх жінках, – замислено сказав Захар Єфремович.

– І все одно, – зауважив Олександр Іванович, – я б тобі порадив не поспішати. Вона заміжня. Ти хочеш зробити її своєю коханкою?

– Ні. Дружиною.

– Тоді подумай, чи варто руйнувати родину? А раптом вона зовсім не така, як тобі здалося при зустрічі? Розбити її життя заради своєї примхи? Озирнися навколо! У тебе є вибір!

– Я прислу´хаюся до твоєї поради і ще раз усе зважу. Справді, треба заспокоїтися, зняти стрес, розібратися в собі і вже потім визначитися з подальшими діями.

– Ось тепер я тебе впізнаю! Розважливий, мудрий, розумний!

– Годі базікати, – всміхнувся Захар Єфремович, – може, поплаваємо в басейні? Там чудесна водичка!

– Ходімо, бо якось я швидко захмелів, – погодився Олександр Іванович.

Розділ 30

Тимур був дуже здивований тим, як поспішно Діана залишила відділення. Тільки вчора заходила до нього в палату, весело щебетала про те, що їм випала чудова нагода відпочити, наїстися досхочу й відіспатися і що вони не будуть квапитися додому до повного одужання. А сьогодні забігла вже з речами й повідомила, що виписується.

– Тебе так несподівано й поспішно відпустили, – зауважив здивований Тимур.

– Я сама так вирішила, – зізналася Діана.

– Куди ти поспішаєш? У тебе зараз немає показів.

– Я почала набирати вагу, – сказала Діана.

– Та ти така худенька, що ще хоч п’ять кілограмів додаси, не буде помітно.

– Це тобі так здається. До того ж мої м’язи від постійного лежання ослабнуть, і всі старання й тренування зійдуть на «нуль». Ти хочеш, щоб я перетворилася на товстого лежебоку тюленя? – всміхнулася Діана, але Тимуру усмішка здалася натягнутою й неприродною.

– Ти мене не обманюєш? – він подивився їй в очі.

– У мене все гаразд, – сказала Діана, погладивши його руку. – Ти одужуй, а я краще вдома тиждень посиджу. Я буду приходити до тебе щодня, – пообіцяла вона й незабаром пішла.

«Можливо, вона має рацію, – подумав Тимур. – Удома їй буде спокійніше й комфортніше, ніж у лікарняній палаті». Він і сам був не проти повернутися додому на доліковування, але після складної операції на колінному суглобі доведеться ще якийсь час бути в лікарні під наглядом.

Тимур уже мав розмову з лікарем щодо свого майбутнього. Той не став приховувати, що Тимуру доведеться пару місяців полежати тут, потім протягом року ходити з милицями, а в кращому випадку з паличкою, щоб зменшити навантаження на коліно. І все одно він залишиться кульгавим на все життя. Але не це лякало Тимура. Зрештою, йому не ходити по подіуму, як Діані. Непокоїло те, що його коліно не буде до кінця згинатися, як раніше. Лікар сказав прямо, що він не зможе більше працювати на будівництві, треба подумати про зміну професії. Про це Тимур ще не говорив Діані. Тепер він мав вирішити, як їм жити далі, адже на нього Діана покладає великі надії. Через рік він, усупереч усім рекомендаціям лікарів, повернеться на будівництво, а ось де заробляти гроші в період реабілітації? Є над чим подумати.

Тимур спробував лягти на бік, але коліно відгукнулося сильним болем. Він глухо застогнав і ліг на спину. Його думки знову й знову кружляли навколо Діани. Це він підкинув їй думку стати моделлю, помітивши з дитинства її слабкість вбиратися й поважно походжати перед дзеркалом. Він працював на будівництві, відкладаючи гроші на навчання Діани в групі моделей. Він бачив її королівську гідність і поблажливість, коли вона потрапила до гарного наставника і вперше вийшла на подіум не як стажер, а як модель. Він пишався і був безмірно щасливий, коли через рік Діана стала супермоделлю, а незабаром – топ-моделлю. Вони разом раділи кожному її успіху. Тимур цілував обкладинку глянцевого журналу, де була Діана в розкішному вечірньому платті. Йому хотілося плакати від щастя, але не міг – він не звик плакати, адже в дитбудинку жорсткі закони і слабкість не віталася.

На випускному вечорі в дитбудинку Діана заговорила про те, що тепер можна з’їздити в село й дізнатися все про своїх батьків. Вони нічого не відали про батька, знали, що мати була незаміжня й померла в день їхнього народження. Але Тимур порадив не поспішати.

– Але чому? – здивувалася Діана. – Ми так чекали того часу, коли станемо самостійними.

– Уяви собі таку картину, – сказав тоді він. – Ми приїжджаємо голі, босі, без копійки в кишені. Напевно, у селі живуть якісь наші родичі. Що вони про нас подумають? Приїхали з простягнутою рукою? Чи приймуть нас такими? Чи захочуть визнати?

– І що ми будемо робити? – запитала Діана з наївністю скривдженої дитини.

– Спочатку ми отримаємо своє житло, щоб родичі не подумали, що ми приїхали до них просити кут. Потім здобудемо професії й заробимо свої гроші, щоб відчути незалежність. А в ідеалі було б так, щоб ти з’явилася в селі відомою моделлю, а не заляканою дівчинкою в інтернатській курточці.

– Ти, як завжди, правий, – погодилася Діана й додала: – Мені дуже хочеться замовити мамі на могилу красивий пам’ятник. Я хотіла б зробити його за індивідуальним проектом. Я про це давно мріяла, але не зізнавалася тобі.

– І як ти його собі уявляєш? Розкажи негайно! – Тимур жартівливо ущипнув Діану за плече.

– Жінка, схожа на нашу матір, сидить на траві, простягнувши руки вперед, немов захищаючи від бід своїх двох дітей, – мрійливо сказала Діана, втишивши голос.

– А ти можеш собі уявити, скільки це буде коштувати?

– Поки що ні, але я ж буду моделлю, поїду за кордон із показом, привезу багато грошиків, – засміялася Діана, а тоді серйозно додала: – Ти в мене віриш?

– Якби не вірив, то навіщо б ми стільки мріяли? Будували плани на майбутнє? Дурненька ти!

Найбільше Тимур боявся того, що Діані доведеться йти вгору кар’єрною драбиною через ліжко, але все обійшлося. Інакше бути не могло. Діана мала неординарну, незвичайну зовнішність. У неї були великі розкосі очі зеленого кольору. Саме не зеленуватого відтінку, а зелені! Тимур ніколи не бачив таких очей. На світ вона дивилася незіпсованим поглядом не дорослої жінки, а милої дівчинки-підлітка. Їй можна було не наносити грим. Навколо красивих очей – пухнасті довгі чорні вії, а брови мали форму тонкої чорної нитки, наче крила птаха в розмаху. Світле волосся вона найчастіше розпускала по плечах, і воно весело пружинило по спині, від чого і так тонка талія Діани здавалася зовсім осиною. Коли Діана укладала волосся у високу зачіску, її шия видовжувалася. Здавалося, що сама королева йде на важливу церемонію, гордо піднявши голову.

Тимур мріяв про те, щоб у Діани був хороший, добрий хлопець. На свою біду, він одного разу зайшов із роботи зі своїм колегою Геною. Той нічим не вирізнявся, але Діані сподобався, і молоді люди почали зустрічатися. Тимур був проти, вважаючи вибір сестри не гідним її. До того ж він знав Гену як любителя вечорами сидіти з пляшками пива, а іноді і з іншими дівчатами. Тимур сподівався, що в Діани рано чи пізно відкриються очі, і це сталося приблизно рік тому. Вона сама була ініціатором припинення відносин, а Гена вже наступного дня зустрічався з іншою. Після нього Діана якось замкнулася в собі й не поспішала заводити нові знайомства.

Ідея накопичити грошей, продати кімнати в гуртожитку та купити квартири в цьому місті прийшла їм обом одночасно. Порадившись, вони вирішили відкласти поїздку на батьківщину.

– Ось тоді ми приїдемо вже точно не з простягнутою рукою, – радісно сказав Тимур.

– Ми з гордістю зможемо розповісти всім, що маємо, – натхненно виголосила Діана, – і доб’ємося всього самі, своєю працею. Як ти думаєш, мама пишалася б нами? – запитала вона, уважно подивившись йому в очі.

– Як вона може нами пишатися?

– Вона все бачить звідти. А якщо ні, то я прийду на її могилу і все їй розкажу.

– Добре, – погодився Тимур. Йому не хотілося засмучувати сестру, хоча вони не раз говорили про те, що нічого не знають про свою матір. Можливо, вона була питущою або гулящою? Чи були в неї ще діти? І чому вона народила їх, будучи незаміжньою?

Зараз вони були на півдорозі до досягнення своїх цілей. Якщо продати кімнату Діани, додати їхні заощадження, то вистачає на однокімнатну квартиру в спальному районі. Звичайно, хотілося б, щоб сестра мала житло в новобудові, але потім можна буде накопичити грошей і зробити доплату при обміні.

– Чорт! – Тимур вилаявся, згадавши, що тепер нескоро повернеться на свою роботу. Добре, що до цієї аварії вони встигли зібрати потрібну суму для купівлі житла Діані. А він може поки винаймати квартиру. Хіба йому багато треба? Головне, щоб у сестри було і своє житло, і робота, і місце під сонцем…

Розділ 31

Діана увійшла в кімнату, поставила в куток пакет із речами. Ось вона і вдома. Пройшла до своєї кімнати, провела рукою по письмовому столу. На долоні залишилися сліди від пилу. Треба пройтися пилососом, протерти всю пилюку у своїй кімнаті та в Тимура. Але спочатку треба прийняти душ. У лікарні вона перебувала в палаті підвищеної комфортності, де були і телевізор, і холодильник, і мікрохвильова піч, і душова кабіна. Але там були не її шампунь і мило, а вона не звикла до чужих запахів. Лікарняний шампунь був не з дешевих, але він не підходив для її волосся. Після миття воно погано розчісувалося й не мало того блиску, до якого дівчина звикла. До того ж вона завжди користувалася бальзамами після миття голови, а в лікарні їх не було. Звичайно, вона могла б попросити і їй би принесли те, чого вона зажадала, але Діана не стала нахабніти. Тепер можна митися тим гелем, який вона вважає найкращим, натерти тіло «молочком» і висушити волосся не феном, а природним чином – розпустити його й дати просохнути.

Дівчина довго ніжилася під краплями води, вдихаючи улюблені запахи свого шампуню. Після душу вона обмоталася великим банним рушником, сполоснула за собою ванну і стала перед дзеркалом. Воно було великим і доходило до самої підлоги. Це дзеркало купив для неї Тимур, сказавши, що вона повинна бачити свою красу на повен зріст. Він дуже її любить. Як би вижила в дитячому будинку без нього? Та й після випуску не змогла б без нього зробити й кроку в самостійному житті. Він покладає на неї великі надії. Як не підвести брата? Не розчарувати його сподівання? Діана важко зітхнула, задивившись у дзеркало. Доведеться трохи попрацювати в тренажерному залі, щоб підкачати м’язи. А про зайву вагу вона сказала Тимуру, щоб пояснити свою термінову виписку з відділення.

Діана, не поспішаючи, пасмо за пасмом розчесала волосся, підпушила його руками. Вона пройшла на кухню, відкрила холодильник. Цього і слід було очікувати! Приготовлена їжа мала неприємний, тухлий запах. Діана викинула геть усе, помила каструлі. У морозильнику знайшла пачку пельменів. Вони завжди самостійно готували їжу, але пакет магазинних напівфабрикатів зазвичай лежав на «чорний день». Іноді їм доводилося затримуватися на роботі або приходили додому втомлені, тоді Тимур говорив словами з «Маски-шоу»: «Чорний день настав!» – і діставав пакет. Діані подобалося господарювати на кухні. Приємно було усвідомлювати, що на новенькій блискучій каструльці немає номера й вона належить тобі. Не треба гадати, що дадуть на вечерю, – можна приготувати те, чого хочеться їм. Вона раділа, як дитина новій іграшці, кожній купленій чашці і тарілці. Усе це було їхньою власністю, а не державною. Іноді вона говорила Тимуру:

– А давай подивимося наш посуд!

Вони йшли на кухню, і Діана, як скарби зі скрині, діставала зі столу все кухонне начиння, дбайливо витирала неіснуючий пил, захоплюючись квіточками на тарілках, мисках і чашках. Хто міг їх зрозуміти? Хіба тільки той, хто все життя не мав нічого свого, лягав спати, коли належить, їв те, що подавали в їдальні, а не те, що хочеться, носив те, що видають. Тепер усе було інакше. Зараз вони купили все необхідне для побуту, потім буде своє житло…

Діана здригнулася, коли пельмені спробували виповзти на грубку зі скипілою водою й піною. Вона зменшила вогонь, перемішала їх шумівкою.

Пельмені вона з’їла без апетиту. «Їмо зайві калорії?» – запитав би Аркадій, побачивши, що Діана їсть борошняне. Від спогаду про Аркадія в Діани закрутилося в голові, зашуміло. Вона не стала мити за собою тарілку, як це робила завжди, поставила її в мийку, пішла до своєї кімнати й сіла в крісло, закинувши волосся за його спинку. Це крісло для неї теж купив брат. Він довго бігав по всіх меблевих салонах, розшукуючи таке, щоб їй було і зручно сидіти, і можна було відкинути волосся назад для сушіння. Хороший, добрий, турботливий Тимур! Він досі не знає всієї правди!

Коли настав час відбору двох дівчат у групу, Аркадій запросив Діану до свого кабінету.

– Діано, одягни купальник, належне взуття та продемонструй мені ще раз французьку та італійську школу, – сказав він.

Діана дуже хвилювалася, адже вирішувалося її майбутнє. Може, через це вона не надала значення тому, що Аркадій вирішив влаштувати перегляд не на подіумі, а в себе в кабінеті. Вона не звернула увагу, що на низенькому скляному столику стояла відкоркована пляшка коньяку, а біля неї – дві чарки та коробка цукерок «Вечірній Київ».

Діана знайшла вільне місце й виконала всі прохання наставника.

– Непогано, – сказав він, пом’явши між пальцями свою цапину борідку. – Але…

– Що не так? – запитала розгублена Діана.

– Іди сюди. Сядь зі мною поруч.

Вона скорилася, сіла на краєчок дивана, де напівлежав Аркадій.

– Випити хочеш? – запитав він, кивнувши в бік пляшки.

– Я не п’ю.

– Правильно робиш. А я, свиня, іноді вживаю.

– Скажіть, над чим мені попрацювати, – попросила Діана, – я все виправлю.

– Ти розумієш, що зараз вирішується твоя доля? – запитав Аркадій, подивившись на Діану хтивим поглядом.

– Звичайно, – сказала вона тихо, передчуваючи недобре.

– У тебе може бути велике майбутнє, а може його й не бути!

– Я буду старатися, – пробелькотіла перелякана Діана. Якби він сказав «ні», вона б зомліла.

– Якщо будеш слухати мене й робити все так, як я тобі скажу, незабаром станеш топ-моделлю, будеш добре заробляти, їздити на покази за кордон. Я все можу!

– Я буду вас слухати, – сказала вона ледь чутно.

– От і розумниця! Люблю слухняних дівчаток! Ось побачиш, що Аркадій не кидає слів на вітер.

– Я буду вас слухати, – повторила Діана.

– Тоді роздягнися й підійди до мене, – сказав Аркадій…

Діана намагалася не згадувати той день, коли втратила цноту в кабінеті свого вчителя. Вона не розповіла про це Тимуру, просто не могла – і все! Він вірив у неї, у її здібності, він навіть не міг уявити, що відчувала вона, віддавши себе в брудні руки Аркадія.

Варто віддати належне, той дотримав слова і взяв Діану у свою групу. Після цього він іще кілька разів спав із нею, але в основному його цікавили не дівчата, а чоловіки, і це радувало Діану. Потім вона почала зустрічатися з Геною. Коли вони переспали вперше, Гена був добре напідпитку й не зрозумів, що Діана вже втратила цноту. Усе було добре до того дня, як Аркадій запросив Діану в кабінет після демонстрації нової колекції рік тому.

– Від тебе зараз залежить і моє майбутнє, і нашої групи, – сказав їй Аркадій. Він нервово ходив із кутка в куток, натикаючись на меблі.

– Що я маю зробити цього разу? – запитала Діана.

– Один високопосадовець… Це високопоставлена людина, – почав плутано Аркадій. – Він був присутній зі своєю дружиною на показі… Я не знаю, чому він зупинив вибір саме на тобі, – розвів руками Аркадій. Він потріпав борідку і знову задріботів по вузькому проходу кабінету. – Діано, повір мені, я пропонував йому інших дівчат, які не проти за гроші розважитися самі і його розважити, але він…

– Що він?

– Він нікого не хоче! Він хоче тільки тебе!

– Ні! – сказала Діана категорично. – Про це не може бути мови.

– Ми всі пропали! – Аркадій театрально почав заламувати руки.

– Досить ламати комедію! – Діана намірилася піти. Тоді Аркадій наобіцяв їй, що всі пристойні покази і зйомки будуть її, що з таким проханням він звертається вперше і востаннє.

– Добре, – сказала Діана, – але ти повинен виконати свої обіцянки.

Іван Іванович повіз тоді Діану в сауну. Там були його колеги чи друзі. Усі напилися, але найбільше Іван Іванович. Діана мужньо терпіла і всміхалася, коли товсті пальці старого кнура безсоромно обмацували її тіло, коли він навалився всією своєю свинячою тушею на неї. Щоб усе це пережити, вона думала про брата. Він ніколи не дізнається про її приниження, зате перед нею відкриються нові можливості.

«Аркадій раз дотримав свого слова, дотримає й тепер», – заспокоювала вона себе, коли над нею кректав і сопів Іван Іванович. Діана з полегшенням зітхнула, коли товстун відвалився набік і відразу захропів. Вона вдяглася й пішла шукати вихід. Залишалося викликати таксі, швидко виїхати звідси й забути про цей день. Але вхідні двері виявилися замкнені. Діана пішла пошукати кого-небудь, щоб вийти з цього кубла.

Їх було четверо. Вони були п’яні й голі. Чоловіки затягли її в кімнату, не зважаючи ні на крики, ні на благання відпустити додому. Вони, як звірі, сміючись, здерли з неї одяг і ґвалтували по черзі. Діана кричала від болю, а вони вливали їй у відкритий рот спиртне і знову ґвалтували. Здавалося, що цей кошмар продовжувався вічність. Зрештою вона вибилася із сил. Прийшли байдужість і отупіння. Вона перестала відчувати біль і чинити опір. Вранці її в одному банному халаті привезли до Аркадія. Він заніс її на руках до свого кабінету, поклав на диван, прикрив ковдрою.

– Тварюки! Бидло! Нелюди! – обурювався він, побачивши Діану в такому стані.

Два дні він доглядав за Діаною, приводячи її до тями, і просив пробачення. На третій день Діана зрозуміла, що повинна зробити все, аби брат нічого не довідався. Він ніколи не дізнається про її ганьбу. Нехай думає й далі, що вона сама домоглася успіху. Тільки треба було сходити до лікаря на перевірку – сильно боліло внизу живота. Благо, що є приватні клініки, де не потрібно пред’являти паспорт і називати прізвище й місце проживання. Лікар призначив їй лікування й порадив здати аналізи на перевірку.

– Раптом ґвалтівники занесли вам якусь заразу, – сказав він і підказав звернутися із заявою до міліції.

– Я нікуди не піду, – сказала Діана, – але обстежуся.

Тоді вона дізналася, що лікар мав рацію – її заразили. Вона розуміла, що треба лікуватися, але відклала це на потім. Вони з Тимуром куплять квартири після турне до Франції на показ нової зимової колекції. Можливо, її запросять на роботу в іншу групу, а якщо ні, то вона візьме відпустку й піде на лікування. Головне – протриматися до показу, тим більше, є надія, що вона стане брендовим обличчям однієї відомої торгової марки…

Задзвонив телефон, вирвавши Діану з пелени спогадів. Дзвонили з агентства нерухомості, запропонували подивитися квартиру. За нею заїхала жінка на «опелі», і вони поїхали на огляд. Квартира Діані сподобалася. Вона знаходилася на третьому поверсі п’ятиповерхового будинку. Звичайно, потрібно було зробити косметичний ремонт, але дівчину влаштувала і квадратура кімнати, і просторий квадратний коридор, і немаленька кухня, і лоджія на всю довжину кімнати. Найголовніше, що квартира була виставлена на терміновий продаж за стерпною ціною. Діана не сумнівалася, що кімнату в гуртожитку вони продадуть швидко, щоб вистачило грошей на покупку квартири.

– Мені все сподобалося, – сказала Діана агенту, – але остаточне рішення я вам скажу завтра вранці.

– Добре, – погодилася жінка, – у разі позитивної відповіді вам доведеться залишити завдаток.

Повернувшись додому, Діана подзвонила Тимуру.

– Не хочу купувати квартиру без тебе, – сказала вона братові.

– Тобі вона сподобалася?

– Так. Дуже! Усе як мені хотілося б.

– Тоді залиши завдаток і терміново їдь, шукай покупця на кімнату в гуртожитку.

– Добре, – сказала Діана. – Я швидко повернуся. Ти ж знаєш, скільки охочих її купити. А як ти без мене?

– Я буду чекати тебе з доброю новиною, – відповів Тимур.