Текст книги "Високий Замок"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Ми бачимо тут рятівне обмеження, що уможливлює появу великого мистецтва. Адже велике мистецтво відсікає відповідь на потенційно безконечний потік питань простим актом віри. Сувора дисципліна, нав’язана літургією, мусить, ясна річ, бути внутрішньою, стати добровільно вбраною вогненною власяницею душі, межею, яку визначає гаряче серце, а не яку стереже поліційний кордон. Безперечно, існують як містичні, так і поліційні обмеження, і якщо останні не створюють шедеврів, то тільки тому, що поліцай контролює інших, а не є натхненним функціонером власної творчости, який молиться службовим інструкціям. Тому заборона мусить походити згори, кордон – бути об’явленим і ревно сприйнятим палким серцем, яке не запитує про жодні рації та повноваження. Адже вони не підлягають сумніву, як не підлягає сумніву листя, зірки ані пісок під ногами. Віра мусить матеріалізуватися в повністю нееластичну й безсумнівну реальність, а дух допіру в такому підкріпленні мусить бути покірним, але в тій покорі намагатися виразити світ і себе, маючи так небагато пролазів для самовираження. Адже шедевр створюється у найвужчому коридорі свободи. Це стосується всіх видів мистецтва, які нехтують дистанцією, іронією, глумом, – бо хіба можна глумитися зі щирцю, з пташиних крил, із заходу місяця чи сонця? Так, наприклад, танець є тільки позірною свободою – танцівник тільки вдає її, насправді він ідеально підпорядкований тиранії партитури, що керує кожним його згори закомпонованим рухом. Адже індивідуальний прояв постає у найбільших щілинах інтерпетаційного марґінесу.

Напевно, можна знайти такі високі обмеження й поза релігією, але тоді слід надати їм сакрального ранґу, повірити, що вони доконечні, а не вигадані. Знання того, що можна піти іншим шляхом, відкинути нездоланну доконечність задля безлічі усвідомлених технік, стилів, засобів і способів, сковує думку й руки свободою вибору. Тоді мистець, як той космонавт у безґравітаційному просторі, лише безсило плаває без рятівних кордонів, віддалік від визвольного опертя.

Наскільки ж близько я підійшов у тій ранній, бюрократичній фазі своєї творчости до сакральних джерел, з яких б’є мистецтво! За висхідний пункт, чи більше, за непорушну основу я взяв документи, так само, як Мікелянджело брав Господні престоли, райські кущі та серафимів. Страшенно помилиться той, хто скаже, що я собі вільно фантазував. Я був добровільним рабом канцелярської літургії, найнижчим чиновником Генези, з череватого гімназиста перетворився на списувача осучасненої версії десяти заповідей, бюрократа, який в адміністративному натхненні урядує Службовою Ласкою. Тепер, у понурій фазі свідомої творчости, я, напевно, допровадив би цей предмет і тему до абсурду, вигадуючи дозволи на запуск галактик у рух і виписуючи атестати зрілости геологічним епохам. Але тоді, коли достоту, як Мікелянджело про нігті, я не запитував про те, звідки адміністративні органи беруть право видавати немовлятам свідоцтва про народження. У тому безгрішному стані, в якому мені це не спадало й на гадку, я мимоволі дорівняв Документи до Абсолюту й таким чином став на шлях до мистецтва. Пильнуючи літери й печатки, дотримуючись порядку нумерації бланків, акуратности підписів, які наділяли папери виконавчою владою, я перебував у дивовижній гармонії з документаційним ортодоксом, який заперечує всі без винятку сумніви й вагання як поняття протизаконні.

Мої перші кроки були дрібні, невпевнені, але в правильному керунку. Я ніколи не виходив за коло своїх прав, хоча б тому (а може, виключно тому), що не знав, ким, себто Чиєю рукою, я є. Тому я не вписував імен до вже готових документів – посвідчень особистости королів і канцлерів. Це не належало мені, тому я залишав порожні місця для фотографій, прізвищ і підписів майбутніх зверхників. А документи, видані на пред’явника, тримав в окремому відділенні ранця, яке запиналося на два ґудзики, щоби вони, боронь Боже, не потрапили в чужі руки. У фінансових питаннях я був навдивовижу обачний, аби ще в зародку притлумити можливість надуживання чи розтрати. Я уточнював суми, кількість, платіжну спроможність валютних засобів; від абстрактного спершу золота перейшов до конкретних цеглин, пластин, брусків (асигнації являли собою своєрідний опис золотого злитка, узгоджений із підручником фізики – за взірець правив отой платиново-іридієвий злиток, який зберігається в Севре під Парижем і становить еталон метра). Я навіть визначав розміри «нуґґетті», тих золотих самородків майя з Лондона, які виплачувалися в шкіряних мішках, перев’язаних потятим на шматки ласо. Взявши необхідну інформацію з книжки «Дива природи» проф. Виробека, я заходився виписувати дозволи на видачу рубінів, шпинелів, халцедонів, хризопразів, мідних руд і опалів, позначаючи на контрольних листках блиск, форму, огранку, кількість екземплярів. Я продукував також книжечки зі спеціальними відзнаками, до того ж мав при цьому великий клопіт. Так, наприклад, я довго вагався, чи годиться у службовому порядку нагороджувати, скажімо, платиновими сервізами. Щасливий службовий інстинкт підказував мені, що не годиться, що взагалі такі слова як «дар» чи «обдарувати» у прагматиці недоречні – куди прийнятніші «видати», «наділити», «сплатити». Золотий ланцюг можна від біди носити на шиї, але зі сервізу, навіть із платинового, комусь, бува, спаде на гадку їсти – річ узагалі непристойна з погляду суворого канцелярського мислення. О, зовсім не пожадливість рухала мною, коли я сипав дощі (але до краплинки перелічені) перлин, рясні зливи смарагдів – просто проблеми платні становили один із неухильних елементів створенного мною Буття. Спеціальні перепустки я також штампував за суворою ієрархією: до Зовнішніх Воріт, до Середніх, а далі до Перших, Других, Третіх Дверей – зі спеціальними відривними купончиками для варти. Подальші внутрішні переходи й пильно стережені пасажі спершу позначалися явно, звичайною урядовою мовою, а ті, ближчі до осереддя, – суворо засекреченою. Вони поволі й неминуче наближалися до образу, який поставав із небуття: Будова над будовами, Замок, Високий до неосяжности, із ніколи не названою, навіть у нападі відваги, найбільшою Таємницею Осереддя, яку, здолавши всі дороги, пороги й пости, можна було задокументувати!

Це легко говорити тепер, але наскільки ж далеко від того Осереддя я виводив із мурашиним терпінням оті свої мінускули й маюскули[52]52
  мінускули й маюскули – малі й великі літери


[Закрыть], сумлінний і покірний писець – наче середньовічний каліграф, інкунабула якого не знати ні як, ані коли перетнула межу, що відділяє книжечку від Книги, витвір писарчука від письменницького твору, копіїста від художника!

Удосконалюючи форму, вдаючись навіть до червоної туші задля розширення службової шкали, я розсудливо (знати, інстинктивно) й надалі був обережний у змісті. Я не тільки не розкидався легковажно королівствами, але й в одному, окремо взятому, ревно пильнував, щоби хтось, бува, надмірно не виріс у владі. Що могло бути простіше, ніж виписати якусь універсальну вірчу грамоту, яка відкривала би всі двері замкових мурів і скарбничих льохів нараз? Так-от, і нехай це буде прочитано мені во славу, такого документу я не виписував ніколи. Звичайно, деколи така егоїстична спокуса виникала, але я її притлумлював. Пригадую одну книжечку, спеціально виготовлену для посланця з надзвичайними повноваженнями. Кожен із відривних, розфарбованих олівцями бланків поширював коло його прав. Я легко міг собі уявити, як він спершу покаже якимсь нижчим функціонерам перший бланк, зовсім звичайний, лише з двома трикутними печатками, і як ключарі з деяким зволіканням відкидатимуть перед ним засови. Як потім, трохи відвернувшись убік, він відірве другий, зелений, і вже офіцери трохи виструнчаться на його вигляд. Як він жбурне на стіл у вартівні вищого поверху третій і четвертий – білі променисті бланки з кривавою круглою Головною Печаткою. І як варта випростає тремтячі коліна, аби він міг пройти через її салютуючий шпалер до Високих Дверей. І як ключник-генерал у мундирі, з якого скрапує золото, за мить до того – втілення неприступносте, а тепер увесь у поті службової гарячки, запобігливо розчахне ці двері, аж брязкіт замка зіллється з подзвоном його діамантових орденів. І цей монументальний старий віддаватиме честь зблиском вихопленої шпаги – не посланцеві, що переступає поріг, а непоказному корінцеві бланкових формулярів, які Посланець недбало стискатиме в руці! Чи не була розкішно лоскотливою думка про цей аукціон прекрасних Перепусток, про це поступове зростання потужности абсолютно Легальних уповноважень? Жоден батальний пасаж із Сенкевича, жодна гарматна канонада бою не могли дорівняти тихому шелесту Купонів Моці, що падали на сірий стіл серед сірих мурів Замку! Яка ж магія крилася в головній печатці, що її ніхто – навіть я сам! – не був у стані ані зрозуміти, ані розгадати, оскільки за її центр правив Найтаємніший Знак, себто Шифр Без Ключа. І водночас він напряму засвідчував, що пред’явник є Посланцем Неназваного! Чи був він Інспектором Творця, екзекутором самого Господа Бога? Я нічого про це не знаю. Він прибував із нізвідки і, виконавши своє завдання, мав повернутися назад у небуття.

Невже я так яскраво й докладно все це собі уявляв? І так, і ні – адже виписуючи документа, я водночас піддавався їхній владі. Поміж мною і ними поставали окремі зв’язки й напруги, які самостійно визначали подальший перебіг подій. Я ж міг про нього лише здогадуватися. Я підходив до речей буквально, не складав жодних історій, не конструював фабул інакше, ніж у вигляді туманних потоків. Вони виникали самі собою, заповнюючи порожній простір між окремими документами. Адже ті папери були вузловими пунктами складної службової драми, джерелом сил, які, наче сонце, зумовлюють рух планет, тронів, варти і шеренг. Таким чином, я несамохіть мусив завжди й усюди бути поруч зі своїми документами. Адже в критичній ситуації незадокументована річ, держава, світ, мусили б скрутитися в собі, зав’янути й завмерти. Документи не були цезурами неназваної дії, але її породженням. Прошу зауважити, наскільки новочасний характер мало це моє відкриття з гімназійних літ. Хоча 6 уже тому, що я, несвідомий законів творчости, посилював вираз і експресію, нічого, себто жодної особи, жодної сцени не описуючи. Адже все, що я вносив до самочинної драми службового побутування від себе, було припущенням, домислюванням, імовірним продовженням. З окремих документів про світи поза ними можна й треба було судити так, як, сховавшись у непроглядній сутіні, можна судити про дерева, сонце, закони оптики, неба й землі. Наче в антиромані другої половини XX століття, у документах – його несвідомому провіснику – вся увага концентрувалася на предметах. У своєму аскетичному універсалізмі я пішов далі, ніж антироман, якого я, до слова, й не писав, оскільки – у доконечному самообмеженні – я тільки виробляв формуляри in blanko! Причім іґнорував не тільки старосвітські описи природного чи урбаністичного тла, психологію персонажів, традиційні сюжетні лінії і перипетії, зайві тут фабульні переплетіння, але й усю вже анахронічну літературну вербалістику, починаючи від речень і завершуючи означеннями й прислівниками. Я не вдавався до жодних старих чи нових схем, не цитував влучних, або суперечливих афоризмів, щоразу потрапляючи печаткою, рейсфедером, зубчатим коліщатком просто в суть – адже завдяки такому всебічному ігноруванню і тотальному оминанню я довів, що весь світ можна висловити мовчки!

Мій канцеляристський політ призвів до того, що всі ці папери не вкладалися вздовж одної часової осі, оскільки певні послідовності (до прикладу, династичні) існували у кількох рівнозначних розхристаних версіях. Інші й поготів утворювали багатовимірні архіпелаги. Коли я не міг виготовляти документів через сувору дисципліну на уроках математики й латини, то, вдаючи увагу до професорських слів, подумки перелічував вироблені в той день посвідчення, звільна милуючись їх калейдоскопічними візерунками. Адже вони вкладалися у змінні конструкції, із яких фантазія могла вибудовувати безконечні варіанти перебігу конкретних подій.

Чи я не губився у тому своєму службовому огромі? Адже я не укладав жодних облікових картотек, діючи за миттєвою підказкою духа форми. Я не знав дороги в цьому паперовому лабіринті і питання тільки в тому, чи блукав я в ньому з належним розмахом. Поодинокі помилки були просто канцелярськими описками, бо ж дрібна похибка – явище вельми тривіальне. Це ляпка на фотографії Буття, локальна вада його правильного, себто досконало вторинного візерунку. Адже лише споруда з належним чином нагромаджених помилок може стати оселею духу, садибою автономних значень, будівлею, щодалі менше залежною від першозразків, версією явищ, визволених з-під диктату природи – словом, новою, опозиційною щодо чинної Редакції Буття. Кульмінацією помилки є, ясна річ, філософська система чи система цінностей, задля якої варто жити й умирати. Це дорога вгору, уздовж якої непорозуміння стає одкровенням, пишномовна брехня – епосом, зумисна наруга над логікою – поезією, а вперте перебування в облуді – найвищою відданністю, до якої тільки здатна людина.

Сподіваюся, що я дотримувався тих умов у своїй гімназійній папероманії. Я виробляв документи, зредаговані настільки по-ідіотськи, що їхній ідіотизм перетворювався на власну протилежність (наприклад, коли я наділяв учасників придворних заколотів документами й уповноваженнями на царевбивство). Я так збиткувався з логіки, що, втративши будь-який поточний сенс, документи набували сенсу ліричного. Плутаючись у династичних послідовностях, тасуючи катівні, скарбниці, злитки й регламенти, я вивільняв предмет із фізичних оков простору й часу. А заперечуючи одні документи іншими, зіштовхуючи лобами параграфи, відкладаючи коронації, пологи, страти, – словом, припускаючись злочинів, Crimen Laesit Legitimationis[53]53
  Crimen Laesit Legitimationis (лат.) – провина порушує законність


[Закрыть], я надавав шанс уже есхатологічному тлумаченню службової драми. Звичайно, ці протиріччя були тільки слідами руки з печаткою, яка рухалася в автоматичному трансі, в ошелешеному захваті. Та якби мої документи потрапили в чиїсь прихильні руки, цей хтось міг би не тільки швидко навести лад у цьому балагані, але й віднайти у ньому новий, достоту пекельний сенс. Буцімто це не випадкові ляпсуси, а сейсмограми таємних боїв, які засвідчують, що навіть усередині самої канцелярії немає повної одностайности та згоди. Що там нуртують жахливі внутрішні антагонізми й зрадницькі пристрасті, що одні канцелярії нишком підкопуються під інші. Що навіть найвищі з них не панують самодержавно над Головною Печаткою і хмарою звичайних, однак масово обертаються довкола них у жахливому хаосі. А ті мовчазні оберти канцелярських воєн схожі – через свою безвихідність і безапеляційність – до одвічного вирування світів. А що я не тільки не розраховував сили, але й повторювався, то моїй творчості асистували два шалено новочасні духи – Неясність у спілці з Нудотою.

Хтось може спитати, а чого це я насмілююся вимагати прихильности до вправлянь гладенького гімназиста – адже й жарти повинні знати міру? Відповім: ми вже не надто сором’язливо замовчуємо потребу в людській прихильності. Говорячи про мистецтво, ми водночас поширюємо оманливе переконання, у якому й самі були виховані: мовляв, лише незначні речі не схожі до граблів, схованих у напівтемряві. Той, хто на них наступить, дістане в чоло, аж його огорне раптове просвітлення. Так само, буцімто, і з визначним твором: того, хто до нього візьметься, охопить негайний, хоча й несподіваний захват. Ця шляхетна брехня настільки розповсюджена, що коли через кілька років після описуваних тут подій я втікав від гестапо зі «спаленої» квартири, то залишив серед особистих речей зошит із віршами. І до жалю за втратою, що її зазнала національна культура, додавалося тверде переконання стосовно того естетичного удару, якого зазнають мої переслідувачі – ті з них, хто володіє польською. Згодом, помудрішавши, я знічувався при згадці про це, але тільки тому, що осягнув жахливу графоманію своїх сонетів і октав. Себто я до рум’янцю соромився їх кепського рівня, хоча й надалі не розумів, що рівень поезії у тій ситуації не мав жодного значення. Адже наш світ виглядав би інакше, якби можна було впливати на душі гестапівців нехай і геніальною поезією. Перемогти мистецтвом не можна нікого – ми захоплюємося ним, якщо погоджуємося бути захопленими. Ґомбрович уже звернув нашу увагу на те, що є елементом взаємного підбурювання, жонглювання фактами й торгівлі з молотка вексельними захватами, себто на шахрайство й колективну брехню. Однак існує щось вище від цього, а саме читацький талант. Лише дитина може сприймати «Попелюшку» як цнотливу казочку, але як же без вирафінування і Фройда побачитити в ній балет перверзії, розігруваний садистом для мазохістів? Питання про те, чи в цій казочці й насправді закамуфльована непристойність, сьогодні свідчить тільки про наївність того, хто запитує. За мить він без сумніву заявить, що детектив Роббе-Ґріллетовський з «Ґум» є партачем свого фаху, бо такий буквальний зміст твору, а нелогічність поведінки Гамлета зумовлена тим, що Шекспір використав надто багато суперечливих фрагментів із попередніх версій цієї драми. Замість відповіді сучасний теоретик тицьне пальцем у небо, на якому (якщо брати речі буквально) зірки перемішані, немов інгредієнти вінегрету. Одначе всі ми знаємо, що вони складаються в зодіакальні фігури богів, тварин і людей. Так само, читаючи твір, ми можемо ушляхетнити його або приректи на банальність самою лише постановкою на сцені нашого духу, підпорядкувати його такому тлу, якому ми воліємо його підпорядкувати. Це не випадкове тло, але система співвіднесення, у якій вигадливо покручений патик може виявитися давньояпонською стилізацією галузки, а пощерблений камінь – рельєфом, у якому втілений дух наших надламаних часів. Адже в тому ж самому місці можна кричати «облуда!», «беглуздя!» або навпаки «геніальний дисонанс!», «прірва, виявлена через вигадливе розлузання шкаралупи логічних зв’язків!» Звісно, не кожен дозволить собі довільно підпорядковувати твір цілком новому тлу. Тим займаються спеціалісти, які також часто не можуть розібратися, що й до чого, а звідси – суперечки, чвари, дискусії і все більший клопіт. Адже мистці свідомо продукують щораз загадковіші твори, намагаючись перетворити плоди своїх зусиль на семантичні калейдоскопи. Звісно, високочолі колегії й герусії[54]54
  герусії – рада старійшин у Стародавній Греції


[Закрыть] не надто прихильні до творчих починань гімназистів. Та оскільки нам уже знайомий механізм явищ, ми можемо принаймні на рівних з іншими дбати про зичливу прихильність до тих починань. І то не тільки у власному інтересі. Адже ми припускаємо, що в нетрях закурених бібліотек можна знайти чимало ще не відкритих Канетті й Музілів, чимало творів, які ніколи не постануть у всій своїй величі, якщо ми їм у вищезгаданий спосіб не допоможемо.

Але коли мені було дванадцять, я цього не знав. Скрупульозно занурившись у видачу високих повноважень, сам я залишався безіменний у тій мурашиній праці. Я зникав у створеному мною світі, не перебираючи міри, не допускаючи інфляції Паперів, і завдяки такій безмежній скромности примудрився поєднати сакральне й реалістичне. Сакральне, бо ж інстинктивно заповів, що на Початку було Посвідчення. Реалістичне, бо ті мої практики диктував сам Genius Temporis[55]55
  Genius Temporis (лат.) – Дух Часу


[Закрыть]. Хоча подеколи переді мною і майоріло Особисте Посвідчення над Посвідченнями, Найясніший Папір, важкий від воскових печаток-сонць, увесь у гірляндах різнобарвних шнурів, зачатий Summis Auspicis Хаосу, у якому параграфи й картотеки ще вільно вирують віддалік від Службової Драбини (та, що в іншому в контексті стала Драбиною на Небо). Та я відганяв від себе цю спокусу, ці святокрадські марення, цю жагу пожадливого втручання у Сутність, бо наче відчував марність цього замаху, приреченого на поразку згори. Затятий лише у дріб’язкових деталях, я губив під час служби то стос асигнацій на сто мішків грубого золотого піску, виданих на пред’явника (але виключно на такого, хто заразом подасть Повноваження П’ятого Ранґу), а то посвідчення Ката II Категорії, зішите срібним дротиком. Я поєднав на своїй стільниці Буття зі Службовим Обов’язком. Сховавшись за муром обкладинки підручника, я підносив мертву від природи й ялову бюрократичну працю до ранґу мистецтва. Я зринув на крилах посвідчень над сірою юдоллю і в свобідному леті єдиним розчерком пера й доторком коліщатка з будиків викликав із небуття неосяжні світи. А в результаті, у свої неповні тринадцять створив, схрестивши літературу з пластикою (адже для виготовлення документів необхідні обидві), новий мистецький напрямок – документизм, себто сакрально-бюрократичну творчість із подвійним метафізичним патроном – святим Петром і Поліцаєм в одній особі. Бо ж посвідчення насамперед існує для того, щоб його було кому пред’явити.

Безсумнівно, я не вірив у свою справу, адже я тільки бавився на уроках історії, географії і навіть – о ганьба! – польської... А все ж таки... Я ніколи й нікому не показував ані краєчка жодного з моїх паперів і зайшов у такий стан духу, що якби, припустімо, знайшов на вулиці виписаний на пред’явника дозвіл викопати скарб із-під Піскової гори, то, може, й очманів би з радощів – але не з подиву... Бо – мені дуже важко це висловити – усвідомлюючи, що я не продукую Правдивих паперів, я водночас відчував, що на них все ж таки падає якийсь відблиск Правди, що вони не є цілком і повністю безглуздими, хоча водночас такими і є – але тільки буквально. Адже я розумів, що ніхто не дасть за мої асигнації не тільки скрині з рубінами, але й ламаного гроша. Однак якби я не створював отих брязкітливих цінностей, то створював би якісь інші. Які? Цінності в собі – такі як собори Орвета й Сієни, які атеїст намагається якось применшити, аби можна було з ними змиритися. Він стверджує, що це всього-навсього дуже великі будівлі, пофарбовані навпереміну чорною і білою фарбами, мов смугаста піжама... Звісно, мій собор було незрівнянно легше висміяти чи зруйнувати дощенту. Адже він не був настільки матеріальним, як ті собори – не через нетривкість матеріалу, а єдине тому, що ті просто є, а мій був лише подобою. Або, як сказав би сучасний кібернетик, він був моделлю, відповідною багатозначним реляціям, які можна вирізнити в світі. Та цього я, по правді, не міг ні збагнути, ані зрозуміти. Я шкірою відчував, що кожну з тих речей, які я навіть не годен висловити, вигадав не я, а мій дозрілий інфантилізм. Я мовчав, зберігаючи Таємницю. Твори того періоду, на жаль, загубилися, навіть найцінніші. Ну хоча б Декрет у справі гімнастики – із серією відбитих за допомоги двоґрошевої монетки рідкісних Малих Печаток, употужнений шматком жовтого шнурка, який я відтяв від черевика під час великої перерви. Або Дозвіл Захопити-У-Полон-Усіх-Кого-Заманеться, надрукований Червоним Шифром, з паролями таємного Ключа III Класу (про шифри я знав головно завдяки «Пригодам бравого солдата Швейка»). Твори пропали, але шлях лишився – такий багатообіцяючий, такий виразний напрямок.

Оскільки я урухомлював усю мою заплутану канцелярію виключно в гімназії (вдома мені було шкода на це часу – зрештою, мені просто забракло б терпцю сидіти на місці, а в класі я так чи йнак мусив), ця інтенсивна праця не врізала мого домашнього часу. Я тоді дуже багато читав. Пам’ятаю science fiction[56]56
  science fiction (англ.) – наукова фантастика


[Закрыть] «Острів мудрагелів», який став для мене певним одкровенням. Якось я не додумався відтворити цей величезний роман у документах.

Уже, певно, зрозуміло, чому я – хлопець надміру запрацьований, а тому роззявкуватий – виконуючи функції скарбника в шкільному уряді, ніколи не міг підбити баланс каси. Батько щомісяця мусив докладати до неї злотий, а то й два. Я не тринькав громадських сум, просто грошові складки якось перемішалися з мішками золота й паками діамантів, якими я невтомно оперував. А цей безлад призводив до бюджетного дефіциту.

Достоту як вроджений бюрократ, я суворо регламентував службові години, тому вдома навіть не заглядав до посвідчень. Між репетитором, француженкою і вечерею я займався цілком іншою творчістю – робив винаходи. У школі я взагалі про них не згадував, поглинутий канцелярською роботою, натомість удома всі мої думки, наче автоматична стрілка, переводилися у протилежному напрямку. По правді, я не мав із тим ані найменшого клопоту. Важко сказати, яке із занять було для мене важливіше. Я був як чоловік, який має двох жінок одночасно і чудово вміє розділити себе між двома коханками. Як і він, я був щирий і тут, і там, кожній справі віддавався цілком і з легкістю, бо докладно все планував, або радше – все само собою пречудово складалося. Повертаючись із гімназії додому, я знав, куди маю піти, щоби купити дріт, клей, парафін, гвинтики, наждачний папір. А якщо не вистачало дотації від батьків, я стягав необхідну суму або зі щедрого від природи вуйка, брата матері – теж лікаря, як і батько, або якось викомбіновував. У вуйка, якого я кликав на ім’я, майже як колегу, траплялися напади щедрот, які не подобалися моїм батькам. Кілька разів він давав мені монети в п’ять злотих із Пілсудським, які я навіть не клав до гаманця-підківки, а про всяк випадок узагалі не випускав зі жмені. Пам’ятаю, як я йшов містом з монетою у спітнілій долоні, відчуваючи себе замаскованим Гарун-аль-Рашидом. Мій погляд, відображаючись у вітринах крамниць, за блискавичні уламки секунди міняв оцю грудку срібла на незліченну кількістю виставлених речей. Але охоплений раптовим скупердяйством мільйонера, я жодну з них не обдарував ласкою покупки. Зазвичай я інвестував цей маєток у винаходи, які поглинали будь-яку суму без сліду – і без результату. Як творчий бюрократ я був стриманий, адже пристрасна бюрократія неможлива. Натомість техніка палала в мені гарячим яскравим полум’ям. Я складав їй криваві жертви у вигляді вічно заюшених, позаклеюваних пластирем пальців – мужній у поразках, часто зі зламаним серцем і нігтями, але все ж таки в пошуку, із новими замислами й новими сподіваннями. Я довго будував електродвигун, зовні подібний до старої парової машини Ватта з балансиром. Замість циліндра з поршнем він мав електричну котушку, магнітне поле якої всотувало всередину залізний стрижень. Спеціальний переривач у її обмотці посилював імпульси струму. Був це, як потім виявилося, вторинний винахід, бо подібні двигуни вже існували, а радше, вже перестали існувати, як непрактичні, непродуктивні й дуже повільні. Але це, вочевидь, не мало значення. Пам’ятаю, що тоді я вперше виявив надзвичайно стійку затятість і переконструйовував цей апарат десятки разів, поки зрештою він запрацював. Він працював – незграбний, скручений з уламків бляхи, вижебраної у бляхаря, який тримав маленьку робітню в нашій кам’яниці, серед плутанини дротів, олійних плям, спалених батарейок, мотлоху, молотків і обценьок (на яких заледь висохла кров замордованих забавок). А я сидів і милувався його скреготливими, повільними, не дуже регулярними обертами, коливанням важеля, дрібними іскорками з переривача – брудний, змучений і тріумфуючий. Якщо я згодом і демонстрував свого двигуна домашнім, то робив те, що зробив би на моєму місці кожен хлопець. Але найважливішою була мить, коли це сталося, коли творчий акт завершився і я вже не мав нічого до роботи. Двигун працював, затинаючись, бо, схоже, його години були полічені, а я тільки дивився. Це була, якщо не помиляюся, виняткова сатисфакція, яка не вимагала жодних похвал, навіть жодних свідків. Мені ніхто не був потрібний, оскільки це сталося. Ватт зі Стефенсоном не могли пережити інтенсивніших вражень. Мені, ясна річ, цього досягнення вистачило ненадовго. Я прагнув нових. Я дуже довго й терпляче займався електролізом води, додаючи до неї розмаїті субстанції. Я, звісно, не сподівався, що на електродах колись виявиться золото, адже чудово знав, що цього не буде ніколи. Але мені розходилося не в золоті. Ішлося про створення взагалі неіснуючої субстанції. Я здряпував з електродів брунатні, руді та сірі порошки й старанно ховав у коробочки. Урешті пересвідчився, що моїх знань недостатньо. Я став систематично будувати електричні прилади, керуючись грубою німецькою книжкою, надрукованою готичним шрифтом – «Elektrotechnisches Experimentierbuch»[57]57
  «Elektrotechnisches Experimentierbuch» (нім.) – «Посібник з електротехнічних експериментів»


[Закрыть]. Хоча я вже два роки вивчав німецьку в гімназії, але читати не вмів, тобто не годен був зрозуміти жодного речення. Тоді я став розшифровувати німецький текст за допомогою словника, достоту як Шампольйон єгипетські ієрогліфи. Це була сізіфова праця. У будь-якому випадку, вона дала результати, оскільки я простудіював-таки цю книжку від дошки до дошки й збудував машину Вімсгурста та індуктор Ругмкорфа. Адже з незбагненної причини я обожнював потужні електричні конструкції. Від природи роззявкуватий, страшенно нетерплячий, недбалий, я, як то не дивно, виявився здатним на самозречення, на подальші вперті спроби, коли десятки їх не давали жодного результату. Я двічі починав багатомісячну криваву працю (криваву буквально, бо – незграбний маніпулятор – я мав скалічені, замотані брудними бинтами кісточки на пальцях), аж поки намотав на виліплені вручну маленькі паперові котушки кілька кілометрів обмотки, кожен шар якої заливав парафіном і перекладав воскованим папером. Ще гірше було з електростатичною машиною, бо я не міг дістати потрібного матеріалу для її диска. Спершу спробував використати для цього старі односторонні грамофонні платівки з кінематографу, які мали бодай 60 сантиметрів у діаметрі, та вони не підійшли. Зрештою, я видобув пластини з дуже старої і вже зламаної машини Вімсгурста й витяв із них лобзиком менші кружальця, обтинаючи позеленілі від старости ебонітові краї. Я точив їх на електричному моторчику в хмарах смердючого диму й чорної куряви, яка набивалася у волосся, в очі, між зуби, під нігті. Але машина таки була збудована. Цікаво, що в той же час я мав проблеми на уроках ручної праці, оскільки все, що я там робив, виходило кривувате, хитке й недбало викінчене, і мені постійно загрожувала погана оцінка.

Відтак я ще збудував трансформатор Тесли та впивався неземним паланням у полі високої напруги вакуумних рурок Ґайслера. У ті часи місцем паломництва для мене стала маленька крамничка з науковими посібниками в пасажі Гавсмана[58]58
  пасаж Гавсмана – нині – проїзд Крива Липа


[Закрыть]. Пам’ятаю, що невелика, але куди досконаліша за мою машина Вімсгурста коштувала там 90 злотих – це була ціна вбрання. Згодом, на першому курсі, перші гроші, які я в житті отримав – стипендію Медичного інституту (це було 1940 року), я повністю витратив на рурки Ґайслера. Моя машина Вімсгурста працювала ще й тоді. Вона пропала допіру 1941 року, після вибуху війни.