Текст книги "Високий Замок"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Цікаво, що цілі, для яких був призначений карабін, по суті до нас (принаймні до мене, але, певно, й до інших) не доходили. Хоча мішенями на полігоні були вже не безневинні спортивні «олімпійки» з чорним колом посередині, а досить виразні блідо-зелені людські силуети з касками на голові й білими плямами облич. Утім, це все одно була цілком умовна ціль. Ішлося про те, щоби влучити, а не про те, щоб убити – про вбивство мова не заходила.

Не йшлося про це навіть під час занять із рукопашного бою багнетами, яких я не любив. Зброю зображали довжелезні тички, грубо витесані в формі карабінів, із гострими кінцями, обмотаними паклею й обв’язані шматтям, які стирчали, мов твердуваті ганчір'яні п’ястуки. Вихідна позиція була дуже незграбна – на широко розставлених, дуже низько зігнутих у колінах ногах. Ми билися між собою, розділившись на пари, а часом і з сержантом – великим майстром з фехтування на багнетах. Або штрикали величезних ганчір’яних ляльок, дещо схожих на збільшені кравецькі манекени. Сержант показував нам, куди та як треба колоти. Ми негайно втягували його в дуже анекдотичні розмови про розмаїті види багнетів: польський, плаский, чотиригранний. Увігнавши багнет у ціль, слід було його належним чином прокрутити – аби в простромленому ворогові перемішалися тельбухи.

Наприкінці, але вже виключно теоретично, сержант продемонстрував нам, що можна виробляти звичайною саперною лопаткою. Мовляв, яке це прекрасне знаряддя, коли загатити ним людині в кут між шиєю і ключицею. Коли пощастить, можна навіть відтяти ціле плече з передплічям. Але, боронь Боже, цілити в голову, бо ж на ній зазвичай каска, від якої лопатка відскочить. Попри те, нас учили відбивати багнетну атаку власне такою лопаткою, кидати гранати, себто їх макети. А потім ми знову й знову довгими сльотавими годинами вичищали незграбні «лебелі».

Якось ми вирушили з ними до міста за надзвичайних і взагалі виняткових обставин. Це було після смерти маршалка Пілсудського, проти вечора. Не знаю, чому саме в такій порі. Ми довго марширували й увесь час за командою «струнко», так, що рука мліла від важкенного «лебеля», притягнутого до ременя. Ми зробили велике коло містом, до Марійської площі, де неподалік од невидимого в темряві пам’ятника Міцкевичу височів невеликий самотній постамент із кам’яним погруддям, перевитим чорною стрічкою. На постамент звідкись ізгори падало світло самотнього рефлектора. А ми йшли, щосили вдаряючи ногами в бруківку, під жалобний понурий гуркіт барабанів, який наче огорнув усе місто. Був тридцять п’ятий рік.

За три роки військової підготовки нам жодного разу не повідомили про існування чогось такого, як танки. Вони просто не бралися до уваги. Переважно ми вивчали всілякі гази та назви частин зброї, і статути, і правила розведення варти, і тактику на місцевості, і чимало інших речей. Того року заняття забрали нам біля ста годин, а в останніх класах – триста. Тепер я бачу, що нас, здається, готували до прусько-французької війни 1870 року. Ми являли собою навіть не уламок армії, адже не зараховувалися до неї, ми були тільки подобою такого уламку. На скільки ж тисяч і десятків тисяч треба помножити наші анахронічні, нікому не потрібні вишколи, аби ті морочливі підготовки, ті натуги, ті, скеровані в ніщо наполегливі зусилля людей у мундирах принесли плоди. Поразка заслонила все – але я не можу без якогось жалісного заніміння важити ту змарновану працю.

Останні перед випуском літні вакації я провів у таборі військової підготовки в Делятині. Там було все, як в армії на маневрах. Ми мешкали в наметах по вісімнадцять чоловік над високим урвистим берегом Пруту. Усе було як водиться: рання побудка, муштра, польові навчання, обід із казанка, тактичні заняття й вечірня перекличка. Я вперше опинився повністю поза сферою родини – адже мною не опікувався ніхто, крім командира відділку й підофіцерів. Нам одразу дали зрозуміти, що трактують нас як дорослих військових осіб. Капітан одразу застеріг від контактів із місцевим населенням жіночою статі – серед гуцулів панувала епідемія сифілісу.

Я ознайомився тоді з багатьма речами, зокрема з функціонуванням механізму влади. Коли надійшло моє чергування, я подався вранці до шеф-сержанта, аби одержати порцію мармеладу для мого намету. Сержант одкраяв собі чималенький пласт малинової субстанції, а решту віддав мені. Ось тоді-то, на зворотній дорозі, я й усвідомив свої права і власноруч відлупав і собі вагому додаткову порцію.

Наприкінці вишколів відбулися великі маневри, на які прибув спостерігач аж із Варшави – якийсь майор. Він видався нам недосяжно високим чином. Аби позбутися саперної лопатки, яка під час бігу била в задок, я скористався з того, що тільки кожен другий із нас одержав таку лопатку, і за порадою зичливого відділкового сховав її до сінника. Вона, звісно, відразу пропала й потім довелося за неї платити. Але я принаймні не мусив морочитися з окопуванням. Я зарадив собі і з моїм «лебелем». За підказкою внутрішнього цивільного духу, раз і назавжди вичистивши до сріблистого полиску нутрощі люфи, я заткав дуло маленьким секретним корком, аби при безконечних стрибках і падіннях туди не потрапляв пісок. Так-от, під час чищення зброї я пуцував її тільки зверху, а на огляді нишком витягав корок.

Гірше повелося моєму товаришу Мецьові Р., якого під час перепочинку у великих маневрах уподобав собі сам майор і наказав продемонструвати навички за командою «Газова тривога!», а потім заволав: «Гази!». Метек зблід, але під пильним оком усіх офіцерів таки мусив відкрити бляшанку, у якій замість протигаза були яблука й цукерки. Протигаз він сховав у сінник, так само, як і я свою лопатку. Цей учинок загрожував жахливими наслідками аж до низької оцінки з ВП, але все якось минулося.

Самі маневри я запам’ятав як велику метушню та стрілянину холостими, причім нас зривали о четвертій ранку. Я зауважив, що липневий світ у такій порі невимовно прекрасний і заповівся собі, що «на цивілю» теж мушу його колись так рано скуштувати. Але згодом до того так чомусь і не дійшло. Ми страшенно начовгалися, і ніколи не знали, де знаходиться «ворог», тож про всяк випадок лупили навсебіч. Потім згубили командний пункт, потім випадково надибали гуцулку, яка довго довкола нас крутилася, аж раптом скочила командиру на плечі й висмикнула в нього карабін. Це, як виявилося, був один із капралів, який підступно перебрався і в такий спосіб продемонстрував нам воєнні хитрощі. Здається, ми перемогли, хоча я у цьому не зовсім певен. Нас іще кілька разів зривали з сінників нічні тривоги, причім якщо в когось були неправильно зашнуровані чоботи, цілий відділок відправляли назад під ковдри. Якоїсь ночі нам довелося зо чотири рази в рекордному темпі одягатися й роздягатися. Але найкраще я засвоїв те, що у війську щось безперервно чиститься: якщо не зброя, то чоботи, якщо не чоботи, то підлога (хоча підлоги в наметах не було й чищення мало чисто символічний характер).

Тоді я під час вихідних уперше зблизька зіштовхнувся зі страшенними злиднями, у яких жили гуцули. За п’ять грошів або за окрайчик хліба можна було купити повну, із вершечком, ринку малин чи суниць, і вони ще вихвалялися такою оборудкою. Делятин знаходився віддалік од таких осередків туризму, як Татарів чи Яремча.

Кілька днів ми працювали в воді, на будові мосту, який знесла розбурхана річка. Я тоді засмаг, як негр. Урешті настав кінець тій іграшковій воячні, відбулися всі ритуали – із підкиданням угору поручників і підофіцерів. Тим, кого недолюблювали, хто попив нашої крівці, замість відкритих долонь підставляли стиснуті кулаки. Пам’ятаю, що за одним із поручників, «свинським блондином», який червонів на сонці так, наче його за мить мав шляк трафити, ми гналися через увесь табір. Він вигукував якісь розпачливі команди, але повага до чинів луснула, дисципліна враз розсипалася й поручника ніщо не врятувало – він злетів у повітря.

Карабін дивно мене виструнчив і я навіть схуд. В останній день була вечірня ватра з великими співами, учта з газованим лимонадом і пампухами-клюсками, а наступного дня нас завантажили до вагонів. Дорогою до Львова до мене підсів один із викладачів, підхорунжий, якому я був нечувано симпатичний і який мене цим неабияк спантеличував. Ба, сердечність, виказана цим офіцером абсолютно невідомо за що, геть мене отуманила. І коли виявилося, що підхорунжому подобаються мої чоботи (я мав дві пари), я негайно з ними розпрощався. Тільки-от не знав одразу, як їх подарувати, щоб не образити настільки вищого рангом вояка. На щастя, він полегшив мені справу і, тримаючи чоботи за халяви, негайно вшився. А потяг уже в’їжджав на перон під величезний купол Головного двірця, де чекали стужені родичі.

Епілог

Коли я був малим, ніхто не вмирав. Я чув про такі випадки, як про випадки падіння метеоритів. Кожен знає, що вони падають, це буває, але який стосунок це має до нас? Коли я писав ці слова, мені між двома сльотавими закопанськими днями наснився батько. Не такий імлистий, невиразний, невизначеного віку, яким я можу собі його уявити, а живий, у конкретну мить. Я бачив його сірі, ще не змучені очі за окулярами, його короткі вуса, підрізані над губою, маленьку борідку, руки з короткими нігтями – вишурувані руки лікаря, із золотою обручкою, що потоншала від носіння. Я бачив його фалдисту камізельку, сурдут, дещо обтяжений зліва вагою ларингоскопічного дзеркала. А вглибині помешкання – шпалери, старий високий п’єц із білими, помережаними дрібненькою сіточкою тріщин кахлями та безліч інших деталей, які я, прокинувшись, не міг навіть назвати. Усе це є в мені – недосяжний тлум спогадів, окремих хвилин, годин, днів, тижнів, років. І ніхто, крім сну, над яким я не маю влади, не має туди доступу. Десь там є засніжений Стрийський парк і батько, який прогулюється алейкою між чорних дерев – страшенно перемерзлий, із запханими в кишені плаща руками. А я, вперше ставши на лижі, ледь пересуваюся, уявляючи себе володарем неосяжного простору. Там є стук копит, зненацька приглушений на дерев’яній бруківці Маршалковської попід університетом Яна Казимира. Є протяжний тужливий скрегіт, яким ударяв у вікно нашого класу трамвай, огинаючи стадіон гімназії у натужному видряпуванні на Високий Замок. Там є поруччя усіх сходів, якими я з’їжджав, найдовші в класі картаті бріджі колеги Лози, зелені локомобілі зі Східних Торгів і всі мої каштани. А ще – мідний казан для води з кухонного п’єца, жолуді зі стелі у спальні, барахолка із залізяччям, серед якого я шукав скарби, і навіть моє перше ліжко – біле, затягнуте збоку шнурованою сіткою. І той корабель-загадка, що не знати як заплив через вузьку шийку до пляшки, і та перша легальна папіроса марки «Ніл» із червоним полотняним мундштуком, яку я викурив одразу після випуску, у червні 1939 року.

Які все ж таки лавини звалилися на цей світ. Яким дивом вони не стерли його дощенту, не вигубили його останніх слідів? Для кого ж вони власне тривають, від кого їх так ревно стереже недоброзичлива пам’ять? І лише поночі, лише в забутті сну, лише єдиному йому, незрячому, розкриває вона навстіж свої скарбниці. Наяву ж вона, скупа й непокірна, наділяє лише уривчастими туманними оповідками, над розшифруванням яких доводиться морочитися усупереч її впертому мовчанню, заповнюючи зяючі лакуни здогадом. Я мушу відкидати зненацька видобуту з неї, наче нишком вихоплену, деталь – якусь кольорову ляпку, абрис чиїхось уст, якусь тінь, якийсь незбагненний звук – попри неясне підсвідоме передчуття, що ця деталь пов’язана з чимось важливим, що саме цим шляхом колись пройшла доля. Але вона є тільки пусткою, глухою, як невидима стіна, з нею нічого не можна зробити. Роздуми – як підкопи, як штольні, що обвалюються. Що за скупердяйство, що за байдужість пам’яті, яка все знає і все може, але мовчить. Затята, погордлива, замкнута в собі, вона не залежить від часу, вона нехтує його плином. От якби вона й справді була пустирищем, серед якого де-не-де громадяться тьмяні образи. Та ж ні, це ж бо не так, і докази цього – у снах. Але вона ніколи не впускає мене туди, куди я прагну, і тоді, коли мені на цьому залежить, ніколи. Це наглухо замкнений механізм, суверенний у своєму облудному та непохибному завданні усталити, зберегти незмінно й назавше. Але ж це не так, адже все пропаде разом зі мною, о запекла стражнице, скнаро, погрузла в тиранії, у непокорі, у знущальній норовистості, така тривка й крихка водночас, чула, а проте байдужа, як вугілля, у якому закарбувався листок! Як її зрозуміти? Як знайти із нею спільну мову? Нейронові розгалуження, синапси, петлі МакКаллока? Ні, я не витлумачую її у такий велемудрий, у такий сміховинно вчений спосіб, – це намарно, нехай уже все залишається, як є. Ми з нею наче пара коней, які тягнуть пліч-о-пліч один віз. Гайда, моя незнана, моя нерозлучна товаришко, мій вороже, мій друже.

Закопане, червень 1965 року

Додаткові матеріали з видання «Піраміди»

СТАНІСЛАВ ЛЕМ ПРО СЕБЕ

 ... Я був тираном. Норберт Вінер почав свою автобіографію словами: «Я був чудовою дитиною». Я міг би почати свою: «Я був чудовиськом». Хоча, чудовиськом – це, може, певне перебільшення. Але те, що я, ще зовсім маленький, тероризував оточуючих – це правда. Їсти я погоджувався тільки за умови, що батько стояв на столі й то відкривав, то закривав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом... На четвертому році життя я навчився писати, хоча й не мав якихось особливих новин для письмового повідомлення. Перший лист, якого я написав до батька зі Сколе, куди поїхав із мамою, був лаконічний і повідомляв про самостійне випорожнення у справжньому сільському кльозеті з діркою у дошці. Але я не повідомив, що водночас упустив до тієї дірки всі ключі нашого господаря-доктора...

Я народився 12 вересня 1921 року у Львові в родині лікаря-ларинґолога. Із 1932 року навчався в II Державній гімназії ім. Кароля Шайнохи. 1939 року склав іспити на атестат зрілости. Після анексії Львова СРСР упродовж 1940-41 років навчався у Львівському медичному інституті.

Я потрапив туди доволі окружним шляхом, адже спочатку складав іспит до Політехніки – туди, куди мене тягнуло покликання. Іспит склав, але мене не прийняли через непідхоже соціальне походження (батько – заможний лікар-ларинґолог, себто представник середньої буржуазії)... Тоді батько вдався до своїх знайомств і завдяки допомозі дуже відомого біохіміка професора Парнаса йому вдалося запхати мене – зрештою, без жодного ентузіазму з мого боку – у медичний.

За німецької окупації я працював помічником механіка й зварником у гаражах німецької фірми, яка займалася збором сировини. 1944 року після повернення до міста совєтської армії я продовжив медичні студії.

1946 року в рамках репатріаційної акції виїхав до Кракова, де завершив навчання на медичному відділенні Яґайлонського університету.

...Працюючи зварником, я міг би заробляти досить поважні суми. З одного боку, це мене вельми спокушало, адже життя у Кракові доводилося починати практично з нуля. Та, з іншого боку, батька вражала думка про те, що я перерву навчання... Якийсь час я розривався між двома варіантами, аж поки визначився і записався на медичне відділення.

1948-1950 років я працював молодшим асистентом у науковій лабораторії, яку очолював доктор Мечислав Хойновський. Зустріч із Хойновським стала зламним моментом у моєму житті й розумовому розвитку.

Хоча я й одержав довідку про закінчення медичного відділення університету, однак вирішив не складати останніх іспитів, аби уникнути долі військового лікаря. Адже всіх моїх колег забирали до армії, і то не на рік чи на два, а назавше...

Я дебютував 1946 року новелою «Людина з Марса», уривки з якої були надруковані в «Nowym Świecie Przygód». Попри те, я пописував вірші й оповідання, які, між іншим, публікувалися в «Tygodniku Powszechnym», «Żołnierzu polskim», «Kużnice». 1948 року взявся за свою першу повість «Невтрачений час», яка через проблеми з цензурою вийшла допіру вісьмома роками пізніше.

...Я періодично їздив нічним поїздом до Варшави в найдешевшому жорсткому вагоні, позаяк був тоді незаможний. Я відвідував безконечні засідання «Książki i Wiedzy», на яких розбирали мій «Шпиталь перетворення». Твір обростав розмаїтими внутрішніми рецензіями, які проголошували його декадентським і контрреволюційним. Мені втовкмачували, що один розділ слід переробити, інший дописати, ще інший скоротити тощо. А все ж таки мені давали надію і я постійно щось допрацьовував, щось переписував... Оскільки «Шпиталь перетворення» був визнаний ідеологічно хибним, від мене вимагали нових розділів задля «композиційного» врівноваження...

1950 року я зустрівся в Будинку літераторів у Закопане з одним гладуном і ми разом пішли до Чорного ставу. Це був Єжи Панський – голова Видавничого дому «Czytelnik». Під час гірської прогулянки ми багато розмовляли про відсутність у польській літературі жанру наукової фантастики. Мій супутник запитав, чи не зважився б я на таку працю, маючи в кишені видавничу угоду. Я, не знаючи до пуття, з ким маю справу – для мене він був просто таким собі гладуном – відповів ствердно. За якийсь час я, як то не дивно, й справді підписав угоду з видавництвом. Іще не знаючи, до чого це призведе, я вивів назву майбутнього твору: «Астронавти» і... за відносно короткий час написав книжку. І це був мій дебют.

1953 року я побрався з Барбарою Лесняк, лікарем-радіологом.

Ми познайомилися близько п’ятдесятого року в Закопане і за два чи три роки упадань вона погодилася стати моєю дружиною. Власного помешкання в нас тоді ще не було. Я мав маленьку, заражену грибком кімнатку, а моя дружина, яка закінчувала медичні студії, мешкала разом із сестрою. Тож я став надхожим чоловіком.

ПРО СТАНІСЛАВА ЛЕМА

Наступні науково-фантастичні книжки забезпечили Лемові славу одного з найвидатніших майстрів цього жанру. Його доробок можна умовно поділити на дві групи. «Едем» (1959), «Повернення з зірок» (1961), «Солярис» (1961), «Непереможені» (1964), «Голос Господа» (1968), «Оповіді про пілота Піркса» (1968) витримані в серйозній тональності й належать до класичних зразків жанру, який Лем розвинув і вдосконалив. Другу групу становлять твори з гротесковим забарвленням, позірно несерйозні, часто стилізовані під традиційні літературні форми (казка, щоденник, лицарський епос, філософська притча): «Зоряні щоденники» (1957), «Щоденник, знайдений у ванні» (1961), «Казки роботів» (1964), «Кіберіада» (1965), «Локальна візія» (1982), «Мир на Землі» (1987).

СТАНІСЛАВ ЛЕМ ПРО СЕБЕ

...Це були дуже нецікаві роки. Взимку ми зазвичай каталися в Закопане на лижах. Улітку, зважаючи на мою алергічну нежить, на яку тоді ще не було рятівних засобів, я виїжджав на 5-6 тижнів до Будинку Спілки письменників у Закопане і там писав, як зварйований. Під час одного з таких «сеансів» постав «Солярис». У такий самий спосіб я написав кілька інших книжок. Поза тим там нічого цікавого не відбувалося. Дружина працювала в рентгенкабінеті, а я був рядовим членом Спілки письменників... Із того періоду пам’ятаю перші виїзди з письменницькими делегаціями до НДР, згодом до Праги й Радянського Союзу, де мене мало не носили на руках...

ПРО СТАНІСЛАВА ЛЕМА

Видане 1959 року «Слідство» балансує на межі фантастичної й детективної повісті і є своєрідним негативом детективного роману. 1976 року з’являється «Нежить», яку сам автор визначає як удалішу, вірогіднішу версію «Слідства». Дитячі роки, проведені у Львові, Лем описує в автобіографічній повісті «Високий Замок» (1966). Окрім белетристичних творів, Лем пише такі дискурсивні прозові твори, як: «Діалоги»(1957), «Summa Technologiae» (1964), «Філософія випадку» (1968), «Фантастика й футурологія» (1970), «Розвідки та шкіци» (1975). Серед його великих есеїв вирізняється «Summa technologiae», яка з роками щораз переконливіше претендує на чільну позицію, затьмарюючи «кібернетично» спрямовані «Діалоги», «Фантастику й футурологію» і навіть вражаючу за своїм задумом «Філософію випадку». І не тому, що попередні твори менш цікаві, а тому що «Summa» дотична до проблем, які не втрачають актуальности з плином часу, заторкує найсерйозніші питання з реалій культури людства. Нічого дивного, адже «Діалоги» занурені почасти в абстракції філософського роздуму, почасти в актуальні політичні питання. «Фантастика й футурологія» порушує проблеми науково-фантастичної літератури та її зв’язків із наукою. «Філософія випадку» зводить світоглядну «споруду», досліджує структури, супутні біологічній еволюції, історії, культурі, мистецькій творчости тощо. «Summa technologiae» відрізняється від інших творів. Якщо вона й є «будівлею», то такою, що нагадує будівничі проекти футуристів. Вона висуває сміливі гіпотези, накреслює шляхи, якими, на думку автора, має рухатися технічна думка й винахідництво, а слідом за ними—тісно пов’язана з ними культура.

На початку 70-х років з’являються дві збірки літературознавчих шкіців про міфічні книжки «Абсолютна безодня» й «Омріяна велич», узагальненням яких у майбутньому стануть «Провокація» (1984) і «Бібліотека XXI століття» (1986). Апокрифичні тексти Лема знаходяться на межі літературної фікції та есеїстики. Це рецензії й передмови до неіснуючих книжок. Лем писав їх, наче приміряючи до себе різні тональності, стилі й авторські позиції. Пародії на поширені прозові течії перемережані тут із вельми поважними роздумами про природу Всесвіту, майбуття науки й людської цивілізації. Лем обирає апокриф, бо уявляє культуру передовсім як велику збірку текстів, серед яких можна ширяти, як це роблять у його прозі легендарні «зореплавці»...

Свідченням міжнародного визнання творчости Станіслава Лема стало почесне членство в Академії письменників-фантастів Америки. Та небавом після кількох його критичних висловлювань про рівень американської літератури письменника позбавляють членства в цій поважній організації(!).

1982 року, після оголошення воєнного стану, Лем покидає Польщу. Він їде до Берліна як стипендіат Wissenschaftskolleg, а ще за рік переселяється до Відня. Перебуваючи за кордоном, пише дві свої останні белетристичні книжки: «Мир на Землі» й «Фіаско». Наприкінці 1988 року повертається на батьківщину.

У 90-х роках Лем вдається до футурологічних прогнозів. Він співпрацює з «Tygodnikiem Powszechnym» (низка фейлетонів «Світ за Лемом»). Вибрані фейлетони виходять окремими книжками: «Любі часи» та «Дірки в цілому». Паралельно дописує до часопису «Odra» (цикл статей «Фігуральні роздуми»), а також до польської редакції «PC Magazine» (статті з цього часопису вийшли двома книжками: «Таємниця китайської кімнати» й «Мегабітова бомба»). Остання книжка Лема називається «Змиг ока».

Станіслав Лем є членом польського Пен-клубу, лавреатом багатьох вітчизняних і закордонних нагород (зокрема державної нагороди І ступеня в галузі культури й мистецтва, австрійської державної відзнаки за досягнення в галузі європейської культури ім. Франца Кафки), є кавалером Ордена Білого Орла, доктором гоноріс кауза Вроцлавської Політехніки, Опольського, Львівського та Яґайлонського університетів. З 1972 року Лем бере участь у роботі Польської Комісії Академії Наук «Polska 2000»; з 1994 року – член Польської Академії Мистецтв.