Текст книги "Високий Замок"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Оця схильність до наслідування є, мабуть, природньою фазою розвитку, хоча і здатна роздратувати стороннього спостерігача своєю схожістю до мавпування. Адже хочеться, щоб діти були просто дітьми, а не маленькими дорослими – я, зокрема, маю на увазі юрми восьмилітніх мамунь з іграшковими візочками. Зрештою, я не поміняв стать і, може, це говорить у мені хлопчачий інфантилізм, себто ті його рештки, що якимось дивом перетривали в моєму зіпсутому з часом нутрі. Та облишмо ці не надто мудрі оцінки. Якийсь фахівець визнав би, що діти під час гри готуються сприйняти культуру епохи, у якій народилися. У добу середньовіччя, напевно, бавилися в коней, в облогу фортеці й навіть у хрестові походи. Цілком природньою є й тенденція до вивчання власного тіла та його можливостей. Щоправда, із тим у мене бувало по-різному. Упродовж якогось часу я досить охоче вішався, належним чином прилаштовуючи мотузки, де тільки вдасться, але, звісно, не насправжки. Трохи займався й самокатуванням. Приміром, обмотував пальця шнурком, аби він «заснув», чи прив’язувався до якоїсь клямки, чи вішався вниз головою на мотузяній драбинці (я мав таку), чи втискав око вглиб очниці, щоб побачити все роздвоєним. Одного не робив ніколи: не пхав собі жодних горошинок і квасолинок до вуха чи носа, бо добре знав, наскільки сумні наслідки це може викликати – не дарма ж мій батько був ларингологом. Не знаю, звідки в мене це взялося, але досить довго найнепристойнішою частиною тіла я вважав ноги, а саме босі ступні. Пам’ятаю, що одного разу жахливо побився зі старшим на два роки кузеном Метиком (він загинув у Варшаві, так само, як і Стефан) через власну ногу. Ми сиділи на підвіконні у нас удома і я спромігся нав’язати йому цю свою позицію. Зайшло про те, хто кому перший зважиться показати ногу. Домашніх якраз не було, і ми довго вовтузилися на підлозі, зчепившись у запеклій бійці. Фройдист, певно, дуже втішився б моїм зізнанням, але від тої ноги в мені нічого не лишилося і я нітрохи не став її фетишистом.

Розводжуся над тими благими дрібничками, бо вони чомусь видаються мені цікавішими за мої спогади й подальші події. Із плином часу дитина щодалі виразніше, щодалі однозначніше стає членом певної групи – у школі, в гімназії – і своєю поведінкою уподібнюється до середовища чи принаймні намагається це зробити. Затим її власна активність виявляється в значній мірі вторинною і, на мою думку, куди менше можна розповісти про вроджені властивості, про демонів, успадкованих разом із генотипними рисами, ніж про перші спостереження, зроблені наодинці. Мені видаються куди цікавішими й вартіснішими найперші вподобання й неприязні, які беруться не знати звідки, ніж подальші, набуті, які незрідка бувають механічним наслідуванням. Адже діти, як відомо, не бояться навіть каліцтва своїх близьких, бо вони його просто не усвідомлюють. Потрібен певний час, аби вони засвоїли звичаєві норми оточуючого світу. На світ не приходять із готовими критеріями відмінностей між красою й потворністю. Однак це лише туманне припущення, бо ж невідомо, чи справді можна навчити дитину якоїсь інакшої, «протилежної» естетики повсякденности.

Повернуся до світу предметів – одяг був виключений із нього, я ним не цікавився, і це підтверджує той факт, що я не пам’ятаю жодної вдяганки, за винятком одних шкіряних тірольських штанців, які я носив на зелених шлейках. Спереду вони мали широкий клапан, який защібався на рогові ґудзики – річ доволі ризикована і дуже невигідна, бо можна було просто не встигнути їх розщібнути. Пам’ятаю й те, що мріяв про справдешню ширіньку на ґудзиках, а не на клапані, як у зовсім маленьких дітей.

Я нічого досі не розповів про два покої нашого помешкання, важливі для мене тому, що я не мав до них легального доступу. Це були почекальня й ординаторська батька. У почекальні стояли фотелі в чохлах, здається, ебенові, бо коли відламалося одне бильце, виявилося, що дерево геть синє. Там також була стара скляна шафка із сувенірами, але з гіршими – якимись тацями, срібними кошиками, презентами від удячних пацієнтів, а також розкладним псевдояпонським стилетом. Був іще львівський батяр на дерев’яному постаменті, безіменний, бо не мій, а начебто нічий – велика лялька з витріщеними блакитними очима, у вигадливо полатаній курточці, споднях, смугастій сорочці та з фетровим бананом у кишені. Мені не можна було його навіть торкатися, тому він прожив довго, до самої війни, і пережив навіть перші її роки, аж поки впав від масових методичних атак молі. Тих молів не бракувало на Браєрівській ніколи. Кожен із домашніх мав за обов’язок, побачивши якусь із них, кинутися навздогін, відчайдушно плещучи, аби роздушити її між долонями. Але я цього бридився й завжди плескав мимо.

Ординаторська батька була місцем недоступним, принаймні теоретично, тому я сумлінно досліджував її при кожній нагоді. Стіни були обклеєні шпалерами, які імітували порцелянові кахлі. Іще там стояла чудернацька тверда канапа, дерев’яна шафка з ліками й незначною кількістю книжок, маленьке лікарське бюро, нагрівальна лампа, пантостат, металевий столик з інструментами, а також біле крісло для хворих і круглий гвинтовий стілець батька. Опорядження більш ніж аскетичне, за один винятком. На шафці стояла чорна скринька з маленькими відділеннями, де зберігалися старанно посортовані експонати – усе те, що батько за допомогою великих трубок ларингоскопа Брюнінґа видобув із дихальних шляхів, стравоходів і бронхів. Ті речі, самі по собі безневинні, вражали, коли згадати, де вони побували. Була там штучна щелепа з чотирма зубами й гачком, розщібнута аґрафка, виловлена з дитячої трахеї, різні шпильки, квасолини, що встигли вже трохи проклюнутися, наче в своїй рослинній невинності насправді заміряли оселитися назовсім у чиємусь носі; проковтнуті монети, а також добрячий шматок кінострічки. Коли я підріс, батько часом розповідав мені про умови й обставини, за яких він здобув ці трофеї, про полювання з трахеоскопом замість пістолета в руках. Він показував мені спеціальні комплекти довжелезних гачків і хитромудрих кліщів та зондів. Пам’ятаю сенсаційну історію одного хворого, який, коли його привезли, задихався, щохвилі млів і синів, а гортанне дзеркальце показувало оманливо чисту й широко розчахнуту голосову щілину. Аж поки батько за підозрілим блиском виявив, що її закриває щось на кшталт скельця. Це був шматок кінострічки, яку цей пан, кінооператор за фахом, спожив із налисниками (я навіть пам’ятаю, що вони були зі сиром). Оператор не помітив, що один кадр плівки потрапив до начинки і, зачепившись у гортані, душив його, працюючи при вдиху за принципом клапана. Банальних предметів (як-от кісток), хмари яких батько видобував із пацієнтів, у чорній скриньці не було взагалі. На свята ми ніколи не могли повечеряти в повному складі – завше лунав відчайдушний дзвінок біля вхідних дверей і батько миттєво переодягався у білий халат, чіпляв своє велике дзеркальне «третє око» і зникав в ординаторській.

Мене вабив не так медичний, як спортивний характер батькових лаврів. Сповнений заздрощів, я під великим секретом діставався до всієї складної апаратури Брюнінґа, складав довгі нікельовані трубки, вмикав спеціальну лампу й робив перші сміливі спроби екстракції чужорідного тіла, яке попередньо вкладав у шланг порохотяга. До того ж, я не раз до сьомого поту й завертання голови крутився на білому гвинтовому стільчику, вмикав велику солярну лампу, яка не тільки світила, але й гріла (якось в одної пацієнтки запалилося від неї волосся, бо в ньому був целулоїдний гребінь чи шпилька). Але я цього не пам’ятаю, це було ще за часів мого небуття. Коли я вже геть не міг нічого вигадати, то наповнював півлітровий шприц для видалення так званих вушних корків і сикав із нього через розхилене вікно на подвір’я – то вгору, на поверх вище, то вниз, на ґанок господарів кам’яниці.

Я вже згадував, що рано навчився читати й писати. Я майстрував гарні привітальні поштівки для батька й матері, оздоблені незліченною кількістю намальованих квіточок. Мої перші книжки були типові, звичайні: віршики, як отой про комара, казки. Якось, уже після війни, мені потрапила до рук збірочка дитячих віршиків, у якій я впізнав свою читанку тридцятилітньої давности. Мене вразило те, що я бачив у них, коли був шестилітнім хлопчиком. Які ж нечувані й невимовні драми й емоції, тепер уже до мене непричетні, які дивовижі, страхи й сміховини чаїлися тоді серед невинних слів. Чому історія плями на підлозі, якій не могла дати ради мітла, видавалася похмурою, навіть загрозливою? Чому лічилка про безхвостих ворон перетворювалася на магічне закляття, на прикликання потойбічних сил, спокушання невідомого лиха? Тим дивніше, що в цих емоціях, страхах, драматичних переживаннях я нікому не звірявся, нікому про них не розповідав. Напевно, тому, що не вмів висловити свій стан, означити його. А ще, мабуть, тому, що якби я й був здатний бодай над цим замислитися, то дійшов би думки, що моя реакція цілком нормальна та єдина з можливих. У кожному разі, тоді я був податливішим матеріалом, аніж зараз. Не треба було багато чинників, подій, аби видобути з мене чи, радше, аби нагромадити в моїй голові цілі гори відчуттів і вражень. Щоправда, автори дитячих книжок не здають собі справи, що вони роблять, наскільки вогненебезпечним, нехай лише психічно, є матеріал, яким вони без угаву жонглюють. Вони певні, що оповідають повчальну історійку, тим часом у дитячому сприйнятті вона перетворюється на загадку чи на заплутану драму. Хочуть розсмішити, а самі навчають містерійних таїн. Складають кумедні віршики, а вони викликають катарсис у якійсь семилітній голові. Слід завважити, що мене вражали тільки початки, ті найперші читанки. Згодом я поволі й буденно втопився у книжках.

Звісно, я побував Мауґлі, Віннету й капітаном Немо. Мені запали в пам’ять найбільш несподівані уривки текстів. Купивши після війни книжку Умінського «Подорож без грошей», я старанно перегорнув її, аби відкрити на одній із найкращих ілюстрацій: «Куля здолала відстань із характерним свистом». Там ішлося про полювання на крокодила, чи то пак носорога, але це, на жаль, було перевидання, і та прекрасна куля з її свистом зникла з нього, страшенно мене засмутивши. А «Долина без виходу»? Коли я її читав, зі мною відбувалися жахливі речі. Що вже тоді казати про «Духа пустелі»? Такі книжки я вже не міг легковажно поглинати, вилежуючись під вікном, із ніжкою крісла на стопі, або стоячи на колінах біля столу, із ліктями на стільниці. Вони вимагали присутносте цілком надійних і дорослих осіб, але й так було страшно. Діккенса я не хотів читати, він нагадував безнадійну дощову осінь, натомість у творах Дюма просто загинув, загубився. Усе почалося безневинно, від «Трьох мушкетерів», а за якийсь час виявилося, що на прочитання всіх його книжок забракне життя. Згодом, у гімназії, я читав усе, що тільки потрапляло до рук: Фредра з Маєм, Сенкевича з Берном і Велсом, Словацького з Пітіґріллі, – це був справжнісінький вінегрет.

Під час читання я завжди щось жував, бо вже, здається, дав зрозуміти, що був ненажерою, утім, ненажерою велелюбним. Тут час згадати моїх перших жінок. Спершу була Міля, наша прачка. Мені було, може, років зо п’ять, і згідно з тодішніми звичаями, я негайно збирався одружуватися. Вона, бідачка, потерпала від страшенних жиляків на ногах. Електричних пральок тоді ще не було, прання перетворювало дім на парке пекло, принаймні кухню та її околиці. На середину кухні виїжджала велика балія, вулканічно булькотіли баняки, потому з’являлася дерев’яна маґлівниця, сповнюючи півхати гуркотом. Я крутився серед усього цього, розгардіяш мені зовсім не перешкоджав.

Потім я закохався в учительку з початкової школи. Не пам’ятаю, як вона виглядала. Якось вона відлупцювала мого сусіду по парті. У початковій школі зазвичай можна було дістати тільки «хляпса» лінійкою по відкритій і простягнутій долоні, але той хлопчина був упертий, холоднокровний, жахливо норовистий і зухвалий. Моя кохана витріпала йому зі штанців хмари куряви. Він навіть не писнув і не зронив сльози, страшенно мені цим заімпонувавши.

Потроху моєю спеціалізацією ставало нещасливе кохання. Коли мені було близько десяти, я до шаленства закохався у майже дорослу панну, дівчину, старшу від мене на чотири роки. Здалека я пасивно спостерігав за нею в Єзуїтському садку. Був я тоді вже доволі опасистий, моя постава починала нагадувати грушку, хоча досконалої її форми – найширшої нижче середини – я дійшов лише в гімназії. Обличчя мав пампулясте, очі звичайні й помітно витріщені, бо ж був від природи цікавий. А ще я часто роззявлював рота, бо, здається, вважав, що це додає мені шарму. Тоді я мав не надто великі шанси. Зрештою, я й не прагнув жодного справдження, адже й гадки не мав, що можна робити з дівчатками, крім того, що ганятися за ними проти вечора між кущами в садку та лякати ліхтариком. Моє кохання до дівчинки з Єзуїтського садка не передбачало жодної дій, жодного розвитку, а втім було надзвичайно інтенсивним. Здається, я звірився батькам, інакше мені не вдалося б достатньо часто перебувати в цьому прекрасному місці, з якого я міг за нею спостерігати. Вона, певно, нічого про мене не знала, ми не перемовилися й словом, однак лінії її профілю, підборіддя й вуст настільки глибоко вкарбувалися в моїй пам’яті, що залишили слід і донині.

Цікаво, що відчайдушність таких платонічних «кохань» не перешкоджала мені крутити амури (за умови, що це були амури) дуже, із дозволу сказати, посполиті! Коли я мав вісім років, батько, зненацька завітавши до кухні, захопив мене за щипанням задка нашої служниці. Знічений, він спромігся лише вичавити щось на кшталт «Ах, так!» чи «Ах, перепрошую!» і одразу ж вийшов. Цікаво, що я пам’ятаю деякі свої тогочасні вчинки і навіть емоції, натомість – жодної думки. Мабуть, тому, що вони не виходили за межі безпосереднього чуттєвого досвіду.

На вулиці Словацького навпроти Головної пошти знаходилося бюро корабельної компанії «CunardLine» і в кожному з її вікон стояв великий макет океанського пароплава. Вони мене переслідували, вони мені снилися – ці прекрасні судна, які мало чим відрізнялися від справжніх: мали такелажі, щогли, незліченні ряди ілюмінаторів, палуби, містки, мініатюрні шлюпки, східці, рятівні кола й навіть латунні гвинти на штурвалах. Я спрагло й безнадійно мріяв про них, не менш ідеалістично, ніж Куба Патрач мріяв про дівчаток, які не потрапляли йому до рук. Його марення були, певно, такі ж безневинні, як і мої біля шиб «CunardLine», і тільки їхнє втілення призводило до злочину. Може, й добре, що мені не вдалося наблизитися до жодної з тих двометрових дивовиж на відстань руки – адже рано чи пізно я потягнувся б за молотком.

Дитина, якою я був, цікавить мене і водночас непокоїть. Звичайно, я нікого не мордував, крім ляльок і грамофонів, тим паче, що був слабкий фізично та боявся репресій з боку дорослих. Батько не бив мене ніколи. Мама часом штурхала, от і все. Але ж існувало чимало інших, менш безпосередніх засобів і способів покарання – від словесної прочуханки до відлучення від десерту. Якби чотирилітні діти мали б таку ж силу, як і батьки, наш світ виглядав би інакше. Вони справді належать до зовсім іншого виду, хоча й не менш складного, ніж дорослі, – от тільки ця складність полягає в іншому. Хіба ж не з розпачем у серці я трощив іграшки? Хіба не оплакував потім (незалежно від покарання) їхньої втрати? Чому я, такий полохливий, кохався у справді ризикованих ситуаціях? Адже щось спонукало мене висуватися якнайдалі з вікна, хоча я бодай із прикладу «людини-мухи» чудово знав, чим загрожує падіння з другого поверху. Пам’ятаю, як налякав вуйка, коли взимку під час вакацій у Татарові заліз під потяг, який мав от-от рушити, щоби встигнути відламати бурульки з-під циліндрів паротягу. Я дуже боявся, що потяг рушить і обітне мені ноги, але, вочевидь, ті бурульки були мені вкрай потрібні. Може, це був, якщо вдатися до мови психологів, так званий примусовий учинок, різновид навіювання? Такі явища добре відомі. Я проходив через періоди нав’язливого рахування вікон, дверей, через фази складних ритуалів. Я мусив ходити так, аби наступати лише на плити хідника, не зачіпаючи їхніх швів, а вже з диханням і поготів мав страшенний клопіт. Я намагався якомога довше не дихати або робити це якось по-особливому. Були там якісь обов’язкові вдихи й видихи перед сном, якесь особливе формування яська й подушки під головою, будування шатра з ковдри тощо.

Траплялися зі мною й виняткові речі, часом під час хвороби, а часом коли я був абсолютно здоровий. Тридцятьма роками пізніше я довідався, що це явище називається метаморфопсія. Я лежав собі в ліжечку, з руками, складеними на грудях, аж раптом мої долоні починали рости, тим часом сам я все зменшувався під їх неправдоподібним тягарем. Це завжди відбувалося досить схоже і, без сумніву, наяву. Мої п’ястуки виростали до розмірів гір, пальці перетворювалися на якісь величезні замкнуті дуги, усе в них підлягало гіпертрофії, слоновости. Я трохи цього лякався, але знову таки не надто. Це було дуже дивним, і я нікому про це не розповідав.

III

Тепер я бачу, що був радше самотньою дитиною, хоча цього й не усвідомлював. Я мріяв про братика чи сестричку, а насправді, боюся, про маленького невільника. Охоче читав оголошення в газетах, у яких ішлося про всиновлення дітей. Такі пропозиції траплялися мені доволі часто. Тоді я уявляв, як би це було чудово, коли взяти б таку дитину до нас. Всеохопність цього бажання зараз видається мені радше підозрілою. Інші діти приходили до мене не надто часто. Це не означає, що вони не приходили взагалі, але це були поодинокі випадки, винятки з правила, якщо не рідкість. У неділю, влітку та восени ми зазвичай їздили в те саме місце – до міської садової ресторації пана Руцького, яка знаходилася на Стрийському шосе, біля застави. Сплачування мита становило цікаву й забавну зупинку в дорозі, під час якої я, звісно, видряпувався на козли. Візник, точніше дорожкар[25]25
  дорожкар (льв.) – візник фіакра, по-львівському – доріжки


[Закрыть], завжди той самий, насправді звався Крамер, чи то Кремер, але я прозвав його Грубасом, і так уже повелося. Він був кремезний, червонястий з обличчя і дуже терплячий до мене.

Від нього я довідався засадничі речі про коней, між іншим, про те, що кінь шанує, слухає й боїться людину, позаяк має очі, які все збільшують. Тому людина видається йому значно більшою за нього самого. З цієї ж причини коні такі полохливі – адже їм усе видається величезним! Я мусив вигадувати собі заняття на довгі години, коли батько, вуйко Фриць і решта товариства сиділа за картами під фруктовими деревами. У Руцького був кегельбан, але мені довго бракувало сил, щоби зрушити велику дерев’яну кулю – врешті я доріс і до ваги цієї кулі. Часом мені вдавалося не тільки теоретично поспілкуватися з Грубасом, але й намовити його випрягти коня, на якому я трохи катався. А коли він уперто відмовлявся або просто спав у фіакрі, закинувши ноги на козли, я залазив у малини, де було багато пекучої кропиви, і наостанок підкрадався до гравців. Вуйко мав капелюха з круглим верхом, який приваблював мене тим, що був винятково твердий. Я щосили намагався зламати його денце, але воно пручалося, наче під чорним фетром ховалася сталева бляха. Якось я вмів дати собі раду, бо не пам’ятаю, щоб нудився. Адже я мав усе: забавки, книжки, пластилін, із якого ліпив слонів і коней (ці завжди виходили гірше), виробляв сардельки, ковбаски, а то й ляльок. Тим я вибирав пластилін із животика і вкладав туди кишечки, печінку, легені – теж пластилінові, бо вже трохи знав, як усе це всередині виглядає. Найкраще виходило, коли пластилін був різнокольоровий, бо потім можна було заліпити пацієнтові животика і качати його в руках, аж поки робилася кумедна кулька з перемішаних порозмащуваних шарів різнобарвного пластиліну. З цієї грудки виготовлявся наступний об’єкт, і так майже до бесконечности.

До гімназії я був не вельми самостійний і поза найближчими околицями знав Львів дуже мало. Знав трохи вулицю Казимирівську[26]26
  Казимирівська – початок теперішньої вулиці Городоцької


[Закрыть], дільницю в’язниці Бриґідок[27]27
  Бриґідки – сумнозвісна в’язниця, закладена XVIII століття австріяками у колишньому монастирі Бриґідок. Нині – слідчий ізолятор УВС


[Закрыть] – понурої будівлі з товстими мурами, бо неподалік знаходилася бічна вулиця Бернштайна[28]28
  Бернштайна – нині – вул. Шолом-Алейхема


[Закрыть], де вуйко Фриць тримав адвокатську контору. А ще вулицю Городоцьку, якою ми їздили на вакації, себто на прекрасний і величезний двірець наприкінці алеї Фоха[29]29
  Алея Фоха – нині – вул. Чернівецька


[Закрыть].

Вуйко Фриць мешкав на вулиці Костюшка, зовсім близько від Браєрівської, і я міг ходити туди сам, чого на практиці ніколи не бувало. Цього помешкання я спершу трохи боявся – через ведмежу шкуру посередині салону. У неї була голова з розчахнутою пащекою і вишкіреними зубами. Чимало води спливло в Полтві, доки я зважився запхати тому ведмедеві пальці до пащеки. Вуйка я дуже любив, хоча якось він із мене жахливо поглумився. Він приніс мені в подарунок велетенський пакунок, до якого я одразу кинувся, щоб здерти обгортку. Це тривало довго, принаймні хвилин зо п’ятнадцять, аж поки я, спітнілий, тремтячий, зостався серед розкиданих навсебіч паперів – із меншою за квасолинку лялькою в руках. Вуйко сміявся з цього жарту, який зранив моє серце.

Якщо я взагалі погоджувався ходити на вулицю Костюшка, то хіба заради фортеп’яно – чорного, великого, на якому майже ніхто не грав. Я тішився нагоді познущатися над клавіатурою, бо кохався в сильних акордах, гучних і бурхливих какофоніях. Зі слухом у мене завжди було кепсько і ціле щастя, що батьки не наразили мою дубову від природи музикальність на загрозу науки гри на якомусь інструменті. Крім численних важких і довгих портьєр, за якими пропадала вуйкова дружина, тітка Нюня, були на Костюшка дуже гонорові меблі – напевно, фальшиві «Людовики». Пам’ятаю позолочене люстро на чиїхось ногах (здається, лев’ячих); дерев’яного розфарбованого грифа на постаменті, з негреням на спині; свічник, оздоблений міріадами райдужних скелець, і ще один цікавий предмет. У ніші без вікна стояла велика бочка з червоної міді, абсолютно невжиткова, а тому таємнича.

Тому вуйкові я дуже вдячний. Він дозволив мені забрати на Браєрівську Брокгауза й Майєра – енциклопедію з вісімдесятих років XIX століття, яка громадилася у його конторі. Я переносив ці грубезні томи по одному, такі вони були важкі. Звичайно, я не міг їх читати, адже не знав німецької. Але в них було повно всіляких кольорових таблиць і чорно-білих гравюр, тому я проводив над тими важезними й закуреними томиськами чимало часу. Світ, який відкривала мені ця енциклопедія, був уже тоді, у двадцяті роки, давньою окам’янілістю, добряче відгонив анахронізмами, але я цього не підозрював і мені це не заважало. Поїзди з вісімдесятих років, залізні мости з чавунними гірляндами, локомотиви з коронованими трубами, достоту, як особи, яких вони перевозили, бородаті й вусаті панове, – все це видавалося мені прекрасним і сповненим невимовного чару. А ще тогочасні динамо-машини, архаїчні конструкції на колесах із різьбленими спицями, електричні двигуни й розмаїті технічні новинки на кшталт фіакрів без коней, начинених акумуляторами, які представляв останній, додатковий том. Найбільше мене тішило те, що в тих томиськах було все, а до того ж, поряд: слони, птахи, рослини, реконструкції викопних тварин, пруські ордени на барвистих таблицях, портрети владців, фізіономії негрів, дзбани, скарби. Я зі смаком занурювався в енциклопедію. Кожний наступний том сумлінно перегортав від дошки до дошки, намагаючись нічого не пропустити. Не пам’ятаю, чи знав я взагалі, що це за видання і для чого воно призначене. Мене це, напевно, не обходило. Якщо я навіть і не розумів, що переді мною цілий світ, впорядкований, систематизований і описаний, або ж його зріз, виконаний у вісімдесяті роки дев’ятнадцятого століття, я сприймав речі такими, якими вони є: усе там було для мене однаково добре, хоча, звісно, не однаково цікаве. Це було досконалим підсумком досліджень батькової бібліотеки. Згодом, коли я віддався пристрасті винахідництва, не одна з тих гравюр мене надихала. Понад те, ця енциклопедія, отримавши право на громадянство в нашому помешканні, розставлена у старій білій шафці в покої біля кухні, служила мені особливим сховком. Адже за деякими з томів залишалося чимало місця, принаймні достатньо, щоб ховати там пляшечки з таємними мікстурами, або попросту з алкогольними напоями, які я у превеликій таємниці зливав із пляшок у маминому креденсі.

Набагато легше розповідати про предмети, що оточували мене в ранньому дитинстві, ніж про людей. Адже тільки предмети, якщо можна так сказати, були зі мною щирі. Вони належали мені повністю, нічого не приховуючи: і ті, віддані мені на поталу, які я нищив, і ті, проти яких я був безсилий. Звісно, батьки й родичі мали свої, дуже природні підстави, коли не хотіли чи не могли звірятися дитині в своїх проблемах і справах. Інакше й бути не могло. Та їхні справи так чи йнак часом торкалися мене – фрагментарно, частково, незрозуміло або у віддалених наслідках. Про чиюсь злу волю не може бути й мови. Згодом я багато про що дізнався і міг би, звісно, узагальнити ті знання, оздобити їх коментарями й посиланнями. Така позиція, себто позиція дорослих, навела б лад ув односторонній розповіді, в якій часом бракує логіки, а подекуди й ключа до них. Але я не хочу цього робити, оскільки мені не залежить на такій подвійній перспективі. Адже я не пишу історії ні моєї родини, ані доль її окремих представників. Мій намір значно скромніший. Мені розходиться тільки в дитині, якою я був. Адже дитина не вважає свій світ неповноцінним, сповненим лакун, які вимагають зворотнього, ретроспективного заповнення в якомусь невизначеному майбутті. Вона, ясна річ, вважає так інстинктивно, не з власної волі, оскільки не усвідомлює свого виняткового становища у світі дорослих. Адже той, хто описує світ практичної магії, не мусить що рядка коригувати її вірування, подавати розмаїті спростування, тлумачення, раціональні пояснення, невтомно заперечувати її забобони, піддавати сумніву правомірність заклять і наслідки чарів. І якщо магія не має реального впливу на матеріальний світ, то, безперечно, має вплив – і то величезний, всеохопний – на тих, хто в неї вірить. Так само з дитиною: у тій суб’єктивній перспективі враховуються переживання, а не інтерпретація фактів і селекція, що відділяє правильні версій від неправильних. У цьому випадку селекція виступає мовчазною виконавицею наказів пам’яті, яка зареєструвала те, що зареєструвала – без жодного права на апеляцію.