Текст книги "Високий Замок"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Я займався також і теорією. Себто мав стос зошитів, до яких записував винаходи з «технічними кресленнями». Деякі пам’ятаю і досі. Був там пристрій для розтинання зернят вареної кукурудзи, аби під час їжі луски лишалися на качані. Був і літак у формі велетенського параболоїда, який мав літати понад хмарами – скупчені ввігнутим параболоїдним дзеркалом промені сонця перетворювали воду в резервуарах на пару й запускали в рух турбіни пропелерів. Пам’ятаю ровер без педалей, на якому слід було їздити «галопом» – як на коні. Сідло ходило за принципом поршня в порожній рурці, а зрушений нею передаточний ремінь мав обертатися довкола зубчатки. Джерелом енергії була вага наїздника, який мав підійматися і присідати в сідлі, як у стременах. В іншому ровері був привід на переднє колесо, бо кермо коливалося, наче маятник, прикріплене важелями з ексцентриком, як у локомотиві. Було там авто, у якому роль свічок запалювання виконували... кремінці від запальничок. Була й електромагнітна гармата. Я навіть збудував маленьку модель, а потім виявилося, що її задовго до мене вже хтось винайшов. А ще весло з лопастю у формі парасольки, яка самотужки відкривалася і закривалася під дією опору води. Найбільшим моїм винаходом був, без сумніву, передаточний механізм, винахід так само вторинний, як і чимало інших, оскільки я навіть не знав його назви. Але ця конструкція була принаймні реальна, нею послуговуються й досі. Не обійшлося, ясна річ, без різноманітних моделей perpetuum mobile[59]59
  perpetuum mobile (лат.) – вічний двигун


[Закрыть], яких я понавигадував без ліку. У мене були зошити, присвячені виключно автомобільним конструкціям. Одна з них, наприклад, мала чотири трьохциліндрові двигуни, на взірець авіаційних, які знаходились в колесах. Варіант цієї ідеї був використаний насправді, тільки замість двигунів внутрішнього згоряння в колеса були вмонтовані електромотори. Пам’ятаю ще якісь двопоршневі двигуни й навіть щось на кшталт ракети, якою мав керувати ритмічний вибух газів у камері внутрішнього згоряння. Я відразу згадав цей свій винахід, прочитавши в 1944 чи 1945 році про механізм німецької самохідної машини «V-1». Це, звісно, не означає, що я винайшов «V-1» раніше за німців, просто сам принцип функціонування був дещо схожий.

Попри те, я проектував різні військові машини – одномісний танк, схожий на пласку сталеву труну на гусеницях, із кулеметом і мотоциклетним двигуном; танк-снаряд; танки, які рухалися на основі ґвинта, а не завдяки гусеницям (тепер уже існують такі трактори); літаки, які могли прямовисно злітати завдяки пересуванню двигунів. Ці та безліч інших, великих і малих машин і приладів заповнювали мої великі чорні зошити, а також менші, оклеєні «мармуровим» папером. Я незлецьки малював, але, звісно, подавав фантастичні розрахунки, у яких фігурували вигадані цифри та інші складні технічні деталі.

Заразом зростала моя бібіліотека, щодалі більше збагачуючись науково-популярними книжками – усілякими «Дивами природи» й «Таємницями Всесвіту». Отож, паралельно заповнювалися інші зошити, у яких я проектував уже не машини, а тварин. Виконуючи per procura роль заступника еволюції, її головного конструктора, я вигадував різних жахливих хижаків, які походили від знайомих мені бронтозаврів і диплодоків – із роговими щитками, пилоподібними зубами, рогами. Я тривалий час намагався винайти звіра з колесами замість лап, причім був настільки сумлінний, що навіть заходився креслити його скелет – щоби уявити, як виглядатимуть запозичені з паротяга деталі в кістках і жилах.

Розводячись так широко про свої конструкторські вправляння в молодшій гімназії, представляючи відкриття віддавна відкритих америк, підкреслюючи зусилля, яких вимагали ці тяжкі роботи, я не забув про те, що все це було тільки забавою. Об’єкти для творчости я вибирав сам, незрідка вдаючись до занадто оптимістичних замірів. Приміром, я зазнав поразки, коли хотів повторити Едісона та змайструвати фонограф. Хоча я й випробував розмаїті голки, мембрани, качалки для тіста, віск, парафін, станіоль; хоча я до хрипу верещав в рупори моїх фонографів, жоден із них так і не увічнив моїх зусиль бодай єдиним слабеньким звуком записаного голосу. Але повторюю, це була забава. Я знав про це і навіть погоджуюся у цьому зі собою, дванадцятилітнім, хіба з деякими застереженнями. Епоха винищування предметів, які потрапляли мені до рук, не перейшла в наступну, конструктивну фазу миттєво й несподівано. Між ними був перехідний період, який – як феномен – цікавіший від них обидвох. Це був період удаваних робіт. Так-от, до того, як взятися до великих технічних чинів, я довго будував приймальні й передавальні радіостанції, які не могли, та й не повинні були працювати. Я монтував їх на дощечках, у блашаних коробках від чаю, збирав зі старих шпульок від ниток, спалених ламп і конденсаторів, з грубого мідного дроту, оздоблював незліченною кількістю поважного вигляду ручок та індикаторів. Деколи ці копії мені недостатньо імпонували. Тоді, в інстинктивній потребі підкреслити їхню вагомість, я майстерно прилаштовував серед отого розгардіяшу то якусь лискучу бляшку, а то якусь спеціально викручену пружину з будиків. Я насичував свою конструкцію, аж доки здоровий глузд не підказував, що вже досить, що вигляд цієї псевдоапаратури відповідає моїм вимогам. Іще раз повторюю: я бавився. Утім, навдивовижу схожі конструкцій можна сьогодні побачити на виставках пластики. Чи я був провісником і в тій царині? Думка надто вже спокуслива, тим паче, що я пам’ятаю свою недавню пригоду на виставці абстрактної скульптури. У центрі експозиції громадилися неоковирні й покручено-дірчасті антиторси й антиакти, на стінах висіли різні за форматом і технікою колажі (чому їх не можна називати просто склеянками?). Я проходив повз натягнуті на мольберти абсолютно чисті полотна, лише підперті в кількох місцях зісподу кілочками – так, щоби площина картини геометрично заламувалася. Я минав оправлені в рами сіро-буро-зеленаві полотняні композиції, у яких допитливе око тільки впритул могло розгадати генеалогію творива – ідентифікувати якісь уривки сітки, застиглі під шаром мастики чи клею, металеві стружки, пружинні бляшки. Раптом я зупинився перед черговим експонатом. Він був цілком стриманий, наче автор вчасно схаменувся і приборкав свої початкові заміри. Цей твір являв собою прямокутний бляшаний лист. Приблизно у двох п’ятих від нижнього краю його перекреслював за принципом золотого перетину недбало почеплений брусок – щось на зразок струбцини. А вище від цієї головної лінії простягалася порожня площина старезної бляхи з трьома майже симетричними отворами. Ці наскрізні отвори зяяли в порожнечі, облямовані чимось на кшталт темно-сірого ореолу. Достоту осліплі зірки, дірки від вибитих сонць! Я ще розмірковував над технікою, до якої вдався художник, аби так природньо опилити отвори блідою облямівкою, що світлішала по краях. Я чудувався майстерності, з якою він вижарив цілу бляху так, що місцями вона була завуджена, а місцями шорстко пожмакана від вогню. Я заходився шукати табличку з назвою твору та іменем автора, але її не було. Аж раптом, відчайдушно закліпавши, я збагнув, що сталося непорозуміння. Виставка містилася у великій і гарній склепінчастій пивниці. Експонати висіли на її нетинькованих стінах і як завжди в такому місці, у нішах між цеглинами де-не-де виступали дверцята коминів. Я стояв власне перед такою заслонкою, заіржавілою і закритою вивихнутою засувкою. Естетична заграва, яка била від тих дверцят в мої спраглі очі, умить змерхла, згасаючи. Демасковані, вони раптом поскромнішали й стали банальною коминовою бляхою. Я ж, добряче сконфужений, досить швидко віддалився від того місця, аби вже перед справжніми експонатами повернутися в належний стан – себто налаштувати дух на вимоги, які ставить перед ним абстрактне мистецтво.

Розважаючи над цією пригодою, я дійшов висновку, що в ній не було нічого ганебного. Якщо хтось і мусив нести відповідальність за цю помилку, то аж ніяк не я. На подібних виставках трапляються й не такі речі. Пригадую, в яку халепу вскочив один знавець, справжній поціновувач, хоча, за власним зізнанням, трохи короткозорий. Це трапилося на іншій виставці, серед розмаїтих сірих кам’яних, а також гіпсово-білих брил і куль. Зненацька цей пан енергійно попрошкував до одного постаменту біля входу. Його привабила оригінальна за кольором і формою невеличка оборотова брила з ритмічним плетінням на поверхні. Напівдорозі він завмер, здригнувся і тихенько повернув назад. Брила виявилася звичайною халою, питльованим пекарським виробом. Дама, що виконувала обов’язки касирки, поклала її на перше-ліпше місце й пішла по чай. Що ж таке відбувається з мистецтвом, що воно припускає можливість отаких достоту комедійних вистав? Невже актуальні модні витвори могли б робити коминярі, пекарі, а також діти, що бавляться? Усе не так просто. Давній мистець створював суспільно корисні предмети. Це були знаряддя для послуг, нехай і своєрідних: таких, що допомагали мертвим відбути до вічности, закляттям – справдитися, молитвам – чинитися з приписаною літургією повнотою, неплідній жінці – зачати, героєві – одержати сакральну винагороду. Естетичність тих знарядь була їхньою складовою, вона стимулювала дію, підсилювала її, але ніколи не була домінантною, неужитковою. Адже мистець мав чітке місце у споруді релігійної чи державної метафізики. Він був інженером-виконавцем теми, але не її автором. Адже авторство приписувалося Одкровенню, Абсолюту, Трансценденту. Звідси бар’єри суворих обмежень, про які ми вже стільки говорили. Звідси також – тавтологічність тогочасного мистецтва, яке не говорить нічого нового, а напам’ять повторює добре відомі смисли: Розп’яття, Пророцтво, Вознесіння, акт запліднення в Пріаповій символіці, двобій Аримана з Ормуздом. Свою самобутність, свій неповторний геній мистець, так би мовити, замикав усередині полотен, скульптур і вівтарів. І чим потужніший був його талант, тим у більшому ступені його самобутність могла, попри невільне підпорядкування літургії, унаочнити свою присутність у вузькому полі дозволеного, себто не канонізованого повністю. І то в незліченні способи. Він міг трохи й відсунути закам’янілі догми, роздерти їх, надати їм більш чи менш алюзійного резонансу з тогочасними реаліями. Він міг навпаки сховатися у творі за допомогою системи дисонансів, ледь відчутних, а проте наявних розладів, інтерпретуючи які, ми сьогодні можемо й помилятися. Оскільки те, що видається нам наївним, навіть комічним у якихось ранньоготичних статуях святих, не справляло такого враження на сучасників. Щоправда, я охоче побачив би міну котрогось із мистців, коли він сам на сам знайомиться зі створеним образом. Ця контрабанда особистісного до сфери метафізичної догматики видається мені захоплючою справою. Я навіть у багатьох шедеврах відчував оцю активну присутність мистця як своєрідну дволикість, як, може, підсвідоме мікроскопічне блюзнірство, отруйна дрібка якого, як це не парадоксально, підсилює офіційну священну тематику твору. Але про це краще мовчати, принаймні тут. Епоха минула, піраміда метафізичної неволі завалилася під ударами технічого прогресу і мистець виявився приголомшливо вільним. Замість тематики десяти заповідей – безконечність світу, замість одкровення – пошук, замість наказу – вибір. Постають еволюційні напрямки – акт буквальний, акт, грубо витесаний, кам’яні узагальнення тіла, геометричні натяки на тіло – фрагмент, цурпалок, руїна торсу чи голови. І нарешті хтось помічає над висохлим руслом ріки якусь брилу серед розсипу ріні і тягне все це на виставку... Обробка не є доконечною, наскільки вистачить селекції. Таким чином, мистець деколи й несамохіть обертається від долі як Всевидющого Провидіння, до долі як статистичної теорії, сліпого вирування сил, які обточують брили в річковій бистріні. Від Свідомої Творчости – до творчої знахідки, від Доконечности – до Випадковости.

Не тільки художник потерпає від надміру свободи. Реципієнти не в кращій ситуації. І точиться своєрідна гра мистецьких пропозицій та їхньої апробації чи несприйняття. Над світовою шахівницею таких ігрищ ширяє гірко покривджений демон всезагальної непевности, якого лякають екзорцизми поціновувачів і фахівців. Визначний художник виставляє шість абсолютно чорних полотен. Що це – дурний жарт, виклик чи припустима концепція? Холодильник без дверей, на велосипедних колесах, пофарбований у смуги – хіба так можна? Крісло, пробите трьома ножами – і так теж можна? Але що означають такі питання? Оскільки це виставляється, значить є глядачі, покупці й критики-апологети. За якийсь час ці твори увійдуть до підручників історії мистецтва як уже завершений, незворотній період. Непевність триває тому, що творам не дають назви, а оздоблюють кожен хвірткою інтерпретаційних маніпуляцій: нам говорять, що це пошук, нові спроби, експерименти. Майбутній історик мистецтва XX століття зможе невтішно констатувати, що цей, уже архаїчний для нього період не виплодив практично жодних творів, а тільки їх пропозицію.

Тим часом художник, оточений виключно ужитковими предметами, перетворює їх на поле експлуатації. Усе для чогось призначене – для слухання передач, для гоління, для пересування з місця на місце, для мелення муки чи випікання хліба. Можна прикотити камінь з млина на виставку, однак мізерність особистого внеску в цей творчий акт гнітюче очевидна. Адже слід щось зробити з предметом, позбавити його функції, аби після певних зусиль залишився чистий вираз, гола естетичність. Останнім часом з’явилися оті «машини для нічого». Я теж такі будував. Не як провісник, а як дитина. Тож сучасний мистець намагається стати дитиною в серці цивілізації, відшукати в дитині рятівні обмеження. Адже тільки дитина не відає сумніву, нічого не знає про повінь тенденцій, і тільки її забави ще заслуговують на повагу. Та чи знайдуть вони, чого шукають у безодні надмірної свободи? Мистець прагне повернутися до першопочатку, туди, де праця була водночас і забавою, і творчим актом, де безцільний і самодостатній чин був водночас і винагородою. Саме в такому стані я взявся майструвати свої псевдоапарати. Я будував їх, бо вони були мені потрібні, а потрібні вони були мені для того, щоб я їх будував. Це було щільно замкнуте коло, найдосконаліше з можливих; замкнуте коло віри, яка глаголить, що є Абсолютом. Але це п’янке circulus vitiosus[60]60
  circulus vitiosus (лат.) – порочне коло


[Закрыть] було природнім, оскільки мені було дванадцять. Я робив усе, що вмів, не переслідуючи жодних реальних цілей, а лише свою власну. Адже моя дванадцятилітня стеля мене не обмежувала, навіть навпаки, вона була моєю найвищою свободою, моєю гімназійною кульмінацією. Якщо вона була занизька, замкнута, то тільки природою, і тільки через мій вік. На відміну від мистця, я не намагався стати дитиною, бо ким інакшим я міг бути? Нещасний художник, шукаючи кордонів у дитині, не перебуває в ній. Щоправда, саме ця спокійна безжальність віри вирвала людині з вуст слова: credo, quiaabsurdum est[61]61
  credo, quiaabsurdum est (лат.) – вірю, бо абсурдно


[Закрыть]. І справді, чи є щось абсурдніше всередині цивілізації, яка становить піраміду машин, що служать людині, ніж машина, що не служить ні людині, ані комусь іншому? Результати, однак, співпадають тільки в абсурдності, оскільки шляхи до них були різні. Прикро, коли булку, річковий камінь і пічні дверцята можна сплутати з мистецьким твором. Прикро, коли збільшену мікрофотографію відшліфованого кристала або забарвлений препарат м’язової тканини, або опилену іонами срібла колонію вірусів в електронному мікроскопі можна виставити серед ташистських та абстракціоністських картин, на рівних із ними правах. Це, звісно, не означає, що мені не подобаються абстрактні малярські композиції. Навпаки, серед них трапляються чудові, але ще кращі можна віднайти серед лабораторних препаратів або на зчорнілих пластах кори в лісі, яку погаптувала живим білуватим візерунком якась цвіль. Біда сучасного мистецтва не в тому, що воно надумане, зовсім навпаки – мертва й жива природа роїться подібними «абстрактними композиціями». Це відомо мікробіологу, геологу, математику. Чимало шедеврів можна знайти у псевдоморфозах старих діабазів, у мікроструктурі амеб, у прожилках листя, у хмарах, у формаціях скель – жертв вивітрювання. Майстрами й провісниками в цій царині є два великі скульптори-нищівники й водночас конструктори – Ентропія й Ентальпія. А той, хто не хоче з ними змагатися (зрештою, мало хто розуміє, що приречений на поразку), шукає порятунку в поверненні до солодкої печерної дикости, ховається в дитині, у примітиві. Але даремно, бо й неандерталець, і дитина робили це раніше й автентичніше.

Та яке ж я маю право про все це говорити? Одразу відповім – жодного. Можна зі мною не погоджуватися, тим паче, що я не можу запропонувати жодної нової неволі, жодного рятівного замкнутого кола. Водночас доводиться, на жаль, визнати, що таким визначним провісником був не тільки я, але й мої товариші, навіть у початковій школі. Скаламутивши патиком калюжу з краплею розлитого гасу, вони створювали миттєві й прекрасні колористичні композиції. Ми були великі, хоча й зашмаркані, примітивісти, а мої псевдорадіо та різні «мобілі» були тим, чим для сюрреалістів є Босх. А які композиції виходили в нас іще раніше, з манної каші, перемішаної на тарілці зі шпинатом! Зрештою, якщо часи повернуть навспак і наймоднішим напрямком виявиться турпізм[62]62
  турпізм – течія у польському мистецтві 60-70-х роках XX століття, яка декларував песимістичну, макабричну візію світу


[Закрыть], дозволю собі нагадати – цього разу з пихою – про свою засюсяну музичну скриньку. Хіба не був це шедевр, створений шляхом заповнення годинникового механізму низькою субстанцією тілесного походження? Хіба він не був результатом сутички ньютонівської думки (де годинниковий принцип руху небес є першоідеєю) з елементом анімального розкладу, словом – хіба схрещення Ідеї з Екскрементом не є правдивим феноменом у провісництві, а радше, у пророцтві, яке провіщає катастрофічний нігілізм? Я відкинув детерміністську доконечність мертвої мелодики ще в чотири роки. Цим актом достоту екзистенціалістського вибору, відкрито змагаючи за тваринну розкутість, я вже тільки самим розщібанням штанців дав ляпаса тисячоліттям мурашиних цивілізацій. Поза тим, слід звернути увагу й на досконалу неужитковість, себто чисту некорисливість цієї спонтанної креації...

Але так можна розводитися без кінця. Не все тут є кпином, бо тоді все виявилося б умовністю: і мова, й абетка, і синтаксичні та граматичні правила. Якщо поширити поле дозволеного, аби дійти якоїсь згоди, якоїсь принаймні тимчасової акцептації значень, приписаних довільному об’єкту, тоді абсолютно все можна виразити довільним знаком, символом, предметом, образом. Тоді можна виставляти в салонах відтяті пальці, крісла, які замість спинки мають грудну клітку й хребет, або ж скелетовані ноги замість дерев’яних ніжок. Збільшена усталена цибулина – на думку спадає звернутися до епістеміологічної симптоматики космічної матерії, себто до її багаторівневости й бесконечности пізнання, яке є обдиранням подальшого лушпиння. Адже суспільна непохитність стосовно істин Одкровення зникла ще давніше. І тепер уже кожне сміттєзвалище здатне – у відповідному освітленні й оправі – промовисто виразити якусь темну, може, навіть ворожу цивілізації сутність. Бо постало затемнення, затуманювання, інформаційна неясність, серед якої ще блимають де-не-де самобутнім мутним блиском сили поодинокі твори. Але решта простору будить ірраціональну тугу за визволенням від надто довільної свободи – що аж ніяк не стосується нашої теми, бо ж ми говоримо не про справи дорослих, а про дитину. Тож повернімося до неї, якомога категоричніше непогоджені.

VII

 Мені вже небагато залишилося описати, а цілі юрми ще не згаданих предметів домашнього вжитку та вулиць, якими я ходив, настирливо вимагають бодай одноразової згадки. Що ж такого чаруючого є в речах і в каменях, які оточували мене в дитинстві, що вони набувають достоту магічних властивостей, якоїсь незбагненної одностайности? Звідки ця категорична жага, щоб я засвідчив їхнє існування, обірване в хаосі війни й на смітниках? Лише за кілька років після описаних тут пасторальних часів іноді доводилося заздрити тривкості мертвих речей. З дня на день від них забирали людей і вони ставали посміховиськом. Жахливим було те несподіване сирітство, неужитковість покинутих крісел, ціпків, дрібничок. По правді, виглядало на те, що предмети змагаються з живими, що вони стійкіші від них, менш залежні від катастроф часу. Немов лише позбувшись власників, вони набирали сили й значення – досить пригадати візки й мидниці на барикадах, окуляри, через які не було кому дивитися, стоси листів, по яких ходили ногами. Та хоча вони й набували у воєнному краєвиді сили моторошних знаків, я ніколи їх не засуджував. Я вірив у їхню безневинність. У мені лишилася неторкнута вогнем і часом безглузда прихильність до старої фаянсової сови з батькової бібліотеки; до лева й тигра, отих важких і гарних звірів із темної бронзи; до шахів із королями та пішаками з татарськими рисами, яких вирізьбив батькові сусіда в російському полоні в 1915 році. А ще до обох годинників-псів із маминого креденса, які показували час обертами витріщених очей. Пам’ятаю, що в банальній і дуже міщанській спальні батьків ув одній із шибок кватирки зяяв круглий отвір, від якого розбігалися тріщини аж до рами. Мені розповідали, що туди влучила куля під час боїв 1918 року[63]63
  бої 1918 року – йдеться про українсько-польську заворушку в листопаді 1918 року


[Закрыть]. Тож я, спритне хлопчисько, намагався вирахувати її заблукану траєкторію, але стеля була гладка і непошкоджена. Слід від кулі затинькували. Так мені казали – але я чи то не міг повірити, чи то не хотів. Досить було й того, що в такому спокійному, такому звичайному помешканні, сповненому ситого міщанського достатку, мій погляд не раз обертався до цієї малої шибки майже під самою стелею, яка не знати чим притягала око. Отвір був невеличкий. Вочевидь, поміняти шибку з якоїсь причини не виплачувалось, і вона лишалася такою упродовж усього міжвоєнного періоду. Чи вона бентежила мене, як слід ноги на березі безлюдного острова бентежив Робінзона? Ні, я не вважав її за свідка жахливих подій, бо взагалі не міг їх собі уявити – це просто не узгоджувалося з оснулою гармонією меблів. Цей слід був чимось приголомшливим, як несподівано побачена деталь із нереальности, що проймала спокійним натиском своєї матеріальної, себто безперечної екзистенції. Як же це так – невже це й справді могло бути? Невже хтось і справді міг стріляти по вікнах? До помешкань? І це було лише за три роки до мого народження?

Аби не припуститися перебільшення, я мушу дещо спростувати. Пробита кулею шибка завше мене чудувала, може, навіть і дратувала, як несподіваний розлад, але не більше. Вона спантеличувала мене не більше, ніж краплинки живиці, які просотувалися з лутки цього ж вікна. Я полюбляв поволі збирати на палець кожну краплинку. Виплакана деревом крізь лак упродовж багатьох днів, живиця вже трохи підсихала згори, а всередині була запахуща, смолиста й липка. Наче дерево все пручалося своїй долі, наче все його незриме нутро й досі перебувало в лісі, вперто тягнулося до нього всупереч очевидности рубанка, цвяхів, лаку і двох дужок, якими було припасоване до рами вузьке полотнище штори. Стільки всього, щоби розв’язати проблему простріленої шибки у властивих вимірах.

Що ж породило той зв’язок між дитиною, яка ходила весь час тими самими вулицями, та хідниками й мурами тих вулиць? Може, їхня краса? Та ні, я ж бо її не помічав. Я ж бо не знав, що місто може бути іншим – похилим, без кам’яних брижів кам’яниць. Я не знав, що перспективи вулиць можуть не злітати до обрію, як вулиці Коперника чи Сикстинська[64]64
  Сикстинська – нині – вул. Дорошенка


[Закрыть], що трамваї не мусять щодуху нестися вниз і натужливо спинатися вгору. Я не помічав ні готики костелу Ельжбети, ані східної екзотики вірменської церкви. Якщо я й підносив голову, то задля того, щоб побачити, як крутиться бляшаний півник на димарі. Я не певен, що спрямувавши пам’ять навспак крізь потік часу, зможу повернути невинність таким назвам, як Янів, Знесіння, Пасіки, Лонцького[65]65
  Лонцького – нині вул. Брюллова


[Закрыть], яким сорок перший і сорок другий роки надали зловісного значення[66]66
  Янів, Пасіки, Знесіння, Лонцького – місця концтаборів і масових страт за німецької окупації 1941-44 років


[Закрыть]. Тоді якогось дня цілковито обезлюдніли й вимерли всі вулиці від Берштайна аж до дільниць поза театром, у напрямку Соняшної[67]67
  Соняшна – нині – вул. Куліша


[Закрыть] й далі. Залишилися самі будинки з розхитаними вітром прочиненими вікнами, з раптовою пусткою стін, подвір’їв і ганків. А ще за якийсь час піднялася, а потім зникла дерев’яна огорожа ґетто. Я бачив здалека його приміську розкидану забудову, а згодом – тільки заросле травою румовище. Але в тридцяті роки ніхто не міг про таке й подумати. Звісно, і тоді траплялися різні оказії. Я, скулившись за кам’яною балюстрадою балкона, спостерігав сутичку кінної поліції з натовпом маніфестантів. Це було під час похорону Козака. Серед брязкоту бляшаних жалюзі, якими купці намагалися врятувати вітрини своїх крамниць, я бачив, як падає стягнутий з коня поліцай у лискучому шоломі. Але все це нагадувало раптову бурю. Це минуло, і ледь двірники позамітали потрощене скло з хідників, як знову повернувся спокій. Вдячні пацієнтки-монахині приносили батькові зі свого саду величезні оберемки щепленого бузку, які клали під струмінь води в ванні. Усі слухали балачки Штепця і Тоньця по «Веселій Львівській хвилі»[68]68
  «Весела Львівська хвиля» – львівська радіостанція з 30-х років, родзинкою якої була парочка славетних коміків – Штепцьо й Тонцьо


[Закрыть] чи пересновані гмиканням смішні монологи пана Строньця. А я заявляв батькам, що не піду до гімназії, бо там треба носити бріджі, яких я носити не можу, бо вони гризуть мені під коліном. Як тепер відомо, ми були, мов мурахи. Ми жваво й енергійно кублилися в мурашнику, над яким уже здіймалася підошва чобота. Декому здавалося, що він бачить його лиховісну тінь, але всі, тож і він теж, до останньої миті ревно й заповзято крутилися в колі буденних справ – аби забезпечити, залагодити, приборкати своє майбутнє. І дорослі, і діти – ми всі зрівнялися в цьому блаженному невіданні, без якого неможливо жити.

Однак ми готувалися. Ми не щодня ходили до гімназії у мундирах – раз на тиждень були заняття з ВП, військової підготовки. Їх слід було відвідувати у належному однострої, який складався із зеленої полотняної блюзи, що вдягалася через голову, як звичайна російська «ґімнастьорка». Хто міг, прикручував собі на груди розмаїті значки, гарцерські та стрілецькі відзнаки. Щодо мене, то я, вистрілявши купу набоїв на стрільбищі під Високим Замком, здобувся перед випуском на золоту стрілецьку відзнаку, хоча й недовго нею пишався.

Блюзу належало добре розпрасовувати спереду і підперезувати широким ременем. Дехто з нас мав прекрасні ремені з подвійними бляхами й численними дірочками. Я теж дістав собі такого, і то навіть із підкладкою з тоненького фетру й латунними скобами для навскісного офіцерського паска, на який я, звісна річ, не мав права. Але ця блюза вимагала стрункої постави, такої, як у Л., якого можна було обхопити в талії розкритими долонями. Вона не передбачала наявности відстовбурченого задка, бо інакше всі старанно розпрасовані фалди стирчали ззаду, як великий хвіст, а мундир одразу перетворювався на якусь спідницю. Я досить сильно тим переймався.

Комендантом загону був професор Стажевський, історик, офіцер резерву, який приглядав за нами зверхньо та здалеку. Крім нього, з нами займалися кілька фахових підофіцерів, які приходили з міста і деколи приносили різні таємничі пакетики з оповитими військовою таємницею предметами. Наприклад, із маленькими флакончиками, з-під корка яких ледь просотувався слабенький запах отруйних газів, безпечно замкнутих у цьому аптечному упакуванні. Нам давали нюхати фосген, ціанід бромбензолу, хлорацетофенол та інші невидимі отрути з грізними назвами. Одержували ми на тих заняттях і протигази. Пам’ятаю їх неприємний гумово-брезентовий запах і присмак. Дихати в них було важко, бігати – практично неможливо, але все ж таки це була розвага.

Якось на стадіоні запалили димові шашки й сержант кинув сльозогінну гранату. Зненацька ядучу хмару знесло на шкільного сторожа, який випірнув із неї, заливаючись слізьми. Підофіцери мали з нами чимало клопоту. Ми нишком над ними підсміювалися, зрештою, добродушно, усіляко перекривляючи їхню поведінку. Капрал Синюшний насправді мав інше прізвище. Ми охрестили його так після одного заняття, на якому він драматично представляв людину, яка наковталася фосгену, і робився «синюшний» на обличчі.

У мікроскопічному гімназійному арсеналі ми мали й власні карабіни – переважно «лебеді», якщо не помиляюся, з 1889 року. Це була архаїчна, хоча й багатострільна зброя, довжелезна й важка. Набої один за другим вкладалися у канал, видовбаний у ложі під люфою. Нас змушували незліченну кількість разів складати й розкладати замки. Було також чимало муштри, занять, на яких ми вивчали різновиди зброї. А вряди-годи, хоча й дуже рідко, нам дозволяли постріляти холостими набоями. Це відбувалося, звичайно, за містом, десь на Кайзервальді, куди нас приводили вишикуваною колоною.

Дула наших карабінів були виразно розкалібровані. Ця зброя не мала бойового значення – із таким ж успіхом можна було вчитися на цурпалках, витесаних у формі карабінів. Але сумніви в якості карабінів могли бути витлумачені як державна зрада. Коли надворі стояла кепська погода, ми проводили дві години в класі, за чищенням зброї. Це було справжнє мистецтво – трохи данаїдове, трохи сизифове – із застосуванням великої кількости паклі та масного тавоту. Існували й способи перевірки сумлінности нашої роботи: сержант старанно длубався тоненькою скіпкою, виструганою із сірника, довкола гвинтів колби, між дерев’яним ложем і люфою. Зрештою, завжди можна було знайти якусь мікроскопічну шпарку, яка забруднювала кінчик скіпки, і все доводилося починати знову. Але це не дуже нас злостило. Ми начебто розуміли, що такими є правила цієї гри й що саме на цьому тримається військо.

У другому класі ліцею ми вже ходили на полігон, де стріляли не з «лебелів», а зі справжніх карабінів. Там панувала фронтова атмосфера. До тих стрільб нас готували страшенно довго. Карабінів Мавзера, які були на озброєнні в армії, нам забороняли торкатися майже до останньої миті. А по одному-єдиному бойовому набою видавали вже на бетонних позиціях. І то з такою бухгалтерською обачністю, немов карабін був зброєю гігантського значення і мав вогневу міць, якій ніщо не може протистояти. Наче він був унікальною і претензійною військовою технікою, якою могла похвалитися не кожна армія світу. Ні, я не хочу сказати, що нам щось таке втовкмачували – просто все це довге священнодійство справляло таке враження.

Але, правду кажучи, цьому сприяла сама атмосфера полігону: оті бетонні позиції, потужні «копняки», якими частували карабіни, варто було погано притиснути кольбу до плеча. Жалюгідний спортивний карабін КБ калібру 0,22, з якого ми часом стріляли в гімназії, навіть не надавався до порівняння! Навіть «репетір» Юлька Д. перестав мені імпонувати.