Текст книги "Високий Замок"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Іще раніше моїм сусідом по парті був Юрек Г., хлопець вродливий і велелюбний. Він завше мав хмару заплутаних афер із панянками, а поза тими романтичними історійками – зухвалі еротичні стосунки із зовсім дорослою жінкою, здається, якоюсь удовою. Він буцімто зустрічався з нею у Стрийському парку і хтось із однокласників навіть спостерігав там прояви його пристрасности. Однак не було й мови, щоб я міг узяти участь у таких спостереженнях, бо мене добре пильнували. Я не міг проти полудня піти з хати, адже мав ангела-хоронителя, або просто репетитора – пана Вілька, студента, а згодом магістра права. Він опікувався мною, себто дбав про те, щоб я сумлінно готувався до занять. Так-от, класична відмовка, мовляв, я йду до товариша, аби разом учитися, у мене не проходила. Я мусив насправді вчитися. На додаток, я ще навчався вдома французької з одною мадемуазель – особою доволі прикрою, з велетенським пористим, наче під збільшувальним склом, червоним носом. Однак я примудрявся її улещувати, вигадавши цілу систему заходів, які рятували мене від таїн карколомної граматики. На щастя, мадемуазель була від природи дуже цікава, тож охоче випитувала в мене про те, що коїться в нашій родині: чи не збирається хтось заміж, а чи, може, навпаки – ніяк не вийде. Я, й гадки не маючи про ці матримоніальні справи, плів і молов усе, що приносила на язик слина. Але, попри все, таки навчився трохи «парляти», хоча секрети temps défini, indéfini[38]38
  temps défini, indéfini (франц.) – доконаний час, недоконаний час


[Закрыть] і всіх отих жахливих subjonctif[39]39
  subjonctif (франц.) – умовна форма дієслова


[Закрыть] назавше лишилися для мене таємницею. Тим часом я вже продукував власні алкогольні напої з думкою про якихось несподіваних гостей-чоловіків, які так і не з’явилися. Досить того, що в брудно-білій шафці за томами енциклопедії Брокгауза та Майєра я ховав фляшечки зі зливками й сумішами власної рецептури. Я користав із маминого креденса. Основним інгредієнтом тих сумішей був аляш, кминний лікер, який батько часом пив перед обідом. Коли фамільні плітки вичерпувалися, я частував француженку своїми трунками, а вона загалом була не від того, щоб вихилити келішок-другий. Крім цього, я змішував на маленьких порцелянових мисочках для хімічних дослідів поцуплені з білизнярки мамині парфуми й мастив ними мою француженку. По правді, дивно, що після всього цього я подужав прочитати книжку мовою Мольєра.

Поміж уроками, паном Вільком і француженкою я не мав багато часу для себе, і моє життя було 6 зовсім прісне, якби я не урізноманітнював його таємними способами, про які трохи згодом. Неабиякою подією для нашої гімназії були відвідини театру. Нас водили на всілякі страшні занудства, наприклад, на «Визволення» Виспянського (я не оцінюю тут драматургію Виспянського, а тільки відтворюю її тогочасне сприйняття чотирнадцятилітніми гімназистами). Пронумеровані квитки нам роздавали в класі – і негайно починалася жвава дискусія про те, де будуть сидіти жіночі гімназії. Необхідна інформація надходила з якихось таємних джерел і починалися торги й обміни, бо кожен (чи майже кожен) хотів сидіти там, де можна розрахувувати на розкішне сусідство. Мене це не обходило, бо я був інфантильним вайлом і міг хіба, злегка роззявивши рота, слухати балачки про звитяги Юрека Г., про побачення і про все, що на них відбувається. Зрештою, вигоди сусідства з жіночою гімназією під час шкільних вистав були досить ілюзорні. Адже представники педагогічного складу займали стратегічні позиції і докладали всіх зусиль, аби не припустити щонайменшого контакту.

Деколи бували танцюльки, які влаштовував у нашій гімназії батьківський комітет. Але я знов-таки ще не вмів танцювати і лише підпирав стіну, а точніше шведську стінку, бо танцювали в гімнастичному залі. Не один із молодших професорів залюбки пускався в тан із нашими гостями прекрасної статі, що, правду кажучи, видавалося мені протиприроднім. Я ж бо не уявляв, що Атилла може цікавитися хореографією.

Щоби трохи визначити мою позицію в класі, мушу співставити її з позиціями інших учнів. Незграбний і взагалі гладкий, я за присудом класу все ж таки не був штурпаком, принаймні аж таким патентованим. Може, тому, що тримався віддалік від більшости учнів, добре вчився і мав багато власних справ – зрештою, не знаю чому. Хіба мав клопіт, коли на зламі гімназії й ліцею зіштовхнувся з Прустом, про існування якого довідався завдяки Єремі Р. і Янеку X. Єремі вивчав англійську, тягався з якимись словниками й узагалі був нечувано інтелігентний. Оскільки я читав абсолютно все, що потрапляло до рук, то, побачивши, що Янек і Єремі носяться з томами з незлецькими назвами на зразок «У затінку заквітлих дівчат», одразу позичив першу книгу циклу й загруз уже на перших сторінках. Спантеличений, я, мов фаховий стрибун, кілька разів відступав для розгону й кидався на перешкоду, але щораз відлітав од неї, мов від стіни. Хтозна, чи не тоді проклюнулися у моїй душі перші паростки комплексу меншовартости. Я пробував читати Пруста, але якось не вмів, ходити з паннами не міг навіть пробувати, бо не було як і коли. Тож мусив удавати, що в мене з тим усе якнайкраще, зокрема перед приятелями, до яких зараховував і Янека X. Потайки я страшенно йому заздрив. Янек був сином відомого львівського адвоката й мешкав недалеко від нас, на вулиці Міцкевича[40]40
  Міцкевича – нині – вул. Листопадового чину


[Закрыть], поблизу площі Смольки. У великому передпокої відвідувача вітало погруддя Янекового батька, достоту давньоримське: потужна голова на масивній шиї, з неправильними рисами обличчя й широкими ніздрями. Його мати була божевільна. Янек ніколи про неї не згадував. Вона весь час перебувала в тому ж помешканні, в окремому покої, майже завжди за зачиненими дверима. Там було синьо від диму, і коли я кілька разів побіжно її бачив, вона стискала в пальцях запалену папіросу. Янек не мав репетитора, батько взагалі ставився до нього, як до дорослого, він не мусив доповідати, куди йде, чи приготував уроки, що хоче робити. Отож читав собі того Пруста, почепивши окуляри з дротяною оправою. А коли я до нього приходив, відкладав книжку й знімав окуляри разом із папірчиком, який підкладав під дужку – здається, щоби дріт не лишав сліду на переніссі. Він прекрасно плавав – сто метрів вільним стилем за хвилину й шістнадцять секунд (тоді як я чувся в воді, як сокира), грав у теніс, у волейбол, а в ліцей ходив із прегарною Вандою П., причім узагалі про це не розповідав. Жодними своїми перевагами він не вихвалявся. Але найбільше мені імпонувало в ньому те, що, досить посередній учень, він не переймався школою, двійки його взагалі не бентежили, наче він дивився кудись далі, наче мав уже власну систему цінностей і спокійно її дотримувався. Ми відпроваджували одне одного, кружляючи між Браєрівською і Міцкевича. Це був добрий і ввічливий хлопець, дещо сонний на вигляд, флегматичної вдачі і з прекрасним почуттям гумору. Наскільки мені відомо, його теж убили німці.

У ті роки, несвідомо наслідуючи дорослих, я робив багато речей не задля приємности, а тому, що ними захоплювалися мої ровесники. Ще до ліцею наймудріші з моїх колег стали грати в брідж, який видавався мені гіршим, ніж невідмінювані латинські дієслова. Я ніколи не міг запам’ятати, які карти вийшли, а які ще на руках, чим бити і як ходити. Визнаний розумово відсталим, я дав бріджеві спокій раз і назавжди. Щодо шахів, то якось я виграв в одного свого ровесника, проте вже видатного шахіста, довівши його тим до повного остовпіння. Цього успіху ні згодом, ані перед тим повторити не подужав. Якщо я не помиляюся, це був один із тих випадків, про який згадував Наполеон Бонапарт: мовляв, найнебезпечнішими на полі бою є скінчений геній стратегії та повний кретин – і то кретин має певні переваги, адже його вчинки абсолютно й без винятків непередбачувані.

Якийсь час я грав у ґудзики, тягаючи з маминої шухляди цінні екземпляри, кидав у стелю класу змочені слиною гільзи від папіросів. Так робили всі, бо коли слина висихала, ті гільзи починали таємниче, мов дощ, спадати, викликаючи обурення в професора. Я вивчав під керівництвом Янека X. джіу-джітсу (найчастіше в передсінях кльозету на другому поверсі гімназії), кидав у дошку спеціальним снарядом із корка, що спереду мав шпильку, а ззаду оперення й мікроскопічний баласт. Я навчився плювати в п’єц і то з шести метрів, але ніколи – свистіти на пальцях, що було однією з причин щирої зажури. Мені багато що в тій науці не давалося, але я хоч і не був вельми тямущим, зате старанним. Я силкувався пристосуватися, колекціонував (а радше вдавав, що колекціоную) марки, які нітрохи мене не цікавили. З колегами, які мене відвідували, бавився у війну, у солдатиків, а до зошитів заглядав тільки тоді, коли був наодинці. Зрештою, я не змушував себе ходити з товариством, приміром, на Східні Торги, де ми збирали безкоштовні рекламки, а потім пили дармовий росіл «Маґґі», аж поки нас відганяли від стендів роздратовані розпорядники. Навіть моя огрядна туша за певних обставин ставала в пригоді, зокрема коли я грав захисником у футбол. Адже мене важко було відштовхнути й перемогти у поєдинку «тілом», бо ж я мав поважну вагу. Зрідка у Львові відбувалися захоплюючі автомобільні перегони – на замкнутому кільці, яке творили вулиці Стрийська, Кадетська[41]41
  Кадетська – нині – вул. Гвардійська


[Закрыть] і Пелчинська[42]42
  Пелчинська – нині – вул. Вітовського


[Закрыть]. На тій останній навіть заливали гіпсом трамвайні рейки, а краї хідників обкладали мішками з піском. Тоді відчувалося, що Львів є надзвичайно європейським містом. Про це свідчили ті величезні перегонові машини, які видавали пекельний рев.

Прогулювати уроки я не насмілювався, у чому зізнаюся з деяким соромом. Утім, уроки часто відміняли, і тоді ми ходили на поблизький Високий Замок, на Кортумову гору, на Кайзервальд. Довколишні дільниці я краще вивчив узимку, на лижах, а також під час військової підготовки. Там було повно ям, ярів, горбів, але найгарніший краєвид можна було оглядати з Пагорба Люблінської унії.

V

 Директором нашої гімназії був Станіслав Бузат, невисокий, із потужним і владним голосом, – зрештою, дуже добрий чоловік та історик. Географію викладав багатолітній класний керівник професор Навроцький, прозваний Моторовим[43]43
  Моторовий (львівськ.) – водій трамваю


[Закрыть], бо він вгамовував нас у своєму кабінеті, натискаючи на кнопку спеціального дзвіночка. Фізику в різні роки викладали Левицький і Блайберґ. Від першого я одного разу добряче дістав по чолі. Я сидів за першою партою і під час уроку, присвяченого властивостям ртуті, у непогамовному бажанні виділитися, постійно йому підказував. І от після того, як я кілька разів повідомив Левицькому інформацію про температуру замерзання ртуті, він утратив терпець і зацідив мені поміж очі, аж іскри посипалися. Я жорстоко розчарувався, бо ж розраховував на зовсім іншу форму відзнаки. Однофамілиця, але зовсім не родичка Левицького, пані Марія Левицька, вчила польської. Тут я завжди був перший, писав довжелезні класні твори й ніколи не встигав їх завершити за 45 хвилин уроку. «Полька» виписувала в моєму зошиті чимало компліментів червоним чорнилом, особливо, коли твір був на вільну тему. Такі я любив найбільше. На жаль, я ганебно надуживав своїм винятковим становищем, тож майже не вчився, себто не готувався до уроків. З програмних творів читав виключно ті, які мені подобалися, натомість Шимонович чи Каспрович не могли розраховувати на мою ласку. Тому в мене назавжди лишилися незаповнені лакуни в царині історії літератури. Я користав із того, що Левицька ніколи сама мене не викликала. Отже, я являв прикрий зразок людини, яка хоч і склала іспити на атестат зрілости, але не має й зеленого уявлення про граматику. Бо цією галуззю знань я також нехтував, розбещений виявленою мені довірою. Пам’ятаю, як одного разу, пишучи домашній твір, я припустився ганебного вчинку. Не знати як пов’язавши завдану тему з власними зацікавленнями, я залетів аж на Венеру і передер чималий кавалок із книги професора Виробека про дива природи. Був там убивчий із погляду белетристики опис Венери з її неторканими джунглями й густими хмарами. Отже, початком моєї літературної кар’єри, який припадає ще на гімназійні роки, був найбанальніший у світі плагіат. Я, здається, намагався додати щось від себе, якусь маячню про венеріанців (наскільки мстиві помилки юности!), але й сам відчував, що за експресією та мальовничістю мій текст значно поступається візії професора Виробека. Наша «полька» проводила уроки по-новаторськи, намагаючись нав’язати класові невимушену дискусію. Оскільки я вже зізнався у прикрих учинках, задля справедливости додам, що не все в польській мові було мені байдуже і що часом я міг висловитися не тільки на «венеричні» теми. Метода Левицької, звісно, схиляла до певної самостійности. Інша річ, при цьому належало виявити трохи доброї волі та сумлінности, до чого знову-таки не кожний надавався.

Математику викладав професор Зарицький, одна з найколоритніших постатей педагогічного колективу – українець, донька якого була причетна до замаху на міністра Перацького. Це був чоловік років п’ятдесяти, ставний, зі зморшкуватим і засмаглим, навіть темнуватим обличчям; з іще темнішими повіками, гострим безформним носом, глибокими очима та лисий, як коліно – бо старанно виголював усю голову. Ми страшенно його боялися, зокрема я, бо математика завжди була моєю ахіллесовою п’ятою. Наш математик був чоловіком з фантазією і поводився з нами вельми оригінально. Часом за добру відповідь міг запропонувати учневі вийти з класу й прогулятися містом. А деколи починав урок із того, що посилав кількох учнів по різних адресах, аби залагодили йому ті чи інші справи. Це було неабиякою відзнакою, позаяк в абсолютно безпечний спосіб рятувало від небезпек, які чатували на нас біля забрудненої крейдою дошки. Зарицький трохи нагадував популярного кіноактора Бориса Карлоффа тим, що ніколи не всміхався. Жодні емоції не зрушували його схожого на маску обличчя. Часом, будучи в доброму гуморі, він задавав усьому класові якісь надзвичайно важкі питання, а за правильну відповідь дарував папіросу. Якось і я, завдяки раптовому осяянню, здобувся такої нагороди й тріумфально приніс її додому. Ту папіросу я, звісна річ, не викурив, але свято беріг, аж поки тютюн викришився з гільзи. Зарицький був грізний, бо загадковий – ми ніколи не могли зорієнтуватися, коли він жартує, а коли говорить серйозно. Якось один із новеньких після гарної відповіді почув, що може вийти з класу й погуляти, та не послухав і повернувся на місце. Зарицький гримнув на цього хлопця так страшно, що того вмить вимело з класу. Я не маю й зеленого уявлення, яким цей чоловік був насправді. Та й що ми, зрештою, знали про своїх наставників? Якийсь час, щоправда недовго, нам викладав математику професор Інґарден, який уже на той час був філософом з європейським іменем, про що ніхто з нас і гадки не мав. Інґарден, зрештою, не дуже нас у це й посвячував, і нічого дивного тут нема. Адже ми виявляли колективну відпірність до математики, наражаючи педагогічні таланти на неабиякі випробування.

Здається, раса вчителів-диваків поволі вимирає. Мабуть, умови не сприяють їх появі. Якось Навроцького-Моторового ненадовго замінив прибулець з іншої гімназії – Бабин. Він протягом години знищив цілий клас, і то за допомогою одного, своєрідно сформульованого питаннячка. Він запитував, чи багато є континентів, а за відповідь, що існує п’ять частин світу, валив «банана» за «бананом». Як він урешті пояснив, слід було відповідати «частин Землі», оскільки світ – це весь Космос. Жодної дискусії з цього приводу, ясна річ, бути не могло, і тоді я мав, хоча й у численному товаристві, занизький бал із географії. Бабин був нашим пострахом, причім боялися його всі. Адже той, хто готувався до уроку, був майже в такому ж становищі, що й останній неук. Я більше нічого про нього знаю. Він з’явився, мов нищівна комета, і незабаром зник із нашого маленького виднокола, на кілька місяців перетворивши уроки географії у сеанси жаху. Я гадаю, що йому бракувало клепки, адже звитяги, які він безкарно над нами одержував, були надто вже дешеві.

Латину в молодших класах викладав професор Раппапорт – старий, хворобливий, жовтавий з обличчя, буркотливої, але досить лагідної вдачі. Він мало не падав із кафедри, тому техніка нелегального повідомлення необхідної при відповіді інформації буйно розквітла за його часів. Але вже тоді у формі чуток і жахливих переказів наших вух сягав страшний поголос про іншого латиніста, Авербаха. Аж поки в одному зі старших класів він з’явився у нас власною персоною.

Маленький на зріст, кумедний із вигляду, він приходив у величезних калошах, які тут-таки, при вході до класу, струшував із ніг відчайдушними копняками. Потім, аби вигідніше було над нами панувати, вискакував на кафедру, звісивши ноги, і серед мертвої тиші розглядав нас крізь дуже товсті потужні лінзи окулярів. За якийсь час гіпнотичного вдивляння він викликав того, хто найменше сподівався цієї небезпеки, і паралізував свою жертву, якщо вона хоч найменшим жестом прикликала на допомогу сусідів. Тоді Авербах тигриним стрибком миттєво спостигав приреченого, уважно обстежуючи його стіл, книжку, руки – у викриванні грішників він мав достоту чуття детектива. Під час контрольних він також не вдовольнився пасивною обороною у форті кафедри, а тихо никав по класу. Його страхітливе «Ага!» – бойовий клич, дещо носовий звук, водночас з усією специфікою вимови й зворотів, якими він пришпилював винуватця на місці, становив предмет невтомного наслідування і насмішкуватого мавпування. Але ті заходи не відвертали грізного фатуму нашого маленького латиніста. Якщо я правильно розумію і це не мій здогад, то вже на самому початку вчительської кар’єри Авербах пересвідчився, що мусить у якийсь складний і дієвий спосіб компенсувати фізичні вади своєї не тільки смішної, але й безборонної постаті. Бо хіба чимось іншим була його надзвичайна короткозорість у поєднанні з карликовістю? Тож він випрацював усю цю систему зачаєнь, випадів, стрибків, вигуків, які правили йому й за щит, і за зброю нападу. Глибоко в душі це був розумний і лагідний чоловік. Пригадую, як вразив його один випадок під час вручення «малого атестата» після четвертого класу нового типу. Один наш колега, вирослий із мундира У., одержавши з рук гімназійної влади свідоцтво, повне «цваєрів», енергійним рухом видобув із кишені фляшку, приклав її до вуст і двома ковтками вихилив увесь вміст, а довкола розійшовся запах йоду... Усім присутнім заціпило, а з професорського складу найбільше Авербахові, двійка якого теж, либонь, була гвіздком у труну У. Небавом після кількох хвилин рейваху виявилося, що рідина, яку він ковтнув, не була смертельною – це була вода з кількома краплинами йодної настоянки. У., якому було вже геть однаково, у такий мальовничий спосіб завершив своє перебування в нашій гімназії.

Я не був надто обізнаний у мові стародавніх римлян, але мав гарне відчуття ритму й міг без великих труднощів і бо без підготовки прочитати зовсім не знайомий мені гекзаметр, часто нічого не розуміючи. Можливо, плавність моєї вимови та правильність розставлених наголосів трохи гоїла рани, яких завдавали вухам наших латиністів мої менш красномовні колеги. Тому професори ставилися до мене трохи прихильніше. Поза тим, я жодного разу не зважився скористатися зі шпаргалок. Ясна річ, не всі з моїх колег вважали, що приготування домашнього завдання є їх найпершим обов’язком. Тож вони внесли чимало новинок до скарбниці всіх тих винаходів і способів, завдяки яким учні споконвіку намагаються боротися з педагогами. Контрабанда інформації (так можна назвати цей шахрайський фах) була базою для розвитку розмаїтих промислів. А насамперед – для надзвичайно копіткого ремісництва й рукоділля. Я маю на увазі ті доморослі способи вписування поміж рядками підручника (зокрема з латини) перекладу, а також вірогідних цезур вірша, позначання коротких і довгих складів, дактилів, трохеїв. На сторінку підручника клали листок паперу й писали на ньому олівцем, а незабарвлені літери й слова перебивалися на відповідні місця між рядками тексту. Під час відповіді книжку слід було тримати під кутом до світла, що дозволяло молодим очам прочитати рятівні відомості. Хто не хотів морочитися такою підготовчою роботою, міг користати з готових виробів. Адже золочівський видавець Цукеркандель масово друкував маленькі, у жовтих обкладинках збірники підказок, якими послуговувалися всі гімназії Львова і, певно, цілої Польщі. Там були латинські переклади й аналіз програмних творів (поем, драм), надруковані дрібним шрифтом на кепському папері. Мати збірник підказок було страшним злочином, тож кмітливіші гімназисти переписували потрібні уривки латинських перекладів вручну, наприклад, на маленькі смужки паперу, які ховали в рукаві чи в кишені. Але не бракувало й ледарів, які зазвичай видирали потрібну сторінку з Цукерканделя і вкладали її до підручника. Не один із них покладався на свій зріст, завдяки якому здіймався разом із підручником високо над фігуркою Авербаха. Наївні, вони погано закінчили! Неперевершений слідопит якимось чудом – може, за самим лише посмикуванням очних яблук – безпомилково розпізнавав, що перед ним коїться шахрайство. Наслідком був негайний паралізуючий вигук «ага!», стрибок із кафедри, висмикування книжки сухою професорською ручкою – і викрита таємниця у вигляді сторінки з підказками демонструвалася класу. З огидою, перемішаною із якимось гірким торжеством, Авербах вимахував нею навсебіч, наче вимоченою в отруті хусткою. А коли, бува, вдавалося сховати ту сторінку, передати її товаришеві, професор негайно наказував звільнити цілу парту й по черзі витягав із шухляд увесь їх уміст. Такі ревізії зазвичай завершувалися сумно.

Звісно, вигадувалися розмаїті способи протидії, розроблялися нові методики. Часом удавалося прочитати переклад із тексту, який тримав під відповідним кутом товариш із передньої парти, ховаючи його від Авербаха за розкладеними книжками. Але непереможний мисливець і майстер над майстрами заввиграшки викривав і такі ошуканства. Згодом дійшло до таких чудасій, як проектування у якийсь кут за спиною професора написів на дзеркальці – за принципом кінематографа і навіть повідомлення азбукою Морзе. Але з цього так нічого й не вийшло. Бо, зрештою, було легше вивчити переклад, аніж опанувати карколомне мистецтво телеграфної абетки.

Згадуючи своїх професорів, я зі щораз більшим невдоволенням відчуваю, що ступаю второваним шляхом багатьох поколінь більш чи менш фахових мемуаристів. Я розповідаю про гімназію як про ляльковий будиночок – зверхньо, здалека, з усміхом крізь сльози, злегка (бо поблажливо) карикатуризуючи постаті педагогів. Заяложені, лицемірні нахили лисіючого мемуариста! Тим прикріше, що стиль підсвідомо перетворюється в солодкаву манну кашку, у те присмачене лакрицею місиво, яке огортає й паралізує думку. Писати про гімназію зверхньо – це гірше за злочин, це облуда. Про гімназію слід писати як про Абсолют. Укріплений мурами та крейдою, він укорінився у педагогічному складі – такий був би перший, приблизний діагноз. Це не жарти. Наше ставлення до професорів інших шкіл (а зустрічали ми їх ну хоча б у театрі) було ставленням ортодокса до іновірців, до їхніх вівтарів і відправ: жодних сумнівів, тільки дещо конфузливий подив – адже в них абсолютно Нічого немає! Як можна так засліпнути? Кожного чужого бельфера[44]44
  бельфер (з франц.) – учитель


[Закрыть] я міг би з першого погляду розкласти на першоелементи: починаючи з калош, через службову ревність і аж до пенсне. Він був нудною сукупністю тих елементів і нічим більше. Натомість я ніколи не помічав, що Моторовий має опасисте черево. Адже він був абсолютний, він і його кондуїт, і його маленький у всій своїй моці скупий олівчик, і повільні рухи пальців, які завше гортали таємничі сторінки. Щойно вони були порожні, мов світ перед сотворенням, а вже за мить із них ударяв тихий грім. Ворожбити з першої парти силкувалися за найменшими порухами олівчика вичитати вже невідворотну долю. Я не раз відносив до конференцзали зошити після контрольної. Там, певно, був якийсь стіл, може, навіть крісла, але я нічого про це не пам’ятаю. Щодо кабінету самого директора, то не може бути й мови про його опис. І це незнання не вдасться витлумачити лише обставинами, за яких мене туди викликали – скажімо, коли мій товариш Л. розбив класний рукомийник. Я наполягаю на тому, що мене засліплював не страх, а Абсолют. Він був там присутній. Я це відчував. Через багато років я намагався віднайти його, коли як літератор мав зустріч з гімназійною молоддю і чекав при якійсь каві в директорському кабінеті. Я нічого не знайшов, Абсолют випарувався, мов камфора, щез, залишивши непорушні столи, фотелі, герби й портрети на стінах, але випарувався тільки для мене. Я бачив його присутність, зненацька відображену на обличчях учнів, щойно вони переступали поріг. Вони одразу впадали в отой легкий, так добре знайомий мені транс. Я з першого погляду розпізнавав оту незначну закляклість, закостеніння, сухий морозець, блиск тривожної ейфорії в очах, зникнення нараз усіх думок. Звісно, що вони не втрачали дар мови й навіть ґречно шаркали ногою, але і я так колись робив. Чи вони боялися? Чи боявся я, дванадцятилітній? Що за припущення! Під час вересневого обстрілу Львова німцями я бігав по Єзуїтському садку, шукаючи ще гарячі осколки шрапнелі. Я дуже боявся, бо канонада тривала, і справа не тільки в тому, що я був дурний, але й у тому, що небезпека була банально зрозумілою – постріл міг убити. Директор не тільки не вбивав, але жодного разу не підвищив голосу. Напевно, це спроба представити речі як квадратуру кола. Адже поки триває віра, вірні ані не хочуть, ані не можуть про неї говорити, вони сприймають її, як, приміром, наявність вуха чи ноги. Натомість атеїст маскує містику давніх спогадів уїдливим критиканством, поблажливою зверхністю пробудженого з містерії снів. А зрештою, прошу дуже – аналізуйте, усміхайтеся крізь сльози, снуйте безтурботну нитку спогадів, а я залишуся при своєму. Містика? Так, але своєрідна – всеохопний і водночас повністю матеріалізований абсолют. Плем’я гімназистів не шапкує перед забобоном, не вірить у телепатію та психокінез – воно радо опанувало б обома, якби світ це дозволив. Жодний медіум не має такої чутливости до чужої думки чи загробного повіву, яку мали ми до краплини знань, коли стояли біля дошки, віч-на-віч із Абсолютом і з розпеченою сахарою невігластва в голові. Щодо психокінезу, то нас було сорок споріднених душ, і якби до решти сконцентрована думка могла матеріалізуватися, то швидше, ніж ви прочитали би цей рядок, кафедру, професора й журнал поглинула б отхлань нижчих поверхів. Стиль останніх речень змінився, наблизився до біблійного, але саме так варто говорити про ці речі. А, може, вдатися до Гомерового стилю? Адже стародавні греки кпили зі своїх богів, знали всі їхні маленькі слабості й грішки. Хоча й старозавітні юдеї, щойно Господь відвертався, уже шепотілися по кутках, утікали до тільців, утрачали віру в кафедру, себто в арку злагоди. Словом, я гадаю, що їхні душі були суголосні душам гімназистів. Ісайя чи Єзекіїль подужали б відтворити уроки алгебри в пронумерованих віршах, кожен із яких чаїв би каральну блискавку. Мене це не спокушає. Щонайбільше, чого я досягнув би, це розбавленого риторикою жарту, гротеску. Адже я наладував би spiritus, отой що flat ubi vult[45]45
  spiritus… flat ubi vult – дух... де хоче, там і літає


[Закрыть], високою, мало не трансцендентальною напругою крейди, затиснутої затерплими пальцями в очікуванні Слова. Чи я перебільшую? Адже, по правді, я не вважав нашого математика божеством, а директора – Зевсом. Тим не менше, по стількох роках і війнах не одному з моїх колег і понині сняться випускні іспити, які за живописністю не поступаються Страшному Суду, хоча жоден Гойя не присвятив свого пензля їхній есхатології. Чи можна всі ці свідчення яви й нав’язливих снів висловити словами «трем», «страх», «авторитет»? Знаю одне – нас змушували до знання, а ми сахалися від нього, як від зарази. А водночас утаємничувалися в межові переживання, наші піднесені помисли бриніли найвищими й найнижчими тонами, які тільки можна видобути з людини. Мабуть, це був старозавітний трем перед огненним кущем, страх перед сірчаним дощем двійок. Ми сперечалися з професорами на уроці, мов Мойсей на горі Синай, несподівано викликаний Єговою. Однак ці відчуття, торуючи всі досі відомі межі, ставили нас сам на сам із Невідомим, з отим божественним початком, з несамовитим екстазом, який ми прагнемо вивільнити зі шкаралупи літ і незримо прикликаємо воланнями до Абсолюту. Упродовж життя кожен із нас переростає чергову віру, відкидає їх святині, однак не годиться виказувати до повалених ідолів учорашнього культу ні погорди, ані поблажливости. Скажу більше – тоді я цього не знав, але без нас професори були би нічим. Ув облямівці чорних журналів і губок, на поораних партах, і з нас, і з них, з цього нашого протистояння потрохи випливало те, що освячувало й употужнювало їхні окуляри, їхні ланцюжки для годинників, їхні боти й олівчики. А коли все проминуло й зникло за мурами гімназії, як за переступленим магічним колом, зосталося неясне відчуття, та невимовлена решта, яка даремно намагається підказати спогадам, що крім годин науки й безуму перерв я пізнав іще дещо. Я пізнав певний стан, посталий із окремих напівсвідомих зв’язків, стан, може, з перспективи часу до нікчемности мізерний, може, трохи й незграбний, до безборонности смішний після пробудження – стан першого втаємничення в трагіфарс екзистенції. Адже я пережив сходження, кульмінацію й занепад осіб, які з плином часу, як і в кожній, великій чи малій, історії виявилися звичайними людьми. Громовиця, яку стискав Зевс у підручнику зі стародавньої історії, нагадувала мені гуральську палицю. Я бачив її без ілюзій, як нині бачу нагострений олівчик із наконечником Моторового. Для тверезого розуму Олімп є всього-на-всього горою. Йому знадобляться там гірські черевики, а не жертовні тварини. Так і для мене в кабінеті директора гімназії немає більше нічого, крім крісел і столів. Кажу про це без жалю, але й без втіхи, бо таким є порядок речей.

Після цієї пісні я повертаюся до Львова тридцятих років, до його тінистих пасажів, горбкуватих вулиць, зеленої, наче лісова алея, Академічної; до вулиці Легіонів з бляхою Великого театру й Марійською площею[46]46
  Марійська площа – нині – пл. Міцкевича


[Закрыть] посередині. До Львова, пишного проти ночі, коли з дахів іскрилися рекламні олені мила «Шіхт», а по неонових драбинках стрибали чоколяди Шухарда, Мілька, Вельма Бітра. Близько 1935 року з’явилося звукове кіно з Аль Джонсоном і його пісенькою «Sonny Boy», яку враз підхопили вуличні співаки. Треба знати, що тоді по подвір’ях кружляли незліченні фокусники, поглиначі вогню, акробати, співаки та музиканти, а також справжнісінькі катеринярі. Деякі з них навіть мали папуг, які витягали ворожбитські льоси. Не знаю, можливо, це говорить прихований глибоко в душі докір сумління за мою ганебно знищену музичну скриньку, але я маю велику пошану до кульгаво-деренчливої, безпорадної, фальшивої музики всеньких катеринок та інших анахронічних механізмів. У ній живе якась солодко-наївна поважність, віра дев’ятнадцятого століття в досконалість кружалець і зубчастих валиків, механічна поштивість матерії, що видає власний голос і нітрохи не наслідує людський. Одначе всі ці брязкала з корбою втонули в гераклітовій річці. Я був також аматором циркового мистецтва від кухонних сходів. Там часто влаштовували спектаклі мандрівні родинні трупи, які тягали за собою почовгану фіброву валізку з факелами, гирями, мечем для ковтання та іншими дивовижами, а також зі скрученим килимком. На килимку виконувалися акробатичні трюки. І поки глава родини ковтав шпагу чи вогонь, мамця пригравала на гармоніці, а діти будували гнучкі піраміди або бігали подвір’ям, збираючи закручені в папір мідяки – якщо їх кидали з вікон. Тоді також були часи чималих злиднів, які виштовхували на вулицю не тільки мистецтво, але й ремісництво й торгівлю. Хмари гендлярів снували з гребінцями й люстерками, часто-густо було чути дзижчання мандрівних точильників і волання: «Ба-а-аняки паяти!» Не бракувало й циганок-ворожок, а то й цілком звичайних жебраків, єдиним крамом яких була власна біда. Усі ті постаті становили тоді в мої очах природню частину міського пейзажу, наче інакше не могло й бути.