355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Софія Андрухович » Старі люди » Текст книги (страница 1)
Старі люди
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 14:58

Текст книги "Старі люди"


Автор книги: Софія Андрухович



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Софія АНДРУХОВИЧ
Старі люди

Коли я тебе торкнувся,

Я відчув, що ти досі маєш дитячий жирок

І маленький ковток дитячого подиху

Робить так, що я забуваю про смерть…



– Axel, Axel, Axel…

– Leo, Leo, Leo…

з фільму Еміра Кустуріци

«Arizona Dream»

У вівторок 3-го вересня Лука отримав запрошення на весілля. Його приніс огрядний поштар із розкішними сивими вусами, більше схожий на голову кооперативу. Ні на мить не забираючи пальця з кнопки дзвінка, він строго дивився, як сонний Лука ставив підпис біля галочки навпроти свого прізвища.

Виявилося, що дід і бабця знову вирішили одружитися. Вже, здається, вшосте. На останньому розлученні в суді дід привселюдно зарікався ніколи не зустрічатися з бабцею, бо вони повні антиподи, хоча обоє й однаково прагнуть бути в центрі уваги, і тому за жодних умов не зможуть жити разом. Весілля мало відбутися в колибі «Жовта вода», с. Луквиця, 28-го вересня, в суботу.

Зі звалених під ліжком фанерок, ватманів і картонок Лука випорпав великий – майже метр на півтора – незакінчений портрет, мальований ним до четвертого весілля, а потім чомусь облишений: на темно-синій канапі серед червоних, зелених і жовтих болгарських перців напівлежала оголена й молода бабця; на підлозі біля канапи стояв опуклий глек з об’ємним оберемком білих хризантем. Лука припер роботу до стіниу, а сам усівся в крісло навпроти. Працювати над портретом треба було ще багато, але якщо по-справжньому взятися за цю справу, десь на місяць забути про будь-які пари (однаково давно вже про них не згадувалося) і покластися на сприятливі обставини та відповідний внутрішній стан, то до весілля подарунок буде готовий. Звісно, ще зовсім свіжий, фарба не встигне висохнути, але нічого кращого Лука придумати не зміг.

Портрет він частково змалював зі старої фотокартки, зробленої дідом ще перед найпершими заручинами, частково з останньої, зробленої самим Лукою. Намальована бабця виглядала ні старою, ані юною, і навіть не зрілою. Вона не мала зморщок, сивих волосин, не мала сором’язливого ніжного рум’янцю, не мала віку. Портрет вийшов таким сам по собі, Луку спершу це розчарувало, але тепер, коли він знову розглядав забуту роботу, подумав раптом, що справжня бабця саме така, справжня жінка серед справжніх болгарських перців.

Вони познайомилися в хорі, керівником якого був бабцин тато, шкільний учитель музики, баяніст. Дідо найбільше любив пісню «Як з Бережан до кадри», а бабця – «Боже мій, нащо мене Ти покинув». Бабця співала меццо-сопрано, дідо ж – баритоном. Їхній хор виступав у міській філармонії кілька разів на рік, постійно брав участь у конкурсах і фестивалях, двічі вони їздили з виступами до Варшави, а одного разу – до Риму. Дідові страшенно подобалася бабцина сукня для виступів: оксамитова, темно-зелена, з блискітками. Бабці подобався дідів годинник фірми «Tissot» зі шкіряним ремінцем і запах тютюну, його вічний супутник. Діда дратував бабцин голосний і дзвінкий сміх та її любов до галасливих компаній і тривалих забав, під час яких вона сміялася й говорила особливо голосно. Дід теж любив гучні збіговиська і святкування, що нервувало в ньому бабцю. За її словами, він ставав ще похмурішим, мовчазнішим і невдоволенішим, ніж зазвичай. Після першого поцілунку – а сталося це останнього вечора під час їхнього першого перебування у Варшаві – дід із бабцею почали непомітно для себе обмінюватися особливостями своїх вдач, переважно тими, що найбільше дратували. Бабця ставала дедалі незадоволенішою всім і буркотливішою, дідо сміявся голосно і майже кричав, коли хотів щось розповісти веселій компанії. Повернувшись із подорожі, закохані побралися вперше, їхні характери змішувалися з неймовірною швидкістю і хаотичністю, той процес скидався чимось на броунівський рух, і незабаром дідо дорікав бабці, що вона занадто мовчазна, а бабця вичитувала дідові за непристойну поведінку на людях. Врешті сталося так, що обоє зненавиділи ходити в гості чи приймати їх у себе, за що звинувачували одне одного, хоча час від часу дідо повертався додому добряче п’яний, горланячи: «Як з Бережан до кадри січовики манджали, // то краялось серденько із горя і печали. // Кривавилось серденько в хорунджого Осипа, // як нам з очей зникала та Золотая Липа…», за що отримував тиждень гримання дверима, грюкання баняками і глухого мовчання; або бабця, в свою чергу, запрошувала додому зо два десятки знайомих, переважно тих, кого дідо недолюблював, і, незважаючи на його протести, скарги на головний біль та бажання побути самому, влаштовувала пишну гулянку з танцями і співами. Одним словом, перед подорожжю хору до Риму, відбулося перше розлучення. Через те Італію обоє намагалися не згадувати.

Окремо вони прожили якихось пів року. Спершу навіть не розмовляли, потім почали мимоволі зустрічатися поглядами. Дідо часто ловив себе на тому, що намугикує «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув…», бабці всюди вчувався запах тютюну, а після другої поїздки до Варшави, де їх через помилку поселили в готельному номері з двоспальним ліжком, вони побралися вдруге.

Наступні розлучення та одруження вже не пов’язувалися з подорожами, окрім четвертого весілля, яке відбулося в Умані через два дні після третього розлучення.

Саме до цього весілля Лука і малював бабцин портрет, але не закінчив його, і подарував того разу молодятам дві керамічні вази, а роботу закинув під ліжко. Судячи з усього, вона таки мусила стати весільним подарунком, подумав Лука.

Прикра дощова й холодна осінь почалася вже з перших чисел вересня. Це ще більше схиляло Луку до безвилазного сидіння в хаті. Робота над портретом йшла повільно, але без затримок. Лука шукав кольори, увиразнював тіні та лінії, не гарячкував, не старався, не думав, не поспішав, не рахував дні, не ходив на пари.

Щоранку довго не міг спромогтися вилізти з-під ковдр. Він влаштував собі на підлозі між шафою та дверми зручне кубло: кинув матрац, згори – дві подушки, накривався двома коцами і ліжником.

Перше, що він чув, виринувши зі сну – незмінний чіткий ритм постукування дощових краплин по підвіконню і склу. Кімнатою гуляв протяг, підвивав, постогнував, створюючи разом зі звуками дощу ненав’язливу мелодійку. Лука посміхався, і, намугикуючи її собі під ніс, ще більше запорпувався в тепло кубла. Уві сні мотив розростався, міцнів, могутнішав, обростав кольорами й образами, і згодом перетворювався на кліп, на короткометражний фільм. Лука чіплявся за ці витворені власною підсвідомістю історійки, намагався видовжувати їх, прокинувшись, примушував себе знову засинати. Але врешті-решт наставала тиша, і Лука, прудко і спритно одягнувшись під коцами, вислизав із постелі.

Їв Лука мало і швидко, не надаючи цьому процесові особливого значення. Йому подобалося вживати мало продуктів і часто повторювати страви.

Три смажених яйця-вічка, що потріскують на олії із салом та цибулею. Грінки, часто спалені. Помішування макаронів. Гострий кетчуп. Заляпані підборіддя й сорочка. Холодний кефір і булка з кремом, яблуками, маком.

Перед тим, як починати малювання, Лука натягував на себе всі видобуті з шафи светри (сірий ґольф майже до колін, смугастий синьо-білий, чорний плетений, схожий на нього вишневий і, або, теж смугастий, светр усіх кольорів веселки, або брунатний із трикутним вирізом і задовгими рукавами) та дві пари шкарпеток: одні звичайні, чорні, а інші – сірі, довжелезні, аж до колін, їх навіть шкарпетками важко було назвати.

Так Лука намагався хоч трохи зігрітися.

Натомість, ідучи на базарчик за темперою, бо раптом помітив, що тюбики один по одному спорожніли, на червону сорочку одягнув лише джинсову куртку, а на босі ноги взув сандалі. Лука був переконаний, що надворі тепліше, ніж у нього в хаті.

Купивши фарби, сів на лавці навпроти пам’ятника Шевченку і закурив. Поряд з ним сиділа старезна, висохла, згорблена бабуся, вбрана в сіро-чорні лахи, замотана в обшарпану хустку. Очі за неймовірної товщини скельцями окулярів здавалися намальованими, як у мультиплікаційних героїв. Давно вже – судячи з усього – беззубий рот виробив для себе особливий прикус: нижня щелепа далеко заходила на верхню, майже повністю ховаючи її в собі. Бабуся плямкала губами, безупинно вовтузилася, а потім повернулася до Луки і жестом попросила сиґарету. Лука віддав їй свою, щойно запалену. Стара вхопила її тремтячими руками, похапцем встромила до рота і жадібно затяглася. Вона смоктала сиґарету, не виймаючи її, не зупиняючи руху жовнами, як дитина смокче цукерку, і її мультиплікаційні черепашині очі іскрилися радістю.

Луці зустрівся також давно знайомий на вигляд бездомний стариган. Щодня він проходив сотні разів взад і вперед тією ж самою вулицею, ніколи не змінюючи ані на крок свого маршруту, чемно заглядаючи в кожний смітник, ретельно все обнишпорюючи. Він мав худе, жовте, ніби виліплене з воску обличчя, був одягнений у сіре пальто, на голові – невеликий чорний капелюх. Ходив неспішно і чинно, дивився просто поперед себе зі спокоєм і добротою, скидався на старого акуратного янгола.

На розі двох вулиць стояла пара бабів-жебрачок. Їхні обличчя були схожими, як дві краплі води, хоча бабів не пов’язували жодні родинні зв’язки. Однаковими зробила їх сліпота – довгими роками м’язи обличчя перебували в напруженому стані, що мало на меті одне: крізь пелену темряви побачити хоча б наймізерніший натяк на світло, на колір, на обрис. Драглистими тонкими голосами сліпі співали: «Ой лелія-лелія, породила діва сина, діва Марія…»

Повернувшись додому, Лука знову одягнувся в светри, ноги в шкарпетках загорнув ще й в ліжник, і довго дивився на свою роботу. Жінка на портреті мала в собі щось живе, але, на відміну від живих, вона не була ані юною, ні старою, ні зрілою. Жінка без віку підморгнула Луці і провела кінчиками пальців по пелюстках хризантем. Лука знову взявся за малювання.

Він до забуття вимальовував білі квіти в глиняному глеку. Справжні ж вазони на підвіконнях гинули на очах – якщо було б кому подивитися на них. Від холоду і спраги їхнє листя жовтіло, висихало, скручувалося і відпадало. Лише один високий фікус у діжці, що стояв біля обраного Лукою для роботи місця, не оминався увагою. Але навряд чи це йшло йому на користь: навіть не застановившись, абсолютно механічно, Лука виливав на фікусів корінь брудну від фарб воду, залишки чаю чи кави. Фікус мужньо тримався, навіть пустив декілька ніжно-салатових пагонів з дивно-брунатними прожилками. Здавалося, рослина слідкує за кожним рухом пензля, нахиляє ніби людина голову, щоб роздивитися краще, простягає до Луки велике листя, намагаючись щось порадити, заперечити, похвалити.

В п’ятницю ввечері Лука якомога обережніше, щоб не замаститися фарбою, загорнув завершену роботу в стару верету, обв’язав мотузками. Поволі спакував наплічник. Зробив собі велике горнятко чаю, але випив з нього лише кілька ковтків. Решту вилив фікусові.

28 вересня, в суботу вранці, Лука сів у автобус, ані на мить не випускаючи з рук свого весільного подарунку.

До Луквиці дістався надвечір. Висів з третього за день автобуса на порожній зупинці. По взутих у самі лише сандалі ногах гострою бритвою пройшовся вітер. Лука мерзлякувато потер руками плечі, видобув з рюкзака трикотажну шапку гірчичного кольору і натягнув на голову. Повітря здавалося майже морозяним, що нечасто буває в нас наприкінці вересня.

Розбитою неасфальтованою дорогою, по обидва боки від якої росли густі верболози, де чаїлися непроглядні сутінки, вийшов на пологий пагорб, звідки однак нічого не побачив. Десь дзюркотів потічок. Лука прислухався, почув поскрипування і розрізнив за кілька кроків попереду чорну постать чоловіка, котив рипучий ровер. Наздогнавши його, Лука привітався. Чоловік мовчки кивнув.

– Як мені знайти колибу «Жовта вода»? – запитав Лука.

Чоловік, все ще не кажучи жодного слова, вказав рукою вправо і трохи догори. Лука прослідкував поглядом за його рукою, і втупився в чорноту нічного неба. Нарешті селянин подав голос:

– Тамка-во вертольот на горбі над озером. Біля него колиба. Тутка-во йди по мосту і по стежці, – скерував він Луку. Той подякував і звернув направо. Відразу ж відчув під ногами дерев’яні дошки містка.

Стежкою, що вела спершу між кущів, а потім через поле, знову йшов догори. З певного моменту йому почало здаватися, що вже розрізняє обриси вертольота, почув гавкіт пса і далекі співи. Вітер розігнав хмари, і на небі навіть проблиснув місяць. Лука стояв перед дерев’яним парканом, за яким виростало декілька невисоких халупок, один доволі великий будинок, а трохи віддалік вимальовувався чорний гелікоптер.

Лука перекинув через паркан свій наплічник, за тим – набагато обережніше – картину, тоді перескочив сам. На ґанку двоповерхової дерев’яної колиби світився ліхтар, на скромній вивісці можна було прочитати: «Колиба "Жовта вода". Смачні страви зі свіжої риби, затишні кімнати, кваліфіковане обслуговування, відпочинок над озером та в лісі. Ласкаво просимо!» З колиби вийшла огрядна жінка і хлопчик років семи, несучи чималий таріль, з якого смачно пахло смаженою рибою. Голодний Лука ковтнув слину.

– Ви на весілля? – привітно запитала жінка. – Залишайте речі тут і спускайтеся до озера, ми якраз подаємо карасиків.

З-за дерев, які, вочевидь, оточували озеро, проблискувало світло. Святкування почалося, швидше за все, давненько, бо вітер доніс до Луки цілий хор дещо розстроєних голосів:

 
Не будемо їсти ту гіркую юшку,
Нехай поцілує перший дружка дружку!
 

Чулися оплески, регіт і окремі вигуки, затим пісня продовжувалася:

 
Не будемо пити ту гіркую воду,
Нехай поцілує молодий молoду!
Гірко! Гірко!
 

І так без кінця.

Лука залишив наплічник просто біля входу, стягнув із голови шапку і, тримаючи в руках подарунок, пішов туди, де в темряві щойно розчинилися жінка з хлопчиком. Стежка вивела до паркана із заквітчаною хризантемами хвірткою. Звідси відкривався вид на озеро. Досить велике за розміром, видовжене, у формі правильного еліпса, воно дихало холодом і мовчки моторошно темніло біля берегів. Найдальший берег ховався в абсолютній чорноті. Натомість метрів за п’ятдесят від Луки світла було більше ніж достаньо: декілька величезних ватр палахкотіло, розсипало навколо снопи іскор, які змійками злітали до неба. Окрім них, світило ще з десяток ліхтарів на невисоких стовпах і гірлянди, що увивали деревця і кущі. Посеред всього цього довгою смугою простягався стіл. Вірніше, з десяток столів, зсунутих докупи, заставлених їжею і питвом. І сила-силенна гостей, які натхненно виспівували, звертаючись до молодих, що сиділи в голові столу. Лука посміхнувся сам до себе і рушив на святкування.

Несподівано невідь-звідки, мовби виткався з повітря, вискочив великий псисько. Лука встиг відбігти назад, пес був на прив’язі, тож тільки розчаровано рохнув, коли ошийник стиснув йому горло, але не гавкнув і не загарчав жодного разу. Навпаки, почав привітно метляти хвостом, вишкірюючи зуби, наче посміхаючись.

– Хороший песик, – зрадів Лука і, простягнувши руку, знову почав підступати до нього, з наміром погладити. Але коли долоня Луки вже майже торкнулася псячої голови, той раптом гаркнув і з неймовірною силою стрибнув Луці на груди. Картина відлетіла вбік, Лука повалився горілиць на мокру траву, намагаючись вхопити тварину за голову і відтягти від власної шиї. В цей момент пес затих і слухняно піддався чиїйсь руці, що взяла його за карк. Лука ошелешено підвівся і підняв з болота картину. Щастя, що вона була загорнута у верету.

– Тарзане, негіднику, – почув Лука жіночий голос, який сварив пса із вдаваною суворістю.

– Він мало не загриз мене, – буркнув Лука. – А спершу так улесливо махав хвостом.

– Це все його хитрощі, він неймовірний розумаха. Так, Тарзанку? Нечемний пес! – жінка навіть не оберталася до Луки, лише вуркотіла до звіра, схилившись над ним. – Недарма пані з кухні постійно тримають тебе на ланцюзі. Якщо ти ще раз зробиш щось схоже, я сама припинатиму тебе.

Пес винувато опустив голову і підлесливо ворушив хвостом, зиркаючи очицями. Жінка почухала його за вухом і він, відчувши, що його вибачено, вмить перевернувся на спину, підставивши для пестощів волохаті груди.

– Ну йди, гуляй, – щось клацнуло, і звільнений Тарзан радісно підскочив біля своєї рятувальниці. Її довга і широка спідниця гойднулася від різкого руху.

– Я краще піду, бо ваш звір може знову затіяти яку-небудь хитрість проти мене, – для чогось повідомив Лука. Жінка, ніби згадавши про його присутність, обернулася.

– Атож, – сказала вона. – Бабця з дідом на тебе вже чекають.

Невідповідний час для відпочинку під відкритим небом, подумав Лука, наближаючись до святкового столу. Гості були вбрані переважно в літній одяг, мало хто мав на собі светр чи куртку, але, на диво, здавалося, ніхто не замерз, хоч вітер, що наганяв посилений озером холод, куйовдив усім волосся, зривав з дерев гірлянди ліхтарів і квітів, тріпав сукнями жінок і прагнув зірвати зі столу скатертину чи поперекидати пляшки. Озеро брижилося, місяця знову не було видно за чорними хмарами. Але люди грілися від вогнищ і від випитого, грілися один від одного і від пісень, що горланили, наче востаннє в житті:

 
Стоїть дівча над бистрою водою,
І жалібненько стиха говорить:
«Бистра вода, візьми мене з собою,
Бо я не можу на цім світі жить!»
 

Луку зустріли голосним і захопленим ревом. Дідо з бабцею підвелися, рушили йому назустріч. Чимчикуючи вздовж довгого столу, Лука звернув увагу на те, що серед запрошених не було жодної молодої людини, геть усі – ровесники наречених, себто люди похилого віку, літні, підстаркуваті, а часто і зовсім уже… Чого й не скажеш із їхніх волань, співів, сміху й обіймів, – подумав Лука, втрапивши в дві пари рук, що міцно обхопили його разом з картиною.

Бабця була вбрана в жовту сукню з легкого шовку, але руки і лице мала по-літньому теплі, ніби нагріті сонцем. Дід мав на собі тепліший брунатний костюм. Облишивши Луку, обоє взялися за розгортання подарунку. Добувши його, вражено охнули. Бабця навіть пустила сльозу, дід нагадав собі про фотографію, яку зробив колись.

– Ти виглядаєш тут точнісінько так само, як зараз! – схопив бабцю за руку низький стариган з гачкуватим носом. Лука з подивом впізнав в ньому свого викладача літератури.

– Давненько не бачилися, – простягнув йому руку. Професор подав Луці келішок і завів низьким голосом:

 
Ту гірку горілку не будемо пити,
Просимо молoдих нам підсолодити!
Гірко! Гірко!
 

– Ні, насправді ти виглядаєш набагато молодшою, – мовив дідо перед поцілунком, який Луку дещо знітив. Цікаво, подумав він, стара жінка молодша за жінку без віку? А молода жінка старша за неї?

Всівшись на принесене йому крісло, Лука окинув поглядом компанію. Впізнав багатьох: майже всі були друзями-хористами. Лука знав їх ще з дитинства. Наприклад, Ладу і Юліана Богданських, у яких ще перед школою бував кожного літа. Лада вчила Луку гри на фортепіано. Він з приємністю згадував ті уроки, які порівнював із походами до лялькового театру чи до цирку. Кожне заняття було виставою, вибухом несподіванок і сюрпризів, і закінчувалося зазвичай смачним обідом.

Ще була Станіслава, інша бабця Луки, вбрана у сріблясті штани і легке сіре пончо, вона перебувала в оточенні кількох кавалерів, і ґречно розмовляла з кожним, спокусливо посміхаючись і зачаровуючи сама себе.

Справа від Луки сидів акуратний дідок з невеличкою клиновидною борідкою, лагідними і трохи печальними блакитними очима, що позирали на всіх з-за окулярів у тонкій позолоченій оправі. Був вбраний у вишуканий помаранчевий костюм зі штруксу. Довгими тонкими пальцями тримав ніж і виделку, і часто-густо позирав на жінку, що сиділа зліва від Луки. Це був Адріан, дідів однокласник.

Натомість свою сусідку Лука бачив, здавалося, вперше, ба ні – вдруге в житті: він впізнав у ній свою рятівницю від підступного Тарзана. Але ця жінка не співала в хорі, ніколи не приходила до них у гості, ще коли Лука мешкав зі старими, він не бачив її на родинних фотографіях. Мала темне жорстке хвилясте волосся, що ледве сягало плечей. Широка спідниця складками спадала додолу, на чорний тонкий светерок, який щільно облягав стан, була накинута квітчаста хустка. Оголена до ліктя права рука жінки спиралася на стіл, між середнім і вказівним пальцем був затиснений довгий мундштук, підтримуваний знизу ще великим пальцем, у мундштуку димілася сиґарета, і увесь дим йшов просто в обличчя Луці.

– Ти не впізнаєш мене, Луко? – запитала вона, помітивши зацікавлений і нескромний погляд, спрямований на неї. – Якби покопирсався в спогадах, напевне згадав би. Ми бачилися, коли тобі виповнилося від сили три роки. Ви з бабцею приходили до мене в гості, ще коли я мешкала в місті. Ти застудився тоді, і ми відпоювали тебе гарячим молоком з медом і маслом.

– Ось чому я не люблю молока, – розгублено сказав Лука. Жінка засміялася і простягнула праву руку, переклавши мундштук у ліву:

– Я Марта, звідна сестра твоєї бабці.

І тоді Лука згадав. Справді, якось бабця почала розказувати щось про свого батька, баяніста, шкільного вчителя музики, в якого в один рік і навіть в один місяць народилося дві доньки від різних жінок: від дружини, бабциної мами, й іншої, незнайомої, що жила в якомусь селі, над озером із жовтою водою.

– Я власниця колиби «Жовта вода», – додала Марта, ніби прочитавши його думки.

 
 «Вилізу на грушку сухую-сухую,
Заспіваю пісню тихую-тихую.
Ой, тихую, тихую, тихую,
Заспіваю пісню тихую, тихую!» —
 

заревло товариство і дідки з бабусями кинулися танцювати. Хтось підігравав їм на скрипці, ще хтось – на бубні, а Лада взялася за акордеон.

– Ходімо потанцюємо, – підбігла до Луки молода. Той зиркнув на Марту, але вона заперечно похитала головою. Бабця потягла Луку в коло, і він встиг лише зауважити, що сумний Адріан пересів до Марти ближче, як тільки місце звільнилося.

Бабця підстрибувала і гоцала, кружляючи навколо себе і примушуючи так само кружляти й Луку, плескала в долоні, підспівувала, хвицяла ногами, як молода коза – уже на «Ой сусідко-сусідко…» Лука почав задихатись і визволився з бабциних обіймів. Його замінив лікар-терапевт Омелько, здоровецький і рум’янощокий старигань, який підхопив партнерку на руки і завертівся з нею, спритно обминаючи інші пари.

Ні Марти, ні Адріана за столом вже не було. Лука декілька хвилин спостерігав, як Станіслава з блискавичною швидкістю змінює партнерів, розмахуючи своїм пончо, ніби крилами, коли ж танцюристи потрохи почали повертатися на свої місця, Лука, непомічений ніким, шаснув у кущі, проминув освітлену територію і вибрався на берег озера, де було майже зовсім темно.

Почулися оплески і крики схвалення, що перейшли в мертву несподівану тишу. І над плесом полинув сильний голос Лади:

 
Шуміла ліщина, як ся розвивала,
Плакала дівчина, як ся віддавала.
Не шуми, ліщино, та й не розвивайся,
Не плач, дівчинонько, та й не віддавайся…
 

Лука згадав, як колись на одній із репетицій хору, де минуло пів його дитинства, ця пісня, кількагодинно повторювана безліч разів, так надокучила йому, що він сам розридався, ніби згадана в ній дівчинонька. Наступної миті наткнувся на Адріана, що вдивлявся кудись у пітьму, знявши окуляри і витираючи їх краєм маринарки.

– Вона десь там, – показав рукою. – Бачиш, де блимає вогник її папіроски?..

Марту Лука знайшов відразу. Вона сиділа на товстій балці, закинувши ногу на ногу.

– Збираємося побудувати тут ще один будинок з кімнатами для гостей, – кивнула на балку. – Місця не вистачає, а бажаючих чимало. Це хороше місце для відпочинку: карасі, раки, в лісі – гриби, малина-ожина. Озеро, врешті-решт. Можна і так плавати, і на човні, і на плоті.

– Чому «Жовта вода»? – спитав Лука, сівши поряд.

– Бо жовта, – в її голосі почулася посмішка. – Бо тут всюди жовта глина, а ще повно вільхи. Вони надають озеру кольору іржі. Якщо не враховувати цього – вода тут зовсім чиста.

– А звідки вертоліт?

– Мій чоловік літає.

Лука не зовсім зрозумів, що малося на увазі, але допитуватися не став, бо Марта, здавалося, не хотіла більше говорити. Вона загасила сиґарету і підвелася.

– Вчора лікар сказав, що мені залишається 102 дні, – різким голосом промовила вона, блискавично скидаючи з себе одяг. На кущі зависли хустка, светерок, спідниця. Шпурнула кудись черевички. Мундштук впав біля ніг Луки, і той знічено підібрав його. – Сьогодні вже навіть 101.

Марта зірвалася з місця і з неймовірною для людини поважного віку швидкістю шубовснула у воду. Почувся плюскіт, чорна голова стрімко віддалялася від берега.

Звідкись вибрів Тарзан і, тужливо повискуючи, влігся поряд із Лукою. Так вони тихо сиділи якийсь час, доки задихана Марта, допливши до протилежного берега, і повернувшись назад, не вийшла з води. Тарзан кинувся до неї.

– Присвіти, – ледве змогла вимовити вона.

Лука знайшов в кишені сірники, запалив один. Мартині плечі осяяло тьмяне світло, яке згасло за мить. Але Лука все ж встиг зауважити руді стежечки, що прокладали собі краплини на Мартиній шкірі.

– Бачив колір? – запитала Марта, тремтячи від холоду. Лука кивнув і простягнув їй коц, що лежав поряд з балкою. – Тому і жовта.

Вона сіла на балку, витягла звідкись пакунок із тютюном, старанно витертими руками розпрямила на вкритому коцом коліні напівпрозорий крихітний папірчик. Двома пальцями – вказівним і великим – зачерпнула з пакунка пучку вусатого тютюну, розрівняла його на папірці, трохи тютюну забрала, потім доклала ще. Після того легко перекинула тютюн з папірчика собі на ліву долоню, потерла долоні одна до одної, скатуючи тонку ковбаску. Піднесла руки, не зупиняючи рухів, до обличчя Луки. Він відчув тонкий запах чорносливу. Марта знову перекинула тютюн на папірчик, трохи зігнувши його, покатала ковбаску ще трохи самими пальцями. Тоді, використовуючи вказівні пальці обидвох рук як валики, загорнула тютюн, кінчиком язика лизнула папірчик і заклеїла. Вдоволено дивлячись на папіроску, розрівняла її, надавши форми.

– Хочеш? – Лука взяв.

Скрутила іншу, встромила її в мундштук, припалила, затяглася.

– Знаєш академіка Вуточку?

– Ні, – похитав головою Лука.

– Що, навіть не чув про нього? – здивувалась.

– Не чув.

Тоді Марта почала розповідати.

– Академіка Вуточку мали вбити. Якось він отримує листа:

«Любий пане! Ви, звісно, подивовані цим листом, адже зовсім мене не знаєте. Щоб не втомлювати Вас загадками, відразу переходжу до справи. Знаю, що понад усе на світі Ви цікавитеся життєвим і творчим шляхом Михайля Семенка. Я читав усі статті та монографії, присвячені цьому великому літератору, підписані Вашою рукою. Знаю: для Вас цінною буде кожна інформація, що стосується П'єро-задаваки, «владаря беззмінного залюднених скель», «сентиментального, нудного дилетанта», як він сам любив себе називати, тож хочу запропонувати Вам чимало цікавого. Я добре знав Михайля за життя, ми були близькими протягом його останніх трьох років. І мені відома одна неймовірна таємниця, пов'язана зі стоянням на одній нозі і смертю поета. Без перебільшень, це може стати сенсацією! І я охоче поділюся нею з Вами, адже шаную Вас до безмежності. Сам я теж поет, хоча далеко не такий ґеніальний, як мій покійний друг. Доля повернула так, що я змушений доживати своє життя у вбогості та хворобах, без даху над головою і вічно голодний. Та я не скаржуся. З надією чекаю на Вашу відповідь, бо відчуваю, що смерть моя не за горами, а поділитися моторошною таємницею – єдине бажання, що залишилося. Маю надію, Ви виправдаєте мої сподівання. З глибокою пошаною, підпис.»

Заінтриґований академік Вуточка тут же пише відповідь:

«Шановний добродію! Я більш, аніж зацікавлений у Вашій пропозиції, тож очікую тепер лише на призначення Вами нашої зустрічі.

Ак. Вуточка.

P.S. Якщо це Вас не образить, хотів би щиро запропонувати Вам невелику матеріальну допомогу, необхідні ліки тощо. З найкращими побажаннями – Вуточка.»

Незнайомець відписує:

«Вельмишановний пане Вуточка! Неймовірно зворушений Вашою добротою та щедрістю, я ще більше переконався, що не помилився у Вас і недарма покладаю на Вас такі надії. Тим не менше – і не сприйміть це як образу – хочу відмовитися від так люб'язно та чуйно запропонованої мені допомоги. Натомість призначаю зустріч у Вас вдома 27 вересня, о 23:25. З найглибшою пошаною, підпис.»

На щастя, академік Вуточка був запрошений на весілля до твоїх діда й бабці, і не міг ані запізнитися, ані, тим паче, не поїхати зовсім. Тож розчарований вбивця, поцілувавши клямку, теж поїхав на весілля, бо так само одержав запрошення.

– Навіщо ж йому було вбивати академіка Вуточку? – поцікавився Лука.

– Цього він мені не сказав.

– А на весіллі він його не прикінчить?

– Я не питала.

Коли вони повернулися до столу, ватри вже догорали, ліхтарі були вимкнені, і майже всі розбрелися спати. Ті, що залишилися, намагалися розтягнути ніч, їхні сонні голоси кволо і невпевнено виводили:

 
Як служив я в па-а-ана та й на третє літо,
Заслужив я в па-а-ана гусочку за лі-і-іто.
А то гусє, сюсє, сюсє,
А то качє дрібно скачє,
А та кура-шабатура
По садочку хо-о-одить та й хо-о-одить,
Куряточок водить та й во-о-одить!..
 

Врешті залишилося їх лише четверо: Марта, Лука, печальний Адріан і Тарзан, який спав із напіврозплющеними очима, скімлячи крізь сон і дригаючи задніми лапами. Всі сиділи мовчки і дивилися на озеро, яке посвітліло. Повітря над плесом стало сіруватим. Біля протилежного берега проглядалися чорні стовбури дерев, що стриміли просто з води. Їх огортав ніжний туманець, стелився над водою, ховався в траві і кущах, роблячи обриси нечіткими і трохи розмитими.

Так от, Фйоно, я закінчив, здається, на тому, що, вийшовши з лазнички, ледве встиг загорнутися в рушник: на порозі моєї кімнати стояла Марта. Вона теж, очевидно, милася щойно, бо я відчув приємний запах мила і шампуню. Марта виглядала свіжою і виспаною, хоч попрощалися ми від сили дві години тому, і вона аж ніяк не встигла би поспати за цей час. На голові мала замотаний барвистий рушник, а на тілі – довгий халат рожевого кольору. В руках тримала тацю з двома чималими горнятами.

– Привіт, – сказала Марта, ніяк не зреаґувавши на мій вигляд. Навпаки, вона впевнено увійшла до кімнати, поклала тацю на стіл і повернулася, щоб зачинити за собою двері. – Треба випити кави, аби не заснути. Я зварила джорджію-джинджер.

– Але я зовсім не проти того, аби заснути, – спробував запротестувати я. – Усі ж давно поснули…

Марта не звернула уваги на мої слова.

– Я зварила каву для нас двох за рецептом на шістьох осіб. Добре, що знайшлася аптекарська вага: деякі справи потребують точності, як от джорджія-джинджер, наприклад. 75 мл міцної кави, привезеної і запакованої в Папуа-Новій Ґвінеї… номер, здається, сорок восьмий… або вісімдесят четвертий – не пам'ятаю. Одна банка мого улюбленого персикового компоту. Рівнюсінько 12 міліграмів свіжих вершків. Півтори столових ложки коричневого цукру – в жодному разі не білого! 2 дрібки меленого цинамону, 1 – достатньо щедра – дрібка меленого імбиру і наостанок як гарнір – помаранчева цедра. Все досить просто: спершу злити персиковий сироп в глиняний глечик, до персиків додати половину кави і впродовж хвилини збивати їх. В окремій мисці збити вершки. Налити 25 мл холодної води у банячок, туди покласти цукор, цинамон, імбир і персиковий сироп. Довести до кипіння на середньому вогні, потім вогонь послабити і дати поваритися ще хвилину. Тоді додати персикового пюре та залишок кави і перемішати всю масу. Подати зі збитими вершками й помаранчевою цедрою. До речі, сьогодні 29-те? – запитала вона, відсьорбуючи каву і беручи до рук ґазету, що лежала на підносі.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю