Текст книги "Старі люди"

Автор книги: Софія Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Тепер я, до повного щастя, ще й точно знаю, к о л и.

Богумила винесла з будиночка цілу колекцію набитих фасолькою іграшок. Маленьку вівцю, дзьобату птаху, змію, видру, касатку і вовка. Розклала їх навколо Марти на лавці. Та взяла до рук видру і заговорила її голосом. Богумила втішилася і відповіла овечкою.

Впродовж кількох годин вони розмовляли. Інші звірі теж долучились до бесіди. Марта і Богумила тішилися страшенно.

Ще кілька тижнів тому – коли не знала – вила на місяць, сонце і кожен листочок, бо не розуміла їхнього сенсу, не розуміла, навіщо це, якщо вже скоро, якщо все менше і менше…

Ми довго йшли колією, тоді перелазили через паркани, чалапали болотами, переходили струмки. В одному місці довелося перенести Марту на руках. Вона була легка, як пташка, але разом з тим дуже вагома – від вагомості у мене всередині все стислося, я не зміг набрати в груди повітря, але помітив це вже аж на тому боці, коли Марта ступила на землю, а мені залишила хвилювання й запах.

Ми заглибились у ліс, там знайшли сухі дрова, але вогнище розпалювали досить довго.

Я витягав з жару чорну спечену картоплю, дмухав на неї, обчищав обвуглену шкаралущу і віддавав картоплину Марті. Тим не менше, її руки і лице стали так само брудними, як і в мене. Підозрюю, що Марта замастилася навмисне, коли я відвернувся.

Руки і лиця мили в річці, до якої спускалися хвилин десять. Люди, що зустрічалися нам, дивилися з подивом і співчутттям. Марта віталася з кожним і махала забрудненими руками псам, що намагалися вирватися з-за парканів.

Зараз мені здається, що я мала би бути щасливою в ті дні, коли не знала.

Петя приїхав з полонини на своєму коні. Кінь називався Юра, був лагідний, як немовля, покірний і слухняний. Марта відразу ж розцілувала його.

Вона їздила попри колію, взад і вперед, колючі пагони ожини впиналися їй в литки, але вона не помічала цього, пошепки говорячи до Юри. Була схожа на жінку-кентавра, найміфічнішу з міфічних істот.

Я бачив: Юра і Петя закохалися в неї. Задерши спідницю, Марта розглядала довгі криваві подряпини на литках, слинила палець і розмацькувала кров по нозі.

Петя запропонував нам чотирьом піти на дика. В нього була ціла розважальна програма: полювання, катання на мотоциклі з коляскою, стріляння зі справжнього австрійського карабіна. Петя розповідав про все це дуже захопливо – Марта не тямилася від радощів.

Ми прочекали цілий вечір, але Петя так і не з'явився, хоч обіцяв.

Так, часу залишалося все менше й менше, але, може, багато.

Тоді Марта вирішила, що ми удвох підемо на Близницю. Миромир і Богумила зібрали нам усе необхідне. Пів на четверту ми сіли в електричку.

У брудному вагоні, окрім мішків із цибулею під кожною лавкою, було ще троє селян. Ми з Мартою вмостились чомусь прямісінько під відчиненим вікном. Тісно притулившись одне до одного, намагалися зігрітися й заснути. Коли заснути вдалося, почався дощ: він падав просто на нас, неприємний, жорсткий, але ми чомусь не змінювали місця, тільки притискалися все щільніше і щільніше.

Десь пів на сьому нас збудили в Ясені. Дощ переріс в занудну осінню зливу. Ми брели селом, де все ніби вимерло, чалапаючи ногами по розквашених дорогах, на кожній нозі мали по декілька кілограмів болота. Марту це дуже смішило.

Ми підіймалися догори, гукали щось до себе, але каптури заважали почути будь-що, крім бубоніння дощу. Невиспані, змерзлі, голодні і мокрі ми вперто сунули догори протягом двох годин Нарешті спинилися і озирнулись. Ясеня розляглося під нами, як на долоні.

Ми розклали намет-черепашку, навіть не забиваючи кілків. Накрили його згори цератою. Тоді позалазили досередини. Мартині ноги промокли наскрізь. Вона цокотіла зубами і шепотіла мені на вухо: які ми дурненькі, які ми дурненькі.

Тут-таки в залізній мисці я загрів на бензині вина, ми випили його, заїдаючи сиром і хлібом. Мали тільки один спальник, тож влізли досередини, немов хробаки, і поснули, відчуваючи, як холод мого тіла і холод її тіла відступають перед нашим спільним теплом.

Так, часу залишалося все менше і менше, але ж невідомо, скільки.

Проспали ми три години. Мартине волосся смішно скуйовдилось. Вона виглядала свіжою і сповненою сил. Ми знову їли хліб і сир, знову довелося загріти вина. Від бензину в наметі стояв неприємний запах. Найважче виявилося вдягати мокрі шкарпетки і взуватися.

Невдовзі ми вже спускалися додолу, обережно, роблячи маленькі кроки, намагаючись не послизнутися на болоті.

Трохи почекали на безлюдному вокзалі. Електричка знову була порожня.

Так, часу залишалось все менше і менше, але ж я ще тоді не знала того, що знаю тепер.

Богумили і Миромира в їхньому будинку ми не знайшли. Зате знайшли «Ниву» там, де її й залишили. Навколо неї ошивався брудний і мокрий Тарзан. Марта кинулася до нього і заходилася годувати сиром. Тарзан жадібно їв, встигаючи облизувати Марті руки.

Людина змалку вже має звичку ніяк не реагувати на свою приреченість. Чим далі, тим більше не реаґувати.

Марта намагалася триматися, але я бачив: у неї піднімається температура. Вона шморгала носом і кахикала. Я запропонував їй не їхати, але даремно.

Марта сіла за кермо, Тарзан вмостився на своєму місці. Мені не залишалося нічого іншого, як знову скоритися.

Один із спогадів того періоду, коли спогади залягають в намул підсвідомості: маленькій мені (попереду ще купа часу, і навіть приблизно невідомо, скільки) не дає заснути усвідомлення того, що я помру.

– В дитинстві мене називали Мальта, – розповідає вона, голос стає все хрипкішим і хрипкішим. – Потім це ім'я само собою перетворилося на Ямайку. Я носила зелено-жовто-червону беретку і мала довжелезні коси. І вічно мріяла про псів.

Потім потрохи, але невпинно звикаєш.

Марта була явно задоволена з нашого походу. Вона щось наспівувала і насвистувала, посміхалась до мене, роздивлялася навкруги, неуважно пильнуючи за дорогою. Одного разу на повороті ми навіть вилетіли на зустрічну смугу. Марта тільки мовила: «Упс…» На щастя, в цей час ми були самі на трасі.

Як можна до цього звикнути?

Здавалося, що я знав цю жінку ціле життя. Раптом зі здивуванням подумав, що якийсь тиждень тому навіть не здогадувався про її існування, тепер же не міг уявити себе без неї.

Трохи перелякався: що, як їй набриднуть ці канікули, якщо вона раптом оговтається і вирішить повернутися в залишену напризволяще «Жовту воду»? Що, як залишить напризволяще мене?..

Але поглянувши на неї, я заспокоївся: Марта не збиралася нікого і ніщо залишати. Вона з тих, хто, з'явившись одного разу, зостається назавше.

Якби в певний момент на землю внадилася би безсмертна істота, вона співчувала б нам, плакала б над нами, була б шокована і не змогла б усвідомити: як можна жити, спати, їсти, посміхатися, якщо знаєш, що рано чи пізно…

Марта була настільки легкою і безтурботною, життєрадісною і повною вигадок, що мене ані на мить не покидало відчуття радості, яке виникло нещодавно. Неприємні думки не здавалися мені більше неприємними, я просто не зосереджував на них свою увагу. Увагу я зосередив на Марті: вона була природна, як світ, весела, як життя, вона навіть погане вміла робити гарним і потрібним. Так думав я, дивлячись на неї.

Днів за 97.

Майже три місяці вони жили в помешканні Луки. Десь під Новий рік Марта зникла.

Але до того часу вони жили разом, як брат і сестра, син і мама, як друзі, коханці, як жінка і чоловік, як кіт і пес, як дві краплі води, як Папуа і Нова Ґвінея, як кров з молоком, чай з цитриною, salt`n`pepper, rock`n`roll, head&shoulders, як альфа і омега, старість і молодість, правда і кривда, як він і вона. Разом вони пережили ціле бабине літо: вистромивши голови з вікна, ловили губами мокрі павутинки, на яких летіли невидимі павучки, нюхали листя, шаруділи ним, кидали каштани в калюжі і в небо, примружувалися від сонця. Разом вони пережили Мартину застуду, хворобу осені, початок справжнього холоду і опалювального сезону, дощі вдень і вночі, вітер вночі і вдень, відсутність холодної води з дев'ятої до шостої і з шостої до дев'ятої, цілковиту відсутність гарячої – Лука грів для них воду в мільйонах баняків на електричній плитці. Вони пережили разом дуже багато, майже три місяці, майже цілу осінь, майже пів молодості і пів старості. Разом вони були ціле життя.

Час від часу Лука помічав у них під вікнами самотню похнюплену постать в недоладному помаранчевому штруксовому костюмі. Але коли вибігав надвір, там не було вже нікого, хіба Тарзан, що втік з хати невідомо яким чином, махав хвостом і скавулів, благаючи пустити його в під'їзд.

Перший тиждень чи два Марта мала анґіну. Вся кухня і кімната були завалені використаними носовими хустинками, звичайними серветками, зіжмаканими клаптями туалетного паперу, в які вона без кінця сякалася. Лука щогодини міряв їй температуру, журячись навіть, коли бачив лише 37, приносив їй до ліжка чаї і сиропи, мід, джеми і цитрини, піґулки, порошки, краплі і стоси нових серветок. Мартині очі незвично блищали, від ослаблення вона не могла навіть підняти голови, але перебувала постійно в стані якогось нездорового збудження. Вона страшно захрипла, і це її дуже тішило, казала, що завжди мріяла мати такий хрипкий голос, як в Дженіс Джоплін, але не досягла цього навіть багаторічним курінням. Намагалась співати (oh Lord what about me and mersedes-benz?), але попервах це їй не вдавалося: була надто слабкою. Це вже потім, коли почала видужувати, співала майже цілодобово, насолоджуючись власним голосом, насолоджуючи тим голосом Луку і всіх сусідів. Вона взяла собі за звичку вмикати перший-ліпший компакт і співати так голосно, як тільки могла, пісню за піснею.

Одного дня разом із мікстурами і цитрусовими Лука приніс їй декілька барвистих подушечок, набитих сушеними травами. Марта прилаштувала їх біля себе, і невдовзі вже не лише її волосся, шкіра, постіль, сорочки Луки, в яких спала, але й ціле помешкання пропахли ними. Запах ромашки і м'яти чувся від м'яса, від картоплі і сиру, від масла і молока, травами пахли книжки і парасоля, трикотажна шапочка гірчичного кольору, підлога, вода в крані, навіть в туалеті можна було зачути той аромат.

Якось уночі, вимучена катаром і постійним духом трав, Марта крізь сон розповіла Луці чергову історію.

– В добротній кам'яниці з піччю і комином жила сім'я: чоловік, жінка і десятеро дітей. Жили вони гарно: чоловік робив найкращу вудженину в околиці і продавав її на базарі. Жінка дбала про будинок, варила каші і зупи, мила підлогу, витирала пилюку, купала найменших дітей, підливала вазони, гаптувала й вишивала, церувала чоловікові шкарпетки, прасувала на свята сорочки. Діти – хто бавився в садку, хто вчився, хто вже працював – коротше, як я й сказала, то була звична благополучна сім'я. Якби не дрібничка: жінка мала одну нездорову пристрасть. Нездорові пристрасті є у всіх жінок і в деяких чоловіків. Пам'ятаєш, я розповідала тобі про свою подругу, яка була готова на все заради яблук? Мала я й іншу – та не могла заснути, якщо не почистила зуби п'ять або й шість разів перед сном. Одна відома співачка, хоч їй вже, слава Богу, 88, досі ходить без майток – така вже в неї нездорова пристрасть. Ще мені розповідали про цікаве подружжя: обоє обожнюють лоскотати собі ніздрі ворсинками і потім чхають, аж доки кров не піде з носа. До речі, у мене ніколи не йшла кров з носа. А в тебе?

– Неодноразово, – відповів Лука.

– Це, напевно, досить неприємно. Так от, – продовжила Марта, – у нашої добропорядної, зразкової господині був бзік на вудженому м'ясі, яке так смачно вмів робити її чоловік. Варто зауважити, що й заміж за нього вона вийшла тільки через те м'ясо, відмовивши власникові склодувного заводу, заможному й пузатому типові. Хоч і розуміла, що втрачає, не могла опиратися пристрастям, які навісніли в нутрі: при одній згадці про коптильника, про його очі, волосся, постать, про міцний запах вудженини, яким він пропах наскрізь, у неї починала несамовито виділятися слина, очі навіжено виблискували, руки трусилися, а сама вона не могла контролювати власних дій. Навіть біля вівтаря, дивлячись на нареченого і відповідаючи «так» на звичне запитання священика, вона майже насправді бачила перед собою великий соковитий шмат підчеревини, і не в силі дати раду своїм почуттям, втратила свідомість. Потому почався рай для молодої: люблячий чоловік дозволяв їй геть усе і, помітивши особливу любов до вудженини, обдаровував її щонайвідбірнішими шматками. Але жінці було все мало і мало, її пристрасть зростала, і якби так тривало й далі, чоловікові не було би що виносити на базар. Тож він, як справжній мужчина, який встановлює закони, наклав вето на соковиті шматки пахучого м'яса. Відтепер воно було суворо дозоване, а бідолаха, страждаючи від своєї згубної звички, істерикувала, билася в нападах розпачу, впадала в депресію, кричала, мовчала, стогнала, гарчала, скавчала. Та чоловік був незворушний. Одного нещасливого дня, залишившись удома сама, вона не стрималась і полізла вузькою драбинкою в комин. Вище, вище, ще вище, запах копченої підчеревинки все нестерпніший, все солодший, все м'ясніший, все рожевіший, масніший, солоніший, рідний запах, слина котиться і котиться, ноги й руки тремтять, язик вже відчуває доторк ніжної, п'янкої спокуси. І ось жінка вгризається в найбільший червоний шмат, не тямлячи себе, ковтає м'ясо, не пережовує його, сміється й плаче, яке полегшення, яке щастя, мрія всіх мрій, радосте моя, моє життя, моє м'ясце… Вона їла і їла, ковтала, жувала, шматувала, тож невдовзі залишилася сама в комині – і жодного шматочка підчеревинки поряд. Жінка зітхнула і, перелякано думаючи, що ж скаже їй чоловік, зробила спробу спуститися додолу. Але дзузьки – в пориві шалу, прагнучи м'яса, вона заперлася якимось дивом в цей вузенький проміжок комина – чоловік навіть рукою не досягав сюди ніколи, користувався спеціальною палицею, а от вилізти звідси, ще й після того, як зжерла декілька кілограмів вудженини, було неможливо. Її шукали дуже довго. Чоловік перевірив горище, пивницю спіжарки, оббігав всі вулиці, всіх сусідів, знайомих. Де лише не шукав її – не спав, не пив, не їв. Навіть думати не міг про м'ясо – яке м'ясо, якщо його кохана дружина невідь-куди зникла. Одна з доньок принесла з вулиці чутку, ніби мама втекла з тим самим багатим директором склодувного заводу, якому колись відмовила. Вони чекали на неї ще впродовж якогось часу. Чоловік змарнів, схуд, став схожий на побитого кістлявого пса. Але діти зуміли повернути його до життя. «Справді, – подумав він. – Їм же ж треба щось їсти». І поліз у комин. Не знайшов там жодного шматка підчеревини, лише свою закопчену дружину.

– Леле, яка печальна історія! – засмутилася Марта. – Час ставати вегетаріанкою.

Якось уночі, від особливого поштовху божественого натхнення, Лука вигадав вельми дієвий і приємний спосіб лікування. Наступного ж дня він вирушив у тривалий похід аптеками, фармакологіями і звичайними міськими базарами, скуповуючи усі можливі лікарські трави, пагони, листки, бруньки. З цією гербоколекцією повернувся додому.

Марта спостерігала, як він порозкладав свою здобич на підлозі, пильно стежачи, аби нічого не переплутати. А тоді – навмання чи за певною системою, – Марті не вдалося цього визначити, – заходився все сортувати і змішувати. Деякі трави кришив, інші залишав неторканими, робив мікси по п'ять-шість різновидів. В кімнаті стояв густий аромат, від якого паморочилося в голові. Судячи з усього, Лука мав пунктика на рослинах.

Згодом дістав звідкілясь маленьку керамічну люльку, протер її м'якою хустинкою і добряче набив однією з трав'яних сумішей. Розкуривши, простягнув Марті.

– Валеріана блискуча (вона ж – валеріана волзька), валеріана бузинолиста, валеріана лікарська (або ж висока), валеріана пагорбова (чи, інакше, – вузьколиста або пагоносна), валеріана Ґроссґейма і валеріана російська, – пильно дивлячись на Марту, яка випускала дим, пояснив Лука. – Добре на серце і душу. Допомагає здобути рівновагу, спокій і внутрішню гармонію.

Кілька наступних годин Лука витрушував з люльки попіл і набивав її новими травами, безупинно розповідаючи:

– Тут є коріння абутилону Теофраста (краще було б, звісно, якби я знайшов його насіння, яке широко застосовують в китайській та тибетській медицинах), діє майже як алтея лікарська – просто супер від кашлю, переконаєшся сама. Ще – пигва звичайна, листочки китайського ясена, які дуже добре допомагають від анґіни, трава коронарія зозуляча – настій з неї п'ють як чай від безпліддя.

– Тепер я змішав рослини, одні з яких викликають блювання, а інші – його зупиняють: іберійка гірка, копитняк європейський, копито кінське і сфагн, але ти не лякайся, вони не зроблять тобі нічого поганого, тим більше, що для аромату я додав чимало меліси лікарської, відчуваєш?..

– Тут – багно звичайне, золотушник канадський, шандра, подорожник блошиний від кашлю, а ще – листя хрону звичайного, латук дикий і півники болотні – вони мають такі прекрасні жовтогарячі квітки, серденько! – від чи для статевої збудливості, а ще морква посівна від статевої слабкості – це просто, щоб ти відчула цікавий присмак, не хнюпся!

– Спробуй тепер ромашку і м'яту, шавлію ефіопську, чаполоч пахучу, царські очі, фенхель звичайний, сену індійську, листовика сколопендрового, маримуху, гледичію каспійську і артишок посівний. Хіба ти, Марто, не почуваєшся краще від самих лише назв?

Марта почувалася радше дивно. У неї сльозилися очі, дерло і пекло в горлі та в грудях, боліла голова і дратував дим. Але разом з тим з'явилося враження, ніби вона спорожнюється, як келих, що був наповнений густою і бруднуватою рідиною; або наче наповнюється чимось легким і невагомим; а, може, і те, й інше. Одним словом, Марта почувалася, ніби видужує. Видужує від застуди, кашлю, анґіни, грипу, тромбофлебіту, діареї, екземи, істерії, розширення вен, ґастралгії, анемії, алкоголізму, безсоння, втрати голосу, карієсів, мігреней, переломів кісток, опіків, нежитю, старості – від усього, чим вона боялася захворіти, чим будь-коли хворіла і не хворіла. Марта відчувала, що видужує назавжди.

Певного дня нарешті з'явилася гаряча вода. Куріння люльки відбувалося тепер в наповненій паруючою водою ванні, де плавало листя і квіти здобутих Лукою рослин. Лука і Марта сиділи один навпроти одного, витягнувши ноги по можливісті так, аби обидвом було зручно. На кучерявих жорстких чорних волосинках, якщо довго не ворушитися, з'являлися сотні дрібнесеньких срібних бульбашок, які утворювали разки намиста, ніби іній, що вранці вкрив пагони рослин. Лука набивав люльку, коментуючи кожен наступний склад, наливав у келихи вино. Це був іще один вигаданий ним лікувальний засіб: у гарячій ванній вони пили холодне біле, а в прохолодній кухні або в кімнаті, де нещодавно цілком випадково вибили віконну шибу – щойно знятий з вогню пахучий ґлінтвейн, теж щоразу з іншим букетом присмаків.

Так, дуже швидко, в усіх закутках і під столами у них повиструнчувалися цілі батареї порожніх пляшок. Одного разу, повернувшись звідкілясь, Лука застав Марту за розмальовуванням однієї з них. Вона пахкала люлькою і сміливо виводила контури видовжених жіночих тіл, що сплелися в танці. Поряд висихала вже завершена пляшка, на якій сріблястими фарбами був намальований місяць, а золотими – сонце, і в синяві навколо них виблискували маленькі зірки.

Розмальовуючи пляшки, Марта розповідала історії.

– Є декілька способів витримувати старість. Один із них – жити спогадами. Цей спосіб допомагає полегшувати чимало неприємних речей, часто він може виступати як замінник самого життя. І, Луко, я тебе прошу: не думай, що це так уже погано. Наприклад, Ольжбеті Пір'ячко певною мірою спогади йшли на користь. Я познайомилася з нею в середині липня двадцять вісім років тому. Впала з ровера, повертаючись із прогулянки, вдарилась головою об камінь, роздерла обидва коліна – на цьому ще зберігся шрам, бачиш? – ледь зігнута в коліні права нога виринула з води, Лука обхопив її обома руками і, схиливши голову, м'яко торкнувся губами до майже непомітного сліду. – Ольжбета Пір'ячко підняла мене з землі і на руках занесла до свого дому. Але спершу забрала з вулиці мій ровер. Яким чином їй вдалося зробити це, я не знаю, бо стара ледве пересувалася: мало того, що було їй вже, напевно, під сотку, до повного щастя, важила вона вдвічі більше за свій вік, тому пересувалася завжди на спеціально сконструйованому для неї кріслі-візку. Але тоді, коли стала свідком моєї аварії, невідь-звідки в ній з'явилися сила й спритність, завдяки чому я опинилася на зручній канапі в її невеликій вітальні, стіни якої були завішені фотографіями засмаглого красеня в шоломі і темних окулярах, вирізками з газет, які стосувалися мотоциклетного спорту, і плакатами, календарями, найрізноманітнішими зображеннями найрізноманітніших мотоциклів. Ольжбета Пір'ячко виявилася веселою, життєрадісною жінкою з рідкісним почуттям гумору. Вона не змовкала ані на хвилину, говорячи про погоду, про свою нову зачіску, про сусідського пса, про ціни на косметику і про вишукані босоніжки на шпильках; про майбутній відпочинок у горах, про мрію покорити ще одну вершину, про прагнення схуднути, нову дієту і новий комплекс вправ для стегон. Вона була певна, що її груди мають ще доволі спокусливу форму, а зад – апетитний, як свіжий хліб. Я захоплювалася Ольжбетою Пір’ячко і вчащала до неї при кожній нагоді, поставивши собі за мету навчитися від неї насолоджуватися кожною миттєвістю життя. Я хотіла, щоб для мене життя в дев’яносто з гаком років було приємним так само, як і для неї. Аж коли це якось Ольжбета Пір’ячко повідомила, що, «на превеликий жаль, Паскаль не вийде сьогодні поговорити зі мною: напередодні він підхопив нежить і тепер має гарячку, яке лихо, а завтра ж їй виповнюється сімнадцять років, і він планував подарувати їй швидкісну поїздку на своєму гарлеї». У відповідь на моє запитання, хто такий Паскаль, товстуня глипнула на мене, як на несповна розуму, і з деяким острахом пояснила: «Ну як же, Мартусю, це ж мій коханий!» – «Коли це ви встигли завести собі коханого? Раніше ви про нього мовчали». – здивувалася я, ще більше захоплюючись внутрішній молодості Ольжбети. Але вона й далі дивилася на мене, немов на божевільну: «Я мовчала про Паскаля? Та ж я лише про нього й говорю. Окрім того, люба, ти увесь час бачила нас разом, адже ми не розлучаємось ані на мить. Хіба що сьогодні», – засмучено зітхнула вона, – «але це тому, що Паскаль захворів. Він лежить в ліжку, і я незабаром повинна віднести йому ліки». Далі я дізналася, що з Паскалем вони одружилися, коли їй було 23 роки; що цноту вона втратить зовсім скоро, десь через рік, у вісімнадцять; що Паскаль невдовзі вийде на пенсію і вже всенький свій час віддаватиме їй та мотоциклам; і що вони ще надто молоді, аби мати дітей. На завершення, тяжко ридаючи, вічно весела Ольжбета Пір’ячко розповіла, як вони місяцями подорожували на своїх гарлеях, яким швидкісним та несамовитим було їхнє кохання, як багато планів покладали вони на майбутнє: пес, мандрівки в гори, останні моделі мотоциклів – аж доки одного раннього ранку Паскаль, який вирвався далеко вперед через свою любов до перевищення швидкості, врізався в здоровенний TIR, що віз банани (у яких згодом виявили африканських глистів, що опинилися у шлунках багатьох гурманів, і витравити їх було практично неможливо, але для Ольжбети ця народна трагедія пройшла непоміченою, хоча вона завжди звертала увагу на схожі речі). Так Ольжбета Пір’ячко стала вдовою. Вона ридала би й далі, але раптом згадала, що Паскаль чекає на мікстуру, попрощалася і випровадила мене з дому. Всі наступні рази розповідала, як йому сподобалась її новенька сексуальна комбінація, як він щипає її задок, як невдовзі він її зрадить, і як тяжко вона переживатиме це. «Краще б уже він помер!» – вигукнула Ольжбета Пір’ячко, аж захлинаючись від ревнощів. А тоді пригостила мене бананами, запевнивши, що наразі їсти їх цілком безпечно, це в майбутньому світ перевернеться з ніг на голову, і в бананах заведуться африканські глисти. «Але зараз, доки все так чудово, доки всі ми разом і робимо те, що хочемо, годі нудити світом і займатися дурницями,» – повчально і радісно сказала Ольжбета. – «Молодість – це все, що ми маємо. Live fast, die young. Make love not war. Don`t worry be happy. Правда ж, Паскалю?» – запитально промовила вона, дивлячись ніжним поглядом кудись попри мене. Я розчулилась і вже готова була заплакати. Але раптом погляд Ольжбети Пір’ячко став тяжким і сповненим гніву. Вона перевела його на мене, майже спопеляючи лютою ненавистю, тоді знову подивилася кудись убік. «Ах, то це з нею ти мене зраджуєш, безсоромнику? З цією?.. Вона ж старша за мене, мабуть, вдвічі!..» Вона ревнувала до мене свого померлого чоловіка! Більше до Ольжбети Пір’ячко я не заходила. Але вона – можу дати голову на відріз – цього навіть не помітила, заклопотана Паскалем і мотоциклами, щаслива у своєму житті навпаки.

Ми якраз їли манікотті (це такі велетенські макарони, Фйоно, нафаршировані м’ясом або сиром – ти дуже любила їх в дитинстві), коли я подумала, що Лука переконаний, ніби ми з ним живемо зовсім безхмарно. А якщо і журимося хоч трохи, то хіба через зникнення Тарзана, який загубився невідомо де і коли – ми не рахували вже, скільки разів він зникав і з’являвся, худий, забрьоханий, голодний. Але коли ми відкривали, що Тарзана знову немає – відразу засмучувалися обоє і, хоч як би добре нам не було, постійно на денцях наших голосів і поглядів сірів неспокій.

Ми якраз їли манікотті, коли наші погляди завмерли один в одному, загуслі в сірому осаді неспокою.

– Не турбуйся, – сказав він, добре знаючи, що в мене на думці. – Ми його знайдемо. Та він і сам повернеться, як завжди. От побачиш. Дуже скоро.

– Так, скоро, – відповіла я, посміхаючись. – Я намагаюся думати лише про хороше.

Їли вони, як правило, в ліжку. Круасани з чорносливом (грибами, шоколадом, горіхами, вишнями, малиною, згущеним молоком), загріті в духовці, від чого ті ставали повітряними і ніжно-хрусткими; в духовці пекли ще картоплю, і їли її, вмачаючи в олію; спаґетті зі смаженою цибулею і, звісно, з кетчупом та соєвим соусом; інші різновиди макаронів; їли булки, рогалики, тістечка; їли різні сири (польські плавлені сирки зі смаком шампіньйонів, шинки і, як це не дивно, сиру; янтар, плавлені сирки в сріблястій фользі – тверді, смердючі і несмердючі), ковбаси, м’яса, шинки, їли шоколад, цукерки і вафлі «Артек», свинячу печеню «Флорида», алжирський омлет, анісове кругле печиво, піццу по-неаполітанськи, телятину на листі шпинату, рулет із камбали зі спаржею, трубочки з хроном і збитими вершками, м’ясо в тісті по-кассельськи, миґдалеве печиво з лісовими горіхами, шоколадне безе, їли ще сирок котячий – називали його так через кошеня з великою ложкою, намальоване на пуделку, і навіть тітонькам в магазині замовляли саме «котячий сирок», хоч ті дивувалися й лякалися, і перепитували сотні разів: «Маєте на увазі сирковий десерт?»

Їда в посуді більш-менш надійно розкладалася на ліжниках, якими Лука з Мартою накривалися вночі. Ліжники були страшно кусючими, але гріли якимось живим і, навіть, живодайним теплом, від якого ставало так затишно й добре, і засиналося швидко й солодко, і снилися такі на диво приємні, багаті на відчуття сни, що не хотілося прокидатися, бо, здавалося, тільки уві сні, під цими ліжниками, в напівсвідомих обіймах їм обом не загрожує абсолютно нічого, тут їхня безпека, їхня нірка, де жодна реальна чи метафізична сила не здатна дістати їх чи, бодай, доторкнутися.

Саме через ці ліжники, під якими почували себе двома маленькими звірятками, через котячий сирок, через розмальовані зображеннями тварин пляшки і горнятка, Марта з Лукою спершу почали бавитися, а потім потрохи майже повірили в те, що вони не зовсім люди. Виявляючи радість, швидко махали вправо-вліво вказівним пальцем, спрямованим вгору, імітуючи хвіст Тарзана у хвилини особливого збудження. Облизували один одному шию і щоки, як, зрештою, і все інше, і називали це «підлизуванням»: Марта лизькала повільно й легенько, її вузький язик був трошки шершавим, вона відчувала кожен клаптик шкіри, кожну виїмку, опуклість, кожну волосинку; Лука ж, навпаки, лизав швидко і несамовито, як справжній пес, не давав перевести подиху ні Марті, ні собі, доторкався язиком за мить і до ока, вуха, впадини між грудьми, і до п’ятки, лишаючи всюди вологі сліди. Марта вміла робити горлом чудні звуки, що скидалися на котяче муркотіння, вміла ще й гарчати, як розлючене цуценя з гостренькими молочними зубками – Луці не вдавалося повторити ні першого, ні другого, і взагалі, він сумнівався, що на світі знайдеться ще хоч одна людська істота, яка вміє витворяти такі штуки. Тож вони були кошенятами, іноді – тигренятами або левами, часто – псами, а також – бобрами, бурундуками, аксолотлями, свинохвостими макаками, гамадрилами, вовками і лисицями, ведмедиками і ведмедками, слониками, павуками і восьминогами, а окрім того Марта ставала ще й коалою, коли, підстрибнувши, обхоплювала Луку ногами за стан, а руками обіймала його за шию, і могла сидіти так на ньому годинами.

Згорнувшись калачиком під ліжником і Лукою, Марта почала розповідати:

– Одна жінка вигадала подарунок для свого чоловіка на річницю їхнього шлюбу. Вирішила власноруч зробити йому ліжник: довго і вперто відрощувала руно, зістригала його, аж доки не назбирала цілу пивницю виткої шерсті. Тоді з великими труднощами зробила з неї нитки і зіткала ліжник, теплішого, духмянішого і м’якшого за який не було в цілому світі. Під тим ліжником вони зачали всіх своїх дітей, а ті – їхніх внуків, а внуки – правнуків, і так далі.

Лука засміявся:

– І звідкіля ти береш такі історії?

– Вони правдиві! – з жаром вигукнула Марта. – Цю, наприклад, я прочитала в газеті.

Дорога Фйоно, ти ж ні за що на мене не злишся? Та ні, звісно, ні, яка безглузда думка! Ти не можеш злитися на мене, бо розумієш мене, мої почуття, мої дії, розумієш найкраще в світі, розумієш, як ніхто би не зрозумів. І тому ні про що не шкодуєш, як не шкодую я. І тому тішишся за мене, і не вважаєш зрадником чи підлотою. Правда?

Сьогодні я відчув щось жахливе. Здалося, ніби я ревную Марту. І знаєш, до кого? До пса, до Тарзана. Все не так просто, себто складно, вірніше – не сприймай буквально.

На дворі смеркалося, майже жоден ліхтар не світився, я повертався додому, змерзлий і змоклий, знервований цією мерзенною погодою, рідесенькою гострою мжичкою, поривчастим вітром. Навпроти нашого вікна, під деревом, незважаючи на сирість, жевріло невелике багаття. Густий дим із запахом згорілого і прілого листя стелився низько по асфальті, і я ще подумав: «Не вистачає лише мертвяків для повноти картини». По цих словах моєму зору відкрилася нечітка постать побіля дерева, оповита димом, прихована темрявою. Здавалося, я майже її не бачив, але відчував різко, майже болісно. Багаття то розгоралося, то практично загасало: в деякі моменти дим ховав силует, і тоді мені ставало ще моторошніше. Але коли диму поменшало, я роздивився – якщо, лише, то не було грою моєї розбурханої фантазії – поблискування окулярних скелець, і навіть костюм помаранчевого кольору, не виключено, що зі штруксу.