Текст книги "Старі люди"

Автор книги: Софія Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

На Мартине запитання Лука відповів щось типу: «Давно…», чи «Дивно…», хоча, може, він сказав: «А тобі не однаково?», або й вилаявся: «От лайно!» – Марта просто не дочула і вирішила не перепитувати.

Ще Марта бачила, як Лука намагається намалювати Луквицьке озеро. Віддавав цьому все більше і більше часу, експериментував із кольорами, з матеріалами, з ракурсами – але жовта вода не вдавалася. Вірніше, не вдавалося надати озеру того оксамитового бруднуватого іржаво-золотистого відтінку, який воно мало насправді.

– Ти не намалюєш з пам’яті, – одного дня сказала Луці Марта. – Треба відразу дивитися і малювати.

– Як я можу звідси його побачити? – злісно відповів Лука. Але відразу ж змінив тон: – Я знаю. Це просто спроби. Насправді я давно вже вирішив: якось покину все і поїду в колибу «Жовта вода», оселюся там і малюватиму латаття на озері вранці, вдень, ввечері і вночі, за різної погоди, в різні пори року, за різних обставин, з різних боків. Малюватиму лише озеро, аж доки не вмру.

– На ньому немає латаття, – посміхнулася Марта.

– Років за десять буде. Тоді я все і покину, – сказав Лука. – Знаєш, коли я його вперше побачив (тоді ж вперше побачив і тебе) – я подумав: якби я був Моне, я хотів би намалювати це озеро. Але спершу почекав би, поки воно заросте лататтям і затягнеться рястом. І хоча я не Моне, а Моне жовтого озера не намалював, бо не бачив, все я ж хочу зробити це. Просто так. Щоб попрактикуватися. Щоб милуватися. Щоб малювати. Щоб було чим зайняти час аж до…

Марта замислилася.

– То, кажеш, малюватимеш лише те озеро, аж доки не вмреш? – тихо запитала за декілька хвилин. – А якщо вмреш відразу, як тільки намалюєш?

– Тобто?

– Уяви собі чоловіка, якому відомо, що, як тільки він закінчить робити певну конкретну справу – тієї ж миті піде із життя. Наприклад, 35-річний водій трамваю одного дня, зупинившись на червоне світло навпроти Оперного, щоб пропустити перехожих, згадує, як у дитинстві, років так у вісім, йому подарували чорні хлоп’ячі ковзани, і як він катався на них цілу зиму, аж доки нога не виросла. На нову пару грошей не було, до того ж хлопець надто цим не переймався, ковзани забулися, і не згадувалися цілих два з половиною десятиліття. І от у мить, коли червоне світло світлофора змінюється на жовте, водій трамваю відчуває якусь лоскітливу хвилю десь глибоко в животі, але вона все швидше і сильніше підкочується вище, чоловікові забиває подих, він уже не може всидіти на своєму місці, здається щось зараз усередині розірветься, або серце, або сечовий міхур, або ще щось. Загорається зелене, трамвай рушає, і чоловік уже знає: він мусить навчитися й виконати подвійний тулуп. Мусить – кров з носа. Якимось чином він знає також, що, як тільки це станеться, він не буде вже водієм трамваю, не буде ковзанярем, він вже не буде взагалі. Тобто помре. У водія йде кров з носа. Він набагато раніше здає свою зміну, бере – спочатку на місяць, потім продовжить – відпустку за свій рахунок, і мчить купувати на секонд-хенді чорні ковзани відповідного розміру. Гм… тільки от де він займатиметься – я ж не знаю, влітку це відбувається чи восени. Навряд же, що взимку. Але це несуттєво. Він знаходить місце для тренування, якусь штучну ковзанку в закритому приміщенні, і наполегливо працює. Досить довго в нього нічого не виходить, бо він застарий і взагалі… Але минає час, майстерність колишнього водія трамваю зростає, і одного дня – може бути, що справжнього зимового дня, так романтичніше – він іде на озеро з ковзанами за плечима і знає: сьогодні йому вдасться.

– Якийсь самогубець? – запитав Лука.

– Та ні, чому? – сказала Марта. – Просто йому так страшно хотілося виконати подвійний тулуп…

– Ну а якби він навмисне ніколи не купив собі чорних ковзанів, він вічно водив би трамвай і був би безсмертним? – не вгавав Лука. – А що було б, якби він купив собі білі ковзани? Що це за містична казка?

– Нічого не знаю, – відповіла Марта. – Я просто уявляю собі все, що може статися в житті. Хочу хоч так його трохи продовжити і розширити…

Здається, Фйоно, я знову його бачив.

Хоча мені це могло приверзтися: я надто мало сплю останнім часом, надто багато думаю, надміру фантазую.

Тарзан знову зник – може, чоловік у помаранчевому костюмі забрав його з собою.

– Він виглядав як засушена комаха: худий, кістлявий, цибатий, високий, дуже сутулий, з вузькими раменами. Він часто сковтував слину, і його великий зоб то підскакував майже до самого підборіддя, то скочувався вниз. – Марта смажила грінки, олія на пательні страшенно шкварчала, і тому Марті доводилося майже кричати. – Мав неправильні риси обличчя: надто глибоко посаджені очі, навислі над ними брови, м’ясистий перебитий ніс, широкий рот, великі відстовбурчені вуха. Чи то від скромності, чи від того, що не був певний у привабливості власної посмішки, рідко коли посміхався. На потилиці прокльовувалася акуратна лисинка.

Він носив окуляри з товстезними лінзами і в негарній пластмасовій оправі. Курив погані сиґарети, тому завжди смердів дешевим тютюном, не користувався парфумами, часто забував поголитися або обстригти нігті. Одягав казна-що, не вмів говорити: знічувався і затинався, робив довжелезні паузи між словами, повторювався, і врешті-решт, сам не міг зрозуміти того, що сказав. Його ніхто не сприймав серйозно. Чоловіки просто не помічали, а жінки жаліли і хотіли допомогти, тому ставали його друзями. Він вислуховував їхні сповіді, витримував їхні ридання, готував їм каву, носив за ними торби, а згодом – якось так випадково і раптово – ставав їхнім коханцем. Якби він фіксував, скільки коханок має, то врешті збився би з рахунку, але він був надто невпевненим у собі і скромним, щоб займатися таким. Та й навіщо? Щоб похвалитися? Однаково ніхто б йому не повірив.

– Ну і навіщо ти мені це розповідаєш? – запитав Лука.

Марта знизала плечима:

– Просто. Я все розказую просто так.

Ще вчора я дивився, як вона міряє подаровані мною панчохи: сірі, чорні, сріблясті, білі, кавові, тілесні… А сьогодні її немає.

«У мене страшно потріскалися п’яти.

Найголовніший закон екології: все взаємопов’язане. Ну і ще: ніщо не береться нізвідки і не зникає безслідно. Може, моя хвороба й називається «невміння розробляти сюжети», але зате я прожила не одне, а масу життів.

Залишилось 9 днів.»

Я скучив навіть за Тарзаном.

Невідомо напевне, що саме сталося з Лукою потім. Але він перестав писати мені листи і присилати картки, як робив це досі.

Судячи з його вдачі, яку я встигла вивчити надто добре, як і вдачі деяких інших героїв цієї історії, можу припустити, що Лука присвятив свій час наполегливим пошукам.

Він міг, наприклад, податися куди-небудь навмання. Брести собі вулицями, не обходити снігових завалів, нічого не бачити крізь густий снігопад, не розрізняти кольорів, людей, дерев, автомобілів. І раптом однієї миті помітити на побілілому від морозу стовбурі паркової маґнолії, біля самісінької землі, мітку якогось заблукалого пса. Лука знав одного собаку, що любив мандрувати, і цей собака був пов’язаний з Лукою міцніше, аніж обидва могли собі уявити: Лука і пес були на прив’язі в однієї старої, розчарованої життям жінки.

Тому Лука побрів за псячими мітками, хвилюючись усе сильніше, неспокій наростав з кожною хвилиною, сховані в кишенях руки спітніли, парк закінчився, сліди пса неможливо було розрізнити, а Лука все ж ішов, впевнений, що бачить попереду рудого звіра, який трюхикає, погойдуючи хвостом, внюхуючись у ледь відчутний запах своєї господині.

Таким чином Лука опинився перед дверима однієї книгарні. Крізь великі вітрини побачив, що всередині повно людей, згуртованих навколо чогось. Лука прочинив двері, аби дізнатися, що відбувається. В центрі гурту стояв дрібний сивий дідок із розвіяним чубом, з сиґаретою в зубах і стосом книжок у руках. Молода жінка обабіч, не зводячи з ексцентричного балакуна благоговійного погляду, намагалася одночасно ловити іскристі шматочки попелу і його слова, які спадали зі стариганової сиґарети метеоритним дощем у пластмасовий футляр для окулярів.

– Не секрет, – казав дід, – що адвокат Кирило Трильовський був адвокатом – це, думаю, не здивує нікого з присутніх. Натомість те, що був він окрім того ще й поетом. і що на слова його складали пісні – оце вже направду сенсація! Поки січові стрільці гаяли свій час у проливанні крові та винищенні собіподібних – справа, може, й героїчна, але страшенно безсенсовна, погодьтеся – Трильовський у вільну хвилину займався тим, що викарбовував свої безсмертні рядки на скрижалях вічности. Був він не лише талановитим, обдарованим стихотворцем, але й людиною до абсурдности скромною, нерішучою та високоморальною. Йому непотрібні були жадні почесті, ані земні, ані небесні, тож усі свої плинкі поезії співець підписував іменами літераторів, які десь-колись чув, а може, й не лише чув, а може, знав когось ближче – не про це я… Я про те, що добра сотня стрілецький пісень вийшла з-під пера адвоката (і таємного поета) Кирила Трильовського. Серед них і ті, які знаємо від народження, які увібрали в себе з молоком матері, коли та співала їх нам над колискою: «Журавлі», «Бо війна – війною», «Ой у лузі червона калина», «Гей там на горі Січ іде», «Ми, гайдамаки», «Зажурились галичанки», «Як з Бережан до Кадри» (кому, зокрема, не крає серденько ця душевна, ба, навіть духовна, пісня!). Кого з вас, моя шановна авдиторіє, не спитаєш в цей мент: хто головний герой цеї пісні? – кожен скаже: «Таж славетний Осип Теліщак!» І тут же хтось інший додасть, мовляв: «Пісня написана в жовтні 1916 року, коли стрілецьке військо зазнало великих втрат під Потуторами». Та тільки ніхто з вас не знав досі, що цю дивовижну тужливу пісню створив не хто інший, як Кирило Трильовський (хоча хтось, може, й був певний, що вона вийшла з-під пера Романа Купчинського). Отакою багатогранною особистістю був пан адвокат. Його персоні й присвячене моє новітнє дослідження.

Публікою прокотилося вражене зітхання. Молода жіночка з футляром аж зойкнула:

– А як же Михайль Семенко? Як праця Вашого життя?

На це дідок лукаво повів бровою і тихо мовив:

– Людина в житті мусить всього спробувати.

Тихий панок з густими бровами і в завеликій чорній в білий пасок маринарці підніс догори руку і запитав:

– Пане академік, а де Ви знайшли сенсаційні матеріали про Кирила Трильовського?

Академік на мить знітився, але тут же крикнув, розмахнувшись обома руками, ніби збирався відштовхнутися від повітря, щоб здійснити чималий стрибок у довжину:

– Всі відомості, якими я оперую в своїй праці – правдиві та достовірні, прошу не сумніватися в їхній істинності. Я отримав їх з надійного джерела. З певного листування. Особа, яка мені все це повідомила, бажає залишитися невідомою.

Приблизно в цей момент Лука міг почути позаду себе шелестіння поліетиленових пакунків. І, якби обернувся, побачив би жінку, яка виходила з книгарні, згинаючись під вагою великих червоних яблук.

Яблука спокусили б Луку, нагадали б йому про те, що він у пошуках. І Лука кинувся б слідом за жінкою, намагаючись її наздогнати.

Могло статися, що жіночка звернула в арку, Лука подався за нею, і раптом під ногами в нього зашелестів уривок ґазети. То було бульварне видання – з тих, які купуються на вокзалах, а читаються в автобусах, поїздах та електричках, у ній аж кишіло від статей про магію, окультизм, інопланетян, Атлантиду, неофашизм, кабалу, макабру, абракадабру тощо. На сторінці, що причепилася до правого черевика Луки, виднівся заголовок: «ПРИВИД ФРЕНСІСА ДРЕЙКА НА СЛУЖБІ МАТІНКИ-КОРОЛЕВИ». І тут Лука відчув міцний запах смаженої цибулі. Це було настільки несподівано, що врешті привело його до тями. Наче протверезілий, він ступив у маленький захаращений дворик і окинув поглядом похилені балкони та криві ґалереї, мокрі й обшарпані стіни будинків. Одне вікно було відчинене. Звідти, наспівуючи «Черемшину», визирала товстенна стара жінка. Запах цибулі, напевно, теж долинав з цього вікна.

– Де твій мотоцикл, байкере? – вишкірилася вона до Луки, перервавши пісню. – Заходь на копчене м’ясце. Ти ж любиш копчене м’ясце і свого гарлея?

Несподівано поверхом вище з грюкотом відчинилися двері, які виводили на галерею. Там з’явилося кілька невиразних жінок, вбраних у халати чи в сукенки, чи в пальта, чи в хутра, вони гучно вилаяли товстуху й заходилися витріпувати ліжники.

– Ходи-но сюди, малесенький! – навмисне дражнячи жінок, верещала стара. – Зараз мої сусіди дадуть нам свої ліжники і ми вдвох любесенько в них запорпаємося! Ти ж зголоднів, синку?

Нехлюйні жінки люто завищали, і на Луку полетіла сила-силенна речей, від яких йому довелося втікати.

– Забирайся звідси! – кричали вони. – Йди геть, якщо не хочеш, щоб тебе винесли звідсіля ногами вперед, такого побитого, що жодні пудри з помадами не врятують твоєї збитої на квасне яблуко пики.

Навколо Луки приземлялися поламані меблі. Пронизливий сміх товстуні («Не бійся їх, вони надто молоді, щоб бути добрими!»), здавалося, не лише заглушав, але й засліплював, але все ж Луці вдалося розгледіти, що шафки, столи, канапи і крісла якісь на диво маленькі, ніби зроблені для дітей. «Гулівер» – прочитав він на комоді.

Лука кинувся бігти. Це не було схоже ані на сон, ані на фільм Девіда Лінча, ні на книжку, ні на вигадку, ні на правду. Виринувши з темряви арки, Лука з розгону налетів на молоде подружжя з візочком. Візочок перекинувся і описав декілька кіл на льоду.

– Мої яйця! – скрикнула дружина, і розгублено підійшла до візка. Лука зробив те саме: на запорошеному снігом льоду замерзала сира яєшня.

– Скільки я вам винен? – запитав Лука.

– Яйця ваші безплатно, – відповів чоловік.

– Безплатний тільки сир в мишоловці. Ви пацюк, – сказала жінка. – Я зроблю вашу ляльку і встромлятиму в неї голки.

– Не жартуйте з таким, – порадив Лука. – Я ненавмисне. Перепрошую.

Зовсім поряд задзеленчав трамвай. Вишкірений вусатий водій сластолюбно підморгнув жінці.

Звідкілясь залунала опера «Дон Жуан».

І раптом Лука побачив…

Все могло бути й інакше. Опинившись на незнайомій вузькій вуличці, Лука прочитав би на табличці: «вул. ак. Вуточки». Страшенно дивуючись він почимчикував би нею, дуже скоро надибавши пана в циліндрі та в пенсне, що купував яблука, сир і яйця. Лука міг би побачити мертву мишу, яку переїхав автомобіль (від цього йому зробилося б ще сумніше). Тоді вийшов би до невеликого ринку, в який впиралася вуличка.

Збоку рудобородий велет з близною на чолі смажив шашлики і продавав копчене м’ясо. Лука заглибився в ринок. На повну гучність лунала «Черемшина», вочевидь, з розмагніченої касети. Під ногами лежало лушпиння цибулі. Товста стара жінка продавала обладнання для байкерів і ліжники. Кульгавий дідок, що намагався ходінням зігрітися, намагався зацікавити людей парфумами і тінями для повік. Замотана в сіру хустку бабуся торгувала дитячими іграшками, шматяними ляльками і дерев’яними меблями для дітей. Попри Луку пройшов замислений дистрофічний чоловік, оточений зграйкою красунь, які несли в руках ковзани.

– Ходімо на трамвай! – почув Лука позаду до болю знайомий голос…

Чи так:

Лука зайшов кудись поїсти. Товста і стара барменка неоднозначно підморгувала йому, подаючи бараняче м’ясо, запечене з цибулькою, два варені натвердо і розрізані навпіл яйця під майонезом, голандський сир, посипаний прив’ялою петрушкою. По радіо передавали інтерв’ю з академіком Вуточкою, літературознавцем, дослідником творчості Михайля Семенка, Кирила Трильовського та Пауло Коельо. Вихиливши два по сто, Лука відчув себе доном Жуаном. Він вийшов надвір і, купивши пачку hubba bubba з яблучним смаком, роззирнувся навколо. Якраз підходив трамвай. Лука сів біля вікна, прохукав в замерзлих візерунках округлий отвір і почав дивитися крізь нього назовні. Побачив велику рекламу: майже гола дівчина на ліжку, ледь вкрита простирадлом. «Її б завинути в ліжник», – прошамкотів беззубий дідок з паличкою. Лука вийшов на наступній зупинці і хвилин за п’ять був біля озерця. Під «Черемшиною» на ковзанах каталися згадані худий чоловік та вродливі дівчата. Вони галасували і сміялися, аж розмальована, ніби мрець, бабка зупинилася і задивилася на них. В руках тримала шматяну ляльку. До бабки підбіг рум’янощокий хлопчик з дивним лицем і Лука раптом зрозумів, що то ніякий не хлопчик, а карлик.

Тук-тук-тук, почулося Луці. Щось ніби кроки. Або стукіт серця.

Лука озирнувся…

Зрештою, з ним могло трапитися будь-що. Я навіть уявити не можу, куди завели Луку всі розказані нею історії. Те, що скомбінувала з них я – жалюгідні комікси, в порівнянні з тим, що могло статися насправді. Адже мені відомі лише ті, які він переповідав мені в листах. А скільки всього вона розповідала поза тим!

Не знаю, що все-таки сталося з Лукою. Знаю лише, що коли вони зустрілися знову, вона ще мала трохи часу.

Пам’ятаю, як я на власному досвіді переконалася, що гострі предмети – це небезпечно й боляче, і як вперше побачила власну кров.

Мама на мить залишила мене саму в кімнаті, і я, цікавлячись накритим великою вишитою серветкою телевізором, магічною коробкою, чари якої мені ніяк не вдавалося осягнути, що мене страшенно приваблювало, почала досліджувати його поверхню. Зацікавившись тонкою блискучою бритвочкою, неуважно полишеною там, вочевидь, дідусем, я схопила її до рук і, розглядаючи, стиснула між великим і вказівним пальцями. Тут же впустила бритву на підлогу (вона тоненько дзенькнула), відчувши раптовий біль, пронизливо скрикнула і, нічого не розуміючи, зачаровано спостерігла, як на вказівному пальці повільно виростає яскраво-червона соковита ягода. До кімнати вбігла перелякана мама, схопила мене на руки, почала сварити і жаліти, витерла кров і замастила палець зеленкою. Як тільки-но вогниста ягода виявилася замазаною, час ніби почав іти знову, і я, нічого не розуміючи, але усвідомлюючи, що відбулася якась знаменна подія, щось почалося, а щось, може, закінчилося, заридала, шкодуючи себе. Я шкодувала себе, бо мала на вказівному пальці ранку, бо відчувала біль, бо в мені текла червона кров, бо я жила. І жодного разу відтоді не переставала жаліти себе.

Зате мама ніколи себе не жаліла. Вона шкодувала інших: одного разу повернулася з роботи, впала на канапу і почала гірко плакати. Ми з татом протягом кількох годин не могли нічогісінько від неї добитися. Згодом виявилося, що вона стала свідком передсмертної агонії бездомного пса, якому хтось підсипав отрути. Біль від таких речей був для неї найнестерпнішим.

Я теж плакала в дитинстві, коли побачила на асфальті розбите яєчко голуба, і я не могла читати книжки про тварин і дивитися про них фільми: там ніколи не обходилося без смерті якої небудь матері-вовчиці і скиглення маленьких сиріт біля її тіла. Таким чином я не читала ані Сетона-Томпсона, ні Джека Лондона.

Але коли мама обпікала собі руку, чи ранила палець, вона просто починала співати. Коли її вигнали з роботи, вона повела мене на вершки з фруктами. Коли в нас не було грошей, ми каталися в парку на безкоштовних гойдалках, просто під чортовим колесом. Коли тато повертався додому пізно, вона шила собі нову сукенку. Коли починалася осінь, падали дощі і надворі темніло страшенно рано, вона пекла пляцок і йшла до знайомих. А я в той час сиділа на підвіконні і намагалася зрозуміти, що це за паскудне почуття розростається в мене всередині, чому від читання стає набагато гірше, чому нікого не хочеться бачити, чому ніхто не хоче бачити мене, чому в мене немає ані гарного пальтечка, ані кульчиків, яких би мені хотілося, чому я нікуди не їду, чому мушу йти до школи, коли це закінчиться, і що буде, якщо закінчиться, і краще вже, якби не закінчувалося, і де ця мама, бо я голодна, і не вмію нічого приготувати, нічого собі пошити, нікого розважити, не вмію бути веселою, вічно думаю про погане, завжди у мене хандра, завжди цей дощ.

Однієї весни мама повезла мене кудись на старому автобусі. Ми вийшли посеред села, довго йшли битою стежкою, між кущів верболозу, переходячи кладки над потічками, межею поля, і нарешті дійшли до озера, вода в якому була дивного жовтого кольору. Тут я ніби вперше побачила маму, колір води пасував їй, ніби сукня. Я сиділа на вологій колоді, а вона прогулювалася берегом, роззувшись, до босих ніг поприлипало мокре торішнє листя і іржава хвоя.

Наступного разу я приїхала до Луквиці на урочисте відкриття колиби «Жовта вода». Було Івана Купала, велетенські вогнища, човни, вінки і свічки, і мама, звісно, купалася, їй дарували квіти (жодній жінці ніколи не дарували стільки квітів, скільки за життя подарували їй; хоча вона й воліла вазони і квітучі луги), її вітали, хвалили, і вона була по-справжньому щасливою – зовсім не так, ніби завтра кінець світу, і не залишається більше нічого. Вона раділа, бо все було дуже гарно, бо вона добре почувалася на природі, бо любила плавати, бо їй пасував колір води.

Мені теж було добре. Але я все ж сумувала. Цим ми й відрізняємося з нею.

Мені було шкода себе, бо я мала повертатися до університету, мала здавати екзамени, потім відпочивати на канікулах, тоді знову йти до університету, виходити заміж, читати книжки, їздити, куди схочеться, або куди вдасться, святкувати з друзями Новий рік, щось мало вийти, а щось – ні, успіхи нічого не доводили, зрештою, все це було просто сумно, варто жалю.

І я пообіцяла собі, б’ючи хворостинкою по поверхні води і розлякуючи водомірок: так завжди не буде. Щоб довести собі це, роздягнулася і скочила у воду.

Щойно повернувшись до міста, я зустріла Луку.

Ввечері 6 січня падав густий лапатий сніг. Гілки дерев були густо оплетені дрібними ліхтариками, кольорові гірлянди блимали на будинках, у вітринах магазинів, на ратуші. Лука постійно натикався на вертепи і на колядників, маленький чортик подарував йому срібний дзвіночок і яблуко, хтось запросив на кутю.

Біля готелю Лука наткнувся на двох знайомих сліпих жебрачок. Замотані в теплі хустки і облаплені снігом, вони посміхалися перехожим, яких могли лише відчувати і уявляти, і співали: «Ой лелія-лелія породила Діва сина, Діва Марія…»

Лука думав про Фйону. Вони були знайомі вже так давно, вони сказали один одному стільки слів, передумали разом стільки спільних думок, що часто-густо Лука називав Фйону Лукою, а Фйона Луку Фйоною, або Лука сам називав себе Фйоною, а Фйона себе – Лукою.

Але одну думку вони не наважувалися подумати. Лука зрозумів це раптом, як і те, що насправді її не розуміє. Він так скучив за Фйоною, так хотів би побачити її зараз, так хотів би віддати їй яблуко і дзвіночок.

Вони не бачилися дуже давно. Ще відтоді, як Лука поїхав на весілля до бабці з дідом, відколи познайомився з Мартою, відколи прожив з Мартою ціле життя. В цьому житті він згадував про Фйону лише як про когось, кого насправді не існує, якогось уявного друга з іншого виміру, якому можна писати листи і не отримувати на них відповіді.

Лука згадав останню зустріч з Фйоною. Він йшов купувати фарби і зустрічав дорогою самих лише старих людей. Може, через те, що був налаштований бачити тільки їх, він не звертав уваги на решту. Тому і не помітив Фйону. Вона гукнула його, а коли він не почув, підбігла і смикнула за рукав. Лука не відповів на її посмішку, і майже не слухав її слів. На запитання відповідав коротко і неохоче. Тоді розповів про запрошення на весілля, криво посміхаючись, готовий до насмішок. Але Фйона лише перепитала:

– «Жовта вода»?

Лука кивнув, а помітивши, що Фйона змінилася на лиці, потрактував це як бажання поїхати з ним. На пропозицію Фйона різко відмовилася, почала виправдовуватися, але Лука перебив її, швидко попрощався, і вони розійшлися кожне в свій бік.

Лука навіть не здогадувався, що після їхнього прощання Фйоні назустріч почали траплятися самі лише старі люди.

Згадавши про цю останню зустріч, Лука відчув ще гостріше бажання побачитися з Фйоною, якщо буде треба – вибачитися, про все розповісти, поговорити, але найкраще – просто посидіти і з’їсти яблуко і ще, може, куті.

Виявилося, що він зовсім забув, де Фйона живе. Досить довго блукав кількома паралельними вуличками, намагаючись потрапити то до одного, то до другого під’їзду, тоді опинився у внутрішньому дворику якогось польського будинку, окинув поглядом ґалереї, подивився на єдиний ліхтар, який блякло освітлював сніжинки, що пролітали повз. Тоді підійшов до найближчого вікна, встав навшпиньки і голосно постукав в шибу. За кілька секунд до скла притулилося товсте лице старої жінки. Щось знайоме привиділося Луці у виразі того обличчя.

– Христос рождається! – несміливо сказав Лука.

– Славімо Його! – відповіла бабця і посміхнулася. – Знову ти, шибайголово?

– Я шукаю Фйону, Ольжбето, – сказав Лука. – Вона вдома?

Лице зникло, а ще за хвилину поряд з Лукою скрипнули невидимі двері і зблиснуло світло.

– Заходь. Вона в себе, нагорі.

Лука піднявся на другий поверх скрипучими крутими сходами, міцно тримаючись за перила. Тоді, прочинивши двері на галерею, вийшов надвір. Ґалерея була вкрита товстою сніговою ковдрою. Двоє вікон на поверсі світилося. Лука повільно підійшов до першого і обережно зазирнув досередини. За столом сиділи різного віку жіночки в халатах, сукенках, пальтах і хутрах, і один вусатий чолов’яга, вбраний у чорну в білий пасок маринарку. Лука пішов далі.

Оминув перше темне вікно, тоді друге і третє, з четвертого чулася музика, а в п’ятому хтось хропів. Шосте вікно було освітлене. Але запнуте синіми фіранками.

Знайшовши шпарку, Лука зазирнув в неї і занімів. Вікно було справді Фйонине. Вона сиділа в фотелі, затиснувши між колінами глиняну миску, щось туди нарізала, і розмовляла з кимось. Той хтось перетирав макогоном в макітрі мак – бо що ж іще можна було там перетирати, він був в окулярах і з акуратною борідкою, вбраний в помаранчевий штруксовий костюм. Поряд з ним спав великий рудий пес.

Але це ще було не все. Лука не встиг зробити жодних припущень чи висновків, він лише остовпів, і здригнувся від несподіванки, почувши позаду щось ніби кроки – тук-тук – а, може, стукіт серця.

– Христос рождається! – сказала Марта, тицяючи в руки Луці важку торбу з яблуками. – Хочу розказати тобі одну таємницю перед тим, як ми приєднаємося до них, – Марта кивнула на вікно. Лука мовчки дивився на неї і слухав. – На розі готелю, в центрі, я зустріла циганку. Не знаю, чи вона була справжньою, чи перебраною, просто схопила мене за руку, і почала все розповідати. Вона сказала про те, що було, є і буде. Сказала про всіх, сказала про тебе… Але найголовніше, Луко, вона сказала мені, що на мене чекає довге і щасливе життя.

Вони постояли хвилину мовчки. Марта посміхалася і дивилася вгору, в чорне небо, звідки летіли сніжинки. З-за дверей почулися голосні звуки: то пес принюхувався до знайомих запахів.

– Через сніг не видно жодної зірочки, – нарешті сказала Марта. – Це все, що я хотіла тобі сказати. Ходімо.

Вона витягла ключ, відчинила вхідні двері й увійшла першою. Тарзан кинувся на неї і мало не збив з ніг.

– Мамо, ми вже збиралися йти тебе шукати, – сказала Фйона. І тоді на порозі виріс Лука.

Ми заздалегідь вибрали доволі теплий і безвітряний день. Я чекав на них, як було домовлено, на даху багатоповерхового будинку, вдихаючи на повні груди весняне повітря. За моєю спиною ревів вертоліт, знімаючи вітрюган, від якого тріпотіло моє волосся, і я почувався Медузою Ґорґоною. Нарешті внизу я побачив три постаті: Марта, Фйона і Лука. Навіть з цієї висоти було видно, що Марта стала якоюсь більшою. Марта поправилася, подумав я, але ж Марта завжди була прекрасною, куди ще поправлятися.

Вони привіталися зі мною і ми перемовилися кількома фразами.

– Тату, я сяду поряд з тобою, – сказала Фйона. Марта, Лука і Тарзан вмостились позаду нас.

Ми почали злітати, Фйона голосно сміялася і намагалася щось говорити, але через гуркіт не було чутно зовсім нічого, тому я тільки посміхався і показував їй вниз на все, варте уваги. Будинки, дерева, автомобілі, а особливо люди – поволі, але невпинно маліли.

Ми набирали висоту і швидкість, звикали до гуркоту, і я почув, що Марта з Лукою намагаються говорити. Спершу ця розмова складалася з суцільних перепитувань і непорозумінь, але невдовзі вони навчилися розуміти одне одного, а я, – як і Фйона, думаю, бо вона теж, хоч і роздивлялася навколо, ніби зосередила всю увагу на тому, що відбувалося позаду, – навчився розуміти їх.

– Була собі пара закоханих, – закричала Марта, але Лука тут же її перебив, заволавши:

– Яких?

– За-ко-ха-них, – повторила Марта. І продовжила:

– Одна пара закоханих вміла робити неймовірну річ.

– Ніч? – перепитала Фйона.

– Річ! – нахилившись вперед, крикнула Марта їй на вухо.

– Яку? – запитав я.

– Вони вміли контролювати стукіт свого серця.

– Полювати шурхіт молотого перцю? – перепитала Фйона.

– Не прикидайся, – гримнула на неї Марта. – Вони грали одне для одного улюблені мелодії.

– Злодії? – закричали водночос Лука і Фйона.

– Мелодії! – відповіли їм Марта і я.

– Як? – запитав Лука.

– А так: наприклад, він прихиляв до грудей її голову і вистукував мелодію. «Мішель, ма бел…», – заспівала вона.

– Вона називалась Мішель? – поцікавився я.

– Не знаю, яка різниця? – крикнула Марта. – Вона теж вміла таке робити.

– Що дробити? – перепитав Лука.

Цього разу Марта не відповіла. Я швидко повернув голову і помітив, що її вітрівка розщепнута, і що вона нахилила голову Луки і притиснула її до свого живота.

– Чуєш? – запитала його трохи тихше, але все ж ми з Фйоною це почули і перезирнулися.

– Тук-тук. Це стукіт кроків або серця, – сказав їй Лука.

– Це стукіт років, ти не сердься…

– Цей кіт сто років не вернеться…

– Що там знову з тим перцем? – запитала Марта, і ми засміялися.

Через якийсь час вони сидітимуть над жовтою водою озера: четверо людей і один пес. Мине ще трохи часу, і вони вже не зможуть сидіти там і дивитися на водомірок і на кола від крапель дощу. Хоча, може, на дні озера залишаться їхні відображення: відображення старих людей, цуценят, дерев і зірок.

Час для озер не обов’язковий.