355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Софія Андрухович » Старі люди » Текст книги (страница 2)
Старі люди
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 14:58

Текст книги "Старі люди"


Автор книги: Софія Андрухович



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

– Мгм, – підтвердив я, обережно смакуючи чудернацьку імбирну Грузію.

– 29 вересня 1650 року Генрі Робінсон відкрив у Лондоні перше шлюбне агентство. 1829 року народився Скотленд Ярд, а 1916-го Джон Рокфеллер став першою людиною в світі, статок якого сягнув мільярда доларів. Сьогоднішні іменинники – Віктор, Купріян і Людмила. Маєш знайомих з такими іменами?

Я замислився.

– Дві Людмили і один Віктор, – підрахував за хвилину.

– І жодного Купріяна? А я знаю одного Купріяна. Якщо хочеш, познайомлю. Але не сьогодні. Як кава?

Я невизначено кивнув.

– Час йти. Одягайся і бери речі. Зустрінемося на дерев'яному містку біля дороги.

Не уявляючи, куди й навіщо слід іти, я все ж зробив, як вона сказала. Увесь час я перебував під враженням кожного вимовленого нею слова. Найбільше ж я пам'ятав речення, сказане нею майже буденно: їй залишилося жити 102 дні. Уявив, як вона говорить сама до себе: «Вже сьогодні 101». Так, Фйоно, це здалось мені до неймовірності сумним. Марта була зовсім не старою, а виглядала і поводилася як ще молодша жінка. Цікаво, замислився я, якою б вона вийшла в мене на портреті.

Може, тому я підкорився їй. Не знав, чого чекати, не знав, якою вона є насправді: чи такою ж непередбачуваною і дивакуватою, якою здавалася мені, а чи, можливо, то вона намагалася своїми діями заглушити підрахунок днів, годин, хвилин і секунд, що залишилися. Це ж просто нестерпно, знати таке!.. Згадав, як витончений Адріан з трагічним і перебільшено поетичним виразом обличчя і – можу побитися об заклад! – сльозами в очах прошепотів мені на вухо:

– Позавчора ми плавали озером на човні. Краплини з весла розбризкувалися навколо, падали у воду, і від них розходилися кола, стаючи все більшими і більшими, аж поки не зникали зовсім. Не відводячи від них погляду, Марта сказала: «Я як останнє коло…»

У мене склалося враження, що Адріан переслідує Марту, і це їй трохи надокучає. Вона не злиться на нього і не відганяє, швидше відмахується, як від нав'язливої мухи.

Мій здогад підтвердився, коли я прийшов до мосту. Марта, – в темно-синій сукні до колін і з рудою шаллю на плечах, взута, незважаючи на холод, в чорні босоніжки, – була вже там. Біля її ніг лежала туго напхана дорожня торба.

– Треба поспішати, щоб нас не вислідкував Адріан, – сказала Марта, рушивши вперед. Я підхопив її торбу і пішов слідом.

– Чого він хоче?

Марта окинула мене здивованим поглядом.

– Невже ж від мене немає чого хотіти?

Ми йшли дорогою хвилин десять поміж сільських хат і подвір'їв. На мене гавкали пси – я знав, Фйоно, що вони гавкали аж ніяк не на Марту, яка йшла на півкроку попереду, ступаючи легко, ледве торкаючись землі. При світлі дня її темне волосся виблискувало безліччю срібних волосинок. Я дивився на рожеві п'яти, що весело визирали з чорних босоніжок – у жінок в такому віці п'яти, як правило, потріскані, правда ж? У Марти вони були зовсім дитячими.

Біля обшарпаного бару ми зупинилися.

– Можемо їхати вже, а можемо випити елю, – запитально дивлячись мені в очі, сказала Марта так, ніби вибір справді залежав від мене. Хоча я прекрасно знав, що вона не збирається прислуховуватися до моїх бажань. – Чимчич завжди має прекрасний ель, уявити не можу, звідки він бере його. Через це я потерпаю від великих збитків: мої гості відмовляються від бехерівки і зубрівки, від портеру і прикарпатського бальзаму, і висиджують всі свої гроші у собацюри Чимчича.

– Це я собацюра? – виріс перед нами здоровенний чолов'яга з переконливим пузищем. Гігантські руки простягалися до нас, і в перший момент мені здалося, що декому зараз доведеться попрощатися із життям, але помітивши на рум'яному обличчі з м'ясистим носом і добрими очицями золотозубу щиру посмішку під козацькими вусами, зрозумів: Чимчич, – а це був таки він, – прагне нас щосили обійняти. Виявилося, що помилявся я лише в одному: велет обійняв лише Марту, але моє самолюбство від цього аніскілечки, на щастя, не постраждало.

Марта залишила мене за столом, накритим прозорою, пропаленою і порізаною в декількох місцях цератою. Посередині красувався общипаний убогий букетик штучних квітів в пластиковій вазі. Приміщення бару було дещо тісним, в ньому вміщалося лише чотири столи і барна стійка, на поличках красувалися вигадливо вибудувані батареї пляшок і сиґаретних пачок. За сусіднім столом, поклавши голову на руки куняв маленький міліціонерчик. Його шапка безпомічно звисала з опорожненої пляшки.

– Про все домовлено, – повідомила мені Марта, з'явившись із дверей кухні й сідаючи навпроти. – Чимчич зараз принесе нам елю, а потім виведе з ґаража мою машину.

– То ми далеко їдемо?

– Куди схочемо, – твердо відповіла Марта.

– Лише ненадовго, Мартусю, – прогудів добродушний господар, розставляючи перед нами гальби. Забравши жалюгідний букетик, на його місце поставив круглобоку бочечку. – Щоб я не встиг стужитися за тобою.

– Ет, ти якраз із тих, що тужать, – вона поплескала бурмила по спині. Він розчулено схопив її за руку і притулив собі до вусів. Тоді знову зник у кухні.

– Ще до того, як стати послом австрійського парламенту і Галицького сойму, ще навіть до започаткування першого товариства «Січ», з адвокатом Кирилом Трильовським стався прикрий випадок, – почала розповідати Марта, махом видудливши першу гальбу. – На початку Різдвяних свят нового XX століття, він намагався створити січове гніздо у селі Устя Снятинського повіту. Посилено святкуючи день і ніч, окрилений кінцем Великого Посту і початком Нової Ери української історії, що мав бути започаткований ним самим, адвокат Трильовський перебрав понад усіляку міру і, колядуючи усім і всюди, ледве пересувався від хати до хати. Певний дотепний господар зняв з голови адвоката, одного із майбутніх сподвижників та ідеологів Січових Стрільців циліндр, пішов до хати і щедро наповнив його кутею та пирогами. Вдячний Трильовський низько вклонився, подякував, начепив набакир свого циліндра і в такому вигляді подався кудись Снятином. Кутя стікала йому по обличчю, заляпала пенсне, пшонинки позастрягали у пишних вусах, які вже не стриміли догори так гордовито. Пироги попадали пану адвокату за комір, – можеш собі уявити, яке то було видовище! Не дивно, що наступного дня, прийшовши до тями вдома зі звірячим головним болем і глибокою печаллю в душі, Трильовський довідався про заборону намісництвом створення омріяного січового гнізда. Пояснили це тим, що у статуті йшла мова про носіння відзнак. Яким чином інформація про кутю в циліндрі так блискавично досягла намісництва, залишилося таємницею. Очевидним було те, що Кирило Трильовський, як кожна впливова і амбітна людина, мав повсюдно чимало явних і прихованих ворогів. Але перешкода все ж не виявилася для Трильовського нездоланною. Зарікшись відтоді так бурхливо святкувати будь-які події, він, недовго думаючи, запропонував інший статут – вже без «відзнак» – для села Завалля того ж прикарпатського повіту. І дозвіл нарешті було отримано. 5 травня 1900 року загальні збори селян започаткували перше пожежно-руханкове товариство «Січ». На них виступив і шановний «гість» зі Снятина 36-річний Кирило Трильовський. Переказують, що юнацтву найбільше сподобалась щойностворена пісня-марш: «То ж єднаймось, милі братє, // Заведім житє нове, // Нехай росте і кріпшає // Товариство січове. // А що батькам не удалось, // Ми довершим залюбки, // Впаде ворог, коли грянуть // Радикали-козаки.»

Так завершила свою історичну довідку Марта.

Чимчич давно вже повернувся, і на його вдоволеному лиці було написано, що він чекає похвали за виконане завдання. Але, не сміючи перебивати, він зацікавлено слухав, спершись ліктями на барну стійку і підперши підборіддя своїми могутніми руками.

Наш ель досить швидко закінчився.

– Розрахуюся з тобою пізніше, – сказала Чимчичеві Марта. Її голос став лінивішим і дещо хрипким, вона раптом почала дивно розтягувати слова, ніби виспівуючи їх.

Цікаво, подумав я, чи зі мною теж таке скоїлось.

Ми поволі, дуже поволі вийшли надвір. Там стояв білий автомобіль, незґрабна «Нива», далеко не нова і не надто доглянута. На задньому сидінні зручно вмостився вдоволений життям Тарзан. На нашу появу він зреаґував привітним помахуванням хвоста, але навіть не зрушив з місця.

Марта поцілувала Чимчича у вуса і взяла від нього ключ.

– Бувай, старий вовче, – сказала йому на прощання.

Питаєш, Фйоно, чи було мені боязко сідати в машину з підхмеленим водієм? Сідаючи, я не встиг ще над цим замислитись. А коли думка ця прийшла мені до голови, було пізно: ми рушили.

– Це незвичайна «Нива», – з гордістю мовила Марта. – Перероблена за спеціальним замовленням. Бачиш, кермо в ній з правого боку.

– А й справді, – кивнув я за кілька хвилин. По лобовому склі стікали великі краплини: почався дощ.

– А знаєш, Луко, – сказала Марта, – звідки в Англії взявся лівосторонній рух? Уяви собі: їдеш ти верхи, дотримуючись звичних правил дорожнього руху, себто, справа. І тут, назустріч тобі на коні мчить мерзенний бородатий тип, ти встигаєш помітити більмо на оці і близну на чолі – і, зрозумівши, що це відомий розбійник і вбивця Близна Рудобородий, отримуєш могутній удар по голові, адже ж ти ніколи не був сильним у обороні лівою рукою. Набагато більше шансів залишитися принаймні живим з'являється в тебе, якщо ти скачеш зліва. Правою рукою набагато зручніше зацідити Близні в око або шарпнути його за бороду, правда?..

Раптом на заляпаному екрані лобового скла виникло нечітке зображення: просто посеред дороги чортзна звідки взявся згадуваний вже міліціонерчик. Він стояв, похитуючись, повернутий до нас лівим боком, схиливши голову і згорбившись в плечах, і відливав на дорогу.

– Пся крев! – крикнула Марта, ледве встигнувши загальмувати. Міліціонерчик неспішно повернув голову і втупився в ліве колесо, яке торкалося його штанки. Тоді перевів погляд на фару, на капот, і врешті зустрівся поглядом з кимось позаду мене. Ми з Мартою одночасно озирнулися. Тарзан, впершись передніми лапами в спинки наших сидінь і висолопивши язика, дивився на «з'яву» з розщіпнутими штанами.

Тривало це, може, з хвилину. Нарешті міліціонерчику до голови навідалася якась думка: його брови здійнялися на чоло і застигли там, як два беркути в повітрі. Він дав раду блискавці і підійшов до машини з мого боку. Я спустив скло і глянув на бідолаху, ледве стримуючи сміх. Марта навіть не намагалася цього робити, вона вголос сміялася, а міліціонер, помітивши її, розгублено всміхнувся, ледь вклонився, так, ніби хотів зробити реверанс, підмигнув, склав губи в трубочку, пригладив долонею скуйовджене і змокле від дощу волосся, тоді знову перевів погляд на мене і споважнів.

– Ваші пр-рава, – спромігся вимовити.

Марта витягнула права з-за дзеркальця над собою і простягнула мені. Міліціонер довго вивчав фотографію, звіряючи зі мною. Поцмокав язиком і, вказуючи на Марту, спитав:

– Це ваша мама?

Та зареготала ще більше.

– Дружина, – виправив я.

Чоловічок ще раз подивився на фотографію:

– Ви подібні, – щось ніби запідозривши, примружив очі і вперіщився в мене, але Марта, нагнувшись через мої ноги, помахала йому рукою і він, розтанувши, відповів їй солодкою усмішкою:

– У вас чарівна жінка. Щасливої дороги.

Мені здалося, що крізь пелену дощу у дзеркалі заднього виду я помітив крихітну фіґурку в міліцейській формі, яка все зменшувалась і посилала нам вслід повітряні поцілунки. На них лише Тарзан відповів метлянням хвоста.

За якихось десять хвилин Марта спинила машину. Нам обом захотілось справити малу нужду. Я впорався швидше і притьмом сховався всередину, бо дощ вперіщив не на жарт. Побачив, як Марта вилазить із придорожніх кущів і, не звертаючи уваги на холодну зливу, зупиняється біля яблуні, що вихилилася з-за паркана на шлях. Здійнявшись навшпиньки, зриває великі червоні яблука і кладе їх собі до хустки, яку тримає в іншій руці. Збоку, сприйнявши все це за гру, підскакує Тарзан. Я спостерігав за Мартиною постаттю, за її руками, які вишукували між листя стиглі і мокрі плоди, краплини заливали їй обличчя, стікали по шиї – цього було мені не видно, але я міг уявляти, Фйоно, хіба ні? Хустка важчала і округлювалась, одне яблуко покотилося по землі – і пролунав постріл.

На дорогу вибіг старий чоловік з рушницею, націленою в Марту.

– А коби тобі, злодійко!..

Марта кинулася до машини. Тарзан, тішачись від такого захоплюючого повороту забави, метнувся слідом.

– По спині захотіла ломакою? Зараз стрельну!.. Викличу міліцію, худоба, звірюки, паршивці!.. Коби ж вас повикручувало, коби ви світу білого не бачили, коби ж вам!..

– Кобо Абе! – гукнула Марта, завівши двигун. – Міліція нас знає і любить!..

– У мене була подруга, – почала розповідати вона мені, як тільки ми трохи від'їхали від місця злочину, – яка не могла жити без яблук. Воліла не їсти нічого, не пити, не спати, ні з ким не говорити, нікуди не ходити – лише б мати яблука! Не уявляєш собі, що вона зробила б за одну-однісіньку славу переможцю! Душу бісові би продала! Не віриш? Але я сама ставала свідком, як до неї приходили хлопці з мішками ренет, і вона їм віддавалася…

Яблука виявилися солодкими і соковитими. Западала ніч.

Прокинувшись, я зауважив, що надворі світло і холодно, що небо затуляють високі сосни, на колінах у мене покоїться голова Тарзана, а машина майже зависла над урвищем. Ні, мила, не так, як у фільмах – я перебільшую. Але ущелина, яка відкрилася моїм очам у всій красі, коли я підійшов до її краю, примусила моє серце завмерти, а тоді забитись у прискореному темпі.

Абсолютна класика: швидкий гірський потік, біла піна, гострі каменюки, і жінка на одній із них з опущеними в воду босими ногами.

– Доброго ранку, Луко! – привіталась Марта. – Спускайся до мене.

Просто сказати. Яким чином ми з Тарзаном не поскручували собі в'язів, не можу осягнути досі. Дрібні камінчики осипалися з-під ніг, зривалися у воду і більші, а Марта махала рукою і сміялася з кожного незґрабного руху.

– Де ми? – нарешті опинившись в безпеці, спитав я.

– Курорт Яремче. Обожнюю провінційні містечка, які притягують туристів. Обожнюю туристів. Я очолю гурток туристів, які будуть їздити в різні курортні місця, щоб подивитись на туристів, – охоче пояснила Марта.

– О Боже! Ти не могла вибрати нуднішого місця!

– Не таке воно вже й нудне, як тобі здається, – спробувала заспокоїти мене вона. – Та й нудні місця теж цікаві. Може навіть цікавіші за цікаві. Ти голодний?

Невдовзі ми снідали в задрипаному ресторанчику навпроти вокзалу, більше схожому на звичайну їдальню.

– Люблю такі привокзальні заклади, – вдоволено потерла руки Марта. – Люблю, коли смердить лоєм, димом і перегаром, коли сидять дядьки з перекошеними пиками і товсті тітки, від яких разить потом… Але, – вона глянула в рахунок, – тут, на жаль, не порозкидаєшся грішми… Треба йти на яремчанський базар.

Закуповуючи усілякі дурнуваті люльки, ялівцеві пахучі гребінці, щітки для одягу, віники, дримби, топірці, розмальовані зеленим і червоним сопілочки, інкрустовані бісером тарілки, орли, блискучі «золоті» перстеники, солом'яний капелюх із написом Marlboro, вишиті портрети Шевченка і Франка, скарбнички для монет у вигляді свині, молодиці, гуцульської колиби, журавлів у гніздах, шкіряні паски, прикраси на шию, образки, дерев'яних гуцуликів із висувними пісюнами, різьблені скриньки, – Марта вголос дивувалася непотрібності й абсурдності всіх цих речей і нескінченній вигадливості гуцульських майстрів. Золотозубі жіночки і вуйки клюнули на неї, як рибки на товстенького хробачка і, оточивши тісною юрбою, напосілися з пропозиціями і нав'язуваннями своїх чудесних товарів для «панюньці», а панюньця тішилася і купувала все підряд, намагаючись нікого не образити.

Врешті мені таки вдалося вирвати її з полону, і повести геть із нездорового місця через місток над легендарним водопадом. Худий, голий до пояса хлопчисько готувався скочити вниз з мосту на потіху сімейству барвистих туристів з фотоапаратом.

– Не скачи, вже надто зимно, – зупинилася біля нього Марта.

– А хто мені заплатить за то, шо зимно? – вишкірився хлопець, прикидаючи, звідки йому краще стрибати.

– Скільки? – поцікавилась Марта.

Той не розгубився. Розвернувся до неї лицем, тоді виліз на поручні і спитав, лукаво всміхаючись:

– А скіко дасте?

– П'ятдесят.

Хлопець змахнув руками.

– Сто! – сказала Марта.

Туристи невдоволено загуділи.

– Навіть сто п'ятдесят, – зітхнула з полегшенням благодійниця, зрозумівши, що перемогла. Хлопчисько перерахував гроші і, поки не пізно, зник.

Обідали ми в ресторані «Гуцульщина». Здавалося, що про божевільну багатійку чутки рознеслися по цілому містечку. Офіціанти готові були пережовувати принесені м'ясце й палюшки, зготовані спеціально на Мартине замовлення, і класти вже пережоване їй до рота. На нашому столі не залишалося вільного місця, але деруни з грибною підливою, запечена з яблуками качка, грецькі, французькі салати, тушковані овочі, кілька різновидів вареників, борщі, печеня по-гуцульськи, морозиво зі свіжими фруктами, чаї, коньяки і вина все з'являлися і з'являлися, офіціанти підсунули до нас ще один стіл, застеливши його вишитим обрусом. Запалили свічки. Люди за сусідніми столами обертались із зацікавленням і осудом.

Я помітив, як вусата адміністраторка, не зводячи з нас свого швидкого і хитрого погляду, кудись потелефонувала, і хвилин за двадцять до залу завалила ціла банда народних музик зі скрипками та бубнами, з цимбалами, сопілками, і навіть однією трембітою.

– Всебічний розвиток, – ні в тин ні в ворота вдоволено сказала Марта. Напевно, вона мала на увазі багатогранність обслуговування і універсальні таланти яремчанських умільців. Вихиливши сто грамів перцівки, Марта додала:

– Квінтесенція гуцульської культури.

Музики вишикувалися півколом біля наших столів, лисий, з прилиплим до голого черепа брудним і мокрим від поту пасмом жалюгідного волосся чолов'яга в розхристаній, вже не першої свіжості вишиванці з полтавським орнаментом, який, видно, був художнім керівником колективу, жагуче стрельнув на Марту очима, і, відрахувавши «йден, два, три, штири!», вшкварив на скрипці коломийку.

Офіціанти на чолі з адміністраторкою, затаївши подих, згрупувалися в кутку і спостерігали за нашою реакцією. Мартина поведінка виправдала всі їхні сподівання. Вона начепила собі на голову ниніпридбаний солом'яний капелюх із написом Marlboro і кинулася в тан. До неї з-за сусіднього столу приєдналися сивий дідок з коштуром та чоловік середнього віку, який, судячи з подібності, доводився дідові сином. Їхні супутниці невдоволено спостерігали за дійством.

Звідкись виринула дрібненька дівчина з чималим горбатим носом, чорними очима і чорним волоссям. В руках тримала синього кольору мікрофон для караоке. Кульгавий дідок підхопив Марту за стан, і вони закружляли навколо нашого столу.

 
Знов зозулі голос чути в лісі,
Ластівки гніздечко звили в стрісі,
А вівчар жене отару плаєм,
Тьохнув пісню соловей за гаєм…
 

Хоч пісня – ти знаєш, Фйоно – не з моїх улюблених, але вона так пасувала до ситуації, до оточення й до інтер'єру, та й голос у дівчини був не найгірший, що я відчув раптом, наскільки все добре і весело. Знаєш, так буває: сидиш, спостерігаєш за всім, ні про що особливо не думаєш, і раптом ловиш себе на усвідомленні того, що всередині ти теплий і легкий, і немає на світі жодного суму, якому слід було б надавати хоч якогось значення, що життя дуже хороше, про смерть нема чого й думати і – головне – так буде завжди!

Тим часом Марта вихилила ще перцівки, відібрала у дівчини мікрофон, прочистила горло – я думав вже, вона почне співати. Але вона сказала:

– Пані та панове! Я розповім вам цікаву байку з гуцульського життя. Аплодисменти!..

Прогриміли оплески. Я озирнувся на зал: всі обличчя були звернені до Марти, всі очікували чогось незвичайного, переглядаючись та обмінюючись посмішками. Музики за непомітним знаком свого керівника заграли симпатичний квікстеп, носата співачка танцювала з сином кульгавого дідка, а головна героїня продовжила:

– На жаль, я не пам'ятаю подробиць. Та й у такому стані, – вона зробила невизначений жест рукою, але публіка засміялася, – важко чого-небудь не понабріхувати, але я сподіваюся, ви мені вибачите. – Підтвердженням цього послужили ще бурхливіші оплески. – Предком сера Джона Мальборо, – Марта зняла з голови капелюх, помахала ним в повітрі, а тоді знову всадила собі на голову, – був сер на прізвище Черчіль. Батько цього Черчіля теж був Черчілем, а от мати – та була вроджена Дрейк. Ні, ви неправильно подумали: славетний корсар Френсіс Дрейк не доводився їй батьком. Татко пані Дрейк-Черчіль називався Бернардом, і він не доводився Френсісові ані братом, ані сватом. Але матінка-королева, заклопотана більш важливими справами, не заглиблювалася в наявність чи відсутність родинних зв'язків між Дрейками. Щоб віддячити доблесному піратові за службу на благо корони, вона одарувала того титулом і гербом з трьома ящірками, який належав не кому іншому, як нашому старому знайомому Бернардові. А той, розлючений за таке нахабство не на жарт, з'явився до придворного улюбленця і в нападі сліпої люті відтяв грозі морських просторів праве вухо. Ось така історія нашого народу…

Марта передала мікрофон співачці, отримавши натомість партнера до танцю.

 
Темна нічка гори вкрила,
Полонину всю залила,
А в ній постать сніжно-біла,
Гуцул Ксеню в ній впізнав.
Він дивився в очі сині,
Тихо спершись на соснині,
І слова ніжні любові
Він до неї промовляв…
 

– Ви маєте де спати? – прошепотіла мені на вухо корислива адміністраторка. – У мене є дешева кімната зі всіма вигодами. Нічого зайвого.

Мені було вже байдуже.

Пізньої ночі ми йшли слідом за вусатою пані Галею, петляючи вузенькими вуличками, дуже схожими на сільські. Знову з'явився зниклий ще вранці Тарзан і не відставав тепер ні на крок.

Кімната виявилася великою, обшитою пахучим деревом. «Всіма вигодами» було одне гігантське ліжко: і справді – «нічого зайвого». Марта захопилася широкими вікнами на цілу стіну.

Я влігся першим. Збуджена веселим вечором Марта ходила взад-вперед, заглядала у вікно, розмовляла з Тарзаном, який прикидав, чи не вмоститися б і йому поряд зі мною.

– Щастя ще, що нічка немісячна, – сказала Марта. – Бо спали б ми, як у світлі прожекторів.

Іноді її усмішка здавалася мені зовсім дитячою. Тепер я подумав, що отак в темряві блукаючи кімнатою, ця жінка по-дитячому, ґраційно і незграбно водночас, ще й рухається. А коли вона нарешті вмостилася з іншого краю ліжка, до мене долинув її запах немовляти.

– Я колись читала оповідання, де чоловік, який ненавидить цибулю, прокидається одного ранку і помічає, що його пальці тхнуть нею, – на моє прохання щось розповісти почала Марта. – Запах викликає у ньому огиду, відчай, брудні, слизькі, липкі й непристойні асоціації. Руки починають тремтіти, в голові паморочиться, чоловік кілька годин поспіль намагається відмитися від нав'язливого аромату, через що запізнюється на роботу, але все марно: запах переслідує його всюди, відволікає від праці, від бесід, від їжі. День минає, як жахливий сон. Герой, спухлий, мокрий від поту, червоний, повертається додому і розповідає своїй молодій красуні-дружині про нестерпний цибуляний дух, який його переслідує. Дружина намагається заспокоїти чоловіка: можливо, назавтра все зміниться. Він кохає її до нестями. Вони обіймаються і йдуть в спальню, де герой на якийсь час забуває про свої цибуляні неприємності і навіть засинає з усмішкою на устах. Але, прокинувшись зранку, перше, що чує – це разючий сморід цибулі. Його страждання росте і ускладнюється, кожен наступний день наповнються новими неприємностями, пов'язаними з запахом, і лише красуня-дружина здатна зменшити біль і примусити чоловіка забути про нього. Тільки ненадовго – щоранку запах повертається, і ось за якийсь місяць-два ми застаємо кволого, розбитого, немічного героя, прикутого до ліжка, із запаленими червоними очима, з жовтою шкірою, руками, які трясуться, ніби в старого алкоголіка. То вже не людина, а якась жалюгідна її тінь, скелет, що, дивом випорпавшись із землі, перебуває поміж живими, хоча весь аж тхне підземеллям, смертю, цибулею. Лікар виносить свій вирок. Дружина ридає, кинувшись на груди приреченому чоловікові. Він заспокоює її, кажучи, що прожив щасливе життя завдяки їй. І тоді жінка зазирає своїми прегарними волячими очима просто в його просяклу цибулею душу, і, часто-часто кліпаючи віями, шепоче, що то вона в усьому винна, що кожної ночі натирала шкіру чоловіка соком цибулі, бризкала сік на одяг і постіль, клала цибуляні кружальця в кишені його пальта і маринарки, і навіть черевики натирала порізаними шматками цибулі. Робила так щоночі ось уже протягом місяця чи двох, кожнісінької темної ночі, коли він, щасливий, спав з усмішкою на устах після їхніх любощів.

Я прокинувся в непроглядній темряві, довго згадуючи, де я і що сталося. Відчув на своєму обличчі дихання Марти – подих сплячої дівчинки, суміш дитячого крему і молока.

Марта перевернулась на інший бік і обійняла Тарзана. Крізь хмари проблиснув місяць, освітив крону дерева за вікном і нашу кімнату.

– Але скажіть, скажіть мені на милість, – не вгавала Марта, – чому вже в першій строфі стільки птахів? Що не рядок – то птиця! Як не зозуля, то ластівка, а як не ластівка – то соловей. Це що, орнітологія? Хто цю пісню писав – дроздофіл?..

Марта їла чанахи в придорожньому барі. Лука сидів поряд з нею, сьорбаючи вистиглий чай, а навпроти примостилося знайоме Марті подружжя, яке випадково зустрілося їм нині вранці – Богумила і Миромир.

– Івасюк, – роздратовано пояснив Миромир. Цей огрядний літній пан постійно думав про щось своє, увесь час перемикаючись на тему суперечки і вставляючи слово чи речення. Натомість його дрібненька дружина, бабця з низьким чоловічим голосом і сивим волоссям, підстриженим в кружальце, щиро намагалася довести Мартину неправоту і те, наскільки жахливо вона помиляється.

– Марто, Марто, – забубоніла Богумила, – уяви собі: настала весна. Гори, гірське село. Все починає зеленіти. Але по-справжньому можна бути впевненим, що зима закінчилася, тільки тоді, коли прилітають птахи. Знову настала весна – «знов зозулі голос чути в лісі», знов «ластівки гніздечко звили в стрісі», а ось – чуєш? – «тьохнув пісню соловей за гаєм»!..

– Але ж ні, це якась пташина інвазія, пташина напасть і пошесть! – гарячкувала Марта. – Добре, зозуля хоч одна. А ластівок якого дідька до дідька?.. Я маю на увазі – так багато…

– Ластівок, швидше за все, тільки дві, – знову отямившись від самозаглибленості, забурчав Миромир, – бо вони звили лише одне гніздечко.

– А решта де птаства багатоголосого? – єхидно поцікавилась супутниця Луки. – Якась у вас весна недороблена: одна нещасна зозуля на цілий ліс, дві ластівки бідолашні… І який стосунок до них всіх має Отар?

– Вівчар, – знову поставив її на місце Миромир.

– Нехай вівчар. Чого вівчар зі своєю отарою затесався між птахів?

– Уяви собі картину: весна. Птахи повертаються в рідні краї. Нарешті вівчар вперше може вигнати на плай свою отару, – замріяно сказала Богумила.

– Дуже однобоко, – наморщила ніс Марта. – А чому не дзюркотять струмочки, чому квітки не розцвітають?

– Розцвітають. Пізніше, в приспіві.

– Гарненька компанія: зозуля, ластівки, соловей і Отар.

– Вівчар.

– Гаразд, – не вгавала Марта. – Самі бачите, як недолуго. От ще цей соловей. Якого милого він тьохнув свою пісню за гаєм, а не в гаї чи не перед гаєм?

– Може, ще не долетів? – припустила Богумила.

Марта залилась сміхом:

– Якщо не долетів, тоді він перед гаєм, все ж таки.

– Але для нас – за!

– Ну це, по-перше, ще невідомо: залежить, як з якого боку подивитись. А навіть, якщо і так, якщо він летить до гаю з протилежного від нас боку, то для нього самого все-одно перед, бо пісню тьохнув соловей, а не ми: йдеться про нього!

Офіціант прибрав брудний посуд і поставив перед кожним ще по горняткові чаю. Марта відразу ж взялася до свого.

– Добре, залишимо тих птахів у спокої, – промовила дещо тихше. – І перейдемо до приспіву. Тут у нас починається флора. Черемшина-калина-садок вишневий коло хати…

– Останнє не звідти, – спробував встромитися Лука, але Марта жестом його зупинила:

– Як можна порівнювати одну з одною дві різні рослини? Це так, якби вола порівнювали з коалою: «віл стояв біля тину, мов коала сиділа на своїй гілці». Це ж абсурд! Ця пісня абсурдна і нелогічна!

– Я тобі зараз поясню… – почав було, насупившись, Миромир, але Марта не дала йому жодного шансу: надто повільний темп мала Миромирова мова.

– Як калина взагалі може «вбратися до шлюбу»? Що це за порівняння: черемшина квітне так, ніби то калина вбралася до шлюбу? Я зрозуміла би ще, якби до шлюбу вбиралася дівчина, але калина? Чому?

– Ти зовсім недобре розумієш, – строго сказала Богумила. – Заспокойся і вислухай нас.

– Добре, – вмить охолола Марта, уважно спозираючи на подружжя.

Богумила продовжила:

– Тут не взаємозв'язок, а послідовність: один – «всюди буйно квітне черемшина»; два – «мов до шлюбу вбралася калина», тобто калина вбралася (зацвіла білим), мов до шлюбу. Розумієш?

– О, тепер так. Тепер розумію все. Чому ж мені досі ніхто не пояснив? Дякую! – відразу ж здалася Марта, ніби щойно не відстоювала своєї думки з палким ентузіазмом. – Але скажіть, чому пісню треба пояснювати? А якби ми з вами ніколи не заговорили на цю тему – я так і не знала б, про що йдеться, так і думала б, що вола порівняли з коалою, щоб то нагла кров залляла!.. Що й не кажіть – а речення в пісні побудовані неправильно, якщо їх можна розуміти двояко.

– З пісні слів не викинеш…

– Якщо вони неправильні – викинеш!.. Але пісня ця насправді хороша, я під неї вчора добре натанцювалася, – закінчила суперечку Марта, вмиротворено зітхнувши. – Залишаємо Яремче? Їдемо до вас?

Ніби недостатньо тільки того, що я стара.

«Ниву» ми залишили просто посеред містечка. Піднімалися стежкою, яка вела вгору через цвинтар. Він виглядав доволі життєрадісно, без звичних для таких місць настроїв, без навислих в повітрі завмерлості, відмерлості, гнітючості й німої урочистості. Цей цвинтар служив ніби додатком до стежки, а не самодостатнім місцем. Було в ньому щось навіть веселе, бо Марта тут же заспівала і, підплигуючи, понеслася від однієї яблуньки до іншої, зриваючи недостиглі ще ренети

З цвинтаря ми вийшли на колію. Тут пахло смолою і осінню. Далі виднілася хата Богумили і Миромира.

Марта застигла, широко розставивши ноги: права на одній рейці, ліва – на іншій, і задивилася в гори, що нечітко проступали з-за хмар. Її широка картата спідниця напнулася вітром, як парашут. У цей момент Марта здалася мені схожою на нескінченний шлях у щось невідоме і нестерпно-солодке.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю