Текст книги "Лазарит"

Автор книги: Симона Вилар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

Це й справді було розкішно: вона танула від його цілунків, відповідаючи на кожну ласку. Його рука лягла на її перса, і Джоанна здивувалася: як же добре було її груді в цій сильній, огрублій від руків’я меча долоні! І він відчув, що їй добре, й заусміхався.

Як же ніжно він усміхався, як захоплено вдивлявся в її очі!

Якщо Джоанні й було трішечки ніяково через власну поступливість і слабкість, то ця усмішка й погляд остаточно позбавили її сумніву. Поступаючись Мартіну, вона відчувала збудження, яке дедалі посилювалося й примушувало її тремтіти. Вона гостро реагувала на кожен дотик, її немов гойдали шовковисті хвилі, шкіра стала неймовірно чутливою, а внизу живота запульсував тугий напружений клубок.

– О, будь ласка!.. Уже… – майже благала вона.

А коли він у неї ввійшов – це відчуття було таке всеохопне, що хотілося кричати. Вона кусала губи, стримуючи цей крик, але Мартін затулив її вуста поцілунком, і Джоанна відчула: його язик увійшов в її рот одночасно з тим, як її тіло впустило його в себе. Вона мимоволі подалася йому назустріч, і тривала хвиля сколихнула її всю. Джоанні завжди хотілося рухатися в такі хвилини, але чоловік сварив її за це. Мартін був у захваті, він стиха застогнав, і це сповнило Джоанну блаженством.

Між поцілунками він, як у лихоманці, шепотів:

– Ти чудова, мені так добре!.. Ти мій едем… Це тебе я чекав усе своє життя!..

– А я тебе… – схлипнула вона, і всі думки кудись зникли, а те, що досі було в її тілі таким напруженим, раптом вибухнуло сліпучим захватом, наповнивши весь усесвіт неймовірним щастям…

… Джоанна повільно приходила до тями.

Гілка сосни, що розгойдується над головою, відблиск ранкового сонця у верховітті. Світ повертався, але те, що з нею сталося, досі здавалося неймовірним. Вона й гадки не мала, що здатна таке відчути. Де була її душа, коли вона літала серед зірок і шовкових хвиль? Чому замість сорому й каяття вона почувається зараз так легко й умиротворено?

Мартін лежав поруч, досі її обнімаючи, вона чула, як б’ється його серце, як поступово вирівнюється його дихання. Піднявшись на лікті, він поглянув на неї, вловив відсторонений, мрійливий вираз, і його серце потеплішало.

– Я й не здогадувався, яка ти, – прошепотів він, схиляючись до її вуст. – Я був дурний, що не наважувався…

– Нащо ж ми прогаяли стільки часу? – м’яко, ледь хрипкувато відповіла вона, досі засліплена пережитою радістю.

Мартін стиха засміявся.

– Ми все надолужимо. Це наше таємне щастя, про яке ніхто, крім нас, не довідається. І ми візьмемо з нього все, що зможемо.

Вона дивилася йому просто в очі, потопаючи в кришталевій синяві. Вона вірила йому, більше того – вона його обожнювала!

І тоді він промовив:

– Я кохаю тебе, Джоанно. Ти й гадки не маєш, як я тебе кохаю!

Розділ 11
Травень. Околиці Акри. Табір хрестоносців

Полотняні стіни шатра короля Ґвідо колихалися від поривчастого вітру, полум’я у світильнику здригалося, кидаючи нерівні зблиски на постать монарха, який стояв навколішки. Неподалік від короля був його старший брат – конетабль Аморі де Лузіньян. У своїй довгій кольчузі, з руками, складеними на руків’ї меча, він скидався на воїна-охоронця.

Спостерігаючи за Ґвідо, Аморі мимоволі стиснув щелепи. На зубах захрустів пісок.

«Хамсин[90]90
  Хамсин – виснажливо спекотний південний вітер із піском і курявою. Дме на Близькому Сході після весняного рівнодення. Зазвичай хамсин триває близько 50 днів.


[Закрыть] – як зажди цієї пори, – подумав він. – Навіть вощена парусина, натягнута на шатро, не рятує від цієї біди».

Але думати про гарячий вітер і пісок було все-таки приємніше, ніж про те, що правитель Єрусалимського королівства молиться перед світильником, який має вигляд багатоголового дракона, що кожна його роззявлена пащека була чашею з мерехтливим полум’ям.

«Язичництво якесь», – Аморі насупив рудуваті брови.

Він обережно визирнув за полог шатра. Там було ще одне крите приміщення, за ним – перехід, у кінці якого, схрестивши списи, стояли вартові.

Шатро було розкішним. Воно дісталося Ґвідо Єрусалимському після вдалого набігу на табір брата султана Саладіна – Аль Аділя. На його шовкових стінах і досі була вигадлива арабська вишивка, щоправда, зараз її приховували численні знамена, вимпели і встановлені на триноги великі щити з гербом де Лузіньянів – червоною пантерою на блакитному зі сріблом поле, а також емблемами Єрусалимського королівства – золотим хрестом, обрамленим ще чотирма меншими хрестами.

Аморі де Лузіньян перевів погляд на брата – його силует у тьмяному світлі здавався вирізьбленим із чорного дерева. Він і насправді був убраний у чорне. Відколи загинула його дружина, Сибілла Єрусалимська, минуло зовсім мало часу, і Ґвідо досі носив жалобу: його довге чорне вбрання прикрашали тільки срібні накладки на паску, і руків’я кинджала було чеканним. Хрестоподібна рукоять меча відсвічувала похмурим вогнем рубінів.

«Краще б він молився на руків’я свого Захисника, – подумав брат Ґвідо. – Захисник – прекрасний меч із часточкою Животворного Хреста в ефесі. А ставати навколішки перед цим поганським світильником…»

Аморі здивовано зітнув плечима. Серед багатодітного сімейства де Лузіньянів він був другою дитиною. У Святу землю Аморі прибув давно і зміг здобути посаду конетабля при прокаженому королі Бодуені. Ґвідо ж був молодшим, про спадок не йшлося, тож він теж вирушив на Схід, сподіваючись за сприяння старшого брата досягти високого становища в Єрусалимському королівстві. Але сталося інакше: саме Аморі довелося схилитися перед молодшим братом, коли того було короновано на правителя цієї землі. Собі ж на лихо…

– Аморі! – несподівано гукнув до конетабля Ґвідо. – Аморі, ти пам’ятаєш, якою була Сибілла тоді, коли ти нас познайомив?

Із цими словами король простягнув руку й обережно торкнувся до якогось блискучого предмета, що звисав на ланцюжку з однієї дивно вигнутої лускатої шиї світильника-дракона. Замерехтіли зеленаві іскри, й Аморі, придивившись, полегшено зітхнув: то був смарагдовий хрестик, який носила королева Сибілла – нехай Господь їй дарує свою милість! Ось на що молився король!

– Так, Ґвідо. Вона стояла на сходинках трону, дивлячись у залу… Ні, її погляд був звернений лише на тебе, брате.

– А мій – на неї. – На вустах у Ґвідо з’явилася така рідкісна останнім часом усмішка. – Яка ж вона була гарна в срібній парчі та яблучно-зеленавих серпанках, які так пасували до її смарагдових очей!

Аморі справді пам’ятав. Сибіллі тоді було тільки двадцять, як і Ґвідо, але на той час вона вже не перший рік була вдовою, і знать Єрусалимського королівства вимагала: вона якнайшвидше має обрати собі чоловіка. Її тяжко хворий брат-король уже майже осліп та ледве рухався, а син Сибілли, народжений від Вільгельма Монферрата, був іще надто малим. Відповідно, той, хто стане чоловіком старшої сестри Бодуена Прокаженого, так чи інакше зійде на Єрусалимський трон. Але яких тільки принців і вельможних сеньйорів до неї не сватали – Сибілла обрала Ґвідо.

Аморі мов наживо бачив цю сцену: бідна дівчинка, яка намагалася керувати змученою безкінечними війнами державою, несподівано побачила серед суворих лицарів золотоволосого янгола. У кольоровому сонячному промені, що падав із вітражного вікна, Ґвідо й справді був схожий на янгола-воїна – високий, ставний, гордовитий, із сильним торсом, золотавими, наче мед, очима, яких він не міг відвести від жінки на сходинках трону.

– Хто це, месіре Аморі? – запитала Сибілла, вказуючи на Ґвідо.

І конетабль відповів:

– Ваша величносте, маю честь познайомити вас із моїм молодшим братом Ґвідо де Лузіньяном!

У християнському Леванті існувала приказка: «Найсолодший плід цієї землі – її принцеси. Хто його скуштує, піднесеться безмежно».

І таке ставалося знову й знов. Констанція Антіохійська зробила князем волоцюгу Рено де Шатільйона, Мелісандра Єрусалимська подарувала владу й могутність Фульку Анжуйському, Стефанія де Міллі, леді Трансйорданії,[91]91
  Трансйорданія – великий регіон без фіксованих кордонів на схід від річки Йордану.


[Закрыть] ощасливила трьох чоловіків титулами графів Трансйорданських. Аморі й сам почав сходити до влади, одружившись з дочкою одного з найбагатших родів Єрусалимського королівства – Ібелінів. Але ніхто не піднісся так, як Ґвідо, що одним кроком здолав відстань від нікому не відомого злиденного лицаря до корони. Адже вперта сестра прокаженого короля й чути не хотіла про когось іншого.

– Усі вони зважали на мене доти, доки була жива Сибілла… – хрипко мовив Ґвідо, досі торкаючись до смарагдового хрестика покійної дружини.

Його голос зірвався. Аморі помітив на братових щоках сльози.

– Тримайтеся, ваша величносте, – він ступив до короля й стиснув його плече. – Ви достатньо зробили для того, щоб вас скрізь поважали. Облога Акри – це ваша облога. Християнський світ іще такого не бачив, нікому не вдавалося битися в кільці ворожих сил і перемагати! Я впевнений: не сьогодні-завтра Акра впаде.

– Аморі, ти вже багато разів казав це. Скільки битв ми виграли!.. І скількох зазнали поразок!.. Але якщо я чогось і досягнув на цьому ратному поприщі, то лише завдяки тобі!

Аморі не заперечував. Із Ґвідо був кепський стратег, усі біди Єрусалимського королівства – на його сумлінні.

– Я знаю, Ґвідо, що ти не воїн, але завжди був хорошим правителем. Ніколи ще ця земля не розкошувала так, як під твоєю рукою. Що ж до твого хисту полководця… Він виявився поступово: після того, як Сибілла викупила тебе в Саладіна.

– Так, це її заслуга… Вона подарувала мені життя й свободу, віддавши невірним Аскалон. Її не проклинав за це хіба що лінивий, і мене заодно! Віддати таку фортецю невірним… Завдяки втечі з полону, Аморі, ти здобув значно більше слави, ніж від цього ганебного переторгу із сарацинами.

– Зате тобі вдалося надурити хитрого Юсуфа ібн Аюба, – спробував підбадьорити брата Аморі. – Султан узяв із тебе клятву, що ти не візьмешся за меч, доки не перепливеш моря, розраховуючи на те, що ти, підібгавши хвіст, заберешся в Лузіньян. А ти сів на корабель і перетнув затоку, яка відмежовує Тартус[92]92
  Тартус – портове місто в Сирії, у ХІІ ст. його контролювали тамплієри.


[Закрыть] від острова Арвад,[93]93
  Арвад – острівне місто, розташоване близько 3,5 км від Тартуса.


[Закрыть] до того ж твій меч висів на сідлі аж поки ти не ступив на землю. Ти не доторкнувся до нього, як і обіцяв султанові. І лише, перепливши море, знову розпочав війну!

Здавалося, що Ґвідо не чує його. Воно й не дивно – на душі в нього важко. Але Аморі добре знав свого брата: після поразок він рано чи пізно оговтається. Що ж, Акра довго не протримається, на допомогу з-за моря поспішає хрестоносне військо, і з Божою поміччю до Ґвідо скоро повернеться колишня могутність.

– Ти знаєш, що я тобі відданий, мій королю, – стиха промовив Аморі. Зараз йому хотілося обійняти брата, скуйовдити його золоті кучері, як тоді, коли вони обидва були хлопчаками. Але він не наважувався. Його завдання – повернути Ґвідо його колишню впевненість. – Чи пам’ятаєш, коли я вперше прийшов під стіни Акри, з тобою було тільки двісті лицарів? Ніхто не вірив, що тобі вдасться зібрати військо. Особливо після того…

Аморі затнувся, і за нього закінчив Ґвідо:

– Коли ми із Сибіллою приїхали в Тир, а Конрад, чиє славетне ім’я, що обіцяє надію, лунало в наших вухах протягом усього шляху, відмовився відчинити нам міську браму.

– Чого ще можна було чекати від того, хто їв з руки ромеїв? Конрад Монферратський такий же підступний, як усі вірні Константинополю схизматики. Недаремно він відмовився від Саладінової пропозиції купити життя рідного батька, здавши невірним Тир!

– Тут я з тобою не згоден, брате. Конрад учинив як істинний лицар. Тир і його християни важливіші життя якогось старигана. Монферрат загинув, але сотні й сотні християн у Тирі врятувалися і потім прославляли Конрадову мудрість.

Аморі обурено смикнув плечем.

– Конрад завжди тримав носа за вітром. І тоді, коли відмовився захистити вас із Сибіллою, і згодом, коли ти почав здобувати перемоги під Акрою… Ти правильно вчинив, Ґвідо, вирішивши розпочати свою війну з невірними саме звідси – із фортеці Сен-Жан-д’Акр, як називають її всі, хто не втрачає надію одного прекрасного дня приклонити коліна в соборі Святого Івана, розташованому за цими мурами. Кому могло спасти на думку, що король Єрусалимський почне звільняти свою землю з міста, яке досі майже нічого для нього не значило?

Ґвідо зітхнув, але в цьому зітханні вже відчувалося задоволення.

Усе вірно: від Акри Єрусалимському престолу було мало користі: це твердиня тамплієрів та госпітальєрів, котрих звільнено папською буллою від податків на користь казни. Усі їхні кошти йшли на утримання членів орденів та спорядження війська, яке успішно відбивало натиск невірних і в Леванті вважалося найсуттєвішою силою. Проте коли Акру захопили невірні, орденські брати розсіялися, лише незначні загони боролися із Саладіном, ховаючись у фортецях, розкиданих по всьому королівству, що їх султан захоплював одну за одною.

Коли ж поширилася чутка про те, що король Ґвідо, попри колишні поразки, збирається відвоювати Сен-Жан-д’Акр, до нього почали стікатися воїни орденів, і військо короля Єрусалимського росло, мов на дріжджах: Ґвідо бажали підтримати тамплієри, госпітальєри, з Іспанії прибули лицарі ордену Калатрави і Сантьяго;[94]94
  Лицарі ордену Калатрави і Сантьяго – члени першого духовно-лицарського ордену, заснованого цистерціанцями у ХІІ ст. у Кастилії для боротьби з маврами; лише незначна їхня частина взяла участь у війнах Єрусалимського королівства.


[Закрыть] потім пізанці, генуезці, венеціанці – комуни цих італійських міст мали свої торговельні подвір’я в Акрі і готові були битися, щоб їх повернути. Під знамена Ґвідо стікалися воїни з усієї Європи – загони з Англії на чолі з архієпископом Кентерберійським, рештки армії Фрідріха Барбаросси на чолі з його сином Фрідріхом Швабським, а також данці й австрійці, вірмени та французи. Цих сил вистачило, щоб стримати й відкинути армію Саладіна, що поквапилася на допомогу гарнізону Акри. Султан не міг упоратися з відчайдушними сміливцями на чолі з королем Ґвідо де Лузіньяном. Аморі, який саме в цей час утік з мусульманського полону, був захоплений звитягою молодшого брата. І хоча досі Аморі був неабиякої думки про воєнні таланти Ґвідо, він не міг не відзначити, як грамотно розташоване військо хрестоносців на карській рівнині: кільце зміцненого табору навкруги багатовежової фортеці зовні було обнесене земляними валами й ровами – отже, облога тривала, а натиск сарацинів, які оточили табір, стримували укріплення.

Усі спроби мусульман узяти табір осадників штурмом розвіялися за вітром, а тим часом до хрестоносців зі свіжими силами приєднався граф Генріх Шампанський, який негайно присягнувся у вірності королю. Тоді вже й Конрад Монферратський вирішив не відсиджуватися більше за могутніми мурами Тира й разом зі своїми людьми прийшов в укріплений табір. Більше того: він мало не загинув в одній із сутичок, якби не Ґвідо, який урятував недругові життя.

– Це була помилка, – зауважив Аморі, щоб відволікти брата від гірких думок. – Конрада не варто було рятувати, краще б ти покинув його наодинці з власною долею.

– Я вчинив як лицар і християнин – вирвав єдиновірця з лабетів язичників-сарацинів.

– А він і не подумав би тебе рятувати! – Аморі зневажливо сплюнув: цього разу пісок і курява, що літали в повітрі, були тут ні до чого.

Ґвідо зітхнув і накинув на свої кучері каптур чорного наплічника, відразу ставши схожим на ченця.

– Аморі, коли я був у полоні в Саладіна, султан поставився до мене з вишуканою ввічливістю. Ми часто розмовляли, і я відповідав на його запитання, аж поки збагнув, що, прикриваючись допитливістю, він хитро вивідує в мене про людей мого королівства: барона Ібеліна, з яким він саме домовлявся про здачу Єрусалима, патріарха Іраклія, котрий покинув Священне місто, відмовившись викупити полонених, про пасинків Раймунда Триполійського. Так він збирав відомості про воїнів, з якими ще тільки мав зіткнутися. О, ця людина хитра, мов змій, він нічого не робить просто так. Тому з певного часу я облишив ці розмови і на всі його запитання мовчав.

«І дарма, – насмішкувато подумав конетабль. – Ні, Ґвідо, ти ані стратег, ані політик. На твоєму місці я б такого намолов цьому невірному, що в нього б очі на лоба вилізли».

Ґвідо був занадто чесний і відвертий, тож замість того, щоб увести ворога в оману, вирішив мовчати. Дивовижно: як він примудрився досі керувати королівством? У мирний час Ґвідо це вдавалося цілком непогано. У душі він був будівничим – за його наказами зміцнювали міські мури, а на торговельних шляхах зводилися сторожові вежі. Він дозволив мусульманам і євреям вільно торгувати на своїх землях, аби лише вони справно поповнювали митом та податками його скарбницю. За правління Ґвідо орденські брати приборкали розбійників на дорогах, і подейкували, що навіть беззахисна юнка, не остерігаючись, може здолати шлях від Триполі до Гази. Але, попри всі свої чесноти, Ґвідо був страшенно наївний: він вірив людям. Усе закінчилося долиною Хаттіна.

Саме Хаттін йому й не могли пробачити. І Конрад Монферратський за кожної нагоди дорікав королю цією жорстокою поразкою і тим, до чого це призвело, поки він, Конрад, не зупинив Саладінову кінноту під Тиром, повернувши християнам бодай слабку надію. Сибілла ж заради чоловіка віддала сарацинам Аскалон – одну з найкращих фортець, гарнізон якої чинив такий відчайдушний опір, що аж султанові доводилося вкотре відкладати штурм Єрусалима. Ось чому згодом Конрад кинув в обличчя Сибіллі та її чоловікові, що не бажає визнавати їх королями цієї землі.

І після такого Ґвідо рятує його в бою! На що він сподівався? На те, що спраглий влади й могутності Монферрат зрозуміє: Ґвідо де Лузіньян не ворог нікому, хто бореться за Святу землю? Конрад просто не міг оцінити такої позиції – це суперечило його природі.

– У Монферрата занадто мало людей, – зауважив Аморі. – За Божими і людськими законами, король – ти. Тебе помазано на царство в храмі Гроба Господнього! Одружившись із сибіллою, ти здобув владу!

– Але Сибілла померла. Вона й лише вона робила з мене короля. Подруга, дружина, захисниця… Якої більше немає.

Аморі зітхнув. Ця зима була для хрестоносців особливо важкою. Голод, безперервні дощі, скупченість у таборі, затиснутому між стінами оточеного міста й військом Саладіна, що розташувалося на навколишніх пагорбах. Хрестоносці почали хворіти, але лікарі нічим не могли зарадити, і люди мерли сотнями. Знать, орденські лицарі, прості латники, маркітантки й навіть королева. Спершу померли двоє маленьких дочок Ґвідо і Сибілли – Аліса й Марія. А потім – і вона сама.

– Я відразу відчув, що в мені щось змінилося, – замислено промовив Ґвідо, тримаючи на долоні смарагдовий хрестик дружини. – Вона пішла – і я відразу немов позбувся права на трон! Коли ж приїхав Філіп Французький… Бог свідок, як же я на нього чекав! Я ладен був упасти йому до ніг, адже він нагодився так вчасно, і з ним було стільки свіжих і чудово озброєних воїнів! О, – міркував я, – тепер перемога не за горами!.. Але король Франції не побажав мене вислухати й не став нічого робити. Мені донесли, що він не збирається починати жодних воєнних дій доти, доки не прибуде його союзник Річард Англійський. Начебто ці державці заприсяглись одне одному битися тільки пліч-о-пліч.

«Непогана відмовка – послатися на лицарську клятву, щоб приховати своє боягузтво!» – хмикнув Аморі. І негайно ж із подивом втупився у Ґвідо:

– Я правильно почув? Ти сказав, що Філіп…

– Що Філіп Капетінг зійшовся з Конрадом Монферратським.

– Прокляття! Я про це нічого не знав, – стурбовано поколошкав своє коротке волосся Аморі. – Це мій недогляд, але ти мусиш зрозуміти: я вічно заклопотаний. На мені безліч обов’язків – починаючи від караульної служби й закінчуючи озброєнням та лагодженням обладунків. Мені ніколи дослухатися до пліток.

– Це не плітки, брате. Так вирішив Філіп. Так, ти занадто заклопотаний і дечого не помічаєш. Але відколи прибув французький король, я відчув, як змінилося до мене ставлення. Ось, чуєш? – він підняв руку, закликаючи конетабля звернути увагу на галас, що долинав крізь тканину шатра.

Звідти було чутно гортанні викрики, заверещала жінка, потім пролунав регіт, звуки бійки, дзвін сталі.

Аморі байдужно пересмикнув обтягнутим кольчугою плечем.

– То й що? У такому скупченні наброду весь час щось стається – п’янки, бійки, ґвалт. Накажи, і я звелю розігнати цих тварюк.

– Якщо я накажу тобі, – Ґвідо мимоволі підвищив голос, у якому вчувався відчай. Галас біля шатра не вщухав. – А ти накажеш їм. Мені вони не коритимуться, хай там що я вимагатиму. Знаєш, що я чую, проходячись табором? «Минув твій час, красунчику!» О, вся ця солдатня після прибуття французів умить відчула зміну!..

– Філіп влаштовує їм пиятики за свій рахунок, ось вони здуру й вирішили, що Капетінг розмріявся про єрусалимську корону. Адже кого тут тільки немає – італійці, вірмени, данці… Багато з їхніх командирів загинуло в сутичках, ось вони й валандаються без діла. Чорт забирай, схоже, там когось ріжуть!..

Він зробив крок до виходу із шатра. І справді: час припинити це неподобство при самісінькій резиденції короля!

Галас подужчав, хтось заметався в критому переході, і, нарешті, Аморі ледь не наштовхнувся на закутану в плащ жінку.

– Чортова душа! – по-солдатському грубо лайнувся конетабль, схопив жінку й трусонув її так, що вона впала на шкури, якими було вистелено підлогу. За нею ввірвалися охоронці. – А ви куди дивитеся, побий вас сила Божа? Що ж це таке: озброєні до зубів молодики не годні зупинити якусь п’яну шльондру?

– Та там справжня жорстока бійка, месіре! – вигукнув один з охоронців, поправляючи круглий шолом, що сповз йому на потилицю. – Довелося розгонити знавіснілий натовп, ось вона й проскочила. Зараз ми вмить…

– Стійте! – раптово вигукнув Ґвідо, кидаючись до жінки. – Мадам, люба сестрице! Чи це ви?

Жінка скинула полотняний вампл,[95]95
  Вампл – середньовічний жіночий головний убір на кшталт апостольника в православних монашок: суцільний покров з отвором для обличчя, що спадав на плечі, ховаючи волосся.


[Закрыть] що облягав її голову, і по плечах каскадами розсипалося світле, майже срібне, хвилясте волосся. Очі в неї були сіро-зелені, а брови теж світлі, але над ними по-східному було витатуйовано ще дві тонкі лінії-дуги. Молоду й симпатичну жінку не псував навіть трохи задовгий ніс із горбинкою.

– Нехай вони вийдуть! – владно звеліла вона. – І щоб не базікали, що бачили мене тут.

– Не хвилюйся, Ізабелло. Це мої пулени, вони вірні своєму королю.

Пулени, нащадки християн та сарацинів, попри все, були й досі віддані Ґвідо. Але саме вони здатні впізнати цю юну жінку – принцесу Ізабеллу Анжуйську, молодшу сестру королеви-небіжчиці Сибілли.

Ізабелла встала, спираючись на руку Ґвідо. Незважаючи на своє вбрання таборової шльондри – обшарпана сукня, заяложений вампл і широка накидка з численними латками, поводилася вона достойно.

– Ізабелло, навіщо цей маскарад? – обережно запитав король.

І жінка раптом розридалася.

– Ґвідо! О, Ґвідо, врятуй мене! – вона впала навколішки, чіпляючись за поділ туніки короля.

Це була істерика, тому брати де Лузіньяни спершу розгубилися, але м’який голос Ґвідо поступово зробив своє. Король улаштував Ізабеллу в крісло й закутав в оксамитовий плащ, конетабль подав їй келих води.

– Вони хочуть видати мене заміж! – мовила нарешті вона, цокотячи зубами об чеканні вінця срібного келиха.

Брати перезирнулися – обидва вирішили, що їм почулося. Ця дев’ятнадцятирічна високородна особа вже восьмий рік була дружиною сеньйора Онфруа Торонського, і їхній шлюб уважали щасливим, незважаючи на те, що дітей у них не було. Але це не біда, адже подружжя обожнювало куртуазні забави, музику, вечірні прогулянки рука до руки фортечними мурами, і самі вони були ще майже дітьми.

– Хто хоче віддати вас заміж, мадам? – поцікавився Аморі.

– Усі: моя мати, Конрад Монферратський і навіть король Франції. Вони кажуть, що я тепер спадкоємиця престолу й разом із моєю рукою корона дістанеться тому, хто стане моїм чоловіком.

Ґвідо відсахнувся та схвильовано відкинув просторий каптур. Аморі відкрив було рота, щоб заперечити, але мовчки його стулив. Ізабелла розповідала далі, і поступово ситуація вимальовувалася.

Сьогодні вдень Ізабеллу привели в шатро французького монарха. Той люб’язно її прийняв, обдарувавши компліментами, і, врешті-решті, оголосив, що віднині саме вона – надія цієї землі, а її чоловік має стати королем і захисником Гробу Господнього. Та оскільки її чоловік Онфруа де Торон утратив свої володіння в Трансйорданії, і їх з Ізабеллою тепер утримує король, Онфруа не може мати власного війська.

– У нього і так не було війська, – замислено зауважив Ґвідо.

Онфруа вважали щасливчиком, якому вдалося вигідно одружитися, хоча насправді це зовсім не так. Та й воїном він ніколи не був; усі відзначали, що Онфруа освічений, витончений, цікавий співрозмовник. Він став чоловіком Ізабелли тоді, коли їх, ще дітей, обвінчали в замку Крак де Шевальє, на той момент узятому в облогу армією Саладіна. Захопити замок сарацинам не вдалося, але Онфруа з Ізабеллою залишилися дорослішати разом, а коли пора дитячих забавок минула, почали жити як подружжя.

– Де тепер ваш чоловік? – запитав Ґвідо.

Ізабелла не знала. Її мати, вдова короля Амальріха І,[96]96
  Амальріх (Аморі) I Єрусалимський (1162–1174) походив з Анжуйської династії, був батьком короля Бодуена Прокаженого (1174–1185), Сибілли Єрусалимської (чоловіка Ґвідо де Лузіньяна) та Ізабелли Єрусалимської.


[Закрыть] – Марія із роду Комнінів, покликала дочку до себе й заявила, що та вже розлучена. Засвідчила свої слова посланням від Папи Римського Целестіна ІІІ, який недавно зійшов на престол Святого Петра. У документі йшлося: шлюб Ізабелли, принцеси Єрусалимської, і Онфруа де Торона вважається недійсним через те, що під час таїнства наречений із нареченою були ще дітьми й не могли відповідати за свої вчинки, крім того, шлюб було укладено всупереч волі королеви-матері.

– Попередній Папа нізащо не вчинив би так ницо! – зблідлими від гніву вустами ледве спромігся промовити Ґвідо.

Він краще за інших розумів, що замислили його вороги: тепер, коли не стало Сибілли, вони вирішили коронувати Ізабеллу, єдину спадкоємицю Анжуйської династії на Єрусалимському троні. Але чоловік Ізабелли, Онфруа де Торон, поет і музикант, завзятий книжник, не міг бути очільником хрестоносного війська.

– Хочеш, я підніму наших людей і накажу їм охороняти вас з Ізабеллою? – Аморі поклав важку кисть на руків’я меча.

– Щоб воїни в християнському таборі підняли одне проти одного мечі, а сарацини скористалися розбратом і напали? – різко промовив Ґвідо.

– Що ж тоді робити? Невже ти не розумієш, що вони збираються позбавити тебе трону?

Ґвідо пильно дивився на смарагдовий хрестик, що лежав у нього на долоні, немов позичав у нього мужності. Нарешті повернувся до Ізабелли.

– Мила сестро, думаю, вам слід залишитися в моєму шатрі. Я мушу порадитися з вірними мені людьми. До речі, кого вони хочуть вам насватати?

– Як? Хіба я не сказала? Конрада Монферратського!

Вона зайшлася слізьми, а Ґвідо, хоч це мало досить дивний вигляд, розреготався.

Уранці чимало людей зібралося біля шатра короля Ґвідо. Усі вони були озброєні й нікого не підпускали до намету, крім молодого Онфруа де Торона, якого Аморі розшукав у таборі і відправив до дружини.

Ґвідо, відхиливши завісу, ввійшов у ту частину шатра, де прихистилися Онфруа з Ізабеллою. «Двійко дітей, – мимоволі подумав він, – двійко наляканих дітей, що туляться одне до одного».

Онфруа почувався ніяково ще відтоді, коли сарацини забрали в нього трансйорданські землі і він змушений був жити з подачок лицарських орденів. А Ізабелла… Можна лише здогадуватися, як погано було цій чепурушці, котра понад усе на світі любила змінювати вбрання, якщо вона й досі залишається в ганебному лахмітті табірної дівиці…

Шкури на долівці приглушували кроки короля, і він почув, що Ізабелла казала Онфруа:

– Я боюся його… Конрад – чудовисько! Я ціпенію від одного його погляду. І він такий старий! Як вони могли віддати мене йому!

– Але ж поки ще не віддали, – упівголоса промовив її юний чоловік.

Конраду Монферратському було заледве більше сорока, нині він у розквіті, і, Ґвідо це бачив, легковажні жінки вдень і вночі вертілися біля його шатра, знаючи, що герой Тира частенько бере до себе на ложе то одну, то іншу, а то й відразу двох. І хоч розплачувався він з ними не надто щедро, зате був такий популярний, що декотрі й від грошей відмовилися, аби тільки потішити того, хто зупинив самого Саладіна.

Ґвідо стиха кахикнув, привертаючи до себе увагу, а потім сказав, що звістка про схованку Ізабелли вже розлетілася табором, тож невдовзі сюди прийдуть, і принцесі варто причепуритися. Він кивнув на вбрання, яке встиг для неї роздобути.

– Вам теж слід вдягнути обладунки, месіре Онфруа.

– Який із мене воїн! – кволо запротестував юнак.

– Що ви тоді забули в таборі? – трохи роздратовано промовив Ґвідо.

Вийшовши із шатра, він роззирнувся. Як вони й домовлялися з Аморі, брат скликав усіх відданих їм людей. Але, як і припускав Ґвідо, то були переважно місцеві пулени – вірні своєму королю, ті, які ще добре пам’ятали щедрі роки його володарювання перед поразкою при Хаттіні. Озброєні вони були кепсько: іржаві кольчуги, пом’яті шоломи, шкіряні куртки з нашитими на них бляшками замість добротних обладунків. Ґвідо не мав грошей на ковалів, і пулени воліли латати й лагодити обладунки заможніших лицарів та воєначальників. Але, крім пуленів, на його бік перейшли італійські стрільці та їхні очільники, яким Ґвідо пообіцяв повернути привілеї в Акрі. Ці мали чудовий вигляд, адже італійці не бідні, торгівля зі Сходом озолотила їхні міста.

Ґвідо зрадів і був здивований, побачивши також англійців – хороброго графа Дербі та архієпископа Кентерберійського: саме він коронував Річарда Плантагенета в Лондоні, але потім, не дочекавшись свого короля, вирушив у Святу землю й бився тут, як простий воїн, надіваючи митру лише під час меси. Він і зараз стояв в обладунках, хоч і без шолому, виблискуючи ретельно виголеною на маківці тонзурою.[97]97
  Вистрижене або виголене на голові католицьких ченців і священиків місце на знак приналежності до церкви (спочатку над чолом, пізніше на маківці).


[Закрыть]

Король побачив також кількох лицарів-тамплієрів з мечами і в білих котах із червоними хрестами поверх кольчуг. Це було дуже дивно – зазвичай орденські брати не втручаються в мирські справи, це забороняє їм статут. Однак вони були тут, біля шатра Ґвідо, і він сприйняв це як добрий знак.

Ще сильніше здивувався Ґвідо, побачивши неподалік патріарха Іраклія. Останнім часом він хворував, рідко виходив зі свого шатра, та й зараз звелів подати собі крісло й закутався в розшиту чорними хрестами пелерину, наче його била пропасниця.

У таборі хрестоносців до Іраклія ставилися стримано-презирливо: багато хто не міг пробачити, що він відмовився платити викуп за християн Єрусалима. Але Ґвідо знав, що Іраклій від’їжджав поспіхом, бо мусив донести в Рим звістку про падіння Святого граду й спробувати найняти достатньо воїнів для удару у відповідь. Це геть спорожнило його скарбницю, та для багатьох хрестоносців він залишався зрадником, що покинув своїх єдиновірців напризволяще, і за яких заплатив сам Саладін, – цей вчинок прославив султана в очах усього світу, а патріарх назавжди знеславився.

І все ж Іраклій був недурний, хитрий та заповзятливий. За його порадою люди Ґвідо й Аморі пустили табором чутку, що Ізабелла Єрусалимська знайшла прихисток у шатрі короля, бо супротивники Ґвідо де Лузіньяна ладні на все, щоб позбавити його корони – готові навіть знехтувати святим таїнством вінчання й видати дружину Онфруа де Торона за Конрада Монферратського. Чи захоче Господь допомагати хрестоносцям після такого свавілля?