Текст книги "Лазарит"
Автор книги: Симона Вилар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]
Іванна відчула до принцеси ніжність. Обійнявши Беренгарію, вона ласкаво погладила її рівно зачесане каштанове волосся.
– Бідолашне моє дитя! Вам нічого боятися чоловіків, які заприсяглися служити нам вірою та правдою. Єдине, у чому ви маєте рацію, – на вигляд вони справді дикі й свавільні, адже це шотландці, мешканці далеких гір Каледонії.
– Шотландці? Матінко Божа! Як король може їм довіряти? Адже це запеклі вороги англійців!
Із цим Іванна мусила погодитися. Так, Шотландія та Англія часто-густо воюють одна з одною, але шотландські лицарі, що їх супроводжують, цілковито віддані королю Річарду. І на це є вагомі підстави.
Вона розповіла Беренгарії, як сімнадцять років тому король шотландців Вільгельм Лев зухвало напав на англійські прикордонні замки в Нортумбрії, та його схопили лицарі короля Генріха Плантагенета. Вільгельма кинули в підземелля, примусивши визнати васальну залежність Шотландії від англійської корони, і шотландським лордам довелося з цим змиритися. Відтоді Генріхова влада поширилася на всю Британію, хоча в Шотландії досі ненавиділи англійців, насамперед королівських чиновників. А Річард, прийшовши до влади, звільнив Вільгельма Лева і позбавив Шотландію тягаря нав’язаних його батьком обов’язків, отримавши натомість десять тисяч золотих, що їх негайно було вкладено в підготовку походу на Палестину. Але не саме лише золото стало йому нагородою за мудре рішення: вдячні шотландці припинили набіги на північні землі Англії, дедалі частіше сини та доньки обох народів почали одружуватися, пожвавилася торгівля й багато хто з лицарів-шотландців, захоплених Річардовим благородством, дали обітницю королю-хрестоносцю та приєдналися до його походу.
– Бачте, принцесо, – підсумувала Іванна, – тепер ви самі розумієте, що воїни, які нас супроводжують, – люди віддані та звитяжні. І я сміливо на них покладаюся.
Беренгарія замислено стискала нагрудний хрест.
– Невже золото може замінити втрачені землі? Чи мудро вчинив король Річард, відмовившись від того, чим володів його батько?
«От тобі й маєш! Чи не осуджує наша скромниця свого нареченого?» – мимоволі всміхнулася Іванна.
Їй довелося пояснювати, що виконання обітниці звільнити Святу землю від влади язичників – завдання всього життя короля Річарда. А війна, надто в таких віддалених краях, коштує дорого. Її брат добре все зважив, перш ніж іти в похід, адже до перемоги ведуть не самі лише звитяга та мужність. Слід в усьому переважати ворога, а для цього потрібні обладунки, зброя, коні, провіант. І все це – найвищого ґатунку. Задля досягнення великої мети Річард, де тільки міг, здобував кошти, і десять тисяч золотих за звільнення шотландського короля – це лише дещиця з того, що було вкладено в підготовку війни з невірними. Чи чула принцеса Беренгарія про Саладінову десятину? Це податок, що його доводиться сплачувати всім Річардовим підданим, які не наважилися виступити з королем за звільнення Гробу Господнього. Крім того, канцлер Лошан знайшов іще один спосіб отримати гроші: по смерті короля Генріха ІІ було переглянуто діяльність чиновників колишнього уряду, і всі нечисті на руку, щоб уникнути покарання, мали внести за себе чималий викуп. Ці гроші теж примножили скарбницю хрестового походу. З лицарів, які, надихнувшись, узяли були на себе хрест, а потім малодушно відмовилися, брали відступні. І, звісно ж, – пожертви монастирів, добровільні внески купців і землевласників, гроші від продажу низки королівських маєтків.
Істинно, король Англії готовий був на все задля успіху походу. Якось Річард навіть пожартував, що продав би й Лондон, якби знайшов на нього покупця. Цей дотеп миттю підхопили його недоброзичливці, зокрема Філіп Французький. І хоча Філіп нині Річардів союзник і теж іде в Палестину, він воліє не витрачати грошей, а отримувати їх від короля Англії. Саме так він і вчинив, випросивши в Річарда частину кораблів на Сицилії.
– Я лише мигцем бачила Філіпа Французького, – замислено мовила Беренгарія. – Король Франції відпливав із Мессіни саме, коли мій корабель заходив у порт. Наші судна пройшли майже впритул, однак він навіть щирого кивка мені не подарував, а відразу відвернувся.
– Люба принцесо, – Іванна легенько доторкнулася до її плеча, – ви мусите зрозуміти, що Філіпові знадобиться чимало часу, щоб змиритися з вашим шлюбом. Адже заради вас Річард відмовився від руки його сестри Аліси.
«Краще б наша ніжна пташка й не намагалася з’ясувати подробиць тієї ганебної історії», – подумала Іванна.
Але Беренгарія несподівано запитала про інше. Ніяковіючи й не перестаючи накладати стібок за стібком, принцеса Наваррська поцікавилася: чи є правда в чутках, які дійшли до неї вже в Мессіні, – буцімто й сама Іванна дала відкоша королю Франції. Кажуть, він виявляв до неї знаки уваги, однак, урешті-решт, королева-вдова Сицилії попросила брата звільнити її від товариства французького монарха. Але ж Філіп Капетінг – удівець, Іванна – теж. Їхній шлюб міг би бути корисним для обох держав.
– Приємно чути, що ви, Беренгаріє, маєте свою думку щодо інтересів держав. – Іванна всміхнулася і глянула на дівчину з-понад келиха із джерельною водою, ледь підфарбованою вином. – Але річ у тому, що я вже колись вийшла була заміж із політичних міркувань. Дванадцятирічною мене відправили на Сицилію, і король Вільгельм здавався мені старезним дідом. А йому було лише двадцять сім – на рік більше, ніж зараз нам із вами. Адже вам, принцесо, двадцять шість, як і мені, так? Але Вільгельм був такий кремезний і галасливий, мав таку густу ій буйну бороду, що я – маленька пташечка із Пуату – боялася його, а часом і ненавиділа. Проте Вільгельм ставився до мене поблажливо, він терпляче очікував, коли я підросту й зможу виконувати свій подружній обов’язок. Він хотів, щоб я заприятелювала з його наложницями і вони навчили мене багато чого з того, що знадобилося нам із Вільгельмом, коли я стала його дружиною не лише на троні, а й на ложі.
– Годі! – відсахнулася Беренгарія. – Я не хочу цього чути.
«Так я і думала, – Іванна схилилася на саф’янове узголів’я канапи. – Монастирські безскоромниці таки вбили в голову цій дівчинці, що все, дотичне до плотських утіх, – гріховне. Бідний Річард! Він воїн, а муситиме панькатися з цією напівдитиною, вихованою черницями».
Утім Іванна, наче й не почувши вигуку принцеси, й далі розповідала про небіжчика-чоловіка, незважаючи на знічену та зашарілу Беренгарію.
– Із Вільгельмом мені добре велося, мене ніжили й пестили. І я дуже шанувала свого чоловіка. А те, що в нього були наложниці, як в усіх східних владик… Скажіть, любонько, де у світі чоловіки поводяться інакше?
– Але ж Річард… він зовсім не такий, – прошелестіла Беренгарія, ще нижче схиляючись над п’яльцями. – Королева Елеонора стверджувала, що його синові чужа свавільна чоловіча природа, він істинний лицар і християнин.
– Так воно і є. Вам пощастило, Беренгаріє…
– Я знаю, – задоволено усміхнулась принцеса. – Мені дістався найкращий чоловік, такий, якому можна сміливо довірити себе і свою честь. Інакше я нізащо не відмовилася б бути Христовою нареченою!
Так само шаріючись, Беренгарія розповіла, які жахливі звички були при дворі її батька, де під машкарою ґречності крилася звичайна брудна розпуста. Її батько та брат це заохочували, а мати, кастильська принцеса Санча, змушена була терпіти й мовчки коритися чоловікові.
Іванна випросталася.
– Отже, люба, ви розумієте, чому я відкинула Філіпові залицяння. Чутки про нього й мого брата Джеффрі… Ви розумієте, про що я? Ні? Але це не суттєво. Гірше те, що Філіп хитрий, безпринципний і немилосердний. Дехто називає його Ангелом, але хай боронить нас Пречиста Діва від таких ангелів! Коли він визнав для себе шлюб з юною Ізабеллою де Ено невигідним, то спробував розлучитися, закинувши, що вона не може подарувати йому спадкоємця. Але ж Ізабеллі тільки чотирнадцять! Нещасна дівчинка мусила одягнутися в руб’я, босоніж пішла від церкви до церкви, з міста в місто, благаючи Господа і простий люд заступитися за неї перед чоловіком. Це справило таке враження, що короля примусили повернути дружину. Через три роки вона народила йому спадкоємця – Людовіка, а ще через два роки віддала Богові душу під час пологів, народивши двох мертвих близнюків. І що ж Філіп? Він і хвилини не тужив за бідною Ізабеллою, хоча й намагався відкласти свою участь у поході – начебто через жалобу. Але навіть його піддані вбачають у смерті юної королеви знак Божий – Господь гнівається на Філіпа через те, що той не поспішає у Святу землю. Зрештою, всі намагання Капетінга відтермінувати похід обернулися проти нього самого. А яка насправді його скорбота, побачили всі, коли він, іще не скинувши жалобного вбрання по дружині, захопився у Везлі розкішною Джоанною де Шампер. О, нехай він хоч тричі був би королем Франції, я б нікому не побажала звернути на себе його увагу!
– А що сталося із Джоанною де Шампер?
Іванна мовчала. Чи варто про таке говорити з делікатною Беренгарією? Проте, чому б не розважитися, поки на морі штиль, а вони обидві нудять світом?
Почала вона здалеку. З кузиною Джоанною з роду де Шампер вони разом виховувалися при дворі Елеонори Аквітанської в Пуату і навіть дружили, попри те, що Джоанна на чотири роки молодша. Вона була цікавою та обдарованою дитиною, Іванна завжди залюбки з нею бавилася, вони разом музикували й улаштовували дрібні капості. Джоанну виховували в дусі цього куртуазного двору, де дами ледь не з материнським молоком отримували хист привертати до себе увагу. Значно пізніше, коли вже заміжня Джоанна вирушила з чоловіком на прощу, дорогою вони зупинилися в місті Везле. Згідно з планом походу, у цьому місті мали об’єднатися армії королів-хрестоносців. Там було занадто багато лицарів і замало дам, тому Джоанна стала прикрасою похідного двору Річарда. Особливо захоплювався кузиною англійського короля Філіп Французький, а Джоанна відповідала йому ґречною грайливістю.
Такі забавки, звісно, піднесені й чарівливі, але, коли Філіп привселюдно заявив, що Джоанна поступилася його пристрасному тиску, їхні стосунки всі почали сприймати зовсім інакше. Це загрожувало скандалом, і Річард поквапився затерти ту історію, відрядивши Джоанну та її чоловіка з особливою місією в Угорщину. А заодно натякнув Філіпу, що викличе того на поєдинок, якщо він не припинить зводити наклепи на його родичку. Закінчилося все тим, що Філіп більше ніде й ніколи не згадував леді Джоанну. Щойно ж зустрівся з нею, Іванною Сицилійською, почав поводитися точнісінько так, як колись з її кузиною. Невже після цього Півонія могла заохочувати його залицяння?
– Я думаю, король Філіп не наважився б вас образити, як образив даму де Шампер, – сказала Беренгарія, всиляючи тонку золоту нитку у вушко голки. – Він вочевидь мав інші наміри. Адже ви не просто родичка Плантагенетів – ви член могутнього роду! І у вас величезний посаг, не кажучи вже про те, що ви дочка, сестра і вдова королів.
Іванна рвучко підвелася, зробивши сповнений презирства жест. Край її вбрання мало не зачепив низько опущене обличчя майбутньої невістки.
– Милий Боже, Беренгаріє, чому ви не враховуєте бодай того, що жадібний і підлий Капетінг міг мені просто не сподобатися? Адже я вам казала, що вже раз виходила заміж в інтересах дому Плантагенетів. З мене досить. Щодо мого начебто величезного посагу і «вдовиної долі», то я віддала їх на потреби хрестового походу.
– Як це шляхетно! – захоплено вигукнула Беренгарія. – Самим лише цим вчинком можна заслужити царство небесне!
Вона побожно склала на грудях руки, але збуджена спогадами Іванна не дала принцесі поринути в молитву.
– А чи знаєте, що я вимагала в Річарда за цю допомогу? – виклично запитала жінка, і очі її потемнішали, мов штормове море. – Я віддала йому все, але за умови, що мене більше ніколи не змусять узяти шлюб задля інтересів держави. Я вийду заміж, коли захочу, і за того, кого оберу сама. І Річард мені заприсягнувся! Я купила в нього свою свободу!
Беренгарія дивилася на Іванну із щирим здивуванням, уражена її сміливістю. Півонія поставила умову братові-королю й вирвала в нього клятву? Наважилася на те, на що не мають права навіть принцеси? Утім, хіба й сама Беренгарія не відмовлялася від шлюбних пропозицій, мотивуючи це бажанням служити Христу? Але одна річ – довірити себе небесному нареченому, і зовсім інше… Ні, самій обирати чоловіка – це нечувано!
– Помолімося, люба сестро, – лише й спромоглася вимовити принцеса Наваррська, опускаючи на обличчя краєчок покривала.
Наступного дня нічого не змінилося – знову був штиль. Здавалося, стало ще спекотніше, і сховатися від цього пекла можна було лише в затінку безсило обвислих вітрил. Багато воїнів скористалися затишшям, щоб поплюскатися в морі. Беренгарію це так знітило, що вона майже не виходила зі своїх покоїв.
Іванна ж, навпаки, сміючись, спостерігала за чоловіками, які бовталися в морі. На Сицилії вона й сама часом купалася в блакитній воді затишних заток, а нині товариство їй складав лише шкіпер Пітер, котрий остаточно занепав духом і весь час повторював, що таке тривале безвітря до добра не доведе. Пожвавилася королева, коли помітила, що до їхнього юісьє від флагманського корабля пливе великий човен. Ще здалеку вона побачила серед веслувальників ставну постать у червоній туніці із золотими левами.
– Мої прекрасні дами! – вигукнув Річард, піднімаючись на борт і цілуючи руки сестрі та Беренгарії, яка поспіхом вибігла зі свого сховку. Руку нареченої король на мить затримав, пильно вдивляючись принцесі в обличчя, від чого та вмить зашарілася.
– Бачите, що коїться, любі дами? – Річард широким жестом обвів небосхил і нерухоме море. – Ані шерех, і кінця-краю цьому не видно. Але ж нині Страсний тиждень, і за кілька днів – світлий Великдень. Ось чому мій друг Гюберт Волтер, єпископ Солсбері, каже, що коли вже нам судилося зустріти Світле Воскресіння Христове далеко від берега, то й наше з Беренгарією вінчання теж відбудеться тут.
– Весілля посеред моря? – пробелькотіла принцеса, і її карі очі розширилися чи то від подиву, чи з переляку.
– Незвично, мила моя? Але хай там як, а на Святу землю я маю прибути не з нареченою, а з дружиною. Ваш батько буде незадоволений, якщо я зволікатиму з вінчанням, а, опинившись під Акрою, я перейматимусь зовсім іншим, далеким від шлюбних насолод.
– Але ж ви, королю, якщо мене не зраджує пам’ять, казали, що ми зупинимося на острові Крит? – здавалося, Беренгарія от-от зомліє.
Річард знов уважно глянув на неї, а потім узяв наречену під лікоть і схилився так низько, що чути його могла лише вона.
– Люба моя голубонько, рано чи пізно ми станемо чоловіком і дружиною. І чим швидше це станеться, тим менше плескатимуть язиками, що я везу в край язичників незайманку. Ви будете моєю королевою, і ніколи, присягаюсь усіма святими Англії, я не скривджу вас і не завдам вам шкоди. А ваша любов та молитви охоронятимуть мене в битвах. Відтепер я доручаю вам своє життя.
На очах Беренгарії з’явилися світлі сльози.
– Річарде, – вона вперше наважилася звернутися до нареченого на ім’я, – дорогий мій паладине! Я буду так вас кохати і молитися за вас, що, коли вам загрожуватиме небезпека, сама Пречиста Діва вдягне на вас свій покров!
Лише мить вони дивилися одне на одного – високий, убраний в яскраво-червоний стрій король, і його наречена – несмілива, зворушлива, але неймовірно чарівна через дивне світло, що спалахнуло в її величезних очах. Навіть напівчернече вбрання не псувало Беренгарію цієї миті.
Та коли Річард, підхопивши сестру під руку, відвів її вбік, зайшлося саме про вбрання принцеси Наваррської.
– Півоніє, я цілком покладаюся на тебе. Простеж, будь ласка, щоб майбутня королева мала вигляд, достойний дружини володаря чверті Європи.
Він підняв руку, відмовившись слухати, що Беренгарія не бажає в останні дні Великого посту одягати щось, крім грубої волосяниці.
– Сестро, з королями не сперечаються. І я знаю: ти переконалася в цьому на власному досвіді. Придумай щось, інакше я не позбудусь відчуття, ніби розбещую монашку. Ти помітила, як ця огидна волосяниця натирає шию моєї ніжної нареченої? Їй вочевидь боляче, а я…
– Ти теж неминуче завдаси їй болю, – усміхаючись, зауважила Іванна.
Річард спалахнув, але стримався й легенько вщипнув сестру за щоку.
– Не тобі про таке говороти, безсоромнице! Скажи краще, як ви на своєму юісьє уживаєтеся із шотландцями? Ви ними задоволені?
Іванна взялась нахвалювати шотландських паладинів, а надто – їхнього капітана, високого білявого Дроґо, красеня Осберта Оліфарда, і Річард пожартував: мовляв, схоже, цей каледонський рубайло сподобався їй значно більше за короля Франції, якому вона підсунула гарбуза.
Жарт Півонії не сподобався, і вона відвернулась, опустивши на обличчя серпанок, щоб Річард не помітив її зніяковіння.
Але король уже вдивлявся в обрій – тьмяний, покритий каламутним свинцевим маревом.
Як же йому кортіло почати справу всього свого життя! Скільки було докладено зусиль, скільки шаленої енергії та волі знадобилося, щоб зрушити з мертвої точки цю велетенську масу озброєних людей, які спілкуються різними мовами і по-різному мислять. А зараз доводиться бовтатися, мов поплавець у сільській калюжі, у той час, коли Філіп, який відплив раніше, вже напевно рубається з невірними. Але ж це його, Річарда Плантагенета, війна. І нехай там що меле Філіп, хоч як натякає, що за всіма законами війни саме йому належить бути головнокомандувачем у хрестоносців, бо, мовляв, Річард його васал,[82]82
Річард Плантагенет, попри те, що був королем Англії, приймаючи владу над землями Франції, мусив віддавати присягу французькому королю. Отже, Філіп мав формальні підстави стверджувати, що Річард – його підданий.
[Закрыть] – король Англії знав: лише він спроможний здолати сарацинів і зійтися у смертельному герці із самим султаном Саладіном.
Марево, яке помітив король, непокоїло і шкіпера Пітера. Поки Річард повертався на флагманське судно, Пітер ламав голову над тим, що ж віщує цей свинцевий горизонт. Штиль може протриматися ще кілька днів, а може піднести дуже неприємний сюрприз, до того ж зовсім скоро. Що ховається за обрієм, залежить тільки від вищих сил.
Але ніч минула спокійно. Лише під ранок повіяв легенький вітерець, і капітан, який пильнував майже всю ніч, негайно звелів команді готувати такелаж. Зарипіли блоки, матроси пожвавилися й вітали зміну погоди вигуками:
– Вітер! Вітер повернувся!
Невдовзі наповнилися косі латинські вітрила – уперше за тривалий час. Шкіпер поквапився на корму.
Здавалося, всі відчули полегшення. Але до цього дня радість зовсім не пасувала. Настала Страсна П’ятниця, коли пітьма спускається на землю і кожен християнин повинен подумки супроводжувати Христа в його стражданнях. Вітер дужчав, набираючи ходу, судна хилилися. Однак скрізь на палубах з’явилися священики й дячки. До них із трюмів піднімалися воїни й матроси, щоб здійснити Віа Круціс – обряд Хресного шляху, що становив чотирнадцять молитовних стоянок і відтворював мученицький шлях Спасителя від суду в Понтія Пілата аж до його поховання. Потім слід було схилитися перед Святим хрестом, який у цей день на знак скорботи закривали покривалом.
Після обряду Беренгарія, сповнена піднесеного хвилювання, зауважила, звертаючись до майбутньої зовиці:
– Схоже, наше весілля відбудеться таки не в морі!
Іванна почула в її голосі полегшення.
Щойно священики завершили, шкіпер Пітер поквапився на ніс корабля і, вдивляючись у туманну далечінь, надовго завмер біля різьбленої пташки, що вінчала форштевень. Від колишнього спокою на морі не залишилося й сліду. Судно то злітало над водою, то стрімко опускалося, форштевень розсікав хвилі, здіймаючи піну й бризки.
Вітер дедалі дужчав: спершу він був рівний, віяв із заходу, а до четвертої години дня повернув на північ і став поривчастим. Час від часу налітали шквали. Небо на заході спалахнуло похмурим вогнем, але навіть не це пекельне видовище тривожило шкіпера. З півночі, гасячи небо, насувалися хмари, з того боку вже клубочився суцільний морок. Збурення дужчало, хитавиця посилювалася, багато людей на кораблях уже потерпали від морської хвороби.
Пітер мимоволі лайнувся, згадавши нечисту силу. Гріх, звісно, у такий день, але стриматися він не зміг: судячи з того, як переміщалися сигнальні вогні, які запалили на щоглах через завчасну темряву, кораблі флотилії почали розходитися, порушуючи початкове розташування.
На флагманському нефі разом із Річардом стояв очільник тамплієрів Робер де Сабле – чудовий мореплавець і знавець морських маневрів. І якщо вже він дозволив, щоб кораблі розосередилися, отже, зрозумів, що цього ніяк не уникнути. Невдовзі будь-який зв’язок між кораблями обірветься, й шкіперам доведеться чинити на власний розсуд, на свій страх і ризик. Але він, Пітер із Брістоля, відповідає не лише за судно, вантаж і команду, а ще й за наречену та сестру короля!
Усе, що йому тепер залишалося, – стежити за вогнями флагмана, опустити вітрила, закріпити гафелі з гіками і тримати свій юісьє носом до хвилі.
Тепер шкіпер знав точно: буря неминуча, і після такого тривалого штилю й спеки вона буде неймовірно потужна. Тому він більше не лаявся, а хрипко наспівував собі під носа покаянні псалми вслід за голосами, що долинали з палуби.
У своєму покої в кормовій надбудові королева Іванна та принцеса Беренгарія палко молилися, час від часу скрикуючи й хапаючись за руки, коли судно злітало вгору, а потім стрімко провалювалося між двох хвиль, наче збиралося піти простісінько на дно.
На короткий час юісьє вирівнявся, й Іванна, щоб трохи розважити Беренгарію, розповіла про справжню причину шлюбу тієї з Річардом Англійським. Адже тут не вдалося уникнути розрахунку й таємної політичної гри. Річ у тому, що бабцею по матері Елеонори Аквітанської була Філіпа Тулузька, відтак Плантагенети мають вагоме право на графство Тулуза. Але щоб заявити це право, напавши на Тулузу, слід убезпечити південні кордони Анжуйських володінь. І цієї мети буде досягнуто, коли Річард і Беренгарія повінчаються, а Наварра стане природним союзником держави Плантагенетів…
Вона не закінчила свою розповідь, бо із жахом відчула, що до горла підступає нудота. Пречиста Діво, коли ж закінчиться та мука!
Насправді, це був лише початок. Знову й знов юісьє злітав і падав у безодню, буря кидала ним, як скалкою, настил під ногами ходив ходором. Але найгіршим за все була непевність. Що діється на палубі? Наскільки все це є небезпечним?
Урешті-решт, Іванна наважилася залишити покій і розпитати в шкіпера, однак біля виходу її перестрів шотландець Осберт.
– І не думайте виходити, мадам! – закричав він, вельми нечемно обхопивши королеву за талію. І саме вчасно – інакше гігантська хвиля, що вже нависла була над бортом, змила б сестру короля в море. Наступної миті стихія лавиною пронеслась по палубі, змітаючи все у себе на шляху.
Іванна, відчайдушно скрикнувши, вчепилася в лицаря, обоє втратили рівновагу й покотилися вниз сходнями на нижню палубу. Згори на них обрушилися потоки солоної води, але Осберт міцно стиснув королеву. У цей час налетів новий шквал, і потужний град затарабанив по мокрих дошках палуби і дахах надбудов.
Іванна спробувала звестися.
– Повертайтеся негайно, ваша величносте! – закричав шотландський лицар, громовим голосом перекриваючи ревище бурі. І він, й Іванна змокли вщент. – Повертайтеся! Корабель надійний, він і не таке витримає, а ви через власну легковажність мало не вирушили риб годувати!
Королева змушена була скоритися. Вона повернулася в пів’ют, що нагадував поле бою. Серед розкиданого знаряддя для шиття й розкроєної тканини, голосно стогнучи, ницьма лежали служниці, швачки й Річардова наречена. Для морської стихії не має значення, знатний ти пан чи прислуга. Гребені хвиль часом злітали так високо, що клоччя піни сягали вікон їхнього покою.
Ніхто не помітив, як настав день. Однак навколо досі панував морок, а корабель, що перетворився на іграшку для хвиль, летів у невідомому напрямку, здригаючись до кілевого бруса.
На мить в Іванни затьмарилася свідомість – це було чи то запаморочення, чи короткий сон через страшенну втому. Але корабель знову перехнябився, її тіло покотилося по палубному настилу, і вона прийшла до тями.
Просто перед нею, вчепившись у різьблений стовпчик ложа, навколішках стояла Беренгарія. Іванна вразилася: навіть серед цього клекотливого пекла принцеса Наваррська примудрялася молитися. Очі її було спрямовано у височінь, губи беззвучно ворушилися.
Нарешті вони зустрілися поглядами, і Беренгарія допомогла Іванні міцно стати на ноги.
– Це я в усьому винна! – скорботно промовила принцеса. – Я так боялася першої шлюбної ночі, що молила небо відтермінувати наше з Річардом весілля… А тепер ми всі неодмінно загинемо, і мій коханий не зможе виконати своєї обітниці! Я відчуваю, що горітиму за це у геєні вогненній!..
– Замовкніть, Беренгаріє! – обурено вигукнула королева Іванна. – Невже небу більше нема чого робити, крім як дослухатися до молитов у смерть переляканої незайманки?
– Не блюзніть, Півоніє! – відсахнулась принцеса, випустивши руку Іванни.
Та хилитнулася й із силою вдарилася головою об стійку ложа.
Біль був такий різкий, що Іванна, яка вважала себе сильною та мужньою, несподівано розплакалася, мов дитина. Беренгарія кинулася до неї, щоб утішити, і королева раптом, заходячись, уткнулася в її коліна й почала бурмотіти, що не хоче вмирати, і як же це страшно – раптом померти…
Натомість принцеса взялася її переконувати, що смерть – це лише перехід до іншого життя, справжнього, задля якого й приходить у сповнений гріха світ людина, – щоб зневажити всі спокуси, а потім піти туди, де все інакше, і де на неї чекають ті, кого вона любила в цьому світі. Але не завчені слова – бо ніхто не знає, що чекає на нього по той бік, – а сам голос Беренгарії та чиста віра, що в ньому лунала, заспокоїли Іванну. Страх відійшов, і вона знову стала сама собою…
Усе рано чи пізно закінчується, тож багато годин по тому на порозі їхнього покою з’явився Осберт Оліфард. Його одяг був мокрий і подертий на шмаття, біляве волосся злиплося від солі, на вилиці кровила подряпина. Але королеві-вдові Сицилії він навіть такий здався прекрасним, надійним і сповненим внутрішнього спокою. Вона простягла до нього руки, немов хотіла обійняти.
– Що скажете, Осберте? – жалісно промовила Іванна.
– Схоже, мадам, буря минає.
Він без жодних церемоній опустився на палубний настил біля королеви, яка сиділа на килимі, і розповів про те, як вітер та хвилі дві доби несли їхній корабель, весь час змінюючи напрямок, і як безслідно зникли за горизонтом решта суден флотилії Річарда. Буря зламала одну щоглу, трюм на третину залило водою, і юісьє значно осів, але навіть це не біда порівняно з тим, що за борт змило половину судової команди і шотландські лицарі змушені були весь час виконувати роботу простих матросів. Шкіпер Пітер, однак, довів, що знає, як провести судно крізь бурю, і ось – вони врятовані!
– Який сьогодні день? – запитала в шотландця принцеса, яка теж слухала його розповідь.
– Тільки Бог це знає, – зітнув плечима Осберт і несподівано простягнув руку, відводячи з обличчя Іванни пасмо неприбраного волосся. У цьому дотику було більше почуттів, ніж у дюжині найсолодших кансон.
– Хай там як, а ми повинні подякувати Господу за наш порятунок! – склавши долоні на грудях, промовила Беренгарія. По її обличчю котилися сльози щастя.
Але, схоже, проголошувати вдячні молитви було ще зарано.
Корабель неквапно йшов у густому білому мареві туману. Лише далеко вгорі мерехтіла непевна пляма сонця. Не маючи змоги визначити, де вони зараз перебувають, шкіпер наказав сурмити в роги й калатати в корабельні дзвони, сподіваючись, що їх хтось почує. Не могла ж буря розметати величезну армаду аж так, щоб поблизу не було жодного судна!
Але так воно й сталося. Туман поволі розсіювався. Цілий день вони йшли за вітром, не бачачи на обрії жоднісінького вітрила. Ніч була спокійна, лише морська поверхня досі мертво брижилася. А вдосвіта матрос, якого послали на щоглу, повідомив, що на горизонті – земля. Усі вибігли на палубу, навіть жінки, загортаючись на ходу в покривала.
Першою обриси берегів упізнала Іванна.
– Сили небесні – це Кіпр! – перехрестившись, вигукнула вона.
Беренгарія мовчки стежила, як королева радиться зі шкіпером і лицарями. До принцеси Іванна повернулася похмурою.
– Що сталося, люба? – запитала Беренгарія.
– Шкіпер Пітер каже, що через пошкодження ми не зможемо плисти далі: доведеться пристати до берегів Кіпру.
– Хіба нам не пощастило, що неподалік виявилася земля? – усміхнулася Беренгарія, вдивляючись у блакитні обриси гір і темні кучеряві плями хащ на узбережжі. Морська стихія, що й досі не вгамувалася, лякала принцесу значно більше, ніж незнайомий суходіл.
Іванна досі була насуплена. Вилиці загострилися, голос зривався.
– За словами нашого шкіпера, Господь послав нам землю саме вчасно, бо корпус судна розхитаний, скрепи розійшлися, а вода в трюмі прибуває далі. Наш юісьє став нестійкий і може перекинутися навіть при невеличкому штормі. Якби море було спокійне… але, на жаль, це не так. Тому нам доведеться стати на якір в якійсь кіпрській затоці, а далі…
Іванна глитнула, наче в неї пересохло в горлі. Але Беренгарія і тепер дивилася на неї запитально, тому королева мусила дещо пояснити. Вони змушені причалити на Кіпрі, і лише Бог знає, скільки часу піде на те, щоб полагодити судно. Проте місцем збору армади Річард призначив острів Крит. Нікому й на думку не спаде, що корабель із сестрою та нареченою короля могло занести так далеко на захід.
– Ми й тут можемо попросити про пристановище! – Беренгарія і далі вдивлялася в берег, що наближався. Уже було видно жовті скелі, маленьку гавань із десятком суден, які стояли біля причалу на рейді. Вище тулилися будівлі невеличкого містечка, над якими височіла мініатюрна фортечка з прапором, що майорів над сторожовою вежею.
– Скоро ми будемо в безпеці, Півоніє, – усміхнулася принцеса. – Що вас так непокоїть, люба? Хіба Кіпр не християнська земля? Ніхто не наважиться завдати шкоди кораблю, що перебуває під покровительством короля-хрестоносця.
Іванна, почувши це, коротко й невесело посміхнулася.
– Безперечно, християнська. Але нині нею править Ісаак Комнін, а ця людина… Він не правитель, а відвертий негідник!
І вона розповіла принцесі, що теперішній правитель Кіпру, Ісаак, зі знатного ромейського роду Комнінів, хоча й був ріднею імператорів Константинополя, однак сім років тому захопив владу над Кіпром і відмовився коритися столиці імперії. Загарбаний острів він назвав своєю власністю, призначивши самозваного патріарха, котрий, за наказом Ісаака, коронував його як імператора. Константинополю це, звісно, не сподобалося, і ромеї відрядили на острів флот. Тоді хитрий і далекоглядний Ісаак звернувся до короля Сицилії, адже ця держава змагалася з ромеями на морі. І Вільгельм, нині покійний чоловік Іванни, допоміг Ісааку Комніну відбитися. Відтоді ромеї вже не намагалися повалити самопроголошеного імператора.
