Текст книги "Лазарит"

Автор книги: Симона Вилар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Але це не зупинило англійку – вона рішуче пройшла небезпечне місце, випередивши Мартіна, який кинувся було їй на допомогу.

Згодом лицар дорікнув серу Обрі: тут не місце і не час зводити подружні порахунки. Почувши це, лорд здивовано підвів свої пшеничні брови.

– Сер, ви жартуєте? – обурено промовив він. – То погляньте на мене: чи не здається вам, що на моєму обличчі досі палає ляпас?

Зате Джоанну це аніскілечки не засмутило. Вона схилилася до квітучого куща й зірвала велику жовту невідому квітку, посміялася з Ейрікових жартів, перемовлялася із Саннівою і мала вигляд безтурботної співочої пташки. Начебто ця пригода була прикрою дрібницею, що завадила милуватися розкішною природою, дурничкою, не вартою уваги.

Але цією «дурничкою» був її власний чоловік, сер Обрі де Рінель!

І Мартін вирішив: настала пора відвертих зізнань.

Стисло, як і належить воїну, він розповів, що ще на початку шляху помітив, яка леді Джоанна надзвичайна жінка, і відразу виокремив її з-поміж решти попутників, адже вона сяяла серед них яскравою зіркою. Це були лестощі, проте вони не порушували куртуазних звичок.

– Саме тоді, – вів своєї Мартін, – дивлячись на вас, я відчув, як у моєму серці відроджується якась давно забута радість. Так, визнаю: я мав зухвальство милуватися вами, адже сподівався, що ви не помітите моєї уваги. Погодьтеся, мені це вдалось!

Тепер вони їхали поруч під низько навислими гілками гірських сосон. Джоанна дивилася вперед, але в усій її поставі відчувалася напружена уважність. Лише тепер Мартін відзначив, який у неї чарівний профіль: темні пухнасті вії, невеличкий прямий ніс, чітко окреслене й водночас ніжне підборіддя, високі вилиці. Щоб довгі коси не заважали господині на лісових стежках, служниці уклали їх на потилиці в щось схоже на черепашку равлика, і через це голова молодої жінки набула гордовитої виразності.

Оскільки попутниця мовчала, Мартін додав, що лише завдяки цій увазі він вчасно помітив її зникнення й кинувся на пошуки – хоча це було небезпечно для Йосипа бен Ашера, якого він пообіцяв охороняти в мандрах.

– Цей молодий єврей дивовижно хоробрий, – докинула Джоанна. – І він урятував життя моєму чоловікові. Але, сер… – вона нарешті обернулась до лицаря, і Мартін на мить занурився в озерця її очей – сіро-лілових, із тим дивовижним перламутровим відтінком, що його можна побачити хіба що на крилах горлиці. – Ви, здається, почали розповідати про те, що вирушили розшукувати мене… тобто, нас…

– О, я ніколи б собі не пробачив, якби з вами сталося щось погане! – пристрасно підхопив Мартін. – Але це виявилося не так уже й просто, і лише сліди обабіч дороги вказали нам напрямок. А потім, аж на світанку, я побачив вас, оточену тими негідниками в тюрбанах, вас, яка билася і не втрачала сили духу! Це дивовижно: ви були такою відважною й такою… самотньою. Люди з нашого ордену не повинні розкривати душу, але не можу не зізнатися: після смерті моєї коханої Елеонори – нехай сяє для її чистої душі вічне світло! – я не подивився на жодну жінку. Однак, побачивши вас… Я не міг дати собі ради… І покірно перепрошую, якщо моя увага була для вас надокучливою. Більше нічого такого я собі не дозволю.

Лицар підострожив коня й вирушив у голову кавалькади.

Джоанна провела його поглядом, і на її вустах з’явилася вдоволена усмішка. На тобі: таки Мартін д’Ане насправді закохався! Як чудово!

Вона звикла до освідчень, Джоанні подобалося, що чоловіки захоплюються її вродою. І приємно було усвідомлювати: вона посіяла сум’яття в душі цього вродливого й суворого лицаря. Про Обрі тієї миті вона й не думала. Хай там як, але він залишається її чоловіком. Однак нащо згадувати про це саме тепер? Він відчужений, цурається її, а коли щось і скаже, то лише чергову порцію докорів. То й Бог йому суддя!

Значно приємніше думати про цього госпітальєра. Напевно, Джоанна не заперечувала, якби він поводився ще зухваліше. Щоб замість поглядів були дотики… На вигляд Мартін був не надто могутній, проте жінка відчула його силу, коли він допомагав їй сідати на коня, чи підтримував у сідлі, якщо доводилося долати складну ділянку шляху…

Вузька стежка, якою ступав загін, то спускалася схилом, то раптово починала дертися на кручі. Не кожен вершник таке витримає, а Йосип узагалі був змучений. Тому вирішили зупинитися на ніч у найближчому поселенні.

Щойно туди дісталися, як сер Обрі негайно розпорядився надати йому найміцніший і зручний будинок, не поцікавившись навіть, де ночуватиме його дружина. Мартіну довелося подбати про постій для жінок і решти попутників. І хоча в цих місцях ніхто й гадки не мав, що таке вигоди, вранці леді Джоанна сказала, що на своєму сіннику чудово виспалася. І підтвердила ці слова такою осяйною усмішкою, що лицар мимоволі порівняв її зі світанковим сяйвом.

Зрозуміло, на стежці вони знов опинилися поруч, поступившись бідоласі Йосипові можливістю смиренно вислуховувати безкінечні скарги лорда на незгоди гірських мандрів.

Так тривало ще упродовж двох днів. Сера Обрі, здавалося, жодним чином не бентежить, що його дружина дедалі більше часу проводить із лицарем-госпітальєром. Крім того, її спроби привернути до себе увагу Мартіна часом були такими очевидними, що він навіть засумнівався: чи не хоче вона в такий спосіб примусити чоловіка ревнувати? Щоб уникнути сутички, а заодно трохи подражнити Джоанну, він вирішив приділяти увагу й лордові. Приєднавшись до нього, лицар завів мову про ймовірні випробування на черговій ділянці шляху.

Вислухавши його, сер Обрі обурився:

– Добродію, та ви жартуєте! Нам і так весь час доводиться злазити з коней і тягнути їх на поводах урвищами, а ви кажете, що дорога стане ще гіршою!

– Нам залишився тільки цей перевал, – Мартін показав угору, де громадилися укриті лісом крутояри. – Тут немає второваних караванних шляхів. Та і яка з них користь, якщо ми з вами відмовилися йти з караваном Євматія?

Від згадки про це сер Обрі знітився, утім, зараз йому не випадало скаржитися – він цілком залежав від доброї волі лицаря-госпітальєра та Йосипової щедрості.

– А чи можна знайти в цих диких горах якесь пристановище? – поцікавився він через певний час.

Мартін глянув на лорда, приязно всміхаючись.

– Ми вчинимо за прикладом перших пілігримів – заночуємо просто неба. Хіба може це зашкодити такому воїнові, як ви?

Обрі вирішив промовчати. Йому здалося, що лицар насміхається.

За кожної нагоди Мартін тренувався зі зброєю. Так було й напередодні. Спершу він викликав Ейріка, який, фехтуючи відразу двома мечами, почав відтісняти лицаря, що спричинило загальний захват. Проте Мартін так добре вивчив манеру бою рудоволосого велетня, що передбачав усі його випади й підступні удари. Значно цікавіше було тренуватися із Сабіром – вертлявим і геть непередбачуваним.

Але зараз не час було показувати попутникам, який блискучий боєць цей сарацин, тому Мартін запропонував серу Обрі вступити у двобій. Як же здивувався удаваний госпітальєр, коли з другого удару йому вдалося обеззброїти славетного турнірного бійця. Невже перед ним переможець знаного турніру у Віндзорі, котрий колись завоював своїм мистецтвом прихильність леді Джоанни та її батька?

Мартін подумав, що це – безглузда випадковість. Піднявши меч сера Обрі, він знову простягнув його власнику. Однак лорд, зробивши зо два неоковирні випади і завдавши два-три удари, що їх обсміяв би будь-який хлопчисько-зброєносець, уклав клинок у піхви і, відійшовши, промовив:

– Подивився б я на вас, сер лицарю, якби нам випало зустрітися на змаганні в кінній сутичці!

Безперечно, важко озброєний воїн-вершник із довгим ратищем за тих часів вважався наймогутнішою бойовою силою. Мартін відразу відчув: лорд, хоч і визнаний майстер-списоборець, але він практично не володіє мечем та прийомами ближнього бою. Мабуть, саме тому й спробував був ухилитися від участі в хрестовому поході: війна у Святій землі, і він це чудово розумів, жодним чином не нагадувала лицарських забав.

Але значно більше за сміховинну невдачу сера Обрі Мартіна тривожив Йосип: його друга, з якого завжди був поганенький вершник, так вимордував гірський перехід, що він насилу тримався в сідлі. Йосип не скаржився й не нарікав, однак його очі видавали мовчазне страждання. Саме це й підштовхнуло Мартіна зупинити загін на тривалий привал іще завидна, не порушуючи суворого правила: ночівлю в горах слід облаштовувати, поки не споночіло. Добре, що трапилася простора галявина з чистим струмком неподалік. Тим часом Сабір примудрився підстрелити в лісі чималу косулю, і, повернувшись на стоянку, під схвальні вигуки попутників скинув здобич із сідла.

Кухар Бритрік, який давно вже не мав нагоди продемонструвати своє мистецтво, негайно взявся спритно білувати дичину, супроводжуючи це примовками й мало не пританцьовуючи від задоволення:

– Ви, панове, пальчики оближете, коли я натру її прянощами, нашпигую здором із диким часником і неквапно пов’ялю на вугіллі, поливаючи її ж власним соком! А вашому слузі-сарацинові, сер лицарю, слід віддати найкращий шматок, адже він справедливо його заслужив!

На відміну від Джоанни, яка й далі уникала Йосипа і недовірливо поглядала на Сабіра, кухар легко зійшовся з обома. Спостерігаючи, як усі троє жартують і пересміхаються, Мартін мимоволі подумав, що всі ці сакси з Незербі – чудові хлопці. На відміну від їхнього господаря.

І справді, лорд Обрі відлюдкувато сидів збоку, не беручи щонайменшої участі в облаштуванні табору, коли інші збирали хмиз, розкладали багаття й розсідлували коней, щоб ті попаслися на зеленому лужку біля потічка. Служниці леді Джоанни зробили зі шматків тканини під гілками старої модрини щось на кшталт шатра, натягали води й нагріли її на вогні, щоб їхня пані й вони самі змогли помитися після важкої дороги.

Ще не споночіло, а все вже було зроблено, і люди порозсідалися при вогні, чекаючи смаженої дичини. По руках пішов бурдюк із вином, у небі спалахували перші зірки, долинало тихе дзюркотіння потічка. Дехто під’їдав коржами з твердим, мов камінь, сушеним сиром.

– Як шкода, що вже немає моєї лютні, – зітхнувши, промовила леді Джоанна.

Вона сиділа на згорнутих овчинах, спираючись на гранітну замшілу брилу, полум’я відбивалося в неї в очах, а темне волосся, що облямовувало обличчя, ледь-ледь кучерявилося – у нічному повітрі вже відчувалася волога. Мартін відзначив для себе, що не може відвести очей від цієї жінки. Чорт забирай: йому дедалі дужче подобався план Ашера бен Соломона, принаймні – перша його частина!

– Мадам, а що б ви заспівали, якби у вас була лютня?

– О, я знаю багато пісень! «Веселий монах» чи «Троянда у вікні», «Де мій лицар» чи «Коли сурма співа зорю». Деякі з них склав мій батько Артур де Шампер. Коли в наші володіння приїжджала королева Елеонора або ж ми гостювали в неї при дворі в Пуатьє, вона просила в батька співати для неї й називала його найкращим трубадуром Англії. Часом я співала разом із ним, і батько радів, що бодай хтось із його парості успадкував цей хист.

– Мадам, розкажіть про свою сім’ю, – попросив Мартін. – Ви частенько згадуєте рідних, але для мене це лише імена, хоч і славні.

Лице леді Джоанни осяяла усмішка, і вона почала розповідати, зачаровано дивлячись у вогонь.

Насамперед вона наголосила, що її батько – найдостойніший і найшляхетніший барон на все Англійське королівство. «Було б дивно, якби любляча дочка сказала б про батька інакше», – усміхнувся Мартін, але помітив, що люди з Незербі схвально кивають, підтримуючи слова пані. Лише сер Обрі не відреагував, він дивився кудись убік, гризучи кавалок сиру.

Далі Джоанна розповіла про дружбу Артура де Шампера зі старим королем Генріхом. Барон Малмсбері, лорд Гронвуду, володар Орнейля, Тавістока, Круеля, Больє Білокам’яного та інших сеньйорій в Англії, Вельсі та Нормандії, – він був близький родич Плантагенетів, хоча на його гербі була й «бастардна смуга».[86]86
  У геральдичній традиції зображення діагональної смуги з лівого боку гербового щита свідчило про позашлюбне походження нащадка знатного роду.


[Закрыть] А саме поле герба де Шамперів – сріблясте, із зображенням коня, що скаче, і валлійської ліри, – гордовито добавила жінка, й очі її засяяли. Ліру в герб додав її батько, а коня успадкували з герба його дружини, леді Мілдред Гронвудської. Рід леді Мілдред веде своє коріння від колишніх саксонських королів і є не менш аристократичним та знатним, ніж Плантагенети. Проте батькам леді Джоанни не так уже й просто було взяти шлюб, адже на руку леді з Гронвуду замірялося чимало родовитих і впливових осіб, тож серу Артуру довелося довго її домагатися.

– Я чув, що лорд Артур де Шампер боровся за вашу матір на турнірі, – пригадав Мартін.

– Справді, – кивнула Джоанна, прибираючи з чола неслухняні кучерики. – Але тоді він лише заручився з нею, а весілля відбулося значно пізніше. До того ж, обвінчавшись, подружжя відразу вирушило на прощу у Святу землю.

Мартінові здалося, що леді Джоанна щось недомовляє. Його зацікавила причина такого поспішного від’їзду молодят, але жінка розповідала далі, тож він вирішив не переривати її.

– Вони вирушили до Палестини разом із Вільямом, моїм старшим братом, якому тоді було лише три роки…

Мартін здивовано поглянув на англійку: коли ж одружилися її батьки? За словами Джоанни, вони поїхали невдовзі після вінчання, але, виходить, що на той момент у них уже був трирічний син.

– Можливо, саме через те, що в дитинстві Вільям чимало часу прожив у Святій землі, згодом він вирішив стати лицарем ордену Храму і присвятити життя захисту Єрусалимського королівства від невірних.

Приголомшливо! І насамперед те, що сер Артур надав таку можливість своєму первісткові, спадкоємцю родових володінь, хоча одного слова вистачило б, аби заборонити юнакові вступати в орден, і закон теж був на його боці…

– А решта ваших братів та сестер? – поцікавився Мартін, який і далі дивувався.

З’ясувалося, що мати леді Джоанни народила чоловікові шістьох дітей і всі вони вижили, таке рідко траплялося за тих часів. Первістком, про що вже йшлося, був Вільям, після прощі на світ з’явилися дочки-близнючки – Едгіта й Елеонора. І хоч зовні цих світловолосих красунь із прозорими блакитними очима неможливо було розрізнити, їхні характери відрізнялися більше, ніж кинджал від молитовника, – додала Джоанна.

«Дивне порівняння», – подумав Мартін, але люди з Незербі сприйняли його схвально. І невдовзі він збагнув чому. З’ясувалося, що Едгіта завжди була відчайдушно хоробра, полюбляла полювання і скачки, а її сестра Елеонора – тиха й відлюдкувата, віддавала перевагу молитвам та читанню, поки Едгіта полювала на качок і кроликів. Тим часом руки скромної і добропорядної Елеонори якось попросив овдовілий Роберт де Бомон, граф Лестерський, глава одного з найзначніших родів Англії. Такий шлюб склав би честь для де Шамперів, незважаючи на те, що граф Роберт був не молодим. Але покірна Елеонора навідріз відмовилася виходити заміж, зізнавшись, що завжди мріяла присвятити себе служінню Богові. Вона так упиралася заміжжю, що, зрештою, взяла постриг в обителі Святої Хільди, якою здавна опікувалися лорди Гронвуду, і де настоятелькою була справді свята жінка – мати Отилія. Елеонора прожила в обителі під її опікою чимало років, а після смерті доброї матінки Отилії сама стала настоятелькою.

– А леді Едгіта? – поцікавився Мартін, дивлячись, як Бритрік чаклує над зарум’яненою тушею косулі, від якої йшов неймовірно апетитний аромат.

– О, в Едгіти зовсім інша доля. Граф Лестер, утративши надію поєднатися з Елеонорою, зробив пропозицію їй. І Едгіта залюбки погодилася. Вона завжди була марнославна, а їхній шлюб, незважаючи на різницю у віці, склався цілком вдало. У графа були сини від першої дружини, тому його зовсім не засмутило, що Едгіта народила йому лише двох дочок – Аміцію і Маргарет.

Крім того, Робер де Бомон підтримав у боротьбі проти старого короля Генріха його старшого сина, теж Генріха, якого в Англії прозвали Молодим. Підстаркуватий Плантагенет коронував Генріха Молодого, проте не допускав його до влади доти, доки той одного разу не збунтувався й не почав вимагати своєї частки спадку. Оскільки ж старий король більшість часу перебував у неозорих володіннях Плантагенетів на континенті, отже, його в Англії не було, то знайшлися лорди, які зажадали мати в Англії свого короля – Генріха Молодого. І граф Лестер необачно до них приєднався. Та старий король швидко вгамував заколотників, багато з них опинилося в темницях, зокрема й чоловік Едгіти. Вона кинулася до двору – благати його величність про помилування, але король її прогнав, сказавши: тільки завдяки давній симпатії до де Шамперів не позбавить її дочок, як дітей зрадника, належної частки спадку.

Нещасну Едгіту мало хто підтримав у ті скрутні часи. Навіть наш батько дорікав їй, бо де Шампери завжди були вірними своєму сюзеренові Генріху Плантагенету, адже наше гасло – «Вірний завжди поруч».

– Але ж і той, хто зараз на троні, – себто король Річард, воював проти свого батька-короля, – зауважив Мартін. – Як він поставився до того, що де Шампери завжди підтримували старого короля?

– О, Річард Левове Серце – найблагородніший серед лицарів! Зустрівшись із моїм батьком, він лише, усміхаючись, повторив наше старе гасло й виявив до нього щиру гостинність, як до найближчого родича…

Після цих слів дружини сер Обрі приглушено реготнув. Смішок цей пролунав дивно, адже досі лорд здавався сонним і байдужим. Навіть коли Бритрік спричинив загальне пожвавлення, взявшись розрізати печеню й роздавати соковиті шматки всім, хто зібрався при багатті, Обрі мовчки взяв свій кусень і відійшов кудись у темряву поза межі освітленого кола.

– Отже, король Річард після смерті Генріха ІІ не позбавив нашу родину своєї прихильності, – спритно розрізаючи ножем паруюче м’ясо, продовжила леді Джоанна. Тепер вона говорила неквапно: очевидно, спогади так її захопили, що навіть Бритрікове мистецтво не могло її відволікти. – Саме він звільнив із в’язниці графа Лестера, який нарешті поєднався з дружиною, і вони обоє були серед перших запрошених на коронацію Річарда в Лондоні. І хоча туди з’їхалися всі де Шампери, навіть моя сестра абатиса, однак левова частка уваги молодого короля дісталася Бомонам. І Едгіта вповні відчула славу, якої так прагнула! Слід сказати, цілком справедливо: адже Бомони були найближчими соратниками Річарда Левове Серце. Старий граф усіляко сприяв підготовці хрестового походу, а його син від першого шлюбу – теж Роберт – вирушив із королем до Святої землі, і, скоріш за все, ми його там зустрінемо, чому я буду невимовно рада, – додала вона з лукавим усміхом, який чомусь засмутив Мартіна.

І тепер уже не надто зацікавлено лицар довідався: і старший Роберт де Бомон, граф Лестер, теж відплив у Святу землю ще рік тому, але… – нещодавно було отримано звістку, що він загинув під мурами Акри. Її сестра зараз удова, їй лише тридцять шість років, у неї величезний спадок – замки та землі. І вона й досі неймовірна красуня! – додала Джоанна, кладучи в рот підсмажений шматочок дичини.

– Але ж ваша сестра може знову вийти заміж? – після паузи запитав Мартін. Почувши це, сер Обрі знову раптом розреготався, а по обличчю леді Джоанни пробігла тінь. Тим часом її чоловік наблизився до багаття, вибрав дві овчини із спільної кучугури і, перекинувши їх через плече, пішов у темряву, усім своїм виглядом демонструючи, що йому геть не цікаві ці жіночі теревені.

На певний час запанувала тиша, яку порушував лише тріск дровиняк у багатті. Сабір підкинув у нього оберемок смоляних галузок, вогонь яскраво спалахнув, і Мартін устиг перехопити погляд капітана Дроґо, яким він проводив свого господаря. У тому погляді прочитувалося щось дуже схоже на ненависть.

А ще він помітив, що Йосип, сердега, вже клює носом, тож Мартін жестом звелів одному з його людей подбати про господаря. І вже після цього він знов обернувся до Джоанни:

– Мадам, ви згадували ще про двох нащадків сім’ї де Шамперів.

– Так, це мої брати – Гай, лорд Гронвуду, й Генрі на прізвисько Ельф. Вони погодки. До того ж Гай такий схожий на нашого батька, що коли вони стоять поруч, на них не можна дивитися без усмішки. Зате відмінність їхніх характерів просто вражає. Матінка часом дорікає батькові, що він так і залишився хлопчиськом, однак Гай неймовірно серйозний та сповнений почуття власної гідності. Кажуть, він успадкував вдачу нашого діда Едгара Армстронга – той був такий же розважливий, незворушний і більше дбав за своїх підданих, ніж за себе.

Коли Гаю виповнилося шістнадцять, його оженили з леді Сінтією де Клар – дочкою глави одного з найвпливовіших родів Східної Англії. Це був шлюб із розрахунку. Мені тоді щойно виповнилося вісім років, але бучнішого й розкішнішого весілля я не бачила ні до ні після того. Здавалося, уся знать і вищі духовні особи Англії з’явилися привітати нового лорда Гронвуду – батько доручив Гронвудські володіння синові, а сам оселився в замку Маомсбері. Гай чудово дає собі раду з усіма обов’язками, його шанують сусіди й челядь, а дружина народжує йому міцних та здорових дітей. З’ясувалося, що леді Сінтія вельми плодюча, і в мене з цього боку п’ятеро племінників. А коли я покидала Англію, братова знову була вагітна.

Сказавши це, Джоанна ледь помітно зітхнула, а Мартін згадав Ейрікові слова: «Вона неплідна, мов занехаяний цвинтар».

– А що з вашим братом на дивне прізвисько Ельф?

І знову обличчя леді Джоанни осяяла ніжна усмішка.

«Вона справді любить свою рідню, – подумав Мартін. – Хотілось би вірити, що в де Шамперів це сімейне і маршал Вільям готовий буде на все, щоб захистити честь сестри. Тоді я і справді зможу диктувати йому свої умови».

– Ельфом прозвали Генрі валлійці, – пояснила леді Джоанна. – Через його очі. Вони світло-блакитні, мигдалеподібні, а їхні куточки начебто відтягнуті до скронь. Валлійці вважають, що очі Генрі точнісінько такі, як у маленького народу: так називають в Англії ельфів – духів лісів та води. Крім того, Генрі красивий і безтурботний, як і ці ефірні створіння. Валлійці, мабуть, праві, адже більшого шалапута в роду де Шамперів не було! Уявіть собі: батько доручив йому керувати нашими замками на кордоні з Вельсом, а Генрі відразу влаштував там лицарський турнір, запросивши на нього не лише всіх місцевих лицарів, а й напівдиких простолюдинів-валлійців. Унаслідок цього турнір мало не перетворився на криваву битву, і братові ледве вдалося зупинити колотнечу. Крім того, Генрі зачарував одну з дочок лорда Мортімера, помістя якого розташовані по сусідству, а коли вже йшло до весілля, він несподівано скасував заручини, закохавшись у якусь тамтешню дикунку. Вона ж натомість примудрилася втекти від нього, тому брат вирушив у гори Вельсу мало не сам – шукати свою кохану.

До речі, серед валлійців Генрі набув слави відчайдушного сміливця, але через дружбу з ними він мало не розсварився з англійськими лордами, а Мортімери тепер для нього могутні вороги. Урешті-решт, батько наказав синові повернутися на східне узбережжя, позбавив його права керувати нашими землями у Валлійській марці[87]87
  Валлійська марка – традиційна назва областей на кордоні Вельса та Англії.


[Закрыть] і звелів стати на духовну стезю. Оскільки, згідно із законом, усі володіння де Шамперів успадкує Гай, Генрі мав стати служителем церкви, а це, завдяки його знатності, обіцяло йому швидкий поступ до вершин церковної ієрархії.

Але Генрі вчинив інакше. Вважаючи, що нема нічого на світі нуднішого за літанії та запах ладану, він відмовився від спадку і став бродячим лицарем – із тих, котрі їздять із турніру на турнір, незалежно від того, де вони відбуваються. Зрештою, він здобув чимало перемог, отримав багато нагород, і про нього заговорили як про одного з найвидатніших турнірних бійців Англії. Весь цей час він не підтримував із сім’єю жодних стосунків. Але кров є кров, і коли кілька років тому напередодні Різдва він з’явився в Гронвуді разом зі своєю валлійкою та маленьким сином, наша матінка розплакалася від щастя, а батько пробачив йому, зворушений тим, що Генрі на його честь назвав свого первістка Артуром.

– Історія вашого брата-ельфа – готова балада! – усміхнувшись, зауважив Мартін. – Очевидно, де Шампери й справді дуже дружні, якщо простили непокірному синові і для нього все закінчилося щасливо.

Джоанна мрійливо дивилася в огонь.

– Ах, сер, знали б ви, який чудовий у Гронвуді Святвечір, а які розкішні бенкети під час Різдвяних свят, коли там збирається вся сім’я. Адже де Шампери, хай там що, в ці дні завжди разом. І яка музика лунає тоді під склепіннями Гронвуду, скільки сміху й радості, скільки дитячих голосів!.. – Вона трусонула головою, відганяючи спогади, і знову заусміхалася. – Але навіть не це для мене головне. Я впевнена, що рано чи пізно знов буду разом із ними. І це величезне щастя – знати, що в тебе є дім і люди, які завжди чекають і радісно тебе зустрінуть!

Серце в Мартіна несподівано стислося. Нічого й ніколи він не хотів більше, ніж мати дім, під дахом якого можна забути всі життєві незгоди. Він згадав сім’ю Ашера бен Соломона, його сиві кучері та лукавий погляд, завжди привітну й лагідну з ним пані Хаву, їхніх веселих дочок та онуків. Йосип невдовзі буде з ними… І там Руф, яка чекає на нього й кохає…

Що ж, колись і в нього буде сім’я, і йому не доведеться більше почуватися неприкаяним пілігримом без роду та племені. Але що це нарешті сталося…

Підвівши голову, він пильно поглянув на леді Джоанну. Ось вона – перша сходинка тієї драбини, якою йому доведеться зійти, щоб знайти дім і тих, для кого він стане рідним і близьким!

– Бачить Бог, мадам, усі ми колись повернемося додому. Я приєднаюся до своїх братів по ордену, а ви знову зустрінете Різдво в Гронвуді. І те, що сталося з вами тут, перетвориться на швидкоплинний спогад. – Виразним поглядом він підсилив ці слова і помітив хвилювання на жіночому обличчі.

Маленька перемога: схоже, леді Джоанна засмучена, що незабаром їм доведеться розстатися.

Вибачившись, Мартін підвівся, поправив піхви меча на поясі і додав, що час уже пізній, леді необхідно добре відпочити, а його обов’язок – охороняти табір аж поки йому на зміну стане один із воїнів капітана Дроґо.

Та ледве лицар вийшов за межі освітленого багаттям кола, як на нього мало не налетів сер Обрі.

– І ви повірили цій жінці? – зі свистом прошепотів він, хапаючи лицаря за руку. Мартін мимоволі відсахнувся, однак лорд продовжував, його очі зблискували в темряві, мов у розлюченого кота: – Благородні де Шампери! Якби ви, сер, знали, в якому зміїному кодлі я опинився, поріднившись із ними! Правду кажуть: високородна потолоч вічно ховає свою ганьбу за титулами, замками, пістрявими гербами та гучними гаслами… Такими є і де Шампери. Одна із сестер-близнючок, набундючена святенниця, оббирає всю околицю так, що їй вдалося подвоїти володіння своєї обителі. Друга – вискочка графиня Лестер, не лише залізла до ліжка старого діда, щоб бути знаною, а й, немов остання шльондра, гріховодила з королем, щоб визволити з темниці свого зрадника-чоловіка. Старий Плантагенет був ласий до поступливих кралечок, однак, побавившись із нею, і не подумав звільняти Роберта де Бомона. А Генрі Ельф! Та це ж просто безмозкий заколотник, який примудрився розсварити валлійців з Мортімерами саме тоді, коли королю великими зусиллями вдалося укласти з ними мир! І лорд Артур змушений був прибрати його геть з-перед очей, щоб королівські шерифи не схопили цього баламута й заслужено не покарали. Зате його спадкоємець, тишко Гай Гронвудський, – тупа та слухняна вівця, що виконує всі батьківські забаганки й не наважується навіть пискнути…

Сер Обрі відсапався й упівголоса продовжував:

– Я мовчу вже про барона й баронесу… Святі на небі попадали б зо сміху, почувши, що ця парочка має бодай якусь честь! Бастардна смуга в їхньому гербі не випадкова, і всі знають, що високородний Артур де Шампер – незаконнонароджений брат Генріха Плантагенета, і саме цьому зобов’язаний своїм становищем. А леді Мілдред Гронвудська – взагалі щось виняткове. Це розпусна саксонська дівуля, ганьба якої знана в усій Англії! Нині вона пишається своєю аристократичністю, однак люди добре пам’ятають, що вона була наложницею сина короля Стефана Блуаського – навіженого принца Юстаса.[88]88
  Стефан Блуаський – король Англії з 1135 до 1154 рр. Узурпував трон після смерті свого попередника і протягом усього періоду правління воював із законною спадкоємницею Матільдою, дочкою покійного короля Генріха І. Син Стефана Блуаського, принц Юстас, помер невдовзі після того, як Стефан погодився визнати права на трон сина Матільди – Генріха Плантагенета.


[Закрыть] Але не простою наложницею, а багатою, тому-то Плантагенет і втулив її своєму незаконнонародженому братикові, щоб той заграбастав її землі. Але за це йому довелося визнати своїм первістком Вільяма, сина леді Мілдред і цього-таки Юстаса. Згодом в Артура де Шампера з’явилися і власні сини, ось чому він наполіг, аби вишкребок Блуа вступив в орден Храму, а потім і геть покинув Англію. Маршал тамплієрів Вільям де Шампер… Ха-ха! Хто-хто, а ви напевно маєте знати, що храмники дають обітниці бідності, послуху й безшлюбності, що означає: незаконний виплодок леді Мілдред ніколи не зможе претендувати на землі й титули де Шамперів!.. Усе: маєтки, гроші й титул барона Малмсбері і Гронвуду успадкує покірний Гай, а на долю Вільяма випало щодня ризикувати своєю головою у війні з невірними.

Мартін був уражений.

– Це правда? Отже, славетний маршал ордену Храму… незаконнонароджений син?

Обрі роззявив був рота, щоб відповісти, але раптом зойкнув, рвонувся вперед і мало не повалився в обійми лицаря. А наступної миті Мартін побачив капітана Дроґо, який стояв позаду свого лорда і, схоже, почастував його добрячим копняком. Але це було не все: капітан схопив Обрі за барки і трусонув ним так, як тер’єр трусить упійманого щура, з такою силою, що опасистий лорд упав на коліна. Дроґо вперся рукою йому в потилицю, повалив лицем на землю і, здавалося, геть не збирався відпускати.

– Собако, ти негайно зізнаєшся лицареві д’Ане, що підло збрехав! Як ти міг зводити наклепи на своїх благодійників і моїх добрих господарів, від яких усі ці роки бачив лише хороше?

Обрі важко сопів і повторював, що все мовлене ним знає кожен пастух у Норфолці. Тоді Дроґо ще дужче натиснув коліном на його загривок, і лорд хоч-не-хоч мусив визнати, що таки оббрехав рідню дружини.

Мартін беззвучно відступив у тінь. Нехай самі з’ясовують, чия правда. Якщо Обрі, звільнившись від залізної капітанової хватки, схопиться за зброю, то Дроґо цілком здатен його вбити. З іншого боку, лорд Незербі, хай там як постраждала його гідність, напевно розуміє, що він не подужає досвідченого воїна.

Тому Мартін, непомітний у темряві, мовчки спостерігав далі. Цідячи лайки, лорд обтрусив брудний одяг, а потім попростував туди, де купою каміння була його постіль – розстелені овчини. А Дроґо, наче нічого й не сталося, повернувся до багаття, де досі сиділи, розмовляючи, Сабір і кухар Бритрік.

«Цієї ночі я міг би покінчити з Обрі, – подумав Мартін. – І звернути все на Дроґо. Сабір підтвердив би мої слова, та й Бритрік змушений був визнати, що капітан сварився з його господарем».