Текст книги "Лазарит"

Автор книги: Симона Вилар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Озирнувшись на Йосипа та його людей, Мартін поскакав услід за Сабіром і невдовзі побачив друга: той спішився неподалік від гайка невеличких олив із кривими стовбурами, що росли в низовині. Сабір сидів навпочіпки, роздивляючись щось на землі, потім різко піднявся і завмер, втупивши погляд у Мартіна.

– Отам, – він показав на невеличкий майданчик на галявині.

Мартін умить усе зрозумів: земля біля хащ була втоптана, повсюди – сліди копит, то тут, то там на піщаному ґрунті виднілися плями – запечена кров. Але вкрай занепокоївся Мартін, коли в гаю вони знайшли зламану лютню леді Джоанни. Судячи з відбитків на піску, тут волочили чиєсь тіло.

Вони обережно проминули гай і серед купи каміння, що височіла за останніми деревами, знайшли кілька трупів. Семеро з них – воїни, які супроводжували сера Обрі. Ще один – майже хлопчисько.

– Це паж дами, юний Жос, – тихо промовив Ейрік, який безшумно наздогнав Мартіна. – Усі, крім нього, загинули від стріл.

Вони перезирнулися. Нескладно здогадатися, що тут сталося. Засідка, спроба воїнів-англійців чинити опір, коротка сутичка. Усі, хто не бився, потрапили в полон. Пажа просто зарізали, щоб залякати решту, – мабуть, він виявив непокору.

– Що буде із жінками? – занепокоєно запитав Ейрік.

– Сам здогадайся.

Ейрік спохмурнів. Знатну леді, скоріш за все, не займатимуть, інакше її вартість на невільничому ринку впаде. Не чіпатимуть і камеристку Ґодіт – вона вже немолода. Стосовно ж юної служниці…

– Мене б не надто засмутило, якби серед цього каміння валявся труп чванька Обрі, – рудий сплюнув крізь зуби. – Поквапмося!

Сабір озирнувся до Ейріка зі швидким жестом: долоня розгорнута догори, пальці зібрані пучка до пучки і скеровані до співрозмовника. Такий мусульманський жест означав наполегливу вимогу трохи зачекати чи замовкнути. Ці двоє поруч мали дивний вигляд: незворушний і мовчазний, попри південну кров, Сабір і нетерплячий мешканець півночі, який не втрачає надії знайти свою випадкову любоньку.

Цієї миті з хащ з’явився Йосип. Побачивши купу вбитих людей, він зірвав із голови свою жовту шапку й судомно затиснув нею рота. Тіло його конвульсивно здригнулося, горло видало здавлений звук. Він кинувся геть, і його двічі вивернуло біля кривого стовбура оливи.

– Іще й це Ашерове щеня з нами! – розпачливо розвів руками Ейрік. – Що з ним тепер робити?

Сабір безслівно повторив свій жест мало не біля самісінького носа рудого, закликаючи варанга вгамуватися.

Мартін сказав:

– Починати переслідувати їх зараз – безглуздо. Не мені тебе вчити, друже.

Ейрік похнюпився. Темрява густішала, поночі вони й самі можуть потрапити в пастку. «Вивідних» зазвичай небагато, але за ними завжди стоять великі банди. Наймудріше буде зробити привал, дати коням перепочити, а завтра вдосвіта продовжити пошуки. До того ж їхній обов’язок – поховати вбитих, і нехай це зроблять Йосипові люди. Сам він, схоже, вже оговтався.

Ніч була неспокійна, хоча Йосипові охоронці, змінюючись, по двоє стояли на чатах. Ейрік кілька разів прокидався, тинявся околицями й голосно зітхав.

Мартін довго не міг заснути, спостерігаючи, як в небі спалахують зорі, а з-за пагорбів повільно випливає серпик місяця. Світ довкола здавався прекрасним і безжурним, аж не вірилося, що неподалік, за кілька кроків, лежать тіла людей, які ще вдень були сповнені життя й сподівань. У повітрі ані шелесне, і тільки звичні звуки нічного життя безлюдної рівнини порушували тишу: у заростях писнула пробуджена пташка, зашурхотіло дрібне каміння під лапами малого звіряти…

Зрештою Мартін задрімав, але спав чутливо, тому вмить піднявся, вловивши зовсім інші звуки, що сповнили його тривогою.

Поруч уже сидів навшпиньки Сабір, а Ейрік безшумно сходив у темряві на пагорб, щоб обдивитися.

Небо на обрії вже сірішало, у таке передсвітання в степу панує цілковита тиша і будь-який шум чути на величезній відстані. Сабір мовчки вказав у той бік, звідки долинав приглушений гомін, іржання коней, потім – пронизливий жіночий крик.

Мартін затягнув пасок із мечем.

– Підніми зо п’ятеро людей із Йосипової охорони. Решта нехай залишаються тут охороняти господаря.

Молодий єврей міцно спав на попоні, голова його лежала на черезсідельній торбині. Ніщо не порушило спокою Йосипа, виснаженого вчорашніми болісними враженнями.

Невдовзі вершники вже були на верхівці пологого пагорба, з-за гребеню якого долинали звуки, що їх стривожили. І в непевному світлі передрання вони побачили дещо вельми дивне.

Виявилося, що розбійники, яких вони збиралися наздогнати, розклали свій табір менше ніж за милю від їхньої стоянки. З пагорба було видно два намети, покриті козячими шкурами, біля них на землі лежали зв’язані полонені, на віддалі паслися коні, що їх саме намагалися зігнати в табун кілька молодиків у тюрбанах. Але решта розбійників – їх було більше дюжини – бозна-чому юрмилися на протилежному схилі улоговини поміж двох пагорбів, жестикулюючи, вигукуючи щось і час від часу вибухаючи реготом. Крізь цей галас проривався інший звук – уривчасте клацання і свист, що нагадував шипіння змії.

Щойно «вивідні» розступилися, Мартін побачив на схилі молоду жінку в подертій червоній сукні і зі скуйовдженим волоссям. У її руках був довгий батіг, яким вона неймовірно спритно цьвохкала, не підпускаючи харцизяк до себе. Раз по раз звивалося важке батожище, смуга волової шкіри з уплетеними в неї свинцевими кульками обвивала дугу й спрямовувалася вперед, наздоганяючи чергового мерзотника. Лунало оглушне ляскання і, якщо удар утрапляв у ціль, – крик болю. Негідники сахалися й відступали на кілька кроків, за цей час жінка встигала трохи піднятися схилом угору. Полонянка відбивалася відчайдушно, але її було взято в кільце, вона ослабла, і результат цього протиборства було вже визначено.

Завдяки всьому тому Мартінових людей ніхто не помітив. Але навряд чи це триватиме довго: рано чи пізно котрийсь розбійник здійме тривогу.

Оглянувши табір «вивідних», Мартін швиденько перерахував негідників. Десятки два озброєні, ще кілька збирають докупи коней. Не так уже й багато. Ось чому вони вирішили на місці вколошкати частину воїнів-англійців – щоб потім легко впоратися з рештою.

Лицар озирнувся, одночасно витягуючи лук із сайдака.

– Спершу, поки не похопилися, знімемо, кого зможемо, звідси. Потім атакуємо.

Восьмеро проти двадцяти п’яти – сили нерівні, але Мартін знав, що Ашер бен Соломон не послав би із сином недосвідчених вояків. На своїх друзів він міг цілком покластися. Та й далеко не всі «вивідні» вправні бійці: вони звикли покладатися на раптовість і чисельну перевагу.

Коли заспівали стріли, розбійники не відразу збагнули, що сталося. Вони панічно заметушилися, багато хто, замість оборонятися, кинулися до коней. Це дало змогу нападникам випустити ще зо дві дюжини стріл, уже на ходу. У балці залунали хрипкі волання, коні схарапудилися.

Мартін мало не налетів на чиюсь кобилу, яка неслась навперейми, але його навчений кінь устиг устати дибки і вдарити знавіснілу коняку передніми копитами. Звідкись з’явився розбійник у чалмі – не встигнувши вихопити зброю, він спробував затулити руками голову, але Мартінів меч уже стрімко опускався. Бризнула кров, розрубане по груди навпіл тіло мерзотника повалилося в закушпелену траву. Вершник пришпорив коня і знову закинув меч. Устиг помітити скерований на себе наконечник короткого списа, ухилився, і знову його нещадний клинок ударив униз.

Декілька розбійників усе-таки спробували опиратися, але це їм не зарадило. Урятувалися ті, що встигли заскочити на розпряжених коней і, гогочучи, погнали їх геть. Утікачів було з десяток – їх не переслідували, взявшись добивати менш тямковитих.

Усе скінчилося.

Ейрік перший зіскочив із коня і кинувся до полонених. Розрізаючи на них пута, він квапливо розпитував то в одного, то в іншого, де покоївка Санніва. Його гукнув, вимагаючи негайного звільнення, сер Обрі, який досі лежав зв’язаний. Однак лордові допоміг Сабір, а Ейрік кинувся в один із наметів і невдовзі вийшов звідти, несучи на руках зібгану калачиком білявку. Уклавши дівчину, яка гірко ридала, на суху траву, він став біля неї навколішки і почав утішати.

Мартін звелів двом Йосиповим воїнам іти за господарем. Розбійники розійшлися, але слід бути обережними, адже ж вони можуть повернутися, почнуть кружляти в околицях і наскочать на сина Ашера бен Соломона, який залишився з мізерною охороною.

Спішившись, лицар відразу опинився в обіймах Обрі де Рінеля.

– Сер, я вам завдячую життям! Я родич англійського короля, і він щедро нагородить вас за моє звільнення!

Мартін машинально кивнув, звільнився з лордових обіймів і пішов туди, де на схилі пагорба досі, мов заціпеніла, стояла його дружина, стискаючи руків’я батога.

Ще здалеку він збагнув, що жінка й зараз не в собі. Не впізнаючи Мартіна, вона позадкувала і підняла батіг. Очі були широко розкриті, райдужки, завдяки збільшеним зіницям, здавалися майже чорними. Леді Джоанна була дуже бліда, темне волосся обліпило їй чоло й щоки.

Мартін по-дружньому підняв руку.

– Леді, перед вами лицар Мартін д’Ане. Прошу вас – заспокойтеся!

Здавалося, вона не почула цих слів. Жінка й далі відступала, готуючись ударити батогом. Мартін ступив крок уперед, і відразу смуга волової шкіри зі свистом метнулася в повітря. Лицар устиг відскочити, але свинцевий кінчик батога зачепив носак його м’якого чобота.

Мартін глухо зойкнув – біль був неймовірний.

– Щоб вас грім побив, міледі! – вигукнув він. – Чи варто було вас рятувати, щоб бути покаліченим!.. Сер Обрі, може, ви самі приведете до тями свою дружину?

Лорд несміливо підійшов та лагідно звернувся до дружини, запевняючи, що все вже минулося і їх урятовано. Схоже, леді Джоанна впізнала чоловіків голос: її рука з батогом опустилася, вона кілька разів судомно зітхнула, потім її дихання вирівнялося, а голова опустилася. Але вже наступної миті вона випросталась, немов сталева пружина, і зацідила серу Обрі дзвінкого ляпаса.

Усі навколо завмерли, очікуючи, як приголомшений лорд відповість на нечуване зухвальство.

Сер Обрі певний час стояв нерухомо, затуливши обличчя, немов боячись, що розгнівана дружина одним ляпасом не обмежиться, а потім повільно й обережно забрав у неї батіг.

Леді Джоанна круто повернулася й пішла геть. Червоний обшарпаний поділ її сукні ковзав по колючій траві та камінню, волосся спадало на плечі, голова була схилена. Відійшовши на певну відстань, вона опустилася додолу, обхопила себе руками, немов її била пропасниця, а потім її плечі здригнулися від ридань. Нарешті виникла реакція на все, що з нею сталося й могло статися.

Її не турбували. Сер Обрі теж тримався опрічно, граючи батогом і час від часу кидаючи погляди на слуг, які намагалися впіймати коней, що ніяк не могли заспокоїтися. Тікаючи, розбійники змогли забрати двійко з них, а на додачу ще й кількох мулів із поклажею. Камеристка Ґодіт кинулася була до пані, однак, побачивши, в якому вона стані, застигла, не наважуючись нічого робити.

Тим часом покоївка Санніва, попри вимордуваний вигляд, поступово приходила до тями в затишних обіймах рудого північного велетня. Він тихо щось казав, лагідно гладячи її волосся, і дівчина притискалася до нього дедалі щільніше.

Із-за гребеню пагорба показався Йосип зі своїми людьми – вони вели в’ючних тварин. Цього разу він не дав волі почуттям, навпаки – умить оцінив обстановку й почав швидко давати розпорядження. Частину вцілілого майна полонених він наказав навантажити на мулів і верблюда, а поки слуги це виконували, син Ашера бен Соломона уважно вислухав схвильовану розповідь кухаря подружжя де Рінель – коротуна Бритріка. Йшлося про те, що Йосип уже знав: як мерзотники ошукали сера лорда, як заманили їх у цю глушину, а потім підступно напали і вбили сімох воїнів. Коли ж юний Жос спробував був заступитися за свою пані, хлопчака зарізали на місці без жодного жалю до його віку…

Мартін краєм вуха прислухувався до розлогої оповіді Бритріка, коли до нього підійшла Ґодіт.

– Хай береже вас Господь і Пречиста Діва, пане лицарю! – вигукнула літня дама. – Ви врятували нас від гіркої долі, на яку нас прирік несосвітенний сер Обрі!

За словами камеристки, лорд повівся, м’яко кажучи, легковажно, адже вчинив він саме так, як припускали Мартін, Сабір та Ейрік. Сер Обрі переконав дружину покинути караван Євматія і далі йти з іншими провідниками – досвідченішими й не такими ласими до грошей. Леді спершу впиралася його наміру, але, врешті-решт, поступилася. А потім… Потім їй довелося розтрощити свою лютню об голову мерзенного сельджука, який укоротив віку її улюбленому пажеві. Леді Джоанну тієї ж миті зв’язали, але в одязі вона ховала маленького ножа. Удосвіта, поки розбійники відпочивали, Ґодіт допомогла дістати його й розрізала її пута, а потім леді вдалося перерізати мотузки в конов’язі, розраховуючи, що коні порозбігаються, це відверне увагу розбійників, а вона тим часом звільнить решту невільників. Аж раптом сер Обрі зчинив галас, вимагаючи, щоб дружина звільнила насамперед його, а не капітана Дроґо. Але вона чинила правильно: адже від Дроґо, хоч його і було поранено, користі значно більше, ніж від сера Обрі, а своїм галасом мілорд домігся тільки того, що бандити помітили звільнену леді Джоанну й кинулися до неї… Благо, що пані трапився під руку батіг, а як вона вміє з ним поводитися, пан лицар, мабуть, і сам переконався…

– І все ж ваша пані не повинна була в присутності прислуги й охоронців так принижувати чоловіка, – перервав її Мартін.

Камеристка впилася в нього осудливим поглядом. Її довгасте, овече обличчя, видовжилося ще дужче, світлі брови піднялися так високо, що сховалися під пов’язкою на голові.

– Невже пан лицар не розчув того, що я йому щойно розповідала?

– Слуги не мають осуджувати свого господаря, – сухо кинув Мартін. – Як і дружина не повинна так поводитися з чоловіком.

Він чудово розумів, чому Джоанна де Рінель змушена була дати серові Обрі цілком заслуженого ляпаса, але її гординя і зухвалість його ошелешували. Він добре пам’ятав сім’ю Ашера бен Соломона – єдину, в якій йому випало жити. Там усі одне одного шанували й намагалися дарувати рідним радість. І нехай чоловіки-євреї не дотримуються кодексу лицарської честі, не схиляються перед дамами, але вони й не прагнули помикати ними, як рабинями. Жінки теж шанували своїх чоловіків, їм і на думку не спало б принизити їх на очах у сторонніх.

Проте все це було другорядним, оскільки Мартін розумів: та сварка йому на руку. Навряд чи вони скоро помиряться, отже, йому не доведеться вбивати сера Обрі. Однією смертю на сумлінні менше. В очах леді Джоанни він зараз герой, рятівник, і цим треба негайно скористатися.

Перечекавши ще кілька хвилин, лицар вирушив до Джоанни, яка досі самотньо сиділа осторонь від розбійницьких наметів. Почувши його кроки, вона підвела обличчя, і Мартін побачив на її запорошених щоках брудні стежинки від сліз.

– Мадам, – він легенько схилився. – Не варто журитися, усе минулося. Налякані шакали порозбігалися, але не гарантуватиму, що їм не спаде на думку знову збитися в зграю і спробувати напасти. Тому ми мусимо якнайшвидше покинути цю дику місцину.

Він простягнув руку, але жінка її не прийняла, а сиділа собі далі, міряючи його поглядом.

– Сер Мартіне д’Ане, – промовила Джоанна, – зараз ви геть не схожий на лицаря ордену Святого Івана.

Із цих слів він зрозумів, що англійка вже цілком себе опанувала.

– Чи не здається вам, мадам, – заперечив Мартін, – що було б не надто розважливо роз’їжджати мусульманською країною з хрестом на грудях? Свого часу я знову з гордістю вберусь у плащ госпітальєра, та поки що волію бути схожим на одного з них. Ми у ворожому краю, й вам слід було б уважніше дослухатися до моїх слів – як раніше, так і надалі. Інакше мені доведеться продовжити свій шлях без одновірців, які можуть стати на перешкоді.

Мартін розумів, що говорить занадто різко. Зовсім не так слід було б звертатися істинному лицарю до дами, яку щойно видерто з рук розбійників. Але, хоч як це дивно, саме такий тон і подіяв. Леді Джоанна простягнула йому руку і, коли він допоміг їй звестися, промовила:

– Пробачте, якщо я була не досить ґречна. Але я не забуду, що завдячую вам своїм порятунком. І це така ж правда, як і те, що я вірю в Ісуса Христа і Пресвяту Діву.

– Амінь, – відповів Мартін і, не відводячи очей від обличчя дами, міцно стиснув маленьку гарячу долоню своєю рукою. – Я радий, що мені поталанило вам так прислужитися. Адже ви цього варті.

Леді Джоанна опустила очі.

Розділ 7
Квітень 1191 р., Середземне море

Небо було лазурове, надворі спокійно – ані шелесть. Море аж до обрію лежало, мов розплавлене скло.

– Повний штиль! – пробурмотів шкіпер Пітер із Брістоля. І додав, не тамуючи злості: – Бодай би це безвітря провалилося в пекло до всіх чортів і чортиць!

І не знайшовши, як інакше висловити роздратування, шкіпер чвиркнув у бік борту, але промазав – і негайно застиг, побачивши внизу, на палубі, приблизно в тому ж напрямку, куди він скерував плювок, двох знатних дам у легких покривалах на головах.

Паскудно: плювати на палубу – для моряка немає гіршої прикмети, та ще й в присутності королівських осіб!

Обидві дами, немов за командою, озирнулися, і Пітер, зірвавши з голови плетений ковпак, розгублено забелькотів:

– Міледі… Ваші величності… Ради всемогутнього неба…

– Ви огидно брутальний, шкіпере! – сердито промовила одна із жінок, гидливо відсовуючись від фальшборту, куди ляпнув згусточок слизу.

Це було сказано рідною для Пітера англійською, від чого на шкіпера найшло ще більше каяття. Це ж треба: сама сестра короля, Іванна Плантагенет, яка з ним завжди така люб’язна!..

– Міледі, – капітан, жмакаючи ковпак у кулаку, лунко гепнув себе в груди. – Ваша милосте, заради всього святого, я…

Але жінки зайшли за кормову надбудову.

– Ці англи всі такі неотесані? – повернулася до королеви-вдови Іванни Річардова наречена Беренгарія Наваррська.

Іванна склала пухкі вуста в усмішку.

– Усе, як скрізь, – хтось шляхетний, хтось неотесаний… Мій брат Річард народився в Англії, в Оксфорді. Що ж до невихованого Пітера, то він, хоч і нечупара й не дістав ніякого виховання, та все ж залишається одним із найкращих шкіперів на братовому флоті. Інакше Річард не доручив би йому свою чарівну наречену.

І вона легенько обняла принцесу Наваррську за плечі.

Відколи Беренгарія з Річардом обмінялися на Сицилії обручками й принцесу нарекли нареченою короля, Іванна майже не розлучалася з нею: вони разом готувалися до далекої морської мандрівки, разом піднялися на корабель, ділили один пів’ют – ошатне, прикрашене гаптованими фіранками й різьбленими дубовими півколонами приміщення в кормовій надбудові. Молоді жінки зблизилися, і принцеса Наваррська, яка вперше покинула батьківщину, була невимовно втішена, що сестра її нареченого так тепло до неї ставиться. Та інакше й бути не могло – адже вони єдині знатні дами, які супроводжували хрестоносне військо на шляху до Святої землі.

– Вам тут не страшно, Іванно? – стиха запитала Беренгарія майбутню зовицю.

Вона досі нітилася перед цією величною дамою, яка перебрала на себе всі дорожні клопоти. Адже саме завдяки її завбачливості вони мали вигоди, що оточували їх на кораблі, повному озброєних чоловіків. До них тут ставилися так, як вимагав їхній стан, – ґречно і люб’язно. На грубого шкіпера з Брістоля можна не зважати, якщо він і справді так чудово знає свою роботу.

Беренгарії часом здавалося, що Іванна знає все те, що для наваррської принцеси, яка багато років прожила в монастирській тиші, було таємницею за сімома замками. Молоду, але вже овдовілу королеву Сицилії вона вважала особливою істотою. Однак Іванна й була особливою – як усі, в кому текла кров Плантагенетів. Її почуття власної гідності, знання таємних сторін життя, вміння спілкуватися з людьми – привітно, але водночас і поблажливо, як і належить милосердній господині, – усе в ній захоплювало Беренгарію. Їй хотілося бути схожою на Іванну, перетворитися на таку ж осяйну даму.

В Іванни, стрункої та високої, була велична постава, голова її з гордовитою граційністю сиділа на тонкій шиї, а темне волосся, розділене за нормандською модою на прямий проділ, спадало на груди двома довгими косами. І вбиралася вона неймовірно вишукано в одяг теплих тонів – насичено рожевий та червоний. За герб Іванна обрала собі півонію, віддавши цій квітці перевагу перед трояндою, якою всі безмежно захоплювалися. Півоніями було розшито нижню частину й просторі рукави її малинового бліо. У Палермо, у садку при палаці, Іванна висадила безліч кущів півоній, сама готувала з їхнього коріння заспокійливі настоянки, а з пелюсток – ароматичні розтирання.

Часом брат Річард підсміювався, називаючи сестру Півонією, і королеві-вдові Сицилії це прізвисько, схоже, подобалося. Щоправда, король завжди наголошував: любов до півоній тут ні до чого – просто її вуста нагадують йому цю квітку.

Але сама Беренгарія глибоко в душі вважала, що, попри чарівливість Іванни, ці занадто повні та яскраві губи надають тонкому королевиному обличчю надмірну, ледь не вульгарну чуттєвість. Решта рис її обличчя були приємні й пропорційні, за винятком важкуватого підборіддя. Та і в очах Іванни – сірих, як у всіх нащадків Плантагенетів, – було більше сталі та кременю, ніж світла ніжності й жіночної покори.

Зараз Іванна дивилася на море і на кораблі, що неначе вмерзли в його непорушне плесо, не як прочанка, котра мріє ступити на Святу землю з іменем Божим на вустах, а як полководець, свідомий своєї сили. І вона почала розмову не про абищо, а про кораблі:

– Чого нам боятися? Нас захищає наймогутніший флот з усіх, які колись борознили простори Середземного моря. Беренгаріє, ви лише погляньте! Ці судна, – Іванна махнула рукою, немов окреслюючи горизонт, – двопалубні, міцні, легкі, здатні вмістити до сорока лицарів зі свитою та кіньми. Їх називають юісьє, і на одному з них попливемо й ми. Тут є все необхідне не лише для воїнів, а й для дам, – вона вказала на кормову надбудову. – А оті кораблі, – вела вона далі, – це нефи, які пливуть за допомогою весел і вітрил. Завдяки високим бортам і просторим трюмам вони здатні взяти на борт до ста лицарів зі свитою, кількасот піхотинців і річний запас продовольства. І під палубою залишається ще чимало місця для конюшень та вантажу. Однак нефи, попри великий розмір і стійкість, повільні й неповороткі. Інша річ – галери. Погляньте, принцесо, он на ті стрункі судна з двома рядами весел, косими вітрилами й носом, оснащеним тараном для боротьби з ворожими кораблями. Вони здатні рухатися навіть за цілковитого штилю. Проте галери не такі місткі, як юісьє чи нефи, тому їм доводиться чекати, піднявши весла на борт, адже їхнє завдання – охороняти найбільші судна від піратів… Беренгаріє, ви зблідли? Не хвилюйтеся, наш флот такий могутній, що навіть найзухваліші морські розбійники не наважаться на нього напасти.

Про братову флотилію Іванна могла говорити годинами. Воно й не дивно – Річард витратив величезні кошти на підготовку до хрестового походу. Судна, що мають доправляти військо хрестоносців, будували в усіх портах його володінь, де є корабельні, – в Англії, Нормандії, Бретані й Аквітанії. Королівське замовлення забезпечило роботою та хлібом величезну кількість люду, і, хоча майстрам було виплачено лише дві третини вартості суден, решта надійде від пожертв його підданих на визволення Гроба Господнього. І ось – результат цих неймовірних зусиль перед її очима… Ні, навряд чи Беренгарія здатна поділяти її захват. Як це прекрасно, коли море аж до самісінького обрію всіяне легкокрилими кораблями!

Беренгарія зітхнула. Безсумнівно, це дійсно захопливе видовище. Вона добре пам’ятала: лише кілька днів тому величезна флотилія, наповнивши вітрила, покидала Сицилію, і навіть незадоволені Річардом місцеві мешканці юрмами збігалися, щоб провести англійського короля Лева. Обліпивши прибережні бескиди, сицилійці із захватом дивилися на армаду, що повільно віддалялася, розмахували руками й вигукували добрі побажання тим, хто вирушив воювати з язичниками.

Покинувши порт, судна вишикувалися ключем, очоленим флагманським кораблем Річарда, на щоглі якого майоріло королівське знамено – червоне полотнище з трьома золотими левами Плантагенетів. Уночі на суднах запалювали вогні, щоб не загубити одне одного в темряві, а королівський флагман, як завжди, плив попереду, і на його щоглі путівною зіркою горів найяскравіший вогонь. У центрі цього ключа був і той великий юісьє, на якому розташувалися королівські сестра та наречена.

Ще тоді, коли Річард лише планував прийняти хрест паладина, у нього виникла думка морем доправити своє військо в Левант. За розповідями матері й лицарів, яким удалося повернутися зі Святої землі, англійський король знав, скільки зусиль, коштів і життів забирає перехід суходолом у кілька тисяч миль завдовжки. Без утрат, сповнену сили армію можна привести під стіни Священного міста тільки за допомогою численного й добре оснащеного флоту…

– Беренгаріє, здається, ви зовсім не слухаєте мене! – вигукнула Іванна, помітивши порожній вираз обличчя попутниці.

Принцеса здригнулася. О, в Іванни повсякчас лише одне на думці: військо, воїни, кораблі й стан моря, зброя і бойові коні, фураж і запаси продовольства. Недаремно Річарду завжди є про що поговорити із сестрою. Але Беренгарію такі розмови швидко втомлювали.

– Я подумала, люба Жанно…

– Не називайте мене Жанною, – несподівано розгнівалася королева Сицилійська. – Уже краще Джованною, як називали мене піддані на милій моєму серцю Сицилії. Навіть Іванна краще, якщо ваша ласка! Але я, звісно, волію так, як охрестив мене брат, – Півонією. Шкода, що не ми обираємо собі ім’я та долю!

– Добре, люба. Однак ось що мене відволікло: чи безпечно королю задля такого тривалого походу покидати власні володіння?

– А який християнський володар наважиться зазіхнути на землі монарха, котрий б’ється за визволення Гробу Господнього? Папа негайно накладе особистий інтердикт[81]81
  Інтердикт – відлучення від церкви.


[Закрыть] на кожного, хто на таке насмілиться. Але цього не буде: погляди християнського світу звернені тепер на Річарда – адже він один здатен прогнати невірних з Єрусалима й повернути всім істинно віруючим надію на милість Божу.

– О, ваша правда! – рішуче відгукнулася Беренгарія. – І немає честі більшої, ніж стати його дружиною. Бути жінкою короля-паладина – виняткове щастя, і я, бачить Бог, усе життя присвячу служінню йому!

Беренгарія говорила палко, її очі, зазвичай скромно опущені, сяяли. Вона збуджено стала навколішки й почала гаряче молитися. Королева Іванна взяла з неї приклад. Погляди лицарів на палубі було звернено на них. Вигляд цих жінок, які на тлі ясного неба і нерухомого моря зверталися до Бога, був такий промовистий, що й чоловіки приєдналися до молитви. Коли ж і молитися, як не на шляху до Святої землі, готуючись віддати життя за праведне діло!

З усієї команди лише шкіпер Пітер не покинув свого поста. Він і надалі пильно стежив за армадою суден із безсило обвислими вітрилами. Море досі було застигле – його плесо віддзеркалювало кораблі. І так із дня на день. Хтозна, коли знову повіє вітер і чи буде він ходовим? І чим закінчиться цей нечуваний штиль?

Старому брістольському моряку такі задуха й застигле повітря були не до вподоби. Може, і йому помолитися, просячи в Бога бодай легенького вітерцю? І щоб він справді милістю Божою був легкий…

Помолившись, обидві жінки звелися з колін і повернулися у свої покої в кормовій надбудові. Але вони мусили пройти повз шанобливо схилених лицарів. Принцеса пришвидшила ходу, а сицилійська королева-вдова, навпаки, вирішила затриматися й поспілкуватися з паладинами, які її оточили.

Беренгарія мусила чекати свою попутницю в колі жінок, які їм прислуговували, – вони саме переймалися її весільним вбранням. Просторий покій нагадував рясний квітник: розкладені повсюди сувої атласу й оксамиту палали, немов рубіни й смарагди, струменіли заткані золотом рюші й позументи, але сама принцеса, немов не помічаючи цієї розкоші, відразу взялася до своєї роботи – вишивання вівтарного покрову. Лише час від часу вона завмирала, прислухаючись до чоловічих голосів із пів’ют, гучних і зухвалих, що з ними зливався дзвінкий голос Іванни, який вряди-годи переривав сміх. І як їй не страшно бути самій серед чоловіків?

Коли, нарешті, з’явилася Іванна, Беренгарія простягнула до неї руки.

– Мені лячно за вас, люба Півоніє, – сказала вона, коли та, недбало відкинувши довгий шлейф, умостилася на канапу. – Ці люди, з якими ви спілкувалися… я ще таких не бачила! Вони здоровезні і схожі на дикунів.

Іванна скоса й насмішкувато глянула на принцесу: яка ж вона тендітна та полохлива. Пора б їй зрозуміти, що, ставши дружиною такої людини, як Річард Левове Серце, доведеться поводитися відповідно до нового становища. Вона прекрасно вихована, напам’ять пам’ять знає батьків Церкви і до того ж гарнюня: ніжне округле личко, гладенька шкіра – оливково-смаглява, як у всієї династії Гіменес. Беренгарія невеличка на зріст, і під час заручин з високим і величним Річардом здавалася геть крихітною. Це в багатьох викликало замилування: король – утілення мужності, і його мініатюрна наречена. Попри свою тендітність, принцеса чудово збудована – тонка талія, округлі стегна й високі груди, що їх не приховує навіть просторе вбрання.

Іванна знала, що двір короля Санчо Наваррського відомий як законодавець моди й куртуазних манер. Дивно було бачити його дочку вбраною, мов черниця, – ні тобі бліо, що підкреслювало б статуру, ні коштовностей, як це належить дамі такого високого стану. Ясно, що Наварра невелике й не надто багате королівство, але наречена короля Річарда мусить мати достойний вигляд. Недарма ж сама Елеонора Аквітанська, привізши синову наречену на Сицилію, попросила дочку подбати про гардероб майбутньої англійської королеви.

Іванна з ніг збилася, шукаючи в купців найкращу тканину та гаптування, серпанки й прикраси. Через брак часу вбрання для принцеси довелося шити вже дорогою, задля чого дам супроводжували найкращі на Сицилії швачки. Але Беренгарія була така скромна, що її ледве вмовили зняти мірки – принцеса страшенно соромилася чужих дотиків, навіть жіночих. Невже її так виховували в монастирі? І ці її величезні карі, глибокі, але завжди начебто перелякані очі!

Ні, Беренгарія жодним чином не наївна й не дика: у неї чудові манери, вона освічена й здатна тонко сприймати людей та події. Що з того, що вона весь час прагне усамітнитися для улюблених занять – молитов, читання, вишивання золотом. Нічого дивного – висмикнута з тихої обителі, де вона безтурботно жила, дівчина раптово опинилася в самісінькому центрі великої війни.