Текст книги "Лазарит"
Автор книги: Симона Вилар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]
Це було б підло, зате Обрі більше не плутався б у них із Джоанною під ногами. Але нащо вбивати англійця, коли він, Мартін, і так знав, як його спекатися, до того ж із користю для себе?
Розділ 10
Зазвичай, коли Мартін розпочинав поєдинок, йому байдуже було, то смертельна сутичка чи рядовий тренувальний бій, – його душа раділа. Ось для чого я народжений, ось у чому здатен розкрити всього себе! – співав кожен м’яз, кожен помах меча, кожен випад або туше.
Та коли Мартіну вдалося примусити Обрі де Рінеля знову повправлятися з ним у бою на мечах, знадобилося все мистецтво, аби вести двобій так, щоб суперник не запідозрив каверзи. Лицар широко та повільно заносив зброю, щоб лорд устиг вгадати напрямок удару й успішно його відбити. Навіть, притискаючи Обрі, Мартін занадто метушився, відкривав то бік, то голову, примушуючи супротивника атакувати. Усі ці зусилля призвели до того, що англієць, не встигнувши зупинити меч у момент удару, доволі відчутно зачепив лицареві-госпітальєру плече.
Мартін лайнувся крізь зуби, а рука на певний час заніміла. Невже Обрі не розуміє, що це лише гра, а не справжній бій? Чи він не звик до таких вправ? Якби Мартін про це знав, то зійшовся би зі славетним переможцем турнірів на звичайних палицях – на кшталт тих, з якими навчають геть недосвідчених воїнів.
І все-таки Мартін примусив себе усміхнутися:
– Цього разу, сер, ви билися краще, ніж попереднього.
Лорд зобразив бліду подобу усмішки. Після того як Дроґо на очах у лицаря змусив Обрі принизитися, він поводився насторожено, немов весь час чекав на якийсь підступ.
Натомість Мартін, поки вони не прибули в цю ромейську гірську фортецю, пильно стежив, щоб ці двоє не опинилися поруч.
Фортеця, розташована на перехресті торговельних шляхів, була доволі великою, навколо неї містилося велелюдне поселення, мешканці якого заробляли тим, що виявляли гостинність до подорожніх. Щоправда, останнім часом каравани з’являлися тут дедалі рідше – купці віддавали перевагу безпечнішій і пожвавленішій дорозі уздовж узбережжя або морському шляху. Море звідси було за два денні переходи.
Відклавши меч, Мартін почав розтирати забите плече, але тільки-но Обрі зібрався був покинути майданчик, де вони билися, неголосно гукнув англійцеві:
– Сер, я хочу з вами переговорити!
Не чекаючи на відповідь, Мартін попрямував до брами. Під кольчугою на ньому був стібаний каптан, однак удар лорда так глибоко втиснув сталеві ланки, що шкіра й досі нестерпно пекла. Прокляття! Цей Обрі працює мечем, наче кийком, не маючи й гадки про справжнє мистецтво фехтування. Хоча, цілком імовірно, що він просто зірвав зло на Мартіні, який став свідком його ганьби.
Але на що йому злитися? Дорогою лицар і слова не зронив про подію, свідком якої став, поводився з Обрі спокійно та приязно, а коли прибули у фортецю, сам подбав про те, щоб вередливого лорда розташували в найпросторіших і найсвітліших покоях. А зараз, незважаючи ні на що, він мав переконати сера Обрі чинити саме так, як потрібно було йому – і нікому більше.
Та щойно вони вийшли за мури фортеці, Мартін мимоволі всміхнувся, побачивши неподалік леді Джоанну. Що за характер! Напередодні, коли вони вже поночі прибули у фортецю, вона мало з ніг не падала від утоми, а сьогодні разом зі своїми саксами вже вирушила подивитися на велетенський платан, що ріс неподалік від брами!
Дерево й справді було незвичайне, і місцеві мешканці стверджували, що росте воно тут іще відтоді, коли в цих краях поклонялися язичницьким богам, джерелам, старим дубам і платанам. А нині Джоанна де Рінель розважалася тим, що намагалася з’ясувати, скільки потрібно людей, щоб обхопити велетенський стовбур. З нею були всі, у тому числі служниці, Ейрік і навіть Йосип. Узявшись за руки, вони утворили навколо платана кільце. Але виявилося, стовбур такий могутній, що рук не вистачило, довелося покликати ще двох вартових. Ті покинули списи й охоче взяли участь у забаві.
– Тринадцять! – сміючись вигукнула леді Джоанна, коли її пальці нарешті торкнулися до руки одного з вартових і велетенське дерево опинилося в живому кільці. – Чортова дюжина!
Цієї миті вона озирнулася й побачила Мартіна та Обрі, які проходили повз них. На обличчі леді з’явився занепокоєний вираз. Після сутички капітана Дроґо із сером Обрі лицар майже не приділяв їй уваги, і це, схоже, засмучувало молоду красуню. Що ж, тим краще. Досвідчений мисливець спершу дражнить дичину запахом приманки, а вже потім відступає, щоб здобич сама вийшла з хащ.
– Добродію, куди ми йдемо? – поцікавився Обрі, коли фортечна брама і платан залишилися позаду.
Мартін зупинився й присів на низьку кам’яну огорожу навколо ромейської церковці з підсліпуватими вікнами в товстих стінах та з пласкою банею. Поруч пролягала дорога, брудні дітлахи гралися в куряві з неоковирним цуциком. А загалом шлях був безлюдним – часи, коли тут проходили юрми прочан і низки в’ючних тварин, залишилися в минулому. Навіть місцевий караван-сарай був порожнім, а мешканці поселення, втративши джерело прибутку від торгівлі з мандрівниками, тепер розводили кіз та обробляли виноградники.
– Оцей шлях, – Мартін кивнув на уторовану дорогу, – веде в Кілікію. А оце, – він показав на вузьку стежку, яка тягнулася до порослого соснами гірського кряжа, – найкоротший шлях до морського узбережжя. Там я розраховую сісти на перше пристойне судно і відплисти у Святу землю.
Брови англійця зійшлися на переніссі.
– Мене таке не влаштовує!
«Ще б пак! – насмішкувато подумав Мартін. – Ти не ризикуєш довіряти свою дорогоцінну персону крутим хвилям. Та й від хитавиці потерпаєш. Саме тому твоя дружина і її люди змушені валандатися верхи чужими землями».
Мартін несамохіть торкнувся до плеча, яке досі боліло.
– Сер Обрі, я допомагаю вам, як велить мені обов’язок лицаря-госпітальєра. Але я маю зобов’язання перед братами. Я мушу прибути до Палестини в обумовлений термін та вручити магістру послання від глави Орденського дому в Намюрі. Я і так втратив чимало часу, зробивши величезний гак, і тепер маю це надолужити. А найкоротший шлях туди – через гори й далі – морем.
– То ви збираєтеся нас покинути? – у голосі Обрі вчувалося обурення та розгубленість.
Мартін неуважно стежив за дітьми, що гралися при дорозі.
– Крім того, я взявся доправити в Кілікію єврея Йосипа…
– Отже, ми прямуємо в Кілікію? – полегшено запитав Обрі. – У коменданта фортеці я бачив мапи, – мовив він, знову набундючуючись. – Цілком очевидно, що ця дорога зручна й безпечна, а ваш обов’язок…
– Заждіть, сер, – перервав його Мартін. – Справді, дорога в Кілікію значно зручніша і краще охороняється, ніж гірська стежка. Але річ у тому, що на кордоні з Кілікійським царством розташована прецепторія ордену тамплієрів. Там я і зможу передати довіреного мені Йосипа бен Ашера лицарям Храму. Йосип достойно заплатить за їхню працю, і вони доправлять його туди, куди він захоче.
– Чудово! Гадаю, храмники не відмовляться прийняти в себе родичів маршала ордену?
– Безумовно. Усіх, окрім жінок. Адже тамплієри, на відміну від нас, іванітів, не допускають у свої прецепторії дочок праматері Єви. Ви ж, напевно, знаєте про цю особливість їхнього статуту.
Обрі заперечив:
– Але ж при будь-якій прецепторії мусить бути дім милосердя, куди відкритий вхід жінкам!
– Тут такого немає. Цей Орденський дім лицарів Храму, вірних Риму, розташований на землях вірменів, а вони шанують лише Константинопольського патріарха. І спосіб життя тамплієрів тут значно суворіший, ніж у Європі. Це монастир-фортеця, в якій живуть суворі воїни. Лише зрідка вони приймають до себе молодих місцевих мешканців, котрі готові визнати верховенство Папи Римського, виховують із них достойних бійців і відправляють битися в Палестину. Сторонніх у прецепторію не допускають, а про жінок не може бути й мови. Навіть довідавшись, що леді Джоанна з роду де Шамперів, із нею не будуть гостинні. Саме тому їй не варто їхати цим шляхом. Бачить Бог, я зараз у незручному становищі, адже для себе твердо вирішив, що мій шлях лежить до моря. Я готовий узяти із собою і вас, але маю інше прохання…
Почувши слово «прохання», сер Обрі пом’якшив незадоволений вираз, який до того не сходив з його обличчя. Він уже готовий був обуритися, але вичікував про що ж піде мова. Мартін буквально чув заперечення, що вертілися в лорда на язиці.
– Я покірно прошу вас вирушити в Кілікію та особисто подбати про безпеку Йосипа бен Ашера.
– Що ви сказали, сер? Лицар короля Річарда, володар Незербі, мусить охороняти цього юдейського собаку? – Обличчя Обрі де Рінеля стало багряним.
Мартін затримав подих, перечікуючи гнів лорда.
«Бісів хлюст! – подумав він. – То ти тулишся до Ашерового сина, витягуючи з нього гроші, то раптом згадуєш, що він собака-юдей!»
Але вголос він сказав інше. Прості аргументи: за те, що Обрі супроводжує багатого єврея, з ним щедро розплатяться, йому не доведеться плисти морем, крім того, за провідника в них буде його вірний Сабір, який у тутешніх місцях почувається наче риба у воді.
– Йосипа супроводжують кілька досвідчених воїнів, і це значно краще, ніж оточення людей, вірних капітанові Дроґо, котрий за теперішніх обставин здатен на непередбачувані вчинки, – завершив лицар, виразно подивившись на лорда.
Мартін усе розрахував точно: безпечний шлях суходолом, вірна охорона і на додачу – щедра винагорода за супровід. Сер Обрі не міг відмовитися від такої пропозиції. Більше того, він негайно почав вимагати в госпітальєра частину оплати за свої гіпотетичні послуги. І лише потім з якимось подивом запитав: а як же бути з його дружиною?
– Дорога в кілікійську прецепторію храмників, як я вже казав, для леді Джоанни замовлена, – знову почав товкмачити Мартін. – І навряд чи леді Джоанна, сер, погодиться розстатися з людьми з Незербі, від яких я маю намір вас відмежувати. Я усвідомлюю, як це непросто: розлучитися в дорозі з дружиною, але готовий узяти її із собою на узбережжя, де збираюся зафрахтувати корабель, що відпливає в Палестину. Море цієї пори року не надто спокійне, одначе, як я чув, пані де Рінель непогано витримує хитавицю. А прибувши у Святу землю, я за першої ж нагоди доправлю її до маршала Вільяма де Шампера. Можу в цьому заприсягтися славою ордену Святого Івана і своєю лицарською гідністю!..
Після коротких вагань сер Обрі погодився. Однак, дещо знітившись, звернувся до госпітальєра з проханням пояснити цю непросту ситуацію дружині. Мартін навідріз відмовився:
– Пані де Рінель – ваша дружина. І якщо вона не захоче, я вимушений буду повернутися до попереднього плану. Тоді вам, сер, доведеться опанувати себе і знести всі незручності морського шляху. Ви її лорд і господар: ви вирішуєте, а дружині залишається тільки скоритися.
Зрештою, він досягнув, чого хотів: подружжя остаточно посварилося. Сер Обрі, покидаючи фортецю на чолі загону Йосипа бен Ашера, вочевидь відчував полегшення, а леді Джоанна навіть не вийшла з ним попрощатися.
В останню перед від’їздом мить Сабір розвернув коня і під’їхав до Мартіна.
– Спостерігати за тобою, – усміхаючись, мовив він, – чисте задоволення. Ти поводився точнісінько як досвідчений «вивідний», клянуся бородою Пророка. Утерся в довіру до простодушного мандрівника і… Одне слово, я мушу знати, як вчинити з цим задавакуватим англійцем?
– На власний розсуд. Особливо, якщо він почне заважати.
– Якби з нами не було Йосипа… – Сабір скрушно хитнув головою. – Хлопчисько часом поводиться як дервіш.[89]89
Дервіш – мусульманський мандрівний проповідник-аскет, який зазвичай живе з милостині.
[Закрыть] Навіть якщо цей кафір образить його, він знайде причину заступитися за нього переді мною.
– Тому я й кажу: сам вирішуй, – відмахнувся Мартін.
Чоловік леді Джоанни, порожній, жадібний і тупоголовий, важив для Мартіна небагато, і він перестав про нього думати, ледве той зник за поворотом шляху. Зате за Йосипом він сумуватиме. Їм нечасто доводилося спілкуватися в дорозі, але розважлива стриманість і приязність сина Ашера бен Соломона примусили Мартіна ще більше поважати друга. Добре, що поруч з Йосипом буде Сабір – на нього можна покластися в усьому. Мабуть, навіть більше, ніж на Ейріка.
Наступного дня, щойно другий загін вирушив у путь, рудий варанг постійно був при стремені свого лицаря, як і належить вірному зброєносцеві.
– Знаєш, що я тобі скажу, малий? – вловивши момент, коли нікого поблизу не було, мовив він. – Моя Санніва весь час про тебе розпитує. Не для себе, звісно ж, а для своєї пані. І я щедро тебе вихваляв! Схоже, чорнокоса красуня вже у твоєму сильці. Ти впорався – побий мене грім, хто б міг подумати!
– Про це варто буде говорити лише тоді, коли я остаточно її приручу. І коли про те довідаються ті, хто згодом зможуть підтвердити мої слова. На узбережжі є лише кілька генуезьких фортець. Якщо командувачі їхніми гарнізонами побачать її зі мною і пересвідчаться, що вона моя, я зможу, не вагаючись, звертатися до її брата.
– Але чому це раптом ти почав її уникати? Ти помітив, як стурбовано леді поглядає на тебе? А що як вона розгнівається і не захоче тебе знати?
Мартін нічого не став пояснювати Ейрікові.
Ближче до вершини стежка звужувалася. Леді Джоанна їхала за Мартіном, він відчував її погляд, але озирнувся тільки раз – попередити, щоб була уважнішою на каменистому осипі. Зараз він поводився як член духовно-лицарського ордену: не зближувався із жінкою, біля якої нема чоловіка. Мартін більше не бажав продовжувати куртуазні забавки, які так подобалися англійці. Він хотів здобути її всю, цілком.
Джоанну й справді спантеличувала відчужена стриманість лицаря. Невже вона його чимсь образила? Він сердиться, бо вона не стала на бік капітана Дроґо в безглуздій сутичці з Обрі? Безперечно, Дроґо вчинив занадто зухвало, однак і Обрі повівся підступно, зводячи наклепи на її рідню. Якщо бути абсолютно чесною із собою, вона відчула величезне полегшення, що її чоловік поїхав.
Усі ці роки вони не розлучалися, за винятком її нетривалих поїздок у Гронвуд, де чоловікові не надто симпатизували. А тепер від самої лише думки, що на них чекає така тривала розлука, їй дихалося легше. Але ця радість була б значно повнішою, якби захоплений нею лицар-госпітальєр знову почав говорити про своє кохання. Це було мов ковток вина, мов порив свіжого вітру, відчувати чиюсь закоханість, і коли Обрі цілком брутально оголосив Джоанні, що їхні шляхи на певний час розійдуться, у неї виникла єдина думка: от і чудово!
Однак той, хто ще недавно звірявся у своїх почуттях, тепер, вочевидь, схиляючись перед обов’язком, усіляко її уникав. Тікаючи від спокуси, як сказав Санніві його зброєносець-варанг. Джоанна спробувала себе переконати, що це на краще, принаймні, її честі ніщо не загрожує. Але настрій було безнадійно зіпсовано. Її вже не тішили ні квітучі запашні кущі, ні кумедні гірські черепашки, що виповзали на стежку, ні привітний щебет пташок у кронах сосон. Шлях здається нескінченним, а лицар за весь цей час – ні пари з вуст, за винятком стриманих порад і попереджень про небезпечні місця. Так, сер Мартін поводиться шляхетно, але чому він тоді казав про свою закоханість, коли з ними був Обрі? Чому він більшу частину ночі стояв під вікнами її покоїв, і чиї то квіти вона бачила біля себе на світанні, коли вони ночували в горах?
Вона спробувала зав’язати розмову, мимохідь назвавши його буланого жеребця Персиком – кумедним прізвиськом, що його почувши колись лицар усміхнувся. Але зараз обличчя Мартіна д’Ане закрите, він відмовчується і не підтримує жарту. Однак леді Джоанна не відступає: ось вона сказала, що її лагідну й слухняну конячку звати Феєю, але, мовляв, вона полюбляє жвавіших і непокірніших – з ними цікавіше; підкоривши таких норовливиць, цілком відчуваєш свою силу.
Та лицар не підтримав розмови. Ледь пришпоривши свого буланого, він рвонув уперед, кинувши на ходу:
– Мадам, далі на стежці небезпечні скельові виступи. Будьте дуже обережні, а краще – спіштеся…
Сказавши це, він самими лише шенкелями послав буланого вперед, кінь легко, мов птах, переметнувся через похмуро-сіру брилу і рвонув уперед.
Джоанна обурилась. Та за кого він, урешті-решт, її має?
Виріжок скелі стирчав упоперек стежки, мов драконів гребінь, але для Джоанни це не було серйозною перепоною, тож вона рішуче підострожила свою коняку. Легконога кобилка жваво здолала перешкоду, але спотикнулася, сахнулась до схилу і злякано заіржала. Леді Джоанна від несподіваного поштовху впустила поводи, впала всім тілом на холку кобили і вчепилася в її гриву. Фея намагалася знову видертися на стежку, але схил був занадто крутий, а ґрунт – вологий від нещодавніх дощів. Кобила хропіла, ковзаючи копитами по листяному опаду й густій папороті.
– Це безрозсудно! – Мартін д’Ане вмить опинився поруч і, впіймавши поводи, сильно рвонув їх угору, розвернувши Фею.
Він устиг спішитися й тепер надійною стежкою впевнено вів коняку з вершницею в сідлі схилом угору. Його буланий спокійно стояв там, де його залишив лицар. Наступної миті Мартін несподівано опинився на крупі Феї – за леді Джоанною, – не випускаючи поводів з рук.
– Поки що доведеться їхати так. Безпечніше.
Її заперечення він пропустив повз вуха.
Буланого взявся вести Ейрік, який їх випередив; лицар їхав за ним на брунатній Феї, міцно тримаючи перед собою леді Джоанну. Вона несподівано зрозуміла, як добре їй у його руках, коли вони так близько, відчула тепло його тіла, подих. Аж раптом Джоанна впіймала себе на тому, що знов помічає квіти при стежці, і пташки заспівали так млосно, і небо здалося їй таким же барвінково-синім, як очі Мартіна д’Ане. Їй хотілося озирнутися, щоб побачити їх зовсім близько, але вона не наважилася…
Її брунатна йшла ступою, і якоїсь миті Джоанна помітила, як калатає в неї серце. Їй довелося прикусити губу й стримати дихання, що аж розпирало груди. Не можна, щоб цей незворушний лицар помітив її хвилювання. Та чи справді він був такий спокійний, яким здавався? Якоїсь миті вона відчула, що він ледь нахилився, аби вдихнути запах її волосся, і в неї по спині побігли мурашки.
– Я й досі вам подобаюся, месіре? – запитала вона раптом без жодного кокетства.
– Як може не подобатися жінка, прекрасна, мов весна?
Голос в нього був чарівливо м’який, говорив він стиха, щоб ніхто сторонній не міг почути його слів, тільки ледь помітний придих видавав його трепет. Вона його бентежить, вона йому подобається!
Джоанна відчула перемогу. І ще дещо: легке запаморочення, бажання схилити голову йому на плече, зробитися слабкою та покірною. І щоб їхні обличчя опинилися близько, дуже-дуже близько. Щоб їхні подихи з’єдналися, і лицар зрозумів: вона палає так само, як і він… Її чоловік назвав би це безсоромністю. Але яка ж вона розкішна, ця безсоромність!..
Мартін несподівано зіскочив із коняки. Мелькнуло його напружене, зблідле обличчя, але вже наступної миті він відвернувся.
– Далі стежка значно ширша, ви цілком упораєтеся без моєї допомоги, мадам!
Авжеж, сер Мартін, безперечно, правий! Він лицар, який дав обітницю цноти, а вона – заміжня знатна дама. Але таки шкода, що він її уникає… Джоанна спробувала примусити себе думати про Обрі, однак не змогла. На думку спав один зі шляхетних «законів кохання»: нове почуття допомагає забути попереднє. Та хіба ж вона закохана в Мартіна д’Ане? Чи все це лише сліпа хтивість?
Коли в них на шляху з’явився бурхливий потік із кам’янистим дном, через який небезпечно було переправлятися верхи, лицар запропонував леді на руках перенести її на інший берег, проте Джоанна категорично відмовилася. Мовляв, і сама впорається, ступаючи з камінця на камінець. І, звісно ж, нічим хорошим це не закінчилося: вона спіткнулась і впала в крижану воду, через силу примусила себе розсміятися, щоб лицар не здогадався, як соромиться вона своєї безглуздої впертості. А на березі залишки її «радості» остаточно вивітрилися: день був сонячний, одяг скоро висохне, але як же прикро скидатися на мокру курку!
– Гадаю, час отаборитися. Навряд чи ми знайдемо краще місце для ночівлі, – мовив Мартін.
Неподалік від потоку була рівненька галявина з густою зеленою травою. Їх попутники, не чекаючи на розпорядження, взялися розсідлувати й спутувати коней, збирати хмиз і готувати все необхідне для ночівлі. Джоаннині камеристка та покоївка знайшли затишну місцину за уламком скелі, де їхня леді змогла скинути мокрий одяг і закутатися в довгий плащ.
Санніва розвісила її мокру сукню на кущі, а Ґодіт, озброївшись голкою з ниткою, взялася дрібненькими стібками лагодити єдине вціліле, але страшенно постраждале жовте бліо леді Джоанни. На це кропітке заняття камеристка витратила не одну стоянку, і, хоч як підганяла її пані, роботи все ж було багато.
– Ґодіт, скільки ти ще возитимешся? – дорікнула камеристці Джоанна, хоча відразу зрозуміла, що сердиться безпідставно.
Однак, чому це безпідставно? Їй було соромно і ніяково. Чому до Мартіна знову повернулася ця удавана холодність? Ні, їй тепер зовсім не хотілося його бачити, але сам лише факт, що він зараз десь поблизу, непокоїв і млоїв душу. Ніби в неї з’явилася нагода змінити щось у своєму житті, а вона не має сил нею скористатися.
– Не переймайтеся, пані, – спробувала втішити її Санніва. – Ваша сіра сукня от-от висохне, та й багаття поруч. Уже от-от…
Але швидше, ніж висохла сукня, Санніва втекла до свого Ейріка. Джоанна краєм ока помітила, як вони розцілувалися, сховавшись за вкритим яскраво-жовтими квітами кущем. Від цих квітів галявина була немов осяяна сонцем, у той час, коли справжнє світило вже майже дійшло до зубчастої смуги гірських хребтів.
Тут, на півдні, дні були світлими й довгими, квітень закінчувався, а навколо все цвіло й зеленіло, як в Англії в розпал літа. І заходи такі барвисті, що навколишні гори здавалися залитими медом та гранатовим соком, а небо скидалося на перекинутий келих із вином. Скрізь панувала невимовна краса, але на душі в Джоанни було сіро й безрадісно. І хоч як вона намагалася переконати себе, що лицар-госпітальєр тут ні до чого, погляд її весь час повертався на галявину, шукаючи його струнку постать.
Там, при багатті, порався Бритрік, помішуючи довгою ложкою в котлі, де кипіла навариста юшка. Навколо, витягнувшись на траві й спроквола перемовляючись, відпочивали люди з Незербі. Мартін сидів окремо, опершись на стовбур бука, і полірував якимсь лахміттям клинок свого меча.
«Дивно, що він майже ніколи не молиться», – знову подумала Джоанна, але ця думка не затрималася в її свідомості, і вона просто дивилася собі на лицаря. Їй подобалось, як він зачісує назад своє довге волосся, перехоплюючи його темною пов’язкою, подобалося його красиве сильне лице з твердим підборіддям, високими вилицями й гарними очима. Мартін, немов відчув її погляд, позирнув у цей бік, і Джоанна, як бешкетлива дитина, мерщій сховалася за скелею.
– Послухай, Ґодіт! – знову напосіла вона на свою камеристку. – Ти хочеш, щоб я розгулювала перед чоловіками в самій сорочці?
Проте її нетерплячка лише насмішила служницю.
Згодом, по закінченні скромної трапези, Джоанна, тричі прочитавши перед сном «Pater noster», лягла на розстелені на траві овчини, а Ґодіт укутала її плащем, накинула згори попону і вмостилася поруч.
– Як же ж хвацько сер Мартін д’Ане спекався вашого Обрі, міледі, – прошепотіла камеристка. – Тепер саме час подарувати дещицю втіхи цьому красеневі-госпітальєру!
– Що ти мелеш?! – обурилася Джоанна, проте служниця вмить уловила якусь непевність в її словах і стиха засміялася.
– Про те, що варто бодай раз у житті відчути себе справжньою жінкою!
Присунувшись ближче, вона зашепотіла пані на вухо:
– Слухай сюди, дівчинко моя! Я вже давно знаю, що твій Обрі не бозна-який чоловік і слабкий на подружньому ложі. А ти – сповнена сили жінка. Обрі гнівить небо, відмовляючись виконувати свої обов’язки…
– Як завжди, підслуховувала під дверима нашої опочивальні? – насупилася Джоанна, котра знала про цей гріх камеристки.
– Авжеж, траплялося. І не з власної волі, а на прохання вашої матусі, бо вона тривожиться, що ви ніяк не завагітнієте. Не надто я потішила леді Мілдред, розповівши: сер Обрі тільки й робить, що хропе, наче кнур, замість того, щоб приголубити молоду дружину. Кажу вам: настав час пізнати, як воно – належати справжньому чоловікові, а не вислуховувати нудні теревені про те, що любов – це пекельна похіть і паскудний блуд. Який же ж це блуд, якщо ви присягалися одне одному перед вівтарем?
Джоанна спалахнула й ледь не вдарила камеристку. Стара коза! І це ж не вона сама, решта челяді теж теревенить про те, що відбувається в панському алькові!..
– Ґодіт, іди геть! – сухо звеліла вона.
– Та я піду. А ось місце біля вас залишиться порожнє. І що? Знову будете тішити себе під ковдрою? Повірте мені: це значно більший гріх, ніж дозволити себе обійняти такому красеневі, як наш сер Мартін. Може, мені все-таки натякнути, що леді чекає на нього?
Джоанна зацідила камеристці ляпаса. Ґодіт не видала й звуку, а пані мало не розплакалася – чи то від сорому, чи тому, що майже цілком була згодна зі служницею. Ґодіт правду каже й хоче їй добра! Але сльози душили її ще й тому, що прекрасний лицар, який кілька днів тому звірявся в коханні, зараз її уникає. Ні, Мартін д’Ане вірний слову честі і в нього й гадки немає про блуд, як у дурної Ґодіт…
Джоанна ще довго крутилася під плащем, поки сон нарешті не стулив їй повіки. Але й уві сні її мучили видіння, одне гріховніше за інше. Воно й не дивно, що прокинулася Джоанна ще вдосвіта. Вийшовши з-за скелі, де розташувалися жінки, вона побачила Дроґо. Капітан охороняв табір і вряди-годи підкидав у вогонь хмиз. Інші люди спокійно спали, вкутані в плащі й овчини.
Неподалік від багаття хропіла Ґодіт, трохи далі в обіймах здорованя Ейріка, ніжно усміхаючись, спала Санніва.
– Чогось бажаєте, міледі? – Дроґо негайно встав зі свого місця, але вона зупинила його жестом і пішла в кущі.
Над потічком клубочився легкий туман, збираючись між стовбурами буків і грабів, по їхньому різьбленому листі стікали краплинки роси. Гірський ліс завмер, чекаючи сонця, лише невгамовна вода журкотіла між каменюками. Загорнувшись у плащ, Джоанна пішла на берег.
Знайшовши невеличкий затон, де майже не було течії, вона трохи похлюпалася, цокотячи від холоду зубами, а з води вийшла жвава й бадьора. Неподалік, вище за течією, шумувала вода – напевно, там був поріг або невеличкий водоспад.
Якусь мить повагавшись, жінка вирушила туди. І невдовзі переконалася, що не лише їй подобається купатися на світанку. Пройшовши повз моховиту скелю, вона крізь переплетене гілля побачила Мартіна д’Ане.
Джоанна завмерла, її серце злякано стукотіло. Лицар, голий-голісінький, неквапно плавав у невеличкій заглибині, утвореній водоспадом на дні мілкого потоку. Їй подобалося дивитися на нього. Він і гадки не мав, що вона не зводить із нього очей і в її душі бродять солодкі думки, від яких паморочилася голова й притлумлювався голос розуму, котрий десь звіддаля шепотів, що краще б їй було піти звідси.
Але вона не могла себе пересилити. Обережно відгорнувши гілля, дивилася, як Мартін поплив просто до водоспаду, заліз на кам’яний виступ, і прозорий потік навсібіч розлетівся вихором бризок, розбившись об його сильне, худорляве й струнке тіло. Струмені води заливали йому обличчя, стікали по темному від вологи волоссю. Лицар заклав руки за голову, вочевидь насолоджуючись крижаною купелею, тугі м’язи вигравали під гладенькою шкірою, живіт напружився. Довгі мускулясті ноги були вкриті волоссям, особливо густим у паху.
Хвилювання Джоанни сягнуло піку, а вся її розважливість зникла, як туман під сонячним промінням. Коли Мартін повернувся до неї боком, вона помітила ліворуч у нього на грудях слід від старих ран: два довгі грубі шрами. Однак навіть це не псувало його досконалого тіла. Він здавався неймовірно сильним, немов хижак, але водночас – пружним і граційним.
Накупавшись досхочу, Мартін вийшов з-під струменів водоспаду і хитнув головою. Мокрі пасма волосся розсипалися й упали йому на очі – такі сині, що навіть у темряві хащ Джоанна бачила їхню яскраву бездонну прозорість. На мить здалося, що їхні погляди зустрілися, і вона мимоволі зіщулилася. Та чи може він помітити її серед цих кущів? Нехай там як, а вона має негайно йти звідси!
Джоанна зібралася була йти, аж раптом під ногою в неї лунко тріснула суха гілляка. Вона завмерла, затамувавши подих і гадаючи: а якщо лицар почув цей звук за шумовинням води? Ні, навряд чи… Але серце в неї між тим калатало, немов упіймана в сильце пташка. Боячись озирнутися, вона ступила ще кілька обережних кроків і… знову стала на суху гілку.
Цей звук налякав її сильніше за грюкіт каміння. Джоанна мало не лайнулася з прикрості. І все ж озирнулася й поглянула туди, де секунду тому ще був лицар.
Ні у воді, ні на березі його вже не було. Зник і одяг, що, як вона помітила, лежав на протилежному березі потоку. Він пішов! Отже, вона теж мусить непомітно повернутися в табір.
Але, зробивши крок, Джоанна ледь не зіштовхнулася з Мартіном.
Зойкнувши, вона позадкувала, розгублено дивлячись на лицаря знизу вгору. Він стояв трохи вище на схилі, тримаючи в руках свій одяг. Мартін досі залишався голий. Перше, що вона відчула, був подив: не могла людина в плоті так швидко й нечутно опинитися поруч. Потім здивування минулося: вона просто стояла, ні про що не думаючи, усвідомлюючи його голизну й відчуваючи напружений і гострий, мов лезо, погляд.
Наступної миті Мартін ступив до неї, притягнув і почав пристрасно її цілувати.
Джоанна задихнулася від несподіванки й зніяковіння, а потім її накрило хвилею блаженства. «Жоден лицар не має права цілувати даму без її дозволу», – промайнуло в неї в голові, проте голос розуму заглушили шалені удари серця, і ноги в неї підігнулися. О, це були зовсім не такі поцілунки, що їх вона знала досі. Обрі цілував її сухо, коротко, мало не цнотливо, а король Філіп намагався проникнути їй до рота тугим мокрим язиком, від чого вона відчула відразу. Цілунок Мартіна був лагідним, він приховував глибоку ніжність і водночас наполегливість, а його вуста були несподівано теплі порівняно з холодом, що йшло від його вологої шкіри. Він так міцно притискав її до себе, що Джоанні залишалося лише скоритися цій силі.
«Тільки б він не відпустив мене, – подумала жінка, – інакше я впаду».
І він, немов прочитавши цю думку, не послабляв обіймів, навіть опускаючи її покірне тіло на свій кинутий додолу плащ. Мартін не промовив ані слова – тільки дивився на неї; лице його було зовсім поруч, і в себе на вустах Джоанна відчувала смак його губ, а її долоні лежали на його прохолодних плечах…
Отже, вона його обіймає? Сама, з власної волі?
Так воно й було. Руки Джоанни лагідно гладили його дужі оголені плечі, які зігрівались від її долонь, її пальці плуталися в його волоссі, мокрому і все одно шовковистому. Коли ж він почав цілувати її шию й торкнувся до зав’язок сорочки, ще одна безглузда думка промайнула в голові Джоанни: як добре, що на ній не та чортова сукня з нескінченною шнурівкою, інакше б усе життя пішло на те, щоб її спекатися…
